Geum.ru

Української держави

Вид материалаКнига

Содержание


Нормативні чинники.
Збройні виступи як різновиди політичного і кримінального бандитизму.
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   31
§4. Основні напрями службової діяльності

Організаційно-штатна відпрацювання, кадрове комплектування і матеріальне забезпечення вартових підрозділів не могли самі собою призвести до усталеності правового життя. Охорона встановленого гетьманом державного ладу, ліквідація анархо-кримі­наль­ної ситуації в країні вимагали сумлінного виконання вартовими своїх службових обов’язків. Їх особливості визначалися функціями вартового підрозділу. Разом з тим в Статуті варти від 9 серпня 1918 р. зазначалося, що всі частини «складають одне ціле і слугують загальній справі охорони порядку в країні. У зв’язку з цим чини Державної Варти, незалежно від галузей діяльності (міської, повітової, залізничної, розшукової, освідомчої), роботу виконують в контакті і зобов’язані здійснювати один одному повне сприяння» 137.

Нормативні чинники. Опозиція гетьманської влади всіляко розповсюджувала чутки про неймовірну жорстокість Державної варти. Уявлення про вартових як катів свого народу, що вішали і розстрілювали без суду і слідства ні в чому не винних мирних людей, підтримувала радянська історіографія. За умов неусталеності правового життя в 1918 р. такі випадки відбувалися в Україні. Але нами не знайдено про це жодного документального свідчення ні в центральних, ні в місцевих архівах. Натомість документи доводять, що здебільшого діяльність вартових укладалася в окреслені законами того часу процесуальні дії. А виконання ними службових обов’язків не виходило з-під контролю посадових осіб, управлінські розпорядження яких видавалися в межах діючих нормативних чинників держави. Виховані в дусі, противному анархії, колишні російські чиновники, які потрапили до гетьманського апарату, для вжиття надзвичайних заходів повинні були отримати відповідну урядову вказівку, видану на підставі існуючого закону. 30 травня 1918 р. було затверджено закон «Про військову підсудність». При його розробці військовий міністр генеральний бунчужний О. Рогоза спирався на «Свод уставов о предупреждении и пресечении преступлений», який передбачав оголошення в окремих місцевостях Російської імперії посиленої чи надзвичайної охорони із застосуванням законів військового часу 138. Згідно з законом від 30 травня, крім військовослужбовців і цивільних осіб, залучених до відання справами військової служби і військової повинності, під юрисдикцію утворених військових судів у порядку виключної підсудності підпадали й деякі інші дії цивільних осіб. Серед них вказувалося на злочинні вчинки проти держави і війська, включно службовців усіх воєнізованих підрозділів при виконанні своїх обов’язків, а також навмисне вбивство, розбій, грабіж і зґвалтування. Юридична відповідальність осіб, які скоїли дії за виключною військовою підсудністю, наставала під час війни в районах фортець і розташування діючих корпусів, а також у місцевостях, оголошених на військовому стані 139. Таким чином, зазначений закон закладав нормативні підвалини для застосування в подальшому гетьманським урядом надзвичайних охоронних заходів, що передбачало надання адміністрації і посадовим особам ДВ додаткових повноважень.

З метою правового захисту службовців варти, військових і державних службовців 26 липня 1918 р. була затверджена постанова «Про деякі тимчасові заходи для охорони державного і громадського порядку». Відповідно до неї МВС тимчасово надавалося право за узгодженням з Мінюстом і Військовим міністерством засуджувати відповідно до законів військового часу тих, хто загрожує безпеці держави і громадському спокою, хоча б вони вчинили злочини у місцевостях, не оголошених на військовому стані. До переліку злочинів, означених у законі від 30 травня 1918 р. «Про військову підсудність», додавалися: напад на службових осіб цивільного відомства під час виконання або з приводу виконання службових обов'язків, навмисне пошкодження майна, підроблення грошових знаків. 2 жовтня гетьман затвердив нові доповнення до закону. Відтепер покарання за всі злочини, виключені із загальної підсудності, визначалися військовими судами на підставі ст. 279 «Військового статуту про кримінальну відповідальність» (вид. 1913 р.) 140.

