Geum.ru

Української держави

Вид материалаКнига

Содержание


Керівна ланка.
Загальна варта.
Залізнична варта.
Карно-розшукова варта.
Освідомча варта.
Кордонна варта.
Розвідувальні органи Державної варти.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31
§1. Функціональне призначення
і організаційна структура

У гетьманській охоронній системі Державна варта (ДВ) займала основне місце. Вже сама назва, яка підкреслювала її державний статус, доводила про увагу до неї уряду П. Скоропадського.

Керівна ланка. Департамент Державної варти (ДДВ), який було створено за постановою уряду Ф. Лизогуба від 18 травня 1918 р. у складі МВС, почав діяти відповідно до функціонального призначення колишнього російського Департаменту поліції. На час, коли розбудова охоронного апарату Української Держави лише розпочиналася, гетьманський уряд не вбачав нічого кращого, як зосередити керівні повноваження з охорони державної безпеки і правопорядку в єдиному центральному органі, аналог якого існував у Російській імперії. Тому завдання, функції і організаційна структура ДДВ повністю визначалися за статтями російського «Учреждения министерств» під заголовком «Департамент поліції» 1.

З виникненням нових охоронних структур Української Держави (кордонні війська, митна служба, гетьманська служба безпеки, військова розвідка) коло повноважень ДДВ було дещо обмежене, а функції конкретизовані. Статут «Про організацію Департаменту Державної Варти», ухвалений Радою Міністрів і затверджений гетьманом 13 серпня 1918 р., визначав, що до його відання належать такі справи: «1) попередження і запобіження злочинств і охорони громадської безпечності і порядку; 2) устрою установ Варти і догляду за їх діяльністю і за правильним провадженням справ в цих установах; 3) призначення, переміщення, увільнення і нагороди служачих Варти і призначення їм пенсій і інших законом встановлених грошових видатків; 4) охорони і спостереження за прикордонною смугою; 5) постачання чужоземцям свідоцтв на проживання у межах Української Держави і висилки чужоземців; 6) перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими громадянами, про передачу на Україну українських громадян, які затримані за кордоном і обвинувачуються у ріжних злочинствах; 7) догляду за питними та трактирними закладами; 8) прийняття мір безпечності від огню і догляду за виготуванням, хороненням, торгівлею і перевозкою пороху і інших вибухових речей; 9) догляду за виконанням законів і правил відносно паспортів і про втікачів і 10) іншими, докладно зазначеними в відповідних частинах Збірника Зведених Законів і в особливих законах» 2.

Отже, абсолютна більшість справ, належних віданню російського Департаменту поліції, залишилася у підпорядкуванні українського ДДВ. До його повноважень офіційно не увійшли лише справи про державні злочини, прикордонне сполучення, встановлення опіки в особливих випадках, затвердження статутів різних товариств та клубів і дозволу публічних лекцій, читань, виставок і з’їздів, а також про права на місце мешкання євреїв. Декотрі з цих справ, з огляду їх небезпечності для гетьманської влади, перейшли до відання особливого відділу гетьманського Штабу, що виконував функції політичної контррозвідки. Але ними фактично займалися й відповідні відділи ДДВ: освідомчий і легітимаційний.

Структурна організація ДДВ майже цілком відповідала російській. Його очолював підлеглий особисто міністру внутрішніх справ директор, якому підпорядковувалися віце-директори, начальники відділів, урядовці з особливих доручень та секретар 3. Департамент мав відділи з чітко розмежованими функціями. Серед них такі, що займалися загальними справами Державної варти (загальний, інспекторський і легітимаційний відділи і секретна частина), і такі, що керували роботою окремих підрозділів варти (залізничний і освідомчий відділи).

Загальний відділ відав справами обліку особового складу, пенсій і грошової допомоги. До його компетенції також належали нагороди, судові справи департаменту і всіх установ варти, фінансові справи департаменту (за винятком грошової звітності освідомчих закладів). Йому підпорядковувались архів і бібліотека ДДВ.

Інспекторський відділ забезпечував зброєю вартові установи і здійснював технічне керівництво, займався обліком, призначенням, переміщенням та звільненням старших службовців ДВ. До його функцій належало: запобігання кримінальним злочинам та їх припинення урядовцями варти; загальне керівництво карно-розшуковою діяльністю та її інспектування; реєстрація злочинців; організація антропологічних, фотографічних, дактилоскопічних кабінетів при департаменті і нагляд за ними на місцях; нагляд за шинками і трактирами, за виготовленням і таємним продажем алкогольних напоїв; догляд за злидарями; нагляд за виготовленням пороху та інших вибухових речовин приватним способом, їх збереженням і перевезенням.

