Нас, українців, роз єднує різне
| Вид материала | Документы |
- Реферат Історія системи харчування українців, 102.49kb.
- Збірник відеозадач «Фізика навколо нас», 288.95kb.
- Виступ Міністра закордонних справ України К.І. Грищенка на V всесвітньому форумі українців, 129.13kb.
- Роз’яснення пфу від 13. 01. 2011, 293.87kb.
- Назва реферату: Розвиток української мови в українській діаспорі Розділ, 108.38kb.
- О.І. Попова, кандидат пед наук (Бердянський державний педагогічний інститут), 221.57kb.
- Про проект програми вшанування українців, постраждалих у ХХ столітті внаслідок окупаційних, 120.57kb.
- Микола козакевич, 3344.02kb.
- І некласичних, 10030.88kb.
- Знайомтесь, це Україна, 296.95kb.
Ця декларація вимагає пояснення кількох проблем, а саме:
а. Юридичний аспект;
б. Політичний аспект;
в. Майбутнє України ( вільна уява).
а) Юридичний аспект
Як розв’язує проблему рас Міжнародне і Національне право України?
Міжнародні Конвенції, Пакти і Загальна декларація прав людини проголошують: всі права, передбачені цими документами, надаються громадянам незалежно від раси (кольору шкіри), статі і т. ін.
Конституція України надає своїм громадянам права також незалежно від раси, кольору шкіри, статі тощо.
Українське право проголошує: в разі коли з якогось питання є суперечність між національним і міжнародним правом, то діє міжнародне право, (якщо Україна ратифікувала міжнародний документ, що регулює означену проблему).
Жахливі наслідки застосування цього права західноєвропейськими державами після Другої світової війни більше, ніж очевидні: у Франції, Німеччині, Англії, Бельгії, інших європейських країнах чорне й коричневе населення організовує вуличні заворушення, пожежі, руйнують магазини, перевертають автомобілі, організовують крикливі розбишацькі демонстрації. Їм (через комплекс меншовартости) здається, що їх на кожному кроці зневажають і ображають, і вони вимагають фактично особливого до себе ставлення - більш уважного й чемного, ніж прийнято за національним звичаєм країни. Коли хтось із них звичайним чином опиняється без праці, це моментально витлумачують як дискримінацію на расовому ґрунті і підіймають неймовірний галас із зверненням до Міжнародного суду з прав людини та інших міжнародних організацій. Проживаючи у цих країнах, батьки виховують дітей у дусі ненависті до народу країни, яка прийняла їх у себе. Приїжджі африканці й азіати розмножуються значно швидше від європейців, того відбувається швидка втрата цими країнами національного характеру. У цій неоголошеній расовій війні білі європейці поступово програють свої країни чорним і коричневим.
Прагнення теперішніх українських політиків чимшвидше приєднати Україну до різних європейських структур (не маю на увазі НАТО), означає не тільки підвищити технологічний рівень промисловості (що можна робити й не без втягування України у європейські структури) та піднести матеріальні достатки населення України, але й перенесення в Україну жахливого перемішування рас, деградацію національної культури і моральний занепад; перенесення в Україну із Західної Європи явних загроз занепаду, що ставить на грань повного знищення колись передових європейських націй, які дали були людству передову науку й техніку, найкращу літературу, театр, музику, живопис - ту духовну культуру, яка була вершиною людського розвитку. У цьому некритичному прагненні до Європи (хоч Україна і без того в Європі) явно проблискує комплекс неповноцінности: звикли виконувати накази Москви, то після виходу з-під її влади шукають собі іншого провідника. Ніяк не можуть відчути зв’язку з рідним ґрунтом і діяти самостійно в інтересах української Батьківщини.
Як ставитися до Міжнародного права щодо надання кольоровим людям рівних прав?
Його слід шанувати, одначе пам'ятати, що міжнародне право походить від національного і склалося для регулювання міждержавних взаємин, у т.ч. мирного вирішення міжнародних спорів.
Національне право- первинне право, точно так само, як національні інтереси первинні (важливіші) за міжнародні інтереси, того правова норма про пріоритет міжнародного права щодо національного переважно стосується неголовних інтересів держав. Коли зачеплений життєвий інтерес держави, тоді набувають чинности інші принципи чи сила. Ось пару прикладів.
Міжнародне право проголошує право націй на самовизначення. Україна, організувавши Українську Повстанську армію, боролася за самовизначення до 1956 року, і жодна держава не надала допомоги через боязнь військової потуги Російської комуністичної імперії.
1991 року Чечня проголосила незалежність. Москва розв'язала проти Чечні війну. Чеченську оборону свого суверенітету Москва назвала тероризмом і розширила війну на винищення чеченців. Хто з держав оголосив війну агресору, або бодай взявся серйозно Чечні допомагати? Ніхто. Через боязнь військової потуги Москви.
Міжнародне право на самовизначення не було скасоване, але й ні одна держава не вступила на боці України і Чечні у бій супроти московських колонізаторів, хоч юридично колоніалізм визнано за міжнародний злочин.
Найновіший приклад - Косово. Якщо косовари - окрема нація, то вони мали право створити свою державу, одначе при вирішенні питання визнавати чи не визнавати нову державу інші держави керуються не нормою міжнародного права, а міркуваннями доцільности.
Загальна декларація прав людини та інші міжнародні документи з прав людини регулюють правовий статус громадян держави та осіб без громадянства, але прийняти чужинців, яких і скільки, до своєї країни чи не прийняти - це вирішує сама держава і ніяка інша держава не може наказати Україні прийняти на свою землю людей з іншої країни. Прийнявши до себе чужинців, мусить надати їм права відповідно до міжнародних правил.
Українець (українка) має право одружитися з чорним (коричневим), але при цьому зобов’язаний(-а) виїхати з України в практично найближчий строк і втрачає громадянство України. При цьому буде дотримано справедливої засади рівних прав; право людини на шлюб з небілою людиною і право держави залишатися країною білої раси.
