Geum.ru

Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”

Вид материалаДокументы

Содержание


Принагідний роздум
Принагідний роздум
Ii. україна незалежна? спроба друга
Випробування Центральною Радою
Принагідний роздум
Подобный материал:
1   2   3   4

Принагідний роздум

«Андрусівський поділ України 1667 року між Росією та Польщею по Дніпру теж був своєрідною федералізацією, численні негативні наслідки якої даються взнаки і донині. Зокрема, йдеться про трагічний для українців поділ на східняків та західняків» (зі статті А. Залізняка «Примара федералізації»).

...Головну справу життя Богдана Хмельницького про об'єднання України в єдину державу продовжив хіба що Петро Дорошенко, якого було обрано гетьманом Правобережжя. Очуняв від посулів Московського протекторату і гетьман Іван Брюховецький, бо вже в січні 1668 року виступив на чолі козацької старшини з метою розірвати союз із Московщиною. Але не встиг. Його авторитет настільки впав, що лівобережні козаки виступили не тільки проти його гетьманства, а й проти його життя... Гетьманом усієї України назвали Петра Дорошенка.

Але й московські правителі не дрімали. Вбачаючи в козацькому протистоянні загрозу московському пануванню в Україні, вони таки знайшли «погану вівцю у стаді». Гетьман Дем'ян Многогрішний разом із козацькою старшиною уклали з московськими послами Глухівську статтю, за якою було проголошено обмеження козацької автономії, заборону переходу селян у козацький стан, зносин із іноземними державами. Статтею було також визначено 30-тисячний козацький реєстр, а в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі було посаджено царських воєвод.

Та зрада не допомогла Многогрішному, бо знайшлися ще «зрадливіші» зрадники. Промосковська старшинська змова відправила його до Москви, а пізніше — з родиною до Сибіру. Іван Самойлович додав до Глухівської статті ще й свою — Конотопську — про заборону зносин із Дорошенком.

А далі події розгорталися за обмізкованим московським сценарієм. Свої зрадники разом із московськими «благодетелями» розгромили загони одного з останніх отаманів. Врешті Дорошенко відмовився від булави, був вивезений до Москви і відправлений воєводою у Вятку... Тепер лише незначні козацькі походи дозволяли «точити шаблюки» об голови правителів Кримського ханства: бували там Сава Чалий та Іван Сірко, Яків Лизогуб і Семен Палій...

Згодом дійшла черга і до правобережного козацтва. Постановою сейму його ліквідувала Річ Посполита

Ще не раз доводилось українцям і полякам сходитися на полях битв — до знемоги, до спустошення... А наприкінці цього кривавого протистояння з'явилася третя сила — Російська імперія, яка зуміла задля свого зміцнення використати і тих, і інших. Це ще раз підтверджує мудру приказку про те, що коли б'ються двоє, виграє той, хто очікує...

Узагалі стосунки Польщі й України тих часів вельми суперечливі й далеко не однозначні. Відвертість і підступні плани, емоції та жорсткий практицизм бурхали, як ото тісто в діжці, і закінчувалися то битвами з нетривким перемир'ям, то укладанням угод проти третіх, «заважаючих», сторін. Про історичну долю двох сусідів — України і Польщі — часів козаччини та гонорової метрополії можна розповідати багато. Геніально це відтворив видатний польський кінорежисер Єжи Гофман у своїй стрічці «Вогнем і мечем», де переплелися драма і гротеск, трагедія і комедія... Звичайне життя звичайних людей — українців і поляків, які, вбиваючи один одного, часом не відали, як пишеться у Святому Письмі, що творять... А самі тим часом кров'ю і потом писали історію двох народів у їх тяжкому, нерідко трагічному становленні й утвердженні в європейському світі...

Права і вольності козацтва ще намагався боронити Іван Мазепа За його сприяння гетьманом обирають Пилипа Орлика, який очолює групу, що створила першу Конституцію України, укладає угоду з кримським ханом проти Росії.

Проти козацтва, а отже, і проти України, у хід пішли царські укази Петра І. Один із перших — заборона вивозити з Гетьманщини будь-які товари, ще через шість років — заборона вивозити всіляке збіжжя і друкувати книжки українською мовою. Фактично це був бойкот економічному та культурному розвитку України.


