Української держави

Вид материала

Книга

Содержание Доля військового скарбу російської армії. Транспортне забезпечення. Забезпечення помешканнями. Зв’язок, господарське та канцелярське забезпечення. Особлива фінансова звітність

Подобный материал:

• Суверенітет української держави: загальні ознаки” науковий керівник, 372.19kb.
• Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте, 787.35kb.
• День Соборності України зараз є національним святом нашої держави. Вцей день у 1919, 351.72kb.
• Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
• Могилянська Академія" кафедра політології реферат на тему:, 138.04kb.
• Україна, 88.84kb.
• 20. загальне поняття та ознаки держави концепції (теорії) походження держави, 46.63kb.
• "Злії люди в огні окрадену збудять" острах Тараса Шевченка, про Україну здійснився, 96.2kb.
• "Український визвольний рух в контексті міжблокового воєнно-політичного протистояння, 160.14kb.
• Ерсали тощо, так І своїм змістом: від виняткового глобалізму до крайнього регіоналізму,, 49.25kb.

§3. Матеріальне постачання, спорядження
і обладнання вартових підрозділів

Фінансування. Головною відмінністю матеріального забезпечення охоронних органів гетьманської держави від періоду Тимчасового уряду і Центральної Ради було централізоване фінансування їхніх потреб. Кошти на утримання і діяльність усіх вартових підрозділів надходили з державної скарбниці, тобто з бюджету держави. Суми коштів за поданням МВС схвалювалися Радою Міністрів і затверджувалися гетьманом. Такий порядок фінансування Державної варти був встановлений з 1 липня.

Протягом травня – червня вартові потреби покривалися за рахунок державного кредиту 10 млн крб., відкритого МВС постановою Ради Міністрів від 13 травня 1918 р. ⁹⁸. 7 липня гетьман затвердив постанову, згідно з якою розпочалось щомісячне авансування на вартову діяльність: 9 млн. крб. розподілялися по губерніях з розрахунку 1 млн. крб. кожній. Заборгованість міліції з початку 1918 р. було ліквідовано за рахунок міст і земств, на балансі яких вона раніше перебувала, про що губернські старости і міські отамани отримали обіжник директора ДДВ від 21 липня. У цьому документі від імені міністра внутрішніх справ також передбачалось не пізніше 5 серпня складати кошториси видатків на подальше утримання Державної варти з поясненням, посилаючись на закон, доцільності сум з кожної статті. Кошториси планувалися на термін 6 місяців (з 1 липня до 31 грудня) за встановленим зразком ⁹⁹.

Отримавши кошториси видатків із місцевих органів, ДДВ склав загальний кошторис, в якому окремо передбачалось утримання особового складу департаменту і всіх структурних підрозділів варти, а також канцелярські і господарські витрати ДДВ, управлінь губернських, повітових і залізничної варти. Його показники увійшли до « Загального зводу проекту розпису держаних прибутків та видатків України на 1918 р.» Витрати департаменту варти, що становили 3 млн 193 498 крб., було включено до статті «Утримання центральних установ МВС». Утримання місцевих установ ДВ фінансувалося за окремою статтею у розмірі 167 млн 277 721 крб. Спеціальна стаття передбачала 17 млн 101 644 крб. «різних видатків на потреби Державної варти» ¹⁰⁰.

У «Кошторисі видатків МВС на 1918 р.» було зроблено пояснення зазначених статей загальнодержавного фінансового зводу. Так, на грошові виплати урядовцям ДДВ передбачалося 532 494 крб., службовцям управлінь міської і повітової варти – 4 млн 978 500 крб., особовому складу загальної варти – 110 млн 773 321 крб., залізничної варти – 4 млн 811 200 крб., кордонних пунктів – 619 тис. крб., воякам резервних сотень і дивізіонів – 34 млн 423 тис. крб. Канцелярські і господарські видатки варти визначалися у розмірі: загальної варти – 7 млн 790 700 крб., залізничної – 56 тис. крб., кордонної – 19 тис. крб. Цільовим призначенням виділялися кошти на ремонт зброї резервних сотень – 15 тис. крб., єдину форму одягу для кордонних вартових – 192 тис. крб., влаштування кордонних пунктів – 36 тис. крб.

Витрати на освідомчу і карно-розшукову варту зводилися до окремого п’ятого параграфу, який являв собою розпис статті державного бюджету «Різні видатки на вартові потреби». Тут планувалося 12 млн 948 800 крб. на утримання карно-розшукової варти. З них 10 млн 581 300 крб. складала оплата штатним службовцям у губерніях, градоначальствах і повітах, 1 млн 735 тис. крб. – на канцелярські і господарські витрати відділів і відділень, 632 500 крб. – видатки на кримінальну розвідку. Асигнування за останньою статтею видатків здійснювалися за «Тимчасовим розписом норм для розрахунку кредитів карно-розвідчої варти», надрукованим у «Державному вістнику» 22 серпня 1918 р. Розвідувальні видатки на рік розподілялися між місцевими карно-розшуковими інституціями таким чином: губернський відділ – 15 000 крб., відділ столичного отамана – 50 000 крб., одеського – 40 000 крб., миколаївського – 20 000 крб., повітове відділення – 10 000 крб., відділення у заштатному місті – 2 000 крб.

У Кошторисі потреби освідомчої варти визначалися сумою 4 млн 152 844 крб. під артикулом «Видатки, непідлежні оголошенню» ¹⁰¹. Їхній розрахунок здійснювався в окремому кошторисі, що був таємним. З ним працювало обмежене коло осіб: міністр внутрішніх справ, директор ДДВ, начальник освідомчого відділу, урядовець з особливих доручень, старший діловод, бухгалтер, обліковець (усі з освідомчого відділу ДДВ). Про кредити за статтями цього кошторису щомісячно належало звітувати в департамент варти. У таємному діловодстві начальники відділів залишали відповідні фінансові документи, які пояснювали витрати. Куди ж витрачалися ці гроші? Візьмемо для прикладу «Відомость таємних витрат начальників освідомчих відділів при губернських старостах і міських отаманах» ¹⁰².

