Нас, українців, роз єднує різне

Вид материала

Содержание

Торік мільярдерів було вісім (21,8), в 2009-му
Сукупне багатство 200 найбагатших людей перевищує $93 млрд. - майже три

Подобный материал:

1 ... 14 15 16 17 18 19 20 21 22

мають більше $93 мільярдів (список в додатку)

Тятниця, 18 Березня, 2011 - 11:41

Тижневик Фокус підготував черговий рейтинг двохсот найбагатших людей

України.

Цього року журнал налічив у країні 21 мільярдера, їх загальний статок оцінюється

майже в 58 мільярдів доларів. Торік мільярдерів було вісім (21,8), в 2009-му-

четверо (11,7), в 2008-му- 21 (64,8), а в першому списку 2007року- 11 (37,6).

Списки також дають можливість побачити, як змінювалися розстановка сил і

сфери впливу різних груп на бізнес-арені України за ці п'ять років,

зауважують упорядники рейтингу.

Члени Партії регіонів і наближені до партії влади бізнесмени, безперечно,

одержали переваги. Наприклад, брати Клюсви і Василь Хмельницький за

останній рік збільшили свої активи втричі. З приходом до влади в рейтингу

з'явилися і нові імена - Сергій Арбузов, Юрій Іванющенко та інші

У деяких випадках близькі відносини з владою дають фактично повний

контроль над галуззю. Рінат Ахметов, наприклад, тримає в своїх руках майже

50% видобутку вугілля в Україні. Крім того, йому вдалося сконцентрувати у

власності важливі енергетичні підприємства, зокрема, «Київенерго» і

«Дніпроенерго».

Інший яскравий приклад - Дмитро Фірташ, активи якого то зростали, то

меншали залежно від того, хто був при владі. При підготовці минулого

рейтингу здавалося, що бізнес-імперія Фірташа в Україні приречена. Проте

в,.-.з цього року в сферу його впливу потрапив практично весь хімічний

сектор, а активи бізнесмена перевищили $1,5 млрд.

Сукупне багатство 200 найбагатших людей перевищує $93 млрд. - майже три

річні бюджети України.

Зазвичай розвиток бізнесу автоматично тягне поліпшення позицій самої країни на

міжнародній арені. Але поки що України це не стосується - в рейтингу

конкурентоспроможності, до якого ввійшли 139 держав, в останні п'ять років Україна не піднімалася вище 70-го рядка.

З наведеної сторінки видно. що влада зрослася з бізнесом, або інакше: бізнес захопив владу. Найбільше соціяльне зло--зрощення влади з бізнесом--проти якого борются всі правові держжави,- в Україні стало фактом. За умов такого зрощення в країні гине законність і встановлюється олігархична диктатура, суспільна несправедливість збільшується і збільшується нестабільність.

Міра наближености до влади впливає на темпи приросту капіталу, а це знову ж свідчить про внесення в діяльність економіки позаекономічних методів впливу, які здійснюються використанням владних повноважень чи хабарів.

200 найбагатших сімей володіють капіталом в 93 млрд.ам. доларів, що становить майже три річні бюджети України. Яким способом ці люди зуміли зосередити в своїх руках такі величезні суми. Як їм удалося народне добро перекачати до своїх приватних кишень?

Як так відбувається, що за минулий рік громадяни україни збідніли і стали гірше жити, а олігархи свої капітали подвоїли й потроїли?! Зрозуміло: влада і олігархи чужі українському народові. Вони ухвалили податковий кодекс, за яким усі дірки в державному бюджеті запрограмували затикати коштом бідних людей та людей середніх достатків. Самі себе вони не хочуть оподатковувати. Запроваджувати прогресивну стстему оподаткування за прикладом демократичних держав, де розмір податку збільшується пропорційно збільшенню прибутку, українські скоробогатьки не хочуть. їхнє нахабство не знає меж. Вони не знають моральної засади справедливих суспвльств: живеш сам, дай жити й іному! Вони обдирають народ до нитки і хай хоч з голоду вмирає. За минулий рік постійно підіймалися ціни на всі харчі та предмети щоденного вжитку, а олігархи переказали в закордонні офшорні зони 30 млрд. ам. доларів! В політичній соціології існує показник стабільности-нестабільности суспільств: співвідношення сімейних прибутків найбіднішої і найбагатшої верств населення. Що ближче ці прибутки, то стабільніше суспільство. Що далі один розмір від другого, то нестабільніше суспільство. В Німеччині, наприклад, сімейний прибуток заможної верстви нелення приблизно у 8 разів більший від сімейного прибутку найбіднішої частини населення. Це-справедлива різниця і того німецьке суспільство стабільне і йому не загрожує революція. В Україні сімейний прибуток олігархів в 40 разів більший за прибуток найбіднішої верстви. Це величезна різниця. Вона свідчить про сформованість двох крайніх полюсів. На верхньому полюсі втратили почуття відповідальности за стан суспільства, очманіли від жадоби до збагачення і трудящих людей буквально затопчують у багно. На нижньому рівні з нужди й безвиході люди скрегочуть зубами і з нетерпінням чекають сигналу, щоб ухопитися за вила й сокиру й заходитися рубати кривдників. Суспільство з різницею між багатими й бідними в 40 разів швидко наближається до революціії.