Я шаную чорних і коричневих, їхню історію і їхні звичаї і бажаю їм успіху у країнах їхнього походження. Я за те, щоб Україна розвивала економічне співробітництво й торгівлю з їхніми країнами для взаємної вигоди, але я проти переселення негрів та інших небілих в Україну.
Україна уникне расової проблеми, якщо не пустить у наш національний дім кольорових людей. Щодо Західної Європи, то Україна має принципово важливу перевагу: Україна не мала колоній в Африці й Азії, і того крах колоніальної системи не породив моральних зобов'язань України перед колишніми колоніями, як це сталося в європейських країнах щодо їхніх колоній.
Західна Європа готова поділитися своїм расовим лихом з Україною і, ясна річ, нагадуватиме Україні про Загальну декларацію прав людини. Україна має що відповісти Європі: вона не експлуатувала Африку й Азію, того й не має перед ними моральних чи будь-яких інших зобов'язань.
Спікер Канадського парламенту Степан Попроцький 1992 (1993) року мені казав: "Європа і цілий світ нічогісінько не зробив, щоб зупинити масовий геноцид українців, тож і ви наплюйте на нього! Закрийте Україну і не перетворюйте її у світовий прохідний двір. Організуйте як слід на добрій українській землі своє національне життя, утворіть на вашій (і колись моїй) чудовій Україні земний свій рай і наплюйте на безсилі нарікання тих, хто не чув наших багатомільйонних сліз 1933 та 1947 років!"
Не буде кольорових в Україні, не буде й расової проблеми! Краще не допускати хворобу, аніж потім її лікувати.
Тепер цьому клопоту ще можна запобігти!
б). Політичний аспект
Колишній сіонський план створення Сполучених штатів Європи (Європейського Союзу) тепер швидко втілюють у життя: заповнення ефіру і телеканалів безупинними телевізійними телесеріалами, американізованою попсою і беззмістовними ритмами, що спроможні викликати масовий психоз і конвульсії, примітивізують молодь, відвертають від національної культури і традицій і роблять культурні надбання попередніх поколінь непотрібними, дарма, що вони глибокі й піднесені, мають великий емоційний національний зміст і становлять неперевершене духовне багатство.
Кому потрібне знищення національних культур європейських націй? Кому потрібно відірвати людей від свого національного духовного коріння? Кому потрібно витворення на європейському континенті усередненої безнаціональної і обмеженої матеріальними й тваринними потребами людини? Кому потрібне відкритою демонстрацією сексуальних збочень убити людську совість і уподібнити тваринній злучці?
Процес цивілізації відвів людей від такої тваринної природності і дав почуття сорому. Тепер це досягнення цивілізації знищують і повертають в тваринно-природний стан. Що, це само по собі так відбувається з простої комерційної вигоди заробити гроші на продажу мільйонів порнокасет і компактдисків та отих кіносеріалів?
У це можна б повірити, коли б був цей єдиний спосіб нищення тисячолітнього досягнення європейської цивілізації, а коли бачимо комплекс різноманітних способів, спрямованих на те ж саме, то стихійно-комерційне пояснення явно не задовольняє. Є сили, які роблять це свідомо й планово. Природній процес глобалізації вони в значній мірі наповнюють своїм антигуманним змістом і використовують з метою все більшого підкорення країн європейської цивілізації своїй глобальній мафії.
Для кращого розуміння небезпек, що чатують на Україну, прошу шановного читача прочитати цитату з книжки "Єврейський синдром" відомого знавця жидівської проблематики Едуарда Ходоса:
"Внешне благочестивий, построенный на строгой внутренней конспирации почти по воєнному образцу, малочисленный (всего 20 тысяч ортодоксов), но очень мощный по влиянию на мировые финансовые потоки орден Хабад, в силу определенных исторических условий, избрал именно Украйну основной зкспериментальной базой для своих "глобальных свершений" с последующим распрастранением по всей территории СНГ» (Харков, 2001, с.64).
"Смею утвердить, что за всеми без исключения крупными еврейскими состояниями, за стремительными политическими карьерами украинских евреев в постсоветский период стоят люди с пейсами и в черных шляпах"(там само, с.65).
в). Майбутнє України (вільна уява)
Де мова тішить слух,
Там Борисфенів край.
Початок здвигам покладе,
Злама рутину.
(Нострадамус)
Закінчується залізний вік (Калі-юга)-час зла, панування хамства і мерзоти, занепаду високого, шляхетного, порядного. Розвал імперії зла, крах комуністичної утопії, зміна ери Риб (Риба - символ християнства) ерою Водолія свідчить про кінець однієї ери і перехід до іншої. Тривалий час наука протистояла вірі в Творця. Тепер наука беззастережно визнає його існування, отже, відкривається можливість для етапу духовного розвитку. Українська справжня і повна історія, "Рігведа", "Велесова книга'', “Віра предків наших”, "Мага віра", твори Т.Шевченка, І.Франка, Д. Донцова, Ю. Липи, М. Сціборського, інші українські теоретичні скарби дають достатньо теоретичного матеріялу для вироблення сучасного українського національного світогляду. Все у нас, українців, є. Тільки треба його знати! і не слухати людей, що сіють зневіру в українські сили!
Майбутнє України залежить від українців. Які б ворожі сили не діяли проти України, Україна достатньо велика, щоб, здобувши державну волю до боротьби, нейтралізувати будь-чиї антиукраїнські плани.
Індекс генетичної розумності українців один з найбільших у світі.
Тривале колоніальне рабство примушувало українців виживати за найнесприятливіших умов, і наше національне уміння виживати є найвище.
В умовах незалежної держави й демократичного ладу уміння виживати є не що інше як надлишок, додатковий резерв витривалости, винахідливости, життєвої сили, що є передумовою для перемог у багатьох галузях діяльности у світовому змаганні націй.
