Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”
| Вид материала | Документы |
- «відкритий міжнародний університет розвитку людини «україна» волинський національний, 137.71kb.
- Методичні вказівки, 466.9kb.
- Методичні вказівки, 193.25kb.
- Відкритий міжнародний університет розвитку людини "україна", 3615.06kb.
- Відкритий міжнародний університет розвитку людини "україна", 3793.32kb.
- Стасюк сергій олександрович, 30.22kb.
- Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, 2965.62kb.
- Дивитися в майбутнє з упевненістю!, 223.74kb.
- Відкритий міжнародний університет розвитку людини, 46.51kb.
- Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, 547.87kb.
1 2
Що потребує корекції в наших підручниках
Зберігаючи концептуальну спрямованість історичної освіти, варто звернути увагу на такі моменти в підручниках:
1. Історія України не повинна обмежуватися лише територією України. Тривалі українські впливи відчували й російські столиці (освітній вплив ХVІІ—ХVІІІ ст., столичні українські громади ХІХ ст.), польські та Відень.
2. Українська історія — це не лише історія українських мас. Потрібно засвоювати як свої також життя і діяльність численної руської шляхти на Волині, Поділлі, Київщині та Галичині у ХV—ХХ ст.
3. Більшої уваги заслуговує інтелектуальне життя України в контексті головних світових течій суспільної думки ХІХ-першої половини ХХ ст.
4. Замало місця відведено висвітленню української політичної еміграції 1920—1980-х років (Європа, Північна Америка).
5. Майже нічого немає про компактні українські поселення за межами теперішньої державної території (Зелений, Сірий, Малиновий клини в Росії, у Бразилії, Канаді, США та ін.).
6. Недостатньо висвітлено щоденну, повсякденну історію, історію побуту.
7. Під кутом зору національної схеми історії варто було б подати й історію життя в Україні неукраїнських етносів. Неупереджене висвітлення цієї проблеми покаже, що теза про уявний антагонізм українців і росіян є абсолютно надуманою.
Часто в наші дні цитують прислів’я: «Не хочеш годувати власну армію, годуватимеш чужу». Перефразувавши його, ствердимо: «Хочеш забуття українського імені, вчи своїх дітей за чужими підручниками».
Цікавий підхід щодо визначення віку нашого народу або чий батько старший виписав Анатолій Мицкан [21.2]. Цитую: „Безліч артефактів свідчить про те, що від трипілля (Аратти) до Сумерії, а далі – до Скупії, Савроманії, Гунії, Київської імперії (яку не зовсім мудрі Погодіни з Карамзінами, начитавшись московських попів ХІІІ ст. та яничара Феофана Прокоповича XVIII ст., назвали Київською Руссю (ви де бачили Варшавську Польщу чи Римську Італію?), Русько-Литовського князівства, Гетьманщини, УНР і власне України чітко прослідковується розвиток цілісного народу – українців. Шануймося, бо ми того варті!
Що ж до кочовиків, то цікаво було би спитати у «поважних» істориків, починаючи з брехуна Карамзіна і закінчуючи москвофілом Грушевським: куди зникали народи, які протягом століть правили Європою? Причому зникали безслідно! А ніхто і нікуди не зникав. Жив один древній народ і досі живе на своїй землі. Саме завдяки своїй неймовірній древності пережив етноциди, геноциди, лінгвоциди, безліч війн, репресій, поневолень, каторги і знущань. Бо глибоким корінням вріс у свою рідну землю, що тисячоліттями поливалася кров'ю предків. І народ цей – українці. І нехай тільки спробує ще хтось принизити цей великий народ, вигадуючи побрехеньки про його немовлячий вік!
Не однією товстою книгою обмежиться простий перелік цитат авторів древності, списку артефактів, доказів із міфології, фольклору, що свідчать про єдність одного, осілого, зовсім не кочового народу на території України, який, за свідченнями десятків археологів та істориків (приміром Хвойки, Марра, Петрова, Партацького, Щербаківського, Суслопарова, Даниленка, Василенка, Шилова) протягом останніх семи тисяч років (а то і більше) незмінно проживає на своїй землі, творячи одну культуру, один побут, одне мистецтво, одну зброю, одну мову і т.д. А тому поки-що поставимо крапку і ще раз подивуємося з бездарності наших істориків, які зовсім не знають філології.”
