Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”

Вид материала

Документы

Содержание Принагідний роздум Принагідний роздум Iii. україна незалежна. спроба третя Принагідний роздум Мрії, що збуваються Принагідний роздум

Подобный материал:

• «відкритий міжнародний університет розвитку людини «україна» волинський національний, 137.71kb.
• Методичні вказівки, 466.9kb.
• Методичні вказівки, 193.25kb.
• Відкритий міжнародний університет розвитку людини "україна", 3615.06kb.
• Відкритий міжнародний університет розвитку людини "україна", 3793.32kb.
• Стасюк сергій олександрович, 30.22kb.
• Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, 2965.62kb.
• Дивитися в майбутнє з упевненістю!, 223.74kb.
• Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, 1427.34kb.
• Відкритий міжнародний університет розвитку людини, 46.51kb.

Принагідний роздум

Сьогодні в Україні існує чимало російських організацій, які час від часу нагнітають обстановку щодо надання російській мові статусу державної. Цю «вимогу» вони виставляють як найважливішу, особливо в періоди незгоди в самому українському суспільстві. Такою черговою (чи позачерговою) подією державного значення стала для них Помаранчева революція.

І це притому, що в Україні, як у жодній іншій європейській країні, мова сусідньої держави використовується не тільки в побуті, а й у засобах масової інформації, друкованій продукції, освітніх закладах і державних установах. Співвідношення такого використання, без перебільшення, катастрофічне. І все це відбувалося за абсолютної байдужості або й заохочення колишньої влади.

І це притому, що колишній «гарант», беручи свого часу участь у президентських перегонах, спілкувався жахливим суржиком, а ставши президентом, не міг двох слів докупи зв'язати, якщо під час виступів не дивився в папірець або на монітор.

До голосів «справжніх» росіян щодо статусу російської мови долучилися «свої» манкурти та перекотиполе...

І це притому, що у найвищій державній установі — Верховній Раді — більше половини нардепів не є українцями за національністю, а переважна більшість їх розмовляє російською не тільки поза роботою, а й з трибуни Парламенту.

І це притому, що із 12 кандидатів (без Віктора Ющенка) на президентський пост лише 5 чітко висловилися за єдину державну мову — українську.

І це притому, що у столиці України 53% жителів — російськомовні, хоча за етнічним складом 34% з них — українці, 16% — росіяни.

І це притому, що 90,6% київської молоді послуговуються у приватній розмові російською, хоча більшість із них знає обидві мови.

Ось до чого дійшла Україна за часів кучмізму.

Тож, як сталося, що до влади в уже незалежній Україні дісталися люди, які не тільки не переймалися інтересами держави, а діяли, орієнтуючись в основному на «запити» Росії — це щодо зовнішньої політики, а щодо внутрішньої — на очолювані ними олігархічні структури? Слушно з цього приводу висловилась в одній зі своїх публікацій мовознавець П. Масенко. Вона, зокрема, зазначає, що «русифіковані міські агломерації протягають у керівні органи денаціоналізованих осіб із розмитою або повністю проросійською свідомістю. Типовим представником такого середовища був Кучма». Більше того, додам: він ще й готував на своє місце не тільки денаціоналізовану, а й люмпенізовану, безграмотну особу з кримінальним минулим. На мою думку, «протягання» до влади в Україні осіб, які б (незважаючи ні на які моральні й етичні норми) влаштовували владну верхівку в Росії, бере свій початок ще з тих далеких часів Хмельниччини, коли українські землі потрапили під протекторат Росії. Далі все йшло, м'яко кажучи, «за традицією». Жоден із керівників УРСР не потрапляв у своє крісло без згоди Москви. І якщо туди зрідка і приходила «випадкова» людина, яка намагалася вести незалежну політику, беручи до уваги інтереси України, то її швидко усували з посади. Не без втручання Москви обійшлося і тоді, коли на посаду Президента України обирався Кучма. «Протеже» Москви виявився на рідкість слухняним «хлопчиком».