У віданні легітимаційного відділу були паспортні справи іноземців і висилання їх за межі країни; справи українських громадян, затриманих за кордоном; розшук дезертирів і злочинців за кордоном; облік іноземців; облік українських громадян за кордоном.

У компетенції залізничного відділу було формування установ залізничної варти; озброєння, технічне оснащення і керівництво підрозділами залізничної варти; облік особового складу, призначення, переміщення і звільнення службовців залізничної варти; інспектування установ залізничної варти.

Освідомчий відділ зобов'язувався забезпечити запобігання злочинам проти державного ладу і безпеки та їх припинення; таємне листування у справах про злочини проти держави; інспектування місцевих освідомчих відділів; контроль за фінансовою звітністю освідомчих органів.

Секретна частина отримувала і розподіляла пошту департаменту, здійснювала загальне діловодство, особисте листування директора ДДВ 4.

Цікаво, що в структурі департаменту не існувало карно-розшукового відділу, а його функції виконував інспекторський відділ, хоча в губерніях і повітах карно-розшукові відділи діяли. Це пояснює закон «Про Статут Державної Варти» від 9 серпня 1918 р.: «Зазначені в Статуті карно-розшукові відділи Державної Варти залишити в підлеглості Міністерства внутрішніх справ тимчасово до передачі цих відділів до відомства Міністерства юстиції».

Загалом штатний розпис ДДВ передбачав 156 посад. Крім службовців, безпосередньо підпорядкованих директору, у підлеглості начальників відділів були діловоди і їх помічники, бухгалтер, рахівничий, скарбник, журналісти, архівар, перекладачі і урядовці трьох рангів 5.

Загальна варта. Паралельно зі створенням департаменту як центрального органу управління Державною вартою формувалися місцеві установи. У доповіді директора ДДВ П. Аккермана міністру внутрішніх справ від 11 липня 1918 р. зазначалося: «Головне і основне завдання цього часу – в найкоротший термін відновити адміністративний апарат на місцях і тим самим забезпечити на території України державний порядок і громадську безпеку» 6.

24 серпня «Державний вістник» опублікував штати Державної варти в губерніях, повітах, градоначальствах і на залізницях. Цей документ явно свідчить, що гетьманська влада у наведенні державного порядку розраховувала на сильну місцеву адміністрацію. Так, згідно з положенням про штати варти все управління урядовцями й установами загальної, карно-розшукової і освідомчої варти (самостійність мала лише залізнична варта, яка підлягала безпосередньо центру), зосереджувалося у губернських старостів (у губерніях) і міських отаманів (у градоначальствах). На допомогу їм призначався інспектор Державної варти, який мав своє управління.

Відповідна підлеглість була і в повітах, але повітовий староста не мав у своєму підпорядкуванні інспектора варти. Вся територія повіту розподілялася на відділи: повітовий (сільський), куди входили, крім волостей, містечка до 30 тис., і міський. Сама варта поділялась на сільську (кінну) і міську (пішу). Начальник варти повітового відділу мав помічника і канцелярію, керував начальниками варти сільських районів, з яких складалась сільська місцевість повіту. Службовцями канцелярії повітової варти були секретар, двоє столоначальників, реєстратор і бухгалтер. Начальник варти району мав у своєму штаті помічника і писаря. Районним начальникам підлягали волосні. Кількість кінних вартових визначалася з розрахунку один на 2 тис. мешканців. Крім того, кожна волость мала вартового старшого розряду. По районах вартові розподілялися розпорядженням начальника повітової Державної варти. Окремими районами повіту визначалися міста від 3 до 10 тис. осіб, де при начальникові варти був писар, а в містах від 10 до 30 тис. осіб – ще й один чи два помічники.

Начальник варти міського відділу (кожне окреме місто з населенням більше 30 тис. осіб) підпорядковувався безпосередньо повітовому старості, мав канцелярію і одного (в містах від 30 до 100 тис. осіб) чи більше (у великих містах) помічників. До складу канцелярії міської варти входили секретар, чотири столоначальники, бухгалтер, реєстратор, шість служників і чотири розсильні. Начальникові варти міста підпорядковувалися начальники варти міських районів. У містах із населенням більше 100 тис. осіб райони розбивалися на дільниці (5 тис. осіб), де призначався наказний. Вартові у містах призначалися з розрахунку один на 400 мешканців; із 10 вартових – один на вищому окладі. Крім того, на кожний район призначався один старший вартовий, а на 20 вартових – наказний. Розклад вартових по міських районах затверджував губернський староста.

У розпорядженні повітового старости була також резервна сотня кінних вартових, яка «розквартировувалася і використовувалася на його розсуд». Командиру сотні підлягали два півсотенні командири, старший вартовий, чотири вартові старшого і 95 – молодшого окладу.

