Geum.ru

Української держави

Вид материалаКнига

Содержание


Вирішення кордонних проблем України.
Кордонна охорона.
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   31
§1. Органи економічної безпеки

Саме в 1918 р. –тоді, коли Україна врешті-решт набула реального державного суверенітету, була визнана світовою спільнотою, визначилася у територіальних кордонах, одними з перших мали розпочати функціонування інституції, які б забезпечили державі розвиток її власного народного господарства. Це означало захистити законослухняного вітчизняного виробника від зовнішньої економічної експансії і створити відповідні умови для наповнення державної скарбниці за рахунок виваженої податкової політики держави. Без таких органів не обходилася раніше (згадаймо митника Левія з євангелійського сюжету) і не може існувати зараз жодна держава. У майбутньому, мабуть, також без них не обійдуться – принаймні, поки існуватимуть державні кордони.

Як тільки вщухали вибухи гарматних снарядів і рушнично-кулеметна стрілянина, і військові та дипломати встановлювали перемир’я й укладали угоди про мир, прикордонники, митники, податківці відразу заступали на варту для охорони своїх держав. Нагодою для самостійної державотворчості України став Брестський мир, і, звісно, у боротьбі за можливість здійснення цього процесу опинилися передусім люди зазначених професій. Зокрема, про це вже йшлося у першому розділі. Разом з тим ми зазначили, що надалі урядові починання щодо утворення у складі Міністерства фінансів органів економічної безпеки держави прямо залежали від ефективності дій українського зовнішньополітичного відомства.

Вирішення кордонних проблем України. Безперечним успіхом дипломатії Української Держави став обмін ратифікаційними грамотами: 15 липня – з Болгарією, 24 липня – з Німеччиною, 22 серпня 1918 р. – з Туреччиною. Між тим це не викликало захоплення у владних колах Австро-Угорщини. Адже за окремою таємною угодою Центральних держав з Україною, укладеною у лютому 1918 р., передбачалось не пізніше 20 липня того ж року провести поділ Галичини на українську та польську частини і, об’єднавши першу з Буковиною, створити окремий «коронний край». Але під тиском Будапешта і польської Регенційної ради, які вбачали небезпеку у сильній українській державі, Австро-Угорщина відклала ратифікацію договору. Заготовлений для підпису австрійським цісарем примірник грамоти так і залишився неопрацьованим 1. Головною причиною такого стану речей стали територіальні зазіхання сторін. На відміну від Центральної Ради, Українська Держава не відмовлялася від Холмщини і Підляшшя. Гетьманський уряд намагався запровадити тут губернське правління і з самого початку своєї діяльності вважав цю територію адміністративною одиницею Української Держави. Проте офіційного статусу Холмська губернія набула лише 15 листопада, коли рішенням уряду управління холмського губернського старости було внесено до загального списку таких управлінь 2. У свою чергу польські громадсько-політичні кола вважали цю землю частиною стародавньої Польщі і вимагали від австро-угорських властей, щоб вона цілком належала їм, а кордон було встановлено по Бугу. Запобігаючи міжнаціональним ускладненням, цісарський уряд фактично саботував виконання Брестських домовленостей про визначення постійного кордону між Україною і Польщею 3.

Не було досягнуто згоди про кордони між Україною і її північним сусідом. З 30 травня у Києві тривалий час працювала російська мирова делегація (80 осіб) під проводом Х. Раковського, яка, крім інших питань, з’ясовувала розбіжності сторін у кордонній галузі. Але московський уряд не був зацікавлений у розв’язанні українсько-російських проблем на підставі норм міжнародного права. Більшовицькі лідери застосовували будь-яку можливість для розгортання підривної роботи проти української незалежності, оскільки розглядали Україну як невід’ємну частину спільної комуністичної держави і плацдарм для розгортання близької світової революції, а тому використовували переговори для певного перепочинку і накопичення сил. В одному з інтерв’ю пресі голова російської делегації Х. Раковський відверто зізнався, що радянській владі необхідно будь-що втриматися до повстання пролетаріату на заході, а до того моменту слід вести переговори, укладати мирні угоди як тимчасові етапи в цій необхідності протриматися. Порушення кордону озброєними загонами з радянської сторони було звичайним явищем. Про це вказувалося в попередніх розділах.

