Geum.ru

Української держави

Вид материалаКнига

Содержание


Органи військової розвідки.
Територіальні військово-охоронні підрозділи.
Відносини українських територіальних військових штабів і охоронних підрозділів з союзним командуванням
Організаційно-штатна структура
Органи військової юстиції.
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   31
§2. Центральні установи та територіальні військово-охоронні підрозділи

Серед центральних установ Військового міністерства, компетенція яких найбільше стосувалася охоронної галузі Української Держави, слід відзначити Управління 1-го генерал-квартирмейстера Головного управління Генерального штабу (начальник генерал-майор В. Сінклер) і Головний штаб (начальник генерал-лейтенант О. Галкін). Кожна з цих керівних установ мала цілком конкретне місце в загальній військовій і охоронній системі гетьманату. Перша – серед органів військової розвідки, друга – серед територіальних військових підрозділів. Безпосередньо військовому міністру підлягало Військово-юридичне управління – центральний орган військової юстиції, яка залучалася й до провадження справ цивільних осіб.

У складі Генерального штабу було створено своє Головне управління, функції якого визначалися положенням, затвердженим військовим міністром 9 вересня 1918 р. До них належали: «1) розробка питань з підготовки до війни; 2) збір і обробка інформації, військово-стратегічних матеріалів та відомостей про театри воєнних дій і збройні сили іноземних держав; 3) підготовка загальних міркувань про будівлю українських пунктів, інженерне облаштування кордонів держави, фортець, шляхів та інших засобів зв’язку».

У складі Головного управління Генерального штабу діяли управління: Головного інспектора артилерії, Головного інспектора технічних військ, Інспектора повітряного флоту, 1-го і 2-го генерал-квартирмейстерів, Начальника військових сполучень, а також відділ особового складу Генштабу, канцелярія, військово-навчальний комітет і військово-історична комісія з вивчення та опису минулої війни. У штатах Головного управління передбачалися окремий кінний дивізіон і немуштрова команда. У підлеглості начальника Генштабу були також військово-академічні курси, які згодом мали стати академією Генерального штабу 22.

Функції управлінь та інших підрозділів Головного управління визначалися відповідно до їхньої назви, стосувалися різноманітних сторін життєдіяльності української армії і повинні були в цілому забезпечити її головне призначення – захист держави від зовнішньої небезпеки. Разом з тим за умов загрози розповсюдження комуністичного режиму, що набував сили в центральних районах Росії і відверто зазіхав на гетьманську Україну, ґрунтуючись на своїх численних підпільних осередках на її території, зовнішні і внутрішні функції армії не мали чіткого розмежування. Але ж зосередимо увагу лише на тих військових установах, діяльність яких найбільше стосується предмета нашого дослідження.

Органи військової розвідки. Управління 1-го генерал-квартирмейстера Головного управління Генштабу складалося з розвідувального (закордонного зв’язку), оперативного, топографічного відділів і канцелярії.

Основним завданням розвідувального відділу було «всебічне вивчення армій противника і всіх їхніх засобів боротьби». Його службовці мали звертати увагу на всі обставини стану «території противника і особливо прикордонної смуги, яка може стати театром воєнних дій». До відання відділу належала організація діяльності секретної агентури на відповідних територіях, а також призначення особового складу представництв Української Держави до союзних армій і дипломатичних місій. Його службовці визначали завдання для секретних і офіційних військових агентів, складали таємні кошториси та звіти з утримання агентури, розробляли нові шифри і ключі до них, забезпечували звичайне і таємне листування 23. Вербування секретної агентури у складі чужоземних армій було досить складною справою, вимагало значних грошових витрат. Тому розвідувальний відділ активно використовував українських військових, які працювали за кордоном. Військове міністерство на противагу МВС для відправки за кордон своїх агентів могло використовувати цілком легальні можливості без будь-якого маскування – посада військового аташе була визнаним атрибутом закордонного дипломатичного корпусу. У червні 1918 р. військовий міністр звітував на засіданні Ради Міністрів про призначення військових агентів у Берлін, Відень, Бухарест, Софію, Царград, Берн і про асигнування на їх утримання 274 800 крб. і водночас 546 000 крб. Військові агенти від’їжджали за кордон для встановлення військово-дипломатичного контакту і розподілу військового майна. Останнє стосувалося Румунії і Австро-Угорщини. Але, крім того, вони повинні були справно інформувати розвідувальний відділ Головного управління Генштабу і отримували від нього розвідувальні завдання 24.

Наприклад, зберігся цікавий документ, який, на нашу думку, яскраво ілюструє місію українських військових агентів за кордоном. Директор департаменту Митних зборів Міністерства фінансів 10-го жовтня дав відповідь начальнику Головного управління Генштабу: «По питанню звільнення від митного контролю речей та листування українських агентів-розвідувачів, працюючих в Росії і маючих потрібність по службовим справам переїзду кордонів в Гомелі і Кореньові, маю честь повідомити Вам, що слідом за цим буде зроблене розпорядження про те, щоби клунки гаданих агентів, по пред’явленню останніми посвідчень ГУ Генштабу, підлягали доглядові на загальній підставі, не підвергаючи доглядові перевожених ними документів і листування в інтересах заховання професійної таємниці самих агентів» 25.

Штатний розклад військових агентів за кордоном розподілявся залежно від рангів. У Берліні і Відні, де були посольства 1-го рангу, штат військових агентів складав: військовий агент – 16 200 крб. річних – отаман бригади; його помічник – 14 400 крб. – полковник; старшина для доручень – 10 800 крб. – курінний.