Окремі штати варти мали градоначальства (Київ, Одеса, Миколаїв), які розподілялися: більше 300 тис. осіб – 1-й розряд, інші – 2-й розряд. Відділи Державної варти існували лише в градоначальствах 1-го розряду. Всі градоначальства розбивалися на райони (50 тис. осіб – 1-го, 40 тис. осіб – 2-го розр., порти – окремі райони). Начальник варти району підпорядковувався начальникові варти відділу. Кожний начальник варти району мав управління і два-три помічники. Район складався з частин (5 тис. осіб), де варту очолював наказний. Вартових розподіляли по районах за розкладом, затвердженим міським отаманом; у підлеглості останнього також знаходилися дивізіон (1-й розр.) або сотня (2-й розр.) кінних вартових. Командир військового дивізіону мав у підлеглості чотири помічники, старшого вартового, дев’ять вартових старшого і 240 – молодшого окладу, ветеринарного і медичного фельдшера і писаря. Для охорони дач і курортних місцевостей отаман міг визначати необхідний штат наказних і вартових і розробляти для їхньої діяльності спеціальні інструкції 7.

1 серпня 1918 р. гетьман затвердив постанову уряду «Про утворення Управління Київського Столичного Отамана», якою встановлювалися особливі штати столичної варти. В ній, зокрема, зазначалося, «що міркування про поділ м. Києва та його передмість на Вартові Райони й про всі, які мають бути відносно цього зміни, складаються Отаманом і затверджуються Міністром Внутрішніх Справ» 8. Вироблений на підставі постанови штатний розклад столичної варти передбачав трьох начальників відділів, 17 начальників районів, 17 їхніх старших і 34 молодші помічники, 180 наказних, 17 старших вартових, 360 вартових старшого окладу, 1423 вартових молодшого окладу, 50 стражників, 50 посланців. У резерві міського отамана знаходились додатково 150 вартових 9. Канцелярії начальників районів складалися з секретаря, трьох діловодів і реєстратора. Фактично ж столицю розподілили не на 17, а на 15 вартових районів: Двірцевий, Печерський, Либідський, Новостроєнський, Деміївсь­кий, Сторожевський, Володимирський, Бульварний, Солом’янський, Львівсь­кий, Святошинський, Подільський, Куренівський, Слобідський, Лук’янівський 10.

Одеське градоначальство також розподілялося на три відділи на чолі зі своїми начальниками. Їм відповідно підпорядковувались 11 начальників районів, 33 їхні помічники, 170 наказних, 1700 вартових різного рангу.

Інспектор варти Миколаївського градоначальства виконував обов’язки начальника відділу, який розподілявся на п’ять районів. У начальника кожного району було по 2 помічники. Загалом у місті нараховувалось 40 наказних, п’ять старших вартових, 45 вартових старшого окладу, 400 – молодшого, 20 стражників і 10 посланців. Резерв отамана складав 50 вартових 11. Встановити приблизну чисельність загальної варти у всеукраїнському масштабі дозволяє звіт катеринославського губернського старости від 10 вересня 1918 р. по особовому складу міської, повітової варти і резервних сотень, розташованих на її території. В цьому документі склад службовців загальної варти губернії визначається в кількості 6327 осіб 12. Враховуючи, що ця губернія за населенням була одною з найбільших, імовірно визначити середню кількість вартових у губерніях в 5 тис. осіб. Таким чином, на нашу думку, громадський порядок у дев’яти українських губерніях і трьох градоначальствах на той час охороняло приблизно 50 тис. службовців загальної Державної варти.

Цікавим є порівняння штатно-посадової організації загальної варти з поліцейським апаратом Росії, який сформувався після буржуазних реформ 60-70-х років XIX ст. «Временные правила об устройстве полиции в городах и уездах губерний, по общему учреждению управляемых» були затверджені указом Олександра II від 25 грудня 1862 р. і діяли довше, ніж півсторіччя. Згідно з цим нормативним актом повітові поліцейські управління підпорядковувалися губернаторові. Міську поліція було відокремлено від повітової в губернських містах і градоначальствах (Одесі, Керчі, Севастополі, Миколаєві), а також у деяких повітових і неповітових містах (Балті, Бердичеві, Кременчуку, Маріуполі, Бердянську, Ніжині, Феодосії, Бахчисараї, Карасубазарі). Міста розподілялися на частини, дільниці й околодки на чолі з приставами і дільничними 13.