На відміну від західного і північного кордонів Україна не мала серйозних проблем зі східним. 7 серпня 1918 р. було підписано тимчасову угоду між Українською Державою і Всевеликим військом Донським про розподіл кордонів за адміністративними межами Воронезької, Харківської, Катеринославської губерній і Донської області. При цьому за українською стороною визнавалося виділення землі на схід від Маріуполя у площині, необхідній для «забезпечення єдності адміністративно-господарчого управління міста і порту з їхніми околицями». Обидві незалежні держави визнавали право іншої встановлювати на кордоні свої митниці. За стратегічними міркуваннями до зникнення загрози недоторканності територій України і Дону з півночі донські війська займали залізницю Чортково – Лиски – Поворине. Сторони домовилися в найкоротший термін укласти особливі угоди: про вільний транзит; про митні відносини; про фінансові відносини; про залізничні, поштові і телеграфні конвенції; про змішану комісію з урегулювання питань стосовно Донецького басейну з метою збереження його господарської єдності. До ухвали цих угод уряд Дону зобов’язувався вживати всіх заходів для забезпечення Донецького басейну продовольством і мастильними матеріалами, а України – лісом і металевими виробами 4.

В іншому руслі розгорталися «кордонні» відносини між Українською Державою і Кримом. Голова Кримського крайового уряду С. Сулькевич не сприйняв українську адміністрацію, призначену для урядування на півострові у підпорядкуванні Києва. За обставин німецького арбітражу, коли військові заходів у Криму не можливо було застосувати, українські політики найвпливовішим засобом для гальмування кримської відокремленості вважали економічні важелі. Наприкінці червня Українська Держава почала економічну блокаду півострова: було встановлено митні кордони, які припинили ввіз–вивіз товарів і продовольства.

Україна підпорядкувала собі деякі північні кримські території. Кордонні органи розгорнулися в Перекопі, але у серпні на вимогу німців їх було скасовано 5. 28 червня на Арабатській стрілці, в с.Волок, генічеським військовим комендантом полковником Лосієвським було засновано кордонний пункт, який проіснував до 4 жовтня 1918 р. Крім того, українська сторона в червні встановила додатковий митний нагляд в Новоолексіївці. Ця застава не входила до реєстрового списку митних установ Української Держави і вважалася тимчасовою 6.

У відповідь новостворене кримське Міністерство фінансів 2 липня надіслало обіжник за підписом його керівника графа Татищева до всіх митних і акцизних установ півострова про заборону вивозу за кордони Криму «всяких товаров, обложенных и необложенных таможенною пошлиною или акцизом, за исключением сырых фруктов» 7.

Розпочалася українсько-кримська митна війна. До безпосередньої участі в ній були залучені службовці єдиної в минулому кордонної охорони і митного відомства Російської імперії. Митна війна боляче вдарила насамперед по економіці Криму. Уряд Сулькевича не врахував, наскільки важкими можуть бути її наслідки. Найбільшої шкоди Криму завдало припинення українського ввозу.

Д. Дорошенко з цього приводу згадував: «З Кримом було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію за виїмкою того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. На ближався збір урожаю овочів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики для овочів, дров для сушки стружок, спилок для упакування; все те привозилось, звичайно, з України, але довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування овочів, дров для сушки – і цього всього теж не було. Нарешті, треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на всі продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садівників робилось катастрофічним. Німці вже наперед закупили багато овочів, свіжих і сушених, і тепер усе це гинуло. Морем везти було не можна, бо ніякі кримські овочі не виносили довгої перевозки морем і потім нової перегрузки на залізниці» 8.

До негативних економічних наслідків для Криму призвело й обмеження ввозу товарів його урядом.