У посольствах 2-го рангу (Бухарест, Софія, Берн, Царград) агентів було лише двоє в кожній резиденції: військовий агент – 14 400 крб. – полковник; його помічник – 10800 крб. – курінний. Загалом утримання всіх військових агентів коштувало державі на рік 1 836 600 крб. Крім того, військові агенти, їхні помічники і старшини для доручень одержували 3 000 крб. на рік для купівлі цивільного одягу. Службові роз’їзди сплачували за вартістю квитків, добові дорівнювали 15 крб. Відшкодовувався також проїзд усій родині новопризначеного до місця служби. Передбачались інші пільги, а саме: 3 000 крб. річних – на наймання квартири з меблями, 1 200 крб. – на канцелярські витрати, 3 600 крб. – на наймання писаря і стільки ж – на кур’єра, 1 500 крб. – на купівлю приладів для друкування 26.

Але головною «пільгою» військових агентів була дипломатична недоторканність, що давала їм певні гарантії захисту від чужоземного покарання за розвідувальну діяльність. Дипломатичне прикриття агентів покладалося на Міністерство закордонних справ, від якого 29 червня 1918 р. до начальника Генштабу надійшов лист з проханням «сповіщати про призначення військових аташе та інших осіб до посольств на кілька днів (3-4) наперед до їхнього виїзду, позаяк МЗС не може заготовити дипломатичних паспортів та інших паперів, необхідних для переїзду». Надалі такі повідомлення МЗС Головне управління Генштабу готувало регулярно.

Так, 26 серпня 1-й генерал-квартирмейстер звернувся до державної канцелярії МЗС з проханням «підготувати дипломатичні документи для військового агента до Туреччини полковника Віктора Михайловича Васильєва, його дружини і тещі Марії Федорівни Іванової».

Окремі відрядження військових за кордон узгоджувались з МЗС особисто.

Так, 8 жовтня згоду на включення генерального хорунжого Генштабу Дроздовського до складу українського посольства у Швейцарію давав міністр закордонних справ 27.

Отже, українські військові агенти за кордоном фактично були у подвійному підпорядкуванні. Справи про їхнє призначення і визначення спеціальних завдань належали до компетенції Генерального штабу. А відповідні посли і консули Української Держави визначали їм поточні дипломатичні завдання.

Так, 2 липня до міністра військових справ надійшов лист такого змісту: «МЗС згідно заяви п. посла Української Держави у Відні В. Липинсь­кого прохає Вас побільшити Військову Агентуру ще одним офіцером при згаданім посольстві. Коли ви знайдете таке прохання відповідним, то МЗС прохає призначити на цю посаду капітана Хорунженка, відомого п. Липинському як дуже здатного для цього офіцера».

За подібним проханням МЗС були призначені в українському посольстві в Німеччині: помічником військового агента – М. Любимський, старшиною для доручень – Г. Гарнич-Гарницький.

22 листопада міністр закордонних справ звернувся до військового міністра з проханням звільнити всіх старшин, які знаходилися в штабі МЗС від оголошеної мобілізації, оскільки «особисто в сучасний момент, коли в Міністерстві проводиться інтенсивна праця до зв’язку з Державами Антанти, зазначені урядовці є безумовно незамінимими».

Архівні джерела доводять, що певна відомча неузгодженість подвійного підпорядкування військових агентів мала бути усунена. 23 листопада 1918 р. до Ради Міністрів надійшла спільна доповідь міністрів закордонних і військових справ з пропозиціями про урегулювання цього питання. В документі пропонувалося внести всіх військових представників Української Держави за кордоном до штату посольств та інших дипломатичних місій МЗС з утриманням їх з бюджету Військового міністерства. При цьому всі посадові призначення і звільнення військових агентів повинні були здійснюватися Генеральним штабом лише за згодою МЗС. Під час вирішення таких кадрових питань перевага віддавалася старшинам, які мали юридичну освіту і володіли відповідною іноземною мовою 28.

За результатами доповідей військових агентів дипломатичних місій і повідомлень секретної агентури складалися щоденні «розвідочні звіти українського Генерального штабу», в яких висвітлювалися всі значні пересування військових підрозділів країн, де були українські представництва і агентура. Найдетальніше відстежувалася прикордонна до України смуга з півночі і сходу. Так, у щоденних розвідзвітах за підписом начальника розвідвідділу військового старшини Колосовського, починаючи з 20 квітня і до кінця листопада 1918 р., постійно фіксувалася дислокація «червоних» і «білих» військ в Орловській, Тамбовській, Курській, Воронезькій губерніях, Донській та Кубанській областях і лише кілька разів – чехословацьких і польських формувань (після розпаду Австро-Угорщини) на заході 29.

Для уявлення про їх зміст наведемо один з таких звітів за 11–14 вересня 1918 р. за №102: «Великоросія. Гарнізон Орла. По агентурним відомостям від 4-ІХ більша частина Орловського гарнізону пішла на фронт. В Орлі залишаються: 1) І-й Залізничний загін охорони пролетарської революції в складі одного батальйону (чотири роти по 100–120 чол.). Командир бувший вахмістр Новіков. В загоні заведена дисципліна і лад дореволюційного періоду. Солдати не бешкетують і не грабують. Гадається при загоні сформувати кулеметну роту і гарматну батарею з 4-х гармат. Зараз при загоні формується кінна сотня під командою бувшого ротмістра Плотнікова. Доки що сформована півсотня. 2) Одна 6-ти гарматна батарея 1-го Совітського гарматного дивізіону. Люди і коні повністю, доброї дисципліни немає. 3) Одна рота 2-го Комуністичного пішого полку в складі 70-80 чол. Вона залишилася для формування і навчання маршових рот, які надсилаються на фронт для частин Орловського гарнізону. 4) Польський полк, який знаходиться в періоді формування. Доки сформовано тільки дві роти по 80–100 чол. Командир полку бувший підпоручик Волинський, солдати в більшості бувши легіонери корпусу Довбур-Мушницького. В полк приймаються тільки поляки-більшовики» 30.