Відтак, коли йдеться про мовне питання, його не можна розглядати окремо, оскільки воно, знову ж таки, є результатом відповідної внутрішньої та зовнішньої політики країни. Так само не є несподіваною проблема сепаратизму, яка за відповідних умов — політичних, економічних і соціальних — одразу далася взнаки. Але на цю проблему теж слід дивитися під різними кутами зору...

Учімося розмірковувати, молодий друже. І робити висновки. Автономія не є трагедією, якщо вона продиктована відповідними історичними й етнічними реаліями. «На милування нема силування», — каже народна мудрість. Але й потакання проблемам, «висмоктаним із пальця», також не може бути політикою сильної держави. Це в результаті призводить до непередбачуваних наслідків.

...Подальша політична ситуація під час Великої Жовтневої революції 1917 року складалася для України не найкращим чином.

Перемовини української делегації щодо автономії з урядовими структурами Росії завершилися негативно.

Зрештою, тодішній військовий міністр Росії, який пізніше очолив Тимчасовий уряд, заборонив проведення II Всеукраїнського військового з'їзду, хоча кількатисячний мітинг солдатів-українців склав присягу з обітницею домогтися автономії України.

Велику роль у боротьбі за автономію відіграли універсали Центральної Ради. І хоча в Першому Універсалі заклик до автономії був компромісним і толерантним («Хай Україна буде вільною, не одділяючись від Росії»), майбутню більшовицьку імперію це не влаштовувало.

Україна вирувала. Перший Універсал підтримали службовці та робітники Київського округу шляхів сполучення та Губернський український національний з'їзд у Києві. Демонстрації на підтримку пройшли у Харкові, Луганську, Одесі, Катеринославі, Миколаєві, Вінниці, багатьох інших населених пунктах.

Цікавим є й такий факт. З'їзд делегатів польських організацій Росії у спеціальній резолюції привітав «прагнення українського братнього народу до політичного звільнення» і заявив про свою готовність сприяти «влаштуванню основ життя українського народу» при забезпеченні прав польської меншини.

Виконком рад робітничих депутатів у Києві ухвалив запропоновану меншовиками резолюцію про недопустимість спроб здійснити автономію України, бо це, мовляв, є «пряма загроза російській революції». Росія, виявляється, робила революцію «для себе», а Україна мала грати роль «підтакувача». Якби ж то на цьому і було поставлено крапку. Навпаки. Україна була втягнена у братовбивчу (а не громадянську) криваву бойню. І мусила або вибороти автономію, або ставати на бік «російської революції».

Але, на превеликий жаль, на перше не вистачало ні досвіду, ні сил. А відсутність єдності з боку Уряду тодішньої України, узгодженості між полум'яними закликами і діями довершили справу, спричинивши розкол українського суспільства. Відтак омріяну волю вибороти не вдалося — ні за доби Центральної Ради, ні за доби Директорії...

Українська революція вмирала... Розстріл кількох десятків Січових стрільців — юних захисників української незалежності — поставив трагічну крапку у трирічній національно-визвольній боротьбі України за свою свободу. І все ж ці роки, як твердять історики, зробили для української нації більше, ніж попередні століття.


