Нас, українців, роз єднує різне
| Вид материала | Документы |
- Реферат Історія системи харчування українців, 102.49kb.
- Збірник відеозадач «Фізика навколо нас», 288.95kb.
- Виступ Міністра закордонних справ України К.І. Грищенка на V всесвітньому форумі українців, 129.13kb.
- Роз’яснення пфу від 13. 01. 2011, 293.87kb.
- Назва реферату: Розвиток української мови в українській діаспорі Розділ, 108.38kb.
- О.І. Попова, кандидат пед наук (Бердянський державний педагогічний інститут), 221.57kb.
- Про проект програми вшанування українців, постраждалих у ХХ столітті внаслідок окупаційних, 120.57kb.
- Микола козакевич, 3344.02kb.
- І некласичних, 10030.88kb.
- Знайомтесь, це Україна, 296.95kb.
Думаю, що кращому висвітленню теми сприятиме стаття «На переломі», написана до 18-ї річниці незалежності України.
.У ній я хотів спитати, чи може і якщо може, то коли вся Україна стати наіоналістичною, такою, якою західна Україна стала за 20-ть міжвоєнних років? І друге: поїздивши по закордонах бачимо, що середній українець не дурніший від середнього німця, француза, англійця, а чого ж нація не вміє навести лад в Україні?
Нещодавно в Енциклопедії українознавства я прочитав статтю про Кубань. Населення Кубані 1914 року становило 3253000 особи. Кубань як і інші частини України, зазнала від Московської більшовицької імперії величезної руйнації й геноциду і все-таки за переписом 1926 року наседлення Кубані трохи збільшилося і становило 3570000 особи. Приріст у значній мірі стався за рахунок припливу в спустошені українські станиці людності з північних московських областей. Славнозвісний білоруський мовознавець і етнограф Єфім Карський 1915 року видав мовний атлас, за яким українська мова в західній частині Кубані становила 80% і, поступово зменшуючись на схід, була поширена і в Ставрополі. Шовіністичний геноцид зменшив частку українців на цих землях, проте за дослідженнями Щерби й Русова українці Кубані 1926 року становили 60-62% населення.
А втім енциклопедична стаття про Кубань привернула мою увагу іншим твердженням, а саме: Перша світова війна і революція застала українців Кубані непідготовленими до захисту себе як української спільноти.
А Наддніпрянсько-Донецька Україна 1917 року була підготовлена до захисту своїх національних інтересів?
Далебі, не була!
Колись Винниченко в еміграції на виправдання про втрату держави сказав: що ви нас звинувачуєте? Та на всю Україну було нас три сотні діячів, які свідомо боролися за українську Державність!
Хочеться вставити слово: і серед цих керівників такі високі керманичи як Винниченко і Грушевський учаділи були соціалістичним дурманом, що закрив їм очі на найважливішу істину: головне для нашого імперського північно-східного сусіда не в соціалізмі, комунізмі, інтернаціоналізмі чи ще якомусь ізмі, а в тому, що він за глибинною природою своєї душі імперіаліст, загарбник, хижак. І як би він не називав себе, він діє завжди з наміром підкорити Україну й розширювати державні кордони Великої Росії. А Грушевський і Винниченко - ці вельми освічені інтелектуали як діти повірили Ленінській демагогії про соціалістичну справедливість, миролюбність і національну рівноправність!
Отже Наддніпрянсько-Донецька Україна в 1917 році виявилася не підготовленою до захисту національного життя. І для того, щоб Україна й Кубань і не змогли підготуватися до організованої в національному масштабі боротьби за вихід з імперії на випадок виникнення обставин типу 1917-1920 років , імперія Романових постійно й систематично проводила політику денаціоналізації українців.
Загарбавши якусь чергову країну, Московія називала її своєю і провідну її інтелектуальну верству наближувала до себе і намагалася поставити собі на службу.
Щоб українці не знали славної патріотичної діяльності своїх дідів-прадідів і на тому не формували історичну свідомість, царат спалював бібіліотеки (вперше це він зробив у Києві 1718 р.), забороняв українську мову, вилучав з церков і монастирів літописи, переписував на свій лад (і часом відповідно відредаговані повертав назад, щоб з бігом часу українці знаходили в тих текстах свою спорідненість з угро-фіно-татарським конгломератом). Щоб під своє азіатське нутро підвести український (Київський) європейський підмурок Петро І 1713 р. ліквідував назву Московія і наказав свій народ вважати слов"янським. Всотавши Чингизханівську ідею розширення імперії до самих морів, правителі Московії силою й підступом поволі послаблюють Гетьманщину, посилюють кріпаччину і розширюють свою владу на Правобережну Україну. Важко перерахувати всі способи знищення національної свідомості українців і способи перетворення нас на малоросів, того зупинюся докладніше на одному: боротьбі проти української мови.
1690р. Собор РПЦ засудив і наклав анафему на книги вчених Києво-Могилянської академії.
1720 р. Петро І заборонив книгодрукування українською мовою.
На Лівобережжі України 1740 року було 866 шкіл, а через 60 років не залишилося жодної.
1753р. Катерина ІІ заборонила викладати українською мовою у КМА.
1769 р. Синод РПЦ заборонив друкувати й використовувати український буквар.
1832 р. на Правобережній Україні навчання перевели на російську мову.
1863 р. Валуєвський циркуляр про заборону української мови й національного життя. "Ніякої малоросійської мови не було й бути не може".
1876 р. Емський указ про заборону друкувати і ввозити україномовну літературу.
1888 р. указ Олександра ІІІ про заборону хрестити дітей українськими іменами.
1908 р. Сенат оголосив україномовну освіту й культуру шкідливою для імперії.
1910 р. Столипінський указ про заборону всіх "инородческих обществ, в т.ч. украинских и еврейских, независимо от преследуемых целей".
1911 р. постанова УІІ дворянського з"їзду в Москві про неприпустимість вживання інших, окрім російської, мов у школах Росії.
1914 р. Указ Миколи ІІ про скасування української преси, українського слова, освіти, церкви. (Див.розширений список душіння нашої мови в книзі І. Діяка "Українське відродження чи нова русифікація" с.292-301).
У 1770-х роках Священний Синод ухвалив рішення, яке зобов"язувало священників доповідати владі, якщо священник на сповіді почує від християнина щось таке, що стосується держави, тобто Синод скасував таємницю сповіді! Це перетворювало священників у жандармських сексотів. На початку ХХ століття Україна була селянською країною і священник в селі мав вплив на селян.Церковним гаслом:"Немає влади не від бога" московські попи вбивали у наших простих селян думку про повстання проти чужинецької ворожої влади в самому зародку!
За попередні півтора сторіччя царат освіту й україномовну культуру й просвіту задушив і ці вже майже неписьменні українці під наглядом священників-сексотів були перетворені в Малоросійське населення. Етнічно воно було українським.Моя баба в північній Чернігівщині до революції вишили напис на рушнику: " Оцэ ж тая криныченька, що голуб купався"(ліве крило). Оцэ ж тая дивчынонька, що я женыхався"(праве крило).А політично наше населення було незрілим-баба називали себе малороскою.І коли 1917 року надійшов час відновлювати українську державність, то цілковито етнічні українці часто не знали, хто вони. І на питання офіцерів, що формували національні військові частини, один називав себе українцем, другий - малоросом, а третій - хохлом!
Після повалення царату настала демократія, причому демократія була без берегів(як тепер в "самостійній" Україні). Агітатори Л.Троцького та міжнародного єврейського інтернаціоналу вільно ходили по українських полках і агітували проти Центральної Ради й українського уряду. Їх не арештовували, бо ж боялися порушити свободу слова! А агітатори нерідко бувало поширювали провокативні чутки і настроювали один полк проти другого з метою спровокувати бій між ними, а коли полковникам-друзям удавалося розкрити підступ і розстріляти провокаторів, тоді троцкисти зчиняли всесвітній лемент про український антисемітизм.
Тепер можна думати, що мабуть в умовах ідейної непідготовленості народу 1917 року до захисту національних інтересів було б краще, коли б на чолі держави був генерал і своєю дисциплінованою натурою демократію ввів у рамки українського ( а не колишнього імперського) закону та налагодив виконавську диципліну державної машини.
