Geum.ru

Української держави

Вид материалаКнига

Содержание


Каральні заходи.
Охоронний апарат української
Подобный материал:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Каральні заходи. Говорячи про поліцейські репресії, А. Гольденвейзер мав на увазі позасудові санкції, які застосовувала українська місцева влада до порушників обов’язкових постанов губернських старостів чи міських отаманів. Але, до речі, союзне військове командування теж досить часто вживало позасудові примусові заходи до місцевого українського населення. Маємо цікаві дані про кількість позасудових арештів у Новоушицькому повіті на Поділлі у червні 1918 р. Згідно з повідомленням начальника повітової варти прокурора Кам’янець-Подільського окружного суду від 6 липня за цей час арешти здійснювались неодноразово: Державна варта – 3 рази (всі за крадіжки), повітовий староста – 1 (за агітацію проти українського уряду), повітовий військовий комендант – 2 (у справі про виступ козаків), австро-угорська жандармерія і військові – 29 (за агітацію проти австро-угорських військ, грабування майна землевласників, напад на австро-угорських жовнірів, а Яков Бондарь – за «фальшування документів у земській управі»). Абсолютна більшість адміністративно заарештованих була селянами 79.

Найпоширенішими позасудовими санкціями, що застосовувались союзниками до місцевого українського населення, були контрибуції. Цей вид покарання був колективним і використовувався за неможливості персонально встановити порушників. Найчастіше контрибуції накладалися за вбивство чи поранення солдат і офіцерів союзного військового контингенту.

Наприклад, за наказом начальника Маріупольської австро-угорської залоги контрибуція на 270 000 крб. було накладено на населення порту і робітничих селищ за 5 цісарських загиблих солдат і 7 поранених офіцерів під час нападу місцевих партизан 23 і 24 липня. Контрибуція розподілялася між всіма мешканцями вказаних населених пунктів. До тих, хто її не здавав, передбачалася примусова конфіскація майна 80. Перед нами доповідь начальника варти одеському міському отаману від 1 серпня 1918 р.: «Вчера в 10 ч. вечера вольноопределяющийся младший унтер-офицер Тадеуш Левандовский 90 пехотного полка при возвращении домой на Хуторской улице был тяжело ранен револьверной пулей в спину проходящим штатским. Он скончался от ран. На город Одессу, по этому случаю, наложена контрибуция в 40 000 рублей. Об этом имею честь уведомить Ваше Превосходительство. Эта контрибуция должна быть внесена до 15 числа текущего месяца» 81.

Звісно, що утримання контрибуції не могло схвально сприйматися місцевим населенням. Щодо тих, хто відмовлявся сплачувати кошти, не поодинокими були факти застосування фізичної сили.

Наведемо для прикладу свідчення мешканця с.Богданівки Остерського повіту Чернігівщини Р. Теплюка, яке він зробив судовому слідчому 25 вересня 1918 р.: «Я затрудняюсь перечислить, кто именно тогда же уплатил деньги, но одно знаю, что контрибуция была собрана почти полностью. Дениса Теплюка, Петра Бойко, Наума Бобко и Демьяна Веленского комендант, под конвоем вартовых, не знаю зачем, заводил с площади в помещение, откуда были слышны крики, а когда указанные выше лица вышли из помещения, то жаловались, что по приказу коменданта их били шомполами. Причитающуюся с меня сумму 1 100 рублей я не мог внести сразу, т. к. такой суммы в наличности не имел. Должен сказать, что первоначально с меня причиталось 800 руб., и когда узнал, что комендант требует немедленной уплаты, то пошел по селу, чтобы одолжить у кого-либо эти деньги. Во время моего отсутствия явился вартовой, и когда жена моя сказала, что я ушел одолжить деньги, то вартовой приказал жене идти к коменданту. Жена моя Наталия Гавриловна отправилась и, как потом мне рассказывала, была выругана комендантом площадной бранью и, кроме того, комендант ударил ее три раза. Почему именно на меня было наложено еще 300 руб. контрибуции, я не знаю. Эти 300 руб. я должен был уплатить в понедельник 30 сентября. В этот день в нашем селе снова был комендант и собирал деньги с лиц, не уплативших еще своей доли, и с тех лиц, на коих была наложена дополнительная контрибуция. Сбор контрибуции сопровождался неистовством со стороны вартовых. Последние, не знаю каким образом, оказались пьяными, бродили по селу, требовали всевозможных съестных припасов, за которые платить отказывались, грозили побоями тем, кто сразу не давал, в избе Демьяна Зеленского выбили стекла, избили старуху 80-ти лет – Марию Романенко. Перечислить подробно все бесчинства варты я не могу, т. к. не ожидая окончания сбора контрибуции, и видя при каких условиях этот сбор производится, я спешил в Киев одолжить 3 000 руб.» 82.