24 жовтня було затверджено тимчасовий закон «Про заходи щодо охорони залізниць», який надавав право міністрові шляхів на окремих залізницях або залізничних дільницях вживати надзвичайні заходи з повідомленням про це щоразу Ради Міністрів. При крайній необхідності прийняття на залізничній гілці чи її дільниці надзвичайних заходів охорони таке право надавалося і начальнику (управляючому) залізниці з повідомленням міністра шляхів, відповідних губернських і повітових старостів. З часу оголошення надзвичайного стану залізниця або її дільниця переходила у підпорядкування особливої комісії у складі голови – управляючого залізницею і членів: отамана залізничного району Державної варти (за місцем розташування його управління) і завідуючого пересуванням військ. Керівництво технічною і адміністративною галузями експлуатації залізниці підпадало під повну відповідальність її управляючого. До обов’язків комісії в межах смуги відлучення залізниці належала охорона зовнішнього порядку, неперервності і правильності діяльності колії та всіх залізничних влаштувань, а також нагляд за відповідним виконанням усіма службовцями своїх обов’язків. Для запобігання порушенням громадського порядку і безпеки, відповідно до залізничних правил, викладених у 3-му розділі «Общего устава российских железных дорог», комісія мала право видавати обов’язкові постанови. За їх порушення передбачалися адміністративні покарання: штраф до 3 000 крб., арешт до трьох місяців, виселення за межі України. Закон також оголошував перелік злочинів, вчинених у смузі відлучення залізниці, за які притягалися до військового суду цивільні особи, а саме: бешкети проти державної влади і державна зрада, організація страйків і спонукання до них; навмисний підпал чи інше навмисне знищення або пошкодження речей військового спорядження і озброєння, засобів нагляду і захисту, а також запасів продовольства і фуражу; навмисне пошкодження всіх влаштувань, що слугують для урядового користування; телеграфного і телефонного знаряддя, залізничної колії, споруд, рухомого складу, а також застережливих знаків; напад на вартового або військовий патруль, збройний опір військовому наряду або чинам Державної варти і залізничної охорони, а також вбивство їх. Особливі комісії отримали право робити розпорядження про попереднє затримання на строк до двох тижнів підозрілих осіб та «порушників дії залізниць і телеграфу; осіб, належних до протизаконних товариств; проводити обшуки у всіх без винятку приміщеннях». Для об’єднання і загального керівництва діями особливих комісій, надання їм відповідних інструкцій при Міністерстві шляхів утворювалася Головна комісія у складі міністра шляхів або його уповноваженого представника, особи від німецького і австро-угорського військового командування і урядовця МВС 141.

Боротьбі зі спекуляцією як одному з засобів збереження державних коштів гетьманський уряд надавав великої ваги, тому її основні напрями були вирішені на законодавчому рівні. У червні – липні 1918 р. було ухвалено закони «Про заходи боротьби зі спекуляцією закордонною валютою», «Про утримання мита з привезених з-за кордону гральних карт і покарання за порушення цього закону», що передбачали застосування адміністративних і карних санкцій у вигляді штрафів і ув’язнення, як до продавців, так і до покупців. Всі угоди щодо валюти на суму понад 1 000 крб., поза місцями, вказаними Міністерством фінансів, заборонялися. Необкладені митом закордонні гральні карти вважалися контрабандними. За законом від 15 липня «Про передачу хліба врожаю 1918 р. в розпорядження Держави» Міністерство харчування за згодою з Міністерством земельних справ встановлювало обов’язкові норми продажу хліба державі за твердими цінами, решта залишалася землевласнику. Тим, хто ухилявся від продажу, загрожувала конфіскація врожаю до 30%, а тим, хто його ховав – до 50% 142.

24 липня було затверджено тимчасовий закон «Про карну відповідальність за спекуляцію». Його статті передбачали досить серйозні покарання винних у цьому злочині: «ув’язнення на термін від 1 р. і 4 міс. до 2 р. або примусові роботи на той же строк з грошовою виплатою від 100 до 25 тис. крб., але у всякому разі не менше подвійної суми провини поверх граничної ціни, яка одержана або мала бути одержана, коли навіть валюта перевищить 25 тис. крб.». Аналогічному покаранню підлягали винні «за співучастю і спонуканням до цього, а рівно ж у пропонуванні або прийнятті послуг для свого вдоволення».

17 вересня до закону були внесені доповнення, які передбачали, крім зазначених санкцій, заборону для засуджених за спекуляцію перебувати протягом року в місцевостях, визначених МВС за узгодженням з Мінюстом. Проти осіб, яких притягали до слідства і суду за законом від 24 липня, дозволялося вживати запобіжний захід у вигляді «замкнення у в’язницю, незалежно від кари, що їм загрожує» 143.

19 жовтня 1918 р. у «Державному вістнику» серед місцевостей, де заборонялося мешкати засудженим за спекуляцію, вказувалося на всі градоначальства в їхніх адміністративних межах, губернські міста, а також Бердичів, Бердянськ, Бєлгород, Вінницю, Єлісаветград Кременчук, Маріуполь, Мелітополь, Ніжин, Рівне.