Ж Ж Ж
Обставини війни й революції і крах царату, поява тимчасового уряду в Петербурзі, пересування армій, поява різних політичних сил і гасел, світова війна, громадянська війна, вихід з імперії Польщі й Фінляндії, рух царських колоній за незалежність, червоні, білі, німці, французи, денікінці, свої, чужі - п"ять років безупинних змін сприяють швидкій політичній освіті й ідея національної свободи України стає зрозумілою й близькою все ширшим верствам українського населення. Ба, пізно: процес національного прозріння відстає від темпів навали російської галайстри, що під більшовицькими гаслами посунула в Україну грабувати нашого селянина, який, як їм здається, має невичерпну кількість хліба, сала, молока й масла, кожухів і чобіт і всього іншого, чого в них немає в Московії.
Горліс-Горський у книжці "Холодний Яр" геніально описує війну середньої Наддніпрянщини до 1922 року супроти загарбників. Він вказує на одну вельми важливу особливість українського патріотизму тих років: вояки воювали талановито, сміливо, завзято, до краю самовіддано. Чоловікам, бувало, допомогали жінки, при цьому з таким же завзяттям і сміливістю, що й чоловіки. Але так вони воювали в межах свого Звенигородського, Черкаського, Кам"янського, Олександрійського чи іншого свого району. Спрямувати загін від рідної місцевості кудись далі, на Житомирщину чи Чернігівщину, було неможливо - загін розпадався і переставав існувати, знову відроджуючись у якійсь своїй Звенигородці. Більшовицька галайстра приперлася бозна звідки і тут ордою наступає на Київ, а зібрати всі загони з Черкащини й посунути Києву на допомогу не виходить! І Україну програли, повернувшись на 70 років в Московське колоніальне ярмо.
Обставини 1917-20-х років об"єктивно були сприятливі для відродження української державності. Суб"єктивно нація була не готова скористатися з цих обставин і залишилася у рабстві.
Асиміляція в комуністичну добу.
Загарбавши силою зброї Наддніпрянсько-Донецьку Україну Москва продовжувала зброєю придушувати опір народу. Голодомор 1921-1923 років, який вона використала як найефективнішу зброю придушення народу став початком геноциду української нації, що продовжувався в наступні десятиріччя. Не плачуть по відрізаних пальцях, коли зтинають голову. Не хочу перелічувати акти проти української мови, культури, літератури, звичаїв, традицій, всього народного способу життя й духовності, коли влада послідовно убивала українців та репресіями примушувала записуватися росіянами.
Західна частина нації врахувала недоліки попередньої доби національно-визвольної боротьби і за 20 років (з 1920 до1939р.) виховала населення в націоналістичному дусі і зробила його суб"єктивно готовим до затятої й безкомпромісної боротьби за самостійність. На жаль, в середині сторіччя об"єктивні обставини були такі, які виключали можливість добитися незалежності.
.
Ж Ж Ж
Тут власне необхідно зупинитися для з"ясування понять "борці за незалежність України" і "народ України" та співвідношення між ними. Це допоможе наблизити нас до з"ясування, по-перше, чи можуть українці теперішньої великої України стати такими націоналістами, якими стали західнняки за міжвоєнне двадцятиріччя і, по-друге, якщо незалежність України спромоглася проголосити маленька національно-свідома частка нації на тлі несвідомої й пасивної української маси, то чи не вдасться в майбутні кільканадцять років новій патріотичній еліті( що також становить невеличку частку нації) витіснити з влади антинародні кадри і зробити владу патріотичною на тлі ще недостатньо активної української народної маси?
До 1956 року точилася збройна боротьба ОУН і УПА супроти московської окупації. Окупанти вивезли із західної України на спецпоселення, заслання і концтабори й в"язниці понад мільйон українців.
З 1958 року починається нова доба у боротьбі за незалежність - мирна боротьба на основі внутрішнього й міжнародного права націй на самовизначення. З 1961 року поволі починає мінятися співвідношення в контингенті українських політв"язнів: зменшується відсоток повстанців і збільшується відсоток політичних правозахисників. Станом на 1987 рік, коли влада абсолютну більшість політв"язнів звільнила - повстанців в ув"язненні вже не було і отже на волю вийшли, повернулися в Україну і негайно включилися в політичну діяльність люди ідеологічно-правозахисного спрямування. Із повстанців тільки дехто прилучився до боротьби, що ж до націоналістів- правозахисників та шестидесятників, то вони склали 1987-1991 р.р. передовий загін, який прикладом своєї самовідданої й рішучої боротьби повів за собою тисячі інших свідомих українців. 120 із них стали депутатами Верховної Ради УРСР, утворили в ній Народну Раду і на тлі всієї української нації гідно представляли самостійницьку ідею і, скориставшись сприятливим моментом (поразкою реваншистського ГКЧПістського заколоту) проголосили незалежність України.
А народ?
Народ не сидів у тюрмі і не проходив ідеологічний вишкіл. Він не знав про факти боротьби за свободу України, не знав про існування в СРСР українського національно-визвольного руху й існування українських політичних в"язнів. Окупаційна диктатура тотальним контролем за джерелами інформації не давала можливість народу це знати. Народ вирощував картоплю й буряки, добував вугілля і плавив сталь, ходив щотижня на політзаняття і вірив, що комуністична суспільно-економічна формація неминучо пошириться на весь світ і тоді жити стане ліпше. А позаяк усі труднощі побудови зрілого соціалізму партійна й державна бюрократія явно не брала на себе, а всі перекладувала на плечі трудящих і тримала їх на мізерній зарплаті, то трудящі навчилися утверджувати справедливість між ними й начальством у той спосіб, що не працювали, а удавали що працюють. І виробили щодо класу партійнорадянських експлуататорів дотепний афоризм: "Якщо вони думають, що нам платять, то хай думають, що ми їм працюємо". Не боротьба за людські умови життя, (як діють вільні трудящі демократичних країн), а виживання способами хитрувань, обману, кражі та різного крутійства (як це притаманне рабам).
Багато з таких людей про самостійність України щось краєм вуха вперше почули 1988 -1989років від радіо "Свобода" (яку раніше боялися слухати як ворожу антирадянську радіостанцію) та на наших мітингах.( і щодо сміливих промовців, то віріли чекістським нашіптувачам:"Нічого, нічого, їх скоро приберуть і будуть вони кукурікати з-за тюремних грат!"). Тож по-справжньому про самостійність України матрудящі маси українського народу почули вже як легально дозволену, а не заборонену ворожу думку, 1990 року зі столиці України із зали Верховної Ради з вуст обраних народом законних її депутатів. Це ошелешило! З вуст людей зняли пов"язку і вони здобули - вперше за 70 років! - можливість обговорювати долю України й різні національні питання. Почалося переосмислення дійсності. До референдуму 1 грудня 1991 року їм відкрився новий світ і вони проголосували за вихід України з-під влади Москви, аби Україна могла будувати своє життя за власним розсудом.
Після референдуму й виборів президента 1 грудня 1991 року настав час будувати нове життя.
У Верховній Раді було приблизно 120 членів Народної Ради, яка складалася з патріотичних людей. Решта - комуністи. Згодом вони сформували групу 239. До проголошення незалежності 24 серпня 1991 року сила Народної Ради була помножена десятками тисяч (бувало до 70 тисяч) демонстрантів з усієї України, що своєю величезною масою біля Верховної Ради, та на поближчих вулицях і площах нас підтримували і були нашою потужною опорою. Після референдуму і обрання президента України та хвилі міжнародного визнання української держави доба боротьби за самостійність скінчилася й почалася доба господарювання українців у власному домі.
Сім сторіч народ боровся проти чужоземного панування, добився свободи й почав добу Нової Української ери. У ці місяці Україна з краю в край радісно гомоніла масовими мітингами, велелюдними зборами, загальнонаціональними здвигами і святкуваннями 500-річчя Козаччини, Берестечком, Батурином, Ланцюгом єднання. В піднесеному настрої, в ейфорії від перемог ідей свободи людини і свободи нації над старим ладом та в радісних сподіваннях на швидке відродження українського національного життя й піднесення добробуту відсвяткували Новорічні й Різдвяні свята.
Ж Ж Ж
Наступного (1992) року належало взятися за реформування політичної системи, економічного ладу, сільського господарства, судової системи - всіх сторін державного й суспільного життя. Це мав чинити вищий законодавчий орган без демонстрантів способом творення нових норм права. І тут виявилося, що для ухвалення закону необхідна арифметична більшість, а вона не на боці Народної Ради, а на боці групи 239. Політика із вулиць і майданів, де ми панували, перемістилася в будинок Верховної Ради й міністерські кабінети, де патріоти становили менше третини або загалом відсутні.
