Української держави

Вид материала

Содержание

Державний Сенат.
Канцел. урядовці
Сенатський Архів
Судові палати.
Окружні суди.
Мирова юстиція.
Матеріальне забезпечення.
Службова діяльність.

Подобный материал:

1 ... 21 22 23 24 25 26 27 28 ... 31

Державний Сенат. Закон від 8 липня 1918 р. майже повністю перейняв російську структурну будову цього вищого судового органу Української Держави. Було розподілено компетенцію Загального Зібрання і всіх Генеральних судів за належністю до відповідних департаментів російського «Правительствующего Сената». А справи, що належали компетенції російського «Главного Военного Суда» і «Главного Военно-Морского Суда», було віднесено до відання Карного Генерального суду українського Сенату. При цьому, цілком природно, штатна кількість сенаторів та інших чиновників української вищої судової інституції мала бути значно меншою, ніж російської. Це яскраво ілюструє штатний розклад Державного Сенату:

Назва Посад	Річна плата одному	Взагалі по Державному Сенату		Адміністр. Генер. суд		Карний Генер. суд		Цивільний Генер. суд		Загальне Зібрання		Клас посади
Назва Посад	Річна плата одному	число осіб	Всім	число осіб	Всім	число осіб	Всім	число осіб	Всім	число осіб	Всім	Клас посади
Президент Державного Сенату	24000	1	24000	-	-	-	-	-	-	-	-	ІІ
Предсідатель Генерального Суду	20000	-	-	1	20000	1	20000	1	20000	-	-	ІІІ
Сенатор	18000	-	-	19	342000	11	198000	15	270000	10	180000	ІІІ
Прокурор	16000	-	-	1	16000	1	16000	1	16000	1	16000	IV
Товариш Прокурора	13200	-	-	9	18800	5	66000	7	92400	1	13200	V
Секретар	10000	-	-	3	30000	2	20000	2	20000	1	10000	VI
Помічник секретаря	7200	-	-	9	64800	5	36000	7	50400	1	7200	VII
Секретар Прокурора	6600	-	-	1	6600	1	6600	1	6600	1	6600	VIII
Скарбник	5400	1	5400	-	-	-	-	-	-	-	-	VIII
Екзекутор	5400	1	5400	-	-	-	-	-	-	-	-	VIII
Реєстратор	5400	1	5400	1	5400	1	5400	1	5400	1	5400	VIII
Молодший реєстратор	4800	1	4800	1	4800	1	4800	1	4800	1	4800	IX
Судові возні	3600	-	-	2	7200	3	10800	3	10800	1	3600	IX
Канцел. урядовці
I-го ряду,	4200	22	92400	-	-	-	-	-	-	-	-	IX
II-го ряду,	3600	22	79200	-	-	-	-	-	-	-	-	X
III-го ряду	3000	10	30000	-	-	-	-	-	-	-	-	X
Разом	-	-	246600	-	615600	-	383600	-	496400	-	246800
Сенатський Архів
Начальник Архіву	10000	1	10000	-	-	-	-	-	-	-	-	VI
Секретар	6600	1	6600	-	-	-	-	-	-	-	-	VII
Архіваріус: старший, молодший	5400 4800	1 2	5400 9600	- -	- -	- -	- -	- -	- -	- -	- -	VIII IX
Реєстратор	4800	1	4800	-	-	-	-	-	-	-	-	IX
Урядовець I-го ряду	4200	2	8400	-	-	-	-	-	-	-	-	IX
Урядовець ІІ-го ряду	3600	3	10800	-	-	-	-	-	-	-	-	X
Урядовець ІІІ-го ряду	3000	4	12000	-	-	-	-	-	-	-	-	X
Разом	-	-	67600	-	-	-	-	-	-	-	-	-

Очолював Державний Сенат Президент, який керував Загальним Зібранням Сенату. Його кандидатуру, як і решту сенаторів, за поданням міністра юстиції мала ухвалити Рада Міністрів, і вже після цього своїм наказом затверджував гетьман. Сенат розподілявся на три Генеральні суди (Адміністраційний, Карний, Цивільний), які мали сталий штатний склад сенаторів. Кожний із Генеральних судів очолював свій «Предсідатель», порядок першого призначення якого був таким же, як і сенаторів.