Подібні випадки в той час траплялися нерідко. Крім того, союзні війська в ході каральних експедицій застосовували до місцевого населення й інші примусові заходи, які не визначалися судовою владою. Зокрема, це були підпали помешкань і руйнування їх за допомогою артилерії.

Наведемо кілька документальних свідчень цього.

3 серпня 1918 р. з Херсонщини до міністра внутрішніх справ було надіслано доповідь олександрівського повітового старости такого змісту: «21 липня с.р. вдосвіта з села Павлиша підійшов до м. Новогеоргієвська ескадрон 10 Драгунського Австро-Угорського полку й, оцепивши місто та встановивши гармату в напрямку міста в ½ версти, вистрілив два рази в повітря. О 4 годині ранку командуючий ескадроном ротмістр Говинер запросив до себе в. о. Міського Голови м. Новогеоргієвська Вороніна й запропонував йому зібрати в 11 год. дня все мужське населення від 16 років й, коли все було виконане, він, Говинер, оповістив населенню через того ж Вороніна зібрати й видати йому до 3-х годин дня 500 рушниць, інакше місто буде обстрілюватися бойовими снарядами й обкладено контрибуцією в 250 000 крб. О 3-й годині того ж 21 липня мешканцями було принесено всього 3 рушниці, на підставинах чого почався обстріл міста, котрий рідко продовжувався до 5 год. дня. Вистріляно 14 снарядів, при чім опісля кожного гарматного вибуху вчинявся кулеметний вогонь. В 7 годин вечора, коли Міський Голова з представниками від міста: генералом Покрасовим, підполковником Кюблером і громадянами Борисом Екслером, Петром Нестеровим та Павлом Пановим з’явився до австрійського коменданта ротмістра Говинера для условлення, то останній розклав контрибуцію таким чином: на місто Новогеоргієвськ – 135 000 крб. та 40 сорочок й на окраїни міста Новогеоргієвська – д.д. Закаміння й Прилипки Новогеоргієвської волості – 90 000 крб. та з кожного двору по одній сорочці.

На другий день, 22 липня, о 12 год. дня, представники міста внесли повністю виможну суму грошей й 240 сорочок; представники деревень Закаміння й Прилипки внесли усього 30 000 крб. та 120 сорочок. З внесеної суми по проханню делегації через 3 дні повернено Говинером: місту – 35 000 крб., котрі й звернені до міської каси; д.д. Закаміння й Прилипки повернено 20 000 крб. За для виконання накладеної контрибуції постановою Новогеоргієвської Міської Думи 21 липня ввечері була зібрана вимагаєма з мешканців міста сума розкладним чином: по 11 крб. з чоловіка обого полу, 53 000 крб., тимчасово взяті в міської каси, в д.д. Закаміння й Прилипки речі та кошти одбиралися.