Принагідний роздум

...Гірко спостерігати подібні неузгоджені дії і в теперішньому Уряді, а також між гілками влади. Бо вотум народної довіри, який отримала нинішня влада — Президент Віктор Ющенко та Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, трапляється дуже нечасто і, на мою думку, є унікальним. Тож Уряд Тимошенко має нині потужний потенціал у державотворенні. А натомість — може, й дрібні, але чвари на зразок «Тимошенко проти Порошенка», «Порошенко проти Турчинова», «Зварич проти...» тощо. Інколи все це викликає вже не посмішку, а мало не гнів, коли недовіра чи бажання «виокремитися» перекидається, починаючи з осіб, на цілі державні структури. Ось і недавно пролунало «Уряд проти Верховної Ради». А Глава, замість того, щоб по-державному відреагувати (слава Богу, далі так і сталося), можливо, й на занадто різку критику Прем'єра на адресу Верховної Ради, вирішив боронити своє очманіле від словесних і тілесних баталій «дитятко». Звісно, що «тато» мають право і милувати, і карати самі, але ж не до такої міри, коли особисті (маю на увазі весь Парламент поіменно) амбіції затьмарюють державні інтереси, коли спокійна і розумна праця над законами перетворюється на «змагальну арену», або, як у народі кажуть, пропасницю майбутніх парламентських виборів. Врешті, ціла низка життєво важливих законопроектів зависла в насиченому взаємними звинуваченнями повітрі. Це — з одного боку. З другого — протистояння гілок влади не додає, м'яко кажучи, привабливості державі. Радше — навпаки. Бо це не опозиція, а команда, і вона має бути не базаром, а єдиним міцним згустком енергії, взаємоповаги, впевненості у завтрашньому дні. Інакше... Інакше навіть ті, хто симпатизував і підтримував Україну після «помаранчу», можуть зневіритись у кольорі надії. Йдеться про іноземних інвесторів. Та й вотум довіри вітчизняних оптимістів не безмежний. Бо коли «в оркестрі» (як писав Крилов) немає ладу, то що ж заспіваємо? Може, «підманула, підвела»?

...А ось що про тактику більшовизму проти УHP пише у своїй статті професор Леонід Залізняк: «Більшовицька Росія намагалася федералізувати Україну, створивши на її землях маріонеткові Донецько-Криворізьку та Кримську автономії. Вона ж визнавала і підтримувала вільну республіку Нестора Махна, доки та була вигідна їй у боротьбі за Україну з УНР, денікінцями, німцями та французами. Спираючись на ці «незалежні» утворення, Москва придушила спробу українців відродити власну державу на початку XX ст., а потім ліквідувала створені нею ж квазідержавні утворення». Як бачимо, «ідея» сепаратизму в різні часи використовувалася по-різному, але суть її одна — розкол суспільства, яке, звісно ж, легше, в разі чого, приборкати.


III. УКРАЇНА НЕЗАЛЕЖНА. СПРОБА ТРЕТЯ

До часу третьої спроби мине 74 роки. Як для історії — вік дитячий, а для людини — це майже усе життя... Україні той проміжок видався досить тривалим, коли панували й оманлива радість «вільного» пролетаріату, й «фата моргана» колгоспів, а для всіх — моровський утопізм «світлого майбутнього», яке так і не настало...

І все ж радянщина, як не дивно, виявилася найміцнішим режимом у світі, режимом для підневільних, об'єднаних у немислимий конгломерат республік. Народи Середньої Азії, Кавказу, Прибалтики і так званих слов'янських народів (Росія, Білорусія, Україна) — ось що являв собою Союз «непорушних республік» із різним, навіть протилежним менталітетом, полярністю світосприйняття та релігійної приналежності. У Союз заганяли де обіцянками, де обманом, а де і жорстоким і невблаганним більшовицьким кулаком.

Заганяли не тільки в Союз, а й «розселяли» по тому Союзу цілі народи: чеченців і кримських татар, латишів і литовців, естонців і українців. Усім інкримінувалися, крім інших статей «злочинів», дві найпопулярніші: куркульство, тобто вміння господарювати і бути багатим, і націоналізм, тобто любов до своєї, а не «совєцкої» Батьківщини. Сім'ї роз'єднували, виселяли до Сибіру, непокірних піддавали тортурам, розстрілювали.

«Експериментальним майданчиком» для «розселення» на теренах самої України став Донбас. Наведу зміст того, як про це пишеться в газеті «Україна молода».

Як свідчить історія цього краю, господарчий розвиток України в середині XIX ст. випереджав економічний прогрес Росії загалом. І Донбас посідав у ньому чільне місце. Але багатий ресурсами край виявився непосильною ношею для царського уряду, і він був змушений закликати іноземних інвесторів, тобто фахівців із їхнім капіталом. Так, один англійський інженер побудував тут для себе «райський куточок» Європи, названий у народі Юзівкою, а для робітничого люду — «посьолки», забудовані землянками й халупами, яким люди теж дали красномовні назви: Нахабовка, Собачівка, Шанхай.

