Української держави

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 23 24 25 26 27 28 29 30 31

§2. Розкриті злочини. Затриманий невідомий, що назвався Тишкевичем, в якому потерпілий від розбою Троцький упізнав одного з учасників нападу на нього. Встановлено, що крадіжку чобітного товару у Литвинова на 157 920 крб. скоїли Вильчинський, Давидович і Піхоцький. Останній затриманий і в крадіжці зізнався, а інші зникли. Частина вкраденого знайдена у майстерні Столярчика і Спалинського. У баришника Скачка відібрана білизна, вкрадена у Непомнящого. Затриманий з речовими доказами злодій Устименко, який скоїв крадіжку у Браницької.

§3. Пригоди. Близько 11 годин ночі на 28 листопада в саду біля помешкання Гетьмана (в будинку удільного відомства) невідомими було здійснено кілька рушничних пострілів, які не завдали нікому шкоди. У відповідь варта при штабі обстріляла рушничним вогнем вказаний сад і кинула туди одну гранату. Жертв не було, хто стріляв, не з’ясовано.

§4. До моменту. У зв’язку з відбуваючимися військовими діями ніяких ексцесів не було. Відчувався інтенсивний гарматний обстріл в 4 год. дня 25 листопада, в 11 год. вечора тієї ж доби і близько 1 год. ночі на 26 листопада. За отриманими повідомленнями це стріляла артилерія урядових військ з позицій біля посту Волинського по позиціях противника» ³⁹.

Кінець гетьманату настав після того, як німці чергового разу здали Директорії свого колишнього союзника. 10 грудня новий начальник штабу німецького Вищого командування полковник Нете уклав угоду з петлюрівцями, за якою 14 грудня останні могли увійти в Київ і робити з гетьманцями, що заманеться. Того ж дня до гетьмана завітала німецька делегація на чолі з солдатом Кирхнером, яка намагалася переконати його запобігти кровопролиттю і здати місто. 13 грудня П. Скоропадський отримав ультиматум, підписаний В. Винниченком, про зречення від влади ⁴⁰. Наступного дня він передав владу Раді Міністрів і виїхав за кордон. Гетьманський уряд у свою чергу віддав владні повноваження прибулій до Києва Директорії.

Таким чином, наведені документальні джерела, які висвітлюють події періоду падіння останнього українського гетьманату, доводять, що охоронний апарат Української Держави не виконав покладених на нього функцій з причин не організаційного, а насамперед політичного характеру.

ПІДСУМКИ

За матеріалами, викладеними в розділах монографії у ході реалізації поставленої автором мети, вважаємо за необхідне зробити відповідні підсумки, що мають розв’язати визначені завдання дослідження.

По-перше, вивчення історичних передумов і нормативно-правових засад створення охоронного апарату Української Держави приводить нас до висновку про те, що цей процес відбувався в руслі загального розвитку української національної державності 1917 – 1921 рр., закономірним етапом якого був гетьманат П. Скоропадського. Головні завдання його охоронної системи, як і попередніх владноможців в Україні, визначалися захистом державної і громадської безпеки, що є типовими складовими забезпечення національних інтересів кожної країни. Вони не переслідували мети обслуговування агресивних посягань на Україну сусідніх держав, застосування масових репресивних покарань до її мешканців. Але ж відмінність у соціальній підтримці політичних сил, що прийшли до влади в Україні 29 квітня 1918 р., зумовила нове тлумачення національних інтересів, а відтак і відповідні йому орієнтири створення та функціонування державного охоронного апарату. Виразне повернення до усталеного на той час у світі ладу господарювання за економічними законами приватної власності, з огляду на її попередній перерозподіл, закладало підвалини для неминучих соціальних суперечностей. Гетьманський уряд усвідомлено намагався подолати їх на підставі насиченої законодавчої спадщини Російської імперії, використовуючи реальний історичний фактор перебування на території України військового контингенту Центральних держав.