За час обстрілу міста, вбита дочка місцевого громадянина І. Удо­венка – Гапка, 17 років, тяжко поранений в груди громадянин Василій Матвійович Клюєв, котрий поправляється, легко поранені: син Клюєва Василь, 12 років, дівчина Соня Абрумовна Рабинович, 18 років й громадянка Явдоха Васильовна Никитенко, 60 років. Зіпсовані в м. Новогеоргієвському помешкання: 1) Купріяна Івановича Шатацького – одбитий вугол дому, розбито 2 вікна й 5 шибок. 2) У Василя Клюєва пробита Ɂтіна дому, розбито одне вікно й окремо 6 шибок. 3) У Донченка пробитий наскрізь вугол будинку, зібрана частина стелі, знищена піч, вікно, побита дрібними осколками стіна. 4) У Якова Леонтійовича Обушка пробита наскрізь стіна дому, пошепчений коридор, 4 дверей, та 10 шибок у вікнах. 5) У Пилипа Яковлевича Донченка пробита в 3 місцях стіна столярної майстерні і розбито 4 нових скрині. 6) У Василя Микитовича Микитенка вибито вікно з рамою, пробита стеля й пошепчена частина стіни.

Зброя знесена така: рушниць – 62, рушниць для полювання – 65, самопалів – 6, холодної зброї – 66, ручних гранат – 2, газових масок – 2. Недодані спочатку 160 сорочок від м. Новогеоргієвська тепер видані австро-угорському комендантові».

14 серпня 1918 р. новоушицький повітовий староста доповідав подільському губернському старості про таке: «12 серпня в 5 год. дня через с.Вербовець із м. Мурованих-Куриловець провозилася пшениця під охороною австрійських солдатів. В с.Вербовці коні деяких підводчиків не змогли далі везти вантаж. На випадок базарного дня на ярмарочному майдані знаходилися підводи, із числа котрих австрійські солдати хотіли взяти декілька підводів. Під час розмови з австрійськими солдатами підійшов мешканець с.Вербовець Параній Самборський і почав з ними розмовляти на німецькій мові; один із австрійських солдатів вдарив Самборського прикладом, після чого натовп селян накинувся на солдатів, солдати відкрили по натовпу стрілянину. У боротьбі був вбитий один австрійський солдат, важко поранений селянин с.Мациорського Калюської волости Андрій Артемів-Кучерявий і легко поранена селянка Старої Гути Віктория Моржвинська. Гвинтівка в убитого австрійського солдата взята Дмитриєм Самборським, з якою він зник. 13 серпня вранці в с.Вербовець прибув Австрійський загін на чолі з комендантом, охопив місто і в 11 год. ранку обстріляв його гарматним і кулеметним вогнем. Від обстрілу загорілися і згоріли будівлі, належні Григорію Михайловичу Тросцинському, Федіру Дем’яновичу Тучинському і Василю Михайловичу Милькевичу. Після обстрілу австрійський загін увійшов до міста і підпалив будинок і клуню, належні Парфенію Григоровичу Самборському, запідозреному у підбурюванні натовпу проти австрійських солдатів, і потім примусив внести протягом 3-х годин 50 000 крб. контрибуції: з християнського населення – 35 000 крб. і єврейського – 15 000 крб. Контрибуції взято з християнського – 32 000 крб., а єврейського – 15 000 крб. Дізнання для з’ясування винних у підбурюванні натовпу проти австрійських солдатів проводжується начальником Державної варти» 83.

