Української держави

Вид материала

Содержание

Передумови гетьманського судового реформування.
Нормативні чинники
Центральний апарат Міністерства юстиції.
Організація судової влади.

Подобный материал:

1 ... 20 21 22 23 24 25 26 27 ... 31

§1. Гетьманська юстиція «цивільного відомства»

Передумови гетьманського судового реформування. На момент приходу до влади П. Скоропадський прийняв від Центральної Ради судову систему, яка хоч і базувалася на підвалинах колишньої російської, але вже мала чітко визначені риси національної державності. Так, після триденного розгляду Центральна Рада 15 грудня 1917 р. ухвалила законопроект Секретарства судових справ про утворення до скликання Установчих Зборів тимчасового Генерального Суду УНР. Згідно зі ст. 1 цього Закону Генеральний Суд складався з трьох департаментів (цивільного, карного, адміністративного) і виконував «по цілій території України всі судові функції, належні досі Правительствующему Сенатові в справах судових і справах нагляду за судовими установами і особами судового відомства». Наприкінці квітня 1918 р. Центральна Рада збиралася розглянути законопроект про надання Генеральному Судові ще й функції «Головного воєнного суду», але не встигла. Чини Генерального Суду мали звання генеральних суддів, їхні повноваження визначалися російським «Учреждением Судебных Установлений» і «Учреждением Правительствующего Сената».

30 грудня 1917 р. Центральною Радою було визнано неправомочність апеляційної ланки російської судової системи – Київської, Харківської, Одеської і Новочеркаської судових палат. Натомість того ж дня вона ухвалила закон «Про заведення апеляційних судів». Тиждень тому, 23 грудня 1917 р., було прийнято закон «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів». На початку січня 1918 р. з’явився ще один закон, що стосувався реформування судової галузі, – «Про упорядження прокурорського нагляду на Україні». Згідно з ним «Прокураторія Генерального Суду» діяла за регламентом, затвердженим Секретарством судових справ, яке також надавало одному з прокурорів звання старшого з дорученням «проводу над прокураторією». В березні 1918 р. у зв’язку з новим адміністративно-територіальним поділом УНР розпочалася робота з підготовці проекту закону «Про організацію судів Республіки по землях», що мав реформувати низову ланку судової влади ³. Але він так і залишився нездійсненим.

Таким чином, Центральна Рада не встигла з провадженням суттєвих соціалістичних експериментів у судовій галузі. Переважна кількість її законодавчих змін, за винятком відкриття доступу до входження у склад вищого і апеляційного судів особам, які навіть не мали вищої освіти, стосувалась тут лише зміни назви судових органів. Тому гетьману було досить легко повернути загальний стан судових справ «на круги свої», тобто до російської моделі. Проте певних змін від часів Російської імперії судова система в Українській Державі все ж таки зазнала.

Нормативні чинники. Вже в законах «Про тимчасовий Державний устрій України» в кількох статтях були зафіксовані принципи судової недоторканності особи, що ґрунтувалися на загальносвітових досягненнях правової думки того часу. В ст. 14-16 було визначено: «Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні вчинки, тільки як в черзі, законом визначеній. Ніхто не може бути затриманий за злочинні вчинки, тільки як у випадках, законом визначених. Ніхто не може бути судимий і покараний, крім як за злочинні вчинки, передбачені існуючими в час їх здійснення законами». Для забезпечення цих та інших громадянських прав і свобод «козацтва і громадянства Української Держави» закони залишали незмінними функції Генерального Суду як «найвищого хоронителя і захисника закону, та найвищого суду України для справ будівництва та адміністративних». Поки що, за умов скасування Центральної Ради, гетьман лише перебрав на себе, як було вище вказано, право призначення всіх членів Генерального Суду ⁴.Але зупинятися на цьому він не збирався. 20 травня 1918 р. урядовою постановою при Міністерстві судових справ утворювалися комісії: «для перегляду Заведення Генерального та апеляційного судів», «з вироблення української правничої термінології», «для перегляду штатів установ Міністерства судових справ та Головного тюремного управління».

