Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”

Вид материала

Документы

Содержание Мордувались сіромахи 3. Наші підручники нібито принижують росіян, розпалюють міжнаціональну ворожнечу, поширюють ксенофобію і навіть антисемітські на Що потребує корекції в наших підручниках 4. Замало місця відведено висвітленню української політичної еміграції 1920—1980-х років (Європа, Північна Америка). 6. Недостатньо висвітлено щоденну, повсякденну історію, історію побуту. Ми тим жили ще до часів потопу.

Подобный материал:

• «відкритий міжнародний університет розвитку людини «україна» волинський національний, 137.71kb.
• Методичні вказівки, 466.9kb.
• Методичні вказівки, 193.25kb.
• Відкритий міжнародний університет розвитку людини "україна", 3615.06kb.
• Відкритий міжнародний університет розвитку людини "україна", 3793.32kb.
• Стасюк сергій олександрович, 30.22kb.
• Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, 2965.62kb.
• Дивитися в майбутнє з упевненістю!, 223.74kb.
• Відкритий міжнародний університет розвитку людини, 46.51kb.
• Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, 547.87kb.

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ “Україна”

П. М. ТАЛАНЧУК


НАЦІОНАЛІЗМ – ЯВИЩЕ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНЕ


(Матеріали до вступної лекції для роздумів студентству)


© Університет "Україна", 2008


Ніхто нам не збудує держави,

коли ми самі її не збудуємо,

і ніхто з нас не зробить нації, коли

ми самі нацією не схочемо бути.

В. Липинський


Взятися за перо в даному випадку мене змусили активні дії ворогів України, які, постійно спекулюючи на поняттях націоналізм, інтернаціоналізм та інших „ізмах”, по великому рахунку, ведуть непримиренну, запеклу боротьбу проти державності України, її незалежності. Але спочатку трішки історії і теорії [6-14].

Глибокі соціально-економічні та політичні зміни в різних регіонах планети сприяють стрімкому зростанню національної самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих державах, особливо багатонаціональних, так і між різними країнами, загострює національні проблеми, котрі породжують довготривалі міжнаціональні конфлікти, війни, потоки біженців, несуть горе і страждання окремим людям і цілим народам. Як наслідок — національна проблема набуває глобального, планетарного характеру.

Національна проблема існувала завжди. Відомо, що гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба розпочалися ще з рабовласницького ладу і тривали в епоху феодалізму. Проте повною мірою національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Відтоді й донині проблема етнонаціональних відносин є однією із провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.

Щоб з'ясувати суть етнонаціональних відносин, необхідно насамперед зосередитися на основних поняттях, пов'язаних із їхнім розвитком. До таких передовсім належать: народ, нація, етнос. Названі поняття хоч і вживають часто як синоніми, проте мають істотні відмінності. Так, етнологічне «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.

Народ — це біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв'язками: з сім'ї виросла родина, з родини — рід, рід перетворився на плем'я, плем'я — на народ. Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український — слов'янських, германських і тюркських племен; завдяки змішанню слов'ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим елементом його існування.

Люди здавна були пов'язані природою, простором (рибальство, полювання, рільництво, тваринництво). Цей простір для них був близьким, рідним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття „батьківщина” До цього прилучився ще один важливий компонент — мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй розпочиналося духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія і т. д.

Якщо народи існували з давніх-давен (Приймаємо, що процес формування слов’янських народів закінчився до 500 року після народження Христа), то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці, скажімо, стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не дана природою, а народжується історично. Звісна річ, дуже складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю являє собою повільну кристалізацію національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос - це стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи у складі іншого народу, зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але у процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території (наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що входять до єдиної нації країни.

Нація складається на основі певного етносу, до якого потім приєднуються представники інших етносів, що живуть на відповідній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції чи Англії живуть представники різних національностей: французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці (Франція); англійці, шотландці, ірландці, валлійці (Англія). Всі вони окремо „народи-етноси”, але не „нації”. А всі разом є членами французької чи англійської (державної) нації, оскільки нацією вважається сукупність громадян цих країн. Та найбільш чітко цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного і расового походження сформовано єдину американську політичну націю. У кожній із названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи українського походження, хоча суб'єктивно (етнічно) ці люди вважають себе належними до української нації.

Отже, існують два поняття нації. Перше — це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге — нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до нації належать споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, німці, навіть якби вони набули б громадянства України). Як бачимо, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора), або жити в чужій національній державі.

Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьому світі.

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація.

Національна ідея — це своєрідний дороговказ для нації. І Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. „Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна”.

М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. „Наш край великий і багатий, один із найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави, — писав М. Грушевський. — Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності...”

За часів тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Упродовж семи десятиліть національна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділялися на „буржуазні” та „соціалістичні”, націоналізм кваліфікувався як „буржуазний”, а отже, реакційний. Національна ідея проголошувалася несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично було політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавалася перевага інтернаціональному перед національним; знищення національного гноблення пов'язувалось із розгортанням світової революції, передбачало реалізацію настанови К. Маркса: „Разом із антагонізмом класів упаде й антагонізм націй”. Одначе світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їхньому узгодженні. І це прекрасно видно на прикладі так званому інтернаціоналізму в умовах україно-російських стосунків, який переріс у безпардонний шовінізм.

А зараз підемо далі.

Якщо націоналізм розглядати не тільки як ідеологію, а ще як суспільний рух та символічну мову, то не можна обминути розгляду суміжних питань, таких як нація, національна ідентичність і національна держава.

Почнемо з національної держави. Відомий український історик І. Нагаєвський у своїй „історії...” [1] так пише про це: „Історія народів є сумою прагнень, дій і жертв багатьох поколінь, що жили в різні періоди на землі, і тому кожний народ має на собі печать духовної сили або слабкості тих, що творили його історію. Ото ж історія народу – це сума менш або більш важливих дій і подій, в яких відбивається духовна вартість її творців. Дії одиниць є цеглинками в будові живого організму нації, що завершується національним храмом, ім’я якому – рідна держава.