3 жовтня 1918 р. таємне повідомлення до директора ДДВ по освідомчому відділу надіслав київський губернський староста. Він писав: «С возвращением прошения уполномоченных Тулинецкого сельского общества сообщаю, что, как донес каневский повитовый староста, 4 августа с.г. в село Тулинец прибыл немецкий отряд для отобрания оружия и выяснил на месте виновных в убийстве в названном селе 12 июля 4-х человек из комендантской сотни и поджоге дома, принадлежащего помещику Иосифу Янковскому. На собранном при сельской управе сходе выяснено, что виновными оказались местные крестьяне: Денис Макаренко, Денис Просоровский, Деонисий Онищенко, Петр Кузьменко, Никифор Галушка, Корней Галушка, Мирон Галушка, матрос Адам Зинченко, Демид Добренко, Максим Хорошу, Афанасий Лупонос, Семен Бобырь, Леонтий Назаренко, Тимофей Галушка, и Константин (по фамилии не выясненный). Также установлено, что во время пожара из дома Янковского расхищали вещи селяне того же села: Петр Колесник, Роман Погорелый, Василий Галушка и Корней Галушка, скрывавшиеся с оружием. По распоряжению лейтенанта немецкого отряда отрядом комендантской сотни в селе Тулинцах были сожжены дома главных виновников приведенного выше преступления: Адама Зинченко, Прохора Лизогуба, Корнея Апанасенко, Матвея Галушки, Корнея Галушки и Федора Галушки и забраны по распоряжению того же лейтенанта принадлежащие этим лицам и находившиеся в домах носильные вещи, которые переданы отряду комендантской сотни, а у Корнея Опанасенко убиты две коровы и взята лошадь для нужд сотни. На сельском сходе лейтенантом немецкого отряда и лично начальником варты предложено собравшимся селянам добровольно сдать оружие, и свезти в экономию разграбленное имущество, но население оружие не снесло, заявив, что такового у них не имеется. Относительно разграбленного имущества, принадлежащего помещику Янковскому, общество заявило, что оно согласно возвратить таковое г. Янковскому, но так как часть имущества уже продана, то они согласны уплатить деньгами и для ведения переговоров с помещиком по этому делу избрали делегатов во главе со священником Колосовым. Названному обществу было предложено в течение 7 дней задержать и передать в распоряжение судебных властей скрывшихся упомянутых выше преступников, что последним также не исполнено за исключением случая, имевшего место 17 августа, когда в с.Тулинец выезжал для производства расследования помощник повитового старосты Проценко, к которому добровольно явился возвратившийся в село один из подозреваемых соучастников в убийстве 4 чинов комендантской сотни – Арсений Лупонос, который последним и был арестован и препровожден в г. Канев в распоряжение судебного следователя».

16 жовтня з подібною доповіддю до міністра внутрішніх справ звернувся губернський староста Чернігівщини. Він доповів, що «29 августа с.г. по распоряжению немецких военных властей было сожжено в селе Пятовске Стародубского уезда 94 двора и в д. Янькове 23 двора местных жителей за то, что в селе Пятовске и д. Янькове имеется более 30 человек, которые находятся в большевистских бандах, оперирующих в лесах дач Пятовска и Янькова и соседних селениях. Банда эта по уговору с некоторыми жителями села Пятовска и Янькова в ночь на 29 августа с.г. ввезла в Пятовск 4 пулемета и с четырех сторон стала обстреливать училище, в котором помещались немецкие войска. В свою очередь немецкие войска также открыли огонь по банде большевиков, которая разбежалась.

По распоряжению немецких властей был созван сход Пятовска и Янькова, где было предложено выдать лиц, участвовавших в нападении на немецкие войска, после чего было установлено, что из жителей села Пятовска участвовали в нападении Нил Пасенюк, Козьма Короткий, Климентий Подольный и Дмитрий Галушка, которые после обстрела из села скрылись вместе с бандой. Кроме того, немцами в виде контрибуции забран скот, хлеб и разное имущество, расстреляны брат большевика Савелий Суслов и житель села Осколково Миндель Рыклин, у коего имели приют большевистские банды» 84.

Отже, варто зазначити, що випадки страти військовими союзниками України її громадян без суду і слідства траплялися. Але ж безперечних документальних свідчень про це, крім зазначених у вищевказаному зверненні О. Романова до Д. Дорошенка від 22 серпня 1918 р., не відомо. Не наводили їх і радянські дослідники. Про найбільшу каральну акцію австро-угорців в Україні вказує у своїй монографії В.І. Петров. За його даними, під час придушення селянського повстання в с.Канеж Єлісаветградського повіту на Херсонщині 3 червня 1918 р. «карателі розстріляли і повісили на крилах вітряка 117 активних учасників повстання, яких виявили за сприянням місцевих багатіїв» 85. Але при цьому автор не зазначає, чи відбувався над страченими суд.