26 липня в обіжнику до митних установ за №519 кримський міністр фінансів Д. Никифоров зазначив, що «допускается беспошлинный и безакцизный ввоз в Крым всех дозволенных к привозу товаров, за исключением табака, табачных изделий, виноградных вин и алкогольных напитков». Разом з тим обіжник встановлював значні перепони для кримських приватних підприємців. Так, у ньому було наголошено, що, «основываясь на принципах товарообмена, Министерством финансов выдаются разрешительные свидетельства, в коих точно указано, какой товар разрешено вывезти и какой должен быть взамен его ввезен, а поэтому надлежит до выпуска товара удостовериться, ввезено ли в пределы Крыма то количество и качество товара, каковое указано в разрешительном свидетельстве».

Особливі сподівання уряд Сулькевича пов’язував з монополією на сіль, розраховуючи, що це забезпечить товарні прибутки Криму.

14 вересня міністр постачання ККУ В. Домброво надіслав до митних установ термінову телеграму про те, що «вывоз соли из Крыма может производиться только по разрешениям, выдаваемым Министерством снабжения. Предпринятая мера вызывается необходимостью в целях установки с Кавказом и другими местностями, нуждающимися в крымской соли, взаимоотношения в деле обмена продовольственными и другими продуктами первой необходимости».

З жовтня було встановлено вивізне мито на сіль: 20 коп. з пуда грубого і 40 коп. – дрібного помелу. Стягнення мита покладалося на митників і корчемну сторожу. В місцях добування солі, розташованих віддалік від митних і корчемних постів, їхні службовці для митних операцій мали відряджатися за рахунок власника солі, що повністю сплачував добові і переїзд 9.

За умов майже повного припинення сухопутного вантажного сполучення особливо пильну увагу кримські митники мали приділяти закордонним суднам. 26 вересня вони отримали затверджені крайовим Міністерством фінансів «Правила для приема заграничных судов, совершающих рейсы между Украиной, Крымом и Кавказом», в яких вказувалося, що до некримських суден необхідно застосовувати правила перевірки, встановлені для закордонного плавання відповідними російськими імперськими нормативними актами.

При цьому зазначалося, що «досмотрщики, поставленные у трапа судна, пропускают на него лишь те багажные и товарные места, которые либо адресованы в местности Крыма, либо снабжены таможенными наклейками; всякие иные задерживают, направляя их к таможенному досмотру».

Разом з тим зовсім не підлягали митному контролю німецькі вантажі.

11 липня керченські митники зробили спробу перевірити суднові документи пароплава «Барон Эдмунт Вей» під австрійським прапором, на борту якого знаходилося 4 5000 пудів льняного насіння. Але отримали відповідь від німецького коменданта, що це власність німецької військової влади, яка не підлягає сплаті мита. Після цього випадку управляючий митницею отримав розпорядження з Сімферополя не перевіряти німецькі судна, а лише доповідати про вірогідний вантаж на них 10.

Натомість до суден, які відпливали до українських портів, застосовувались особливі санкції.

Так, 21 листопада управляючий Керченською митницею отримав урядове розпорядження про затримання шкіперів Лесняка і Хорошилова, які в жовтні, замість Севастополя, вивантажили корабельний вантаж у Маріуполі 11.

Урядове регулювання товарообміну, заборонні заходи перешкоджали і транзитній торгівлі, що також негативно позначилося на внутрішньому ринку Криму.

21 серпня управляючий Керченською митницею звернувся до начальника відділу митних зборів ККУ з доводами про недоцільність втручання Сімферополя в справу транзиту товарів через порти Криму. Він зазначав, що отримання дозволу на подальший перевіз вантажів зі столиці потребує часу, а це в свою чергу викликає підвищення ціни на товар. Тому, на його думку, було б «безусловно необходимым, чтобы все разрешения на вывоз, хотя бы только транзитных грузов, а также таких товаров, в обмен на которые ввозятся другие, давались здесь на месте» 12.