Згідно із Законом від 17 вересня та урядовою Постановою від 24 вересня 1918 р. губернські старости (міські отамани) мали право накладати в адміністративному порядку на правопорушника штраф до 3 000 крб. або ув'язнювати його на термін до трьох місяців. Коли потрібно було вислати особу з країни, матеріал подавали в МВС із роз’ясненням необхідності цього заходу. Відомості про ув'язнених в адміністративному порядку губернські старости (міські отамани) надсилали до ДДВ за спеціальною формою. У відомостях вказували анкетні дані, характер правопорушення, термін ув'язнення, залучення до попереднього слідства, запобіжні заходи, орієнтовну спрямованість судової справи, висновок місцевої влади про адміністративні покарання. Але директор ДДВ вважав, що цих повноважень місцевій владі недостатньо.

Тому 18 жовтня 1918 р. в пояснювальній записці до проекту тимчасового закону «Про надзвичайні заходи боротьби з бандитизмом» П. Аккерман зазначив, що «коли більшовизм виродився в розбійництво і грабіжництво, то він не може претендувати на те, щоб з ним рахувалися як з ідейною течією соціальної думки. Грабіжники, належні до партії комуністів, які прикриваються її прапором і організуються в розбійницькі ватаги, не можуть розглядатися як особи, належні до певної соціальної партії, а можуть визначатися у правовому відношенні лише як розбійники, як бандити. Тому для забезпечення цілісності Держави, для збереження внутрішнього спокою, життя і майна громадян в боротьбі з бандитизмом повинні бути застосовані надзвичайні заходи, які б давали можливість місцевій адміністративній владі швидко і рішуче придушувати зловмисну діяльність бандитів».

Законопроект передбачав надання також «Повітовим Старостам і місцевим Начальникам залізничної Державної Варти права арешту бандитів і осіб, причетних до бандитизму і тих, які переховували бандитів, на строк до двох тижнів». При необхідності цей арешт міг бути продовженим до одного місяця. Зазначені місцеві владноможці отримували право розпоряджень про провадження у таких осіб обшуків. Пропонувалось також губернським старостам, міським отаманам і районів залізничної варти надати особисте право висилки порушників, без внесення цих справ на розгляд Особливої Наради при МВС 144. Але Рада Міністрів відхилила цей законопроект. 30 листопада 1918 р. вона внесла зміни до ст. 2 Тимчасової постанови від 24 вересня в такій редакції: «особи, дії яких загрожують державній безпеці Української Держави та її правопорядкові, можуть підлягати арешту на строк: 1) за постановами міністра внутрішніх справ – до трьох місяців; 2) за постановами Губернських Старостів, Столичного і Міських Отаманів – до одного місяця. Строк цей за представленням Старостів і Отаманів може бути продовжений МВС до трьох місяців» 145.

Зазначені нормативні чинники створювали досить широку регламентуючу базу для службової діяльності ДВ у запобіганні злочинам і правопорушенням. Крім Статуту, службова діяльність вартових підрозділів регламентувалася спеціальними відомчими інструкціями (в тому числі деякими російськими) і окремими обіжниками директора ДДВ. Уже в червні – липні 1918 р. урядовцями ДДВ були розроблені нові інструкції: «До перегляду речей пасажирів і їхніх документів на кордонних пунктах», «Про дії отаманів залізничних районів по комплектації вартових установ», «Про правила ведення господарства і складання звітів», «Про порядок подання доповідей до ДДВ», «Про надзвичайні пригоди», «Про зовнішній нагляд на залізницях» 146. Вони розроблялися, як і належить підзаконному акту, відповідно до зазначених законів і положень «Свода законов Российской империи», де в різних статутах викладалися певні обов’язки і права службовців відповідних поліцейських підрозділів, які визначалися конкретним напрямом їхньої діяльності.

Збройні виступи як різновиди політичного і кримінального бандитизму. Найнебезпечнішим явищем, яке заважало налагодженню громадського порядку в державі, гетьманський уряд вважав виступи збройних угруповань. В їхньому середовищі слід диференціювати ватаги, які складали власне кримінальні верстви, і такі, що виступали під політичними гаслами. З точки зору оголошених гетьманом державно-правових засад злочинними були і перші і другі, а боротьба з ними – першочерговим завданням усіх вартових підрозділів. Якщо правомірність протидії з боку ДВ першому різновиду озброєнь не викликає заперечень, то другі мають певні підстави для набуття визначення «повстанські», а відтак їхнє існування з позиції соціальної справедливості знаходить виправдання у дослідників. Аналізуючи діяльність таких повстанських озброєнь, спробуємо зрозуміти позиції захисників закону, який, незважаючи на дискусійність про легітимність законодавця, відновив знехтувані права приватного власника. Протягом травня з посиланням на гетьманську Грамоту від 29 квітня 1918 р. було видано й оголошено постанови губернських старостів про повернення законним господарям у тижневий термін захопленого під час безвладдя майна.