Належало будувати суспільство, в якому будівничі його ніколи не жили. Отже мали будувати його відповідно до ідеалів. Ідеали були різні. Ми, патріоти й націоналісти, хотіли будувати правову державу з конкурентною ринковою економікою, українізацією освіти і всіх сфер духовного життя. Частина українських московитів прагнула повернути Україну під владу Москви і діяли за принципом: чим Україні гірше, тим їм веселіше.
Після заборони 1991 року КПУ- філії КПРС невдовзі з"явилося кілька по суті справи того ж промосковського світогляду політичних партій: соціалістична, селянська, комуністична. Вони майбутню Україну і далі бачили соціалістичною з російською мовою і культурою. Червоний директорат швидко зорієнтувався і взявся державну власність перетворювати в свою приватну. Сільські феодали взялися розтягувати по власних кишенях колгоспне й радгоспне добро. Влада: Верховна Рада (абсолютна більшість), уряд і місцева влада складалися з людей, які не звикли думати про українські національні інтереси, Україну не любили (дехто зі страху потрапити в категорію націоналістів і потім опинитися в чекістських пазурах). Досвіду господарювання на великій українській території та керування 52 мільйонами людей не мали, того воліли дотримуватися старого ладу й чинити тихий опір будь-якій українізації. В новій державі вони залишилися з попередніми уявленнями і тільки задля збереження владних крісел удавали із себе лояльних до нової держави. Приватизацію перетворили в прихватизацію. Від недосвіченості, під впливом промосковських настроїв та нашіптування московської агентури пішли на безглузде розброєння й руйнацію промислового потенціалу. Через боязнь Москви запровадили купони замість грошової реформи і спровокували кризу промисловості і різкий спад життя людей до жебрацького рівня.
Ж Ж Ж
Чого руйнація промисловості й сільськогосподарського виробництва стали можливими? Відповідь на це питання буде й відповіддю на питання, яке поставив на початку: чи можна зробити Україну націоналістичною за двадцять років (від 1992 до 2012р.) як патріотичним силам вдалося зробити західноукраїнське населення за міжвоєнне 20- річчя (1920-1939р).
Повторю: 70 років московська окупаційна диктатура щодо нас, українців, постійною війною досягнула двох принципово важливих успіхів, а саме: убила в нас національну свідомість і гордість та вбила громадянську активність і прищепила азіатську боязнь влади й покірність.
Українська держава 1991-1992 року узаконила свободу економічної діяльності, а мільйони безробітних трудящих чекають 5-7-8 років, коли їх нарешті покличуть до заводу, покажуть верстат і скажуть, коли видаватимуть аванс, а коли зарплату. Їх все не кличуть та й не кличуть. Втративши віру, що їх хтось влаштує на працю, робітник на 7-8 році з пересердя сплюнув через плече й вигукнув:"Чорти б їх побрали, доведеться самому дбати про себе!"
О, тут суть: доведеться самому дбати про себе! Це - перехід від пасивності до активності - перший крок до перетворення раба в громадянина.Тільки перший крок!
А що в селі?
Сотні селян дивляться, як голова колгоспу продає худобу, будує в місті собі двоповерхову хату чи пропиває з маленьким гуртом колгоспних керівників колгоспне добро і - бояться слово сказати проти нього. "Чого - питаю - мовчите? Вас же багато, сотні, а їх кілька осіб, десяток. Чого не зберетеся, заслухаєте звіт голови й не усунете його за розтринькування колгоспного, тобто вашого ж добра?
-Е...Вам легко казати. Ви тут побули та й поїхали, а нам тут жити. Посваришся з головою, то не дасть коня город зорати.
- Ви маєте право обрати на голову іншу, справедливу людину, яка і колгосп не руйнувала б і сприяла б колгоспникам у їхній роботі на городах.
-Ми його не можемо замінити, бо навколо нього організована банда з родичів та спільників. Он знайшовся один сміливий, що подав заяву про вихід з колгоспу з земельним паєм, то п"ять років збори не давали землі, а потім виділили таку в ярах, яку й обробляти не можливо. Чоловік прирік себе на постійні муки. Ніхто не хоче брати з нього приклад.
-То він у вас не голова вашого колективного господарства, а феодал, пан над кріпаками.
- Ну на панщині жали жито за десятий сніп, а ми й того не маємо.
І зі страху перед головою колгоспу, перед владою на виборах голосують за тих кандидатів у депутати, за кого скаже голова, продовжуючи в самостійній Україні своїми бюлетенями колишній совітський рабський лад.
Ось так! Катерина ІІ скасувала в Україні свободу і прикріпила селян до землевласників, а комуністи кріпаччину зробили ще гіршою, державною.
Селяни, які в кінці 20-х років до колгоспу йшли як на заріз, у 90-х роках не хотіли землі і боялися виходити з колгоспу.
А інтелігенція?
Вона опинилася на роздоріжжі. Як учені люди вони більше від робітників і селян наковталися промосковської ідейної отрути і їй потрібно більше часу, щоб вихаркати отруту шляхом вивчення справжньої історії України, переоцінити шовіністичну природу ідеї пертворення українців (та інших немосковитів) у нову етнічну спільноту - радянський народ, і з теоретичної височини міжнародного так званого інтернаціоналізму опуститися на землю, відчути її землею своїх дідів-прадідів і розплющеними очима поглянути на рідний край як на Божий дар своєї нації.
Отже, як коротко показано вище, Наддніпрянсько-Донецька Україна під владою російських царів зазнала жахливих ударів по всьому культурному й духовному життю і до такої міри втратила національну свідомість, що не змогла здобути національну державність у 18 і19 сторіччях і не спромоглася її відстояти в 20-х роках 20-го сторіччя.
А від 1920-х років через геноцид і безупинний державний терор народ як ціле до проголошення незалежности не мав жодної змоги ідеологічно підготуватися до захисту національних інтересів. Це частка того, головним чином західних областей, вихованих на свіжій бандерівській спадщині, була дозрілою: від 1920 до 1939 року за 20 років західні області України, не будучи під владою Москви, стали націоналістичними. Загарбавши 1939 року західні області, Москва поширила свою антиукраїнську політику й на них. "Тільки 1939-1940 років без слідства й суду виселили до східних районів СРСР 1 400 000 жителів Західної України і Західної Білорусії" (Кондратьев, Москва, журнал "Родина" № 6-7 1991р.). Витіснивши із західних областей України 1944 року німецьких окупантів, Москва відновила в них свою владу і тепер вся Україна стала об"єктом геноциду й перетворення українців на манкуртів.
На щастя до 1991 року не встигла західних укарїнців зрівняти зі східними і на 1991 рік вони ще зберігали чималий рівень і національної свідомості і громадянської активності і тому, маючи п"яту частину нації, давали половину учасників усіх масових мітингів і загальноукраїнських самостійницьких здвигів. Це допомогло в боротьбі за незалежність 1987-1991 років, але не допомагає долати колоніальну спадщину в наступні роки у східних областях.
Втретє в 20- му сторіччі на початку 90-х років об"єктивні обставини склалися сприятливо для виходу України з-під влади Москви. Суб"єктивно передовий загін борців за незалежність був достатньо добре підготовлений, не прогавив нагоди й проголосив Україну незалежною державою. Та дивина! Ми унікальні у світі: кожна нація, добившись незалежности, для зміцнення її негайно починає поширювати державницьку ідеологію для ідейної консолідації нації. Українська держава цього навіть не починала!
Для подолання антиукраїнської ідеології колоніальної доби в індивідуальному порядку 15 років виявилося явно недостатньо. Зрозуміло чому: обласна, районна й міська влада складається з людей старого комуністичного гарту. Ця влада тримає на посадах редакторів обласних і районних газет та радіокомітетів журналістів попередньої доби і їхні газети перенесли в нову добу імперські оцінки боротьби української нації за незалежність. Для них національно-визвольна війна 1917-1922 років (Петлюрівщина) є антинародна і реакційна. Боротьба за самостійність України в період ІІ-ї світової війни до1956р.(Бандерівщина) також антинародна, тобто на боротьбу українців за національну свободу вони дивляться очима імперської Москви. Читання таких газет не сприяє національному прозрінню.
Українська держава не створила свій національний інформаційний простір і зі столиці не проводить планового поширення української національної ідеї. Це разом зі збереженням на українській землі символів окупаційних режимів (царського і комуністичного) гальмує процес ідейного переосмислення й повернення українців до своїх національних духовних цінностей.
