Секція аналіз інвестиційних можливостей сучасного бізнесу бережняк Ю. В. Керівник: к ф. н., ст викл. Литовченко В. П
| Вид материала | Документы |
- Секція інформаційні І керуючі системи керівник проф. Баженов, 120.49kb.
- Секція мікропроцесорна техніка в автоматиці І приладобудуванні керівник – проф. Гапон О.І, 120.36kb.
- Секція 2 сучасний стан та проблеми розвитку підприємництва в україні бедрицький Олексій, 993.95kb.
- Керівник ст викл. Харитонов, 10.69kb.
- Секція фундаментальні І прикладні проблеми транспортного машинобудування керівник, 206.25kb.
- Секція включає вирощування рослинних І тваринних природних ресурсів, 8714.6kb.
- Вок за кредитами, що надаються банками в національній валюті суб'єктам малого та середнього, 94.04kb.
- Консалтингова компанія «бізнес-консультант» запрошує Вас прийняти участь у семінарі-тренінгу, 38.73kb.
- Аналіз регуляторного впливу до проекту постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження, 95.61kb.
- Наукові записки, 6979.43kb.
Ревякіна О.В.
Керівник: к. геогр. н. доцент Щербіна Н.М.
Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського
РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ
Одним із важливих чинників забезпечення сталого соціально – економічного розвитку країни є нарощування та ефективне використання інвестиційних ресурсів. Інвестиційні процеси поліпшують загальні макроекономічні показники економічного розвитку країни, частково забезпечують загальні макроекономічні показники економічного розвитку країни, частково забезпечують стабільність фінансових ринків.
Використання іноземних інвестицій має сприяти забезпеченню потреб національної економіки у необхідній сировині та продукції, а головне – стимулювати розвиток економічно ефективних і конкретно спроможних експортерів, що дало б змогу Україні вписатися в систему міжнародного розподілу капіталів.
Однак залучення іноземних інвестицій позитивно впливає не тільки на економіку України, а й на світову економіку в цілому.
Практично кожна країна або вивозить свій капітал, або приймає іноземний. Розвинуті держави мають водночас великі обсяги як експорту, та імпорту капіталу. Капітал перетинає кордони в підприємницькій або позичковій формі.
Підприємницький капітал називається інвестиціями. Прямі інвестиції – це вкладення капіталу в промисловість, сільське господарство, будівництво, освіту і т. ін.
Згідно з прийнятою міжнародною класифікацією іноземних інвестицій, до прямих інвестицій відносяться інвестиції, в результаті яких інвестор одержує частку в статутному капіталі підприємства не менш 10%, що надає можливість безпосередньо брати участь в управлінні підприємством.
У контексті технологічного співробітництва та його впливу на модерні- зацію виробництва заслуговує на увагу зміна структури прямих іноземних інвестицій в економіку України: якщо в 2001 році на промисловість припадає 52,5% ПІІ, то в 2009 – 22,6%.
За даними Держкомстату України, обсяг прямих інвестицій з України в економіку країн світу з урахуванням його курсової різниці й втрат капіталу
на 1 січня 2011 року склав 6млрд. 871,1 млн. доларів, у т.ч. країни ЄС –
6 млрд. 523,9 млн доларів ( 94,9% загального обсягу), у країни СНД - 246,4 млн. доларів . Прямі інвестиції з України здійснені в 46 країн світу, найбільша їхня частина (92,3%) спрямована на Кіпр.
Загалом з України в 2010 році в економіку інших країн світу спрямовано 679,5 млн. доларів прямих інвестицій, що майже в 10 разів більше, ніж в 2009 році – 69,8 млн. доларів. Сума кредитів і позик, наданих українськими резидентами підприємствам прямого інвестування, на 1 січня 2011 року становила 80,9 млн. доларів.
Особливу увагу слід звернути на той факт, що регіони України значно відрізняються за ступенем інвестиційної привабливості, протягом 2007 – 2009 років явним лідером є м. Київ.