У великих містах, де були розташовані німецькі й австро-угорські військові залоги, відновлення приватної власності відбувалося майже без перешкод. На відміну від цього в сільській місцевості населення чинило відчутний опір. У відповідь гетьманський уряд вдався до посилення карного тиску на порушників законів.

У селах місцева адміністрація будь-що намагалася виконати установи уряду, використовуючи підлеглі підрозділи повітової (сільської) варти і резервних сотень. Але цих сил було явно недостатньо. Селяни не хотіли добровільно повертати захоплене.

Показова у цьому плані травнева доповідь намісника Свято-Троїцького монастиря в кінці травня 1918 р. у Кам'янець-Подільську церковну єпархіальну раду: «Державна варта оголосила селянам вимогу добровільно відшкодувати збитки монастирю, вони не бажають. Варта проявляє лояльність, вимагає легко, без всяких примусів. Вимушені будемо просити австрійців» 147.

А там, де вартові діяли наполегливо, події могли закінчитися трагічно.

Так, 18–19 липня селяни Авратинської і Базалійської волостей Старокостянтинівського повіту на Волині, обурені вимогою вартових відшкодувати гроші за погромлений панський маєток, напали на загін вартових і вбили начальника повітової варти Вишневського, начальника 5-ї дільниці Тимощука, начальника волосної варти Воробчука. Загалом загинуло 25 вартових. Австрійці у відповідь спалили с.Авратин.

Інколи вартові ставали жертвами розлючених селян, навіть коли не застосовували своїх повноважень.

1 липня у с.Доброгорша Проскурівського повіту на Поділлі п'ять кінних вартових побачили на панському полі селянських коней і стали їх зганяти з посівів. Але в них зненацька почали стріляти з рушниць селяни і важко поранили вартових А. Височинського і А. Флікса. Останні троє вартових відступили. Селяни вбили поранених і знівечили тіла загиблих. Начальник повітової варти з ротою австрійців наклав на село контрибуцію у 15 тис. крб. на користь родини потерпілих. На сільському сході під загрозою загального покарання селяни видали винних у смерті вартових 148.

15 липня гетьман затвердив «Статут Тимчасових земельно-ліквідаційних комісій», що створювалися в губерніях і повітах для «розгляду справ за проханнями власників, володільців і орендаторів про порушення їхніх прав після 1 березня 1917 р. у зв’язку з діяльністю Земельних Комітетів, Рад Робітничих, Військових і Селянських депутатів та інших подібних організацій». Цим актом справи у відновленні власності виключалися із ст. 1 «Устава Гражданского Судопроизводства» і переходили до компетенції зазначених комісій. До їхнього складу входили представники Міністерств земельних, судових і внутрішніх справ, призначалися секретар з помічником, бухгалтер, діловод, канцеляристи і кур’єри. Державній варті належало здійснювати повне сприяння в роботі цих комісій 149.

Але справедливого вирішення справи з відновлення приватної власності здебільшого не мали. Певною мірою це було пов’язано з неможливістю встановити конкретних винуватців грабежів. Тому землевласники, які повернулися до своїх маєтків, покладали тягар відшкодування збитків на довколишніх селян.

Так, 14 вересня управляючий Кагарлицькими маєтками і заводами графині О. Толстої надіслав начальнику повітової варти подання, в якому просив «запропонувати селянам Кагарлицької волості сплатити збитки, спричинені пограбуваннями будівель Панської садиби і економії, а також знешкодженням суміжних лісових насаджень, що складає три мільйони сімсот тисяч карбованців». Крім того, він наполягав на поверненні натурою пограбованих зернових продуктів 150.

Звичайно, що таких коштів селяни сплатити не могли. Подібні справи в той час складали переважну частину судових розслідувань.

Про них 8 вересня 1918 р. київські «Последние новости» писали: «По деревням отдается строгий приказ под страхом тягчайших наказаний возвратить до последнего гвоздя забранное имущество в то имение, откуда оно было взято. Жадная и своекорыстная, но в то же время трепещущая и боязливая «деревня» покорно сносит к указанному времени барское добро. Составляется точный список явившихся с повинной и против них возбуждается дело по 269 статье Уложения о наказаниях, то есть за «участие в публичном скопище, которое действуя вследствие побуждений, проистекающих из экономических побуждений, учинило хищение или истребление, либо повреждение или самовольное овладение чужого имущества». Каждый день возбуждаются сотни, тысячи подобных дел, провинциальные следственные участки перегружены ими и любой уездный следователь стонет от нескончаемого потока и наплыва их. Но по долгу службы разбирается в грудах ненужных, однообразных, похожих одно на другое дел».

Тому редакція газети висловлювала думку про доцільність загальної амністії за відповідною статтею. Це дозволило б розвантажити місцеві органи юстиції і варти, дало б їм можливість займатися більш серйозними справами, а також зняти соціальну напруженість на селі.