Нація без держави є неповна і незакінчена, хоч би була не знати яка численна, багата і здібна; вона не буде вважатися повноцінною, аж доки не стане господарем на своїй власній землі. Це – життєва аксіома, якої не можна нічим заступити. Таким чином, утворення і збереження держави було, є й буде найвищим ідеалом нації на землі. У „своїй хаті своя правда, і сила, і воля”, - казав Шевченко. Лиш у своїй власній державі народ може створити найкращі умови для розвитку Богом даних йому здібностей та сприяти поступу загальнолюдської думки і культури”.

Є й інша державна аксіома: одна справа створити державу, інша річ – упорядкувати і закріпити її на віки.

Але є ще й третя аксіома: не створивши державу, немає чого розбудовувати.

Світ судить про народ, його державу по тому, що вони приносять у світову скарбницю, чого можна в них навчитися.

Україна, про яку мріяли кращі її сини і дочки протягом багатьох століть, через сімнадцять років незалежності так і не відбулася. Сьогодні це – розхристана, розтоптана, наскрізь просякнута корупцією з нестабільними урядами і недоношеним парламентом, диким базаром замість цивілізованого ринку, продажним правосуддям, „печерними уявленнями про демократію”, мільйонами безправних емігрантів, – географічно-адміністративна одиниця – держава, яка по своїй суті не є українською, а швидше навіть навпаки.

І ось це сплетіння знахабнілості, цей сплавлений огром користолюбства власть імущих, корупції чиновників, злиднів простого люду, сірості та бездуховності керманичів і представляє сьогодні Україну світові. Ну, а далі, цілком логічно, що таку Україну ідентифікують у світі з нами. І зрештою, слушно, - бо хто ж, як не громадяни України обрали цей парламент, цього Президента, передали їм усю повноту народної влади, чим і вирішили свою майбутню долю і долю своєї держави. Скільки ж разів можна наступати на одні й ті ж граблі? Коли ми вже зрозуміємо, що нас, тобто народ, дурять і дурять ті, хто живе на його кошти? Тобто, які ж ви дурні, що ми вас дуримо вже 17 років, а ви знов будете вибирати когось із нас, щоб ми вас у черговий раз надурили.

Після цього якось язик не повертається, щоб говорити, що ми стали чиєюсь жертвою. Мабуть навпаки, - „Україна стала жертвою своїх інертних і часто несвідомих громадян”.

Але слід віддати належне патріотам і прихильникам української державності, що вони, кожні у свої часи, писали сторінки нашої історії своїми жертвами і кров’ю, відтак закарбувавши в ній незламність своєї волі й свого духу. Хоч їм і не вдалося розбудувати і зберегти створене, але своїм високим поривом і жертовними діями вони не дали перервати і знищити державницьку традицію Княжої і Гетьманської доби і цим надихнули нащадків на нові геройські зусилля для створення Української держави.

Історія знає кілька таких спроб. Але перш ніж про них розповідати, запам’ятаймо, що Київська Русь, як уже в історії зафіксовано, проіснувала з другої половини ІХ-го століття (852 р.) до першої половини включно ХІІІ ст.

Галицько-Волинська держава (початок ХІІІ ст. – кінець ХІV ст. включно), хоч і не стала всеукраїнською, якою була Київська Русь, обмежилася Західною Україною. Але вона робила неодноразові спроби опанувати всю Україну, що, безумовно, розширяло сферу її впливу на схід. Проіснувавши в українських землях ціле століття після занепаду Києва, вона підтримувала в повній силі традиції великодержавної політики і життя, князівсько-дружинного режиму, суспільно-політичних форм і культури, вироблених Київською державою, чим фактично продовжувала українську державотворчу традицію. Таким чином, існування Галицько-Волинської держави можна розглядати як намагання зберегти державність Київської Русі хоч і в значно звужених кордонах, а можна розглядати її і як першу спробу відтворити незалежну державу на кшталт Київської.

Якщо дотримуватися такої точки зору, то епоху Козаччини (початок ХVІ – середина ХVІІ ст.) можна розглядати як другу спробу українського народу відновити свою державність. Відомий похід козаків на Очаків під орудою черкаського старости Остафія Дашковича відбувся 1528 року. 1572 рік – початок реєстрового козацтва. Потім ціла низка повстань проти поневолювачів Івана Підкови, Северина Наливайка, Семена Палія, Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка і багатьох інших. Вінцем цієї боротьби стала національно-визвольна війна 1648-1654 р.р. під проводом Б.Хмельницького, перемога в якій, на жаль, обернулася політичною угодою з Москвою і як наслідок – трьохсотлітнім московським ярмом.

Третя спроба – період Української Народної Республіки (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) 1918-1921 р.р. Але і ця спроба була придушена Москвою.

Четверта спроба – Акт відновлення самостійної Української держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року, та створення українського державного управління на чолі з Ярославом Стецьком.

Після арешту німецькими нацистами Стецька, Бандери і багатьох інших провідників українського народу боротьба не припинилася. З 1943 по 1954 рік Українська Повстанська Армія відчайдушно воювала на два фронти – проти нацистської та більшовицької чуми. Боротьба була нерівною і завершилася черговою поразкою українців.

П’ята спроба – Акт проголошення незалежності України Верховною Радою, підтверджений всенародним референдумом 1991 року. Де-юре Україна стала самостійною державою, визнаною світовим співтовариством. А де-факто народ виявився в черговий раз ошуканий. Але боротьба за справжню незалежну державу, за демократичні цінності, за високий добробут продовжується. Яскравим свідченням цього є Помаранчева революція кінця 2004 – початку 2005 року, коли українці виступили як потужна, цивілізована нація. Будемо сподіватися і працювати для того, щоб історична справедливість запанувала, бо українська нація є нацією прадавньою і нацією державною.

Як відомо [4], етногенез (становлення) будь-якого народу відбувається протягом тривалого часу. У цьому процесі беруть участь безліч інших етносів, надаючи мові, етнографічному вигляду, культурі цього народу загалом своєрідності, колориту, неповторності. Добре відомий той факт, що у становленні українського етносу брали участь кіммерійці, фракійці, балти, іранці, греки, кельти, тюрки, а також германські етноси - бастарни, гепіди, готи, варяги (дани, шведи).