	Найменування витрат	На місяць	На рік
1.	На таємну агентуру	25 тис.	300 тис.
2.	Наймання доглядових агентів (філерів)	24 тис.	288 тис.
3.	Витратні кошти відділів	9, 6 тис.	115, 2 тис.
4.	Службові роз'їзди філерів	2 тис.	24 тис.
5.	Наймання конспіративних квартир	1, 5 тис.	18 тис.
6.	Роз'їзди:
	Начальникам відділів	300	3, 6 тис.
	Старшим діловодам	125	1,5 тис.
	Іншим урядовцям	500	6 тис.
7.	Наймання приміщення, обігрів, освітлення	1,5 тис.	18 тис.
8.	Поштово-телеграфні витрати	1 тис.	12 тис.
9.	На непередбачені витрати	1 тис.	12 тис.
10.	На господарчі потреби	200	2,4 тис
11.	Улаштування відділів		15 тис.
12.	Придбання цивільного одягу (одноразово): Начальники відділів		3 тис.
	Старші діловоди		2 тис.
	Діловоди (6 осіб у відділі)		12 тис.
13.	Додаткова платня для штатних службовців (25% додаток)	3945	47340
	ВСЬОГО:	70 670	880 040

Під час повстання Директорії гетьманський уряд вдався до термінового позабюджетного фінансування варти. 15 листопада спеціальним наказом гетьмана МВС було асигновано 15 млн крб. «на збільшення окладів утримання Державної Варти», 19 листопада – 10 млн крб. «на цілі охорони громадського спокою», наступного дня – ще 40 млн. крб. «на утримання Державної Варти в листопаді і грудні», 60 млн крб. – «на авансування наперед» і 39 млн крб. – «на охорону громадського спокою» ¹⁰³.

Отже, за гетьманату загалом на вартові потреби було витрачено приблизно 350 млн крб., що становило досить вагому частину всіх звичайних (4 млрд 265 млн 352 266 крб.) і надзвичайних – (1 млрд 81 млн 383 368 крб.) видатків Української Держави ¹⁰⁴. З огляду на найменшу чисельність освідомчої варти можна зробити висновок, що цей підрозділ фінансувався найінтенсивніше. Це свідчить про те, що гетьманський уряд вважав державну безпеку пріоритетним напрямом охоронної діяльності. Привертає увагу відносна малокоштовність витрат на центральний апарат варти. Утримання особового складу місцевих інституцій складало основні бюджетні витрати на вартові потреби, що ілюструє досить оптимальну пропорційність чисельності керівної і виконавчої ланок ДВ.

Доля військового скарбу російської армії. Гетьманське піклування про варту не обмежувалося лише фінансовими виплатами. Від російської армії після Центральної Ради уряду Ф. Лизогуба залишилося військове майно колишніх Південно-Західного і Румунського фронтів, Київського і Одеського військових округів. Передбачалося його використати, зокрема, й для спорядження вартових підрозділів. Величезна кількість зброї, військового реманенту, одягу і взуття, медикаментів за наказом №45 військового міністра УНР О. Жуковського від 5 березня 1918 р. мали надійти в розпорядження демобілізаційному відділу Генштабу. Насправді ж військове майно за умов анархо-кримінальної ситуації в країні на початку 1918 р. розкрадалося. Голова демобілізаційної комісії генерал В. Кудря усунув від посад більшість фахівців – начальників інтендантських складів, доручивши керувати майном новачкам. Не змогли поліпшити становище губернські і повітові коменданти, до яких згодом перейшли права за розпорядженням майном на місцях. Невизначеність господаря призвела до загарбання значної кількості військових сховищ союзниками. Як трофеї німцями були захоплені Миколаївський, Дарницький, Білоцерківський, Ровенський та деякі інші інтендантські склади, на яких усунули від посад українську адміністрацію. Австро-угорську варту було встановлено на Одеських складах. Запобігаючи втраті військового скарбу, в. о. військового міністра Української Держави О. Лігнау 6 травня наказом №211 поклав обов’язки розпорядження майном на головного начальника постачання Генерального штабу. Це викликало незадоволення з боку місцевих установ МВС. 13 червня у справу був вимушений втрутитися гетьман. Особистим наказом за №56 він встановив посаду головноуповноваженого у справах ліквідації установ і організацій військового часу, на яку призначив Ю. Кістяківського ¹⁰⁵. На думку Скоропадського, цивільний урядовець був найвідповіднішою кандидатурою і міг створити розподільчу установу, яка була б «не зацікавлена ні в одній, ні в іншій стороні» ¹⁰⁶.

Головноуповноважений провадив курс на використання матеріальних цінностей в господарських інтересах держави, але зустрів шалений опір військових. 15–24 серпня 1918 р. засідання Ради Міністрів спеціально розглядало «Матеріали по питанню обвинувачення Ю.О. Кістяківським військового відомства у затримці демобілізації і захваті військового майна, залишеного на території України». У звинуваченні наводилися численні приклади знищення одягу, харчів, ліків за недбалістю військового керівництва, збиткового використання державних коштів на військових заводах, злочинного продажу майна «євреям-спекулянтам». Головним аргументом стало те, що «єдиний засіб припинити бешкети міст і сіл – це повернути господарчому життю хоча б частину того, що з нього вилучено». Ю. Кістяківський запропонував програму приватизації і часткового розподілу майна по відомствах, які мають у цьому відповідну необхідність. Але втілити її в життя не вдалося. Переважним став довід Військового міністерства про урядове рішення формувати власну армію чисельністю 360 тис. осіб ¹⁰⁷. Посаду головноуповноваженого було скасовано, а Ю. Кістяківського призначили послом України в Туреччині. Військовий скарб остаточно перейшов у підпорядкування відповідних головних управлінь Міністерства військових справ. Лише Окремий корпус кордонної охорони підлеглості Міністерства фінансів отримав від ліквідаційної комісії Червоного Хреста розбірні бараки загальною вартістю 1 млн 270 тис. крб. ¹⁰⁸.