Отже, за гетьманату структура загальних поліцейських органів в Україні майже не змінилася. Здебільшого, по-новому стали називатися лише посадові особи. Не мало суттєвих відмінностей від російського й функціональне призначення загальної варти. Його визначали статті 679, 680 «Общего учреждения губернского», де вказувалося, що «влада і обов’язки поліцейського управління і підпорядкованих йому осіб обмежується наглядом за швидким і точним виконанням законів, установ і постанов, рівно й приписів начальства, і, у встановлених законом випадках, судових вироків на всьому просторі повіту чи міського поселення, за належністю і з тими обмеженнями, які визначені в деяких особливих установах і статутах». Тому, як і до березня 1917 р., до відання органів загальної варти належали: «нагляд за виконанням законів, охорона безпеки і справ громадського благоустрою, виконання обов’язків у справах казенного управління і суспільного господарства, виконання обов’язків у справах судового відомства і у справах військового відомства» 14.

Залізнична варта. Особлива увага в організаційній побудові варти приділялася її залізничним підрозділам. Усі залізниці України були поділені на сім окремих залізничних районів. Очолював район отаман Державної варти. Його призначав і зміщував з посади особисто міністр внутрішніх справ за поданням директора ДДВ, якому безпосередньо підлягав залізничний отаман. У безпосередній підлеглості отаман мав особливого помічника, який користувався правами начальника відділу, а також завідуючого господарством, школою і резервом. До районного залізничного управління варти входили значковий, шість старших і вісім молодших вартових, а також 14 канцеляристів, два служники і каптенармус. До школи резерву належали три інструктори, старший і 30 резервних вартових. На залізницях створювалися з розрахунку 150-300 верст відділення (філії) варти. Їх начальники підлягали залізничним отаманам і мали у своєму штаті одного помічника й управління. У Києві, Одесі, Харкові і Катеринославі начальники відділень мали по два помічники. До управління відділення входили писар, служник, два старші і чотири молодші вартові. Решта залізничних вартових розподілялися згідно з рішенням отамана району з розрахунку один на сім верст залізничної колії, на п’ять вартових – старший оклад, на відділення – по одному старшому вартовому. Таким чином, чисельність вартових відповідно старшого і молодшого окладу по залізничних районах становила: Київський (2 384 версти) – 68/249; Лівобережний (2 324 версти) – 66/266; Подільський (2 472 версти) – 61/292; Катеринославський (2 764 версти) – 78/314; Харківський (2 182 версти) – 62/250; Одеський (2 147 верст) – 61/246; Південний (2 150 верст) – 61/246 15. Враховуючи вартові резерви отаманів і особовий склад управлінь, загальну чисельність залізничної варти доцільно визначити приблизно 4,5 тис. осіб.

Функції залізничної варти регламентовано окремо. До них належали викриття всіх кримінальних злочинів і правопорушень у прилеглій до залізниці смузі; захист особистої і майнової недоторканності всіх осіб, які постійно або тимчасово перебувають у залізничній смузі; нагляд за виконанням публікою і службовцями залізниці встановлених правил поведінки, сприяння справам військового відомства на залізниці; допомога (при необхідності) земським, міським і громадським установам у їх справах; реєстрування залізничних службовців та інформування залізничного керівництва про осіб, які за своєю колишньою діяльністю і моральними якостями не відповідають штатним посадам 16.

Більшість з цих функцій до 1917 р. належали жандармській залізничній поліції. В Україні за царату діяло п’ять жандармських поліцейських управлінь, до складу яких входило 38 відділень, 30 з яких розташовувались у межах українських губерній, а також Рівненське відділення Віленського, Київське і Чернігівське відділення Орловського ЖПУЗ 17.

Отже, гетьман суттєво реформував організацію залізничної поліції в Україні, але в галузі охорони залізниць залишив діючими російські нормативні чинники. Статті 183–187 третього розділу «Общего устава российских железных дорог» продовжували регламентувати правила поліцейського нагляду на залізницях України. На залізничну варту було покладено «охорону зовнішнього порядку, благочинності і громадської безпеки» в районах діяльності колишніх ЖПУЗ. При цьому її службовці виконували «всі обов’язки загальної поліції, користуючись всіма правами, їм присвоєними» 18.

Карно-розшукова варта. Для провадження розшуку у справах загальнокримінального характеру в Україні продовжували діяти розшукові органи. За царату із 89 «сыскных отделений» в Україні діяли: в Києві і Харкові – відділення 1-го розряду, Єлісаветграді, Катеринославі, Миколаєві – 2-го розряду, Житомирі, Кам’янці-Подільсь­кому, Полтаві, Кременчуку, Сімферополі, Херсоні, Керчі, Бердичеві – 3-го розряду і в Чернігові – 4-го розряду. Їхні штати коливалися залежно від розряду, від 8 до 20 осіб 19.