Проте гетьманський уряд не сприйняв цих досить слушних пропозицій і не використав нагоди для вжиття так званого «нульового варіанта» для соціального примирення в Україні. На наш погляд, це було одним із найбільших прорахунків гетьманської влади. Карний тиск на селянство не сприяв її авторитету, що в першу чергу відбивалося на ставленні місцевого населення до варти. 29 липня 1918 р. начальник Ізяславської повітової варти на Волині надіслав обіжник до районних начальників, у якому зазначив, що до нього «щоденно надходять з усіх місць скарги від селян про вартових, які немилосердно деруть, не відрізняючи винних і невинних». Тому він вимагав, щоб «під час проведення репресій невинні не страждали, оскільки це підриває авторитет влади» 151. Але зробити це при накладанні загальної контрибуції на село було майже неможливо. Землевласники не чекали результатів розслідувань земельних комісій і жадали термінового повернення збитків. 25 вересня 1918 р. київський губернський староста П. Андріанов доповідав у МВС: «Під час знайомства на місцях з діяльністю земельних власників мене вразило, що далеко не всі хлібороби схильні до полюбовних угод з селянами про відновлення свого майна. Хлібороби наполягають на застосуванні жорстких засобів впливу, бажають не тільки сповна повернути втрачене, а ще й отримати певні прибутки. Вони неохоче звертаються до земельно-ліквідаційних комісій, а віддають перевагу поверненню свого майна чи відшкодуванню збитків шляхом застосування збройної сили» 152.

Неплатоспроможність штовхала селян у відчаї до розбійницьких дій, що завжди кваліфікувалися комуністичною історіографією як повстанські і міцно закарбувалися у всіх наукових виданнях радянського періоду саме під таким визначенням. Звичайно, з огляду на принципи Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки від 4 липня 1776 р., де було вперше сформульовано право народу на зміну форми правління для «встановлення справедливої влади за згодою з тими, якими управляють», визнання повстанських загонів бандитськими має підстави для дискусії. Але чи можливо вважати неправомірною боротьбу Державної варти для захисту законослухняних громадян проти повстанців, якщо, наприклад, до Кременчуцького повітового відділу 12 серпня 1918 р. потрапляє прокламація партизанського загону такого змісту:

«Товарищи рабочие телефона и телеграфа! Сейчас движутся силы нашего пролетариата, которые стараются освободить народ от рабства буржуазии, хлеборобов-собственников и немцев. Вся городская буржуазия просит помощи по телефону и телеграфу из других уездов. Были случаи, когда разведчики идущих товарищей связали все провода, телефонные и телеграфные, чтобы помешать нашим врагам просить помощи от других уездов. Правда, это вы, рабочие, по приказу ваших начальников буржуев исправили, таким образом выявились предателями своих братьев, это неблагородно с вашей стороны. Теперь, товарищи, предупреждаем Вас, что если Вы дорожите своей жизнью и жалеете свои семьи, то больше не исправляйте. За всякие испорченные провода приступивший кто-либо к исправлению будет нами расстрелян, даже и семьи последуют такой же участи. У нас разведка по Кременчугскому уезду усиленная, о всяком вашем действии против нас мы легко узнаем. Партизанский отряд» 153.

І ці погрози не залишилися порожнім звуком.

Перед нами подання прокурора Київського окружного суду старшому прокурору Київської судової палати від 13 вересня 1918 р. у справі про організацію в Сквирському повіті товариства «червоних козаків». У ньому йдеться про результати перевірки судовим слідчим дізнання, що проводили німці і чини місцевої Державної варти з приводу вбивства «червоними козаками» вартових повітової резервної сотні: прапорщика Голиченка, козаків Корчемного і Марчука. Перевірка не встановила порушень при проведенні дізнання. Затримані вартою за підозрою у цьому злочині селяни С. Лабунець і М. Секунов дали показання, що більшовицькою агітацією з мешканців навколишніх сіл, колишніх солдат, було створене таємне товариство чисельністю приблизно 200 осіб., озброєних гвинтівками і кулеметом, для боротьби з німцями. 24 червня «червоні козаки» влаштували засідку і схопили трьох вартових, які косили на лісових галявинах траву для коней сотні. Таємний збір товариства у Верховському лісі на чолі з його керівниками прапорщиком Бойком, селянином Ковалюком і невідомим на прізвисько «Поручик» вирішив стратити вартових. Вирок виконували шляхом жеребкування, яке вказало на С. Лабунця і М. Секунова. Матеріали справи було передано до суду 154.