8 серпня 1918 р. в московській газеті «Вперед» з’явилося повідомлення про те, що «в с.Акимівці Ново-Покровської волості Катеринославського повіту, австро-угорськими владами за вказівкою чиновника особливих доручень при губернському старості корнета Черниці розстріляно 12 чоловік і один повішений» 86. Проте ми знову не можемо сказати, чи відбувався над ними суд.

Серед переглянутих архівних джерел вражає лист інспектора Петриківської вищої школи Новомосковського повіту до відділу освіти Катеринославської губернської управи від 5 листопада 1918 р. В ньому зазначалося, що навчання в цій школі було припинено, «бо каральною експедицією перед дверима і вікнами школи повішано і розстріляно кілька чоловік, яких трупи не було прибрано на протязі трьох днів» 87. Але ж і в цьому випадку відомості про слідство і суд, які б передували страті, відсутні.

Залишилися документальні свідчення про страти українських громадян за вироками німецьких та австро-угорських військово-польових судів. Так, у м. Сміла на Київщині 14 липня 1918 р. було розстріляно 7 селян. Вирок їм було винесено німецьким військово-польовим судом за напад 7 липня на німецьких військових і службовців української Державної варти, під час якого кілька з них загинуло 88. Разом з тим притягнення до військово-польового суду союзників українського громадянина ще не означало обов’язкову його страту, як намагалася зобразити радянська історіографія. Наприклад, якщо за скоєні неправомірні вчинки німецькими законами не передбачався смертний вирок, військово-польові суди визначали такі покарання: «довічне тюремне ув’язнення, або – до 15 років; виправні роботи до 5 років або штраф до 15 000 марок» 89.

Загалом відоме сьогодні історико-правовій науці архівне підґрунтя не дає підстав для сумнівів щодо жорстокості військової «Феміди» союзників в Україні 1918 р. Але ж, на наш погляд, їхній «каральний млин» не набув таких обертів, як за часів попереднього і майбутнього більшовицького панування в Україні. Крім того, аналіз розвитку відносин між Центральними державами наприкінці літа – на початку осені 1918 р., коли визначилася тенденція до усталеності правового життя в Українській Державі, дозволяє стверджувати, що обсяг справ, належних до союзної підсудності, мав скорочуватися, а відтак вона не загрожувала українській незалежності і мала тимчасовий характер.

На користь такого висновку наведемо ще вирази двох німецьких офіцерів. Перший з них – командир польового підрозділу Ганс Типтур у своїх мемуарах згадував: «Наш прихід поклав край пануванню чорноти, вже не можна було безкарно грабувати і красти в садибах, на фабриках, в магазинах і в квартирах; вже не можна було виступати в ролі соціалізуючої сили проти заможних, вже не можна було грабувати німецьких колоністів чи взагалі зривати злість, а, навпаки, треба було заставити себе підкорятися законному порядку і іншим скасованим речам, що після цієї райської необмеженості було досить неприємною справою» 90.

Другий – командувач фельдмаршал Ейгхорн, піднімаючи чарку на обіді гетьмана за його здоров’я, сказав: «І коли в різних околицях цього краю нас не приймають з радістю, але з недовір’ям і навіть з відвертою ворожістю, це болить мені до живого. Усе ж я вірю, коли Україна як самостійна і незалежна держава стане на свої власні ноги, тоді ці люди, – за винятком хіба тих, хто з особистої користі хочуть продовжити стан революції в безкінечність, – з подякою згадають німецьких солдатів» 91.

На нашу думку, якби не повстання Директорії та більшовицька навала з півночі, ці слова Ейгхорна мали бути підтвердженими життям. Натомість майже вісім десятиліть панування комуністичної ідеології на теренах більшої частини України діаметрально змінили уявлення її мешканців про військову присутність Центральних держав у 1918 р.