Інформація, що надходила з-за кордону і опрацьовувалася розвідувальним відділом, була необхідна для роботи інших відділів 1-го генерал-квартирмейстера Генштабу. Залежно від неї оперативний відділ будував свою роботу з планування військових дій проти вірогідного противника, а топографічний – відпрацьовував пропозиції щодо оптимальних маршрутів пересувань армійських одиниць. Але за умов неусталеності правопорядку в Україні, діяльності озброєних формувань різного політичного гатунку, присутності військового контингенту іноземних держав, коли її територія в будь-який момент могла стати театром воєнних дій, закордонної інформації було недостатньо. Тому оперативним відділом, за підписом його начальника полковника Є. Мішковського, складалися щоденні звіти про оперативну обстановку в кожній українській губернії. Своєчасна доповідь до Генерального штабу про загальний настрій населення, діяльність озброєних формувань, каральні експедиції союзних військ покладалася на губернських військових комендантів.

Територіальні військово-охоронні підрозділи. Головний штаб української армії, на відміну від Генерального штабу, який здійснював розробку теоретичних засад збройних сил Української Держави, не мав автономії у підпорядкуванні і підлягав безпосередньо міністру військових справ. Його структурними підрозділами були: управління особового складу (відділи – особового складу, призначення на посади, довідковий, загальний), пенсійне управління (відділи – військових пенсій, грошової допомоги, пенсій сім’ям, загальний), управління помічника начальника штабу (відділи – архівний, загальний) та окремий мобілізаційний відділ 31.

На Головний штаб покладалося практичне здійснення реформування української армії. Спочатку, не маючи дозволу союзників на розгортання армії на підставі загальної військової повинності, гетьман зосередився на збереженні кадрів старої російської армії. В той час, коли 2-ге генерал-квартирмейстерство Генерального штабу мало відпрацьовувати організаційний штат майбутніх українських частин, а гетьман вирішував армійське питання в дипломатичній площині, Головний штаб зобов’язувався закінчити демобілізацію, що почалася ще за часів Центральної Ради.

24 травня, зустрічаючись з представниками Вищого німецького командування, гетьман висловив свою позицію, «що спочатку треба сформувати невеличку, але цілком певну армію. Як основа її має бути сформований цілком надійний офіцерський корпус з теперішніх українських і російських офіцерів, дуже старанно підібраних». При цьому він розраховував на німецьке співробітництво і намагався, щоб командування союзників «вирішило б ясно: чи допустимо формування української армії, чи ні» 32. А наступного дня в.о. військового міністра отаман О. Лігнау вже оголосив «реєстр залишених корпусів і дивізій армії Української Держави із вказівкою їхнього складу до піших і кінних полків, гарматних бригад і мортирних дивізіонів включно, а також місця постійного розташування їхніх штабів». 26 травня з’явився наказ військового міністра №180 по Головному штабу «Про приведення в повний порядок сотень сформованих при Губерніальних і повітових комендантах», який вимагав від командирів корпусів «мати постійний догляд за сотнями, роблячи найчастішу перевірку їх». З метою наведення порядку начальникам відповідних військових залог було наказано «весь непотрібний елемент усунути негайно».

Разом з тим, звільняючи вояків зі служби, вони мали пам’ятати наказ від 15 травня за №155 «Про внутрішні відносини в Українській армії», де міністр зазначив: «Кожна репресія повинна мати вповні законну і вагому підставу; кожний повинен бути певним, що права його під охороною справедливого й безстороннього закону… Маючи на увазі головним чином користь справи, а також рахуючи за безвартісне з культурного боку переведення вузького шовінізму, визнаю можливим перебування на службі людей знання, досвіду і таланту, хоч би і не українського походження, при умовинах безумовної їх вірності Самостійній Україні».

31 травня черговий наказ військового міністра оголосив про зведення залишених скадрованих частин (розгорталися за рахунок новобранців у разі мобілізації) у вісім територіальних корпусів, які отримали нову назву і командирів:

І. Волинський – генерал-майор С. Дядюша, штаб корпусу в Рівному, дивізій – у Луцьку, Житомирі, Ковелі; ІІ. Подільський – генерал-лейтенант П. Єрошевич, штаб корпусу в Вінниці, дивізій – у Проскурові, Умані, Кам’янці-Подільському; ІІІ. Херсонський (пізніше Одеський) – генерал-майор Ф. Колодій, штаби корпусу і двох дивізій в Одесі, одної – в Єлісаветграді; ІV. Київський – генерал-майор І. Мартинюк, штаби корпусу і одної дивізії в Києві, інших – у Літині і Білій Церкві; V. Чернігівський – генерал-майор О. Дорошевич, штаби корпусу і одної дивізії в Чернігові, іншої – в Конотопі; VІ. Полтавський – генерал-майор О. Осецький, штаби корпусу і одної дивізії в Полтаві, інших – у Лубнах і Кременчуці; VІІ. Харківській – генерал-лейтенант П. Вовкобой, штаби корпусу і одної дивізії в Харкові, іншої – в Охтирці; VІІІ. Катеринославський – генерал-майор Г. Васильченко, штаби корпусу і двох дивізій в Катеринославі, одної дивізії – в Олександрівську і окремої кінної бригади – в Маріуполі 33.