Відразу вражає прагнення гетьмана підвищити освітній і досвідний рівень членів вищого судового органу держави. Відтепер до складу судових і загального зібрань Сенату могли потрапити лише особи з вищою юридичною освітою, що «перебули не менше, як 15 років на посадах не нижче судового слідчого, товариша прокурора окружного суду або в стані присяжного чи адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз магістра, доктора, лекторів юридичних наук у вищих школах, що виконували лекторський обов’язок через той саме час». Для призначення сенаторами Цивільного Генерального суду до необхідного п’ятнадцятирічного терміну могли зараховуватися «п’ять років перебування на посаді Секретаря Цивільного Департаменту Судової Палати». А для кандидатів у сенатори Адміністраційного Генерального суду всі п’ятнадцять років вважалися зарахованими, якщо вони до призначення цей термін перебували «в державній чи громадській службі на посадах, що дають широкий адміністративний досвід». Сенаторів Зібрання Державного Сенату могли призначати «також з числа осіб, котрі, хоча не відповідають зазначеним вище умовам, але перебували на посаді Міністрів».

Закон встановлював постійність посад для сенаторів, присутніх у Генеральних судах, забороняючи їм «одночасно перебувати на яких-небудь посадах на службі державній чи громадській». Їм дозволялося лише «обіймати професорські посади в вищих школах чи викладати в них науки, або ж приймати тимчасові доручення в державній службі. Сенатори Загального Зібрання могли призначатися на посади міністрів чи державного секретаря, але в таких випадках припинялося «видавання їм платні по Сенату». Позбавлення звання сенатора відбувалося лише на підставі «постанови Загального Зібрання Сенату, затвердженої Гетьманом, у випадках, коли заняття, пожиття та вчинки особи, яка має звання сенатора, будуть визнані за невідповідні гідності цього високого звання».

Для підкреслення особливості звання сенаторів передбачалося виробити спеціальну форму для них. А до цього було встановлено, що «сенатор у Засіданні повинен бути в чорнім сурдуті, чорній краватці і мати особливий знак, що його виробити й подати затвердженим у належнім порядкові має Міністр Юстиції» ¹⁴.

Відповідно до Закону протягом липня 1918 р. були призначені сенатори. Їхній склад укомплектували за рахунок колишніх суддів українського Генерального суду, а також біженців і спеціально запрошених з Радянської Росії колишніх царських урядовців, які за допомогою українських генеральних консулів у Москві і Петербурзі змогли виїхати до України.

Сенаторами стали судді українського Генерального суду: Ачкасов, Бутовський, Василенко, Завадський, Б. Кістяківський, І. Кістяківський, Марголін, Попов, Пухтинський, Радченко, Хруцький, Чернявський, Шелухін, Шиянов, Єщенко. З них Б. Кістяківський (з залишенням на посаді професора Київського університету), Пухтинський, Радченко і Шиянов обійняли посади в Адміністраційному суді, а Ачкасов, Бутовський, Попов, Хруцький, Чернявський і Шелухін – у Цивільному. Як державні урядовці Василенко (міністр народної освіти та мистецтва), І. Кістяківський (міністр внутрішніх справ), Завадський (державний контролер) стали сенаторами Загального Зібрання із залишенням на своїх урядових посадах. До них приєдналися Голова Ради Міністрів Лизогуб, міністр юстиції Чубинський і його товариш Романов.

До складу Адміністраційного суду також увійшли начальник Головного тюремного управління В’язлов, старший прокурор Генерального суду Маркович і прокурор Київської судової палати Чебаков. Решту посад сенаторів цього суду обійняли колишні російські урядовці: сенатори «Правительствующего Сената» з Другого департаменту – Невзоров, з Цивільного касаційного департаменту – Ілімов, Носенко, Шлейфер; товариші обер-прокурорів з Другого департаменту – Майборода, з Цивільного касаційного департаменту – Волинський і Собачевський; професор Петроградського університету доктор фінансового права урядовець російського Міністерства фінансів Вічухін; колишній член Державної Думи Умішинецький; колишній комісар Тимчасового уряду Стебницький; пристав Московської судової палати Хвостов.

Сенаторами Цивільного Генерального суду, крім вказаних українських генеральних суддів, стали голови судових палат: Київської – Бокша, Одеської – Конрацький, Харківської – Примо, а також колишні російські урядовці: «Правительствующего Сената» з Другого департаменту – Толстой, з Цивільного касаційного департаменту – Краснянський, Морозов та Назімов, товариш обер-прокурора цього ж департаменту Виноградський і голова Петроградської судової палати Д. Литовченко та голова одного з її департаментів Стіна.

Найменше українських урядовців потрапило до Карного суду Сенату. Серед них були лише члени судових палат: Одеської – Льяницький, Харківської – Мочульський. Решта сенаторів Карного суду прибула з Росії. Ними були призначені колишні сенатори «Правительствующего Сената»: з Першого департаменту – магістр карного права професор Гогель, з Карного касаційного департаменту – Маньковський, Гробарь, Раєвський, Юршевський, а також товариш обер-прокурора цього ж департаменту – М. Литовченко і голова Омського військового суду Гречко.