Через 10 діб П. Скоропадський затвердив закон «Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі». Майже одночасно гетьман затвердив титул здійснення правосуддя – «іменем закону Української Держави», і скасував відповідний закон Центральної Ради від 23 листопада 1917 р. А 2 червня 1918 р. з’явився спеціальний закон, який окреслив мету подальшого реформування судової системи в Україні – утворення Державного Сенату. До його сформування Генеральний Суд продовжував тимчасово виконувати функції, відповідні «Правительствующему Сенату». Як і раніше, він складався з цивільного, адміністративного і карного департаментів і виконував, крім того, касаційні функції Головного військового суду⁵.

Закон «Про утворення Державного Сенату» було затверджено гетьманом 8 липня 1918 р. Цей нормативний чинник визначав Державний Сенат як «вищу в судових і адміністративних справах Державну Інституцію», але «аж до видання особливого законодавчого акта» повністю залишив відповідно до «Учреждения Российского Правительствующего Сената», «Учреждения судебных установлений», «Устава уголовного судопроизводства» та «Устава гражданского судопроизводства» «устрій, компетенцію, розмір і обсяг прав Державного Сенату, обряди і порядок чинності в ньому, переведення і провадження справ, порядок виконання постанов Державного Сенату, порядок зносин його з іншими державними інституціями і догляд за виконанням наказів Сенату, а також права, обов’язки і відповідальність Сенаторів».

В один день з законом «Про утворення Державного Сенату» гетьман затвердив закон «Про Судові палати і Апеляційні суди», яким було скасовано відповідний закон Центральної Ради «Про Апеляційні Суди» від 17 грудня 1917 р. Цей нормативний чинник повністю відновив повноваження колишніх російських судових палат, повертаючи їм статус апеляційних судів і наглядові функції за належними до них окружними судами. Відтепер в Українській Державі існували три судові палати: Київська, Одеська і Харківська. Закон визначав дещо змінені територіальні межі їхньої юрисдикції, а також новий порядок обрання членів судових палат ⁶. Нижчих щаблів судоустрою гетьманське реформування, як і центральнорадівське, не торкнулося.

Таким чином, головний сенс гетьманських реформ у галузі юстиції полягав у налагодженні традиційної російської моделі судоустрою, дійова субординаційна вертикаль якої з державним самовизначенням України була порушена. Для цього, на думку П. Скоропадського та його найближчих юридичних радників, десятиріччями апробовану російську схему влаштування центрального апарату юстиції необхідно було перенести із Петербурга до Києва і поширити його керівні повноваження на ті територіальні судові осередки, що залишилися в Україні. Тому в нашому дослідженні, з огляду на досить широке висвітлення в історико-правовій науці російських судових реформ другої половини ХІХ ст., ми зосереджуємося здебільшого на новоутворених установах юстиції і тих змінах, що стосувалися органів, існуючих за царату.

Центральний апарат Міністерства юстиції. Загальне управління судовим відомством належало до компетенції Міністерства юстиції. Таку назву отримало з 15 липня 1918 р. Міністерство судових справ, утворене за часів Центральної Ради. Його склад і компетенція департаментів майже повністю відповідали російській моделі, визначеній в «Учреждениях министерств». До відання Першого департаменту українського Мінюсту, як і за царату, належали: 1) справи, що вимагали зміни, доповнення і пояснення закону; 2) листування з питань про утворення, перетворення чи скасування будь-яких установ або посад, а також про вжиття загальних заходів для кращого устрою будь-якої частини відомства Міністерства юстиції; 3) завідування статистичною частиною та видання відомостей про судимості; 4) складання звітів; 5) провадження за судовими справами, що надходять до Міністерства юстиції, і з питань застосування у приватних випадках постанов цивільного і кримінального законодавства; 6) провадження за повідомленням Власної канцелярії про прохання і милості; 7) розгляд проектів статутів приватних і громадських підприємств; 8) листування у зносинах судових установ держави з іноземними судовими установами.