Принагідний роздум

Сьогодні — у незалежній Україні — ніхто не забороняє друкувати книжки українською мовою. Але стараннями кучмівської влади було створено настільки байдужу атмосферу щодо відродження національної книжки, що нашому сусідові Росії годі було і мріяти про більш сприятливі умови для «інтервенції» своєї книжкової продукції. Те саме відбулося стосовно радіо, телебачення, періодики. До загальної владної стагнації додався цілеспрямований бандитський наступ вітчизняних олігархічних структур, які вкупі з іноземними компаніями під «колискові» промови колишнього президента «гріли руки» біля багаття конаючого національного інформаційного простору України.

Ну, а про «збіжжя» — годі й говорити. Європейський непотріб ввозили, а вітчизняний якісний продукт крали та вивозили з України, прокручуючи немислимі оборудки, мільйонами тонн — вагонами і цистернами, оптом і вроздріб, різними так званими товариствами з «обмеженою відповідальністю» (читай — необмеженою безвідповідальністю), фізичними і юридичними (читай — кримінальними) особами. А натомість — занепад підприємств, розвал економіки, з одного боку, і фантастичні суми, покладені у бездонні кишені «виробників» та їхніх хазяїв із найвищих гілок влади, — з другого.

Про те, що і як вивозили, вже написано сотні томів, ні, не художніх книжок, а кримінальних справ. «О, як же вони грабували!» — саме так названа одна з кореспонденцій «Газети по-київськи». Тут наводиться кілька прикладів «хазяйнування» тих, хто покликаний множити добро Вітчизни. Скажімо, реконструкція Палацу «Україна» під керуванням одного з екс-прем'єрів України В. Пустовойтенка обійшлася державі на суму, вчетверо більшу, ніж було заплановано, а саме у 100 млн. дол. Там вірнопідданий примудрився облаштувати не тільки переговорний зал, опоряджений у рожеве французьке дерево, величезний банкетний зал, а й... спальню президента Мабуть, «гаранту» там снилися найліпші сни про добробут українського народу.

Керівник Державного управління справами (або в народі скорочено — «ДУСя») І. Бакай, який перебуває нині у розшуку, витратив 82 млн. грн. на сплату авіарейсів, які возили кучмівського «завгоспа», але невідомо куди. Це, подейкують, відпускні забаганки Бакая. Перевірка ДУСі виявила недостачу в півмільярда гривень. Відтак можна не дивуватися його приватизаційним апетитам: «переділам» земель навколо столиці міг би позаздрити не один київський князь, який роздавав їх своїм васалам. Майже вся курортна Пуща-Водиця також перебувала під пильним оком «любителя природи» — там продавалось і роздавалось усе, але «своїм». Та й цього йому видалося замало. У хід пішли кримські оздоровчі комплекси і санаторії. Ця «прихватизація» обійшлася державі у 107 млн. грн. Лише Бакаю вдалося вкрасти у держави сотні мільйонів гривень.

А екс-губернатор Херсонської області взяв та й «подарував» собі не просто майно, а цілий морський коледж. Певно, щоб учити дітей, як треба будувати свій бізнес. І таких прикладів безліч. Дійшло до того, що почали красти історичні документи. Зникли деякі листи Михайла Грушевського зі Львівського архіву. Є свідчення, що в цій справі «залишили слід в історії» колишній кучмівський «гуманітарій» Д. Табачник і кандидат на пост президента В. Янукович.

До сказаного лишається хіба що додати слова Президента Віктора Ющенка «Коли українців штучно ділять на західних і східних, у такого народу можна за одну ніч вкрасти «Криворіжсталь», тоді можна не проголосувати трьом мільйонам виборців, тому що їх немає у списках» (із виступу В. Ющенка на теледебатах).

...За тими указами царя слідом пішли інші: на спорудження Ладозького каналу вислано 12 тисяч козаків із Гетьманщини, під Дербенг — 10 тисяч на чолі з Д. Апостолом. Потім знову на Ладозький канал — 10 тисяч, на Донський — 10 тисяч. Сухі цифри історії. А за ними — понівечені людські долі, незліченні фізичні й душевні страждання...

Проти свавілля царя намагалася боротися козацька старшина на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком, генеральним суддею Іваном Чарнишом, генеральним писарем Семеном Павичем. Вони тільки просили відновити гетьманство. Але... Полуботка цар запроторив до Петропавловської фортеці, де він згодом і помер. А натомість — нові укази: про кодифікацію прав у Гетьманщині і звід законів про «Права, за якими судиться малоросійський народ», юридичне закріплення майнової нерівності поміж козацтва, скасування митних зборів, що поповнювали козацький скарб, ліквідацію гетьманства і перехід залишків козацтва під протекторат Росії, які мали слухняно виконувати волю царя. Наприклад, брати участь у Семилітній війні Росії із Прусією.