Найбільша сума ПІІ в економіку інших країн за статистикою належить Донецькій області, а решта регіонів майже не беруть участі в зазначеному процесі. Несприятливий інвестиційний клімат (нестабільна економічна ситуація країни, зростання злочинів в економічній сфері, низький рівень розвитку інфраструктури , нестабільність законодавства) є основною перешкодою у залученні вагомих інвестицій. Результати експертних оцінок свідчать про досить низьку привабливість України як приймаючої країни, оскільки в різних рейтингах вона посідає досить низькі позиції.
Прямі іноземні інвестиції не витрачаються на інноваційний розвиток, технічне і технологічне оновлення виробничих комплексів, а в значній мірі спрямовані в соціальний, сировинний і спекулятивний сектори, це обумовлює низьку конкурентоспроможність України серед інших країн світу, галузеву незбалансованість і орієнтованість на виробництво сировинних товарів. Україна здійснила перехід до ринкових відносин і відкритої економіки, але на сучасному етапі є необхідність у розробці науково – обґрунтованих інвестиційних програм розвитку та цільових державних програм контролю за ПІІ. Державна програма повинна містити:
- систему моніторингу прямих і портфельних іноземних інвестицій з деталізацією за видами економічної діяльності, термінами, якісними зрушеннями тощо;
- критерії ефективності, а саме: порівняння результатів іноземного інвестування з цілями та програмою, які визначає держава як на макрорівні, так на рівні регіонів; відношення обсягів ПІІ та аналіз можливих майбутніх втрат від їхнього залучення; порівняння з аналогічними показниками минулих періодів, що дасть можливість відстежувати загальний тренд і тенденції; порівняння з аналогічними показниками інших країн.
В умовах глобалізації світового господарства рівень розвитку
країни певною мірою залежить від того, наскільки ефективно вона використовує можливості міжнародних ринків, особливо ринків капіталів. Процесу залучення використання іноземних інвестицій в Україні притаманні як позитивні, так і негативні характеристики, що деякою мірою є наслідком недостатнього комплексного дослідження впливу ПІІ на соціально – економічний розвиток України та її регіонів.
Література:
1. Федулова Л. Прямі іноземні інвестиції у забезпеченні технологічної модернізації виробництва: світові тенденції та проблеми в Україні // Економіст : наук. та громад-політич. журн. 2011. № 5. ─ Б.м. ─ С.44-48.
2. Пирог О.В. Іноземні інвестиції як фактор економічного зростання України // Економіка промисловості : науково-практ. журн. 2005 - . 2005. № 1. ─ С.87-91.
3. Редзюк, Є. В. Вплив прямих іноземних інвестицій на економіку України
// Науково-технічна інформація : науково-практ. журн. 2007 - . 2009. № 4 (42). ─ Б.м. ─ С.20-26.
Синяк К.С.
Керівник: к. геогр. н. доцент Щербіна Н.М.
Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського
ДОСВІД ПРОМИСЛОВО РОЗВИНУТИХ КРАЇН В ДЕРЖАВНОМУ РЕГУЛЮВАННІ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
В умовах ринкової економіки успішну діяльність підприємства забезпечує інноваційна політика, яка є визначальним інструментом у конкурентній боротьбі. Серед розвинених країн сьогодні немає такої держави, яка би тими чи іншими методами не прагнула б сприяти інноваційному процесу.
Аналізуючи державну політику розвинених країн щодо підтримки інновацій за ступенем державного регулювання, можна виділити два полюси. На одному знаходяться США та Велика Британія, де держава найменше втручається в економіку, зокрема й в інноваційну діяльність, на іншому – Франція та Японія, в яких держава найбільш активно підтримує інноваційний процес всіма можливими методами.
Перший полюс, який умовно можна назвати англо-американською моделлю, характеризується найповнішою автономією підприємництва в інноваційній сфері. За такої моделі вважається, що ринкові механізми самі сприяють прискоренню інноваційного процесу. Головний акцент робиться на створення сприятливих умов для ведення бізнесу взагалі, що зумовлює рівні умови для впровадження інноваційних продуктів у всі галузі народного господарства.