Завдяки цим природним властивостям українці й тепер завойовують багато перших місць на аренах світових змагань. Вони підносять наш державний прапор, але через зрусифікованість не утверджують українство українською мовою,
Наші національні звичаї і, особливо, пісні належать до найкращих у світі за мелодійністю й емоційною глибиною, того вони витіснятимуть російсько- й англомовну попсу і остаточно її переможуть.
Вивчення історичної правди щодо України й Московщини, яке тепер почалося, буде розширюватися і пропорційно зменшуватиме прихильників країни Моксель і збільшуватиме прихильників України.
Провідна верства незалежної України на чолі з Л.Кравчуком, Л.Кучмою та В.Ющенком була вихована в промосковському матеріалістичному дусі. Їй чужі ідеали гуманізму, співчуття бідному й хворому, вони не знають української історії та нашої семисотрічної жовто-блакитної мрії з ідеалом лицаря-козака борця за національну свободу та звичаю толоки - гуртом робити важчі й більші роботи. Вони цілковито перебувають у полоні матеріалістичного світогляду та матеріялістичних прагнень використати своє провідне державне становище для нагромадження матеріальних благ. Вони не думають про пам’ять нації про них. Їх турбує, як найбільше нагромадити підприємств і багатств для своїх дітей. І роблять це ціною страждань мільйонів своїх співвітчизників. Не розуміють, що руйнацією України та обкраданням людей заслуговують собі не славу, а прокляття, і що наступні покоління перед їхніми могилами не шапку зніматимуть в пошані, а плюватимуть з прокльоном.
Ця теперішня провідна верства не спроможна почати відродження України і питання тільки в тому, скільки вона ще залишатиметься при владі.
Їй на зміну підростає нова генерація політиків, що не прив'язана до Москви агентурними обов'язками, вільна від московської імперської політики, вихована в незалежній Україні і спроможна любити рідний край і щиро дбати про його відродження.
Через 10-15 років нова (патріотична) генерація потіснить теперішніх бездушних і безсовісних хабарників і почне втілювати в життя ідеали духовних батьків нації та заповіти борців за Соборну Самостійну українську державу.
На той час загроза зі сходу зменшиться, а від глобалізму збільшиться. Проте міжнаціональні змагання - це змагання провідних еліт тих держав. Українці від природи розумні. Життя в незалежній державі виробляє києвоцентричне мислення. Факт своєї державности концентрує розум еліти на захисті української нації. З ворожого боку також діють не боги, а люди, і спроможні вони придумати проти України тільки щось людське. Позаяк українці не дурніші від ворогів, то зосередивши свій колективний розум на будь-чому ворожому, вони спроможні його нейтралізувати. Гроші, які тепер перебувають у жидів, вирішують не все. Значно більшу силу має політична свідомість нації.
Політична свідомість нашої нації зростатиме, охоплюватиме все більшу і більшу частину населення і ставатиме все більш аргументованою з наступних підстав:
- носії антидержавної промосковської ідеології відмирають, а натомість приходить молодь проукраїнської орієнтації;
- розширюються знання української історії, що формує історичну свідомість. Позаяк прадавня історія дає вельми багато фактів для гордости за вклад наших прапращурів у розвиток людства, позаяк наша мова і духовність багаті, змістовні, красиві й емоційно витончені, то усвідомлення цього через порівнювання з чужими культурами з бігом часу навертатиме до українства й тих, хто в колоніальну добу відійшов від нього;
- розширення історичних знань поширює розуміння наших багатьох поразок, але й показує глибинно-потужне упродовж усіх бездержавних сторіч прагнення народу до відновлення своєї національної держави. Цей довгий шлях усіяний прикладами найвищої любові до рідного краю та найгероїчнішої боротьби й жертовности задля визволення його з-під чужої влади. Ці минулі подвиги задля неньки-України є невичерпним джерелом для патріотичного виховання молодших поколінь;
- пізнаючи жахливе знущання російської комуністичної імперії з українців і 70-річний геноцид ХХ-го сторіччя і врешті-решт перемогу українського державницького духу над московським імперським духом, українська молодь із почуттів справедливости зненавидить колонізаторів і натхненно захищатиме українську державу та гідне місце України у світі.
Для втілення повище написаного хай кожен не буде байдужий і не покладається на самоплинну течію життя, але спитає себе: якщо не я боротимусь за українську Україну, то хто? І якщо не тепер почати діяти, то коли? І чого це мою Україну має робити кращою хтось, а не я?
Шевченко сказав: робімо малі справи, а велика сама зробиться ( бо всяка велика справа складається з багатьох малих!).
Все це відбуватиметься в гострій боротьбі. Компартія зійде з політичної арени. В міру збільшення справедливости податкової системи та її стабілізації, підприємницькі партії втрачатимуть суспільну вагу, дрібні партії відімруть, натомість сформується кілька ідеологічних партій.
Бурхливість політичного життя буде характерна для всього періоду зміни провідної верстви новою політичною елітою.
Самогубство нації.
Окупація нас, українців, не знищила. Із сімох століть найтяжчими були 70 років московського комуністичного деспотизму, бо він не просто коїв геноцид українців, а виймав українську душу і вставляв нам образ ерзац-людини під виглядом інтернаціоналіста. Інтернаціоналіст цей мав відмовлятися від своєї мови, культури, звичаїв і традицій нібито як застарілих і віджилих і переходити на москвинську мову і совітський спосіб життя як нібито передовий, прогресивний та перспективний. Навальна ідеологічна обробка, підкріплена жорстокими репресіями за щонайменшу ідеологічну незгоду з окупаційною ідеологією, поступово вбивали в українців українську духовну сутність і збільшували риси homosoveticusiv. Проте майже завжди залишалося розуміння різниці між накиненим чужим і приниженим своїм. Утворилося два поверхи духовного життя: один – це офіційний, другий – неофіційний. Офіційний – це позиція влади. Вона звучала через радіо, з вуст високих і невисоких владоможців, нею наповнені газети й журнали, шкільні й вузівські підручники й посібники. В дусі цієї ідеології з трибун промовляли – хто з власної волі й переконань, хто з боязні виявитися не таким, як усі.