Росіяни складали більшість і серед призначених прокурорів Генеральних судів українського Державного Сенату. Так, ними стали два колишні товариші обер-прокурорів касаційних департаментів «Правительствующего Сената» відповідно: Затворницький – Цивільного і Тизенгаузен – Карного. А товариш прокурора Київської судової палати Лашкарьов обійняв посаду прокурора Загального Зібрання Сенату. 17 серпня було призначено й прокурора Адміністраційного суду. Ним став Голова Сімферопольського окружного суду Тулов.

Першим президентом українського Державного Сенату став професор М. Василенко, а головами Генеральних судів: Адміністраційного  Д. Носенко, Цивільного  С. Гусаківський, Карного – М. Чубинський ¹⁵.

Отже, загальна кількість посад у вищій судовій установі Української Держави розподілялася поміж колишніми урядовцями УНР і запрошеними з Росії у співвідношенні приблизно «п’ятдесят на п’ятдесят». Але рівень їхньої освіченості і практичного досвіду, порівняно з центральнорадівським Генеральним судом, не давав сумнівів у компетентності і професійності сенаторів. Керівні посади в департаментах Сенату обійняли колишні українські урядовці.

Судові палати. В гетьманському Законі від 8 липня 1918 р. було зазначено, що ці судові органи залишаються «на попередніх основах, але з деякими змінами». Як і раніше, судові палати складалися з департаментів цивільних і карних справ, кожний з котрих мав свого голову і членів. У Загальному Зібранні палати головував один із голів департаментів, який вважався старшим. Судові палати були апеляційними інстанціями для всіх справ, що розглядалися в окружних судах без присяжних засідателів. Як перші інстанції вони розглядали справи про посадові і державні злочини, не виключені із загального судочинства. До того ж судові палати здійснювали наглядові функції за справами окружних судів. У свою чергу Генеральні суди Державного Сенату були апеляційною інстанцією у справах, що вперше розглядалися в судових палатах, і здійснювали нагляд за ними.

Умови обіймання посад членів судових палат визначалися Законом від 8 липня 1918 р. На них призначалися наказом гетьмана за поданням міністра юстиції обрані на Загальному Зібранні палати кандидати «з числа осіб з вищою юридичною освітою, які перебули не менше, як 10 років: а) в Судовім Присуді на урядах не нижче від Судового Слідчого чи Товариша Прокурора Окружного Суду, або б) в стані Присяжного Адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз магістра або доктора, лекторів юридичних наук в вищих школах, які виконували лекторські обов’язки протягом того самого часу».

Винятком для членів цивільного департаменту палат було те, що до обов’язкового десятирічного стажу могли зараховуватися п’ять років перебування на посадах секретаря цього департаменту або секретаря цивільного відділу окружного суду. Як і сенаторам, членам судових палат не дозволялося обіймати інших посад на державній або громадській службі, крім професорсько-викладацьких.

Протягом місяця за цими умовами були призначені члени судових палат. Їхніми головами гетьман затвердив досвідчених юристів: 10 серпня Київської – Каменцова, 23 серпня Одеської – Мартиновського і Харківської – Абрамова ¹⁶.

Окружні суди. Всі справи, що перевищували юрисдикцію мирових суддів, підлягали у порядку загального судочинства окружним судам. До складу окружного суду належали їхні голови і члени. При розподілі окружного суду на відділення одне з них очолював голова окружного суду, а в інших за взаємною угодою чи за постановою Загального Зібрання суду головували товариші голови окружного суду. Судові слідчі, які належали до складу окружного суду, передбачалися для провадження слідчих дій у справах про злочини і провини по кожній з призначених для них дільниць. Кількість окружних судів та їхніх відділень, межі їхніх округів і чисельність дільниць судових слідчих встановлювалися розписом, а чисельність членів окружного суду і судових слідчих – штатним розкладом, затвердженим гетьманом за поданням міністра юстиції. Міністр юстиції також мав право самостійно, не змінюючи штатів судових установ, призначати одного або кількох слідчих окружних судів для провадження слідчих дій у найважливіших справах. Небезпечність для держави деяких злочинів визначалася в часі й урядом. Так, 24 липня його постановою в розпорядження Мінюсту було асигновано 300 000 крб. на видатки для утворення 40 нових посад судових слідчих, які мали провадити попередні слідства у справах «про порушення граничних цін та спекуляцію» ¹⁷.

Для визначення в кримінальних справах вини або невинності підсудних до складу суду залучалися виборні присяжні засідателі. Випадки їхнього залучення визначалися ст. 201, 201¹ «Устава уголовного судопроизводства». Порядок складання списків обраних присяжних засідателів за гетьманату не змінився. Уявлення про нього дає звернення напередодні гетьманського перевороту, 24 квітня 1918 р., народного міністра судових справ УНР до свого колеги у внутрішніх справах.