Оригінальною є також його думка щодо ролі і можливостей філології в історичній науці. Він пише [23]:
Хто такий «історик», який не володіє філологічними знаннями? Це, мабуть, фальсифікатор історії! Або просто невіглас, який читає документи і собі наївно гадає, що він щось у них петрає. Або ж «нехороша» людина, яка свідомо перекручує історію. Та чого гріха таїти: брехун, та й годі. А насправді, через таких горе-істориків маємо цілу купу проблем, які іноді обертаються великими трагедіями для цілих націй. У цілих націй нахабно крадуть їхню історію! Цілі нації втрачають національне самовизначення, самосвідомість. Врешті, власну гідність.Щоб зрозуміти механізм філологічних махінацій в історії, уявімо собі, що через кілька тисяч років, за умови, що історія Європи вкриється пітьмою (ядерна зима тощо), хтось дізнається про існування держави Deutschland (Дойчлянд), а потім виявиться, що на місці цієї держави також була собі якась Germany (Джомані), бо так написав англійський літописець, виходячи з реалій своєї культури, мови та геополітики. А далі піде російське Германия (Германія), французьке Allemagne (Альмань), українське Німеччина і т.д. Відразу виникне багато теорій про те, хто ж були ці різні германці, альманці, німці, джоманці. Звичайно, якісь мудрагелики скажуть, що ті чи інші були кочівниками з диких азійських просторів. Почнуть шукати аналогій приміром альман-алан тощо. Виникнуть всілякі «албанські» теорії, з'являться невідомо звідки якісь «брати». Таким чином вибудується певна модель розвитку історіографії майбутнього. Ці нісенітниці викладатимуться в школах, університетах. Реальна історія поступово вкриється таким грубим шаром пилу, що ой чи докопається хто до істини! Звичайно, від такого перекручування найбільше постраждає німецька нація. Майбутні німці просто не здогадуватимуться про свою історію. Будуть вірити в байки про різних завойовників, ординців, кочівників. І вважатимуть себе чиїмось «братами меншими». І таких прикладів можна навести безліч.
Подібне «майбутнє», звичайно, легко передбачити будь-якій нації. Хто хоч трішки знайомий хоч із деякими іноземними мовами, мабуть знає, що топоніми (назви територій) та етноніми (назви народів) у різних мовах, через різні призми культур читаються по-різному, часто назви (як це робили немудрі греки) перекладаються, або привласнюються за якимось зовнішніми ознаками, які впадають в очі різним народам по-різному (Китай - Чайна - Шіна / Японія - Джапен - Япан / Кот'д Івуар - Берег слонової кістки / Буркіна-Фасо - Верхня Вольта / англійці - інгліши - енгліши, тощо).
Можливо, найбільш трагічними такого роду філологічні спекуляції виявилися для української нації. Погляньмо на дітей України: зневірені, знесилені, без знань про свою минувшину, без гордості за своїх предків. Як результат — прогресивна асиміляція (поглинання) української нації іншою нацією. Заміна національних цінностей цінностями іншої (інших) нації. І не від меча, і не від вогню гинемо. А від тотального незнання. Від того, що у нас нахабно вкрали історію. Вкрали, бо комусь так було потрібно. Вкрали, бо хтось нічогісінько не петрав (і не петрає) у філології. І, що найбільш прикро, переважна більшість власне українських фахівців і сьогодні через свою неграмотність (а то і через злочинну фальсифікаторську діяльність у царині історії) продовжують красти нашу історію.
Нас довго годували позбавленими будь-якої логіки і зовсім не підкріпленими фактами — байками про міфічних кочовиків «кіммерійців», «скіфів», «сарматів», «гунів». Нам казали, що ми мало не немовлята на карті світу. А всі, хто були до так званої «Київської Русі», — то кочівники, які жодного відношення до української нації не мали. А те, що існує безліч спростувань «кочового» характеру людей, яких називали вище означеними етнонімами, чомусь мало хвилює «маститих» істориків, які нічогісінько не петрають у філології.