До відання Другого департаменту належали: 1) листування з приводу оголошення гетьманських грамот і наказів; 2) справи, які стосуються особового складу Державного Сенату і судових установ, а також справи про їхніх службовців; 3) провадження за ревізіями судових установ і посадових осіб; 4) завідування бухгалтерською, контрольною і рахівничою частинами; 5) провадження за справами, які надходять із Державного Сенату; 6) листування про призначення пенсій і допомог та про інші грошові призначення; 7) завідування реєстратурою, екзекуторською частиною і архівом центрального управління.

Кількість посадових осіб у департаментах Міністерства юстиції була, порівняно з російським, набагато меншою. 15 липня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про штати центральних установ Міністерства юстиції», згідно з яким встановлювалася загальна кількість центральних чиновників по міністерству – 291 особа. Їхній розподіл мав такий вигляд ⁷:

Назва посади	Річна плата кожному	Кількість посад	Плата всім	Клас посади	Категорія пенсій
Міністр	24000 і помешк.	1	24000	ІІ
Товариш Міністра	18000 і помешк.	2	36000	ІІІ	І
Члени Консультації Міністерства	12000	4	48000	IV	II
Директор Департаменту	15000	2	30000	IV	II
Віце-Директор	12000	2	24000	V	ІІІ ст. І
Управляючий відділом	10000	10	100000	VI	ІІІ ст. 2
Старший діловод	7200	9	64800	VII	IV
Діловод	6600	30	198000	VIII	V
Помічник діловода	5400	50	270000	ІХ	VI
Урядовець І-го ряду, ІІ-го ряду, ІІІ-го ряду	4200 3600 3000	35 41 52	147000 147600 156000	ІХ Х Х	VI VII VII
Практикант	1800	11	19800	ХII	ІХ
Старший бухгалтер	9000	1	9000	VII	IV
Бухгалтер	7200	2	14000	VIII	V
Скарбник	6600	1	6600	VIII	V
Старший Рахівничий	5400	3	16200	VIII	V
Рахівничий	4800	5	24000	ІХ	VI
Помічник Скарбника	4800	1	4800	ІХ	VI
Начальник юрисконсульського Відділу	15000	1	15000	IV	II
Старший юрисконсульт	12000	6	72000	V	III ст. 1
Юрист консульт	10000	4	40000	VI	III ст. 2
Екзекутор	5400	1	5400	VIII	V
Архівар	5400	1	5400	VIII	V
Журналіст	5400	1	5400	VIII	V
Урядовець особливих доручень	9000 7200 6000	1 1 2	9000 7200 12000	V VI VII	III ст. 1 III ст. 2 IV
Старший архітектор	12000	1	12000	V	III ст. 1
Архітектор	9000	1	9000	VI	III ст. 2
Кур’єри	2400	8	19200	–	–
Лікар	6000	1	6000	по вільному найму
Разом			1557800

Як бачимо, перелік функцій і назви службових посад центрального апарату Міністерства юстиції доводять, що він вирішував суто бюрократичні завдання і був, фактично, допоміжною ланкою у забезпеченні діяльності органів суду, прокуратури та виконання покарань.

Але серед зазначених посадових осіб була й така, що за своїми повноваженнями мала безпосередній вплив на призначення чиновників судової гілки влади і водночас очолювала прокурорську ієрархічну піраміду та систему виконання покарань. Так, за законом «Про утворення Державного Сенату» від 8 липня 1918 р. міністру юстиції належала ініціатива у висуненні кандидатур на зайняття вільних посад сенаторів. Він також мав робити внесення до наказу гетьмана на затвердження тих сенаторів (включно президента), що обіймають посаду вперше. За законом «Про Судові палати і Апеляційні суди», який було прийнято того ж дня, міністр юстиції вносив до наказу гетьмана на затвердження обраних членів судових палат. А при незатвердження їх сам робив подання до гетьмана про призначення на вільну посаду підібраної ним особи.