Другий (франко-японський) полюс інноваційної політики характеризується досить значним впливом держави на інноваційні процеси, зокрема і неринковими методами, шляхом прямих дотацій і субсидій підприємствам і організаціям, які здійснюють інноваційну діяльність. За цієї моделі уряди визначають пріоритетні напрямки інноваційно-технологічного розвитку, яким надається суттєва урядова підтримка.
З посиленням міжнародних інтеграційних процесів і виробленням погодженої економічної політики у загальному економічному просторі країн, зокрема членів ЄС, з’являється нова можливість – розроблення єдиної інноваційної політики на рівні держав-членів співтовариства.
Світові тенденції в сфері розвитку технологій, на перший погляд, видаються далекими від української дійсності та такими, що істотно не впливають на діяльність вітчизняних товаровиробників.
Розвиток інноваційної діяльності – один з основних шляхів виходу економіки України з кризової ситуації і отримання високого рівня прибутку. При цьому важливо враховувати світовий досвід організації інноваційного процесу.
Серцевиною інноваційної діяльності на підприємстві є освоєння (комерціалізація) нових видів продукції або методів її виробництва, доставки і реалізації. Визначаючи напрями інноваційної діяльності, керівництво фірми вирішує, на чому зосереджувати увагу: на продуктових чи технологічних інноваціях. При цьому важливо, хто є «ініціатором» інновації: споживач, постачальник чи конкурент.
Інноваційна діяльність у повному обсязі має комплексний, системний характер і охоплює такі види роботи, як пошук ідей, ліцензій, патентів, кадрів, організацію дослідницької роботи, інженерно-технічну діяльність, яка об'єднує винахідництво, раціоналізацію, конструювання, створення інженерно-технічних об'єктів, інформаційну та маркетингову діяльність. Усе це створює прогресивні умови для інноваційного розвитку та активізації інноваційних процесів. Тобто інноваційна діяльність розглядається як сукупність робіт, які виконуються певними організаційними структурами від зародження ідеї, її розроблення і до комерціалізації в умовах конкуренції.
Наведені приклади свідчать про велику різноманітність інституційних структур, про те, що в багатьох країнах питанням територіального управління, формування і реалізації регіональної інноваційної політики, а також її фінансовому забезпеченню приділяється велика увага, чого поки не вистачає в Україні.
Україна також може використати досвід ряду нових індустріальних країн, яким вдалося досягти значних успіхів у розвитку інноваційної активності і підвищенні конкурентоспроможності своїх національних економік, незважаючи на не зовсім сприятливий загальний економічний клімат, нестачу ресурсів.
На відміну від розвинутих країн світу Україна ще залишається державою, в якій зберігаються екстенсивні методи розвитку економіки, що неминуче призводить до нераціонального природокористування і неефективної фінансової політики. Для країни характерні глибинні диспропорції загальнодержавних і регіональних економічних інтересів, невідповідність між розміщенням природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалів, науково-технічна і технологічна відсталість, що зростає за таких умов стає очевидною необхідність розв'язання складної системи завдань, пов'язаних із вимогами оптимізації природокористування , оздоровлення стану природного середовища і фінансового забезпечення сталого розвитку.
Основним стратегічним ресурсом упровадження інноваційної моделі розвитку економіки є люди з їх інтелектуальним, підприємницьким, виробничим потенціалом. Вирішення складного двоєдиного завдання — забезпечення впровадження інноваційної моделі розвитку та створення реальних передумов для ефективного використання трудового потенціалу — потребує спільних зусиль державних і регіональних структур та суб'єктів господарювання.
В Україні поки що не набули масового поширення серед населення всіх регіонів України такі риси менталітету, які безпосередньо стосуються інноваційної діяльності: здатність до адаптації, інновацій, перенавчання; прагнення підвищувати на ринку свою конкурентоспроможність; економічне мислення, орієнтація на високу оплату праці та задоволення різноманітних потреб; повага до права власності та орієнтація на зростання власного капіталу.