Корпусні і дивізійні штаби розташовувалися майже у всіх великих містах України і готувалися розгорнути мобілізаційну роботу. Але, крім цього, таке розташування переслідувало й охоронну мету.

Перед нами червнева 1918 р. доповідь начальника Головного штабу військовому міністру, що підтверджує такий висновок: «Всі частини, які відносилися до пана Гетьмана неприхильно, обеззброєні і розформовані, всі існуючі частини йому вірні. Бригада отамана Натієва розташована в районі Ізюм–Слов’янськ, решта – по всій Україні і підлягає губернським комендантам або командирам корпусів. Бригада отамана Натієва веде боротьбу з більшовиками, решта – на охороні майна і спокою в повітах. По цій справі розробляються закони, коли що користуються старими законами. Прокуратури і уголовні суди існують і виконують свої обов’язки. Робота лагодиться. Відчувається недохват судових слідчих, його планується зменшити тим, що слідча влада буде передана адміністрації. Взаємовідношення між українським судом і німецькою владою на днях повинні оформитися» 34.

Організацію територіальних військово-охоронних органів Української Держави в травні – вересні 1918 р. висвітлюють повідомлення представника цісарського МЗС при командуванні Східної австро-угорської армії в Одесі.

Намагаючись пояснити своєму шефу її сутність, К. Трауттмансдорф зробив з цього приводу досить детальні позначення: «Найвищим військовим щаблем в кожній губернії є командир корпусу і губернський комендант, в кожному районі – повітовий комендант, для міста Одеси призначений особливий комендант міста. Губернські коменданти і комендант Одеси підлягають командирам корпусів. Коменданти районів підлягають губернським комендантам. До кола відання губернських і повітових комендантів належать питання військового управління, особливо нагляд за всіма військовими вантажами, а також за військовими підрозділами, які демобілізуються або лише формуються, підтримка цивільних органів в охороні громадського порядку, боротьба з анархією і таким подібним. У зв’язку з цим відповідні коменданти зобов’язані на вимогу відповідних губернських і повітових осіб за вказаною метою здійснювати військове сприяння. Губернським і повітовим комендантам підкоряються всі, розташовані в їхніх адміністративно-територіальних одиницях військові підрозділи, що демобілізуються, разом з особами, які відповідають за ліквідацію військових вантажів, а також охоронні роти та кінні команди (по одній роті і команді на кожну губернію і повіт). Крім зазначених охоронних рот, можуть бути сформовані додатково в Херсонській губернії – 8, Катеринославській – 6 і в Подільській – 5 окремих рот. Організована за військовим принципом поліція – Державна варта, до якої належить міська і повітова поліція, підлягає не губернським і повітовим комендантам, а установам цивільного управління. Війська, які відповідають за військові дії, спрямовані проти зовнішнього ворога Української Держави, підлягають своєму власному командуванню, а не губернським або районним комендантам, але у виключних випадках за згодою свого командування можуть залучатися до підтримки порядку в межах країни. Вищу урядову владу в кожній губернії виконує губернський голова (староста), в місті Одесі – міський голова (отаман), в кожнім районі – голова повіту (староста). У кожного з них є один помічник, який має право їх представляти. Ці представники діють від імені уряду держави і користуються перевагою перед губернськими і районними комендантами у взаємовідносинах з військовими органами. До обов’язків губернського голови належать завдання верховного нагляду за діяльністю всіх губернських і повітових установ, а також всіх органів місцевого самоврядування, забезпечення громадського порядку і спокою, провадження в життя законів і приписів уряду. Голови губерній підкоряються міністрові внутрішніх справ. В обов’язки голови повіту входять аналогічні завдання, і він має такі ж само повноваження в межах підлеглого району. Губернському і повітовим головам підкоряється вся місцева і повітова поліція в районі, яка має назву «державна варта». Безпосередніми начальниками цієї поліції в губерніях є «інспектори державної варти», в районах – повітові начальники варти і начальники підрозділів варти. Вони безпосередньо підлягають голові губернії чи повіту і мають права їхніх помічників. Так само начальник міської поліції в Одесі підлягає міському голові» 35.

Отже, в цей період в охоронній галузі територіальні військові органи підлягали місцевій адміністрації і виконували функції, тотожні Державній варті, а подекуди – й тюремній сторожі.

Так, за зверненням начальника Уманської міської в’язниці до повітового військового коменданта від 11 липня 1918 р. охоронна сотня встановила варту у міській лікарні, де знаходилися хворі арештанти. А після звернення 22 липня начальника міської Державної варти до Київського губернського тюремного інспектора вояки охоронної сотні уманського військового коменданта стали залучатися до охорони порядку під час судових засідань і викликів осіб до судових слідчих 36.

Досить яскраве уявлення про характер охоронних завдань територіальних військових підрозділів дає таємний рапорт від 2 серпня 1918 р. помічника командира ІІ Подільського корпусу з мобілізаційної частини полковника Сороченка до начальника Головного штабу.