Чи розуміюють це люди зі списку в 200 найбагатших громадян України? Мабуть розуміють, адже вони розумні люди. Тоді як вони сподіваються вижити в революції, яку самі наближають і є центром народної ненависті? Мабуть сподіваються заворушення народу задушити зброєю в зародку? Сподівання на такий порятунок своїх злочинних шкур логічно цілком зрозуміле: з комуністичною доктриною "ніхто добровільно владу не віддає", з поглядом на народ як на безлику рабсилу, з теоретично обґрунтованою й морально прийнятною диктатурою із припустимістю застосування зброї можна вдатися до масового збройного удару і розчавити демонстрантів (заворушників). Ба, таке мислення після війни Муамара Кадафі проти свого народу виявляється вчорашнім днем. Нешановні українські олігархи, Рада безпеки ООН не дасть вам застосувати зброю супроти українських громадян!

А ми за мирні способи боротьби за людські умови життя в Україні.

За минулий від 1988 року час мирної боротьби в Україні нагромаджений великий досвід. Діапазон цих методів починається з простої заяви, протесту чи клопотання, написаною особисто чи групою людей і спрямованої до осіб верховної влади. Якщо багато людей пишуть заяви на одну тему, то влада береться за їх розгляд. За цим першим кроком є другий крок у вигляді демонстрації, мітингу, пікетування…в кінці діапазону акт загальної непокори з блокуванням всіх видів транспорту і державних установ. Такий акт не витримує жоден президент, бо силові структури переходять на бік народу і президент іде у відставку.

Тут важлива психологічна переорієнтація з мирного співіснування з владою на боротьбу проти неї. Коли людина переступає цей Рубікон, тоді стає все просто і на душі легко. І якщо за блокування бездушного бюрократа міліція наказує відійти від дверей, а ви не відходите, вас виштовхують, а ви лягаєте додолу і хай вас несуть. Не страшно. І вас не лякає присуд у 15 діб підмитати вулицю, бо ж це не 15 років ув"язнення, як бувало в колишньому Совітському Союзі. А що за людські права і вольности необхідно самому боротися, то це має стати нормою політичної свідомости українців самостійної демократичної України.

Лінгвістична карта сучасної України

Хто думає про долю всієї України, хай візьме теперішню лінгвістичну карту, і він побачить поділ її на три частини: західна третина україномовна, середня більш україномовна і менш російськомовна і південно-східна більш російськомовна і менш україномовна. Як це пояснити? Згадаймо політичну історію: східні й південні області потрапили під владу московської русифікаторської політики за часів Петра І. Він почав лінгвоцид. Правобережжя потрапило під владу російських царів у кінці 18 сторіччя, майже на ціле століття пізніше, і досягнення русифікаторської політики там не такі великі, як у східних і південних областях. Західні області потрапили до складу Російської імперії 1939 року. Якщо врахувати національно-визвольну боротьбу, що тривала в цій частині України до 1956 року, коли колонізатору було не до русифікації, а, навпаки, затятий опір народу примушував до загравання, то русифікацію пригальмували і до часу виходу України з-під влади Москви населення залишилося при своїй мові, що тепер і виявляється на лінгвістичній карті.

Загалом до революції 1917 року русифікатори досягнули небагато. Їм удалося трохи поширити москвинську мову в містах та в освіті серед інтелігенції. У містах тоді жило мало людей, інтелігенції було також мало. Абсолютна більшість української нації жила в селах і була повністю україномовна. Лінгвістичний атлас славнозвісного білоруського лінгвіста Карського 1915 року засвідчив повне панування української мови в Україні, майже повне в прилеглих до України Білгородській, Воронезькій і Ростовській областях, у західній половині Кубані. Від середини Кубані відсоток української мови зменшується в напрямку на схід, але зафіксований як значний навіть у місті Ставрополі. Геноцид українців Кубані російські шовіністи вчинили 1920-1922 років – одночасно з голодомором в Україні 1921-1923 років. Остаточний удар по українству імперія завдала 1934 року закриттям усіх українських шкіл і Краснодарського українського інституту, українських шкіл і газет на Далекому Сході (Зеленому Клині) та масовими арештами української інтелігенції. (Підшивку українських газет із Зеленого Клину мені показували 1993 року в Едмонтонському (Канада) музеї української історії й побуту).