Кризовий соціально-економічний, політичний і правовий стан країни на момент приходу П. Скоропадського до влади не залишав йому часу для роздумів з приводу правового регулювання в охоронній галузі. При цьому невдалі експерименти Тимчасового уряду, Центральної Ради, більшовицьких «південних» республік у забезпеченні своїх владних повноважень і правопорядку в Україні, які часто здійснювалися, ґрунтуючись на поспіх розроблених, недосконалих за юридичною технікою законах, суперечних їм підзаконних актах, надзвичайних розпорядженнях та інструкціях, не могли бути використані для наслідування кадровим царським генералом. Звичайно, що зразком для створення і діяльності охоронного апарату як складової частини гетьманського державного механізму стали відповідні нормативні чинники колишньої Російської імперії.

По-друге, на відміну від своїх попередників голові Української Держави та його урядовому оточенню вдалося розробити найобґрунтованішу та нормативно забезпечену державну охоронну концепцію. Її сутність полягала у відмові зосередження головної уваги при створенні охоронної системи держави на «загальному озброєнні» її громадян. Головну роль у виконанні охоронних функцій в державі мали здійснювати спеціально утворені, відповідним чином навчені й споряджені органи, які мали діяти на підставі належно розроблених та затверджених законів і легітимних підзаконних актів, виданих фаховими компетентними особами. Допомагати таким органам були покликані формування, що утворювалися на підставі законів Української Держави із числа кадрових фахівців-інструкторів і тимчасово залучених до охоронної діяльності добровольців.

По-третє, аналіз документальних джерел, які висвітлюють урядові спроби впровадження в життя цієї концепції, свідчить, що в гетьманській Українській Державі, незважаючи на короткий час її існування, було створено відповідний охоронний апарат. До його складу слід зарахувати: поліцейські підрозділи (Державну варту), військові частини спеціального призначення і територіальні військові комендатури, національну гвардію (Сердюцьку дивізію), гетьманську розвідку і контррозвідку, прикордонні війська, митну службу і податкову поліцію (фінансову охорону), державну лісову сторожу, судові органи і установи виконання покарань, українське козацтво і добровольчі формування в містах та сільській місцевості. Крім того, чільне місце в гетьманській охоронній системі займали військові частини Німеччини та Австро-Угорщини, а з осені 1918 р. – також російські офіцерські добровольчі формування.

Організаційна побудова і функціональне призначення більшості з цих органів, які знайшли чітке нормативне визначення за допомогою старих російських і нових українських регламентуючих чинників, були на той час досить досконалими і виправданими з точки зору міжнародних і внутрішніх оперативних обставин. Головними принципами комплектування охоронного апарату стали компетентність, професійний досвід, освіченість, інтернаціональність підбору кадрів та їхнє матеріальне заохочення. За короткий термін вдалося в основному налагодити й державне забезпечення центральних і територіальних ланок охоронної системи Української Держави, що сприяло вдалому виконанню її службовцями своїх професійних обов’язків. Абсолютна їх більшість у службовій діяльності керувалася чинними нормативними актами і не перебільшувала визначених ними владних повноважень. Тому, з огляду на наведені попередні аргументи, маємо підстави стверджувати, що застосування до гетьманського охоронного апарату визначення «репресивний» або «каральний» є перебільшенням і не відповідає його дійсному змісту.

По-четверте, вимагає певної зміни акцентів звинувачення деяких науковців у маріонетковій німецько-австрійській залежності режиму П. Скоропадського. Звичайно, командування військового контингенту німецько-австрійського блоку, що за Брестським договором легітимно з точки зору міжнародного права знаходився на території України, користуючись повною силовою перевагою, здійснювало тиск на всі українські охоронні органи. Подекуди він мав форму відвертого диктату щодо діяльності українських службовців, а в деяких випадках – навіть безпрецедентного усунення їх від виконання законних службових обов’язків. Але ж, як виявлено нашим дослідженням, на меті Центральних держав ніколи не стояли загарбання чи територіальна анексія України, заміна її державних органів окупаційною владою. А дипломатичні здобутки Української Держави у вересні 1918 р. встановили явні перспективи для подальшого пом’якшення втручання союзників в українські справи. Крім того, доцільно нагадати про численні наведені нами документи про намагання українських урядовців, місцевої адміністрації, керівників Державної варти завадити проведенню союзниками каральних акцій серед населення повсталих районів. А з початком революційних подій у Центральних імперіях і з їхньою капітуляцією перед Державами Згоди, коли австро-угорські і, зокрема німецькі військові частини, в Українській Державі із охоронців її безпеки перетворилися на мародерів та грабіжників, гетьманський охоронний апарат змушений був безпосередньо боротися зі злочинцями із складу союзників.