Другий, неофіційний поверх життя – це коли збирався невеликий гурт близьких людей. Балакали між собою про буденне життя чи високу політику, співали народних пісень і на їхніх звуках покидали осоружну дійсність і линули в своє, українське, в те, що незалежне від влади (як чогось тимчасового) і є глибоким, постійним, вічним. Воно передає нам, сучасникам, у піснях душу наших попередників і пов»язує нас із ними спільною кров»ю і спільною солодко-тужливою піснею. Як бувало на Поділлі заполонювала мою сіверянську душу пісня
«А вже років двісті
Як козак в неволі
Понад Дніпром ходить,
Викликає долю…» О, Боже, ось де наша українська душа, а не в казенних словах на травневих та жовтневих зборах, що їх організовують окупанти для пригніченого українського люду!
І через те, що ці пісні і разом з ними національна мрія - не вигадка, а дійсність, не мана, а взята з життя (міста Теплика, що на Винничині), то все зберігалася думка: досить скинути московську окупаційну владу як українці мерщій візьмуться згадувати й поширювати заборонені історичні й козацькі пісні, свій український одяг, символи і ритуали і нація з радістю повертатиме собі свій неповторний національний образ, що був запорошений і спотворений тривалою антиукраїнською діяльністю загарбників.
І такий настрій був 1990-1991- 1992 років. Народ – і не тільки українці – думав: якщо вже Україна стала самостійною державою, то природньо, що її влада поведе всебічну українізацію, очищення землі від російських імперських символів, поведе політику відновлення українських духовних і культурних цінностей і швидко організується в звичайну європейську національну державу.
Цього не сталося. Виявилося, що російська комуністична диктатура українську націю не знищила, але проробила величезну працю до знищення. Коли б імперія СРСР проіснувала на одне покоління (25 років) довше, нація як система втратила б доцентрове притягання і процес дезінтеграції став би незворотний. Проте імперія раніше, ніж українська нація вичерпала свої внутрішні потенції і перша фаза її розпаду звільнила Україну у власне плавання. І тут виявилися жахливі наслідки попередньої колоніальної політики – народ виявився не готовий до будівництва національної держави. Навіть інакше: не готовий попрощатися з комуністичним деспотичним суспільством і вирушити в дорогу до нового демократичного відкритого суспільства зі свободою політичної й економічної діяльності та всіми іншими демократичними свободами і правами людини. І цей світогляд ось уже 20 років не дає Україні стрибнути вперед.
А чи могло бути інакше? Ні, не могло.
На різних громадських зборах нераз закидають українським політикам, в тому числі й мені: чого ми виявилися гіршими, ніж політики Прибалтійських країн і не досягнули таких великих успіхів у перебудові комуністичного суспільства, як вони?
Ба, відповідь проста: народи Прибалтійських країн під імперським комуністичним зомбуванням перебували упродовж двох поколінь, а Надніпрянські українці упродовж трьох поколінь.
Патріотична група народних депутатів української радянської республіки, яка складалася із 125 депутатів, скористалася зі сприятливого політичного моменту і 24 серпня 1991 року добилася проголошення незалежности України. На загальному ентузіазмі й піднесенні народ підтримав у референдумі 1 грудня 1991р. проголошення незалежности у великій надії на заможне і вільне життя в самостійній Україні. Наступного року ейфорія ущухла. Їздити по Україні з краю в край і відстоювати право на незалежність вже непотрібно. Сотні тисяч активних громадян були задоволені, що досягнули мети своїх загальноукраїнських здвигів і тепер чекали від керманичів державницької діяльности організації заможного життя в умовах свободи й демократії. А керманичі, будучи плодом тих же самих суспільних умов, не знали, як трансформувати суспільство та його політичний і економічний лад. Великі проблеми економічної реформи стали об»єктом боротьби між прихильниками старого комуністичного ладу і прихильниками прогресивних сил. Реакційність і консерватизм комуністів гальмували проведення реформ. Тим часом «практичніші» владоможці швидко навчилися окремі державні підприємства перетворювати у свої власні і приватизація швидко перетворюється на прихватизацію. Верства червоних комуністичних директорів швидко зрікається своїх комуністичних переконань і перетворюється в клас капіталістів, олігархів.
Проблема національної долі з вершини в 125 депутатів Народної ради Верховної Ради України опускається нижче до рівня простої інтелігенції й народу і тоді всю свою величезну консервативну силу виявив фактор відсталости народного мислення. Академік В.Вернадський писав: « Не тільки маси, але й їхні керманичі та натхненники належать за своїм розумом та науковим вантажем до стадій, що їх давно подолала наукова еволюція» ( «Труди биохимической лаборатории», випуск16. Вид. «Наука», Москва, 1980р. с.232-233). Історичні обставини вимагали швидких рішучих реформ, а народ не розумів їхньої потреби. Не тільки народ, але й низова інтелігенція.
Україна не мала націоналістичної еліти як організованої суспільної верстви. В Горбачовськи роки боротьби за демократизацію вона почала формуватися, проте 1992 року, коли Верховна Рада України почала малу і велику приватизацію, такої еліти ще не було і Україна стала відкритою ареною боротьби різних зовнішніх і внутрішніх сил, в яких проукраїнські сили не були сильніші за інші.
Зовнішні сили всім відомі: московський імперіалізм з його потужними засобами інформаційної війни проти України та глобалізм у хабадському виконанні з його потужними фінансовими й інформаційними можливостями. Перша небезпека тепер здається страшнішою, проте вона з роками слабкішатиме через наближення другої стадії дезінтеграції московської імперії. Друга загроза збільшуватиметься, проте зростання національної свідомости українців може зробити українців спроможними трансформувати несправедливі взаємини в цілком конструктивні і взаємно сприйнятні.
Українців тепер в Україні біля 80 відсотків . Якщо в майбутньому ці відсотки зростатимуть, то це буде свідчити про поступову перемогу українців над чужинцями на українській землі. Отже сприяймо поверненню зрусифікованих українців в лоно рідного народу!