В більшості випадків в Україні інновації не дають достатньої винагороди. Серед факторів, які перешкоджають інноваційній активності, важливе значення відводиться неефективності стимулювання інноваційної діяльності.
Таким чином, ліквідація існуючих недоліків, з врахуванням передового зарубіжного досвіду розвитку інноваційної політики, сприятиме зростанню конкурентоспроможності національної економіки.
Література
- Антонюк Л. Л., Поручник А. М., Савчук В. С. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації: Монографія. – К.: КНЕУ, 2003. – 394 с.
- Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / О. І. Волков, М. П. Денисенко, А. П. Гречан та ін. – К.: 2004. – 560 с.
- Наджафов З.Деякі аспекти державної інноваційної політики у промислово розвинутих країнах // Економіст. – 2006. - №6.
Стоянова А.О.
Керівник: к. геогр. н. доцент Щербіна Н.М.
Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського
ФІНАНСОВИЙ РИНОК УКРАЇНИ ТА МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ ПОТОКИ
Останнім часом посилюється інноваційна спрямованість розвитку економіки України, що передбачає активізацію інвестиційного процесу й відповідне фінансове забезпечення. Недосконалість механізму залучення заощаджень населення в об'єкти інвестування не дає змоги використовувати їх як інвестиції в оптимальних обсягах. Крім того, для забезпечення всіх потреб розвитку економіки України (за оцінкою фахівців Світового банку вони становлять 100 млрд дол. США) внутрішніх джерел недостатньо. Одним зі шляхів розв'язання проблеми є залучення іноземного капіталу. Іноземні фінансові ресурси не лише задовольняють потреби в капіталі: їх залучення також сприяє розширенню обсягів виробництва, оновленню наявної матеріально-технічної бази, інноваційному розвиткові тощо.
Характер впливу фінансової глобалізації на національну економіку зумовлює вироблення виваженого підходу до регулювання валютно-фінансової сфери й удосконалення механізмів забезпечення економічної безпеки України.
Аналіз акціонерів банків із іноземним капіталом засвідчив, що на банківському ринку України працюють 8 фінансових груп із Європи і США, які повністю відповідають критеріям фінансових конгломератів, зокрема "Societe Generale", ING, "Credit Agricole", "Intesa Sanpaolo", "RZB-UNIQA", SEB, "Citigroup" і "BNP Paribas"5. А на вітчизняному страховому ринку — 10 фінансових груп, а саме:"Allianz", AIG, "BNP Paribas", AXA, "GRAWE", "Generali", ING, "RZB-UNIQA", SEB і "Petr Kellner (PPF).
Сьогодні в Україні міжнародним фінансовим групам належить понад 10 банків. Станом на 1 січня 2009 року відносна частка активів міжнародних конгломератів у активах банків України сягала 16,98 %, а у ВВП — 18,07 %, що свідчить про їх потужність як банківських посередників на фінансовому ринку України7. Зокрема, активи двох найбільших банків із іноземним капіталом — Райффайзен банку Аваль і Укрсиббанку — становили відповідно 7,06 % і 6,01 % в сукупній вартості активів банківських посередників. Для порівняння: найбільшому за розміром активів вітчизняному Приватбанку належить 8,66 % активів системи. Отже, банківський сегмент фінансового ринку України є досить диференційованим.
Така зацікавленість у купівлі українських банків, на мою думку, викликана високими темпами зростання ВВП, перспективами розвитку роздрібного сегмента, недостатньою розвиненістю банківського сектору й низьким рівнем проникнення банківських послуг, певним надлишком капіталу в банківському секторі країн ЦСЄ, а також не зовсім сприятливими умовами на фінансових ринках інших країн СНД, котрі, як правило, були захищені від конкуренції високою ціною входу на ринок.