Урядових розпоряджень про цільове використання військового майна для вартових потреб зроблено не було. Але з документів стає відомо, що центральне керівництво варти і посадові особи на місцях неодноразово купували для своїх підрозділів військове майно на умовах сплати його собівартості. Так, 2 серпня директор ДДВ дав розпорядження отаманам залізничних районів варти «входити у зношення з військовим відомством і обмундировувати вартових».

20 вересня начальник Полтавського освідомчого відділу А. Зуєв звернувся до міського продовольчого комітету і начальника штабу VI армійського корпусу з проханням про продаж сукна для шинелей і костюмів на 16 співробітників. 8 жовтня подібні звернення були ним надіслані до головного інтенданта Української Держави і Полтавського союзу хліборобів. Того ж дня листа отримав полтавський губернський староста. В ньому йшлося «про придбання для службовців відділу 25 кожухів, оскільки в приватному продажу вони надто дорого коштують» ¹⁰⁹.

Пільговим закупкам для вартових підрозділів у цивільних установах і на приватних підприємствах сприяв серпневий закон «Про примусову купівлю у всіх фабрикантів та торговців сукна, полотна та шкіри за гроші по оцінці Міських комісій з представниками від кожного міста, Державного Контролю, Військового Міністерства та Міністерства Торгу і Промисловості». Цей нормативний акт зобов’язував «фабрикантів і купців оповістити Комендантів про весь наявний запас сукна, полотна та шкіри, котрий нікому не продавати, крім по ордерах Головного інтенданта». За його невиконання підприємців мали притягати «до судової кари за законами військового часу як саботажників та ворогів Держави» ¹¹⁰.

Закон суперечив оголошеним гетьманом принципам ринкової економіки в Україні і негативно впливав на рейтинг голови держави серед соціальних верств, які підтримували П. Скоропадського. Проте це не зупинило гетьмана. Прийняття закону свідчить про важливість, яку він надавав створенню власної армії та воєнізованих охоронних формувань.

Домаганнями українського уряду вдалося повернути частину військового майна, захоплену союзниками. В серпні 1918 р. із 115 тис. пар черевиків, що зберігалися в Одеських інтендантських складах, 2/5 частини австрійці визнали власністю України. Це взуття надійшло для потреб гетьманського війська і варти ¹¹¹.

Зброю і кінське спорядження вартові підрозділи також отримували від військового відомства.

20 липня до МВС звернувся чернігівський губернський староста І. Висоцький, який для потреб повітової варти просив відпустити з Ніжинського військового складу 1 830 сідел і 1550 комплектів кінської упряжі. Через тиждень староста знову надіслав міністру телеграму. Він зазначав, що зайвих сідел в сотнях військових комендантів немає, тому для вартових резервних сотень необхідне цільове постачання амуніції.

12 серпня інспекторський відділ ДДВ порушив перед МВС питання про телеграфне розпорядження військового міністра комендантам на «безперешкодну видачу амуніції, зброї і набоїв російських систем з місцевих складів Військового Відомства за вимогами, посвідченими Губернськими і Повітовими Старостами». Але такого розпорядження зроблено не було. Військове міністерство старанно охороняло свій скарб, який призначався для розгортання української армії.

Місцеві вартові начальники продовжували «бомбардувати» урядові інстанції прохальними телеграмами. Протягом серпня – листопада їх надіслали: полтавський губернський староста Нога, таврійський – Десницький, міський отаман Миколаєва Де-Бонді, столичний отаман Маршалк, начальник Полтавської повітової варти Семенов та інші вартові начальники. Їх вражало, що майно знаходилося на військових складах і здебільшого не використовувалось за призначенням.

Наведемо телеграму чернігівського губернського старости від 17 вересня: «В Ніжинській дивізії, гарматній бригаді, є велика кількість зайвих сідел. Прошу розпорядитися терміново видати мені для Державної Варти і кінних резервних сотень 3 000 сідел. В сідлах відчувається крайня необхідність, оскільки без них неможливо формувати кінну варту. Казенні сідла в населення всі відібрані, придбати ніде. Німці проводять перелік Ніжинського складу і можливо скоро сідла вивезуть».

В окремих випадках наполегливість прохачів мала результати і військові начальники давали відповідні розпорядження. Так, у вересні ними були задоволені майнові подання начальника Єлісаветградської Державної варти. Але здебільшого міжвідомчі суперечки не були усунуті, підрозділи варти відчували гостру потребу в спорядженні.

Проблема не була остаточно вирішена, навіть незважаючи на те, що 6 серпня 1918 р. гетьман підписав закон про ліквідацію посад губернських та повітових військових комендантів і між міністрами військових і внутрішніх справ було досягнуто угоди про передачу кінського складу, спорядження, зброї і набоїв комендантських сотень резервним вартовим сотням. 6 вересня інспекторський відділ ДДВ направив з цього приводу скаргу на ім’я військового міністра ¹¹².

Озброєння. Вартові недостатньо були забезпечені й табельною зброєю, хоча за часів війни в Україні її залишилася велика кількість. Крім того, продовжували діяти вісім військових державних заводів: пороховий, патронний, споряджувальний, хімічний, бензольний, азотний і два арсенали ¹¹³. Проте їхня продукція призначалася переважно для Військового міністерства. Службовці вартових органів, створених на базі відповідних міліцейських, отримали зброю їхніх колишніх співробітників. Новоутворені структурні одиниці варти озброювалися з військових складів і за рахунок «братньої допомоги».