Українсько-кримська митна війна врешті-решт примусила уряд Суль-кевича піти на переговори про державне об’єднання з Україною. Цьому також сприяли політичні настрої певної частини населення півострова. Земські російські кола вбачали в об’єднанні крок на шляху до відновлення «єдиної і неподільної» 13, а кримські етнічні українці, природно, прагнули до злиття з великою батьківщиною. Серед кримських татар переважали настрої за приєднання до Туреччини. Але й об’єднання з Україною вони не вважали найгіршим варіантом.

Так, у жовтні 1918 р. сімферопольський повітовий староста доповів у Мелітополь, що «татарське населення, незважаючи на повну несвідомість своїх політичних симпатій до тої чи іншої державної комбінації, підкоряючись голосу шлунку, шукає форму, в якій було б можливим висловити свої побажання в сенсі приєднання до України, розуміючи, що це відкриє кордони» 14.

Кримська делегація у складі голови М. Чарикова, членів О. Ахтамовича, В. Домброво, Л. Фрімана, Д. Никифорова, представників від німців-колоністів Т. Раппа, А. Неффа, від кримськотатарського парламенту – А. Озенбашли і Ю. Везірова працювала в Києві з 26 вересня до 16 жовтня. Але кримчани не сприйняли проекту договору, підготовленого українськими міністрами фінансів, військових, внутрішніх і закордонних справ. Принципові розбіжності полягали у питаннях про форму об’єднання. Україна наголошувала на тому, що Крим об’єднується з нею «на правах автономного краю під єдиною Верховною владою його світлості Пана Гетьмана». Кримська сторона, «спираючись на декларацію свого Крайового Уряду від 25 червня 1918 р., пропонувала встановити з Українською Державою Федеративний союз» 15. Через це домовленості щодо договору не було досягнуто.

На час переговорів українські митні кордони з Кримом у вересні – жовтні 1918 р. зняли, навіть незважаючи на те, що це принесло певні збитки Українській Державі.

Так, 18 жовтня 1918 р. директор департаменту Митних зборів П. Андріїв направив листи до губернського старости Таврії і командира Окремого корпусу кордонної охорони, де пояснював, що встановленим на Арабатській стрілці кордонним пунктом Україна закріпляла за собою чотири озера, «в яких добувається на рік 7 млн. пуд. ліпшої кухонної солі, переробляємої трьома солярнями». Директор пропонував підготувати прохання до уряду про відновлення кордонного пункту на старому місці, вказавши на те, що «поєднання Україною обох берегів Топкого і Сиваша поліпшить становище рибної промисловості у Протоці і Сивашу» 16.

Відповідний жест було зроблено в цей час і з кримської сторони. 25 жовтня начальник управління непрямих податків КПУ О. Малинін звернувся до всіх управляючих митним наглядом з поясненням урядових розпоряджень про застосування нових правил митного догляду корабельних вантажів.

Він зазначив, що в правилах «отнюдь не предлагалось облагать судоходство применением всех формальностей и сложностей делопроизводства, сопряженных с приемом и отпуском судов в собственном смысле заграничного плавания. Лишь в отношении проверки привозимых и вывозимых на них грузов и пассажирского багажа таможенный надзор должен следовать, по возможности, правилам и приемам, установленным для судов заграничного плавания» 17.

Після провалу переговорів українсько-кримська митна війна ненадовго відновилася. Вже 25 жовтня Одеський митний інспектор отримав телеграму від міністра фінансів Української Держави А. Ржепецького. Останній наказав силами Генічеської митної застави терміново заборонити вивіз усяких вантажів до Криму, а вивезені звідти – обкладати митом за загальним тарифом без військової надбавки. Корабельний вантаж і пасажирський багаж знову підлягали процедурі догляду, встановленій для закордонного плавання. Митний нагляд у Новоолексіївці відновлювався. Додатково влаштовувалися митні пости на ст. Чонгар і Чонгарському мості, для чого митники мали звернутися за допомогою до кордонної охорони 18.

Остаточно митна війна припинилася після повороту загального політичного курсу гетьмана до федерації Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією.