Організаційна структура розшукових органів визначалася законом від 6 липня 1910 р. «Про організацію розшукової частини», згідно з яким вони належали до складу поліцейських управлінь губернських, деяких повітових великих міст та градоначальств. З того ж року в складі Департаменту поліції було створено нове 8-е діловодство, яке здійснювало, головним чином, координаційні функції та впорядковувало документи з організації діяльності розшукових відділень, формувало центральне реєстрове бюро, підтримувало зв’язок із західноєвропейськими поліціями та фірмами, що виготовляли апаратуру для розшукових відділень Росії. Крім того, співробітники 8-го діловодства проводили навчання як інструктори новітньої техніки розшуку у школі з підготовки кадрів розшуку, а також у місцевих відділеннях.

З приходом до влади гетьмана система підпорядкування місцевих розшукових відділень залишилася незмінною. А координаційні функції Бюро карного розшуку при МВС за часів Тимчасового уряду (8-ме діловодство поліцейського департаменту) 20, перебрав інспекторський відділ ДДВ. Важка криміногенна обстановка в Україні під час приходу Скоропадського до влади змусила його вдатися до спроби суттєвої перебудови в галузі карного розшуку. Вже 30 червня 1918 р. губернським старостам було надіслано обіжник директора ДДВ з розробленим МВС законопроектом «Про створення карно-розшукових частин Державної Варти» і проекти штатів до них. У цьому документі було рекомендовано розпочати формування відповідних територіальних органів, але зазначалося, що «штати не можна рахувати усталеними, оскільки вони не затверджені Радою Міністрів» 21. В цей час у Міністерстві юстиції відпрацьовувалось як варіант структурної побудови розшукової варти утворення відповідного департаменту у його складі з повним підпорядкуванням начальників місцевих розшукових відділень прокурорам окружним судів. Поки ж що згідно з тимчасовим штатним розписом карно-розшуковими відділами в губерніях і градоначальствах мали керувати начальники, безпосередньо підлеглі губернським старостам і міським отаманам, але призначалися вони на посаду за згодою прокурора відповідного окружного суду. Начальник відділу мав двох помічників у губернських містах із населенням до 200 тис. осіб, а у містах з більшою кількістю населення – на одного помічника більше, ніж мав начальник міської Державної варти. На окремий район загальної варти призначалися начальник карно-розшукового відділу району і два його помічники. Кожен начальник мав управління з окремими штатами. У градоначальствах карно-розшукові відділи мали таку ж організацію, як у губернських містах, за винятком того, що кількість помічників начальників дорівнювала кількості відділів загальної варти у градоначальстві. Кількість агентів розшуку в губернських містах та градоначальствах визначалася з розрахунку по чотири на кожний розшуковий район. Окремий штат столичного карно-розшукового відділу був у Києві. Він поєднував відповідні органи градоначальства і губернії. У підпорядкуванні начальників районів і їхніх помічників знаходилося 100 агентів розшуку. Кількість карно-розшукових агентів в Одесі становила 60 осіб.

У повітах існували підлеглі повітовому старості карно-розшукові відділення. Начальники цих відділень мали управління за окремим штатом і помічників: у містах з населенням більш, ніж 200 тис. осіб – двох, в інших – одного. Начальники карно-розшукових відділень районів повіту також мали управління і одного помічника на кожний міський район загальної варти. Кількість агентів визначалася із розрахунку два на кожний район 22.

Згідно з інструкцією Департаменту поліції російського МВС від 9 серпня 1910 р. «Чинам сыскных отделений», якою продовжували керуватися українські карно-розшукові органи, особовий склад відділів і відділень бажано було розподілити на три основні групи, кожна з яких утворювала особливий загін і виконувала доручення начальника органу за такими категоріями злочинів: «1) вбивства, розбої, грабежі та підпали; 2) крадіжки і професійні злочинні організації (конокради, зломщики, кишенькові крадії, магазинні, худобні, залізничні зграї) і злодії різної злочинної спеціалізації; 3) шахрайства, підробки, обдурювання, фальшивомонетництво, контрабанда, продаж жінок до будинків терпимості та за кордон». Для керівництва кожного загону призначався один з класних чинів відділу (відділення). Службовці йому на допомогу розподілялися за особистими здібностями і знаннями злочинного середовища. Там, де дозволяла штатна чисельність карно-розшукового органу, передбачалося формування 4-го «летючого» загону – для постійних чергувань у театрах, вокзалах, для обходів, облав на волоцюг і для денної та нічної патрульної служби на вулицях, ринках та в інших громадських місцях. На службовців «летючих» загонів мали покладатися також окремі доручення вищого керівництва 23.