За радянської влади там мало що змінилось у ставленні до трудящого люду. Тільки на руднику в Мушкетовому впродовж 1920 року в неоплачуваний і неробочий час «вкалували» близько 7 тисяч людей. То було так зване соціалістичне змагання... Донбас називали «головною кочегаркою» Союзу.

У перші п'ятирічки його накрила чергова хвиля переселень.

Одні їхали туди, рятуючись від голоду і репресій, інші — за комсомольськими путівками. Я знаю особисто не одну сім'ю, яка покинула нажиті місця і виїхала на Донбас. Шахтарська доля складалася не кращим чином, але коли з'являлася хоч найменша можливість, родини поверталися назад — на Київщину, Полтавщину, Черкащину. Зате населення Донбасу привчили бути «стійкими борцями за світле майбутнє». Ця затятість «виховувалася» спочатку «довгим» карбованцем (шахтарі отримували більшу платню), а також безпросвітно запущеною культурно-освітньою роботою. Високою освітою і культурою тут не балували. Перший інститут — гірничий — з'явився тут лише у 1926 році...


Принагідний роздум

До 1990 року в Донбасі практично не було українських шкіл, хоча частка українців у регіоні становила 52%. Та навіть ті 40% росіян, які там живуть, вважали (опитування, проведене в 1994 році) Донецьк, ні, не руським містом, а ... «совєцкім». Разом із тим, ніхто з опитаних не хотів, щоб Донбас вийшов зі складу України.

Ситуація різко змінилася, коли «губернатором» було призначено В. Януковича... Дуже швидко цей регіон набув слави найбільш заполітизованого: у лавах різних партій і зараз тут перебуває втричі більше населення, ніж по Україні загалом. Кому і навіщо потрібно було використовувати донбаську «карту» у боротьбі за владу, показали події під час Помаранчевої революції. Але те, що «карта» сепаратизму є «міченою», бо вже не раз використовувалася в екстремальних ситуаціях, — теж факт, і використовується вона насамперед тому, що голодними і затурканими людьми легко управляти. А те, що це так, свідчать цифри. Смертність тут давно перевищує народжуваність, скорочується тривалість життя (66,5 проти 68,1 року по Україні загалом).

Але найбільшим лихом у цьому регіоні є бідність. За даними Донецького інституту досліджень і політичного аналізу 2/3(!) населення Донеччини заявили, що на кожного із членів їхніх сімей припадає менше 200 грн. Основними причинами злиднів названо безробіття, екологію та корупцію. Але жодного разу не звучали питання мови чи розпаду Союзу. Відповідно, стає зрозумілим: аби втримати награбоване, обидві проблеми нагнітаються штучно найбагатшими особами Європи, які там проживають.

...Прозріння настало після штучно влаштованого радянським режимом голодомору 1932—1933 років, який забрав за різними даними від 5 до 10 мільйонів життів... А одна з єзуїтських постанов про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації дістала в народі назву «закон про п'ять колосків». До початку 1933 року за нею було засуджено 54 645 осіб, з них 2 110 — до страти. «Щастило» тим, кого, піймавши на збиранні після жнив колосків, не тягли до суду, а просто шмагали нагаями колгоспні «хазяї». «Вороги народу» у вигляді жінок і підлітків ладні були витерпіти всі тортури, аби принести додому той колосочок і висипати кілька зернин опухлим від голоду старим і ще меншим дітям...

Але і цих безневинних жертв сталінському мінотавру було замало. Апетит людожерського режиму розгорявся: у його пащеку було кинуто мільйони людських життів — військових і службовців, медиків і освітян, письменників і митців. За одним із перших сфальсифікованих процесів 30-х років було ув'язнено і вислано до Сибіру 45 чоловік із так званої підпільної «Спілки визволення України».

Жорна сталінських репресій перемелювали так званих куркулів і саботажників, троцькістів і фашистських агентів, а також колишніх керівників УНР, діячів Української соціал-демократичної робітничої партії, членів Центральної Ради. «Підривачі» радянського ладу «діяли» скрізь: на електростанціях і хлібозаготівля, в академіях і школах, на машинно-технічних станціях і в науково-дослідних інститутах.