15 листопада Рада Міністрів вислухала доповідь міністра фінансів «Про зроблені ним у зв’язку з новим напрямком політики Кабінету по відношенню до Росії розпорядження про перерву митної війни з Кримом» і ухвалила відповідну постанову 19. У відповідь на це 10 грудня О. Малинін, який залишився на своїй посаді після сформування нового кабінету Соломона Крима, надіслав розпорядження до кримських митних установ про те, що потрібно «украинские, кавказские, донецкие суда, плавающие между портами Украины, Дона, Кавказа, Крыма, считать каботажными» 20.

Не все гаразд було й на українсько-румунському кордоні. Попередній гетьманському уряд УНР у питанні про Бессарабію проводив досить стриману політику і не вимагав від румунської сторони приєднання цих земель до України. Його претензії обмежилися прийнятою 13 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради «Заявою румунському урядові». В ній з надією на перерозподіл бессарабської території між УНР і Румунією за «етнографічною ознакою» висловлювалися сподівання, що румунський уряд знайде певний грунт для згоди, котра змогла б задовольнити обидві сторони. Уряд Української Держави на противагу Центральній Раді не визнав румунської анексії Бессарабії і не приховував своїх переконань у необхідності її приєднання до української державної території разом з Хотинщиною і Аккерманщиною. Вже 23 травня на адресу всіх митних установ Української Держави було надіслано обіжник з наказом №260, який 11 травня підписали Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб, міністр торгу і промисловості С. Гутник і директор Митно-тарифного департаменту цього міністерства М. Добриловський.

В ньому, зокрема, було зазначено: «Зважаючи на те, що Бессарабія анексована Румунією і що умови політично-господарських відносин між Румунією та Україною до цього часу ще не встановлені, вивіз всяких товарів в Румунію і Бессарабію безумовно забороняється, …всім урядовим особам та інституціям, до яких це належить, наказується пильно стежити за виконанням цього наказу» 21.

Проте провадження митної війни на румунському кордоні за кримським варіантом виявилося нездійсненним. Його тимчасова лінія, що проходила по Дністру, не мала необхідних влаштувань для запобігання безконтрольній міграції населення через річку. Перепускних пунктів на українсько-румунському кордоні було недостатньо.

2 червня 1918 р. командир одеської кордонної бригади доповів у штаб корпусу, що «прикордонні села Слободзея, Ясна, Маяки і м. Овідіополь дуже великі, а сади поселян цих сіл знаходяться на другому румунському березі Дністра, завдяки чому виникає великий рух поселян на румунський берег і назад.» Тому, на думку командира, виникла потреба в додаткових перепускних пунктах. У свою чергу командир подільської бригади наполягав на додаткових перепускних пунктах в Ісаківцях, Великій Мушні, Студениці, Старій Ушиці, Калюсі.

11 червня з Одеси виїхав помічник митного інспектора для з’ясування районів встановлення додаткових митних пунктів по лінії Дністра. Після двотижневого ретельного вивчення справи він дійшов висновку, що митні переходи особливо необхідні під час навігації пароплавів і на шосейній дорозі до Кишинева. «Через відсутність їх в сучасний момент здійснюється посилений вивіз з України цукру, чаю і хліба. З цим явищем можна боротися лише тоді, коли кордонна охорона стоятиме на відповідній висоті, а поки її немає – встановлення митного нагляду не досягає своєї мети», – записав інспектуючий 22.

Врешті-решт фіаско у митній війні на цьому кордоні спонукало гетьманський уряд на врегулювання кордонних питань з королівською Румунією дипломатичним шляхом. Наприкінці літа 1918 р. з цього приводу до Києва прибула румунська місія, почався переговорний процес про кордони, що тривав до закінчення світової війни.

Загалом слід зазначити, що, незважаючи на певні зміни у зовнішньо-політичному курсі, гетьманський уряд не лише не зруйнував певних державних надбань Центральної Ради у кордонній галузі, а й значно їх розвинув, дотримуючись тут визначеного самостійницького напряму навіть після оголошення в листопаді 1918 р. федеративного об’єднання з небільшовицькою Росією. Разом з тим за гетьманату П. Скоропадського в структурі і функціях державних органів економічної безпеки чітко проглядається дотримання організаційних основ відповідних установ Російської імперії.