Так, 21 серпня начальник Полтавського освідомчого відділу звернувся до губернського інспектора варти з поданням про виділення 40 револьверів для службовців. Але лише 17 жовтня його підлеглий І. Бейленчі отримав у Кременчуцькому карно-розшуковому відділенні для озброєння своїх колег по службі п’ять револьверів системи «Нагана» і чотири – системи «Стейєра». Загалом на 19 службовців Полтавського освідомчого відділу припадало 12 одиниць зброї: шість «Стейєрів», три «Нагани» і три «Браунінги» ¹¹⁴.

Не набагато кращими були справи в інших вартових підрозділах. Чимало зброї відібрали у міліціонерів під час панування на початку 1918 р. в Україні більшовиків. Військово-революційні комітети видавали тоді накази про обов’язкову здачу зброї службовцями всіх нерадянських установ.

Характерною для цього часу є телеграма Катеринославського військово-революційного залізничного штабу від 19 березня 1918 р. до лінійних ВРК, що вимагала від всіх «комісарів по міліції і самої міліції повної здачі всієї наявної в неї зброї, яку ВРК повинні прийняти з необхідною точною звітністю». Винні у нездачі зброї або навмисному її прихованні притягалися до суду революційного трибуналу ¹¹⁵. Тому, наприклад, чигиринський міліціонер Ковтуненко, побоюючись за своє життя, в лютому 1918 р. здав свій табельний «Сміт і Вессон» з шістьма ладунками набоїв до нього більшовицькому комісару. Тоді ж у Київській губернській тюрмі було вилучено зброю дозорців: 70 револьверів «Наган», 19 – «Сміт і Вессон», 4 – «Іверс і Джексон», 61 гвинтівка «Берданка», 2 600 набоїв до них, 4 шаблі драгунського зразка, 94 шкіряні паси, 70 комплектів наплічної амуніції ¹¹⁶.

Зазначені марки озброєння і спорядження були типовими й для вартових підрозділів. Вартові резервні сотні, крім того, мали кулемети систем «Максима», «Кольта» чи «Льюіса». Міські вартові озброювалися лише шаблями і вогнепальної зброї не мали ¹¹⁷.

Восени 1918 р. залізнична варта почала отримувати зброю від воєнізованих підрозділів залізничної охорони, підпорядкованих Міністерству шляхів. 8 листопада начальник залізничного відділу ДДВ Делянов надіслав отаманам залізничних районів правила використання нової зброї.

В обіжнику зазначалося, що «у зв’язку з видачею для озброєння вартовим гвинтівок і отриманням від чинів залізничної охорони револьверів і шабель пропонується чинам залізничної Державної варти прийняти і виконувати: 1. Під час обходів станцій району у складі патрулів і команд, а також у випадках, коли можливо очікувати застосування зброї, вартові повинні бути озброєні тільки гвинтівками без шабель і забезпечені достатньою кількістю набоїв. 2. На постах внутрішніх: всередині вокзалу, на платформах, при догляді поїздів і т. і. вартові можуть бути озброєні револьверами при шаблях. 3. Гвинтівка носиться на правому плечі, вартовий притримує її правою рукою за ремінь на висоті грудей. 4. Під час зустрічі з Начальством вартовий, озброєний гвинтівкою, честі не віддає, а стає «струнко», повертає голову в бік Начальника і стрімко, відриваючи руку від ременя гвинтівки, охоплює приклад гвинтівки» ¹¹⁸.

Дозвіл на зберігання і носіння вогнестрільної зброї надавався комендантами військових залог союзників на підставі подання губернського чи повітового старости для всіх українських установ, яким за родом службової діяльності належало застосовувати зброю у вказаних законом випадках. Службовці отримували посвідчення встановленого зразка, в якому українською і німецькою мовами вказували ім’я, по батькові і прізвище того, хто отримав зброю, його адресу, посаду, мету видачі зброї, номер і марку зброї. Посвідчення підписували, з одного боку, староста чи міський отаман, з іншого – німецький або австро-угорський комендант. Підписи скріплювалися українською і німецькою печатками.

У зв’язку з важкою криміногенною ситуацією на залізницях 13 листопада МВС надав право отаманам вартових залізничних районів дозволяти носіння і зберігання зброї залізничникам і всім мешканцям смуги відчуження залізниці. Для цього потрібно було подати прохання на ім’я начальника відділу залізничної варти, до якого територіально належав мешканець, з доданими квитанцією про сплату встановленого гербового збору і фотографією. Після наведення довідок про політичну благонадійність і відсутність судимості особи начальник відділу запитував дозвіл найближчої німецької комендатури і видавав посвідчення. В канцеляріях відділів для обліку озброєних мешканців залізничної смуги зберігалися корінці посвідчень з їхніми власними підписами. На отаманів районів покладався нагляд за дотриманням вказаних умов видачі зброї. У випадку знаходження зброї в осіб без посвідчення вона вилучалася, а порушника притягали до юридичної відповідальності ¹¹⁹.

Ремонт зброї здійснювався за рахунок державних кредитів збройними майстрами військового відомства. У «Державному вістнику» за 24 серпня 1918 р. наведено повний розпис норм розрахунків, за якими відпускалися бюджетні асигнування на рік: пістолет – 10 коп., шабля – 30 коп., гвинтівка – 25 коп.

Транспортне забезпечення. Транспортні проблеми вартових підрозділів розв’язувати за рахунок кредитів на відрядження за загальними тарифами для службовців державних установ на підставі закону від 26 червня 1918 р. «Про нормальний розпис утримання державних службовців». Позитивно було вирішено питання, порушене МВС 2 серпня 1918 р. перед міністром шляхів, про «залишення урядовцям Залізничної Державної Варти права даремного проїзду по залізницях і користування залізничним телеграфом при зносинах по ділах служби» ¹²⁰.