Наведемо його: «Згідно докладам повітових комендантів становище на Поділлю на протязі минулого тижня, таке: 1. Настрій населення взагалі дуже неспокійний, напружений. Особливих вибухів на політичному грунті не виявилося, але все становище непевне. На аграрній підставі всі селяни дуже ворожі до землевласників. Ворожої агітації за минулий тиждень на зауважено, але провадиться таємним розповсюдженням багато провокаційних чуток. Як тільки що і підтримується відносний спокій на Україні, то тільки дякуючи присутності австро-німецьких військ, позаяк українські військові частини не чисельні напевне. Населення зморилося і бажає спокійного життя. Особливо хвилює громадян дорожнеча і спекуляція на продукти першої необхідності. Губерніальним Старостою видана обов’язкова постанова для боротьби зі спекуляцією, що і робить гарний наслідок. 2. З подій, що трапились на протязі тижня зауважні: в с.Совинському Майдані Летичівського повіту виникла сутичка отряда козаків на чолі з Хорунжим Гавлюком з селянами. Отряд був командирований для повернення розграбованого панського майна, котре під час командировки запримітив в молодім запусті. Як тільки козаки вивели звідти близько двісті штук різної худоби, то з села повибігало селян з кількість до 150 чоловік і кинулись до козаків з криком: «давай бомби і рушниці». Козаки дали кілька залпів в повітря, але позаяк це не помогло, почали стріляти в натовп, після чого людність повернула навтікача. По чуткам в натовпі піймано двох селян, козаків поранених немає. В с.Дерев’яні Вербки Проскурівського повіту зауважена була систематична рубка лісу, для припинення чого був надісланий отряд козаків, заарештувавши 9 злочинців. Один з них кинувся на козака і хотів вирвати кульверт, козак вистрілив і поранив його в руку, тоді злодій злапав здоровою рукою кульверт і поламав бойок, але надбігші козаки злапали злочинця. В с.с. Татаранцях і Крушинівках Ольгопільського повіту за нездачу зброї в строк австрійцями заарештовано псаломщика і кілька селян. Крім того, накладена контрибуція – на перше село 30 000, а на друге село 2 100 карбованців. Як наша, так і австро-угорська влада веде рішучу боротьбу із злочинцями. Особливих видатних подій за минулий тиждень не зауважено. Залізничний страйк порушує зв’язок з повітами. 3. Військові частини на Поділлю існують такі самі, як своєчасно було донесене. Ніяких змін поки що не має. 4. Взаємовідношення поміж військовою і адміністративною владою гарні; тільки в Ольгопільському повіті на підставі деяких судових суперечок відносно видачі посвідчень козакам, бажаючим вступити в охоронні сотні та звертаючимся для віддачі цього до повітового Старости. Непорозуміння ліквідовані. 5. Взаємовідношення поміж військовою владою і громадянством неможна назвати добрими, позаяк у нас нема певної сили та підпори і взагалі з австро-угорською військовою владою лічаться більше, як з нашими. 6. Взаємовідношення поміж українською і австро-угорською військовими владами недобрі; з боку австро-угорської влади, зв’язка не дивлячись на всі наші потуги на установлення такого, немає, від чого виникає багато непорозумінь. 7. Взаємовідношення поміж австро-угорською військовою владою та громадянством дуже вороже. Особливо вороже відносяться селяни. Всі чутки про поразки австро-угорців на фронті мають великий успіх в селах. Селяни тим чуткам дуже раді. Офіціальним оповіщенням австро-угорської влади не вірять» 37.

Відносини українських територіальних військових штабів і охоронних підрозділів з союзним командуванням регламентувалося спеціальною Інструкцією, затвердженою на початку червня 1918 р. військовим міністром.

В ній, зокрема, зазначалося, що «всі українські сили, які ведуть боротьбу з більшовиками в оперативному відношенні підлягають німецькому вищому командуванню і від нього одержують завдання. Всі пересування військ України, коли вони не викликані даними їм оперативними завданнями, робляться по згоді Українського Генерального штабу з вищим німецьким командуванням».

Згідно з Інструкцією у місцях спільного розташування українських і союзних військ старший за посадою визначався начальником військової залоги. Він мав право видавати накази з «питань військового чинопочитання, дисципліни і суспільного спокою». У внутрішньому житті військової частини керувалися законами і статутами своїх держав. Начальник залоги призначав своїм наказом коменданта залоги, а командири частин – відповідно своїх комендантів, які мали узгоджувати свою діяльність з комендантом залог і повідомляти про неї один одного. Помешкання для розташування військ у залогах розподілялися за розпорядженням її коменданта. Непорозуміння між військовими частинами вирішувалися владою начальника залоги, а між військовими і місцевим населенням – її комендантом за згодою з цивільною українською владою. Військові провини і злочини розглядалися командуванням і судами своїх армій. Посадові особи військових частин як українських, так і німецьких та австро-угорських мали право користуватися телеграфними і телефонними лініями зв’язку союзників, але у другу чергу. Для радіозв’язку встановлювався спільний графік праці і хвильових частот.

Окремий розділ Інструкції стосувався відносин союзників із губернськими і повітовими комендантами, які утворювалися для «підтримки ладу, подальшої боротьби з анархією, охорони військового майна демобілізованих частин». До їхніх обов’язків входило встановлення тісного контакту з німецькою військовою владою. Для цього за Інструкцією належало: «знати, до якого австро-угорського коменданта потрібно звертатися з проханням за негайною допомогою; давати союзним військам точні відомості для здійснення спеціальних завдань; звертатися до союзних військ (в разі відсутності у місцевості українських частин) з проханням на встановлення варти на об’єктах, внесених до розробленого повітовими комендантами табеля постам; надавати союзним комендантам відомості про всі помешкання, які можуть бути використані військами, а також звертатися до волосних і сільських управ за відводом тимчасових помешкань австро-німецьким частинам під час їхніх експедицій; разом з місцевими старостами брати участь «в обміркуванні наказів громадського характеру», які готувалися союзним командуванням, а також забезпечувати їхнє оголошення. Останній пункт не стосувався випадків, коли при виникненні «заколотів, бешкетів, страйків, вибухів тощо, австро-німецька команда під час переходу влади до них свої накази оголошує сама» 38.