Особливо важливу роль в етнополітичній історії України і всього Причорномор’я ІІІ-ІVст. н.е. відіграли готи, які, пересилившись на землі України з крайньої півночі, не тільки підкорили собі численні народи Сарматії, створили на її теренах поліетнічну державу, а й очолили боротьбу тодішнього „варварського світу” з Римською рабовласницькою державою, прискоривши тим самим її занепад і падіння у V ст.

Як свідчать новітні дослідження [4], саме готи стали тим зовнішньополітичним подразником, який стимулював вихід на історичну арену південно-східних слов’ян, сконсолідувавши їх племінні княжіння у союз державного типу – союз антів, перших слов’янських пращурів українців на українській землі.

І мабуть саме в ці часи уже чітко визначився обрис майбутньої місії українського народу – жити і діяти на межі двох великих культур: південно-східної Азії і римсько-візантійської Європи, включно з колоніями північно-африканського суходолу.

Натиск кочівних народів зі східно-азійського сибірського суходолу на українські землі упродовж багатьох віків підтвердив таке призначення нашого народу. В ті часи ця місія полягала у стримуванні їх нищівних нападів і в передаванні їм нашим народом досвіду осілого, культурного життя та цивілізації. Слід завжди пам’ятати, що кочівні народи, які зруйнували давню Римсько-візантійську імперію, найперше пустошили українську землю.

Таким чином, український народ виконував свою місію у кіммерійському, скіфському, сарматському, готському, гуннському, аварському, хозарському та монгольсько-татарському періодах. Цю місію виконували наші племена античної доби, а згодом організований ними союз, що увійшов в історію під назвою держави Антів (ІІ-VІІІ ст. н.е.), що був уже фактичним початком могутньої Київської Русі, яка в часи свого імператора Володимира Великого рознесла світло Христової віри на сході Європи. Цю місію продовжували її спадкоємниці: Галицько-Волинська Русь-Україна, Гетьманська держава майже до кінця ХVІІІ ст., Українська народна республіка 1917-1921 років, Українська радянська соціалістична республіка у складі колишнього Радянського Союзу і, врешті, з 1991 року незалежна Українська держава.

Ця місія на нашій пам’яті 1941-1945 роки була вплетена в зусилля багатьох народів заради перемоги над озвірілим фашизмом. І внесок українців у цю святу справу був дуже великий. „Де була б ти сьогодні, Європо...”, якби не було мільйонів могил солдат-героїв, у тому числі й українців, на твоїх полях?! А й справді, де була б ти сьогодні, Європо, якби фашизм переміг?

Але повернемося до нашої історії і спробуємо хоча б схематично віднайти відповідь, - чому так сталося, що одна з найбільш потужних держав світу – Київська Русь – занепала, а згодом була взагалі ліквідована [1,2,3].

Одним із живих і сьогодні стереотипів є хронічне потрактування України як жертви, континуативно в історії і до сьогодні залежної від чиєїсь злої волі, відтак іманентне нездатної якось переломити ситуацію навіть уже у своїй незалежній державі і, нарешті, стати в ряд достойних і вільних країн. Немає народів із легкою історією. І наш – не виняток. Але потрактування його як народу ексклюзивно нещасного в історичному плані не відповідає дійсності, а в політичній площині є шкідливим, оскільки послабляє державотворчий потенціал.

Справа зовсім в іншому. Географічно вигідне розташування України на перехресті світових шляхів із півночі на південь і зі сходу на захід, величезні природні багатства (надра, землі, ліси, кліматичні умови) та працелюбний, неагресивний і терплячий народ (дешева робоча сила й об’єкт експлуатації) – все це разом перетворило Україну на ласий шмат для різних завойовників, близьких і далеких сусідів. Добре відомо з минулого: хто реально володів Україною (адміністративно, політично чи економічно), той мав реальний вплив в Європі.

Тому в української незалежності ворогів ніколи не бракувало. Сусіди, які живилися за рахунок нашого народу, дуже не хотіли, щоб цей народ мав свою державу. Бо державу підкорити набагато важче, ніж територію; населення підпорядкувати набагато легше, ніж націю, державний люд.

По занепаді та скасуванні Гетьманської держави 1764 року і по зруйнуванні Москвою її останньої фортеці, Запорозької Січі, 1775 року два слов’янські хижаки-сусіди перекусили Україну надвоє і розпочали безперервну планову роботу щодо знищення в нашому народі пам’яті про свою могутню державу та відчуття його історичної місії на сході Європи. Врешті Москва, збагатившись людським і матеріальним потенціалом України, знищила Польщу (чи не правда, ці факти є блискучою ілюстрацією тієї дурні, яку політичні хитровани називають союзом слав’янських народів), і упродовж ХVІІІ і ХІХ ст. висунула свої протиправні претензії до нашої історичної назви „Русь”, а враз із тим хотіла присвоїти собі період Київської держави українського народу. Москва вживала всіх засобів і способів, щоб довести український народ до стану „Івана без роду – Івана без плоду”, тобто народу без власного минулого, і представити його культурному світові як етнічну масу, нездатну бути господарем на своїй власній землі, і так виправдати своє верховенство.

Особливо інтенсивне нищення всього українського розпочалося після підписання Переяславської угоди. Справа в тому, що обидві сторони пов’язували з договором різні надії, по-різному його розуміючи й інтерпретуючи. Як згодом стало зрозумілим, Москва розглядала угоду як безумовний акт підданства України на царську ласку і неласку. До речі, як тільки Хмельницький вияв її шкідливість для державних гетьманських планів та інтересів українського народу, він доклав усіх зусиль, як і його наступники, щоб перекреслити цю угоду [5]. Але було вже пізно.

Москва розпочала планомірну роботу на знищення козацької держави, національної й історичної свідомості українців, підпорядкування економіки московським інтересам тощо.

Злоякісні метастази московського впливу пронизали все тіло України. З часом почали проявлятися наслідки шовіністичної онкології.

Візьмемо, для прикладу, стан із населенням – українцями.

На момент підписання Переяславської Угоди співвідношення між українцями і московитами було приблизно один до одного.