Тоді ж вартові господарства почали заводити перші службові автомобілі. Ще 18 травня 1918 р. військовий міністр наказав місцевим комендантам провести облік всіх автомобілів і мотоциклів.

У липні директор ДДВ доповів МВС, що «під час більшовицьких виступів в Україні була реквізована і конфіскована чисельна кількість автомобілів як казенних, так і приватних. Вони вилучалися різними радами, комітетами, просто злочинцями, які зі зброєю в руках відбирали автомобілі у законних власників, а потім за безцінь продавали їх приватним особам. У результаті в столиці і провінції з’явилася велика кількість автомобілів, користувачі яких не мали права власності на машини. Але багато з них отримали дозвіл від Центральної Ради і зараз роз’їжджають по всій Україні, агітуючи за Центральну Раду».

П. Аккерман зазначив, що Державній варті було б доцільно включитися в перевірку автомобілів у зв’язку з оголошеною військовим міністром перереєстрацією їх губернськими комендантами. Ці заходи, на думку директора варти, дозволили б повернути Українській Державі автомобілі, скоротити спекуляцію бензином, заарештувати злочинців, припинити злочинну агітацію. Міністр схвалив ці висновки і дозволив використовувати для службової діяльності варти вилучені у злочинців автомобілі ¹²¹.

Начальник Полтавського освідомчого відділу для службових відряджень підлеглих службовців і філерського нагляду придбав п’ять велосипедів. Їх передали до відділу в вересні 1918 р. від міської варти. Велосипеди були тимчасово вилучені у міського населення за розпорядженням губернського старости.

Забезпечення помешканнями. Упорядкування штатного розпису Державної варти передбачало виникнення нових структурних одиниць. Будівлі, в яких розташовувалися міліцейські управління, канцелярії і відділки за часів Тимчасового уряду і Центральної Ради знаходилися на балансі відповідних міських і земських управ. Забезпечення приміщеннями нових вартових установ здійснювалося за окремими рішеннями владних осіб.

Так, полтавський губернський староста повідомив начальнику міської варти, що «за особистим дозволом МВС 9 серпня йому належить найняти відповідну квартиру для управління. При відмові добровільно здати вибране начальником приміщення його належало відібрати примусово за допомогою вартових. Розмір платні за приміщення мав бути встановлений за взаємної угоди» ¹²².

Вартість утримання службових приміщень вартові установи сплачували за рахунок державних кредитів на господарські потреби. Резервні вартові сотні і дивізіони розміщувалися за правилами «Устава о земских повинностях», зокрема його розділу п’ятого «О повинностях, отбываемых для потребностей войск» за рахунок міських і земських установ. При неможливості розміщення в косарнях чи казенних спорудах резервні вартові розміщувалися за правилами, викладеними в ст. 478, на приватних квартирах так само, як і колишні столичні кінні жандармські дивізіони і міські команди ¹²³.

24 вересня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про реквізицію житлових і нежитлових помешкань для задоволення державних і громадських загальнодержавного значення установ, а також осіб, які перебувають на службі в державних установах». Установлювався примусовий порядок тимчасового розміщення зазначених установ і осіб у приватних приміщеннях, який мали забезпечити реквізиційні й оціночні комісії, утворені в Києві, Одесі, Миколаєві, губернських і повітових містах. Із дня оголошення закону всі існуючі раніше комісії з реквізиції приміщень скасовувалися. В обов’язках військового відомства залишалося лише розквартирування солдат і військових частин. У Києві, Одесі, Харкові і Катеринославі діяли міжвідомчі реквізиційні комісії, в інших містах – належні МВС. До їхнього складу входили представники від місцевої адміністрації, установ Міністерства юстиції і Міністерства військових справ, органів міського самоврядування та організацій домовласників і квартиронаймачів. Комісії надавали право вирішувати питання про реквізицію помешкань за заявами державних і громадських установ. Перевагу належало віддавати прибулим з інших міст. Для цього члени комісій за допомогою службовців Державної варти проводили огляд приміщень, видавали постанови про реквізицію, які теж виконувала варта. Без дозволу комісії домовласникам заборонялося заселяти нових мешканців у разі звільнення приміщень біженцями чи особами, засудженими за спекуляцію споживчими товарами. Про це вони в триденний термін повинні були повідомити комісію. Установам чи особам, для яких реквізувалося приміщення, видавали реквізиційний квиток, а власникам – копію постанови комісії.

Житлові витрати визначали оціночні комісії, які складалися із представників від судової влади, установ Міністерства фінансів, міського самоврядування і від установи, для якої реквізувалося приміщення. Ці комісії встановлювали розмір місячної плати наймача власнику за відведене приміщення і винагороди особі, яку виселяли (не більше тримісячної плати за квартирне і шестимісячної – за торговельне приміщення). Винагороду сплачували із державних коштів. Термін примусового зайняття приміщення обмежувався дією закону. Звільняючись із державної служби, особа мала виїхати з реквізованого приміщення. Право на це приміщення залишалося за звільненими в разі хвороби чи втрати працездатності під час виконання службових обов’язків або за родиною загиблого службовця. Щорічно квартирна плата за вимогами зацікавлених осіб могла бути переглянута оціночними комісіями. Власники мали право оскарження дій комісій в адміністративному відділі окружного суду. У випадку несплати власнику квартирної вартості, встановленої оціночною комісією, її вилучали у наймача примусово із його грошового утримання. Міністрові внутрішніх справ законом надавалося право видавати за поданням реквізиційних і оціночних комісій відповідні інструкції та обов’язкові постанови щодо покарання за квартирні порушення штрафом до 1 000 крб. або адміністративним арештом до трьох місяців ¹²⁴.