Героїзм Запорізького війська ще намагалися відродити гайдамаки, Коліївщина, але то вже була слабка тінь від колись потужного об'єднання вільних людей...

1775 рік став роком остаточного руйнування Запорізької Січі і заслання її останнього кошового отамана Петра Калнишевського.

Я недаремно так детально, хоча й стисло, спинився на історії України за часів козаччини, Гетьманщини та приєднанні до Росії. І останнє. Акт, скріплений договором у Переяславі, можливо, й міг би за відповідних обставин і рівноцінного менталітету обох народів (українці — таки не «руські», як це намагаються довести деякі дослідники) дати позитивні результати. Але такого не сталося та й не могло статися. Адже навіть у плані освітньому, культурному Україна стояла на кілька щаблів вище від свого протектора. Особливо це стало відчутним з кінця XVIII до середини XIX ст. у роки, які культурологи називають епохою Просвітництва в Україні. Як приклад: у Чернігівській губернії на початку XIX ст., а конкретно — у 1804 році, навчалося 1049 дітей, що становило, у співвідношенні до кількості населення, по одному учневі на 478 мешканців. Освіту отримували діти із солдатських сімей, родин духовенства, міщан, купців, різночинців і приказних, селян і навіть іноземців, не кажучи вже про дворян. Їх навчалося, звісно ж, найбільше — близько 40% названої кількості. Саме тоді на розгляд дворянському зібранню було подано проект про заснування Харківського університету. Але мине цілих тридцять років до часу, коли з'явиться указ про заснування університету в Києві і відбудеться його урочисте відкриття у липні 1834 року.

Звісно, що така сприятлива атмосфера для розвитку просвітництва могла бути створена лише завдяки інтелектуальному потенціалу всього українського суспільства і, безперечно, розумінню важливості освіти в усіх верствах населення. Але серед пануючих кіл Росії така спрямованість «малоросів» не тільки викликала заздрість, а й несла, на їхню думку, загрозу монархічному ладові. Бо, як відомо, освічений бунтівник набагато небезпечніший. Відтак, уже в листопаді цього ж року під грифом «таємно« було видано розпорядження попечителя Київського учбового округу ректоратові університету про встановлення таємного нагляду за викладанням у навчальному закладі, де, зокрема, його високородію (тобто ректору) треба було негайно доповідати про те, коли в «лекції панів викладачів університету міг вкрастися хибний напрям... непокірності властям і викликання любові до якоїсь вітчизни, віддаленої перекрученими думками від спільної улюбленої вітчизни». Або «на нарадах університетських... міг вкрастися дух непокори властям і протидія планам уряду».

Як не дивно, але саме в цей короткий період українського освітнього буму почали всихати паростки української державності, які так і не встигли викинути колосся, не кажучи вже про налите зерно майбутнього врожаю... Але і не дивно, бо, як свідчать історики, вмирала козацька культура, і Україна поступово перетворювалася на провінцію великої Російської імперії. Результатом такої політики стала тотальна русифікація і репресії проти борців за національні та громадянські права.

Як же так сталося, що відстала в усіх сферах діяльності нація змогла підкорити самодостатній, самобутній народ? А сталося це, по-перше, тому, що як держава Україна ще не сформувалася. Цьому заважали нескінченні війни проти агресивних сусідів. Зокрема, трагічно позначилася на долі України татаро-монгольська навала, яка знищила майже триста років її розвитку і повноцінного життя. По-друге, на мою думку, менталітет українського народу відкидав будь-яке зазіхання на його волю і всілякі свободи. Парадокс, але саме оце водіння «вольниці», яке розкидало сили українства, не дало змоги створити в Україні унітарну державу. Тут знову варто навести рядки з «Довідника»: «Говорячи про ментальність українця, ми відзначаємо її анархічну суть, фатальне нерозуміння ролі національної єдності, повне неузгодження особистих інтересів із інтересами держави». У результаті вона «витратила кращі культурні сили на модернізацію імперії, а згодом мусила вести відчайдушну боротьбу за свої національні права».


II. УКРАЇНА НЕЗАЛЕЖНА? СПРОБА ДРУГА

Ми всі зі шкільних підручників пам'ятаємо про так звану Велику Жовтневу Соціалістичну революцію, яку ще на початку 90-х минулого століття святкували в тоді ще одній із республік колишнього СРСР — Україні. І щиро вірили у це свято! Бо не знали всіх подробиць тих часів, оскільки більшість документів, що проливали світло на тогочасний перебіг подій, були сфальшовані або подані у вигідному для радянського режиму ракурсі.