За однією з таких справ був засуджений і розстріляний син відомого письменника Михайла Коцюбинського Юрій Коцюбинський, а також 15 військових, яких звинувачували у вбивстві С. Кірова та підготовці до вбивства Й. Сталіна і кількох осіб із його найближчого оточення. Цих справ не перелічити. Тільки одних військових за два роки сталінських репресій, які розгорнулись у 1937—1938 роках, безневинно постраждали близько 40 тисяч.

А «ворожі елементи» націоналістичного напрямку взагалі були знахідкою для панівного режиму. Цей напрямок посіпаки керівних органів загалом вважали головною небезпекою радянського ладу. Зрештою восени 1933 року спеціальною постановою було припинено так звану українізацію.

У березні 1935 року закрите засідання виїзної сесії військової колегії Верховного Суду СРСР розглянуло справу щодо звинувачення 17 осіб, серед яких були такі відомі письменники, як М. Куліш, В. Підмогильний, Є. Плужник, О. Ковінька. П'ятнадцятьох із них засудили до 15 років, а двох — до 7 років ув'язнення.

Спеціальним рішенням Політбюро ЦК КП(б)У з бібліотек України було вилучено книжки 30 письменників і поетів. Це був лише початок тотального нищення української інтелігенції.

Період найбільшого розмаху масових репресій, які проводилися Й. Сталіним і його оточенням, припав на 1937—1939 роки. То були не роки, а жахливе лихоліття. До цього часу не встановлена кількість висланих, замордованих і розстріляних людей. Одне лише місце під Києвом — Биківня — свідчить про масштаби злочинів радянського режиму проти українського народу. За деякими даними, загальна кількість жертв сталінського людожерства — близько 20 мільйонів.

Окрема сторінка сталінського терору — населення західноукраїнських земель. Ця нерівна боротьба розпочалася перед Великою Вітчизняною війною і закінчилась аж у 50-х, але, на відміну від областей, які здавна належали радянському режиму, мешканці цього регіону завжди чинили опір. А коли вже ставало зовсім тяжко, вирушали в пошуках кращої долі за кордон — в Європу і Австралію, Північну і Південну Америку. Таких еміграцій було, як тепер кажуть, кілька хвиль: післяреволюційна, довоєнна, повоєнна... Але й там, у далеких чужих землях, українці зуміли об'єднатися у спілки, політичні та громадські організації, щоб, коли настане час, допомагати рідній Батьківщині.

І такий час настав.


Мрії, що збуваються

Немає такої людини, яка б не воліла чи не вміла мріяти. Це одна, можна сказати, із захисних сил людини і взагалі людської сутності, яка підтримує життєвий тонус організму, а нерідко і рятує у критичних, а часом катастрофічних ситуаціях. Бо мрія, як найвищий прояв духовності (звісно, маю на увазі лише позитивне мріяння), окриляє душу, зігріває тіло і дає стимул для подальших дій.

Людина може мріяти про все, що їй заманеться. І це те, що в неї ніхто не може відібрати, адже думку не можна ні заарештувати, ні поламати, ні вбити. Думка, як казав Анатоль Франс, могутніша за реальність.

Мрії окремої людини можуть здійснитися, а можуть і не здійснитися. Адже мрії теж бувають плідними і безплідними, зважаючи, скільки сил фізичних чи душевних витрачено на їх здійснення. Бо це тільки здається, що втілена мрія «впала з неба». У Біблії сказано: «Стукайте — і вам відчинять». Це стосовно однієї людини. А якщо мрія стає субстанцією, тобто основою, сутністю цілого народу, тоді вона є згустком енергії неймовірної сили. І пробивається через усі перешкоди простору і часу. І стає реальністю.