Період третього президенства яскраво демонструє антинародний характер всіх гілок влади, продажність, хабарництво та моральну деградацію. В державному владарюванні країною бачимо суцільний хаос. Суперечки між президентом і прем"єром виносять на міжнародний огляд. Цей політичний стриптиз свідчить про вкрай низький рівень політичної культури і ганьбить цілу націю. Неспроможність до необхідних серйозних реформ та відсутність виконавської дисципліни в структурах виконавчої влади й місцевого управління, породжують думки про неспроможність нації до самостійного державного життя. А такий сумнів деморалізує націю. Від нього опускаються руки і людина не знає, що діяти. То невже ж ми, українці, гірші від усіх інших державних націй? Невже москалі й ляхи, які упродовж сторіч навіювали нам цю думку, праві?
Ні, і ще раз ні!
Я задавав одне й те ж питання українцям, що живуть у різних країнах: скажіть, будьласка, українці в Австралії в середньому живуть краще, на рівні чи гірше від життя середнього австралійця? Це питання повторював українцям Канади і США. Відповідь була: в Австралії українці живуть краще від середнього австралійця. В Канаді сказали, що живуть не гірше, а на рівні з їхніми громадянами. Всюди, де українська діаспора давня і з часів ІІ-ої світової війни, українців шанують за культурну і чемну поведінку, за кмітливість і роботящість у праці, за громадянську активність і вміння бути солідарними у добрих справах.
А в Росії? Погляньте на прізвища і ви побачите, як багато з українців заслужили поважні місця в Російському політичному, економічному й культурному житті. Тобто українці в усіх державах - це шановані добрі люди.
Добре бачимо з порівняння себе з чужинцями, що кожен окремий українець не гірший німця, француза, англійця, а разом взяті в своїй Українні ми не вміємо дати раду собі. Чому? У чому справа?
Ясно чому: 1240 року ми втратили Княжу державу і відтоді українцями керували окупанти. Нація втратила навички керування великим національним організмом на великій території. Коли окремий українець потрапляє в стабільне правове суспільство, він сприймає усталений лад і завдяки своїх високих природних здібностей поступово досягає середнього (а може й вище середнього) життєвого рівня і поваги суспільного оточення. В Україні ж немає стабільності і законом установленого ладу. У нас немає правового мислення. За 70 років комуністичної диктатури нас привчили не закони читати, а всі свої проблеми вирішувати через голів колгоспів, директорів заводів та секретарів райкомів партії. Не правота, а лояльність до влади були гарантією вирішення своїх побутових проблем. (До речі Кодекс законів про працю як і законодавство по сільському господарству до Хрущовської "відлиги" були таємними і їх розсилали відповідним органам з грифом "Для службового користування").
В незалежній демократичній Україні громадяни мають можливість читати й знати всі закони, але справи свої громадянин може вирішити не на основі законів, а хабарем. Отже 18 років незалежності не сприяли поширенню правосвідомості з її вірою в силу закону.
Проте демократія природнім чином формує громадянське суспільство, яке з тою ж природньою закономірністю поступово переводить взаємини між людьми на правову основу. Просто нації, що жила понад два століття під свавільною й деспотичною владою 18-ти років недостатньо для перетворення із рабів у повноправних громадян з вірою в можливість вирішувати свої справи не на основі особистих взаємин з начальниками чи за хабар, а на основі законів.
Тепер ми є свідками гострої суперечности між провідною верствою суспільства та новими його реаліями: провідна верства і раніше (за комуністичної диктатури) безжально експлуатувала трудящих, знущалася й принижувала їх, але через контроль за засобами масової інформації не давала цим фактам виходити назовні. В незалежній Україні владоможці діють за старою звичкою, а обставини інші - тепер ЗМІ в руках різних конкуруючих груп і кланів і частково незалежні. Вони виявляють приховані сторони життя кланів і всю їхню антинародну діяльність виносять на всезагальний огляд.Народ обурюється. Матеріалістична обивательська дріб"язковість влади обурює: вона поділилася на два табори навколо РосУкренерго і змагається між собою за більші газові бариші. Не ідея українського відродження та будівництво великої України турбує високих владоможців, а як з державної власності (скарбниці) поцупити ще щось і покласти у власну кишеню. Дрібні спекулянти не думають про свій вклад у розвиток національної економіки, а тільки про зиск від торгівлі гривнями і доларами.
На переломі 2008-2009 років і особливо в перші місяці 2009 року українська спільнота з жахом побачила ще одне хижацьке кубло - Національний банк України. Замість забезпечити діяльність всієї банківської системи як кровообігу національної економіки, банки діють просто як комерційні підприємства і на економічний стан України їм наплювати. Конфлікт загострюється, що з неминучістю веде до усунення від влади старих кадрів і прихід нової української патріотичної еліти.
Кажуть: немає такого злого, що не вийшло б на добро. Егоїстичне мислення й моральна деградація кланово-олігархічної влади має той позитивний чинник, що яскраво висвітлює її антинародну суть і готує виборців до усунення діячів цієї влади від виборних посад.
Ким їх замінити?
З повище написаного видно, що 18 років незалежності не сприяли активному поширенню української національної ідеї серед народу. І того як в колоніальні часи борців за свободу була невелика кількість, так і в незалежній Україні виросла верства молодих патріотичних політиків, яка також невелика, одначе вона інтереси нації ставить вище своїх особистих інтересів і готова щиро й правдиво служити відродженню України у всіх складниках її багатогранного національного життя.
Ж Ж Ж
У чому є гарантія відродження України?
У тому, що
- на цій землі нас абсолютна більшість і нас багато;
- в умовах незалежності нація здобула можливість творити національну інтелігенцію і вперше з"явилися умови для її діалогу з народом;
- після двох сторіч життя під цензурою тепер нація здобула можливість вивчити свою історію і сформувати історичне мислення, зрозуміти різницю між своїми політиками й чужими й усунути чужих від української влади;
- державне безладдя, хаос і розгардіяш - цей наслідок втрати уміння керувати Україною через бездержавність-- нація хутко подолає і навчиться нормально адмініструвати собою;
- географічно-природничі умови України найкращі у світі. Через порівняння рідного краю з іншими країнами українці полюбляють Україну;
- вивчення історії показує величезний вклад в розвиток людської цивілізації наших пращурів, а численні героїчні подвиги упродовж минулих сторіч задля відродження державності є невичерпним джерелом для виховання любові до рідного краю та гордості за свій український рід.
Україна із історічного небуття викарабкується на світову арену крізь хащі ворожих ідеологій, ідейних хитань та організаційний безлад. Вона - країна майбутнього. Її слава і велич попереду. Тільки небагатьом дано сьогодні бачити за обрієм її яскраві проблиски. В наступні 10-15 років український рід звільниться від чужих химер і стане націоналістичним. Вростаючи ногами в спадщину духовних батьків нації та козацьке лицарство, політична еліта підвищуватиме свою політичну досвідченість та ідейний гарт і підійматиме народ до розуміння неньки-України як найбільшої в світі духовної цінності, задля якої варто жити й працювати.
* * *
В Енциклопедії українознавства є стаття про Кубань, де зазначається, що її населення 1914 року становило 3,25 млн. осіб, а українська мова - 80%. Шовіністичний геноцид зменшив частку українців на цій землі, проте, за дослідженнями Щерби й Русова, 1926 року воно ще станогвило 60-62% населення. А втім, енциклопедична стаття про Кубань привернула мою увагу іншим твердженням, а саме: Перша світова війна і революція застала українців Кубані непідготовленими до захисту себе як української спільноти.
А Наддніпрянсько-Донецька Україна 1917 року була підготовлена до захисту своїх національних інтересів? Далебі, не була.
Колись Винниченко в еміграції на виправдання про втрату держави сказав: що ви нас звинувачуєте? Та на всю Україну було лише три сотні діячів, які свідомо боролися за українську державність!
Хочеться вставити слово: і серед цих керівників такі високі керманичі, як Винниченко й Грушевський учаділи були соціалістичним дурманом, що закрив їм очі на найважливішу істину - головне для нашого імперського північно-східного сусіда не в соціалізмі, комунізмі, інтернаціоналізмі чи ще якомусь „ізмі", а в тому, що він за глибинною природою своєї душі імперіаліст і загарбник. І як би він не називав себе, він діє завжди з наміром підкорити Україну й розширити державні кордони Великої Росії. А Грушевський і Винниченко - ці вельми освічені інтелектуали- як діти, повірили ленінській демагогії про соціалістичну справедливість, миролюбність і національну рівноправність. Час періоду першої світової війни від 1914 року вони майже не сприяли національному прозрінню українців, тому й не змогли підготуватися до організованої в національному масштабі боротьби за вихід з імперського зашморгу.