За ст. 771 «Учреждения Министерств», що залишилася чинною в Українській Державі, зі званням міністра юстиції поєднувалися звання генерал-прокурора і президента Товариства піклування про тюрми. Права і обов’язки міністра юстиції як вищого керівника судового і тюремного відомств визначалися відповідними статутами: судовими і утримання під вартою. Таким чином особа міністра забезпечувала взаємозв’язок усіх ланок юстиції в державі. Разом з тим судове відомство мало й певну незалежність від міністра.

Організація судової влади. В Українській Державі судові органи повністю діяли за схемою, викладеною в ст. 1 «Учреждения Судебных Установлений», де було вказано, що «власть судебная принадлежит: Мировым Судьям, Съездам Мировых Судей, Окружным Судам, Судебным Палатам и Правительствующему Сенату как верховному кассационному суду». З них мирові судді визнавалися владою одноосібною, а решта судових органів – колегіальною. Мирові судді та їхні з’їзди складали систему так званої «мирової юстиції». Всі інші судові органи належали до системи «державної юстиції». Всі судові інституції, крім вищої, розглядали належні їм справи безпосередньо. Державний Сенат діяв як верховний касаційний суд, не вирішуючи справ за суттю у загальному порядку судочинства, і наглядав за охороною «точної сили закону і за одностайним виконанням його всіма судовими установами».

Судові органи мали свої межі територіальної юрисдикції. Стосовно Державного Сенату у відповідних йому повноваженнях вона охоплювала територію всієї України. Губернії Української Держави було розподілено за належністю до юрисдикції трьох судових палат: Київської, Одеської, Харківської. Розмежування округів судових палат залишалося таким, як і за часів Російської імперії. Гетьманський закон від 8 липня 1918 р. відмінив центральнорадівський від 17 грудня 1917 р., прилучивши знову Полтавський та Лубенський окружні суди до округу Харківської судової палати, а Кам’янець-Подільський та Вінницький – до округу Одеської судової палати ⁸.

Розподіл належності повітів і міст до окружних судів у гетьманській Україні теж відповідав російському, а територія судових округів була скоригована відповідно до нових земельних надбань Української Держави чи її втрат. Цікаво, що ці втрати гетьманська судова влада, як і виконавча, не визнавала. Вже 25 травня 1918 р. було видано закон «Про тимчасове розповсюдження Української державної влади», де оголошувалось, що у випадку прилучення «по стратегічним або іншим причинам нових територій на них негайно розповсюджується чинність Української Держави і всіх її законів і постанов її». Міністр судових справ отримував право тимчасово власною владою прилучати території, де не існувало судів Російської імперії, до найближчого українського окружного суду. Якщо ж до Української Держави увійшли землі зі старими російськими судами, він мав прилучати їхні округи до відповідного округу судової палати, повністю відновлюючи на всіх цих територіях діяльність прокурорської, слідчої та місцевої судової влади.

Того ж дня на підставі цього Закону влада Української Держави поширилась на Кобринський, Пружанський, Брестський та Бельський повіти Гродненської, Пинський повіт Мінської, Ковельський і Володимирський повіти Волинської губернії. 30 травня Бердянський, Маріупольський і Мелітопольський повіти були віднесені до юрисдикції Катеринославського окружного суду ⁹.

Гетьманський уряд намагався поширити судову владу і на територію невизнаного ним Кримського Крайового уряду.

Так, 20 липня, вже через місяць після оголошення С. Сулькевичем відокремленості Криму від України, прокурор Одеської судової палати надіслав прокурору Сімферопольського окружного суду роз’яснювального листа у відповідь на його запити від 4 липня 1918 р. про судове підпорядкування. Наведемо витяг з його змісту: «…поставляю Вас в известность, что как и до введения в действие закона 17 декабря 1917 г. («Відомості Генерального Секретаріату» 23 декабря 1917 р. №7), апелляционной инстанцией по отношению к Симферопольскому окружному суду остается Одесская Судебная палата, а кассационной, согласно определению Судебной палаты, Генеральный Суд на Украине». Подальший огляд листування цих судових інституцій свідчить, що воно припинилося лише наприкінці серпня 1918 р., коли прокурор Одеської палати доручив сімферопольському підлеглому «для виконання особистого наказу міністра юстиції терміново підготувати відомість про рух справ у слідчих дільницях округу» ¹⁰.