Треба наголосити, що Україна з 2004 року перестала брати позики в міжнародних фінансових організацій, зосередившись на випуску облігацій. Оскільки саме тоді змінилася кон'юнктура фінансового ринку, активізувалися міжнародні потоки приватного капіталу (поступово зростали надходження короткотермінового фінансового капіталу внаслідок спрощення доступу нерезидентів на вітчизняний ринок фінансових послуг), розширилося залучення позикових коштів у формі негарантованих кредитів і надходжень від продажу єврооблігацій. Після відпливу капіталу з ринків, що розвиваються, наша держава повною мірою відчула вплив зміни попиту на боргові зобов'язання. Це особливо добре видно з вартості кредитних дефолтних зводів для вітчизняних облігацій, яка підстрибнула до рекордного рівня, уже в березні 2009 року, що фактично означало сприйняття інвесторами нашої держави як такої, що на межі дефолту.
Загалом динаміка міжнародних фінансових потоків країни на макрорівні відображена в її Платіжному балансі, а їх нагромаджені запаси — в Міжнародній інвестиційній позиції та Зовнішньому боргу. Для виявлення загального сукупного впливу нерезидентів на вітчизняний фінансовий ринок проаналізуємо статистичні дані цих документів. Передовсім зауважимо, що зарубіжні фінансові потоки (інвестиції) України є незначними порівняно з обсягами іноземних та не мають відчутного впливу на вітчизняний фінансовий ринок.
З огляду на це в дослідженні основну увагу приділено іноземним фінансовим потокам. Так, світова фінансова криза спричинила зменшення припливу ПІІ лише в IV кварталі 2008 року та І кварталі 2009-го, а починаючи з II кварталу спостерігається їх зростання. У свою чергу, портфельні інвестиції характеризуються відпливом починаючи з III кварталу 2008 року, щоправда, він має спадний характер. Інші інвестиції, після різкого відпливу обсягом у -5,6 млрд дол. США у І кварталі 2009 року, у II кварталі зросли на 0,1 млрд дол.
Також за цей період збільшився відплив коштів за статтею "кредити та облігації", те саме стосується й іншого короткотермінового капіталу, але темпи сповільнюються.
За таких умов єдиним порівняно стабільним джерелом фінансових ресурсів є грошові перекази громадян, що працюють за кордоном, надходження яких становлять основну частину статті "поточні трансфери" Платіжного балансу України. Обсяги цих переказів є доволі значними порівняно з іншими складовими міжнародних фінансових потоків. Так, упродовж 2009 року заробітчани переказали в Україну близько 3 млрд дол. США, що на 27 % більше, ніж у 2008-му.
Сума грошового переказу становить у середньому 618 дол. США на місяць30. Доречно додати, що завдяки кращій поінформованості вітчизняних мігрантів і розумінню ситуації у країні грошові перекази менше залежать від зовнішніх чинників та залишаються стабільним зовнішнім фінансовим ресурсом31. До того ж результати досліджень свідчать про те, що грошові перекази емігрантів впливають на економічне зростання більше за такі внутрішні чинники, як основні фонди й заробітна плата.