Щодо внутрішніх сил. Можна шукати і знаходити справді винуватих окремих осіб, таких, наприклад, як президенти Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко і все-таки перехід боротьби в хронічну стадію, що в ній ось уже 20 років Україна борсається без видимих успіхів українства, у решті-решт зумовлений низьким станом національної свідомости українців та несформованістю української державницької еліти.
Що загрожує самому існуванню української нації?
Найбільше загрожують не московський імперіалізм чи глобалізм, а наша власна політична наївність. Ми лагідні й добрі до чужинців. Ми чесні й довірливі. Не крали один в одного і жили сільськими дворами без замків. Будучи упродовж довгих докумуністичних сторіч такими, сприймали інші народи за своїм образом і подбою. Наш споконвічний індивідуалізм спрямовував побутові змагання (конкуренцію) на творення добра. Сформувавшись, українсьткий етнос становив систему, яку тримало в життєспроможному стані доцентрове притягання. По рівнинних просторах України, особливо південних, в добу переселення народів прокочували різні орди. Кожного разу вливання чужинців у систему загальнонаціонального тіла було недостатнім, щоб зруйнувати систему. І вона виявлялася спроможною його перетравити й залишитися сама собою. Так було всю нашу історію аж до Великого геноциду 1932-1933 років, коли етнічному хребту нації—селянству—Москва завдала такого великого удару, якого Україна не зазнавала ніколи. Цей удар доповнений меншими ударами другої світової війни, масовими депортаціями та голодомором 1946-1947років, виявився не смертельним завдяки зовнішній ізоляції—відсутности ідеологічного зіткнення всього народу з людьми інших ідеологій. Забамбулене населення не мало іншої ідеології окрім офіційної. Ізоляція звільнила від змагань з іншими ідеологіями і народ «варився у власному соку». Цей «власний сік»-накинута офіційна ідеологія викликав сумніви щодо своєї правдивости кричущою різницею між тим, що комуністи писали й говорили, і тим, що люди бачила в реальному житті. Ідею будівництва комунізму народ назвав міражем: Компартія веде народ до комунізму, а він відсовується й відсовується і ніяк не можна до нього наблизитися.
Перебуваючи під тотальним впливом однієї ідеології, народ не набув досвіду відстоювати свої погляди, і коли Україна відкрилася для світу і сюди посунули зграї місіонерів та різних ловців українських душ, то недосвідчені українці легко потрапляли в їхні тенета і ставали сектантами різних, навіть, індійських сект. Розвідники від закордонних військових відомств та промислових фірм легко здобували в Україні військові й промислові таємниці. Наступним результатом відкритости та «зближення» з капіталістичним демократичним світом було знищення українських підприємств-конкурентів. За підприємствами настала черга знищення цілих промислових галузів української промисловости (корабельна, цукрова, верстаторобна).
Через довірливість та міжнародно-політичну недосвідченість вірили в доброзичливість закордону. Через відсутність патріотизму в українських державних діячів масово за хабар продавали важливі національні інтереси. Не розуміли, не хотіли розуміти, не сприймали своєю щирою простою душею реальні правила міжнародного життя, а саме: боротьби між націями. Боротьби затятої, споконвічної, постійної, в якій кожен народ день і ніч думає, як придушти сусідів, як їх послабити, як опустити їх до рівня слабкіших від себе і, отже, безпечніших. І кожен народ це робить щодо своїх сильних сусідів у всіх напрямках матеріяльного, культурного й духовного життя. На Заході цю боротьбу всіх проти всіх сусідів називають real politick-реальна політика.
Над цією реальною політикою є сфера ідеологічного туману, який реальні, тобто професійні, політики запускають простим людям у вічі з метою замаскувати жорстокі факти їхньої діяльности й показати себе гуманними, культурними, добрими та співчутливими людьми.
Таким чином найбільша загроза українській державности виходить від самих українців, бо ми не націоналісти, у нас немає національного егоїзму, як в інших народів. Ми наївно віримо в доброзичливість сусідів, солодкі дипломатичні слова підступних ворогів сприймаємо мов малі діти на віру, схильні хитрому чужинцеві більше вірити як своєму українцеві. Тривале життя під чужою окупацією привчило нас виживати по одному і у важку хвилину в українському гурті почуваємося незатишно і шукаємо ( з приниженням) підтримки у ворога. Втратили віру в силу української громади і зі своїми проблемами йдемо до влади. Колоніяльне рабство вбило в нас людську і національну гордість, вбило громадянську активність і перетворило нас в покірних ягняток.
Перед яким вибором історія поставила українців?
З історії знаємо, що великі нації гинули від самогубства. У свій час українці-русичі були великою нацією, а від втрати державності були великими у своєму прагненні до її відновлення. Комуністичне рабство так послабило українців, що опинившись у відкритому просторі, ми виявилися не підготовленими вступити в бій для захисту самих себе і свого життєвого простору. Наступ на Україну агресивного світу виявився більший від тої сили, яку Україна спроможна виставити проти нього.Тож ідемо до самогубства чи подолаємо свою немічність і організуємо належний опір?
Що потрібно зробити, щоб уникнути самогубства?
Найперше, це не пускати в українські органи влади росіян та інших чужинців, що приїхавши в Україну, не хочуть прийняти наш лад життя, а намагаються в Україні поширювати свою мову і свій лад. У чужий монастир вони йдуть зі своїм статутом. Це суперечить світовій практиці й моралі і досить образно відбито в українській приповідці: «Пусти свинню за стіл, так вона й ноги на стіл!». В Україні українців 80 відсотків. Україна-це країна українців. І якщо московській імперії вдалося значно спотворити національну культуру, зрусифікувати частину українців і завезти сюди росіян та людей інших національностей, то це ж не позбавляє українців статусу господарів у своєму українському національному домі. Українцям слід затямити: у світі панує національний егоїзм, а не любов до інших народів—це реальність! Того якщо хочете прискорити самогубство української нації, то просувайте чужинців до влади.