Імперія Романових постійно й систематично проводила політику денаціоналізації українців. А щоб вони не знали славної патріотичної діяльності своїх дідів-прадідів і на цьому підґрунті не формували історичну свідомість, царат спалював бібліотеки (вперше за наказом Петра І-го Київську Лаврську бібліотеку зі старовиними рукописами й документами підступно спалили 1718 р.). Царат забороняв українську мову, вилучав з церков і монастирів літописи, переписував на свій лад (і часом відповідно відредаговані повертав назад, щоб з плином часу українці знаходили в тих текстах свою спорідненість із угро-фіно-татарським конгломератом). Щоб під своє азіатське нутро підвести український (Київський) європейський підмурок, Петро І у 1713 р. ліквідував назву Московія і наказав свій народ вважати слов'янським. Всотавши чингизханівську ідею розширення імперії до самих морів, правителі Московії силою й підступом поволі послаблюють Гетьманщину, посилюють кріпаччину й розширюють свою владу на Правобережну Україну. Важко перерахувати всі способи знищення національної свідомості українців і способи перетворення нас на малоросів.
Обставини війни та революції і крах царату, поява тимчасового уряду в Петербурзі, пересування армій, виникнення різних політичних сил та гасел, світова війна, громадянська війна, вихід з імперії Польщі й Фінляндії, рух царських колоній за незалежність, червоні, білі, німці, французи, денікінці, свої, чужі - п'ять років безупинних змін сприяють швидкій політичній освіті. Відтак ідея національної свободи України стає зрозумілою й близькою дедалі ширшим верствам українського населення. Ба, пізно: процес національного прозріння відстає від темпів російської навали, що під більшовицькими гаслами посунула в Україну грабувати нашого селянина.
Обставини 1917-20-х років об'єктивно були сприятливі для відродження української державності. І Горліс-Горський у книжці „Холодний Яр" геніально описує війну середньої Наддніпрянщини до 1922 року супроти загарбників. Однак через локальність патріотизму суб'єктивно нація виявилася не готовою скористатися з цих обставин і залишилася в рабстві.
Загарбавши силою зброї Наддніпрянсько-Донецьку Україну, Москва продовжувала зброєю придушувати опір народу. Голодомор 1921-1923 років, який вона використала як найефективнішу зброю придушення українців, став початком геноциду нашої нації, що продовжувався в наступні десятиріччя. Не хочу перелічувати акти проти української мови, культури, літератури, звичаїв, традицій, всього народного способу життя й духовності, як влада послідовно убивала українців та репресіями примушувала записуватися росіянами.
Слід відзначити, що західна частина нації врахувала недоліки попередньої доби національно-визвольної боротьби і за 20 років (з 1920 до 1939 р.) виховала населення в націоналістичному дусі, зробила його суб'єктивно готовим до безкомпромісної боротьби за самостійність. На жаль, у середині сторіччя об'єктивні обставини склалися таким чином, що добитися незалежності було неможливо.
Тут, власне, необхідно з'ясувати суть понять „борці за незалежність України" і „народ України" та співвідношення між ними. Це допоможе наблизити нас до розуміння, по-перше, того, чи можуть українці теперішньої великої України стати такими націоналістами, якими стали західняки за міжвоєнне двадцятиріччя, і, по-друге, того, чи вдасться в майбутні кільканадцять років новій патріотичній еліті (що нині становить невеличку частку нації) витіснити з влади антинародні кадри і зробити владу патріотичною на тлі ще недостатньо активної української народної маси?
До 1956 року точилася збройна боротьба ОУН та УПА супроти московської окупації. Окупанти заморили голодом 1946-1947 років один мільйон і вивезли із Західної України на спецпоселення, заслання і в концтабори та в'язниці ще понад мільйон українців.
Від 1958 року починається нова, мирна доба у боротьбі за незалежність - на основі внутрішнього й міжнародного права націй на самовизначення. Починаючи з 1961 року, поволі починає змінюватися співвідношення в контингенті українських політв'язнів:зменшується відсоток повстанців і збільшується відсоток політичних правозахисників. Станом на 1987 рік, коли влада абсолютну більшість політв'язнів звільнила - повстанців в ув'язненні вже не було, а, отже, на волю вийшли, повернулися в Україну й негайно почали політичну діяльність люди ідеологічно-правозахисного спрямування. Із повстанців тільки дехто долучився до боротьби, що ж до націоналістів-правозахисників та шестидесятників, то вони склали у 1987-1991 рр. передовий загін, який прикладом своєї самовідданої й рішучої боротьби повів за собою тисячі інших свідомих українців. Варто зазначити, що у цей період 120 націоналістів і правозахисників стали депутатами Верховної Ради УРСР, утворили в ній Народну Раду і на тлі всієї української нації гідно представляли самостійницьку ідею. Скориставшись сприятливим моментом (поразкою реваншистського ГКЧПістського заколоту), ми проголосили незалежність України.
А народ?
Народ не сидів у тюрмі та не проходив ідеологічний вишкіл. Він практично не знав про факти боротьби за свободу України, про існування в СРСР українського національно- визвольного руху й українських політичних в'язнів, бо ж окупаційна диктатура тотально контролювала джерела інформації. Народ працював на ланах, видобував вугілля і виплавляв сталь, відвідував щотижня політзаняття і вірив, що комуністична суспільно-економічна формація неминуче пошириться на весь світ - і тоді жити стане ліпше. Однак труднощі побудови зрілого соціалізму партійна й державна бюрократія явно не брала на себе, а перекладала їх на плечі трудящих, виплачуючи їм мізерну зарплату. Населення, намагаючись вижити в таких умовах, не боролося за підвищення зарплатні, а вдавалося до хитрувань, обману, крадіжок та різного крутійства (як це притаманне рабам).
Багато з таких людей про самостійність України фактично вперше почули у 1988— 1989 роках з радіо «Свобода» та на мітингах. А по-справжньому про незалежність вже як легально дозволену, а не заборонену ворожу думку, вони дізналися 1990 року із зали Верховної Ради України з вуст обраних народом законних її депутатів. Почалося переосмислення дійсності. До референдуму 1 грудня 1991 року людям відкрився новий світ, і вони проголосували за вихід України з-під влади Москви, аби ми могли будувати своє життя за власним розсудом.
До проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. сила Народної Ради була помножена десятками тисяч (бувало до 70 тисяч) демонстрантів з усієї України, що своєю величезною масою на вулицях і площах підтримували депутатів-патріотів і були нашою потужною опорою. Після референдуму й виборів Президента України 1 грудня 1991 р. настав час розбудовувати нову країну.
Наступного 1992 року належало взятися за реформування політичної системи, економічного ладу, судової системи - усіх сторін державного й суспільного життя. Правове підґрунтя для здійснення масштабних реформ в Україні мав створити вищий законодавчий орган. І тут виявилося, що для ухвалення закону необхідна арифметична більшість, а вона не на боці Народної Ради, а на боці групи 239 (колишніх комуністів).
Належало будувати суспільство, в якому будівничі його ніколи не жили. Тож ми мали творити його відповідно до ідеалів,а в депутатів вони були різні. Патріоти й націоналісти хотіли будувати правову державу з конкурентною ринковою економікою, українізацією освіти та всіх сфер духовного життя. Натомість частина українських московитів прагнула повернути Україну під владу Москви.
Після заборони 1991 року КПУ (філії КПРС) невдовзі з'явилося кілька політичних партій (соціалістична, селянська, комуністична), які дотримувалися, по суті справи промосковського світогляду. Червоний директорат швидко зорієнтувався і взявся державну власність перетворювати у свою приватну. Приватизацію перетворили в прихватизацію. Від недосвідченості, під впливом промосковських настроїв, пішли на безглузде роззброєння й руйнацію промислового потенціалу. Сільські феодали почали розтягувати по власних кишенях колгоспне й радгоспне добро. Замість національної валюти був запроваджений купон, що спровокувало кризу промисловості. Влада - Верховна Рада (абсолютна більшість), уряд і місцеві органи - складалися переважно з людей, які не звикли думати про українські національні інтереси і виявилися злодіями та шахраями. Досвіду господарювання на великій українській території та керування 52 мільйонами людей не було, а тому влада воліла дотримуватися старого ладу й чинити тихий опір будь-якій українізації. Відтак потужний економічний удар по Україні з боку Росії, запровадження купона замість національної валюти та перетворення приватизації в спосіб привласнення народного догбра призвели країну до різкого спаду життєвого рівня, довівши понад 60% людей до жебрацького стану.
Населення мусило знаходити можливості, щоб самому дбати про себе. Це - перехід від пасивності до активності - перший крок до перетворення раба в громадянина.