Замість закінчення

ОХОРОННИЙ АПАРАТ УКРАЇНСЬКОЇ
ДЕРЖАВИ ПІД ЧАС ПОВАЛЕННЯ
ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО

Зовнішньополітичні передумови. У вересні 1918 р. один за одним почали вибувати із участі у світовій війні союзники Німеччини. Поразки на фронті призвели до відмови воювати болгарських солдат. Вони повстали проти свого командування, проголосили Радомирську республіку і спробували захопити Софію. Болгарський уряд з великими труднощами розгромив повстанців, але, злякавшись нових безладь, розірвав відносини з австро-німецьким блоком і 29 вересня капітулював перед Антантою 1.

Відчуваючи близьку поразку Німеччини, нові акценти у своїй зовнішній політиці зробила Радянська Росія. Український генеральний консул О. Кривцов повідомляв з Москви про можливість денонсації в односторонньому порядку Росією Брестського миру, а відтак і відмови виконання відповідних зобов’язань.

Це викликало занепокоєння в гетьманських урядових колах. 2 жовтня 1918 р. Рада Міністрів, розглядаючи питання про вжиття заходів щодо «врятування самого існування Української Держави», вирішила встановити союзні відносини з російською Добровольчою армією. В Катеринодарі з’явився колишній товариш голови Державної Думи С. Шидловський, якого гетьман призначив на посаду харківського губернського старости. Він запропонував добровольцям допомогу зброєю в обмін на участь у захисті гетьмана від більшовиків, але отримав від Денікіна відмову. «Білий» генерал жадав офіційного звернення гетьмана про допомогу. В цей час у Києві вже діяв представник Добровольчої армії полковник Ней­мирк, а насправді агент підпільної монархічної організації «Азбука» на прізвисько «Капке», який проводив хитромудру комбінацію для тиску на гетьмана з метою переконання його у доцільності офіційного звернення до Денікіна. Згоду на цей план мала підтвердити умовна телеграма: «Всі здорові. Павло.» Але тоді за умови знаходження ще достатньо сильного військового контингенту союзників в Україні гетьман не наважився на публічне оголошення зміни політичного курсу держави. Через одного зі своїх ад’ютантів, графа Д. Олсуф’єва, П. Скоропадський влаштував «випадкову» зустріч з Неймирком, на якій висловився, що майбутнє України не уявляє інакше, як у складі Росії.

А в цей самий час за вказівкою гетьмана до Берліна вже виїхав міністр закордонних справ Д. Дорошенко з метою домогтися сприяння Німеччини у допущенні «представників самостійної України на мировий конгрес». 17 жовтня у своїй грамоті гетьман оголосив, що стоїть «на ґрунті незалежності Української Держави і на її суворому дружньому нейтралітеті, виражаючи надію, що і держави Згоди «визнають наш державний суверенітет». За узгодженням з німецьким командуванням готувалися надзвичайні дипломатичні місії до Парижа (М. Могилянський), до Ясів (В. Дашкевич-Горбатський), до Вашингтона (І. Коростовець). За розрахунками німецької дипломатії визнання самостійності України у післявоєнній перебудові світу дозволило б зберегти на цій території політичний вплив Німеччини і не залишитися у міжнародних відносинах на самоті. За планом, складеним у Берліні, гетьману належало провести «українізацію» Ради Міністрів, після чого новий кабінет мав офіційно звернутися до Німеччини з проханням залишити свої війська в Україні. 17 жовтня на таємній зустрічі П. Скоропадського і німецького консула Тіля, який тимчасово заміщав відсутнього посла, був визначений запланований список нової Ради Міністрів 2.

Пізніше П. Скоропадський згадував з цього приводу: «У Німеччині воєнна партія не відігравала ніякої ролі, а вся справа перейшла в руки соціалістичного міністерства Шейдемана. Таким чином, той курс, який був у нас взятий раніше, і ті люди, які до тої пори знаходилися в уряді, більше не підходили до моменту. Дипломати німецькі це розуміли, там вони ж і отримували відповідні інструкції із Берліна впливати на мене в тому ж дусі».