Друге. В Україні є одинарне громадянство. Україна—демократична держава. Вона надає право кожному мешканцю України обирати собі громадянство. Якщо людина обрала українське, тоді це означає, що вона приймає українську мову, культуру, суспільний лад. Вважає Україну своєю батьківщиною і має дбати про її міжнародний авторитет та добробут її громадян.І свої знання і кошти має вкладати в розиток України. Віктор Шишкин, член конституційного суду, колишній генеральний прокурор України сказав славнозвісну фразу: кожен росіянин в Україні має бути українським націоналістом, а кожний українець в Росії –російським націоналістом. Далеби, адже свобода дає можливість кожному жити в тій країні, яку він більше любить. Тож кожному кажу: не гвалтуй себе, живучи в нелюбій країні!
Правоохоронні органи зобов»язані виявляти людей з подвійним громадянством, після консультацій позбавляти українського громадянства і через місяць депортувати їх з України. Держава має примусити людину обирати собі одну батьківщину.
Третє. Двомовність. Вона робить країну з двома культурами. Країна з двома мовами і двома культурами—це країна постійної внутрішньої боротьби, постійного внутрішнього напруження. Співіснування в одній країні двох мов ніколи не буває мирним. У ній завжди точиться боротьба. З боротьби двох мов ніколи не народжується проміжна, третя мова, а неминучо одна перемагає, а друга гине, що веде до перемоги одного етносу і загибелі іншого. Позаяк серед носіїв обидвох мов є достатньо захисників своєї мови, то боротьба між мовами має тенденцію із лінгвистичної переростати в політичну, адміністративну, а може навіть у збройну, того двомовність—це шлях до самогубства слабкішої нації. У взаєминах українсько-російських, що ще так недавно були взаєминами колонія-метрополія і Україна ще не подолала колоніяльної спадщини, наслідок співіснування в одній державі української і російської мов більше ніж очевидний: або розкол України на дві частини або русифікація всієї України. Коли людина знає дві-три мови--це добре, бо для неї відчинені двери до двох-трьох іноземних літератур і культур, що розширює її кругозір і збагачує інтелект. Для нації двомовність—це нещастя, того ті, хто хочуть самогубства української нації, пропагуйте двомовність!
Четверте. Багатокультурність. Багатокультургість означає, що на українській землі окрім культури української нації є культури московитів, модярів, румунів, євреїв, татарів та багатьох інших національних груп. В умовах колишнього комуністичного режиму влада організовувала фестивалі різних національних танцювальних ансамблів, народних хорів і т.ін. в дусі дружби совітських народів. На зовні про людське око все було чудово. Насправді під красивою зовнішньою машкарою було щось зовсім інше: повна безправність людей, кастрація національних культур і прищеплення всім російської мови і російської культури в її советизованій формі. В умовах свободи, коли адміністративний московський диктат зник і кожен народ здобув можливість відновлювати свою культуру, то він намагається зробити її кращою за сусідську. Виникає конкуренція, змагання. Кожна національна гомада намагається перевершити іншу і, передусім, державницьку націю. При цьому відповідно до справжньої людської натури кожен бажає, щоб сусід відстав від нього у цих перегонах. Змагання відбувається у всіх сферах життя. Доброзичливістю тут і не пахне, як у бігу на певну дистанцію немає бігуна, який би бажав своєму ближньому швидше за себе добігти до фінішу. Багатокультурне суспільство не може бути консолідоване. З мови й культури кожної національної громади виростає своє світосприйняття, своя ідеологія і свої національні цілі.
Американське суспільство називали плавильним казаном, у якому з різних національних груп виплавлювали американський тип етносу. Це було вірно доки в»їжджали в США невеликі етнічні групи і влада твердо проводила політику асиміляції, коли ж групи стали великі і всі вивчили Загальну декларацію прав людини ООН 10.12.1948 року і на її основі вимагають у влади забезпечити їм умови для збереження їхніх мов і розвитку їхніх культур, тоді відцентрові рухи стали серйозно загрожувати єдности держави. І розпадеться така держава в майбутньому чи не розпадеться, залежить від того, чи етнічні рухи розвиватимуться на основі своїх внутрішніх тенденцій чи держава посилить своє вольове втручання задля збереженн цілісности держави.
Американський досвід заснований на засновку: англо-сакси, німці, французи та інші національні групи покинули свої батьківщини й приїхали в країну чрвоношкірних аборигенів. Усі вони в Америці –імігранти, того між собою рівноправні. Англійська мова як мова більшости імігрантів стала офіційною, проте інші національні групи вільно розвивають свої окремі мови.. Чи менші мови зникнуть чи, навпаки, консолідуються, це буде видно через півсторіччя. У всякому разі глобалізація з її уніфікацією техніки та предметів споживання не прискорює асиміляцію. Навпаки, сприяє зростанню відцентрових рухів і прагненню до виділення з великих держав у свої окремі менші держави, що бачимо на прикладі Каталонії і Басконії в Іспанії.
В України інша історія: українці живуть у цій країні спокон віків, а московити та інші чужинці прийшли сюди в різний час як іноземні поселенці, того перенесення американського досвіду про утворення в Україні плавильного казана для витворення нової етнічної спільноти неможливе через зовсім різні передісторії. В Україні не було багатокультурности. Тут було імрперське придушення української мови й культури і примусове нав»язування російської, того в українців інше завдання—звільнитися від імперської ерзац-культурної спадщини. Важливо визнати очевидний факт: багатокультурність веде до послаблення єдности держави і за певних умов призводить до її розпаду.