За поданням прокурора Житомирського окружного суду до Київської судової палати від 10 червня 1918 р. подібну перевірку дій варти було здійснено в Озадовській волості Житомирського повіту. Тут, у с.Великі Коровинці 13 травня за підбурювання до непокори владі під час розпуску земельного комітету були затримані вартовими місцеві мешканці Лопатін і Добридень, яких надіслали в арештантське приміщення волосної земської управи в м. П’ятка. На другий день натовп, зорганізований матросом Чешуком під час міського ярмарку, розгромив арештантське приміщення, визволив затриманих, пограбував волосну управу. Під час погрому було вбито начальника волосної варти поручика Гебрича і трьох вартових, захоплено їхню зброю. В результаті оперативних дій повітової варти і резервної сотні затримали 160 селян, з яких 15 в результаті признання були заарештовані як учасники вбивства вартових, решту – звільнили. Після цього мешканці Великих Коровинців заспокоїлись, вибрали із свого середовища сільського голову, організували загони по 10 чоловік з кожної вулиці для затримання інших осіб, винних у бешкеті.

Збройний напад на канцелярію 4-ї дільниці Київської повітової варти в с.Будаєвці було вчинено 16 червня 1918 р. Ця справа розслідувалася судовим слідчим 3-ї дільниці Київського окружного суду. Про її результати прокурор надіслав 20 серпня подання до Київської судової палати. З’ясовано, що нічний напад, під час якого загинули вартові Вишняк, Бондар, Подоляка, був поранений солдат із німецької комендатури, викрадені 10 гвинтівок, 8 шабель і револьвер, а також особисті речі начальника варти Науменка, здійснили селяни з с.Поштова Віта Хотовської волості. Для затримання злочинців з Києва прибуло 25 вартових на трьох німецьких броньованих автомобілях. Але зброя до мешканців села не застосовувалась. Підозрюваних С. Бугаєнка, І. Позихаренка, П. Михайленка відпустили за відсутністю доказів. 17 липня за підозрою в нападі було затримано ще дев’ять селян, з яких шість надіслали для утримання під вартою до Київської губернської тюрми, а до М. Чубенка, Я. Бойка і В. Мостовенка запобіжним заходом було обрано особливий нагляд варти і підпис про невиїзд 155.

12 липня в с.Тулинець Канівського повіту було вбито чотирьох вартових резервної сотні, які перешкоджали підпалу маєтку поміщика І. Яновського. 17 серпня вартою було затримано підозрюваного А. Лупоноса, якого доставили до Канева в розпорядження судового слідчого.

Вночі 31 липня в с.Андріанопіль Слов’яносербського повіту вбито вартових В. Симонова, Т. Шепелєва, А. Чуднова з родинами. Каральні санкції до місцевого населення не застосовувалися. Розкриття злочину розпочалося під загальним керівництвом судового слідчого окружного суду 156.

Численні документальні матеріали виявляють, що у боротьбі з селянськими виступами, незважаючи на загрозу життю, українські вартові продовжували виконувати службові обов'язки, не перебільшуючи своїх повноважень і не вдаючись до свавільної помсти. Віце-директор ДДВ Тальберг 7 жовтня 1918 р. був змушений надіслати місцевим начальникам варти телеграму такого змісту: «Останнім часом отримуємо телеграми про затримання бандитів і більшовиків, в яких повідомляється про вбитих і потерпілих службовців варти, але рідко вказується хоча б на поранення затриманих бандитів. Це свідчить про недостатню свідомість службовців варти, які жертвують своїм необхідним для держави життям і соромляться застосовувати зброю під час затримання, опору, переслідування. Накажіть старшим чинам терміново зробити відповідні вказівки» 157.

У наведеній телеграмі вартовий начальник відокремлює поняття «бандит» і «більшовик», враховуючи кримінальні і політичні мотиви вчинення злочинів. Але ж у реальних умовах провести розподіл між зловмисниками, які вбивали або заради власної користі, або в ім’я політичних інтересів, було досить складно. Всі вони мали надзвичайну суспільну небезпеку і, на наш погляд, можуть кваліфікуватися однаково як злочинні.

Показовим у цьому плані є такі, характерні для того часу види злочинів, як терористичні акти на залізницях. Гетьманський уряд приділяв залізницям першочергову увагу. В їхньому надійному функціонуванні було зацікавлене й австро-німецьке командування. Абсолютну більшість харчових поставок до країн-союзниць Україна здійснювала саме цим видом транспорту. Проти 1917 р. загальний стан українських залізниць значно поліпшився: відновлено залізничне сполучення, відбудовано покинуті залізничні колії і мости, відремонтовано вагони і локомотиви. Змінилася на краще й криміногенна ситуація, але повністю викоренити злочинність на залізниці не вдалося.