Для виконання нового німецького дипломатичного плану гетьман був вимушений розпочати переговори з Українським національним союзом. Цей блок опозиційних партій щодо гетьманської моделі державного правління в Україні було створено наприкінці травня 1918 р. Спочатку до його назви залучалося визначення «національно-державний». Через два місяці після того, як 12 липня лідери УНДС В. Винниченко і С. Петлюра за численними донесеннями Державної варти про їхню антидержавну діяльність були заарештовані, блок виключив зі своєї назви слово «державний» і взяв курс на повалення гетьманського режиму. До складу УНС увійшли: УСДРП, яка звільнилася від лівого крила соціал-демократії, що прилинуло до більшовиків; УПСР, яку з липня 1918 р. називали не соціалістами-революціонерами, а «Центральною фракцією українських соціалістів-демократів»; УПСС, яка після злиття соціалістів-самостійників з Українською народною партією прийняла назву останньої; УПСФ, яка суттєво не змінила федералістських положень своєї програми. Головою УНС став А. Ніковський, а після звільнення із в’язниці (на відміну від С. Петлюри, який просидів за ґратами майже 4 місяці) з 18 вересня – В. Винниченко 3.

Переговори тягнулися дев’ять діб, за час яких згоду на участь в новому гетьманському кабінеті дали лише соціалісти-федералісти. Натомість десять міністрів російської небільшовицької орієнтації оголосили про свою колективну відставку. Приводом для цього став обшук чинів Державної варти в апартаментах київського готелю «Марсель», де розміщувалася радянська мирова делегація Х. Раковського. Обшук був здійснений в ніч з 12 на 13 жовтня за наказом міністра внутрішніх справ І. Кістяківського і сприяв остаточному зриву українсько-радянських мирових переговорів, що порушувало німецькі плани щодо самостійності України. Очолив міністерський бойкот сам І. Кістяківський, який оголосив пресі, що гетьман доручив йому скласти новий кабінет, але поставив при цьому нереальні умови. У відповідь міністр внутрішніх справ вирішив залишити навіть цю посаду, вважаючи, що в «новому кабінеті згоди не буде», і передав справи своєму товаришу В. Рейнботу 4.

Крім останнього, в оголошеному 26 жовтня складі кабінету, нові портфелі міністрів отримали: А. В’язлов – юстиції, В. Леон­то­вич – земельних справ, С. Меринг – торгу і промисловості, М. Славинсь­кий – праці, П. Стебницький – народної освіти та мистецтв, О. Ло­тоць­кий – віроісповідань, С. Гербель – продовольчих справ, державним контролером став Петров. Решта міністрів і сам прем’єр залишилися на посадах. Серед новопризначених УНС дісталося три міністерські посади (народної освіти, юстиції і праці) і посада державного контролера. Всі особи, які їх обійняли, були членами партії соціалістів-федералістів. Інші представники УНС відмовилися співпрацювати з гетьманом, вони домагалися скликання Національного конгресу, що мав вирішити магістральні напрями нової внутрішньої і зовнішньої політики держави. Гетьман не заперечував проти цього, сподіваючись, що зможе використати конгрес для консолідації суспільства країни, але ж невдовзі з’ясував, що конгрес мав вирішити й питання «форми державного будування в Україні», тобто домогтися усунення його від влади. На засіданні нового кабінету за мінімальною більшістю голосів (8 проти 7) ухвалу про скликання конгресу було відхилено. Голосування виявило відсутність одностайності в уряді щодо влади гетьмана і не зупинило УНС, який 30 жовтня організував Повстанський оперативний штаб на чолі з командиром залізнично-технічних військ О. Осецьким 5. З оперативних джерел гетьман відразу довідався про підготовку повстання, що схилило шальки терезів його політичного курсу в бік російської орієнтації.