Таким чином, маємо вказати на певну неадекватність наголосу «маріонетковий» при наведенні деяких означень гетьманського режиму. На нашу думку, його застосування не відбиває змісту тогочасних дипломатичних кроків молодої української держави, викликаних жорсткою детермінованістю історичних реалій.

По-п’яте, незважаючи на вказані позитивні аспекти створення і діяльності гетьманського охоронного апарату, історичні факти доводять неспроможність державної охоронної системи, побудованої П. Скоропадським, за екстремальних умов забезпечити життєздатність його влади. На наш погляд, відповідь на запитання про причини краху Української Держави 1918 р. доцільно шукати не в стратегічних і тактичних прорахунках внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядових кабінетів, а пов’язувати її із загальною поразкою в цей час у світі консервативної моделі державної влади.

Революційний вітер, що віяв із російського епіцентру, майже у пропорційній залежності від географічної відстані або вщент руйнував, або викликав суттєві зміни у сторіччями вимуруваних державно-правових засадах країн. Навіть заскорузла в своєму традиціоналізмі Англія тоді вперше після «славної революції» XVII ст. вдалася до експериментів з коаліційним урядом. На початку ХХ ст. світова політико-правова думка ще не мала доволі історичних прикладів, які б свідчили, що республіканська форма державного правління не є панацеєю від усіх соціальних хвороб. Людство мало пережити повоєнну хвилю «охлократії», яка не скрізь була вгамована усталенням демократичних політичних режимів. Натомість інде це було зроблене за рахунок крайнього тоталітаризму: фашизму і комунізму, які наочно довели небезпечність зневажання державою головного чинника глобальної цивілізації – людського життя.

Гетьман Павло Скоропадський та його професіональна урядова команда в листопаді 1918 р., враховуючи реальну міжнародну ситуацію, віддали перевагу федеративному державному устрою (Україна у складі небільшовицької Росії) з метою забезпечення соціальної злагоди в країні, а не знищення української державності. Але ж їхній виступ на українську державну арену виявився передчасним. Вікове прагнення українського народу до національного самовизначення через власне державотворення зіграло злий жарт з патріотичними силами країни, штовхнуло їх на національне повстання, а насправді розкололо суспільство і дозволило російському комуністичному режиму знищити молоді паростки української державності. Започатковану державну охоронну систему було зруйновано.

Головною збройною силою, що здійснювала повалення гетьманату, стали найбільш боєздатні формування української армії – ті частини, що мали бути опорою гетьманської влади, замислювалися П. Скоропадським як національна гвардія або підрозділи спеціального призначення: Січові Стрільці, Запорізька дивізія, частини Окремого корпусу залізнично-технічних військ, Чорноморський козацький кіш, Перша козацько-стрілецька та Сердюцька дивізії. У зв’язку з цим цілком логічним постає висновок про відповідність дійсності гетьманських прагнень щодо встановлення сильної влади.

На нашу думку, визначення політичного режиму гетьманату як «диктаторського» можуть носити лише умовний характер. Останній український гетьман не мав відповідних сил для встановлення справжньої диктатури і реалізації диктаторських повноважень, які він сподівався застосувати для наведення порядку в країні, виводу держави із кризового стану. Загальні засади його державної політики будувалися на верховенстві закону, як головного і переважного нормативно-правового акта. За умов поширеного правового нігілізму, анархічних наслідків російської революції це не залишало гетьману П. Скоропадському історичних шансів на перемогу у боротьбі з екстремістами різного забарвлення, які легко переступали правові межі, виправдовуючи розв’язання громадянської війни високою метою революції, будь-то світової комуністичної чи національної соціалістичної. Універсал С. Петлюри, виданий під час повалення гетьманської влади, став вироком гетьманові й тим, хто запроваджував його владні установи. Згідно з постановою Директорії УНР П. Скоропадський оголошувався поза законом «за утворені ним безчинства проти самостійної Української Республіки, за знищення її вольностей, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сіл і за насильство над робітниками і селянами».