За даними перепису 1926 року в СРСР проживало 147 млн. людей, а в Україні — 29,5 млн. людей. Через 10 років можна було б чекати збільшення населення. Й.Сталін у доповіді на 16-му з’їзді Комуністичної партії в 1930 р. сказав, що населення країни щороку збільшується більш як на 3 млн. осіб, отже до 1937 року ця величина мала становити 170,5 млн. осіб. Перепис зафіксував чисельність населення 162 млн. осіб. До бажаної кількості не вистачало 8 млн. осіб. При чому порівняно з 1926 роком населення по багатьох територіях РСФСР, Казахстану та України зменшилося. В Україні від'ємний темп приросту становив 1,9%. Отже, в мирний час за 10 років у нормальних умовах розвитку і за умови, що перехід до моделі малодітної сім’ї ще не відбувся (загальний коефіцієнт народжуваності перевищував 30%), населення України мало бути орієнтовно на п'яту частину більшим і становити приблизно 35 млн. осіб, а за даними перепису його чисельність становила 28,9 млн. осіб. Такою була плата за колективізацію, індустріалізацію і голодомор 1932-1933 pp.

І тут природно виникає питання, що ж стало першопричиною того, що такий потужний продуктивний етнос так відстав у своєму зростанні з тих пір, як він пов'язав свою долю з Московією.

Якщо Ви скажете, що цей недобір був обумовлений голодоморами, кегебістськими репресіями 30-х років, перемеленням жорнами Другої світової війни, — це буде правдою, та не всією. Найгірше, що багато етнічних українців під впливом великоросійської пропаганди стали називати себе росіянами. Дбаючи про кар'єру, про пільги, які мали великороси, ці люди, не бажаючи залишатися малоросами, змінювали українські прізвища на московський кшталт і відмовлялися від своєї національної сутності. Це саме ті, що не тільки за назвою, а за сутністю справді стали малоросами, — у кого витруєно національний імунітет, а у кого підітнута історична пам'ять. І треба віддати належне великодержавному російському шовінізму: він дуже послідовний у своїх устремліннях проковтнути інший народ, перетравити його і видати в уже своїй обгортці, незалежно від того, чи це царська Росія, чи більшовицька Імперія зла, чи вже тепер Російська Федерація.

Як приклад такого підходу можна навести міркування флігель–ад’ютанта імператора Олександра ІІ барона Корфа [7]. Треба, як він радив, „употребить против них те же средства, которые они употребляют для своих целей, то есть распространение в народе грамотности, но, конечно, не малороссийской, а русской". І виклав конкретну програму — "наводнение края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами". І далі — видання книжок за рахунок держави, надання приватним видавцям права безкоштовно надсилати замовникам до Малоросії дешеві книжки і сприяти їх поширенню. Корф підкреслював, що коли уряд зробить ці книжки дешевими, то навіть не буде адміністративної потреби забороняти україномовні видання. У перспективі, підкреслював Корф, це "лишило б малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг своих читателей". І далі — "народ, находясь в самом начале своего развития, легко уступит и подчинится всякому, кто захочет, а главное, сможет с умением взяться за его развитие." Або — "...не одни товары двинутся по этой дороге (йдеться про залізниці), а и книги, мысли, обычаи, взгляды. Капиталы, мысли, взгляды, обычаи великороссийские и малороссийские перемешаются, и эти два народа, без того близко стоящие друг от друга, сперва сроднятся, а потом и сольются. Пускай тогда украинофилы проповедуют народу, хотя бы и в кипучих стихах Шевченко, об Украине и борьбе ее за независимость, и о славной Гетманщине..."

Читаєш ці "одкровєнія" й зі злістю доводиться визнати, що талановитим був цей фон-барон, бо його сценарій задушення українського народу і сьогодні ще працює, а тривале перебування у сфері російського впливу дає свої результати. Я був шокований, національно ображений тим, із якою гордістю працівник музею Полтавської битви розповідав про перемогу Росії над шведами. Гідові й на думку не спадало, що в умовах незалежної України цю подію слід розглядати інакше. І тоді вам стане шкода гетьмана Івана Мазепу за його поразку, а душитель України, який, мовою простолюдина, вкрав назву нашої держави – Русь і причепив її Москві, — цар Петро І постане перед українцями як їх найзапекліший ворог.

Не знав цей горе-гід, як Тарас Шевченко розповідає у своєму вірші „Іржавець” про чудотворний образ Матері Божої з церкви на Січі Запорізькій. Ця Богоматір плакала разом із козаками в їх недолі на скитанні, під пануванням нехрещених турків, після поразки гетьмана Івана Мазепи під Полтавою 1709 року:

Мордувались сіромахи,

Плакали із ними.

Заплакала Матір Божа

Сльозами святими,

Заплакала милосердна,

Неначе за сином.

І Бог зглянувсь на ті сльози,

І на Україну...

Це справи далекої минувшини. Але вони своє зробили. Нації був прищеплений комплекс меншовартості, провінційності, вторинності її мови й культури. Значною мірою була притуплена національна гідність, прищеплені рабська звичка поглядати на Москву чи Варшаву й схильність до розбрату (до цих пір ятрить рана від перекусу України на Східну й Західну) і братовбивчих конфліктів (згадаймо війну УПА з Червоною армією). А наші бездарні провідники замість того, щоб проявити політичну волю і сформувати відповідні державницькі рішення, які б відповідали вже новому, державному, статусу нації, сформували атмосферу безвиході, за ними у нас немає ні нації, ні національної ідеї, бо вона „не спрацювала”.

Учасники й очевидці визвольних змагань українського народу, починаючи з втрати своєї Гетьманської держави і включаючи теперішні часи, по різному оцінюють причини поразок у цих змаганнях за українську ідею. Це обумовлено тим, що на їхні суб’єктивні міркування накладали свій відбиток ідеологічні програми їх партій чи політичних угрупувань.

Але є і дещо спільне [1]: майже всі учасники визвольних змагань підкреслюють, що історія поклала на їх плечі важку боротьбу за визволення нації з ярма і за самостійну державу дуже несподівано, і тому народ, а особливо його керівники, не були до нього як слід підготовлені. Не було належного розуміння значення своєї державності, готовності для праці для неї та почуття відповідальності перед рідною історією, відчувається також брак однієї лінії у внутрішній і зовнішній політиці. Вищесказане звичайною мовою означає, що останні українські покоління, що народилися і жили в часах неволі, втратили лицарські прикмети державного народу, а набули негативних елементів і рис.

Цікавою з цієї точки зору є думка видатного фіна Карла-Густафа-Еміля фон Манергейма, який писав: „Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам. Народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля”.