Остаточно зробити цей крок П. Скоропадського спонукали й зовнішньополітичні події. 30 жовтня 1918 р. визнав поразку перед країнами Антанти султанський уряд Туреччини. 3 листопада було підписано капітуляцію Австро-Угорщини 6. 7 листопада, за 7 днів до формального завершення світової війни, із Ясів до Одеси прибув французький консул Енно, який 7 і 9 листопада надіслав до Києва німецькому вищому командуванню і гетьманському уряду телеграму від імені держав Згоди про те, що вони «визнають існуючий зараз український уряд, очолюваний гетьманом», і про те, що «вирішення всіх суперечливих політичних і соціальних питань, особливо самовизначення національностей, буде докладно розглядатися після того, як військові сили держав Згоди та їхні політичні представники прибудуть до Києва» 7. При цьому слід враховувати, що таке рішення держав Згоди щодо країни – союзника Німеччини не могло відбутися без певних ультимативних умов з боку переможців. На наш погляд, немає підстав для сумнівів у рядках з мемуарів П. Скоропадського, де він писав про звістку від довірених осіб про те, що «Entente, і особливо Франція, яка є головною діючою державою із числа держав Згоди на Україні, не бажає рішуче говорити з українським урядом, доки він стоїть на точці зору «самостійності», і що тільки федеративна Україна може мати успіх у них» 8.

Отже, гетьманська дипломатія спромоглася визнання української державності країнами-переможницями де-факто. Остаточно рішення щодо де-юре українського суверенітету мала визнати світова спільнота. Цілком впевнене розуміння цього постулату міжнародного права, на нашу думку, й було головним керівним гаслом гетьманського урядування в листопаді – грудні 1918 р. Так само, як у внутрішній політиці П. Скоропадський вважав своїм обов’язком довести країну до «обраного Сейму», у зовнішній – він намагався досягти її участі у міжнародному післявоєнному конгресі. Без підтримки з боку більшості українських національних партій гетьман був змушений шукати прихильників за суто соціальним принципом. Тому, на нашу думку, його альянс з російськими колами слід розглядати не як зраду національним інтересам України, а як спробу збереження в ній у майбутньому передусім несоціалістичної моделі влади. На користь такого висновку свідчить підтримка гетьмана делегатами 2-го Всеукраїнського з’їзду хліборобів, що у кількості 1 000 осіб зібралися в Києві 4 листопада 1918 р. Зокрема, у їхньому зверненні до гетьмана було зазначено: «Вірте, що у всякий час ви зустрінете в нас цілковиту допомогу в усіх ваших починах для рідної України» 9.

Досить відверто пояснив свої дії в той час і сам П. Скоропадський.

У спогадах він зазначав: «Я дійшов висновку, що мені залишилося обрати одне з двох рішень. Або стати самому на чолі українського руху, намагаючись захопити все в свої руки. Виконання уявлялося таким чином, що я сам оголосив би про скликання Національного Конгресу, причому склад членів змінив би, доповнивши його членами не одних лише партій. Тоді я, так би мовити, міг замінити ті рішення, на які розраховували Винниченко і компанія, і хоча, якщо так можливо висловитися, обскубаний, міг утриматися при владі. Інше рішення було – рішуче закрити конгрес і спертися на ті офіцерські формування, про які я говорив вище, а якщо потрібно, оголосити офіцерську мобілізацію» 10.

Отже, обираючи друге рішення, П. Скоропадський керувався насамперед не владними мотивами, а зберігав вірність соціально-економічним і правовим засадам державності, оголошеним у перший день його гетьманування. Він враховував переважність на той час міжнародної думки щодо самовизначення націй. До речі, це було доведено Паризьким конгресом, що визначив Версальську систему післявоєнного державного устрою Європи. Тому підґрунтям свого нового політичного курсу гетьман вбачав боротьбу з анархічними тенденціями в суспільстві, для чого й намагався консолідувати відповідні сили.