Як не дивно, але навіть елементарного філологічного аналізу етнонімів «кіммерійці», «скіфи», «сармати». «гуни» достатньо для того, щоб привідкрити завісу над істиною (чомусь сучасна історична наука таки допетрала до того, що хананеяни, фінікійці та пунни — то один і той же народ. Черга за «кіммерійцями», «скіфами», «сарматами», «гунами»).”
І тут дуже до місця буде сказане Борисом Олійником:
Ми тим жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш, твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.
Завершити цей матеріал мені хочеться словами Остапа Кривдика:
„Одна з найочевидніших символьних підмін нашого часу — це описування будь-якої проукраїнської дії терміном "націоналізм".
Хитрість тут — у старій пропагандистській формулі "український націоналізм — сучасна версія фашизму/нацизму". З таким засновком і "мову", і Голодомор, і Мазепу можна приклеїти до "нацизму".
Примітивна і зручна тактика, спеціально прилаштована для пострадянського одномірного світогляду, б'є по давніх ранах, нав'язуючи чужу історію і підігруючи розкольницьким й антиукраїнським ідеям.Сучасну пострадянську ситуацію пропонується сприймати як єдино можливу та єдино правильну реальність, яку не можна змінювати. Злочини минулого й інерція стають умовами нової "нормальності", яка "історично склалася". У цій реальності політична боротьба — це перш за все бооотьба штампів.”
Отже, всім громадянам України, незалежно від національності, слід вирішити, чи бажають вони, щоб їх діти жили у колонії, яка буде дуже часто ставати ласим шматочком для зажерливих сильніших сусідів, чи ми хочемо розбудовувати свою потужну і незалежну Державу. У нас є всі підстави для прийняття другого рішення, і я спробував за допомогою авторів, що є у списку літератури, переконати вас у цьому.
Дорогі мої українці, єднаймося, бо разом ми – непоборна сила!
ЛІТЕРАТУРА
1. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття: — К.: Укр. письменник, 1993. — 413 с.
2. Костенко Л. Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф. Газета «День», 2003, 25 квітня.
3. Карпенко В. Інформаційна політика та безпека. Підручник. — К.: Нора-Друк, 2006. — 320 с.
4. Корінний М. Становлення і крах готської цивілізації у Північному Причорномор'ї (III—IV ст. н. е.). Діалог цивілізацій: протиріччя глобалізації: Матеріали Другої Всесвітньої конференції. Київ, 23 травня 2003 р. — К: МАУП, 2003. — 376 с.
5. Липинський В. Україна на переломі. СЄДІ. Філадельфія, 1991. — 346 с.
6. Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. — 1994. — №9.
7. Жмир В. На шляху до себе (етно-соціальна розвідка). — К., 1995.
8. Забужко О. Філософія української ідеї: франківський період. (Європейський контекст). — К., 1993.
9. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. — Дрогобич, 1992.
10. Картуков О., Маруховська О. 1. Етнополітологія як наука і навчальна дисципліна // Політологічні читання. — 1994. — №3.
11. Головні віхи становлення зарубіжної етнополітичної думки // Політологічні читання. — 1994. — №4.
12. Касьянов Г. Український націоналізм: спроба переосмислення // Віче: — 1997. — №1.
13. Андерсон, Бенедикт. Уявлені спільноти. Міркування з приводу зародження і поширення націоналізму. — Київ: Критика, 2001. — 272 с.
14. Гелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер. з англ. — К.: Таксон, 2003. — 300 с.
15. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. Київ, 1999.
16. Політологія посткомунізму (Політичний аналіз посткомуністичних суспільств), Київ, 1995.
17. Таланчук П. Народ наш — український — з доброго кореня (замість вступної лекції для студентів Університету). — К.: Університет «Україна», 2001 р. — 24 с.
18. Таланчук П. Вам розбудовувати незалежну Україну в третьому тисячолітті: (замість вступної лекції для студентів Університету). — К.: «МП Леся», 2000. — 24 с.
19. Таланчук П. Деякі уроки історії та майбутнє України (матеріали для вступної лекції і роздумів студентам). — К.: Університет «Україна», 2003 р. — 28 с.
20. ссылка скрыта.
21. ссылка скрыта print/2007/11/1/6619/.php.
22. Дзеркало тижня № 19 (698), 24-30 травня 2008.
23. Вістря. Сайт Анатолія Мицкана. ссылка скрытаta.ck=view&id=20<emid=73.