Також потрібно зазначити, що за останніх два роки загальний зовнішній борг України збільшувався на 45 % щорічно та перевищив 100 млрд дол. США. Проте за перше півріччя 2009-го зовнішній борг зменшився на 1,1 млрд дол. — головним чином за рахунок зменшення зобов'язань банківського сектору на 4,2 млрд, яке супроводжувалося зростанням боргу органів грощою-кредитного регулювання й державного управління. Водночас 33 % короткострокового зовнішнього боргу припадає на вітчизняний банківський сектор. Загрозливою для стабільності фінансового ринку України є тенденція до зменшення коефіцієнта покриття резервними активами короткострокового зовнішнього боргу, який на сьогодні становить 1,386. Загалом на 1 липня 2009 року короткострокові зобов'язання становили 19,7 млрд дол. США, довгострокові — 80,8 млрд. Як видно, важливу роль у залученні іноземного фінансового капіталу відіграють чинники інвестиційної привабливості, на основі яких міжнародними рейтинговими агентствами формується незалежний рейтинг країни. Отже, створюється інвестиційний портрет, відповідно до якого можна оцінити ризики й переваги кожного об'єкта вкладення капіталу. Зрозуміло, що для залучення значних обсягів іноземного фінансового капіталу (переважно у формі портфельних інвестицій, міжнародних кредитів тощо) потрібно мати високий рейтинг. Дослідження показують: чим нижчим є незалежний рейтинг країни, тим вища процентна ставка за користування іноземними фінансовими ресурсами. Так, Естонія або Чехія, залучають інвестиційний капітал майже в 7 разів дешевше, ніж Україна, Лівія чи Еквадор . Тобто для багатьох країн, що розвиваються, проблема низького рейтингу породжує високу вартість обслуговування іноземних фінансових ресурсів. Підсумовуючи викладене, слід зазначити таке: міжнародні фінансові потоки стали невід'ємною складовою процесів фінансової глобалізації та відіграють вагому роль на вітчизняному фінансовому ринку. Залучення до системи міжнародних валютно-фінансових відносин потенційно може генерувати позитивні результати для окремих країн. Для національних корпорацій і банків розширення бази кредиторів та інвесторів, надання в розпорядження довгострокових фінансових ресурсів, зниження процентних ставок за позиками, підвищення ліквідності фінансових інструментів пом'якшує фінансові обмеження та створює сприятливі умови для економічного зростання. Разом із тим, як свідчать емпіричні дослідження, вплив міжнародного фінансування на показники економічного розвитку є неоднозначним.
Література:
1.Петров.Г.І Фінанси, пошук нових впливів // «Гроші»,№10 –с.24-26,2010
2.Нечепаренко А.В Розвиток фінансового ринку// «Фінанси України»,№21 – с.10-12,2009
Соловйова Г.Ю.
Керівник: к. геогр. н. доцент Щербіна Н.М.
Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського
ФОРМУВАННЯ МІЖРЕГІОНАЛЬНИХ КЛАСТЕРІВ ЯК ОДИН ІЗ ШЛЯХІВ ПІДВИЩЕННЯ ЇХ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ
Характерною ознакою сучасної економіки є формування та розвиток кластерних структур як ефективного механізму підвищення національної і регіональної конкурентоспроможності. Як показує світова практика, кластеризація економіки обумовлює і справляє вирішальний вплив на посилення конкурентоспроможності та прискорення інноваційної діяльності.
Застосування кластерного підходу передбачає формування групи взаємопов’язаних, географічно-сконцентрованих підприємств, що виконують різні функції, але виробляють та реалізують ряд подібних або взаємодоповнюючих продуктів. Кінцевий продукт створюється спільними зусиллями всіх учасників кластеру, починаючи з тих, хто займався науковими розробками та підготовкою кадрів, і закінчуючи технологами, пакувальниками та дилерською мережею.
Основоположником кластерної теорії визнано лауреата Нобелівської премії Майкла Портера. У своїй книзі “Конкуренція” він підкреслює, що одним з важливих чинників для успішного розвитку кластеру є наявність стійкої стратегії розвитку. Кластерний підхід передбачає, що кожна галузь повинна вивчатися системно як частина комплексу і не може розглядатися окремо від інших. Становлення базової галузі слугує поштовхом до розвитку постачальників і споживачів, а також сегментів послуг, утворюючи кластер економічної активності. Кластер дозволяє використовувати конкурентні переваги регіону через спільне використання взаємопов’язаними підгалузями загальних для них ресурсів.
Підприємства, що розташовані в одному регіоні, мають багато спільних потреб та можливостей для підвищення конкурентоспроможності. Кластери забезпечують посилення взаємозв’язку та взаємодоповнюваності галузей шляхом швидкого поширення специфічних для даного регіону технологій, професійних навиків, інформації та маркетингу. Вони також дають поштовх для розвитку інших галузей та сприяють створенню спеціалізованих послуг в технічній, адміністративній та фінансовій сферах. Учасниками кластерів, окрім основних компаній, виробників і постачальників є підприємства супровідних галузей і виробників другорядних продуктів, консалтингові фірми, кредитні організації і фінансові інститути, адміністрації регіонів і професійні й суспільні організації.