Штати управлінь карно-розшукової варти наочно ілюструє доповідь катеринославського губернського старости генерал-майора І. Черникова директорові ДДВ від 10 вересня 1918 р. На той час у губернії було: дев’ять начальників карно-розшукових відділів (губернський, вісім – повітових), 12 їхніх помічників, 106 начальників відділів районів, 42 їхні помічники, 234 розшукові агенти, дев’ять дресирувальників собак, дев’ять завідуючих антропометричною частиною, дев’ять фотографів, дев’ять завідуючих столами приводу, дев’ять секретарів і дев’ять скарбників 24.

Отже, за нашими підрахунками загальна чисельність карно-роз­шукової варти в Українській Державі становила близько 4 тис. осіб.

Освідомча варта. Організаційна побудова і функції освідомчих відділів регламентувалися особливими документами із грифом «таємно» або «цілком таємно». З перших днів приходу до влади гетьман доручив директору адміністративно-політичного департаменту МВС Ю. Шкляревському створити освідомчий відділ. Безпосередньо цією роботою керував старший урядовець із особливих доручень Л. Пономарьов. Справа створення відділу значно активізувалася з 8 червня після надходження коштів і з приходом на посаду директора ДДВ П. Аккермана, колишнього товариша прокурора Віленського окружного суду; Л. Пономарьов став першим начальником освідомчого відділу. Цей підрозділ виконував такі завдання: попередження і припинення злочинів проти державного ладу і безпеки; збирання агентурної інформації про політичні виступи, страйки, повстансько-партизанський і профспілковий рух, політичні партії та їхніх функціонерів, настрій населення. У складі відділу було створено діловодства: загальне (особового складу і господарське), таємне, агентурне, залізничної варти, а також реєстраційна та фотографічна (дактилоскопічна) частини 25.

Освідомчий відділ ДДВ координував роботу цих органів у губерніях і градоначальствах, де, як і інші структури Державної варти, начальники освідомчих відділів безпосередньо підпорядковувалися губернським старостам і міським отаманам, листувалися з департаментом варти лише через них. Але начальник освідомчого відділу губернії і градоначальства призначався на посаду особисто директором ДДВ після затвердження міністром внутрішніх справ. Він мав власну канцелярію і штатних філерів, а також був зобов'язаний добирати і навчати секретних агентів. Кількість філерів установлювалася залежно від заселеності і політичної атмосфери в місцевості. Наприклад, у Київському градоначальстві їхній штат налічував 80 осіб, в Одеському – 50, в Київській, Харківській, Катеринославській губерніях – 50, Полтавській, Херсонській, Чернігівській, Волинській, Подільській – 40, в Миколаївському градоначальстві – 20 осіб.

Канцелярія начальника губернського освідомчого відділу вела справи за встановленим департаментом варти зразком: реєстрація даних огляду, агентурні записки, щоденники огляду, відповідні довідки; реєстрація всіх осіб у справах відділу; книга грошової звітності; справи з листування 26. До складу губернських освідомчих відділів за тимчасовими штатами від 6 серпня 1918 р., крім начальника, входили: старший діловод (заступник начальника відділу),три діловоди, шість їхніх помічників, журналіст, шість канцеляристів 2 розряду і перекладач 27. Більш дрібних структурних підрозділів освідомчої варти не існувало. Висновок В. Сідака про повітові освідомчі відділи, що підпорядковувалися відповідним старостам 28, не відповідає дійсності. Наведений ним штатний розпис стосується карно-розшукових підрозділів варти. Управлінське ядро освідомчої варти у кожній з адміністративно-територіальних одиниць Української Держави не перевищувало 20 осіб. Про це свідчать, зокрема, службові звіти і грошові відомості начальника Полтавського освідомчого відділу за липень – грудень 1918 р. 29. Разом з філерами чисельність штатних співробітників освідомчої варти в Україні не перевищувала 1 000 осіб. Інформування про політичний стан у повітах і міських районах здійснювали відряджені агенти зовнішнього (філери) і внутрішнього (секретні співробітники і допоміжні агенти) нагляду. При їх доборі і вербуванні начальники територіальних освідомчих відділів Української Держави використовували досвід роботи царських «охоронок», що створювалися й існували в Росії з кінця ХІХ ст. до 1 березня 1914 р. як окремі органи політичного розшуку. У своїй діяльності українська освідомча варта продовжувала керуватися «Инструкцией начальникам охранных отделений по организации и ведению внутреннего (агентурного) наблюдения», «Инструкцией по организации наружного (филерского) наблюдения» (1907 р.), «Инструкцией по ведению внутреннего наблюдения в жандармских и розыскных учреждениях» (1914 р.) 30. Про дотримання основних принципів штатної організації і службової діяльності «колишніх органів політичного розшуку» доповів міністру внутрішніх справ директор ДДВ 11 липня 1918 р.