Не краще справи й в українському політикумі: при такій кількості партій, блоків, центрів, фондів, інститутів та інституцій – мозкового центру не виявилося. Особливо слід відзначити галасливість соціалістів усіх відтінків, які претендують на одну з провідних політичних сил, здатних зробити щось розумне з Україною. Поневолі згадуються події 1917-1920 років і те зло, яке зробили соціалістичні доктринери, коли вони на початку революції випадково захопили владу в свої руки і звели визвольну боротьбу з вірної дороги на манівці. Замість рішучого проведення політики національного визволення, бо це був слушний політичний момент (у Росії в цей час панували безлад і анархія), соціалісти поставили на перше місце соціальну програму, яка виявилася мильною бульбашкою. Ленін будує нову армію для захисту соціалістичної батьківщини, а нашим соціалістам їхня доктрина не дозволила створити військову силу, на яку могла б спертися Українська держава в час загрози.

І в наші дні вони, демагогічно маскуючи свої особисті амбітні інтереси, домоглися недолугої реформи конституції, в результаті чого уже більше року в стані паралічу працюють законодавча і виконавча гілки влади. В Україні сформувалася кричуща несправедливість: по своїй суті антинаціональна сила – соціалісти – займають набагато більше місця в її історії, ніж є їх позитивна роль насправді у розвитку нашого суспільства.

Не кращими здобутками можуть похвалитися інші політичні сили, які довгенько правили в Україні.

Ілюстрацією бездарності і безпорадності наших кормчих, кожного по-своєму, є формули політичної імпотенції, авторами яких вони є: „Маємо те, що маємо”, — це замість того, щоб проявити динамізм і зламати дійсно непросту українську ситуацію на краще, як це зробили, наприклад, Прибалтійські держави, і друга – „Скажіть мені, що будувати, і я буду будувати”, яка свідчить про відсутність цілеспрямованості, а відтак державний корабель ведуть розгублено і навпомацки.

Щоб хоч якось розпочати впроваджувати українськість у наше життя, давайте зробимо декілька фінансово маловитратних, але важливих речей, виходячи з досвіду найбільш розвинутих демократичних країн світу.

І перше, що хотілося б запропонувати у цілій низці заходів – це замінити паспортну книжку, вилучивши з неї абсолютно недоречні написи російською мовою, - як-то: „Паспорт гражданина Украины”, або „место жительства” тощо. Ми вже, догоджаючи „старшому братові”, досить переконливо продемонстрували українське холуйство, а тепер пора і честь знати! Друге – необхідно відновити у паспорті графу „Національність”. Мене обурює те, що під шумок порушення прав якоїсь гіпотетичної людини, не запитавши у мене, реальної людини, згоди, — і це вже пряме наглюче порушення моїх прав, прав громадянина України, в паспорті не ідентифікована моя етнічна приналежність. Я зроду віку – українець, цим горджуся і пишаюся, і хочу, щоб це було зафіксовано у паспорті. А якщо комусь хочеться чогось іншого, то можна вчинити так, як це роблять у Франції: у графі „Національність” пишуть „Франція”. При наданні українського громадянства та отриманні паспорту необхідно ввести складання іспитів на знання української (державної) мови та історії України, прийняття присяги громадянина державі. А держава, у свою чергу, повинна подбати про необхідне навчально-методичне забезпечення для підготовки до цих важливих державних процедур.

У жодній із розвинутих демократичних держав світу не заведено виступати проти власної держави, її суверенітету та незалежності, як це повсюдно має місце в Україні, включаючи Верховну Раду, „безнастанна критика свого власного менталітету” та ін. Я вже не кажу, що частина так званих народних обранців замість знаку народного депутата України встановленого зразка носять якісь корпоративні значки приналежності їх до політичної сили, яку в нормальній демократичній державі давно б заборонили за її масові злодіяння і масове винищення свого народу в минулому. З гіркотою доводиться констатувати також, що, не дивлячись на багаторазові роз’яснення конституційного суду, в урядових установах нерідко звучить недержавна мова. Носіями всіх цих негараздів є перевертні та яничари, манкурти зі втраченою національною пам’яттю, які є, по суті, основною ударною силою в боротьбі проти незалежної національної Української держави. І тому вихід тут один: необхідно юридично виписати, що таке п’ята колона в Україні, і поставити її поза українським законодавством із витікаючими із цього наслідками. З підступним ворогом Української держави необхідно боротися рішуче й енергійно.

І насамкінець потрібно усвідомити всім нам необхідність створення державної мовно-культурологічної інспекції, на яку слід покласти організацію, виконання та контроль за практичним втіленням відповідного законодавства та інших нормативних актів у життя, і яка б мала необхідні права. Подібно тому, як це робиться в особливо небезпечних галузях – гірнича справа, котлонагляд, пожежна безпека, санітарно-епідеміологічний стан тощо. У нинішній час ситуація з мовою більш небезпечна, ніж у згаданих галузях: там люди гинуть десятками, а тут ідеться про щезнення з лиця землі цілого багатомільйонного народу [13].

Україна є державою з поліетнічним складом населення і тому обрала шлях формування політичної нації як соціуму на основі державності з народу, який дав назву державі, й етнічних груп, які проживають на території України.

А на її території згідно Всеукраїнського перепису населення 2001 р. проживає 48,2 млн. осіб, з яких 37,5 млн. (78,8%) становлять етнічні українці (національна більшість) і 10,9 млн. осіб (22,2%) іншої етнічної приналежності (національні меншини). Серед етнічних неукраїнців виділяються чисельні групи — насамперед росіяни (8,3 млн.), білоруси (245 тис.), молдавани (258 тис.), кримські татари (248 тис.), болгари (204 тис.), угорці (156 тис.), румуни (150 тис.), поляки (144 тис.), євреї (103 тис.), вірмени (близько 100 тис.), греки (91 тис.), татари (73 тис.), роми (47 тис.), азербайджанці (45 тис.), грузини (34 тис.), німці (33 тис.), гагаузи (32 тис.). Крім того, проживають менш чисельні групи, які історично інтегровані в українське суспільство і зберігають свою єдність - литовці (7 тис.), словаки (6 тис.), естонці (2,8 тис.), караїми (1,2 тис.), кримчаки (406 осіб).