Особливо актуальним є створення кластерів не тільки на добре розвинутих територіях, як правило, центральних регіонів, а й економічно відсталих та територіально віддалених від обласних центрів територій, що знаходяться на границі між різними областями та мають різні адміністрації. Діяльність і функціонування таких сформованих міжрегіональних кластерів призведе до вирівнювання темпів розвитку різних районів незалежно від їх економіко-географічних умов, підвищення конкурентоспроможності регіонів, ефективного використання місцевих ресурсів; стимулювання ринкових перетворень.
Кластери вносять значний внесок в процвітання регіону, вирішуючи питання працевлаштування та підготовки спеціалістів, розвиваючи потрібну інфраструктуру і здійснюючи дослідницькі та навчальні програми в університетах та інших навчальних закладах. Вони служать засобами переходу до виробничих процесів з більшою доданою вартістю, сприяють встановленню конструктивних взаємин між підприємствами, дослідницькими, освітніми, фінансовими установами і органами влади, створюють додаткові конкурентні переваги для всіх учасників кластера.
Найважливішим показником діяльності кластерів є їх висока конкурентоспроможність на світовому ринку. Тому у країнах-членах ЄС кластеризація є однією з умов підвищення конкурентоспроможності економіки регіонів та держави. Зокрема, економіка Фінляндії повністю кластеризована і в ній виділено 9 кластерів, а економіка Нідерландів розбита на 20 «мегакластрів», на основі функціонування яких визначені пріоритети інноваційної політики держави.
Необхідність застосування кластерного підходу усвідомлюється і в Україні. Кластерні технології застосували спочатку на Хмельниччині, а трохи згодом на Івано-Франківщині та півдні. На Хмельниччині вже діють чотири кластери: будівельний та швейний у Хмельницькому, туристичний та харчовий кластер в Кам'янці-Подільському. Хмельницький будівний кластер об'єднує 30 підприємств будівельної індустрії області. Відмінною особливістю цього кластеру є його транскордонний будівельний проект, який здійснюється за програмою польсько-українського співробітництва у рамках ЄС.
Основною умовою формування і ефективного розвитку інноваційних науково-виробничих кластерних структур є достатнє їхнє фінансування. Це питання потребує вирішення на державному рівні. Основним джерелом інвестування в основний капітал є власні кошти підприємств, яких явно недостатньо для забезпечення необхідного стійкого розвитку інноваційних науково-виробничих кластерних структур. Потрібні іноземні інвестиції, надходження яких залежить від інвестиційного клімату в країні. А іноземні інвестори можуть довірити реалізацію інноваційних проектів тільки в тих регіонах, де демонструється високий рівень розвитку кластеру відповідного профілю.
Поряд з наявністю достатніх обсягів фінансових ресурсів для формування і забезпечення ефективної діяльності кластерних структур важливе значення має інноваційна складова кластерної структури. Наявність інновацій забезпечує передумови для економічного прориву і активно впливає на посилення конкурентних переваг кластерної структури. Наприклад, стратегічними напрямами розвитку економіки Харківської області може бути формування інноваційних науково-виробничих кластерних структур в авіабудуванні, енергомашинобудуванні, виробництві медичного устаткування і лікарських препаратів, оптичного скла тощо. Інноваційні процеси в цих високотехнологічних сферах розглядаються сьогодні як засіб послідовного здійснення якісних змін, що забезпечать вихід продукції провідних підприємств регіону у складі кластерних структур на світовий ринок.
Кластеризація є одним із шляхів розбудови економіки та підтримки її на належному рівні в системі світових господарських відносин. Саме міжрегіональні кластери повинні стати основою політики регіонального розвитку в Україні, оскільки вони спроможні формувати не лише нові конкурентні переваги, а й створювати імпульс розвитку рівнозначний серйозній ринковій експансії.