В реальному житті не всіх положень Інструкції дотримувались. Частіше українські військові не брали участі в розробці наказів командирів німецько-австрійських залог, а лише мали їх виконувати. Про це стає відомо із щоденних звітів оперативного відділу Генштабу.

Наведемо один з них від 22 травня 1918 р.: «Волинь. В Ізяславському повіті селяни нищать посіви, в останніх повітах спокійно. В Ольгопольському повіті селянами с.Вербці забитий поміщик Вишневський. Поділля. У Вінницькому повіті селянами сс. Махновка, Лисянки, Людовка вирішено не визнавати нової влади і послати делегатів до Києва, а селяни Юзинської волості сс. Бохоники, Юзвін, Ведмеже Ушко, Широка Гребля, Геремінків, Біскинка та Юзинський Майдан не визнають ніякої влади. Не виконують розпорядження влади селяни Малої Жмеринки. Проскуровський повіт. Горять гарматні склади в Ярмолинцях. Був страйк залізничних робітників ст. Гречани Подільської залізниці на грунті не отримання грошей. Хотинський повіт. Вся старшина вигнана австрійцями з Хотинського повіту в Могилів. Управління Військового Начальника опечатано, а майно розграбовано, тими ж австрійцями, котрі заявили, що Хотинський повіт належить до Бессарабії, де австрійці української влади не визнають. Взагалі настрій населення неспокійний. Продовжується обеззброєння населення. Херсонщина. Нема відомостей. Київщина. В Київському повіті німці порядкують скрізь самі, не рахуючись з Українською владою. В Чигиринському повіті настрій неспокійний. Пограбовано монастир, є жертви. В тому ж районі передбачаються пограбування маєтків, а також Матронівського монастиря. В повіті дві німецькі сотні. Катеринославщина. Позаяк німці захопили до своїх рук всі дроти, зв’язку з повітами не мається. Чернігівщина. В Козелецькому повіті щоденні підпали та бешкети анархічного елементу. В Чемері не спокійно. На межі Кролевецького та Сосницького повітів зорганізувалася більшовицька банда, котра розграбувала фольварк у Нахаївці» 39.

Організаційно-штатна структура територіальних військових установ була відпрацьована протягом двох місяців, і 24 червня гетьман затвердив «Штати управління корпусу на час спокійний».

Посаді командира корпусу відповідало військове звання генерального значкового або бунчужного з річним утриманням 13 800 крб. Він мав у підпорядкуванні персонального осавула (сотник, 6 000 крб.). До управління корпусу належали штаб, три окремі управління (корпусного інтенданта, начальника артилерії, інспектора технічних частин) і дві управи (санітарна і ветеринарна). Начальник штабу корпусу мав бути полковником або генеральним хорунжим (10 800–12 000 крб.). За штатом у штабі передбачалося 18 старшин, 11 військових урядовців, 68 козаків. Для обслуги господарських потреб штабу призначалися три легкових автомобілі, чотири мотоцикли, парна фура, парокінний віз, 39 коней. Посаді корпусного інтенданта відповідало звання полковника або генерального хорунжого (10 800 крб.). До його управління входило чотири старшини, дев’ять військових урядовців, 17 козаків. Начальник артилерії корпусу –генеральний хорунжий або значковий (1 200 крб.) мав у своєму підпорядкуванні двох старшин, двох військових урядовців і чотирьох козаків. Інспектору військових частин – полковник або генеральний хорунжий (16 800 крб.) – безпосередньо підлягали двоє старшин, двоє військових урядовців і 12 козаків. Всі начальники управлінь корпусу мали в своєму розпорядженні по легковому автомобілю. Санітарну і ветеринарну управи очолювали корпусні лікарі (10 800 крб.). Їм підлягали по одному лікарю для доручень, фельдшеру і писарю 40.

Охоронні сотні губернських і повітових комендантів нараховували 104 особи. З них старшини: командир сотні – сотник (6 000 крб.); три півсотенних – значкові (4 800 крб.); підстаршини: бунчужний (1 800 крб.), три чотарі (1 560 крб.), шість ройових (1 320 крб.) і 90 козаків (1 080крб.) 41.

9 вересня військовий міністр генеральний бунчужний О. Рогоза затвердив штати українських з’єднань і окремих частин всіх родів військ 42. За ними в армії Української Держави передбачалося 175 генералів, 14 930 офіцерів, 2 975 військових урядовців, 291 000 підофіцерів і солдатів. Але такої чисельності українська армія не досягла, в листопаді 1918 р. вона нараховувала приблизно 60 тис. вояків 43.

В цей час відбулася певна реорганізація місцевих охоронних підрозділів Військового міністерства. Наказом військової офіції Української Держави від 31 серпня 1918 р. №523 замість управлінь губернських і повітових комендантів створювалися «управління комендантів Штабів корпусів і дивізій в пунктах постійного розташування військ». У Києві і Одесі, де існували до цього комендантські управління за особливими штатами, нових формувань не організовано. У місцях дислокації кількох корпусних і дивізійних штабів створювалися єдині комендантські управління, а там, де штабів не було, комендантські обов’язки покладалися на одного зі старшин місцевих військових частин. Призначали на нові посади переважно із особового складу скасованих губернських і повітових управлінь. Відтепер обов’язки комендантів визначалися лише Статутом залогової служби Російської імперії, доки не буде відпрацьовано нових статутів. Охоронні сотні і кінні команди колишніх губернських і повітових комендантів розформовувалися або переходили у підпорядкування місцевих старостів і отаманів, як і резервні вартові дивізіони та сотні. У підлеглості комендантів штабів корпусів і дивізій залишилися півсотні, які мали нести залогову службу згідно з військовими статутами.