Зрозуміло, що для секретних співробітників не встановлювалось спеціального штату, їхня кількість залежала від конкретних обставин і засобів роботи з агентурою департаментського і місцевих освідомчих відділів. Але секретних агентів повинні були мати всі, без винятку, освідомчі відділи.

Вже в першому параграфі Інструкції про організацію і ведення внутрішнього нагляду зазначалося, що «до обов’язків особи, яка відає політичним розшуком, належить перш за все придбання і збереження секретної агентури – єдиного досить надійного засобу, який забезпечує освідомлення. Зовнішній нагляд є лише допоміжним і досить коштовним засобом для розробки агентурних відомостей та для прикриття конспіративності агентурного джерела».

Штати філерів, належних до територіальних освідомчих відділів, також не були сталими. 4 листопада директор ДДВ надіслав до губернських старостів і міських отаманів обіжник, де пояснював, що «вказана чисельність агентів є лише нормою для розрахунку визначених коштів утримання, начальники освідомчих органів мають можливість приймати агентів, визначаючи їм розмір утримання на власний розсуд, за умови, щоб загальна сума не перебільшувала встановленого грошового авансу» 32.

Крім того, до виконання окремих дій в освідомчій галузі залучалися службовці загальної і карно-розшукової варти, які повинні були беззаперечно здійснювати всебічне сприяння освідомчим органам.

Так, 2 серпня 1918 р. в Миколаївську міську в’язницю за адміністративною санкцією міського отамана полковника Черепанова на підставі закону Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 р. були заарештовані начальник міської варти Зіберт, його помічник Барон, помічник начальника 2-ї адміністративної частини Лавут і начальник варти заводу «Наваль» Асушкин. Вони відмовилися виконати розпорядження директора ДДВ про здійснення розшукових дій політичного характеру відносно деяких колишніх членів Центральної Ради, Ради робітничих і солдатських депутатів. Підставою для їхнього арешту стала заява про те, що вони «не вважають для себе можливим ні з моральної, ні з правової точки зору виконувати подібні доручення, оскільки закон Тимчасового уряду не покладає на службовців міліції обов’язки по політичному розшуку» 33.

18 листопада до начальника Полтавського губернського освідомчого відділу звернувся з рапортом начальник Лубенського повітового карно-розшукового відділення, в якому доповідав, що згідно з назвою дорученого йому відділення в його «компетенцію повинні надходити на виконання всі справи чисто кримінального характеру». Незважаючи на це, за розпорядженням полтавського губернського старости до провадження карно-розшукового відділення надійшли справи «по розшуку і встановленню негласного нагляду за 47 особами, які викликають підозру невизначеного характеру», а також наказ про розшук і затримання більшовицького агітатора Г. Бондацького. Начальник Лубенського карного розшуку пропонував надалі до справ політичного характеру залучати «Начальників Міських і Повітових Варт, які мають більший штат службовців, добре озброєних і розташованих на території населених місцевостей». З огляду на вказані доводи він прохав пояснити, чи може очікувати «в майбутньому інших таємних доручень політичного характеру». На цей рапорт начальник Полтавського освідомчого відділу відповів, що такі «пропозиції робить Повітовий староста і від нього особисто залежить, кому їх передати для виконання» 34.

В цей час ДДВ вдався також до царського досвіду створення окремих «охоронок». Так звані «розшукові наглядові пункти» стали створюватися на станції і в районах Києва у підпорядкуванні начальника столичного освідомчого відділу 35. В умовах нового політичного дрейфу гетьмана до «білої» Росії стара імперська схема організації політичної поліції знайшла своє втілення в Україні.

Кордонна варта. Гетьманському уряду належить першість у створенні ще одного різновиду поліцейських органів, хоча й тут було використано значний російський досвід. Як було зазначено вище, на імперський департамент поліції певною мірою покладався й захист кордонів. До створення, крім воєнізованих підрозділів кордонної охорони, ще й спеціальних кордонних органів Державної варти гетьмана спонукало негативне становище у прикордонній смузі держави, особливо з Радянською Росією. Незважаючи на встановлені дипломатичні стосунки, мирові переговори, провокації на кордоні з боку Радянської Росії не припинялися, що фактично зводило нанівець зусилля підрозділів українського Окремого корпусу кордонної охорони на півночі і сході. Кордонці були не в силах запобігти нелегальній міграції радянських агентів і озброєних терористичних груп.

ДДВ мав низку своїх функціональних обов’язків у кордонній галузі. У його складі було два відділи, компетенція яких безпосередньо стосувалася стану українських кордонів. Освідомчий відділ зобов’язувався забезпечити запобігання злочинам проти державного ладу, мотиви вчинення яких нерідко складалися за кордоном чи були пов’язані з кордоном. У віданні легітимаційного відділу були паспортні справи іноземців в Україні і українських громадян, затриманих за кордоном.