В листі, зокрема, зазначалося: «Списки присяжних суддів для сесій Суду, згідно з постановою Тимчасового уряду од 21 сентября 1917 року (Зібр. Уз. і Розп. Прав. 14 жовтня 1917 р. №255, отд. І, ст. 1830) складаються земствами, а де їх нема – органами волосного самоврядування, під доглядом Повітового Комісара, а по городах Міліцією під доглядом Городського Голови. Позаяк ці списки не скрізь складено, то в багатьох місцях доводиться одкладати сесії, а для того, щоб цього не було, то прийшлося внести законопроект про те, щоб на 1918 рік користуватися списками 1916 року по 1 січня 1919 року. Прошу Вас не одмовити в заходах, щоб списки ці на 1919 рік, згідно з законами, було негайно складено, бо через згаяття виникають великі перешкоди для судових справ і витрати для казни» ¹⁸.

17 серпня було прийнято урядову постанову «Про тимчасовий порядок призначення присяжних засідателів для участі у судових засіданнях судових палат і Державного Сенату». Згідно з цим актом мали бути негайно складені чергові та запасні списки призначених присяжних засідателів з числа раніше обраних осіб і надіслані до карних департаментів судових палат і Державного Сенату. Прохання присяжних засідателів про перенесення їх до інших періодів судових засідань задовольнялися владою прокурорів тих судових інституцій, де їм належало засідати ¹⁹.

Крім того, при окружних судах і судових палатах знаходилися «кандидати на посади по судовому відомству». Так називалися судові службовці, які призначалися головами судових палат за узгодженням з прокурорами цих палат безпосередньо або за поданням голів окружних судів із числа осіб, які закінчили курси юридичних наук у вищих навчальних закладах або мали атестати про складання іспитів з цих наук. Вони вважалися теж на державній службі і поділялися на старших і молодших. Старші прирівнювалися в правах до помічників секретарів окружних судів, молодші – помічників секретарів при мирових з’їздах. Старші кандидати після півтора року обіймання цієї посади, під час яких вони могли тимчасово виконувати обов’язки мирових суддів, слідчих, товаришів прокурора, мали право звертатися до відповідних судів з проханням про видачу посвідчення, що вони довели свою компетентність у судовій справі. Після цього відбувалося їхнє призначення на вказані судові посади в порядку, встановленому для відповідних категорій «Учреждением судебных установлений».

Мирова юстиція. Нижчою ланкою мирової судової системи Української Держави були вибрані на три роки земськими зібраннями чи міськими думами за освітнім, віковим і майновим цензом мирові судді: дільничні, додаткові, почесні. 2 червня 1918 р. з’явився закон, згідно з яким за невідбуття виборів суддів або незабезпечення їхньої штатної кількості міністру судових справ надавалося право тимчасово їх призначати, але з дотриманям умов ст. 40²–40⁷ «Учреждения судебных установлений» ²⁰.

Юрисдикція дільничних мирових суддів обмежувалася мировою дільницею. Для ведення свого діловодства вони обирали секретарів, яких на посаді затверджував з’їзд мирових суддів. Для розгляду справ судді мали постійне місце на своїй дільниці, але за необхідності мали виїжджати в ту місцевість, де виникла справа. Додаткові і почесні мирові судді розглядали справи в межах мирового округу. Посади дільничних і додаткових мирових суддів передбачали постійне обіймання. Почесні мирові судді могли поєднувати державну, громадську і судову діяльність. Вони розглядали справи лише в тих випадках, коли обидві сторони зверталися за їхнім посередництвом. До мирової дільниці входило, як правило, кілька волостей чи міських районів, чіткі межі яких визначалися повітовими земськими зібраннями чи міськими думами з урахуванням адміністративно-територіального розподілу і разом із висновком з’їзду мирових суддів подавалися їхніми головами міністру юстиції на затвердження.

Мирові дільниці поєднувалися в мирові округи, в межах яких збиралися з’їзди мирових суддів. Загалом в Українській Державі діяло 115 з’їздів мирових суддів. У Законі від 15 червня 1912 р., чинному в Українській Державі, зазначалося, що «зібрання почесних, дільничних і додаткових мирових суддів кожного мирового округу складає мирову інстанцію, що має назву з’їзду мирових суддів».

До штатного розпису з’їздів мирових суддів входила посада адміністраційного судді повіту, що була введена за Законом Тимчасового уряду від 30 травня 1917 р. для розгляду відповідних справ. Але 3 червня постановою Ради Міністрів адміністраційним суддям було тимчасово доручено й провадження попередніх слідств у кримінальних справах ²¹.