Ви про них, шановні друзі, вже знаєте, більше того, найдоскіпливіші з-поміж вас, можливо, й відвідали Центральний архів, щоб погортати оті пожовклі сторінки історії та самим переконатися, як все непросто тоді складалося: і між окремими людьми, і між угрупованнями та об'єднаннями. Але, як би не сперечалися тодішні й теперішні історики, політологи з приводу тих чи інших подій, в основі все одно залишаються факти.

І від них ми й почнемо, як-то кажуть, танцювати.


Випробування Центральною Радою,

або Нереалізована можливість автономії України

Географічне і геополітичне розташування України, на жаль чи на щастя, таке, що майже всі найважливіші події, які відбувалися, починаючи з часів Київської Русі на євроазійському континенті, не обминали наших земель. Кажу «на жаль», бо принесли вони нашому люду незліченні муки і страждання. Кажу «на щастя», бо, завдяки такому «перехресному» розташуванню, Україна завжди опинялась в епіцентрі того, що відбувалося. І тому чимало видатних літописців, починаючи з Геродота і закінчуючи дослідниками та мандрівниками різних часів і народів, спиняли свій погляд на Україні й українцях.

І знову сталося так, що коли на початку минулого століття імперська Росія, не витримавши випробувань Першої світової війни, розповзлася, мов старе, пріле рядно, Україна отримала унікальний шанс позбутися ярма поневолення, яке гнітило її близько двох із половиною століть.

Як на мене, Велика Жовтнева була лише підсумком скинутого царизму, початком нового, ще не «апробованого» у світі радянського режиму. Мовби відчуваючи, як це буває з людьми, інтуїтивно, що несе їй так звана пролетарська революція, українська інтелігенція ще задовго до її звершення займалася, можна сказати, просвітницькою діяльністю серед населення України. Пише свою книжку «Історія України» письменник, публіцист, учений і культурний діяч Гнат Хоткевич, перша частина якої (бо друга дотепер не знайдена) була видана в 1918 році і перевидана аж у 1992. Тоді ж, наприкінці XVIII — на початку XIX ст., з'явився твір невідомого автора «История Русов, или Малой России» як вияв українського дворянського патріотизму й автономізму. Починаючи з 1890 року і закінчуючи 1928, виходить ціла низка творів видатного історика, великого українця Михайла Грушевського. Одні тільки назви книжок, як-от: «Безглузда національна політика Росії», «Децентрализация и национальный вопрос», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Якої ми хочемо автономії і федерації» тощо — багато чого говорять не тільки про напрям думок ученого, а й про особистість самого автора, за що він неодноразово був змушений виїжджати за межі України як за часів імперської Росії, так і за нового радянського режиму.

Відтак українська інтелігенція, передчуваючи вирішальний момент в історії українського народу, за дев'ять місяців до штурму в Петрограді створює Центральну Раду як представницький орган київських українських громадських організацій. Михайла Грушевського заочно обирають її Головою. А за кілька днів із заслання повертається і сам Грушевський. Це було на початку березня 1917 року.

19 березня у Петрограді з українських громадсько-політичних організацій створюється Українська Національна Рада.

У квітні на своїй конференції українське студентство висловилося за федеративно-демократичний устрій Росії і за автономію України.

І поки Центральна Рада ще тільки-но розбиралась із тим, що відбувається, петроградська інтелігенція в день народження Т. Шевченка вже виступила в газеті «День» із вимогою надання Україні територіальної автономії, запровадження української мови у школах, звільнення полонених галичан і митрополита А. Шептицького. А в масовій маніфестації на честь Дня свята революції окремою колоною під жовто-блакитними прапорами вже йшли українські організації.

Через кілька днів потому в Києві за територіальну автономію України виступила майже 100-тисячна самостійна маніфестація українських громадсько-політичних сил. Мітинг відбувся на Софіївському майдані.

У Москві почав видаватися український суспільно-політичний журнал «Шлях»...

У Києві до кількох громадських, політичних, військових рад долучилася коаліційна студентська рада.

У Києві на Установчому з'їзді Української партії соціалістів-революціонерів його представники висловились за негайне втілення у життя національно-територіальної автономії України.