Боротьба двох спрямувань: багатокультурности –до розпаду, і державної волі—до збереження цільности держави—відбувається не завжди в чистому вигляді (як у США), а й під певним впливом зовнішніх сил (як в Україні). Розпорошені по Україні московити отримують потужну підтримку Москви. Вона ухвалила закони на підтримку московитів у країнах їхнього поселення, причому аж до застосування збройних сил. Виділяє величезні кошти для глибшого вкорінення їх в українське суспільство, наприклад, для будівництва житла в Криму, захоплює, будує, ремонтує церкви Московського патріархату. Друкує масу антиукраїнських газет і поширює їх безкоштовно, фінансує культурно-просвітницькі заклади тощо. Москва веде інформаційну війну проти України, в якій за спільним планом діє потужна московська п»ята колона та «Українська» православна церква Московського патріархату. Перебування російського Чорноморського військового флоту Москва використовує для поширення серед населення, у т.ч. й серед українців промосковських великодержавних настроїв. Стратегічна мета Москви в Криму полягає в тому, щоб поступово ідеологічною обробкою населення підготувати Крим до «мирного» відриву його від України й перехід під юрисдикцію Москви. Що швише станеться: дезінтеграція Російської Федерації чи приєднання Криму до Московщини, це залежить від подальшого історичного розвитку. Ставлення до цього історичного розвитку може бути різне. Його можна вважати за невблаганну господню силу і пасивно чекати, до чого вона приведе. А можна вважати, що господня воля втілюється в життя діяльністю людських рук і докладати максимум зусиль, аби розвиток пішов у бажаному напрямку і дав бажаний результат. Україна діє за першим варіянтом, а Москва за другим. Вона мислить стратегічно і щодень активно діє для ідеологічної підготовки відриву Криму, а Київ нічого не робить для захисту свого суверенітету над Кримом.
Через зрадливість української освіченої верстви у 19 сторіччі Москві вдалося русифікувати українців Стародубського, Острогозького полків та інших порубіжних українських земель і тимчасову окупацію перетворити в спосіб зміни етносу. Таким чином полікультурність як змагання двох культур веде не до співіснування двох культур, а до перемоги сильнішої і загибелі слабкішої, тобто перемоги сильнішого етносу і загибелі слабкішого.
Що відбувається на українських західних кордонах?
Поляки горезвісною акцією «Вісла» виселили українців із західних українських етнічних земель ( площею в 21 тис. кв. км.) на захід, причому розпорошили і повели вперту й послідовну насильницьку їх полонізацію.
Адміністративні райони України зі змішаним україно-угорським та україно- румунським населенням перебувають під активним впливом Угорщини й Румунії, а Україна нічого не робить для посилення свого впливу. Приваблива думка належати до такої великої країни як Україна розбивається вщент фактами неспроможности влади організувати промислове виробництво і забезпечити своїх громадян працею, вкрай бідним життям, що змушує виїжджати за кордон у пошуках заробітків. Це породжує думки про вигідність переходу україно-угорських та україно-румунських районів з-під влади Київа під владу Будапешту і Бухаресту.
У Молдові , власне кажучи, в східній частині (Придністровській республіці) жило понад 600тисяч укранців. Від 1991 року вони приїжджали до Київа і просили допомогти їм шкільними підручниками для організації українських шкіл. Держава як тоді, так і тепер глуха до потреб українців південно-західної частини українських етнічних земель.Така байдужість межує зі зрадою українських національних інтересів. Або вона свідчить про те, що влада в Україні—це не українська влада. Тоді чия вона?
Щоб убити українську націю, треба прищеплювати їй почуття неповноцінности. І царська, і комуністична Росія робили це довго різними способами і значній частині українців прищепили-таки це почуття. Ґрунт був зораний і в незалежній Україні виявилося можливим для Росії та її п»ятої колони продовжувати це зомбування. Можна, наприклад, поширювати думку, що українців видумали вороги Росії, що насправді України не було, а була Мала Русь, Малоросія, і були Рускіє. І мови української не було. Її вигадали поляки на зло Росії.
Не має значення, що це неправда. Важливо це повторювати й повторювати. Більшисть українців не знає історії і коли їй повторювати достатньо довго, то ці думки самі зайдуть їй у підсвідомість, і на випадок референдуму про входження України в новий союз автоматично проголосують «за».
Друга тема, що спрямована на розкол: українці є добрі і є погані. Добрі—це Гоголь, Щорс, Кропив»янський, Маланюк, Щербицький. Погані—це Мазепа, Петлюра, Бандера, Шухевич та їхні послідовники. Перших можна згадати добрим словом, а про других писати й повторювати все в чорних тонах. Якщо це говорити довго, то від тривалого повторення у підсвідомість буде закладено як об»єктивну істинну думку про перших як позитивних і зразкових діячів, яких варто наслідувати, а другий ряд—це вороги обидвох народів, які варті зневаги і забуття.
Мається розуміти, що в цих міркуваннях Московщина—це добра країна.У ній буває по-всякому, але вона стабільна, того добра, її варто наслідувати, до неї слід наближатися. А Україна—непевна країна, непевна величина, що не має свого обличчя, і не визначила свого місця у світі і ладна хилитися у той бік, у який її дужче попхнуть. Отже подивітеся, куди хилитиметься і тоді виріште, на який бік стати.
Для шовіністів важливо розширювати тематику суспільних дискусій в Україні і піддавати сумніву ті основні поняття народного світогляду, що їх самі українці давно вирішили і мають за аксіоми: своє автохтонне формування на своїй предковічній території (Великої Скитії), виникнення з власного розвитку назви країни Русь та етноніму русич(і). Коли Московський цар Петро І-й украв назву Русь і наказав 1713 року Московщину називати Руссю, Росією, тоді український інстинкт національного самозбереження для відокремлення від Росії почав переходити до іншої назви своєї батьківщини-Україна- та етноніму українець.
Етнос наш сформувався в 5-му сторіччі. Сучасні норми української мови бачимо вже у творах ХІ-го сторіччя—тоді, коли на місці сучасної Москви було тільки гниле болото. Та для російських шовіністів ця правда історії не має значення. Натхненні ідеєю відродження імперії, вони повторюють українцям свої байки, сподіваючись повторенням переконати нас у їхній правоті. Такий метод—це чаклунство. Воно допомагало підкорені народи тримати в покорі, але не було основним. Основною силою були репресії, буквально війна супроти колоній. І коли після 1991 року зник чекістський терор, то повторювання брехні все менше впливає на політичний світогляд людей.