Так сталось із мрією українського народу про незалежну державу. Задля її здійснення віддавали життя кращі сини і дочки нашої Батьківщини. І це не красиві слова: історичні факти, які ми розглянули, дорогий друже, яскраве тому свідчення. Водночас, ідея, як писав Оноре де Бальзак, вища від факту. Саме вона — від часів козаччини — вела наш народ до перемоги.

...Гортаю свіжі сторінки історії. 24 серпня незалежній Україні буде всього 14 років. Підлітковий вік. Дитя, як-то кажуть, ще несформоване, у нього перехідний вік, отже, бувають перепади настрою — від байдужого до максималістського, від ейфорії до незрозумілої депресії. Та як би там не було, дитя має бути завжди у русі. В'ялість чи сонливість — ознака хвороби. Наше «дитя», здається, ні на яку серйозну хворобу не страждає.

Але подивимось на предмет рухливості з іншого приводу. Такого «підліткового руху» починав набувати і колишній СРСР наприкінці 80-х — у період так званої перебудови. Але для держави поважного віку це означало розбалансування всього «організму». І він почав хибити, розповзатися, як стара ковдра.

Ось головні події тих недалеких часів.

У вересні 1989 року відбулись перші Установчі збори Народного Руху України — громадсько-політичної організації, яка тоді зіграла чи не найголовнішу роль у підготовці та здійсненні знакової події в історії нашого народу. Перший прихисток, тобто приміщення, для велелюдного зібрання Руху надав Київський політехнічний, ректором якого на той час був я...


Принагідний роздум

«Черговий раз «демократично» федералізувати Україну спробувала Москва за часів Михайла Горбачова, коли виникла загроза відокремлення від Імперії СРСР. Згадаймо, як послідовно і відверто Москва стимулювала і підтримувала сепаратистські рухи на Закарпатті, у Новоросії, на Донбасі, у Криму на початку 90-х» (зі статті професора Л. Залізняка).

...А далі все відбувалося інколи навіть вельми швидко, як для історії. Одні події змінювали інші. Врешті, зрушилося все українське суспільство.

Прибалтійські республіки, відчувши історичний момент, зреагували найпершими, а Литва голосуванням у Верховній Раді ухвалила Акт про відновлення держави.

У березні 1990-го «заговорило» українське радіо циклом передач «Говоримо українською» (кожен народ розпочав із наболілого).

У квітні Москва «схаменулася» й ухвалила закон про відповідальність за «насильницьке порушення єдності території Союзу РСР». Але було вже пізно. Процес, як любив говорити екс-президент СРСР Михайло Горбачов, уже пішов.

Назву ще кілька моментів вільного подиху українського суспільства.

У квітні того ж 1990 року в Київському педагогічному інституті (тепер Університет ім. М. П. Драгоманова) відкрито першу серед педагогічних ВНЗ кафедру історії України.

У Львові відбулись Установчі збори об'єднання «Державна самостійність України».

У Донецьку пройшли Установчі збори союзу «Єднання», створеного для координації всіх демократичних сил. (А в грудні 2004-го сепаратистськими силами старої влади тут було влаштовано справжнє шоу з метою створення автономії та навіть від'єднання від України.)

У Сімферополі відновлено діяльність кримсько-татарського театру.

У Києві утворено першу Українську республіканську партію під головуванням Левка Лук'яненка — одного із в'язнів сталінських таборів, який відсидів у тюрмах радянського режиму 27 років.

У Коломиї відбувся Перший Всесвітній собор духовної (святої) України.

У Полтавській області поблизу Лубен закладено перший Курган скорботи — пам'ятник жертвам голодомору 1932—1933 років.

16 липня 1990 року в Києві сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України і Постанову про проголошення Дня незалежності.

24 липня вперше перед Будинком міської ради було піднято національний синьо-жовтий прапор.

...Але до омріяної незалежності треба було ще побачити на Майдані намети голодуючих студентів, які вимагали відставки Голови Ради міністрів — одного із «синів» комуністичної партії. Треба було пережити антиконституційний переворот у Москві, який і прискорив вихід України зі складу СРСР, та чимало інших більш і менш значних подій.

А 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності, а слідом — Указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України...