Та дивина! Ми унікальні у світі: кожна нація, добившись незалежності, для зміцнення її негайно починає поширювати державницьку ідеологію для ідейної консолідації нації. Українська держава цього навіть не починала!
Для подолання антиукраїнської ідеології колоніальної доби в індивідуальному порядку 20 років виявилося явно недостатньо. Зрозуміло чому: обласна, районна й міська влада складається з людей старого комуністичного гарту. Нам не вдалося створити
національний інформаційний простір, позбутися символів окупаційних режимів (царського і комуністичного), що гальмує процес ідейного переосмислення й повернення українців до своїх національних духовних цінностей.
Період третього президентства яскраво демонструє антинародний характер усіх гілок влади, продажність, хабарництво та моральну деградацію. У державному владарюванні країною - суцільний хаос. Суперечки між президентом і прем'єром виплескуються на міжнародний огляд, що свідчить про вкрай низький рівень політичної культури і ганьбить цілу націю. Неспроможність здійснити серйозні реформи та відсутність виконавської дисципліни у структурах виконавчої влади й місцевого управління породжують думки про нездатність нації до самостійного державного життя. А такий сумнів деморалізує націю.
Мій особистий досвід спілкування з українцями за кордоном показує, що в Австралії вони в середньому живуть краще від середнього австралійця, в Канаді - не гірше, а на рівні з їхніми громадянами. Всюди українська діаспора в пошані за культурну та чемну поведінку, за кмітливість і працелюбність, за громадянську активність та вміння бути солідарними у добрих справах. Чимало українців заслужили поважні місця і в російському політичному, економічному й культурному житті. Чому ж кожен окремий українець не гірший німця, француза, англійця, а разом узяті у своїй Україні ми не вміємо дати собі ради?
Ясно чому: 1240 року ми втратили Княжу державу, й відтоді українцями керували окупанти. Нація втратила навички керування великим національним організмом на великій території. Коли окремий українець потрапляє у стабільне правове суспільство, він сприймає усталений лад і завдяки своїм природним здібностям поступово досягає середнього (а може, й вище середнього) життєвого рівня та поваги суспільного оточення. В Україні ж немає стабільності й законом установленого ладу, відсутнє правове мислення. За 70 років комуністичної диктатури нас привчили не закони читати, а всі свої проблеми вирішувати через голів колгоспів, директорів заводів та секретарів райкомів партії. Не правота, а лояльність до влади були гарантією вирішення наших побутових проблем. (До речі, Кодекс законів про працю, як і законодавство по сільському господарству, до хрущовської „відлиги" були таємними, їх розсилали відповідним органам із грифом „Для службового користування").
Нині, в незалежній Україні різні конкуруючі групи і клани борються за перерозподіл власності, проникають у владу, скуповують ЗМІ. Вони не переймаються ідеєю українського відродження та будівництвом великої України.
Отже, проблема: як всю Україну зробити такою націоналістичною, як західні області стали від 20-х до середини 40-их років? Це – мета. Необхідне мінімальне її окреслення. Друге: слід порівняти умови в західних областях тоді і в усій Україні тепер. Третє: способи діяльности тоді і можливі способи просування до мети в інших (теперішніх) обставинах.
Про націоналізм політичний, економічний, гуманітарний.
Совітські теоретики давали таке визначення націоналізму: Націоналізм– це буржуазна політика і практика, спрямована на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, на приниження і експлуатацію одними державами інших, на здобуття благ для своєї нації за рахунок інших націй.
Це зовсім неправильне визначення націоналізму для 20-го сторіччя і для українського націоналізму зокрема.
Політичний націоналізм
Націоналізм, як його завжди розуміли в Україні – це політика (і практика), спрямована на вихід колоній з-під влади імперії і встановлення рівноправних взаємин з іншими державами: рівноправних, а не нав’язування своєї волі іншим, того націоналізм – це ідеологія справедливости.
Взаємини Швеції з Норвегією, Чехії із Словаччиною не можна назвати взаєминами пригнічення першими других, і все-таки Норвегія в 1905, а Словаччина 1991 року вважали для себе за краще вийти з об’єднаних утворень і стати самостійними. В обидвох випадках розлучення відбулося мирним способом на основі взаєморозуміння.
Мирним способом 1991 року 14 (15-а – РСФСР), так званих, союзних республік вийшли з-під влади Москви, а 8 грудня того ж року глави трьох найбільших республік розпустили СССР. Перша стадія дезінтеграції Московської імперії завершилася створенням на місці СССР Російської Федерації та 14 незалежних держав. Український націоналізм досягнув своєї першої (формальної) мети – Україну проголосили незалежною державою. Повище я подав визначення націоналізму у вузькому сенсі його розуміння, що підкреслює політичну мету націоналізму. Таку мету Україна досягнула 24 серпня 1991 року. Проте проголошення самостійности – це тільки перше найважливіше завдання. Після нього постають інші, надзвичайно важливі політичні, економічні, гуманітарні завдання. Доки їх, бодай частково, не розв’язали, доти самостійности реальної не буде.
Турбота про майбутнє вимагає дбати про зміцнення її. І тут для України виникає вузол суперечливих проблем: для того, щоб зміцнювати державу, її необхідно реформувати для ефективного служіння національним інтересам, а люди, які це мають робити, звикли дбати про інтереси Союзу і поняття національних інтересів України вважають націоналістичним і ворожим, отже, перед реформуванням треба перевиховати діячів з проімперських на проукраїнських. Хто це зробить? Ті ж самі люди? Замкнене коло! Розірвати його важко ще й тому, що в Україні багато московитів на відповідальних посадах. З проголошенням незалежности вони не виїхали в Московщину, бо тут у них праця, квартири, сім’ї, але душею вони з нею і в Україні роблять все на зло, аби викликати в народі заворушення й повернути Україну назад під Московщину, або просто все саботують. І по-друге, українське суспільство просякнуте агентурою КДБ, яка не порвала зв’язки й виконує антиукраїнські завдання Центру. Того на щоглі будинку Верховної Ради України є московська п’ятикутна зірка – символ СССР, того й досі не проведена адміністративно-територіальна реформа. Затримка економічних реформ та реформ у гуманітарній сфері пояснюється тим же: діяльністю промосковських елементів та доволі великою кількістю українських перевертнів. Як від них очиститися? І хто їх витіснить із різних установ державної влади, економіки й гуманітарної сфери? Співвідношення українців і неукраїнців у Верховній Раді за 20 років не змінилося на користь українців. У крупному бізнесі співвідношення не краще. Як згадав вище, із 50 найбагатших сімей в Україні українських тільки 8.
У гуманітарній сфері, здається, співвідношення краще на користь українців, але коли взяти телевізію, яка найбільше впливає на свідомість, уподобання, мораль і поведінку людей, то майже всі загальноукраїнські канали в руках юдеїв. Вони виховують українців, а не самі українці! Що ж чекати Україні від такого виховання?
Ці різні чужинці та сексоти в основному в столиці, а в областях їх небагато. Абсолютна більшість українці, але саме вони створюють нестерпні умови життя для народу. Немає в них любові до рідної землі, і не повернулося до них почуття кровної споріднености до українців. Вони досі дивляться на своїх же людей крізь совітські окуляри і бачать в них рабсилу, яку можна зневажати, а собі тягнути як побільше державного добра чи землі. Нарікаємо все на когось, а самі найбільше винні у всіх українських бідах.
Таким чином політичний націоналізм має завдання здобути незалежність, будувати національну державу і удосконалювати її діяльність у зміцненні обороноздатності та захисті внутрішніх і зовнішніх інтересів нації.
Економічний націоналізм полягає у сприянні національному підприємництву в середині країни та в зовнішньоекономічній діяльности. Сприяти має держава створенням відповідних законів, участю службовців виконавчої влади, підготовкою у вишах необхідних фахівців тощо. Держава – це люди, і від людей залежить, чи вони сприяють національному бізнесу, чи використовують державні посади для власних інтересів. Наприклад, користуючись правом на зовнішньоекономічну діяльність, начальник управління легкої промисловості України зробив для армії величезне замовлення на маскувальну тканину не на Дарницькому комбінаті, а в Білорусії, звісна річ, за великий хабар. Особисто наживався. А українській промисловості завдавав великого удару, бо наші люди залишилися без праці і без зарплати. Коли при укладенні зовнішніх економічних контрактів члени української сторони в договірному процесі дбають не про вигідність для України, а про хабар у власні кишені, то гірко стає за Україну. А в Києві ж знову за хабар схвалюють такі невигідні контракти, і в такому разі виходить, що державні злодії Україну перетворюють у дірявий мішок, який жодна народна праця неспроможна наповнити. А все це від того, що ці українці перестають бути українськими патріотами і стали совітськими інтернаціоналістами. За часів централізованого СССР вони дбали про нього та думали, як рятувати німецьких робітників від німецьких буржуїв, англійських робітників від англійських буржуїв… А коли СССР не стало з його інтернаціоналістичною демагогією, вони виявилися егоїстичними хапугами, відкинули лицемірне патякання про любов до трудящих і почали завзято розтягувати державну загальнонародну власність по своїх приватних коморах. Відома істина: стан нації залежить від національної свідомости нації. Якщо нація втратила національну свідомість і набула свідомість московську імперську в інтернаціоналістичній обгортці, а побачивши після проголошення незалежности непотрібність тої обгортки, влада пустилася у злодійсько-шахрайське самозбагачення, а народ покинула біля розбитого корита.