Деякі з цих груп - кримські татари, гагаузи, караїми, кримчаки — утворилися на території України, яка є для них, тим самим, історичною батьківщиною. Угорці Закарпаття та румуни Буковини проживають на своїх історично етнічних землях.

І корінна, титульна нація по відношенню до цих етнічних групп, за умови, що вони поважають її та її цінності і звичаї і не наносять шкоди українському суспільству, також поважає всі народи, бере на озброєння їх інтелектуальні і духовні надбання, ділиться з ними своїми здобутками, але не повинна давати нікому сісти собі на шию, не повинна допустити, щоб „у тебе ж дома тобі ще й руки скручує чужак” (Ліна Костенко). Не слід забувати, що „в основі розвитку, співжиття між народами лежить боротьба між цими народами. Це жорстоко, але це так, і хто виявиться сильнішим, агресивнішим і стійкішим у цій боротьбі, той завоює собі право на життя. А той, хто наївно вірить, що сусід буде люб’язно надавати тобі всі права, навідь тоді, коли ти їх не маєш сили взяти сам, той мусить зійти зі світової арени співжиття народів, стати підніжком і рабом більш сильного. Так було у всі віки. Тільки внаслідок боротьби і протистояння, коли всі стосунки були з’ясовані, коли обидва народи розуміли, що вони гідні один одного, наступало велике замирення” [18].

Український парадокс полягає в тому, що ми постанемо тільки через сильну Державу. Ось як про це пише Остап Кривдик, політолог:

„Площа 603.7 тисячі квадратних кілометрів, населення — 46 мільйонів чоловік. Це — наша держава Україна, найбільша європейська держава.

Її герб корінням сягає хрестителя Русі Володимира, її яскравий прапор єднає нас із модерною українською державністю 1917-21 років і боротьбою за Україну в 40-х і 50-х. Ми однаково негативно сприймаємо як зневагу до її символів типу євразійського "вандалотуризму", так і посягання на її територіальну цілісність а ля незаконне утримування наших маяків військами сусідньої держави.

Держава — це спочатку територія. Популярною деконструкторською побрехенькою зараз стало те, що буцімто до сходу і півдня Україна ніякого відношення не мала. Але південні і східні степи освоювали саме українські козаки, засновуючи тут хутори і слободи, чумакуючи і займаючись промислом.

Так, російська імперська машина засновувала тут великі міста — але будували їх, знову ж таки, українські руки. З Кримом, століттями воюючи і торгуючи з ним, українці мали справи набагато швидше і набагато більше, аніж далека північна Московія.

Жоден квадратний метр сучасної території України ніколи не був чужим нам. Більше того, через недержавність ми втратили велику частину українських етнічних територій, які уже ніколи не стануть територією нашої держави — Лемківщину і Надсяння, Берестейщину, Курщину і Вороніжчину, Кубань.

Нам — водночас і тисячі років, і геть мало: територія сучасної України сформувалася тільки 50 років тому, а кінцево була визнана світом лише 1991-го. Період створення держави уже завершено — тепер пора її розвитку.

Будучи на перехресті світових цивілізацій, українці знали багато воєн. Останніми століттями вони здебільшого були м'ясом у чужих арміях, своєю доблестю захищаючи чужі фортеці і здобуваючи чужі міста.

Очевидно, воюючи, ми протистояли супернику. Очевидно, були жертви з обох боків, очевидно, були поразки й перемоги, злочини і доброчесності. Ми не відмовляємося від своїх героїв — але й не нав'язуємо їх нашим сусідам.

Ми закінчили війни з турками і татарами, з поляками і німцями, з росіянами і угорцями. Їхні імперії розпалися, вони — звичайні люди — не зазіхають на нашу країну і нашу свободу.

Єдина наша незакінчена війна — громадянська, яку залишили нам у спадок колишні колоніальні армії. Ми повинні її завершити, здавши давно померлі імперії в архів.

Історія нашої держави — тяжка і суперечлива, часто — вплетена в канву інших державних утворень. Але у цієї історії є позитивний результат — наша незалежність. Ми — переможці, і це — наслідок багатолітньої боротьби наших предків. Ми пишаємося ними і пам'ятаємо про них".


Мова

Спільнота, що віддавна складала більшість на своїй землі — українці — має свою мову. Інше питання — чи рахувати її вік від давньоруських часів, чи з часів козацьких дум, чи від "Енеїди" Котляревського — але вона є, і вона — не штучно придумана назло комусь, не фальшивий діалект інших мов.

Частина української етнічної спільноти зараз визнає рідною іншу мову — російську.

Попереду у нас — непростий шлях об'єднання нашого народу, який було штучно роз'єднано століттями антиукраїнської мовної політики. Адже вся польська нація розмовляє єдиною польською мовою, угорська — угорською, чеська — чеською, то чим ми, українці, гірші?

Заперечення русифікації — це те саме, що й заперечення Голодомору: воно закриває очі на минуле, яке пояснює нам, чому ми такі сьогодні.

І саме українська етнічна спільнота й українська мова виступатимуть інтегратором нашої держави, будуть мостом для спілкування всіх етнічних спільнот України.


Насамкінець

"Патрія" — це батьківщина. Всі вищевказані цінності – держава, історія і мова – є основою для звичайнісінького українського патріотизму. Від цієї основи і починаються різні ідеології — як український лібералізм, так і соціал-демократична, консервативна і націоналістична, анархічна і феміністська українські ідеї.

Кожна з ідеологій розкриває батьківщину через свою центральну цінність – свободу, солідарність, націю, традицію, волю, рівність.

Патріотичні цінності очевидні для будь-якого чеха, поляка, словака, угорця, естонця, румуна. Вони цінують і поважають власну незалежність, чітко розрізняють власних героїв та історичних ворогів, плекають свою мову та ідентичність. І водночас кожен із них обирає для себе якусь із ідеологій.

Проблема українців — у відсутності національного консенсусу з вищезазначених питань.

Це поки що не дає нам відчувати себе повноцінними поряд із іншими європейськими націями, почуватися Європою. Незалежність здобуто, й український патріотизм, єдиний для всіх — наше наступне завдання.”