В нових комендантських управліннях штабів корпусів передбачалися посади: комендант – полковник або військовий старшина (8 400 крб.), штаб-старшина комендантського управління – штаб-старшина або сотник (6 000 крб.), три осавули – значкові або хорунжі; діловод – військовий урядовець (4 800 крб.), шість писарів, шофер з помічником, чотири служники. Для коменданта був передбачений легковий автомобіль або візок з кіньми. Штат коменданта штабу дивізії був дещо меншим: комендант – сотник (6 000 крб.), два осавули – значкові чи хорунжі (4 800 крб.), три писарі, два служники, кучер. На канцелярські потреби коменданту щомісячно призначалося 50 крб., а на господарські – 30 крб. 44.

Отже, територіальні охоронні осередки Військового міністерства на початку існування Української Держави були фактично поліцейськими підрозділами і брали активну участь у встановленні громадського порядку на місцях, а з початку створення регулярних збройних сил гетьманату стали виконувати функції підрозділів з охорони військового порядку.

Органи військової юстиції. Використання цих органів в охоронній діяльності має певну специфіку. На відміну від попередньо розглянутих військових інституцій, яким було притаманне забезпечення громадського порядку шляхом застосування зброї чи погрози її застосування, військово-судові органи мали здійснювати правосуддя, тобто – виконувати функції незалежної судової гілки влади. Проте, певна річ, вдаючись до розповсюдження юрисдикції військової юстиції на цивільне населення, гетьман розраховував на посилення карної відповідальності. Тому досить логічно постає питання про масштаби участі військових судів в охоронній діяльності.

Систему військово-судових установ було започатковано ще в УНР у ході створення «Осібної української армії». Але за короткий час відновленої влади Центральної Ради зроблено було в цьому напрямі небагато. Гетьманському Військовому міністерству фактично дістався лише центральний апарат – переіменоване 24 квітня 1918 р. з Головної військово-юридичної управи Головне управління військово-судових справ. З цього дня його очолив штабс-капітан В. Буйницький, який пройшов школу судді 8-ї армії Південно-Західного фронту. Його помічником було призначено отамана Ясногурського 45. 10 липня у зв’язку з прийняттям законів, що стосувалися загального реформування центральних органів юстиції, Головне управління військово-судових справ отримало нову назву – Головне військово-юридичне управління (ГВЮУ). Його очолив колишній військовий суддя Віленського військового округу генерал-майор К. Чивадзе, помічником якого було призначено колишнього військового суддю Київського округу генерал-майора О. Гречка. Структурні підрозділи ГВЮУ очолили: колишній помічник головного військового прокурора генерал-майор В. Ігнатович – головну законодавчу управу (карний, процесуальний і статутний відділи); військовий юрист генерал-майор В. Бривкін – головну загальну управу (відділи персонального складу, господарський та екзекуторський); колишній військовий суддя Галицького губернаторства генерал-майор М. Балясний – головну касаційну управу (перший і другий відділи) 46. Отже, за гетьманату професійний рівень співробітників ГВЮУ значно підвищився.

Посаді начальника ГВЮУ відповідало звання генерального значкового з річним утриманням 15 000 крб. Крім особового складу управління, йому підлягали територіальні військово-судові установи і Військово-юридична академія. При начальниках Головного і Генерального штабів, головному начальнику постачання, начальнику Канцелярії міністерства існували посади юрисконсультів, які передбачали військові звання полковників (9 000 крб.).Про належність особи до військово-юридичної установи свідчила спеціальна уніформа сіро-синього кольору з малиновим кантом 47.

З прийняттям 30 травня 1918 р. закону «Про військову підсудність» поле діяльності військово-судових установ мало значно поширитися за рахунок підпорядкування до їхньої юрисдикції цивільних осіб, яких звинувачували в найбільш тяжких злочинах, вчинених у місцевостях, де оголошено військове становище. Тобто гетьманський уряд намагався використати механізм військової юстиції для боротьби з анархічними тенденціями в державі.

21 червня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про організацію військово-судових інституцій та їхню компетенцію», за яким військові суди поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабові (при штабах дивізій, корпусів та Головному штабі). До компетенції вищих судів під час існування нормальної підсудності належали всі справи військових, які займали посаду не нижче командира окремої частини, і цивільних осіб, яким за звинуваченням загрожувало покарання з позбавленням або обмеженням громадянських прав. Під час існування виняткової підсудності – справи військовослужбовців не нижче командира частини, а також належних до війська цивільних урядовців, які займали посаду не нижче V класу, та священиків усіх вір. Всі інші справи підлягали компетенції штабових судів. Справи розглядалися судовими колегіями у складі голови – «особи військово-судової офіції» та виборних суддів, кількість яких встановлювалася у вищих судах – у вісім осіб, полкових – чотири. Виборні судді обиралися жеребкуванням із складу старшин і підстаршин, підлеглих військовому судові. До складу судових колегій під час справ за участю старшин не дозволялося залучати підстаршин, а за участю командирів частин – старшин, не нижче командира частини. У засіданнях судів обов’язково мав брати участь секретар, а у вищих – ще й прокурор та захисник. У штабових судах участь останніх була необов’язковою. Вироки та рішення всіх судів мали бути оскаржені лише в касаційному порядку до Генерального суду. Для провадження слідств у всіх військових судах призначалися військові слідчі, яким належало також проводити слідства у всіх тих випадках, коли російське законодавство передбачало проведення військових дізнань.