Цілком зрозуміло, що за таких формулювань щодо діяльності гетьманського державного апарату, його охоронцям не могло бути місця в силових структурах ні соціалістичного (В. Чехівського), ні комуністичного (Х. Раковського) урядів. На довгі роки ці люди стали «зрадниками України», «гетьманськими катами», «німецькими підлабузниками». Майже не торкнулася їх і хвиля історичної реабілітації, яка на початку 90-х рр. в ейфорії відновлення незалежності України прокотилася по її колишніх державних діячах інколи лише за ознаками гучності їхніх самостійницьких гасел.

Але сьогодні, після восьми років незалежності України, коли наше суспільство вже не лише отримало можливість, а й певною мірою ознайомилося з загальнолюдським світоглядом, настав час припиняти радикальні погляди на вітчизняну історію. При цьому науковці мають усунути розходження у визначенні ролі окремих історичних постатей, які брали участь у визвольних змаганнях в Україні 1917 – 1921 рр., встановити межу їхнього дійсного значення і псевдопатріотичності у вітчизняному державотворенні. Лише за таких умов можна об’єктивно оцінювати державний і правовий розвиток України квітня – грудня 1918 р. і, зокрема діяльність її охоронного апарату. Тому висвітлення історії силових структур гетьманської доби має стати об’єктом подальшого вивчення у сучасних дослідженнях науковців відповідних відомчих спрямувань. Це дозволить винести певні уроки для практичних рекомендацій у здійсненні державної Концепції національної безпеки України.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