Одним із найважливіших важелів у формуванні українського патріотизму є поширення серед широких верств населення постулатів національної історіографії. Цікавою з цієї точки зору є стаття Ігоря Гирича „Підручник як головний засіб побудови держави” [20]. Автор, зокрема, пише:

„Отто фон Бісмарк свого часу зазначав, що для побудови держави найважливішими є не сила зброї і військо, а шкільний учитель. Залізний канцлер мав на увазі об’єднання імперії німецьких вільних міст і князівств із Прусським королівством на основі спільного сприйняття минулого.

Визискувана нація завжди намагалася витворити власний культурний простір, який вибудовувався через національну історіографію. Молоді національні історіографії вступають у бій зі старими історіографіями державних (імперських) націй. По-перше, існує безпосередня залежність між розвитком історичної науки та рівнем економічного та культурного життя нації. Центральноєвропейські народи (чехи, поляки, угорці, румуни), у порівнянні з українцями, мають потужніші історіографічні школи, величезну літературну продукцію з історії. По-друге — між тяглістю державної традиції і рівнем національної свідомості. Чим міцніші зв’язки з минулим, його засвоєння суспільством, тим вищий рівень свідомості народу.

Ще одна аксіома — державні інституції, представники політичних партій у розвиненіших країнах тримають руку на пульсі власної історичної науки, бо розуміють — рівень мобілізації суспільства залежить від поширення серед широких верств постулатів національної історіографії. А цьому, власне, слугує початкова й середня історична освіта.

Якби не існувало польської історіографії ХІХ — поч. ХХ ст., не зайшлося б і про відновлення польської державності у 1918 році. Польські історики виправляли помилки політиків і досить часто ставали біля керма політичних партій.

В Україні ситуація була значно гіршою. Польща, Чехія, Угорщина мали панівні верстви населення: землевласників і підприємців, в українців же цей прошарок був майже цілковито денаціоналізований. Тому значення істориків у нас було незрівнянно більшим — вони не лише писали, а й творили історію. Не завжди це було вдало, але вимріяла націю в Україні не земельна аристократія, а українська інтелігенція. Серед неї з’явилися перші свідомі націоналісти, які згодом — від часів Кирило-Мефодіївського братства — почали ширити національну ідеологію серед народу. Відбувалося це через упровадження у свідомість широкого загалу культу Тараса Шевченка. Проте відбувалося це поза школою (навіть початковою), куди наддніпрянські українофіли другої половини ХІХ ст. не мали доступу.

До 1917 р. підросійські українці були позбавлені власного шкільного підручника і школи. Результат — поразка у визвольних змаганнях 1917—1921 рр. Жодна країна в Європі, яка не мала власної школи, не перемогла у визвольній боротьбі після розпаду імперій. Підавстрійські українці в межах конституційної монархії Габсбургів таку школу мали. І не тільки початкову, а й середню. Українські гімназії були майже в кожному великому місті Галичини. І саме Галичина виявилася найбільше готовою до побудови української держави після Першої світової війни. Західна Україна від кінця ХІХ ст. завжди була локомотивом національного розвитку України. І не в останню чергу тому, що у 1920—1930-ті роки зберегла свою школу та історичну освіту.

У радянські часи українські підручники перебували цілковито у руслі російської радянської концепції, їхнім завданням було виховати імперську радянську людину — патріота величезної держави. І лише після 1991 року українці спромоглися створити власний комплекс підручників із всесвітньої та національної історії, що стало безперечним здобутком нашої культури за останні роки, попри всі неуникненні недоліки. Свідченням правильності освітнього курсу є події помаранчевої революції 2004 року. Духовне розкріпачення молоді, її державно-національний патріотизм не останньою мірою виховуються сучасними українськими підручниками.

Розмови ж про існування двох відмінних концепцій історії України у школі насправді є блефом. Існує національна концепція історії, що ґрунтується на українській науковій схемі історичного процесу, виробленого традицією історіописання від Іпатіївського літопису, далі через монастирські й козацькі літописи, «Історію Русів», праці М. Максимовича, В. Антоновича, М. Грушевського до сучасної наукової школи.

Тим часом паралельно функціонує російська національна концепція історії на просторах Східної Європи, у тому числі й в Україні, яка фактично не визнає або визнає частково існування окремо від російського українського тисячолітнього історичного процесу. Ця концепція виводить свою традицію від Лаврентіївського літопису, далі через Кипріанівську теорію Москви — Третього Риму, московські царські літописи, праці М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського до праць М. Покровського, Д. Грекова і М. Нєчкіної, сучасних російських істориків. Отже, вибір є не між двома українськими, а російською та українською концепціями викладання історії.

Власне, критики сучасних підручників і виступають за викладання історії у школах за модифікованою та підфарбованою російською концепцією. Але позаяк відкрито про це сказати не хочуть, то вдаються до сумнівної ваги лицемірних евфемізмів, як-от: обстоювання переваг загальносвітових цінностей над вузьконаціональними, інтересів людини над інтересами держави; боротьба із ксенофобією, антисемітизмом та русофобією тощо. Усі ці твердження є цілковито облудними.

Основні закиди прихильників російської схеми історичного процесу в Україні можна звести до семи груп. Розглянемо їх:

1. Сучасні українські підручники є не національними, а націоналістичними. В них закладено жорстку ідеологічну схему, яка, як і в радянські часи, на перше місце ставить наперед задану схему, а не реальні історичні події.

Жоден критик не наводить конкретних прикладів «націоналізму», а стверджує це голослівно. І це зрозуміло, бо немає в наших підручниках жодного націоналізму, не кажучи вже про фашизм і расизм (до чого договорився В. Колесниченко в газеті «Сегодня»). Ніде немає твердження або натяку, що українська нація є найкращою у світі за антропологічними, культурними, політичними чи якимись іншими ознаками. Критики так званого націоналізму в українських підручниках продовжують радянську практику контрпропаганди, коли як український буржуазний націоналізм кваліфікувалося вже саме визнання існування окремішнього українського історичного процесу. Національне сьогодні є нібито цілком дозволеним і легальним, але якщо називати національне націоналістичним, то виходить зовсім інша підкладка.