Мировий з’їзд відповідного округу здійснював безпосередній нагляд за належними до нього мировими суддями. Наглядовою інстанцією стосовно з’їзду була судова палата в межах підлеглих їй округів.

Голова з’їзду призначався гетьманом за поданням міністра юстиції із числа осіб, які могли призначатися на посади по судовому відомству не нижче члена окружного суду, або із числа дільничних мирових суддів, які обіймали свої посади не менше трьох років. З’їзди мирових суддів збиралися у час і в місцях, які визначалися при виборах мирових суддів органами місцевого самоврядування, для розгляду скарг і протестів у цивільних і кримінальних справах, належних до відання мирових суддів.

При значному накопиченні справ з’їзди могли поділятися на відділення, в одному з яких головував постійний голова з’їзду, в інших – тимчасові. При мирових з’їздах під безпосереднім наглядом їхніх голів існували особливі канцелярії, до яких належали за окремими штатами секретарі та їхні помічники. Для виконання рішень мирових суддів та їхніх з’їздів, а також для інших виконавчих дій за розпорядженням з’їздів та їхніх голів призначалися судові виконавці. Якщо судових виконавців було недостатньо, їхні обов’язки могли покладатися на чинів Державної варти, за що останні отримували грошову винагороду за рахунок Державної скарбниці. Для виконання окремих доручень з’їздів мирових суддів їхні голови призначали судових посланців.

Прокуратура. Складовою частиною судового відомства, але зі своєю особистою організацією, як і в Російській імперії, в Українській Державі була прокуратура. Її функції визначилися ще під час судової реформи XIX ст., яка встановила, що прокурорські обов’язки полягають: 1) в нагляді за єдиним і точним дотриманням законів; 2) у викритті і переслідуванні перед судом будь-якого порушення законного порядку і у вимогах розпоряджень до його відновлення; 3) в наданні суду попередніх висновків у випадках, вказаних у статутах цивільного і карного судочинства ²².Наступні закони поклали на прокуратуру низку адміністративних функцій: нагляд за тюремними закладами, участь у різних губернських «присутствіях», нагляд за карними поліцейськими відділеннями тощо.

Очолював прокурорську ієрархічну піраміду міністр юстиції. У ст. 43 Закону від 8 липня 1918 р. вказувалося, що «при кожнім Генеральнім Суді, а також Загальному Зібранні Державного Сенату пробувають прокурор і товариш прокурора під вищим доглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора».

Обсяг прав і обов’язків прокурорів Державного Сенату та їхніх товаришів встановлювався відповідно до колишніх обер-прокурорів та їхніх товаришів російського «Правительствующего Сената». Крім цього, їм надавалося також право порушення питання про необхідність пояснення або доповнення чи зміни існуючих законів. Для цього вони мали після обов’язкової наради з усіма товаришами прокурорів належного Генерального суду робити подання до міністра юстиції. Виконання обов’язків прокурора при «Сполученій присутності» та Загальному Зібранні всіх генеральних судів, Загальному Зібранні Цивільного і Карного судів, а також у Вищій дисциплінарній присутності покладалося на прокурора при Загальному Зібранні Державного Сенату. А обов’язки прокурорів при «Сполучених присутностях» Адміністраційного та Цивільного, Адміністраційного та Карного генеральних судів покладалися на прокурора того генерального суду, до компетенції якого належала справа.

Підпорядковуючись міністру юстиції, прокурори Державного Сенату разом з тим займали певне місце в організаційно-штатній структурі вищого судового органу держави. Їхній ранг стосовно інших сенатських службовців підкреслював значно вищий клас посади і розмір щорічного утримання.

Безпосередньо міністру юстиції підпорядковувались також прокурори судових палат, які теж мали товаришів. Так стали зватися за гетьманським законом «Про Судові палати та Апеляційні суди» колишні старші прокуратори та «прокуратори» судових установ, що були введені законом Центральної Ради «Про Апеляційні Суди» від 17 грудня 1917 р. Ці посади теж входили до спільних штатних розкладів урядових осіб судових палат, затверджених окремим законом 15 липня 1918 р. ²³. Цей нормативний чинник, не змінюючи штатів судових установ, з 1 квітня 1918 р. встановив для їхніх службовців нові розміри грошового утримання. В примітках до Закону були лише окремі штатні уточнення стосовно судових палат.

Зокрема зазначалося, що «кількість відділів і штатних посад у кожному Апеляційному суді визначається розпорядженням Міністра Юстиції із їх загальної кількості: старших (до VII класу включно – О.Т.) – 125, молодших – 300 осіб». Канцелярські урядовці поділялися по всіх судових інституціях міністерським розпорядженням з огляду на їхню загальну кількість – 1 555 осіб. Розміри платні службовцям їх палат встановлювалися законом.