Вступ

Концепція (основи державної політики) національної безпеки України // Відомості Верховної Ради України. 1997. №. 10.
Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Українська гетьманська держава. Ужгород, 1930. Т. 2; Липинський В. Листи від українських хліборобів до української інтелігенції. Відень, 1921.; Нагаєвський І. Історія Української Держави двадцятого століття. К., 1993; Гунчак Т. Україна. Перша половина двадцятого століття. Нариси політичної історії. К., 1993; Млиновецький Р. Нариси історії українських визвольних змагань. 1917-1918. Львів, 1994; Винниченко В. Відродження нації. К., Відень, 1920. Т. 1-3; Мазепа І. Більшовизм і окупація України. Львів, 1922; Христюк П. Замітки і матеріали з історії української революції. 1917-1920 рр. Відень, 1921. Т. 1-3; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. Прага, 1942. Т. 1-3; Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. Нью-Йорк, 1958; Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. К., 1995; Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1992; Субтельний О. Україна. Історія. К., 1992; Шелухін С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. Прага, 1956; Доленга С. Скоропадщина. Варшава, 1934.
Пеленський Я. Гетьманат Павла Скоропадського. Міфи та дійсність // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. 1873-1945. К., 1993. С. 5-12; Бондаренко К. До питання про «московську орієнтацію « гетьмана П. Скоропадського // Останній гетьман. С. 94-96; Буравченков А. Час відновлення історичної пам’яті або дещо про гетьманат з погляду сьогодення // Останній гетьман. С. 25-31; Андрусяк Т. Правові основи гетьманської держави 1918 року // Останній гетьман. С. 84-93; Заруда Т. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави // Останній гетьман. С. 66-81; Малик Я. Земельне питання в українській гетьманській державі // Останній гетьман. С. 98-106.
Білодід О., Панченко В. Павло Скоропадський і Україна. К., 1997. С. 3-4.
Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-генетичний аналіз). К., 1995. С. 3.
Держалюк М. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба в 1917-1922 рр. К., 1998. С. 61.
Мякота С.Є. Економічна політика уряду Української Держави (травень–грудень 1918 р.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. К., 1997. С. 1; Проданюк Ф.М. Внутрішня політика Української Держави. 29 квітня–14 грудня 1918 р.: Автореф. дис. … канд. іст. наук. К., 1997. С. 13; Клименко-Мудрий В.С. Національно-демократичний рух за часів Української Держави гетьмана Скоропадського: Автореф. дис. … канд. іст. наук. К., 1997. С. 2.
Григоренко О. Гетьман Павло Скоропадський і його доба: окремі сторінки діяльності // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р.: Науковий збірник, присвячений 125-річчю від народження Гетьмана Павла Скоропадського та 80-річчю проголошення Української Держави 1918 року. К., 1998. С. 159-160; Васьковський Р. Листопадове повстання 1918 р.: «петлюрівська авантюра» чи «національна революція»? // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. С. 65; Гелей С. Українська політична консервативна думка про Гетьманат Павла Скоропадського // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. С. 94.
Мироненко О. Державний переворот 29 квітня 1918 р. // Історико-політичні уроки української державності: Енциклопедичний словник. К., Донецьк, 1998. С. 85; Він же. Крах маріократії П. Скоропадського // Історико-політичні уроки української державності. С. 173; Він же. Гетьман Павло Скоропадський // Історико-політичні уроки української державності. С. 57; Він же. Національне владування у губерніях, містах і волостях Української Держави // Історико-політичні уроки української державності. С. 218-224.
Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. К., 1999. С. 44.
Кульчицький С. Українська Держава за часів гетьманщини // Український історичний журнал. 1992. №7-8. С. 60-79; Він же. Місце гетьманської держави в українському державотворчому процесі 1917-1922 років // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. С. 4-5; Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради; Українська Держава; Українська Народна Республіка під проводом Директорії // Історія України: нове бачення. У 2-х т. К., 1996. Т. 2. С. 3-100; Турченко Ф.Г. Новейшая история Украины. Часть первая. 1917-1945 годы. К., 1995.
Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923. У 2-х т. Львів, 1998; Федюк В.П. Украина в 1918 году. Гетман П.П. Скоропадский. Ярославль, 1993; Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 р.: нові дані німецьких архівів // Політологічні читання. 1994. №1.
Дзейко Ж. Правовий статус вищих органів державної влади періоду гетьманщини // Розбудова держави. 1996. №3. С. 49.
Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. К., 1997.
Румянцев В.О. Українська державність у 1917-1922 рр. Національно-демократична і радянська альтернатива: Автореф. дис. … док-ра юрид. наук. Х., 1998. С. 25-27.
Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. К., 1999. С. 144.
Качинський В. Аграрний рух за часів гетьманщини // Літопис революції. 1928. №1-2.; Прокопенко Н. Боевые эпизоды партизанской борьбы на Украине в 1918 г. Саратов, 1942; Лихолат А.В. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922). М., 1954; Рибалка І.К. Відновлення Радянської влади на Україні (1918-1919). Х., 1957; Діденко Г.Д. Зміцнення Радянської влади на селі після перемоги Жовтневої революції. К., 1957; Потарикіна Л.Л. Ревкоми України в 1918-1920 рр. К., 1957.
Харечко Т. Борьба за Октябрь в Донбассе // Летопись революции. 1927. №5-6; Колесников Б. Профессиональное движение и контрреволюция. Очерки истории профессионального движения на Украине. Х., 1923; Редін М. Всеукраїнський страйк залізничників. Х., 1929; Скляренко Е.М. Боротьба трудящих України проти німецьких окупантів в 1918 р. К., 1960.
Гурьянов П.Д. Червонное казачество Украины в борьбе с иностранной военной интервенцией и внутренней контрреволюцией (январь1918–ноябрь 1920 гг.): Автореф. дисс. … канд. ист. наук. К., 1964; Товкес И.С. Деятельность иностранных групп РКП(б) по организации трудящихся интернационалистов на защиту завоеваний социалистической революции на Украине в период становления Советской власти и гражданской войны (1917-1920 гг.): Автореф. дисс. … канд. ист. наук. М., 1970; Тичина В.С. Борьба против немецких оккупантов и внутренней контрреволюции на Украине в 1918 году: Автореф. дисс. … док-ра ист. наук. Х., 1972.
Заставенко Г. Розгром німецьких інтервентів на Україні в 1918 році. К., 1959; Белан Ю.Я. Отечественная борьба украинского народа против немецких оккупантов в 1918 г. К., 1960; Супруненко М.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной интервенции на Украине (1918-1920 гг.) М., 1960; Петров В.И. Непокорившиеся кайзеровскому нашествию. М., 1988.
Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. Х., 1969.
Рогожин А.И. Правоохранительные органы УССР в первые годы Советской власти (1917-1920 гг.). Х., 1981.
Стефанів З. Українські збройні сили 1917-21 рр. У 2 ч. Мюнхен, 1947; Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських збройних сил 1917-1921 рр. Вінніпег, 1954.
Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). Львів, 1992; Українські Січові Стрільці. 1914-1920. Львів, 1991.
Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. Львів, 1995; Гриневич В. та інші. Історія українського війська. Львів, 1996; Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917-1918. Львів, 1997; Мироненко О. Розбудова національного війська режимом П. Скоропадського // Історико-політичні уроки української державності. С. 310-324; Кравчук М. Збройні сили Української Народної Республіки // Право України. 1998. №7. С 106-109.
Гаврилюк Г.І. Українська військова політика в 1917-1918 рр.: Автореф. дис. … канд. іст. наук. Х., 1998. С. 1.
Горєлов В. Роль гетьмана Павла Скоропадського у створенні Окремої Сердюцької дивізії як основи українських гвардійських частин // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. С. 55-57; Тимощук О. Боротьба українських загонів та австро-німецьких військ з махновцями (лютий-грудень 1918 р.) // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. С. 35-39; Він же. Спеціальні збройні формування в системі охоронного апарату гетьмана П. Скоропадського (квітень–грудень 1918 р.) // Вісник Запорізького юридичного інституту. 1999. №1. С. 238-255; Він же. Захисники кордонів Української Держави 1918 р. Дніпропетровськ, 1998; Він же. Військово-козацька організація Української Держави 1918 р. // Вісник Запорізького юридичного інституту. 1999. №3. С. 160-169; Він же. Армія в охоронній системі гетьманату П. Скоропадського (квітень–грудень 1918 р.) // Науковий вісник НАВС. 2000. №1. С. 192-196.
Бородич Л.В. Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917-1941рр. (історико-правовий аспект): Автореф. дис. … канд. юрид. наук. Х., 1999. С. 12.
Сідак В.С. На варті військової таємниці // Розбудова держави. 1994. №1. С. 24-28; Він же. Спецслужби України часів національної революції 1917-1920. К., 1994.
Сідак В.С. Контррозвідка останнього гетьмана. К., 1995.
Сідак В.С. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1920 рр. К., 1998.