Риторичне запитання— чи бувають підручники без ідеології? Хочемо чи ні, а історія як предмет ставить перед собою не лише освітньо-наукову, а й виховну мету. Та чи можемо ми ставити на одну дошку тоталітарну ідеологію більшовиків, що впроваджувалася через уроки історії, і відкриту європоцентричну національно-демократичну концепцію сучасних підручників.

2. Підручники нібито конструюють фальшиві міфи, мовляв, факти в них добираються до наперед заданого результату, перекручуються, хибно трактуються, а отже, не відповідають історичній правді.

Що таке міф, і чи справді все так жахливо, як про це пишуть наші критики? Історія як текст є суб’єктивним сприйняттям минулого сучасниками з позиції панівної ідеології, суспільних ідей та уявлень. Тому теза про так звану об’єктивність історії — далекий ідеал. Від нього відмовилася вся світова історична думка від часів присмерку позитивізму О. Конта і Г. Спенсера — тобто щонайменше сто років тому. Обстоювати якусь єдину правду минулого є великою наївністю або підступом. Правдою історії іноді стає відверта неправда по відношенню до спільнот, приречених більш сильними на зникнення.

Ніхто не заперечує цивілізаторської потуги англійців, здобутків її культури. Але ця культура ледь не знищила давнішу і не менш знану у світі — ірландську. Цікаво: невже саме через пієтет до всього англійського ірландці у своїх підручниках не пишуть про різню Кромвеля, про переслідування колонізаторами Шин Фейну — аналога нашого ОУН, про масову міграцію внаслідок голодомору до Америки середини ХІХ ст., де протягом ХІХ ст. опинився кожен другий ірландець. Чи вказування на ці сумні сторінки минулого так само є ірландським расизмом по відношенню до англійців?

Чому «націоналізмом» є згадка про смертний голод серед українських селян у 1933 р., чому націоналізмом є нагадування про кількасотрічний експансіонізм царату, чому фашизмом є український некомуністичний Рух Опору 1941—1945 рр. Хто підтасовує факти — автори підручників чи їхні лукаві критики, коли останні бачать лише один бік дійсності: фашистські табори, нищення євреїв і циган, Бабин Яр і Хатинь, і не бачать другого боку історичної правди: сім мільйонів голодних смертей українських селян, масові розстріли усіх верств населення у 30-ті роки, послідовне винищення інтелігенції, 10% вивезеного в Сибір населення Західної України тощо? А між іншим, у наших підручниках пишеться і про те, і про інше. І не побачити цього може або сліпий, або дуже упереджений автор штибу Бузини.

3. Наші підручники нібито принижують росіян, розпалюють міжнаціональну ворожнечу, поширюють ксенофобію і навіть антисемітські настрої.

Черговий міф недобросовісних критиків. Немає таких фактів. Ніде, у жодному масовому підручнику, не написано, що український народ є вищим, кращим за російський або інші народи, що живуть в Україні. У всіх підручниках підкреслюється розмежування інтересів російського народу і державної російської політики. Жоден позитив спільного минулого не приховується. Відпала небезпека кочової агресії на південних кордонах України з приєднанням України до Росії (хоч перша і втрачала риси самостійності) — так про це як про позитив і пишуть. Через Росію і Україна долучалася до здобутків світової культури в ХІХ ст. (освіта, університети, наука) — підручники і цього не заперечують. Попри те, що Україна втратила власну систему освіти наприкінці ХVІІІ ст., коли було закрито Києво-Могилянську академію.

Національне питання в підручниках вирішується з позиції існування в Україні української політичної нації. Для проросійських політиків українці і досі асоціюються з селом, шароварами та горілкою. Але Боже борони назвати це расизмом, бо що «попові можна, то дякові зась».

4. Стверджується, що українські підручники нехтують європейським досвідом, національні цінності ставлять вище загальносвітових, а інтереси держави — вище інтересів людини.

Насправді наші підручники намагаються наслідувати європейський досвід. Хоч, звичайно, цілковитого знаку рівності між нашим підходом і підходами німецьких, польських або французьких підручників поставити не можна. Це – традиційні «історичні» нації, і ми вирішуємо різні суспільні завдання. Їм не загрожує втрата незалежності, асиміляція, вони не знають, що таке національний нігілізм, укорінена у свідомості меншовартість, амбівалентність, за якої, образно кажучи, тілом людина перебуває в Україні, а душею і розумом — в околицях Москви. Але й казати, що космополітизм є головною цінністю європейських підручників, що європейці нехтують національною схемою історії, є абсолютною неправдою. На національну історію в інтегрованих підручниках Німеччини і Польщі відводиться понад 60% місця. А події світової історії висвітлюються під кутом зору їхнього державно-національного інтересу. Особа розглядається як частина колективу, і не існує жодної суперечності між висвітленням історії суспільства та індивіда. Зазвичай підручники наших західних сусідів більш олюднені та антропоцентричні. Але це говорить не про принципову розбіжність між європейськими та українськими підручниками, а вказує шлях для вдосконалення останніх. При тому, що в Німеччині кожна земля має свій підручник, нікому не спадає на думку викладати епізоди загальнонімецької історії під кутом зору, скажімо, баварського сепаратизму. Хоч на це деякі землі й мають більше підстав, ніж, наприклад, Донбас, бо пережили багатовікову окремішню історію на рівні етносу і його культури.

5. Українська історія в українських підручниках — це лише історія українського народу. В ній нічого немає про історію росіян, поляків, угорців та інших народів України. Наголос у змістовому наповненні робиться на історію українського державотворення та національно-визвольного руху.

І це твердження є цілком недобросовісним. Основний підручник із історії України, навіть із суто технічних причин, не може включати спеціальний курс із історії меншин, які компактно тут проживають. Для цього існує факультативний курс краєзнавства. До речі, окремі регіональні підручники краєзнавчого типу існують у багатьох регіонах України. Але основний шкільний курс мусить з однакових позицій висвітлювати як історію Київщини, так і Луганщини. Адже неприпустимо, щоб Центр України вчився за україноцентричними книжками, а Південь і Схід — за проросійськими. Такий підхід може призвести до розколу України. Не можна по-різному оцінювати, залежно від регіону, Українську революцію 1917—1921 рр. або роль ОУН—УПА. Ключовою проблемою викладання історії у школі будь-якої держави є місце своєї нації у світовій історії. Без держави не може бути ні економічного, ні культурного поступу.