Назва посад Персонального Складу	Річна плата Кожному	Клас посади
Старш. Предсідатель Судової Палати Предсідатель Департаменту Судової Палати Член Судової Палати Прокурор Судової Палати Товариш Прокурора Секретар Помічник Секретаря Секретар Прокурора Помічник його Скарбник Архівар Судовий виконавець Урядовці 1-го ряду 2-го ряду 3-го ряду	16.000 14.000 12.000 15.000 12.000 6.600 5.400 6.000 4.800 5.400 5.400 3.600 3.900 3.430 до 3.000	IV IV V IV V VII VIII VIII IX VIII VIII IX IX X X
Кабінети Науково-Судової Експертизи при Прокурорах Судових Палат Завідуючий Кабінетом Помічник Завідуючого Лаборант Секретар Технік	12.000 9.600 6.000 4.500 4.500	V VI VIII IX IX

У підлеглості прокурорів кожної із трьох діючих в Українській Державі судових палат (Київської, Харківської, Одеської) відповідно до їхньої територіальної юрисдикції були прокурори окружних судів та їхні товариші. Останні поділялися по повітових містах судового округу, де вони здійснювали нагляд за попереднім слідством і брали участь у з’їздах мирових суддів. При цьому у будь-якій цивільній чи карній справі прокурор міг замінити свого товариша, прийнявши справу під свою відповідальність.

Цікавим є те, що у штатному розкладі урядовців окружного суду посадові особи прокурорського нагляду, на відміну від Державного Сенату і судових палат, визначалися окремо:

Посада	Річна плата (в карбованцях)		Клас посади
Посада	У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі	В інших землях	Клас посади
О к р у ж н і с у д и
Голова окружного суду	13200	12600	IV
Товариш голови окружного суду	12000	11400	V
Суддя окружного суду	10200	9600	V
Судовий слідчий	9000	6400	VІ
Секретар окружного суду	6000	5400	VІІІ
Помічник секретаря	5400	4600	Х
Скарбник окружного суду	6000 (у Києві 6500)	5100	VІІІ
Старший нотарь	10200	9600	V
Помічник старшого нотаря	8400	7200	VІ
Архівар суду	5400	4800	VІІІ
Судовий виконавець	4800	4200	VІІІ
Судовий посланець	3600	3600	ХІІ
Кандидати на судові посади: Старший Молодший	4200 3600	3600 3000	VІІІ ІХ
П р о к у р а т у р и
Прокурор окружного суду	12000	11450	V
Товариш прокурора	9600	9000	VІ
Секретар	5400	4800	VІІІ
М и р о в і і н с т и т у ц і ї
Голова з’їзду мирових суддів	11400	10500	V
Адміністративний суддя	10000	9400	V
Дільничний і додатковий суддя	8600	8000	V
Секретар мирового з’їзду	5400	4800	VІІІІ
Помічник секретаря мирового з’їзду	4200	3600	Х
Секретар адміністративного судді	3600	4200	Х
Секретар мирового судді	3600	2400	Х
Судовий виконавець	4800	4200	ІХ
Судовий посланець	3000	2400	ХІІ
Канцелярські урядовці всіх судових інституцій
1 ряду	4200	3600	ІХ
2 ряду	3600	3000	Х
3 ряду	3000	2400	Х

Введені штати і оклади утримання прокурорських співробітників та інших судових службовців були єдиними для всіх судових установ. Винятком став лише Катеринославський окружний суд, який мав найбільшу кількість належного до його юрисдикції населення. 17 липня 1918 р. гетьман затвердив урядову постанову про збільшення штатів товаришів прокурора цього суду на 5 одиниць, для чого додатково асигнувалося 14 140 крб. ²⁴.

Після прийняття єдиних штатів судового відомства Міністерство юстиції підкреслило й обов’язковість дотримання єдиного порядку призначення на посади. Молодші члени прокуратури призначалися і звільнялися міністром юстиції, а починаючи з V класу – гетьманом за поданням міністра юстиції, як і урядовці відповідного класу інших міністерств згідно з законом від 24 липня 1918 р. «Про порядок призначення осіб на урядову службу». Старші члени здійснювали нагляд за службовою діяльністю підлеглих, для яких їхні приписи були обов’язковими. Серед таких були і приписи про порушення карного переслідування проти особи, підтримка звинувачення в суді, винесення щодо справи апеляційного протесту. При цьому прокурори та їхні товариші підтримували звинувачення лише у справах, належних до юрисдикції загальних судових установ. У кримінальних справах, що розглядалися в мирових інституціях, звинувачення перед судом здійснювали приватні особи, чини Державної варти та інших адміністративних органів у межах, що встановлювалися законом.