Гуманітарний націоналізм – це поширення любові до рідного народу, до рідного краю, виготовлення й поширення творів, виробів, продуктів, об’єктів, що несуть українську національну ідею і сприяють зростанню історичного мислення, національної самосвідомости, гордости, консолідації нації.
Націоналізм, як ідеологія і почуття, може бути властивий людям будь-яких професій, способів діяльности й життя. Виокремлення політичного, економічного й гуманітарного, як окремих складових єдиної й цільної ідеології, засноване на реальному існуванні різних сфер діяльности, в яких єдину націоналістичну ідеологію втілюють у життя в різних справах і різних завданнях.
Сфера ідеології – це сфера боротьби за людину. Москва 70 років творила «совітську» людину. Мова цієї людини російська. Усі інші мови народів імперії були проголошені історично неперспективними і мали зникнути, поступившись російській. Ідеологія «совітської» людини – московський імперіялізм під назвою маркистсько-ленінського інтернаціоналізму. Національні звичаї й обрядовість витісняли новою совітською комуністичною обрядовістю.
Усе це доволі глибоко проникнуло в свідомість українців, завдавши шкоди національній культурі й духовності. Влада самостійної України мала б повернути народ до своїх духовних цінностей, а вона цього не робила. Наприклад, телевізія із різних пісенних жанрів представляла (і представляє!) українцям тільки пісні про кохання. Ці пісні співають і дівчата й парубки, люди середнього віку і сиві бабусі й дідусі. Хлопці не співають козацьких пісень, немає історичних. Неначе народ не боровся? Де ж героїка боротьби, героїка смерті за Україну, де завзяття, яке вберегло націю упродовж довгого лихоліття? Де самовіддане жертовне служіння рідній неньці-Україні? Де смерть не в борозні, а на полі бою? Де смерть не капітулянтська, а героїчна зі словами «Слава Україні»? Немає героїки. Самостійна Україна виховує із своїх дітей не борців за волю, а джиґунів до м’якого ліжка. Кому потрібне таке виховання? У всякому разі не Україні.
- Умови для поширення націоналізму в Західній Україні 1920-1949 рр. і в Наддніпрянській Україні тепер.
Західноукраїнські області були під владою Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії. Ці влади були окупаційні, проте як європейські країни режим окупації не був геноцидом, як Московський режим у Східній Україні. Буковині під Румунією було найтяжче, Закарпаттю під Чехословаччиною – найлегше, проте національно-визвольні прагнення більш поширилися в греко-католицькій Галичині та православній Волині. Цьому сприяв попередній розвиток, зокрема поїздки до Львова київських патріотів П.Куліша, М.Лисенка, І.Нечуй-Левицького, друкування творів східних письменників у львівських газетах. Потужна діяльність доктора І.Франка у зближенні Галичини з Наддніпрянщиною, його гімн «Не пора, не пора, не пора // Москалеві, ляхові служить..», а потім і інших письменників і просвітян на початку 20-го сторіччя готували ґрунт для сприйняття самостійницької ідеї.
Перша світова війна, прихід у Галичину москалів, що своєю поведінкою знищили русофільську течію, ще більше галичан схилило до націоналізму.
Після поразки УНР вояки Української галицької армії (УГА) створюють 1920 року Українську військову організацію (УВО). Зі Східної України хтось утік від комуністів у Західну Україну. Львівська «Просвіта» розгорнула широку літературно-видавничу діяльність. По селах толокою будують хати-читальні. Організовують колективні читання патріотичної літератури, засновують гуртки художньої самодіяльности, утворюють молодіжні організації Сокіл, Пласт, Луг, Січ… УВО перетворюють 1929 року в ОУН. Для приборкання завзятіших націоналістів польська влада збудувала суворий концтабір Березу Картузьку і туди їх запроторює. У хатах-читальнях ставлять патріотичні вистави. У Польщі цензури не було, і у виставах були епізоди, коли треба співати гімн «Ще не вмерла України». На виставах мав бути польський шандар (поліцай) для спостереження за порядком. Увага! Коли на сцені співали гімн, шандар підіймався, брав картуз до руки горизонтально й виструнчувався! То є повага європейської нації до державних символів іншого народу!
На Східній Україні під окупацією азіатської Москви, як знаємо на власній шкурі, було інакше: за співання гімну давали до 7 років концтаборів.
Тож життя під Польщею до 1941 року і життя під Москвою до 1991 року не до порівняння. Того погляну на теперішні умови з огляду навіювання східнякам ідей націоналізму.
Ми маємо демократичний лад із конституційною забороною державної цензури, свободи економічної й політичної діяльности та вільного виїзду за кордон. Час від часу відбуваються вибори до парламенту та місцевих органів влади, самоуправління. Тепер народові ніхто не забороняє виявляти свою волю. Та тільки ж яка ця воля, хто її формує?
Коли народ вийшов з-під комуністичного ідейного диктату, у нього не було імунітету від інших впливів. Тоталітарна система відгородила була українців від ідеалістичної, волюнтаристичної та всіх інших філософських течій, від мусульманства, буддизму, індуїзму та інших релігій та різних сект, від будь-яких ідейних впливів, загалом окрім свого. І в українців не виробився досвід теоретичного зіткнення з іншими світоглядами й ідеями. І коли Україна відкрила кордони, і звідти хлинув потік місіонерів від баптистів, єговістів, кришнаїтів та інших релігійних і політичних ловців душ, то тут зустрінули Santa simplicitas. Хтось із попередньої боязні іноземців їх обходив, а багато клюнули на принаду, відірвалися від українства і загрузли в чужій ідейній сіті. Може, з часом розберуться в суті справи й вирвуться з тенет, проте хтось там змарнує все життя.
Місіонерів менше. Найбільшими силами, які взялися по-новому формувати свідомість ідейно недосвідчених українців є звільнений від марксизму-ленінізму та атеїзму обновлений московський імперіалізм та глобалізм у переважно юдейському хабадському виконанні. На жаль, часто вони діють як єдина сила. Про суть їхньої інформаційної війни проти українців я вище писав. Тут підкреслю, що в Московії на цю війну працюють інститути, маса людей і величезні гроші. Стратегію цієї війни розробили детально і залучили людей для виконання послідовних ідеологічних і організаційних завдань. Українська держава, як держава, не відповідає належним чином на акти інформаційної війни і не бореться за українізацію свідомости своїх громадян. Українські владоможці уражені комплексом неповноцінности, і вони психологічно неспроможні говорити з московітами чи юдеями на рівних. Якби були на це спроможні, то зажадали б у РФ пропорційно до кількості українців у Росії і росіян в Україні заснувати стільки українських шкіл, скільки в Україні є російських. За тою ж пропорцією заснувати в Росії українські теле- радіоканали, газети, театри, відповідно формувати бібліотечні фонди тощо. На територіальні претензії РФ до України Україна повинна була б заявити претензії на територію Стародубського полку та інші українські етнічні землі, незаконно загарбані імперією в різний час.
Наші урядовці у переговорах з Москвою бояться ставати на таку позицію, бо бояться здатися недружелюбними і бояться, щоб Москва не наклала ембарго на якісь українські товари чи щоб не покарала Україну якось інакше.
Абсурд! Геть чисто абсурд! По-перше, хіба вони не розуміють слів про дружелюбність між державами, як модний пил в очі і не більше? Держави будують взаємини між собою на засадах вигоди, тільки вигоди. Товарообмін між Україною і Московщиною великий і може бути ще більший, бо ми країни великі з дещо різними природніми умовами і дещо різними виробничими навичками населення, тож завжди можна знайти товари для взаємовигідного обміну. По-друге, страх українських урядовців перед Москвою не в об’єктивній дійсності, а в суб’єктивному рабстві їхніх душ.