Отже, вивчення діяльності охоронних органів, що належали до відання Міністерства фінансів Української Держави – Кордонної охорони, Митної служби і Фінансової охорони – доцільно здійснювати в порівнянні з відповідними їм підрозділами й установами Окремого корпусу прикордонної сторожі (ОКПС), Митної і Корчемної сторожі Російської імперії, беручи це до уваги.

Кордонна охорона. Її підрозділи були організовані і діяли за російськими нормативними чинниками. Згідно зі ст. 2 російського Митного статуту (вид. 1910 р.) ОКПС було засновано для перешкоди таємного провозу товарів через сухопутний і морський кордони Європейської Росії і Закавказзя, а також через кордон з Великим Князівством Фінляндським, в Закаспійській області і на правому березі Пянджу та Аму-Дар’ї. На Мурманському березі в Архангельській губернії нагляд за непроникненням контрабанди з боку Норвегії і Північного Льодовитого Океану покладався на поліцію під наглядом Архангельського губернатора. На кордонах Китаю в області Ферганській, Семиречинській і Семипалатинській, Томській губернії прикордонний нагляд здійснювала митна сторожа, тобто кордонні функції в Російській імперії виконували й деякі інші відомства, що пізніше впроваджувалось і в Українській Державі.

В 1910 р. було видано також «Правила об отдельном корпусе пограничной стражи», що увійшли до «Свода законов Российской империи» як окремий статут. Згідно з ним ОКПС підлягав міністру фінансів, якому 15 жовтня 1893 р. було присвоєно звання «Шефа Прикордонної Сторожі» з особливою формою обмундирування і спорядження, «вважаючи його в цивільних чинах». Особовий склад ОКПС – офіцери, унтер-офіцери і рядові прикордонники вважалися на дійсній військовій службі, а на цивільних чинів розповсюджувалися службові правила військового відомства. Очолював управління прикордонною сторожею, до якого входили штаб, особлива морська, військово-судова, медична і ветеринарна частини, командир корпусу. ОКПС складався із бригад і особливих відділів на чолі зі своїми командирами, що розподілялися Шефом прикордонної сторожі по прикордонних округах. До особливих і бригадних відділів належало кілька загонів, що мали назву за «дистанцією розташування». Їхня кількість і розподіл визначалися міністром фінансів. До особового складу загонів належали об’їждчики і вартівники, а в Закаспійській та Аму-Дар’їнській бригаді – ще й тимчасово наймані кінні джигіти. Окремою дистанцією (довжиною прикордонної смуги) завідував командир загону. На дистанціях розташовувалися постійні пости. На посади їхніх начальників призначалися особи унтер-офіцерського звання із числа об’їждчиків чи вартівників, які залишалися в їхньому підпорядкуванні.

При бригадних штабах ОКПС було створено навчальні загони «для підготовки унтер-офіцерського складу, освіти нижчих чинів за статутами та інструкціями, прийнятими у військах, з застосуванням для особливих потреб прикордонної служби і для виїзду молодих коней».

При бригадах і особливих відділах ОКПС існували особливі суди, які діяли на тих же підставах, що й полкові суди російського Військового міністерства, і розглядали справи нижчих чинів згідно з Військово-Судовоим статутом для муштрових частин.

При деяких частинах ОКПС діяли православні церкви з притчами. У бригадах і особливих відділах існували офіцерські зібрання, солдатські лавки і буфети, в інших підрозділах – їхні пересувні відділення. На певну кількість частин прикордонного округу наказом командира ОКПС визначалися лазарети та їхні відділення і санітарні станції 23.

Для виконання морського нагляду за непроникненням контрабанди діяла флотилія ОКПС, до якої належали всі судна корпусу. Вони розподілялися між командирами бригад і знаходилися в їхній підлеглості.