Пізніше, враховуючи підтримку С. Сулькевича з боку Німеччини, Українська Держава, була вимушена не оголошувати свої територіальні претензії до Криму.

На противагу південному напрямку поширення української юрисдикції в зоні невизначеного кордону з Радянською Росією не викликало заперечень з боку німецько-австрійських союзників.

20 червня було поширено діяльність українських окружних судів: Житомирського – на Мозирський повіт Мінської губернії, Чернігівського – на Гомельський, Могилівський та Речицький – Мінської, Сумського – на Путивльський і частково Рильський та Оболенський повіти Курської губернії, Острогозького – на Новооскольський Курської і Бірючанський, Богучарський, Валуйський, Острогозький, Павловський повіти Воронезької губернії. 15 серпня знову коригувалась судова юрисдикція. Оголошувалося про «розповсюдження влади Харківського Окружного Суду на повіти Валуйський і частково Острогозький тимчасово до звільнення м. Острогожська від більшовиків» ¹¹.

Організація мирового судоустрою в Українській Державі не зазнала практично ніяких змін від часів Російської імперії. Територіальні межі юрисдикції з’їздів мирових суддів у більшості українських губерній дорівнювали повітам разом з належними до них містами. Деякі великі міста виокремлювалися в «осібні мирові округи». Майже всі з’їзди мирових суддів, що за своїми округами територіально належали до Української Держави, були визначені царським законом від 15 червня 1912 р. «Про перевлаштування місцевого суду».

Так, у межах Харківщини діяв Харківський міський і 22 повітові з’їзди (включно 11 належних раніше до Курської, Воронезької губерній та Донської області). На Катеринославщині – Катеринославський міський і вісім повітових. На Київщині – Київський міський і 12 повітових. На Херсонщині – два міські (Одеський і Миколаївський) і сім повітових (включно доданий Аккерманський). В решті губерній були лише повітові з’їзди мирових суддів. З них у межах Полтавської і Чернігівської по 15, Подільської – 13 (включно доданий Хотинський), Волинської – 12, Таврійської (без Криму) – три, в новоутвореній Поліській – три. За кількістю представлених мирових дільниць найбільшими були повітові з’їзди: Єлісаветградський – 27, Херсонський – 21, Радомисльський – 18, Кременчуцький, Бердичевський, Житомирський – по 14; міські з’їзди: Одеський – 42, Київський – 27, Харківський – 14. Серед найменших повітових з’їздів мирових суддів були Грайворонський і Суджанський – по три дільниці, Вовчанський, Городнянський – по чотири, а міських – Миколаівський, що мав сім дільниць, і Катеринославський – 12 ¹².

Разом з тим за гетьманату кількість мирових з’їздів і мирових дільниць у деяких з їхніх округів сталою не була. За Законом від 25 травня 1918 р. на прилучених до Української Держави територіях скасовувалися вибори мирових суддів, членів мирових з’їздів та кандидатів до них, що відбувалися на підставі постанови Тимчасового Уряду від 4 травня 1917 р. Міністр судових справ власною владою мав негайно тимчасово призначати на цих територіях мирових суддів і членів мирових з’їздів на термін до 1 січня 1922 р. з числа осіб, які відповідали умовам ст. 40³–40⁷ «Учреждения Судебных Установлений» ¹³. Звичайно, що такі призначення робилися відразу після оголошення судової влади Української Держави на прилучених до неї територіях.

Таким чином гетьманському уряду вдалося відбудувати порушену субординаційну вертикаль судових органів і заповнити прогалини судового безвладдя, що утворилися за часів панування в Україні Центральної Ради і більшовицьких урядів.

Blog

Української держави

Содержание