Подекуди начальники вартових органів фактично діяли за статтями цього закону ще до його прийняття. В Полтаві заселення службовців губернського освідомчого відділу в реквізовані приміщення здійснювалося вже з початку вересня. Так, діловод відділу В. Лобачевський отримав дві вільні кімнати з окремим входом у будинку зубного лікаря Грінберга. Урядовець 2-го розряду Є. Жадько – кімнату в квартирі торговця Клейна. Помічник діловода Т. Третьяков – дві кімнати з кухнею в будинку міщанина Святайла. Наказний Ф. Кованько – дві кімнати в квартирі фельдшера Шебаліна. Діловод Я. Роот – квартиру торговця Богуславського ¹²⁵.

Разом з тим слід підкреслити, що гетьманські квартирні реквізиції не мали нічого спільного з воєнно-комуністичними житловими конфіскаціями або примусовими заселеннями «жилтоварищей» за наказами більшовицьких військово-революційних комітетів. Приватна власність на житло зберігалася, обмеження прав господарів помешкань стосувалося заборони їм відмовляти службовцю в заселенні і встановлювати довільні ціни за квартирування.

Зв’язок, господарське та канцелярське забезпечення. Будівлі вартових управлінь і канцелярій забезпечувалися телефонним зв’язком і користувалися поштовими послугами, як і всі державні установи. Для освідомчих органів встановлювався особливий режим роботи ланок зв’язку.

Наприклад, начальник Полтавського освідомчого відділу мав прямий телефонний зв’язок з губернським старостою і ДДВ, минаючи міську телефонну станцію і канцелярію відділу. 30 серпня згідно з розпорядженням старости міський електрик зробив усі необхідні відводи електричних дротів, земських і міських телефонних кабелів, арматурні роботи за вказівками начальника освідомчого відділу. Останній 14 вересня звернувся з листом до начальника Полтавської поштово-телеграфної контори. В ньому вказувалося на необхідність службового розпорядження поштарям про суворе дотримання особливого порядку доставки до відділу кореспонденції: «тільки за підписом чергового по канцелярії в книзі про доставку». А. Зуєв наполягав на забороні поштарям кидати службові пакети у дверну щілину із надписом «Для листів», оскільки вони «майже всі термінові та таємні і у такий спосіб передачі можуть легко загубитися» ¹²⁶.

Господарські і канцелярські послуги для службових приміщень усіх вартових підрозділів повністю покривалися за державні кошти. Загальне уявлення про їх забезпечення меблями і приладами дає лист від 19 жовтня 1918 р. інспекторського відділу ДДВ до загального відділу. В числі обов’язкових канцелярських забезпечень вартових органів вказувалися столи з шухлядами і замками до них, шафи, стільці, настільні лампи, вішалки, папір для листування, стрічки для друкарських машинок, чорнильниці, ручки, прес-пап’є, ножиці, рахівниці, булавки, олівці, нитки, папки, розрізний алфавіт, бланки настільних реєстрів тощо. Ці речі начальникам органів дозволялося закупати на місцях за рахунок відпущених кредитів, про що складалися звітні документи ¹²⁷. У «Державному вістнику» за 24 серпня 1918 р. було наведено розпис норм кредитів на канцелярські видатки, що на рік становили для міських відділів варти від 1 600 до 4 000 крб., районних відділень – від 1 800 до 6 000 крб., повітових відділів – від 4 200 до 6 000 крб. залежно від їхніх категорій.

Особлива фінансова звітність встановлювалася для освідомчих органів. Щомісячні фінансові відомості про використання грошових авансів начальниками губернських освідомчих відділів мали гриф «таємно». Це було пов’язано із включенням до них витрат на секретну агентуру. Для оплати її послуг встановлювалися розряди освідомчих органів, залежно від яких визначалися щомісячні розміри державних кредитів. Столичний становив 25 тис. крб., 1-го розряду (Харківщина, Катеринославщина, м.Одеса) – 15 тис. крб., 2 розряду (решта губерній і м.Миколаїв) – 10 тис. крб. Ці кошти передбачали витрати на утримання конспіративних квартир із розрахунку одна для зустрічей не більш як з 20 секретними агентами; сплату вартості передачі оперативних відомостей поштою, по телефону чи телеграфу; грошову винагороду агентам за інформацію; витрати на спілкування з інформаторами. Облаштування конспіративних квартир здійснювалось за вимогами Інструкції про організацію і ведення внутрішнього нагляду 1907 р. Така квартира не повинна була розміщуватися в місцях, де за нею міг встановлюватися постійний нагляд (сусідство трактиру, саду, молочної лавки, стоянки візників, трамвайного павільйону, громадського закладу тощо). В ній обов’язково мали бути окремі вхід і вихід, які б не сполучалися із загальним двором. У внутрішньому влаштуванні квартир треба було передбачати уникнення «самої можливості зустрічі двох співробітників». Навіть незначні відомості про підозру у провалі конспіративної квартири повинні були слугувати підставою для термінової її переміни.

Таємні зустрічі із секретними агентами могли здійснюватися також у власних помешканнях штатних співробітників варти, які «користувалися особливою довірою, не займали показових посад і яких ніхто із службовців, відомих у місті, особливо у форменому одязі, не навіщав». Господарям таких помешкань сплачувалися гроші за використання їхньої житлової площі ¹²⁸.

В авансових звітах начальників освідомчих відділів до ДДВ розпис конкретних витрат на агентуру не проводився. Вони включалися до щоденних фінансових зазначень.

Наприклад, поряд з канцелярськими, господарськими рахунками, відшкодуваннями вартості службових відряджень, грошовими утриманнями за посадовими окладами у звіті начальника Полтавського освідомчого відділу вказувалося: «2 липня. Придбання відомостей від різних осіб – 45; 3 липня – те ж само – 30; 5 липня, сплачено агентам контррозвідки – 100, поїздка до Константинограда – 30; 6 липня, видано на витрати для придбання відомостей в Константиноградському повіт – 100; 7 липня, візник у справах служби – 12, витрати в ресторані для придбання відомостей – 18, візник і носій – 15, газети – 1».