Гавриленко О.А., Логвиненко І.А. Органи охорони громадського порядку в Україні у період гетьманату // Проблеми державотворення України: історія і сучасність: Збірник наукових статей. Ч. 1. Х., 1997. С. 53-60; Тимощук О. Державна варта Української Держави. К., 1998; Мироненко О. Державна варта // Історико-політичні уроки української державності. С. 70-76; Історія органів внутрішніх справ. Частина ІІ (ХХ століття) / За ред Зайцева Л.О. Х., 1999; Гарчев П.И. История органов внутренних дел Украины и зарубежных стран. Симферополь, 1999; Тимощук О.В. Матеріальне забезпечення української Державної варти // Науковий вісник НАВС. 1999. №3. С. 233-239; Він же. Соціальний захист правоохоронців в Українській Державі 1918 р. // Науковий вісник НАВС. 1999. №4. С. 140–145; Він же. Міські добровольчі дружини в охоронній системі Української Держави 1918 р. // Вісник Запорізького юридичного інституту. 1999. №4. С. 229-240.
Тимощук О.В. Захисники кордонів Української Держави 1918 р. Дніпропетровськ, 1999; Він же. Німецька таємна дипломатія і українсько-кримська митна війна 1918 р. // Вісник Університету внутрішніх справ. 1999. №7. С. 133-143; Він же. Організація митної справи на постімперському просторі Росії та Австро-Угорщини в 1917-1918 рр. // Вісник Академії митної служби України. 1999. №4. С. 87-95
Тимощук О.В. Лісоохоронна справа в Українській Державі в 1918 р. // Держава і право: Збірник наукових праць. К., 1999. Вип. 3. С. 62-77.
Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Вказ. пр. С. 89-105; Мироненко О.М. Судові реформи за гетьмана П.Скоропадського // Правова держава. К., 1996. Вип. 7.
Загорецька О. Організація діловодних служб Державного Сенату Української Держави // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. С. 71-73; Вовк Ю. Організація військових судів періоду гетьманату // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. С. 99-101; Тимощук О.В. Судові органи «цивільного відомства» в Українській Державі 1918 р. // Держава і право. К., 1999. Вип. 4. С. 37-46.
Тимощук О.В. Органи прокуратури в загальній системі юстиції Української Держави 1918 р. // Держава і право. К., 2000. Вип. 5. С. 62-72.; Він же. Тюремна реформа гетьмана П. Скоропадського // Право України. 2000. №3.
С. 114-118.
Бенько О.П. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні. 1917-1953 рр. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. К., 1994. С. 4-5, 14.
КПСС в борьбе за победу социалистической революции: Сб. док. М., 1957; Съезды Советов в документах. 1917-1936. М., 1960. Т. ІІ; Гражданская война на Украине 1918-1920: Сб. док. и мат. В 3 т. 4 кн. К., 1967; На защите революции: из истории Всеукраинской чрезвычайной комиссии. 1917-1922 гг.: Сб. док. и мат. К., 1971; Внутренние войска Советской Республики: Документы и материалы 1917-1922. М., 1972; В.И. Ленин и ВЧК: Сб. документов (1917-1922). М., 1975.
Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов) / Под ред. М. Горького, И. Минца. М., 1936; Документы о разгроме немецких оккупантов на Украине в 1918 г. / Под ред. И. Минца и Е. Городецкого. М., 1937.
Національні відносини в Україні у ХХ ст. К., 1994; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2 т. К., 1997.
Чайковський А.С., Щербак М.Г. За законом і над законом. К., 1996.
Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах. У 3 т. К., 1997.
Свод Законов Российской империи. Полный текст всех 16 томов, согласованный с последними продолжениями, постановлениями, изданными в порядке ст. 87 Зак. Осн., и позднейшими узаконениями. В пяти книгах / Под ред. И.Д. Мордухай-Болтовского. С.-Пб., 1916.
Законодательные акты 1917 г. Одесса, 1917; Законодательные акты Украинской Державы. Одесса, 1918.
Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917–грудень 1918 /За ред. Я. Пеленського. К., Філадельфія, 1995.
Солдатенко В.Ф. Вказ. пр. С. 37-38.
Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. Мюнхен, 1964. Т. 1–4; Липинський В. Про Українську гетьманську державу 1918 р. // В. Липинський як ідеолог і політик. Ужгород, 1931; Кузеля З. Рік 1918 на Україні. Б.м., 1918;
Деникин А.И. Очерки русской смуты // Вопросы истории. 1990. №3-12; 1991. №1-2; 1992. №1-6; 1993. №1-12; Гольденвейзер А.А. Гетьман и директория. Из киевских воспоминаний // Революция на Украине по мемуарам белых. М., Л., 1930. С. 38-53.
Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. В 4 т. М., Л., 1928-1933; Борьба за Советы на Екатеринославщине: Сб. восп. и статей. Днепропетровск, 1927; Колос Г. Заметки о подполье и вооруженной борьбе. Днепропетровск, 1927.
Махно Н. Русская революция на Украине от марта 1917 по апрель 1918г. Париж, 1929; Він же. Под ударами контрреволюции, апрель–июнь 1918. Париж, 1936; Він же. Украинская контрреволюция, июнь–декабрь 1918. Париж, 1937; Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. Историческое повествование. К., 1993.

Blog

Української держави

Содержание