Перший голодомор 1921-1923 років головним чином ударив центр, схід і південь України. Селянство не хотіло соціалізму, воно трохи пам’ятало свою козацьку героїчну минувшину і завзято боролося проти грабіжницької армії Троцького та його єврейських комісарів. За підрахунками різних учених у цьому голодоморі загинуло 3-3,5 млн. осіб. Наступні репресії, колективізація і другий голодомор (1932-1933 рр.) загнали в могилу ще 10 млн. душ. У спорожнілі села завозять московитів, білорусів та різних безбатченків для підриву генофонду української нації. Затим репресії інтелігенції, війна, голодомор 1946-1947 років. Знову переселення в Україну мільйонів московитів та різних босяків. Репресивна антиукраїнська атмосфера прищеплює українцям комплекс вини перед владою – і не дивно, адже наказ Берії і Жукова в обґрунтування потреби виселити всіх українців у Сибір звинувачує у ворожому ставленні до совітської влади весь український народ! Комплекс вини штовхає українців до зміни зовнішньої національної ознаки – мови, і вони переходять на російську мову.

Встановивши тотальну цензуру й ізолювавши українців від історичної літератури та всієї іншої інформації про життя, думки та боротьбу своїх дідів-прадідів, установивши терором страх розплати свободою і життям за поширення небажаної для влади інформації, батьки боялися розповідати навіть своїм дітям про події, що відбувалися на їхніх очах.

Влада досягнула неймовірного – розриву знань історії між поколіннями: діти не знали політичної та військової діяльности своїх батьків. Навіть перед смертю батьки боялися розповідати дітям про свою участь в армії УНР чи якомусь окремому антисовітському загоні, про участь в якійсь антикомуністичній організації, бо чекісти встановили таку окрему категорію ворогів, як «член семьи контрреволюціонера» (ЧС КТР). Тож якщо комусь вдалося приховувати свою антикомуністичну діяльність, то з цією таємницею він і помирав, аби не дати чекістам зачіпки арештувати сім’ю, завести на неї справу з криптонімом ЧС КТР і до смерті зіпсувати її життя.

Уявляєте, ким можна було стати, не потримавши в своїх руках за 50 років життя жодної української патріотичної книжки?! – Далебі, новою совітською людиною (homo soveticusом) – і ніким більше! Тож не дивуймося, а допоможімо нашим південно-східним ідейно-покаліченим братам по крові вийти з-під ворожої облуди.

Як їм допомогти?

Необхідно повернути шану до своїх батьків. Навіть якщо ти час від часу проклинаєш життя, себе самого, усіх на світі, у тому числі й батьків, усе-таки не забувай, що пускаючи тебе у цей незатишний, несправедливий світ, вони щиро бажали тобі щасливої долі. Тож не май гніву на них.

Краще поцікався, хто були твої батьки, діди, прадіди. Де вони провели життя, про що думали, які мали ідеали, від чого (кого) страждали і за що боролися, чого в житті досягнули? Ти не впав на Землю з неба. Твій ніс, очі, руки – все тіло тобі дали твої батьки. Вони ж дали тобі мову й поняття добра і зла. Ти думаєш, що ти унікальний і є сам по собі, а ти згадай батькові звички і, може, побачиш, що і нігті так обрізаєш, як батько обрізали, і хліб так краєш, як батько краяли. Може, й любов до борщу, сала й вареників не сама по собі виникла, а прийшла від землі, на якій це склалося сотні, а, може, тисячі років тому. Ти не метелик. Маєш душу. Випромінюєш біологічну енергію й інформаційним полем пов'язаний з живими й мертвими своїми рідними та спорідненими людьми. Того шануйся, і будеш шанований.

Окрім знання свого родоводу необхідно вивчати історію своєї місцевости, бодай історію 20-го сторіччя: хто за що боровся? Чого нав’язали колгоспи, чому морили голодоморами, чого так багато українців вивезли з України? Звідки походить боротьба за самостійність, хто, коли почав і хто її продовжувачі? Хто друзі і хто вороги твоєї України, і де бачиш своє місце сьогодні?