30 серпня гетьман затвердив тимчасовий Статут про кордонні пункти Державної варти й їхні штати. На кордоні з Великоросією на кінцевих залізничних станціях утворювалися кордонні пункти 1-го і 2-го класу. Їхнє призначення полягало «в наданні допомоги прибуваючим в межі Української Держави і від’їжджаючим за кордон, а також охороні їхніх інтересів; перешкодженні проникненню протизаконних і злочинних елементів у межі держави; в інформуванні про політичний стан у прилеглих до пунктів районах».

Кордонні пункти встановлювалися на станціях Орша, Хутір Михайловський, Кореньове, Валуйки (1 кл.), Гостищеве і Клинці (2 кл.). Крім того, «для найбільшого забезпечення Держави від проникання злочинного елементу в тилу кордонних пунктів» на ст. Жлобин, Терещенська, Ворожба, Куп’янськ (1 кл.), Бєлгород, Новобілиця (2 кл.) встановлювались особливі дозорчі пункти.

В адміністративному відношенні кордонні і дозорчі пункти підлягали губернським старостам і поділялися на класи залежно від значення і перепускної здатності. Вище керування ними належало директору ДДВ через освідомчий і легітимаційний відділи. Безпосереднє керівництво пунктом здійснював начальник, призначений на посаду особисто директором ДДВ. Своїх підлеглих згідно зі штатами він підбирав особисто.

Відповідно до класу штатний розпис кордонного і дозорчого пункту становив у такому співвідношенні: начальник, діловод (він же його помічник), помічник діловода (лише для І класу), два канцелярські урядовці 2 розряду, 2/1 старші доглядачі, 8/6 молодших доглядачів, старший вартовий, 3/2 вартових вищої платні, 27/16 вартових нижчої платні 36.

Отже, загальна чисельність кордонної варти на російсько-українському кордоні складала 496 осіб.

Розвідувальні органи Державної варти. В Українській Державі розвідувальні функції за кордоном здійснювалися переважно відповідними органами Міністерства військових справ і окремими агентами особливого відділу гетьманського Штабу. Проте й МВС мало певні надбання в цій галузі.

10 серпня 1918 р. П. Аккерман доповів міністрові військових справ, що «на сьогодні Українська Держава не може опертися на внутрішній свій стан, оскільки знаходиться у стадії перебудови, і будучи сторіччями нерозривно з’єднаною з суспільними і політичними течіями Російської держави, їй поки тяжко від них відмежуватися». Тому для успішної протидії представникам течій, які підривають підвалини державного ладу України, він пропонував за кордоном, в центральних пунктах, де діють їх осередки, заснувати «особливі цілком таємні відділення, на обов’язки яких покласти ознайомлення з зазначеними течіями і доповідати важливі для України відомості в департамент Державної Варти».

Серед таких пунктів називалися Москва, Петроград, Кишинів, Варшава, Вільно, Ростов, Ясси, Львів і Чернівці. Конспіративність праці агентів цих відділень належало забезпечити за рахунок Міністерства закордонних справ, в дипломатичні установи якого вони зараховуватимуться на посади канцеляристів або інших нижчих службовців. Формально підкоряючись посадовим особам МЗС, агенти ДВ мали діяти самостійно і при необхідності отримувати допомогу від урядовців МЗС. Кошти на таємні відділення за кордоном надходили з бюджету Державної варти 37.

У більшості з запропонованих міст при дипломатичних установах Української Держави такі пункти було відкрито. Так, у Петербургу і Москві діяли Генеральні консульства, очолювані відповідно С. Веселовським і О. Кривцовим. У Вільні консульське представництво України очолював І. Красовський, у Ростові-на-Дону – міністр-резидент генерал К. Середин. Замість Варшави відкрили консульство в Лодзі на чолі з С. Нілусом, у Румунії надзвичайну дипломатичну місію очолював В. Дашкевич-Горбацький 38. У Чернівцях і Львові, на жаль, дипломатичних представництв Українська Держава не мала. Але після революції в Австро-Угорщині в листопаді 1918 р. їх там започаткували.

Таким чином, Державна варта МВС за функціональним призначенням складалася з органів шести різновидів: загальних, залізничних, карно-розшукових, освідомчих, кордонних, розвідувальних, які загалом нараховували приблизно 60 тис. службовців. Наведені документальні матеріали дозволяють дійти висновку, що система побудови української Державної варти мала чітку організацію з центральною і місцевою підлеглістю, її підрозділи виконували всебічні функції із захисту державного ладу і громадської безпеки. Для розроблення штатної структури вартових органів використовувалася організація поліцейських підрозділів Російської імперії, розвинута з урахуванням національних умов і особливостей часу.