Матеріальне забезпечення. Крім вказаної плати, Закон від 15 липня 1918 р. передбачав для певних категорій службовців судового відомства додаткові виплати.

Всім судовим слідчим, які не мали державних приміщень для своїх камер, передбачалося «на утримання камер та на телефон у Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі – 2 000 крб., по інших землях – 1 500 крб. щорічно». Ці гроші надавалися у відповідній пропорції «їм у довічне розпорядження щомісячно одночасно зі службовою платнею». Таким же чином прокурори отримували гроші «на роз’їзди в судових справах», а їхні товариші – «на канцелярські видатки і телефон за місцем перебування судової установи і в Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі – по 1 600 крб. щорічно, в інших землях – по 1 200 крб.» В мирових інституціях дільничні судді додатково отримували щорічно 1 200 крб. на канцелярські видатки і на службові роз’їзди, адміністративні судді – 2 000 крб. на канцелярські видатки і утримання камер. Дільничним і додатковим мировим суддям на наїм приміщень для камер мали надавати 600 крб. щорічно повітові земські установи. Місцеві органи самоврядування зі своїх коштів могли також призначати цим суддям додаткову платню, а міністр юстиції – «дозволяти їм мешкати у вільних кімнатах судових установ безкоштовно» ²⁵.

14 вересня 1918 р. у «Державному вістнику» було опубліковано урядову постанову від 30 серпня «Про продовження до 1 січня 1919 р. прикомандирування урядових осіб бувших російських судових інституцій, та про асигнування Міністерству Юстиції 600 000 крб. На утримання вищезгаданих осіб».

Отже, гетьман виявляв вагому турботу про своїх «служників Феміди». Про це свідчить і розпис бюджетних видатків по Міністерству юстиції. Загалом вони були визначені на суму 106 292 711 крб., з них 50 378 268 крб. – по загальній і 55 914 443 – по тюремній частинах. У статтях першої половини міністерського бюджету було визначено: «утримання Генерального Суду, Державного Сенату та існуючих при них інституцій – 1 353 877 крб., утримання центральних установ – 1 522 488 крб., утримання бувшого Міністерства Судових справ – 365 626 крб., різні видатки адміністрації – 1 010 000 крб., Судові палати та Київський апеляційний суд – 2 322 989 крб., Окружні суди – 19 003 384 крб., Мирові судові установи – 23 716 092 крб., Комерційні Суди – 158 030 крб., загальні видатки судових установ – 7 481 266 крб., спорудження та ремонт будинків – 1 043 000 крб., допомоги на різні випадки – 1 188 крб., різні видатки – 2 370 345 крб.» ²⁶.

Службова діяльність. У своїй діяльності урядовці центральних установ Міністерства юстиції, органів суду і прокуратури керувалися колишніми російськими законами. Дещо пізніше, починаючи з червня, в гетьманських нормативних актах стали з’являтися позначки, які вносили деякі обмеження у користування російською законодавчою спадщиною. Але майже всі вони укладалися у вираз: «наскільки постанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української Держави» ²⁷.Найсуттєвіше поширила повноваження прокурорів хіба що постанова Ради Міністрів «Про порядок проведення деяких карних справ» від 23 серпня 1918 р. Вона встановлювала нову редакцію ст. 545 «Устава Уголовного судопроизводства». Відтепер у справах про злочини і переступи, які не передбачали позбавлення всіх прав стану, особистих або належних за станом прав і переваг, досудове слідство визнавалося необов’язковим. Прокурор, зважаючи на відомості та докази, доставлені йому, чи за самим складом справи міг визнати можливим відразу пропонувати судові акт звинувачення. За цією ж постановою вносилися зміни до ст. 277¹, 286¹ вказаного статуту. Судовий слідчий при отриманні дізнання від вартових про злочини, за які не позбавляють всіх прав стану, у випадку, коли дізнанням докладно з’ясовані всі обставини справи, але немає ніяких вказівок на винних у злочині, міг, завівши в себе справу, подати її без провадження попереднього слідства до окружного суду. Таким же чином судовий слідчий відтепер міг надсилати до суду справи, «за якими після проведення деяких окремих слідчих дій не буде ніяких вказівок на винних». В такому випадку за прокурором або його товаришем зберігалося право «вимагати або доповнення справи окремими слідчими діями за зробленими ними вказівками або переведення цілковитого досудового слідства» ²⁸.