Нещодавно я був на нараді невеликої, але вельми вченої патріотичної групи. Мова була про долю України та способи поширення української національної ідеї. До влади 2010 року прийшли вороги, які чужі українству за способом мислення. Для них наші святині й цінності, наші віра й національні мрії чужі. Наша мова для них смішна, наші герої для них злочинці. Вони, люди іншого світу, здобувши владу над нами, вони перероблятимуть нас на собі подібних і з європейської України намагатимуться зробити азіатську країну. Розумні учасники наради пропонували розумні аргументи, з якими треба йти до українців і пробуджувати в них патріотичні почуття. Піднявся (а всі сиділи) Вадим Крищенко й каже: «Не йдіть до людей з мудрими речами, бо звертатиметеся до їхнього мозку, а йдіть до них з піснею. Її сприйме і зрусифікований українець, бо і в нього в глибині пам’яті зберігається солодка-пресолодка її мелодія. Вона озветься. Підійметься з глибини пам’яті, сколихне серце, збудить душу і понесе її в царство національної мрії. Поєднає його з батьківською, дідівською і бабціною мелодією тої самої пісні, і повернеться до нього синівське почуття рідного українського роду». І він почав:

«Розпрягайте, хлопці, коні

Та й лягайте спочивать…»

Ми піднялися й підхопили пісню.

Пісня давня-предавня. Ніби зовсім немодна. Проте така рідна! Повертає в солодку молодість. Нагадує молодих батьків, юних однолітків і несе на своїх звуках кудись уверх, наповнює душу чимось глибинно своїм, безмежно українським, великим і дорогим. А це – національна культура.

Верховна Рада України 20.04.2005 р. провела парламентські слухання про стан культури та концепцію її розвитку. Я підготував свій виступ і тут друкую його весь.

Шановні народні депутати,

Шановні учасники парламентських слухань!

Верховна Рада 3 березня 2005 року Законом № 2460-ІУ затвердила Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки. Поняття концепції, як пише словник, означає основну ідею, основний задум. На основі Концепції виробляють план, в якому передбачають комплекс заходів, виконавців, фінансування. Я говоритиму майже виключно про основну ідею розвитку культури, а не про план заходів, виконавців та фінансування культури.

Почну з декларації кількох засновків, з яких далі розвиватиму свої думки.

У світі, природньо розділеному на нації, панує не братерство, а боротьба. У ньому панує не жалість до іншого народу, а холодна егоїстична боротьба за національне самоутвердження. Україна, вийшовши з колоніального рабства і вступивши у, так зване, співтовариство незалежних держав, мусить прийняти ці реальні правила взаємин і діяти відповідно до них. Хай дипломатичний камуфляж не заступає делікатними словами про світове співтовариство реальної безкомпромісної боротьби між народами за утвердження свого національного місця під сонцем. І ми, українці, своє місце під сонцем також мусимо виборювати.
Основним методом утвердження націй у сучасну історичну добу все відчутніше на перший план виступає змагання у сфері культури й інтелектуальної творчости. Війна не виключається, але все-таки економічна конкуренція та інтелектуальне змагання культур стають найважливішими ділянками і методами боротьби.
Інтелектуальний потенціал української нації, що передається генами від покоління до покоління і набувається в процесі навчання, є один з найвищих у світі, того, хоч Україна як суб"єкт міжнародного права вступає в конкуренцію з іншими державами й пізно - на початку третього тисячоліття, ми ще маємо шанси не програти нашу національну долю.

Що маю на увазі?

Під національною долею маю на увазі національну ідентифікацію: якщо нація спроможна повернути собі свої національні риси, своє національне обличчя, вона матиме свою національну долю, якщо не спроможна, тоді її подальший розвиток буде процесом формування якоїсь іншої людської спільноти, а не української.

4. Що означає повернути українцям свої національні риси?

Україна була під московською окупацією 340 років. Увесь цей період російська проімперська еліта послідовно і вперто русифікувала українців і нищила нашу культуру. Особливо великого удару українській мові, народній етиці і всій духовності завдала імперія в її комуністичній стадії. Отже, завдання нації полягає в тому, щоб подолати ідейні, етичні і всі доховні наслідки колоніального періоду, очиститися від всього антиукраїнського, прищепленого нам окупаційною владою, і повернутися до українських духовних джерел, національних звичаїв і нашої народної етики.