Виконання прокурорського нагляду у вищих судах здійснювали штатні прокурори, яким підлягали товариші і кандидати на військово-судові посади. З 17 жовтня представники військово-проку­рорсь­кого нагляду вводилися й до складу штабових судів. У своїй діяльності всі військові суди керувалися, крім цього закону та закону «Про військову підсудність» від 30 травня 1918 р., російським законодавством у межах, які не суперечили законам Української Держави 48.

Гетьманський уряд з діяльністю військових судів пов’язував великі надії.

Так, 1 серпня міністр внутрішніх справ надіслав таємного листа до військового міністра, в якому запитав: «Прошу Вас, Пане Міністру, повідомити, чи утворені вже військові суди, чи приступили вони до праці, і чи можу я зноситися з Вами по питанню передачі справ на розгляд військових судів?». Військовий міністр повідомив колегу, що вищі військові суди вже діють 49. Його наказ від 22 липня №349 вимагав від усіх муштрових начальників у випадках вчинення злочинів звертатися до службовців відповідних судів.

На той час вищі суди вже розташовувалися в Києві – по Никольській вулиці, 11, а в Катеринославі – по Катеринославському провулку, 104. В Київському суді було призначено слідчого суддю з надзвичайних справ та двох слідчих суддів з господарських справ, які обслуговували всі військові частини, управління і установи, розташовані у Правобережній Україні і в Чернігівській губернії. Камери цих слідчих суддів знаходилися при Київському вищому суді. Ще п’ять слідчих суддів мали свої камери при штабах I-V військових корпусів з відповідним обслуговуванням. Слідчі судді Катеринославського вищого суду обслуговували військові інституції Лівобережної України. Їхні камери розташовувалися: судового слідчого з надзвичайних справ – першого в Харкові, з обслуговуванням Полтавської і Харківської губерній, другого – в Катеринославі, з обслуговуванням Катеринославської і Таврійської губерній. Троє слідчих суддів були призначені до штабів VI-VIII корпусів з відповідним обслуговуванням. Крім того, при штабах кожної пішої та кінної дивізій і корпусів розташовувалися штабові суди. Належні до них полкові слідчі були призначені по одному на кожну частину, при штабах яких мали бути їхні камери. Наказом військового міністра на них покладалося провадження слідства «по всіх заподіяних злочинах, коли «Сводом законов» бувшої Російської імперії провадились дізнання». Зазначалося, «що в такий спосіб вони, яко фахівці, повинні виконувати ту працю, яку раніш покладалося на муштрових старшин по провадженню дізнань» 50. Кількість військових судів збільшилося в останні місяці існування гетьманату Скоропадського, коли уряд вдався до створення військових формувань із російського офіцерства.

В газеті «Армія» за 8 грудня 1918 р. знаходимо наказ від 3 грудня №53, в якому Головнокомандуючий генерал-лейтенант князь В. Долго­руков вимагав «всі військові загони, сформовані на території України, але не належні до складу українських корпусів, залучати в судовому відношенні до відання найближчих українських судів: вищих (Київський і Катеринославський) і штабових (при штабах корпусів і дивізій). Призначення військових слідчих для розслідування виниклих в цих загонах судових справ здійснити розпорядженням голів штабових судів за узгодженням з належними начальствуючими особами. Камери військових слідчих повинні знаходитися при штабових судах. Начальствуючим особам, які користуються правами не нижче командира окремої частини, про всі, скоєні в колі їхнього відання, пригоди, що мають ознаки кримінально-відповідальних дій, за винятком тих, по яким робиться розпорядження про створення військово-польового суду, повідомляти негайно без провадження дізнання військовому слідчому».

Того ж дня наступний наказ головнокомандуючого за №54 надав «права з утворення військово-польових судів, крім начальників військових залог, ще й командирам окремих (штатних) частин».

Кошти, що витрачались на утримання установ, підлеглих Головному військово-юридичному управлінню, були визначені в бюджеті держави. Так, за звітною відомістю у серпні 1918 р. безпосередньо до управління надійшло 59 980 крб. на платню особовому складу, 2 500 крб. – на канцелярські і господарчі витрати, 1 500 крб. – на відрядження. Вищі і штабові суди отримали відповідно 67 700/250 600 крб. на платню особовому складу, 350/19 420 крб. – на канцелярські і господарчі витрати, 5 200/50 000 крб. – на відрядження, 500/16 800 крб. – добових для свідків і експертів. Утримання Військово-юридичної академії коштувало щомісячно 22 260 крб. З них на платню особовому складу витрачалося 11 760 крб., на канцелярські і господарчі витрати – 5 500 крб., і на наукову роботу – 5 000 крб. 51.

Щорічні бюджетні витрати по Головному військово-юридичному управлінню становили 3 234 725 крб. З них 413 558 крб. – на утримання центральних установ, 2 330 270 крб. – військово-судових установ і 490 900 крб. становили видатки по урядуванню 52.

Отже, незважаючи на передбачення застосування механізму військової юстиції до покарання цивільних осіб, коло суб’єктів з їх числа, які згідно зі згаданими вище законами підпадали під юрисдикцію військово-судових установ, було обмеженим і стосувалося переважно часу військового стану. До речі, зауважимо, що до впровадження військового стану в деяких губерніях і градоначальствах гетьман почав вдаватися лише з 8 листопада 1918 р., коли розклад союзних австро-угорських, а згодом й окремі бешкети німецьких військ стали загрозою громадського порядку в цих місцевостях. Таким чином, у гетьманській Українській Державі потужнішим і чисельнішим залишався судовий апарат «цивільного відомства». При цьому ми не говоримо про військово-польові суди союзників, що діяли на підставі законів своїх держав і в їхньому тлумаченні притягали до карної відповідальності українських громадян за протиправні вчинки проти військ Центральних держав як союзників України.