Загальний огляд судових справ, матеріалів прокурорських перевірок свідчить, що в них було значно менше посилань на нові закони, ніж на старі. Це цілком зрозуміло з огляду на зовсім незрівнянний час існування Української Держави і Російської імперії. Урядовці Мін’юсту, сенатори, судді, нотарі, прокурори і слідчі справно виконували свої обов’язки згідно з отриманими знаннями і набутим за царату практичним досвідом. Для прикладу наведемо кілька документів.

14 червня 1918 р. прокурор Одеського окружного суду надіслав листа до міського отамана про те, що під час перевірки скарг на незаконне і довгочасне утримання під вартою у відділеннях Державної варти було викрито порушення закону. Зокрема, в листі було вказано, що «подібний порядок заключення під варту не відповідає вимогам закону, викладеним в ст. 9 «Устава уголовного судопроизводства», стосовно осіб, яких затримують за розпорядженням адміністративної чи іншої влади. Ці розпорядження повинні викладатися в формі постанов, протоколів або подібних їм формальних актів, а їхні копії належить доставляти до місць замкнення, де утримуються заарештовані (ст. 431–432 «Устава уголовного судопроизводства)». «Дотримання останньої із формальних умов арешту, – писав далі прокурор, – є суттєво важливим, бо, посвідчуючи існування постанови законної влади про арешт, воно разом з тим дає можливість компетентній владі перевіряти правильність підстав затримання. А тому відсутність у місці замкнення копії з постанови про затримання як порушення однієї із гарантій особистої свободи може наслідувати за собою згідно зі ст. 10 «Устава Уголовного Судопроизводства» негайне звільнення такого заарештованого з-під варти». Разом з тим зазначимо, що прокурор, не став діяти за вказаною статтею, а лише додав у своєму листі таке: «Про викладене вважаю необхідним сповістити Вас Пане міський Отаман, на розпорядження і просити Вас не відмовити у своєму сприянні до встановлення у місцях замкнення при Одеській варті правильного порядку прийому і утримання арештантів» ²⁹.

8 липня 1918 р. прокурором Уманського окружного суду було надіслано подання до прокурора Київської судової палати такого змісту: «З приводу переданого по телеграфу розпорядження маю честь доповісти, що дільничний товариш прокурора двічі, 25 і 26 червня, в останній раз разом із судовим слідчим по найважливішим справам виїжджав із Умані для збирання відомостей по справі про розбійницькі напади на Кашперівський завод, але був позбавлений можливості прибути на місце злочину через явну небезпеку для життя, бо райони Животовської і Тетичевської волості так само, як і інші місцевості Таращанського повіту, охоплені вогнищем повстання і є ареною дій каральних німецьких загонів. Відомості про обставини справи запрошені від місцевого начальника Державної варти і з отриманням їх терміново будуть надіслані Вам і до Міністерства» ³⁰.

В серпні 1918 р. прокурором Вінницького окружного суду було здійснено перевірку відповідності закону постанови подільського губернського старости за №6031 від 23 липня. Цим підзаконним актом затверджувались результати дізнання, поданого ольгопільським повітовим старостою у справі селян с.Овсієвки І. Гончаренка, П. Жеребка, І. Тодоренка, М. Репи, Ф. Плахотного і О. Барабаша. В постанові було вказано, що «хоча зібрані по цій справі матеріали не дають підстав для притягнення зазначених осіб до судової відповідальності, але мають докази про шкідливу діяльність цих осіб, яка виявилась в тім, що вони ведуть агітацію до повстання проти існуючого в Українській Державі уряду, на підставі Закону від 2 серпня 1917 р. вислати цих осіб за межі України порядком, зазначеним у циркулярі МВС по Департаменту Державної варти від 3 липня 1918 р. №1013, а до цієї висилки тримати їх під вартою». За висновками перевірки ця постанова губернського старости визнавалась відповідною закону, а матеріали перевірки було надіслано до Одеської судової палати³¹.

3 вересня 1918 р. прокурор Стародубського окружного суду надіслав до Київської судової палати подання з листуванням у справі повітового старости Оршаво-Орачевського. Вона була порушена за скаргою громадянина М. Поручка, якого в березні 1917 р. тиждень протримали у в’язниці без оголошення підстав для його звинувачення. Повітовим комісаром Тимчасового уряду на Стародубщині в цей час був Оршаво-Орачевський. Київська судова палата прийняла справу до провадження, але за гетьманату її розгляд не було завершено³².

Отже, наведені документальні матеріали дають підстави для підтвердження висновку, що гетьманське реформування «цивільного відомства» юстиції в Українській Державі полягало у пристосуванні відповідного царського апарату до зменшення загальної території його юрисдикції. Воно не торкалося загальних принципів російського судоустрою і судочинства, визначених у другій половині ХІХ –на початку ХХ ст.

Blog

Української держави

Содержание