Більш детально витрати пояснювалися в окремих авансових звітах про службові відрядження.

Так, в.о. помічника діловода Полтавського освідомчого відділу про від­рядження з 19 до 27 серпня 1918 р. звітував: «Квиток від ст. Полтава до ст.Гребінка (191 в.) – 12 крб. 50 коп., візник на ст. Полтава Київська – 5 крб., візник зі ст. Полтава до м. Пирятина (15 в.) – 12 крб. 50 коп., наймання конспіративної квартири – 19 крб. 50 коп., візник в м. Пирятин – 3 крб., візник на ст. Гребінку із Пирятина (15 в.) – 11 крб., квиток до ст. Яготин (45 в.) – 2 крб. 80 коп., візник від ст. Яготин до маєтку – 6 крб., візник до Пана Животинського і назад – 4 крб., квиток до ст. Переяслав – 25 крб., наймання конспіративної квартири в Переяславі – 19 крб. 50 коп., візник в м.Переяслав – 6 крб., візник на пристань Переяслав – 9 крб., квиток до м. Кременчука – 22 крб. 20 коп., візник на ст. Кременчук – 7 крб., квиток до м. Полтави (111 в.) – 9 крб. 50 коп., візник зі ст. Полтава Південна – 10 крб., добові за 8 діб по 9 крб. на добу – 72 крб.; загалом – 259 крб. 65 коп.»

Окремим поясненням безпосереднім начальникам підлягали витрати на придбання відомостей від секретних агентів.

У липні 1918 р. начальник Полтавського освідомчого відділу мав зустріч з інформаторами в ресторанах, про які зазначив: «Сплачено в готелі «Європейський» за вечерю. Салат – 5, лікер – 20, кава – 6, сироп – 1, сірники – 0.30, 5% офіціанту – 2.50, за номер – 100, пляшка горілки в номер – 11.55, 2 огірка – 1, кава – 2, 5% офіціанту – 0.55. Сплачено в «Дворянському клубі». 1 чарка горілки – 6, сніданок – 6, огірки – 0.50, квас – 2.50, 5% офіціанту – 0.45. Сплачено в «Дворянському клубі». 1/2 червоного – 45, 2 кваси – 5, салат – 4.50, 2 обіди – 12, кава – 8, 5% офіціанту – 1.60. 1/2 горілки – 38, оселедці – 8, салати – 7, 3 вечері – 18, 5% офіціанту – 4.50» ¹²⁹.

Звітами про грошові винагороди секретним агентам були їхні власноручні розписки, які зберігалися в таємних особових справах. Влітку 1918 р. територіальним освідомчим відділам міськими і губернськими та повітовими земськими управами було передано майно колишніх жандармських управлінь, включно архівні матеріали ¹³⁰. Це дозволило активніше використовувати в діяльності освідомчої варти старих агентів царської політичної поліції.

13 серпня міністр внутрішніх справ І. Кістяківський дозволив губернським старостам і міським отаманам з державних коштів, які їм відпускаються на урядування, видавати «винагороду особам, згодним за гроші повідомляти цінну інформацію для боротьби з повстанцями, за видачу зачинателів і вожаків рухів, вказівки схронів зброї». Такі виплати вони мали право робити понад особливі кредити, що відпускалися на роботу карно-розшукової і освідомчої варти. Але при цьому місцеві керівники повинні були пам’ятати перестороги Інструкції 1907 р. про те, що «відомості прибулих осіб, які вимагають плату за кожну окрему вказівку, за той чи інший революційний захід («штучники»), звичайно, повинні використовуватися в інтересах справи, але до таких відомостей слід ставитися з великою засторогою і ретельно перевіряти їх всіма засобами. Досить часто відомості ці бувають провокаційними, а інколи просто «дутими». Тому директор ДДВ, що обіжником доводив дозвіл міністра, зазначив: «Якщо добування таким чином відомостей буде недостатньо, то досвідчений Начальник Державної варти буде завжди ознайомлений про становище в губернії через надійних приватних осіб, яким дорогі порядок і спокій в Державі і які погодяться навіть безкоштовно надавати йому необхідні відомості» ¹³¹. За інформацію про підпільників також сплачували гроші німці й австрійці. Типовим було оголошення австро-угорського військового коменданта м. Новий Буг на Херсонщині про видачу більшовицьких агітаторів. 100 крб. обіцяно за відомості про них, 200 крб. – за вказівку адреси мешкання і 500 крб. – за видачу керівників підпільних груп ¹³².

Система фінансових витрат на розвідувальні заходи у кримінальному світі і складання звітності по них не мали суттєвих відмінностей. Разом з тим карно-розшукові підрозділи варти відчували на той час більшу потребу в спеціальному обладнанні, яке виготовлялося за рахунок державних кредитів. У їхніх арсеналах були реєстраційні бюро і кінологи зі службово-розшуковими собаками. Згідно з Інструкцією «Чинам сыскных отделений» 1910 р. в реєстраційних бюро карно-розшукових органів мали бути: «1) фо­тографія з антропометричним і дактилоскопічним кабінетом, де також виконувався опис прикмет злочинців за системою словесного портрета; 2) карткова реєстратура, яка включала в себе реєстраційні карти злочинців з фотографіями, антропометричними і дактилоскопічними даними; 3) довідки про судимість і відомості про ув’язнених в місцевих тюрмах; 4) картковий розшуковий алфавіт; 5) альбом злочинців і осіб порочної поведінки за категоріями злочинів; 6) колекції почерків, засобів вчинення злочинів, злодійських інструментів і шахрайських пристосувань; 7) відомості за поточним наглядом і 8) газетні вирізки і відомості».