* * *
У парламентських виборах 2007 року національно-демократичні сили перемогли Партію реґіонів (ПР). Вона, партія російських націоналістів, разом з КПУ опинилися в опозиції. Невдовзі з фракції НУ-НС вийшов І. Плющ, із БЮТ перейшли В.Олійник та М.Луцький на бік Партії регіонів, і співвідношення коаліцій похитнулося. До 2010 року ПР з КПУ не давали можливости нормально працювати, і парламент постійно лихоманило.
Президент В.Ющенко не використав свою п’ятирічну каденцію для зміцнення державности, ні українства, і з його фактичного потурання 24.02.2010 р. російські націоналісти з допомогою фальсифікації виборів захопили владу. Президент В.Янукович з першого ж дня показав, кому він думає служити: благословення на виконання президентських повноважень прийняв не від українського, а від російського патріарха і з Українського дому зняв прапор Ради Європи. Наступні тижні засвідчили поспішну відкриту й зухвалу здачу українських національних інтересів Москві. Особливо цю нахабність зрадники проявили 27.04.2010 р., коли під керівництвом голови ВР В.Литвина (як свідчать плівки М.Мельниченка, причетного до вбивства Георгія Гонгадзе) Верховна Рада шахрайським способом проголосувала закон про ратифікацію угоди про продовження перебування ЧФ РФ на українській землі до 2042 року.
Прихід Партії регіонів з комуністами до влади створив нову політичну ситуацію в Україні. У партії задають тон російські націоналісти. Вони як московити є носіями не української, а російської політичної культури, яка принципово відрізняється від української централізацією та безумовним підпорядкуванням владі вищого щабля. Відколи Україна стала незалежною, і наша психологія й політичні традиції почали все наочніше проявлятися в діяльности влади, ми¸ дивлячись на Москву, почали все більше помічати різницю між двома державами. Наша система нам не подобається, і ми прагнемо її вдосконалювати, але зовсім не хочемо перенесення в Україну Московської системи, бо вона недемократична. Кожного року там посилюють централізацію, підпорядковують засоби масової інформації владі, застосовують силу проти опозиції, убивають журналістів і повертаються до традиційного азіатського авторитаризму з його ідеологією повної зневаги до прав людини та обожнювання держави й безапеляційного підпорядкування владі. Цю азіатську політичну культуру російська п’ята колона в особах Партії регіонів і КПУ тепер узялася швидко насаджувати Україні. Українські політичні традиції інші. Азіатами ми не станемо, але коли б цій владі удалося укріпитися, це б означало, що українці опинилися під владою цивілізаційно неприйнятної сили, що рівнозначно ідеологічно-моральній окупації. З огляду на індивідуалістично-демократичний генотип українців, сформований тисячі років тому, який досі не спромоглася змінити жодна окупація, влада Партії регіонів з комуністами та українськими перевертнями також не змінить наш генотип, але життя під чужою владою стало б великим гальмом розвитку й розгортання величезного позитивного потенціалу української людини. Українці не змиряться з цим гальмом і такою перспективою. Може, як завжди бувало в минулому, боротимуться не вельми організовано, але вперто до завоювання свободи, за якої розвиткові внутрішніх потенцій не заважатиме чужа політична сила.
Прихід Януковича з Азаровим до влади– велике свято для Москви. Її п’ята колона з опозиції й прихованої діяльности вийшла на вершини влади й легалізувала себе законною владою! У Кремлі можна підняти келихи шампанського, привітати Путіна з його чекістами та імперську еліту з найбільшою перемогою на західному напрямку за останнє десятиріччя й бадьоро гукнути: «Ура! Ура!! Ура!!!»
Та прецінь оголення антиукраїнської мети, відкритий похід проти українських ідеалів і духовних цінностей – це саме те, що бракувало довірливому українцеві для остаточного прозріння від лукавої брехні про спільне коріння, спільність інтересів, про дружбу між українським і російським народами тощо. І сліпому ясно, що Московщині не вистачає солдатів для охорони довжелезних кордонів та війни проти мусульманських народів на Кавказі, але хто ж з українців хоче воювати за інтереси російської імперії і повертатися на Батьківщину у цинковій труні?
Зрада парламентської більшости обдурила парламентську й позапарламентську опозиції. У Верховній Раді бурлило. Разом з тим підприємці з Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» та інших партій по-одному й по кілька почали перебігати до Партії регіонів!
З ініціативи поета Дмитра Павличка позапарламентська опозиція створила Народний комітет захисту України. Я дав інтерв’ю десяткам радіо- і газетним журналістам з гострим осудом зрадницької діяльности Партії регіонів, написав кілька статей, у т. ч. листівку під назвою «Зрада» та підписав Відозву НКЗУ до народу. Боротьба проти зрадницької влади, очевидячки, має відбуватися на широкому тлі поширення української національної ідеї в південно-східних областях. І якщо першого необхідно досягнути в максимально найближчий час, то друге завдання – це тривала праця.
На нараді у Юлії Тимошенко (за день до її відставки) двадцятьом відомим особистостям я запропонував скласти стратегічний план тривалої праці з повернення південно-східних українців до української мови та національних духовних цінностей на основі (як для початку) донесення їм історії голодомору 1921-1923 років та запеклої боротьби проти більшовицько-комуністичної навали в 20-х роках аж до 1925 року. На жаль, ближчі проблеми заступили стратегічну проблему.
Пані Юлія Тимошенко була поглинута з головою в сьогоденну політичну боротьбу. На момент шановне панство (Б.Горинь, І.Дзюба, І.Драч, Л.Лук’яненко, П.Мовчан, В.Шевчук, Р.Франко, Л.Пиріг, Д.Павличко, В.Пилипчук, В.Яворівський, Ю.Щербак, Ю.Тимошенко, І.Юхновський, Ю.Мушкетик, М.Попович, Ігор Гринів, Юр. Шаповал, Богдан Яцик) замовкло в чеканні на те, як відреагує Тимошенко на мою пропозицію, бо всі розуміли, що доля стратегічної пропозиції залежить від неї і ні від кого більше. Для втілення в життя пропозиції потрібні добрі голови і кошти. Добрі голови є, а кошти тільки в неї, отже, займемося патріотичним просвітянством на Донбасі чи не займемося, залежить від того, що вона відповість на мою пропозицію. Вона нічого не відповіла. Її голова комбінувала варіянти формування опозиції новій владі на чолі з президентом Януковичем. Це ближче політичне завдання і, очевидячки, вона не хотіла переходити на обговорення проблеми, яка стояла в минулому, стоїть тепер, стоятиме в майбутньому. Вона повернула нашу увагу до начальної необхідности не дати олігархам Партії регіонів забрати з державної власности й приватизувати Енергоатом, газотранспортну систему і третій об’єкт - здається, Миколаївський глиноземний завод.
Із двадцятиголової наради вона і Володимир Пилипчук розумілися на конкретній економіці, а решта – це колишні дипломати, лікарі, письменники – різні гуманітарії совітського вишколу з інстинктивним побоюванням передавати величезні промислові об’єкти у приватну власність та ще й громадянам невідомої національности, того були на боці Тимошенко.
Нарада закінчилася погодженням про створення опозиції з двох частин: парламентської і позапарламентської. Першу очолює Тимошенко, як голова партії ВО «Батьківщина», що є парламентською фракцією БЮТ. Позапарламентська опозиція має складатися з позапарламентських національно-демократичних партій. Велелюдний мітинг 9 березня 2010 року біля пам’ятника Т.Шевченку оголосив Тимошенко головою об’єднаної опозиції. За неї на президентських виборах проголосувало понад 11 млн. виборців. З цим не можна не рахуватися, хоч Тимошенко розуміла, що її програш відкриває простір і для інших претендентів на очолення опозиції.
Невдовзі це проявилося в час заснування Народного комітету захисту України (НКЗУ): на установчі збори не прийшли А.Яценюк, Тигіпко, а Гриценко звинуватив Ю.Тимошенко у самовисуванні на провідника опозиції й покинув збори. Отже, об’єднаної опозиції не вийшло. Знаючи, що під проводом емоційного (до речі талановитого) поета Дмитра Павличка НКЗУ не стане дієвою структурою, я переніс основну енергію опозиційної діяльности на партійну діяльність.
Держава ніколи, в т. ч. й за патріотичного президента Ющенка не бралася за стратегічну проблему патріотичного державницького виховання населення південно-східних областей України, і цю справу роблять одиниці своїми мізерними можливостями.