25 липня біля ст. Конотоп зловмисники кинули вибухівку на рейки під час слідування поїзда №16. 29 липня на 140-й версті сполучення Київ – Одеса на колії опинився снаряд. Це спричинило аварію поїзда №3. 3 серпня кинуто бомбу у депо ст. Новослов'янська. 8 серпня злодії розгвинтили шпали між ст. Ярошинка і Жмеринка – зазнав аварії кур'єрський поїзд. У ніч з 29 на 30 серпня біля ст. Бобрик було обстріляно поїзд №716 сполучення Київ – Гомель. У ніч з 30 вересня на 1 жовтня через пошкодження залізничного полотна зазнав аварії поїзд №2. 1 жовтня знову сталася аварія поїзда №3 між ст. Помічна і Кодима, перевернуто два вагони 1-го класу, 25 потерпілих, десять з них відправили до лікарні (їхали здебільшого адміністративні працівники й артисти). 6 жовтня здійснено напад на катеринославський поїзд біля ст. Ігрень: шість озброєних грабіжників в одязі залізничників поранили одного пасажира і відібрали в інших 30 тис. крб. Того ж дня зірвані мости біля ст. Попільня. 25 жовтня на 94-й версті поблизу ст. Фастів бандити розібрали рейки, через що зазнав аварії поїзд, загинуло 10, поранено 53 особи. 158.

На жаль, цю сумну статистику можна було б продовжити. На той час залізниця було легкою здобиччю для зловмисників як політичного, так і кримінального гатунку. У південній Україні активно діяла більшовицька терористична група, так звана «Партизанская узкоколейка», яка все літо 1918 р. пускала під укіс поїзди на лінії Бирзула–Слободка–Вапнярка, про що з гордістю згадували члени групи 159.

У Північній Таврії і Катеринославщині залізницю вибрав об'єктом для нападів анархо-комуніст Н. Махно.

В ніч на 11 листопада махновці зупинили між ст. Гайчур і Гуляйполе поїзд №3, який прямував з Бердянська. Було пограбовано на 52 839 крб. залізничного скарбника, а супроводжуючих його трьох офіцерів і двох козаків залізничної охорони – розстріляли. Через кілька днів на 495 версті Катеринославської залізниці здійснено напад на німецький ешелон №506. Але німецькі матроси, які там знаходилися, відбили напад махновців. Тоді бандити назустріч ешелону з боку ст. Новогупаловка пустили паровик від поїзда №506. Внаслідок зіткнення локомотивів загинув машиніст поїзда №506 і двоє німецьких матросів, три вагони зійшли з рейок 160.

Крім того, існували численні люмпенізовані селянські ватаги, для яких залізничний бандитизм, на відміну від важкої селянської праці, став легким і вигідним ремеслом.

У відомостях Східної австро-угорської армії про пригоди у серпні 1918 р. зазначалося: напад ватаги чисельністю 20-25 осіб. на ст. Верховцеве поблизу Катеринослава, обстріл вокзалу ст. Котюшани на перегоні Жмеринка–Могилів-Подільський ватагою 100-200 осіб., напад озброєних бандитів на ст. Федорівка в Олександрівському повіті, нічний бій залізничної охорони з бандитами на ст. Гнівань між Жмеринкою і Вінницею 161.

Акти терору мали місце не лише на залізниці.

Цього ж місяця «червоними козаками» здійснено напад на пасажирський пароплав «Рассвет», що прямував Десною з Новгород-Сіверського до Чернігова. Вони вбили капітана і захопили заручниками 13 пасажирів «з буржуазії» 162.

Збройні напади на гетьманських вартових, терористичні акти як підривні дії проти гетьманської держави знаходили підтримку з боку Радянської Росії. Незважаючи на мирний договір між Російською Федерацією і Українською Державою від 2 червня 1918 р., за яким Україну було визнано Радянською Росією як незалежну державу, у планах більшовицьких проводирів вона завжди була плацдармом для поширення близької світової революції. Тому організація підривної роботи проти Української Держави розглядалася як звичайна і необхідна справа і не викликала у більшовицьких лідерів жодних моральних сумнівів, без огляду на те, що це грубо порушувало принципи міжнародного права.

Великі надії ЦК РКП(б) покладало передусім на активні дії антигетьманського підпілля. Засилаючи в Україну розвідників і терористів, більшовицькі керівники не звертали особливої уваги на їхні політичні гасла. Головним фактором була антигетьманська спрямованість особи.

Так, після травневої 1918 р. бесіди з В. Леніним і Я. Свердловим в Україну для терористичної діяльності було заслано анархо-комуніста Н. Махна. 29 червня він виїхав зі столиці РРФСР до Курська, де зустрівся зі своїм спільником по чорній гвардії О. Чубенком. Від В. Затонського голови Закордонного бюро ЦК КП(б)У анархо-комуністи отримали гроші і фальшиві документи на ім’я російських офіцерів, які втікають від більшовицького терору, та офіцерську форму 163.