Порядок збереження негативів і звітність за фотографіями, правила дослідження документів і слідів злочинів в українських карно-розшукових органах залишилися незмінними і визначалися обіжником російського директора Департаменту поліції від 29 грудня 1906 р.

Реєстраційні карти злочинців складали на старих бланках російського МВС у чотирьох примірниках. Два примірники надсилали до реєстраційної частини ДДВ, одну карту з фотографією злочинця розташовували в алфавітному порядку у першому відділі, іншу для встановлення особи за даними антропометрії, дактилоскопії та словесного портрета – в другому відділі.

Для упізнання особи також використовувалися довідки про судимість, які були складені російським Міністерством юстиції і за останні 20 років їх надсилали до поліцейських управлінь. Крім того, в карно-розшукових відділах вели щоденні карти на всіх осіб, затриманих за звинуваченням у кримінальних злочинах або провинах.

Особливий картковий розшуковий алфавіт складали на окремих бланках дрібного формату. До нього залучали всі розшукові картки, що надходили за обіжниками директора ДДВ, а також за розпорядженнями місцевої влади та інших установ. У разі знаходження або затримання особи картку не знищували, а в ній лише робили позначку про припинення розшуку.

Альбоми злочинців складалися з фотографій професійних злодіїв і осіб аморальної поведінки, зареєстрованих розшуковими органами, а також з портретів, добутих в інших установах, від іноземної поліції та агентурним шляхом. Для осіб кожної злочинної категорії існував окремий альбом. Його сторінки були пронумеровані, на початку знаходився алфавітний список осіб, занесених до альбому. Портрети злочинців з альбому використовувалися для розшуків, а також для пред’явлення свідкам і потерпілим. Найбільш корисними для цього вважалися фотографії на повний зріст.

Колекції листів і паперів з почерками злочинців, які не підлягали залученню до матеріалів дізнання, зберігали в особливому наряді під нумерацією і особливим алфавітом. Засоби вчинення злочинів збирали і зберігали у спеціальній шафі у кімнаті, де не проводили допити. Їх використовували для порівняльного аналізу під час розшуків, а також для навчання новачків.

За поточним наглядом складали, систематизували і зберігали добірки відомостей стосовно району діяльності відповідного карно-розшукового органу. Постійному поновленню підлягали відомості за такими категоріями: про кубла злочинців, нічліжні будинки, чайні лавки, постоялі двори, місця збуту краденого (ринки), злодійські квартири, будинки розпусти, вокзали; шинки, готелі, мебльовані кімнати, таємні квартири зустрічей; про місця найму робочої сили; про осіб, які перебувають під наглядом варти в адміністративному порядку; про осіб, які «промишляють розпустою, звідництвом, сутенерством, педерастією, доставкою жінок до будинків терпимості»; про позбавлених права обіймати деякі посади, як-то візників, сторожів, двірників, швейцарів; про неблагонадійних натирачів підлоги, водопровідників; та інших майстрових, які під приводом своєї професії користуються доступом до будинків для вчинення крадіжок; про осіб, неодноразово покараних за порушення поведінки у громадських місцях; про професійних жебраків. Відомості викладалися на особливих аркушах, які складали наглядову частину карно-розшукового органу. На великомасштабних мапах і планах міст зазначалися місця особливого нагляду. Крім того, в кожному відділенні мали бути мапа пароплавних сполучень, поштових шляхів Російської імперії, мапа губернії, плани губернського міста з приміськими помешканнями, довідники з різних галузей торгівлі та промисловості, з морських і сухопутних сполучень, списки чинів різних установ, путівники, плани міст і курортів, в яких можуть бути зв’язки злочинного середовища ¹³³.

Все це на той час складало досить потужну базу спеціального обладнання, необхідну для здійснення розшукових функцій. До послуг «розшуковців» зверталося навіть німецьке командування. 11 вересня 1918 р. німецький етапний комендант м. Речиці звернувся у департамент Державної варти з проханням направити в його розпорядження «поліцейську собаку з поводирями для розшуку численних членів розбійницької ватаги, яка переховується у лісових болотах». У жовтні почали засновувати в губерніях розплідники для розведення службових собак. Дактилоскопічна і реєстраційна частина з відповідним обладнанням існували у складі освідомчого відділу ДДВ ¹³⁴.

Разом з тим слід зазначити, що в українському карному розшуку тогочасні наукові досягнення не використовувалися на належному рівні. Це значною мірою було пов’язано із загальним відставанням Російської імперії від Західної Європи в організації розшукової справи ¹³⁵. МВС не мало своїх науково-дослідних установ, які б займалися вдосконаленням засобів боротьби із злочинністю. Натомість Військове міністерство Української Держави отримувало на наукову діяльність цільові кошти з бюджету.

Наприклад, на утримання дослідних військових полігонів призначалося щорічно 120 тис. крб., для артилерійських дослідів – 10 тис. крб., на наукові видання з гарматної частини – 1 тис. крб., на закордонні наукові відрядження старшині – 10 тис. крб. Утримання особового складу бактеріологічної лабораторії при Головній військово-ветеринарній управі коштувало державі на рік 4 550 крб., ще 1 600 крб. призначалося на її канцелярські і господарські витрати, 13 200 крб. відпускалося на «негайні витрати: апарату, хімічний посуд, лабораторних тварин і фураж для них» ¹³⁶.

Отже, з архівних джерел очевидно, що налагодження фінансування вартових потреб створювало сприятливі умови для спроможності вартовими виконувати службові обов’язки, але загалом гетьманському уряду не вдалося створити дійову систему забезпечення Державної варти. Суттєві недоліки в матеріальному постачанні і озброєнні вартових підрозділів були пов’язані з міжвідомчими неузгодженнями, викликаними визначенням державного курсу України на створення власної армії.