У цьому плані мова - найбільш очевидна сфера згубної дії російського шовінізму. Значно складніша для розуміння сфера народного одягу й музики, народного мистецтва. Асимілятори в театрах і художній самодіяльності в московський народний одяг вводили елементи українського народного одягу, а в український народний одяг - елементи московського народного одягу і таким способом стирали грань між двома етносами. Той же метод використовували для стирання граней між народними мелодиками двох націй. Старші люди, виховані на питомо українській народній культурі, відчувають різницю, де своє, а де попсоване чужими домішками, але молодші покоління, що виховані не сільською громадою, а сумішшю напівзрусифікованими сім"ями, радіо і телевізією переважно не мають внутрішнього камертону, щоб відрізнити своє від чужого, того проблема відновлення української національної ідентичности вельми складна і може бути розв"язана тільки за однієї умови – держава, як політична організація нації, має очолити рух за подолання колоніальної спадщини й повернення до національних духовних джерел із залученням до цього руху всього населення.

7. Починати цю справу потрібно з очищення української землі від символів окупаційної влади, з переведенням освіти й науки на українську мову, з українізації інформаційного простору та з викорінення побутового хамства, неповаги один до одного та всього того, що прищепила нам чужа влада.

8. Нація впродовж сторіч була пошматована ворогами, й різні частини нашої етнічної території були під владою різних держав з різними політично-правовими системами. Це наклало різні відбитки на українців різних теренів, що проявляється в різних рівнях національної свідомости й громадянської активности.

З метою внутрішньої консолідації нації необхідно запустити в загально-національне використання літературу, поезію, драматургію, інші плоди інтелетуальної творчости представників різних поколінь різних українських теренів.

На 14 році незалежности бібліотеки України залишаються книгозбірнями серій ЖЗЛ (жизнь замечательних людей) з прославлянням Постишева, Затонського, Кірова та інших катів української нації. На полицях бібліотек повно ідейної отрути, що виправдовувала зросійщення, відмову від нації і звичаїв своїх батьків і прищеплювала комплекс національної неповноцінности.

Позаяк світогляд формується на основі знань, то для витіснення з голів антинаціонального світогляду необхідно згадану літературу замінити українською патріотичною літературою.

9. Ми, українці, тягнемо один до ліса, другий до біса, бо з дитинства крім рідного середовища зазнавали чужих впливів з боку поляків, мадяр, чехів, словаків, румунів, росіян. Незалежна українська держава всіма видами і професійної, і народної культури має створити всеохопне національне середовище, що обіймало б своїм благодатним впливом людину, мов свіже життєдайне повітря, від народження до самої смерті.

Безперервність життя в українському духовному культурному середовищі дасть нам почуття споріднености і консолідує на взаємному розумінні залежности добробуту сімейного життя від стану цілої нації, і тоді красиве гасло про велич нації набуде конкретно-програмного сенсу.

Ми, Українці, стоїмо ногами на багатому ґрунті цивілізаційних досягнень наших арійських пращурів. Коли пізнаємо цю культуру, здобудемо потужні крила для стрімкого лету вперед.

Концепція, що її затвердила Верховна Рада 3 березня ц. р., викладає не тільки загальні засади розвитку культури, але й накреслює велику низку заходів на її втілення в життя. Хочу підкреслити, що культура нації—це справа нації, того державі слід заохочувати громадську ініциативу у відродженні національних звичаїв, традицій і пісенности.

Колись давно я в розумній книжці прочитав, що Бальзак своїми художніми творами на свідомість європейців справив більший вплив, ніж мудрий філософ Гегель. Через десяток років проробив дослід. Про якусь подію написав допис з двох частин: розумної і художньої. Виявилося: усім моїм знайомим читачам сподобалася художня частина і не сподобалася розумна. Тепер славнозвісний творець пісенних віршів Крищенко пропонує теж саме: йти до людей з піснями, а не розумними словами. Я це давно знаю і не йду цим шляхом. Він не для мене. Мені факти потрібні для проникнення в суть явища. Коли я зрозумів явище, тобто за фактами побачив закономірність, то в подальшому мені потрібен один-два факти лише як докази закономірности, яку я пояснюю іншим. Для виведення закономірности потрібно як можна більше фактів. Для переконування інших лише кілька. Художній же твір створюють докладним описуванням фактів. Для цього потрібне образне, а не логічне сприйняття світу. Кожному – своє. Того пропоную читачам мої розмірковування й думки, а не художні образи. Колись бувало у товстих літературно-художніх журналах я читав не художні твори, а літературну критику. Сподіваюся, що й тепер є люди з подібною допитливою вдачею, і вони захочуть прочитати цю книжку.

Blog

Нас, українців, роз єднує різне

Содержание