Закордонне бюро координувало підпільну роботу в Україні. Сюди місцеві органи РКП(б) направляли комуністів-українців з довідкою із останнього місця роботи і характеристикою про діяльність під час Радянської влади в Україні. Після вивчення справ їх направляли у закордонне службове відрядження. З липня російським кур'єрам в Україну було встановлено загальну таксу винагороди. Вони отримували з партійних фондів 500 крб. місячної платні й 10 крб. добових. З 19 серпня добові було збільшено до 15 крб. Останній інструктаж перед українським відрядженням проводився в м. Орел, кімнаті №1 готелю «Прага», де розміщувалося Тимчасове організаційне залізничне бюро ЦК КП(б)У, яке очолював О. Близниченко. Сюди ж агенти поверталися для доповіді про результати поїздки. Переправний пункт через демаркаційну лінію діяв у Бєлгороді. Тут, у місцевому готелі «Бельвю» від’їжджаючі отримували явочні адреси і паролі від члена ЦК КП(б)У М. Скрипника 164.

Радянська Росія активно використовувала для підривної діяльності проти Української Держави також дипломатичні і консульські канали. Голова російської «мирної» делегації X. Раковський асигнував заради цього близько 50 млн крб. Під виглядом дипломатів і консульських співробітників прибуло близько 1 000 радянських агентів і агітаторів, завданням яких було розгортання антигетьманського повстання.

Створити комуністичне підпілля на території Української Держави вдалося переважно в робітничих районах Катеринославщини, Донбасу і містах Південної України. До осені загалом діяло вже понад 200 підпільних комуністичних організацій, що проводили політичну агітацію, організовували страйки і диверсії, створювали збройні формування для антигетьманського повстання згідно з резолюцією 1-го московського з’їзду КП(б)У 165.

Для перемоги комуністичної влади підпільникам належало вдаватися на місцях до рішучих заходів, вмотивованих надзвичайним станом, за досвідом кінця 1917 – початку1918 рр. Осередками, уповноваженими на їх вжиття, мали стати вже знайомі в Україні військово-революційні комітети, які повинні були створюватися із кадрів підпільних гуртків. Їхні дії визначала спеціальна Інструкція від 6 серпня 1918 р. робітничо-селянського уряду в Україні, призначеного в Москві.

По-перше, в ній зазначалося, що, «захопивши владу на місцях, тобто повністю знищивши всі збройні осередки ворожого робочим і селянам уряду і встановивши свою варту у всіх урядових установах, маючи в своєму розпорядженні матеріальну силу, достатню для того, щоб примусити кого завгодно виконувати волю пролетаріату і найбіднішого селянства, ВРК повинні терміново, не чекаючи сусідів, рішуче здійснювати владу, яку доручили їм повсталі трудові маси». По-друге, ВРК повинні були відразу ж встановити твердий революційний порядок, що передбачав «найширшу чистку населення у відповідному районі». Інструкція закликала: «Ви, місцеві діячі, знаєте білогвардійців і тих, хто допомагав гетьману, німцям і Раді придушувати революційні комітети, Радянську владу. Безпощадно знищуйте їх, будьте рішучими, нерішучість – це злочин перед пролетаріатом і селянством. Недовіра і рішучість до них – наше гасло».

Нещадній чистці підлягали «спекулянти». На відміну від гетьмана, який боровся зі спекулянтами виданням «суворих» законів із визначенням штрафних санкцій, конфіскацій і лише в разі рецидиву – ув’язнення, комуністична інструкція закликала: «Спекулянтів не щадіть. Вони награбували за дні скоропадщини і Ради доволі. В них треба відібрати награбоване і передати бідноті». Органами суду і покарання визначалися ревкоми, що організують зі свого складу «комісії по боротьбі з контрреволюцією з функціями слідчих комісій», а також «революційно-польові суди» у складі трьох осіб, двоє з яких визначалися ревкомом, а одного представника мав надіслати діючий в цій місцевості збройний повстанський загін. Серед категорій населення, яких належало терміново притягти до революційно-польового суду, вказувалися «всі ворожі шпигуни; всі представники Гетьманської влади; всі поміщики, капіталісти, куркулі, пани тощо, які зверталися за допомогою збройної сили для відновлення своїх привілеїв або доносами викликали карні загони; всі грабіжники, спекулянти, мародери тилу». Інші категорії злочинців підлягали арешту і притяганню до суду, який належало створити за нормами радянської конституції 166.

Як бачимо, варта, в функціях якої був захист життя і майнової безпеки громадян Української Держави, мала досить підстав для застосування примусових заходів до комуністичних підпільників. Їхня діяльність складала реальну загрозу життя не лише гетьманським урядовцям, а й значній частині населення України.