У Києві відбувся Український педагогічний з'їзд, 500 делегатів якого (а це були вчителі шкіл і викладачі ВНЗ) висловилися за українізацію освіти, за автономію України.

Отже, об'єднання різних рівнів і різних верств населення, здається, чітко уявляли собі кінцеву мету, яка може бути досягнута під час революційного протистояння українського народу.

Та не так сталося, як гадалося...

Уже у травні 1917 в Києві було створено антиукраїнський «Демократический союз деятелей русской культуры на Украине», опублікована чорносотенна програма клубу «Прогрессивных русских националистов» із таким закликом: «Наше знамя — великая Россия, а великой она может быть и будет до тех пор, пока она неделима»...


Принагідний роздум

Росія, на відміну від України, завжди добре усвідомлювала проблему неподільності своєї території (якщо можна казати — «своєї», адже вся вона, окрім невеличкого Московського царства, була створена насильницьки приєднаними народами). Усвідомлення цього і стало її другою — шовіністичною — натурою. Але чи могло бути інакше? Протягом століть Росія добре навчилася використовувати будь-яку ситуацію, якщо не задля примноження, то хоча б задля зміцнення панівної позиції в тому чи іншому регіоні.

І задля цієї мети не гребувала і не гребує ніякими засобами. Ну хоча б узяти такий недавній факт, який дозволила собі наша сусідка в особі московського мера Лужкова, який прибув до Донецька з метою допомогти «навести порядок» у чужому домі, назвавши народну революцію в Україні «шабашем», образивши не тільки народ України, а й саму державу. Але мета агресивного «собирателя русских земель» була куди «далекогляднішою» — обрати момент і, можливо, якщо не відшматувати щось у сусіда, то хоча б підкласти дров до багаття, «підтакнувши» провокаційним заявам українських «правителів», які розперезались у своїх «вотчинах». Таке відверте хамство, безпардонність з боку Росії демонструється не вперше. І за цей «наліт» посадової особи ніхто з російської сторони навіть не вибачився. Уявіть собі подібну ситуацію з нашого боку: мер Києва О. Омельченко з'являється десь у Бєлгороді чи Курську і поводиться подібним чином (?!) У нормальної людини, як і у нормального народу, таке не вкладається у голові. Але тільки — не в російській. І справді, «умом Россию не понять»...

...Цікавим є такий факт. Під час засідання в Києві Малої ради було затверджено новий склад Центральної Ради, де міністром освіти призначено В. Прокоповича. Тоді — 24 березня 1918 року — було опубліковано закон УНР про державну мову — українську. Цю подію можна вважати днем появи першого офіційного документа про статус української мови. Але вже наприкінці квітня в Україні відбувся державний переворот і влада перейшла до рук П. Скоропадського, якого Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив гетьманом. Цілі були, на перший погляд, шляхетні: проголошення Української держави, відновлення приватної власності, свобода торгівлі, приватного підприємництва й ініціативи, проведення широкої земельної реформи, прийняття відповідних законів і підзаконних актів (а їх за час правління гетьмана було видано близько 400) — вони теж працювали на Українську державу. Приділялась увага всім сферам життєдіяльності: від заходів щодо боротьби із занепадом сільського господарства, відродження козацтва, прийняття закону про громадянство до закону про утворення фонду Національної бібліотеки. З позиції серйозного державотворення ставилася мета і в такій важливій сфері, як добір кадрів — залучення до уряду тих, хто «показав свою вірність українській національно-державній ідеї», а також наведення порядку «обережними, заснованими на ясному законі мірами» тощо.

Але що з цього вийшло? Через неузгодженість дій у самому українському суспільстві (створення військ Директорії), а також в уряді Скоропадського відкрилася «зелена вулиця» для цілеспрямованого натиску більшовизму. Це з одного боку. А з другого — початок інтервенції Антанти. Результат не забарився.

Скоропадського було проголошено «насильником і узурпатором народної волі», з уряду гетьмана вийшли представники Українського національного союзу, які відразу ж потрапили «до рук» нового проросійського складу Ради міністрів, а сам Скоропадський зрікся влади і втік за кордон...

І насамкінець, такий, ніби і незначний, але промовистий факт. На початку травня цього ж 1918 року в Києві утворився «Русский союз» — громадська організація для оборони (!?) та розвитку російської культури в Україні.

Кажуть, наше життя складається із дрібниць, але саме вони, як правило, визначають доленосні події як для окремої людини, так і для держави загалом. Створення такого «союзу» якраз і є однією з таких «дрібниць»...