Що гальмує подолання московської імперської ідеології й поширення української національної ідеї?
По-перше, факт, що за 20 років незалежности Україна не створила національний інформаційний простір. У ньому панують чужинці, які не зацікавлені в прозрінні української нації.
По-друге, крупний капітал—це люди в основному неукраїнської національности. Вони не зацікавлені в наростанні патротизму українців і того не виділяють кошти на створення кінофільмів про боротьбу за незалежність, на розвиток патріотичної драматургії, патріотичного репертуару для хорових колективів та інших форм патріотичного виховання.
По-третє, у парламенті і в уряді багато людей промосковської комуністичної орієнтації, для яких поняття українських національних інтересів чуже і несприйнятне. Прийнявши проголошення незалежности України як факт, вони постійно дивляться в минуле, а теперішнє службове становище використовують для особистого збагачення. Навіть цінною знищення промислового потенціалу України. Ці люди відійшли від комунізму, але їхні симпатії не до української державности, а до своїх закордонних батьківщин. А хто ж хоче зміцнювати чужу батьківщину?! Мусимо вирівнюватися з цивілізованими європейськими країнами і так саме, як французи урядують французами, поляки—поляками, німці—німцями так українці мають урядувати українцями, бо почуття національної споріднености—велика сила. Коли б навіть в совітській Україні-московській колонії влада складалася з українців, вона б ніколи не довела націю до геноциду. Наведу принаймні два факти на обгрунтування цього умовиводу. Перший: Апеляційний суд міста Києва 13 січня 2010року іменем України ухвалив постанову, якою засудив найбільших злочинців-організаторів геноциду українців Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря та Хатаєвича. Із 7-х засуджених українець тільки один. Другий факт: в українців, які самі зміцнювали в Україні владу московської імперії і потім побачили жахливі наслідки своєї діяльности, пробуджувалася національна совість і вони накладали на себе руки (Скрипник, Любченко…). Самогубство—це визнання своєї вини і усвідомлення неможливости її виправити, це вища покута за злочин перед своїм народом. Переїхавши з Росії в Україну на державну діяльність, вони відчули себе українцями, зрозуміли злочинний характер своєї діяльности і покарали себе за неї смертю.
Самостійність України народилася 1991 року з бурхливих подій попереднього п»ятиріччя. Після 1991року нація мала б розгорнути загальну дискусію про способи подолання антиукраїнської колоніяльної спадщини та вироблення спільної ідеї щодо того, яку країну хочемо будувати. Широка дискусія не вийшла, бо редактори обласних і районних компартійних газет залишилися на своїх посадах і газети продовжували хвалити СССР і соціалістичний лад та називати ОУН і УПА ворогами українського народу. Дискусія про надважливі питання державотворення зосередилася на інформаційному маргинесі: окремих виступах патріотичних депутатів у Верховній Раді України, вряди-годи на телевізії та на сторінках малотиражних газет. Технічні можливості націонал-державницьких сил украй обмежені, але нас обмежує не тільки це, а й неформальне табу. Його не сформулювали в заборонній нормі права, але дія його тотально-ніверсальна. Досить згадати історію Яна Гуса. Слово «єретик» було тим звинуваченням, після якого припинялася будь-яка дискусія і наступало тотальне моральне засудження, за яким людину можна було червертувати, спалити на вогні чи скарати на горло будь-яким іншим способом. Єретика Яна Гуса спалили!
У наш час є слова «антисемит»,»расист» та «ксенофоб» з тим самим признченням. Дискусію продовжують доти, доки на адресу якогось дискутанта не пролунало магічне слово антисемит чи расист чи ксенофоб. Щойно це слово—наличку приліпили на чиєсь ім»я як дискусія припиняється: всім і відразу стає зрозміло, що «антисемит», «расист» неправий, дискусію з ним вести нінащо, його слід покарати, вигнати з порядного середовища назавжди!
До тем, що заборонені до обговорення, належать теми про євреїв. Українці вільно можуть обговорювати росіян, білорусів, татарів—будь-кого з національних українських громад тільки не євреїв. Всяке слово про євреїв вони тлумачать як сказане проти них, і людину, яка щось сказала чи написала не проти, а про них оголошують антисемитом.
Як слід ставитися до таких звинувачень? А ніяк. Їх краще ігнорувати. Якщо людину цікавить істина і вона вивчає факти для встановлення історичної правди, то необхідно шанувати правду й сміливо її відстоювати. Чесне ставлення до фактів важливіше за упереджену суб»єктивну думку іншої людини про цей факт. Тобто громадяни України, до якої б національної групи вони ні належали, мають жити відкритим життям, а не ховатися від інших. Відрите суспільство, яке створили українці, передбачає демократичну відкритість усіх його національних складників, того писати можна все не тільки про українців, а й про всіх інших громадян України. Спроби накласти табу на вивчення окремої національної групи суперечать засадам відкритости суспільства і як такі неприпустимі. Намагання творити національне гето (самоізоляцію) означає, що національна група прагне до встановлення між собою та іншими національними групами нерівноправні й несправедливі взаємини. Цим вона ставить себе поза суспільством, а отже готує собі шлях до виключення з нього. Либонь. вона цього хоче?
Глава V
Минуле нашої Батьківщини допомагає розуміти сучасне. Подолання в собі раба відкриває українцеві очі на кричущу несправедливість: на українській землі живе біля 80 відсотків українців, а керують Україною чужинці. Досить глянути на національний склад Верховної Ради України, уряду, крупних олігархів, власників і керівників банків та основних телевізійних каналів, щоб зрозуміти, хто визначає політику, хто керує економікою, хто і як використовує телеекран. З-під комуністичної диктатури ми вийшли рабами і як раби дозволили бандитам і шахраям захопити владу і сісти українцям на шию.Скільки вже їх терпітимемо?! Недовго--своєю невгавущою жадібністю вони прискорюють свій кінець!