Секція 2 сучасний стан та проблеми розвитку підприємництва в україні бедрицький Олексій Олександрович
| Вид материала | Документы |
- Рства бібліотека сучасний стан та проблеми розвитку дистанційної освіти в Україні, 280.31kb.
- Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3535.65kb.
- Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3508.35kb.
- Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3537.3kb.
- Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3320.27kb.
- Онкович Г. В. Медіаосвіта в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку, 107.75kb.
- Студенніков І., Ткаченко В. Інституційна інфраструктура регіонального розвитку в Україні:, 199.99kb.
- Інформація про стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні, 301.51kb.
- Робоча програма навчання фахівців з питань управління активами Вcтупна тема, 118.29kb.
- Перевірила: Павленко, 601.69kb.
Клюйкова В.А.
Харківський інститут економіки ринкових
відносин та менеджменту, м. Харків
Науковий керівник
к.е.н, доц. А.В.Оганезова
ОСНОВНІ МОТИВИ РОЗРОБКИ ІННОВАЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНСЬКИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ
Домінуючою мотивацією здійснення інноваційної діяльності в ринкових умовах є отримання додаткового або максимального прибутку і забезпечення конкурентоспроможності фірми. Отримання прибутку забезпечує тимчасова монополія на використання нововведення, яка захищена комерційною таємницею і патентом. У сучасних умовах центр в конкурентній боротьбі переміщається зі сфери цін в науково-технічну сферу, здатну забезпечити появу нових продуктів і послуг, що задовольняє індивідуальні потреби споживачів. Підвищення конкурентоспроможності за рахунок використання нововведень актуально як для підприємств, що працюють на внутрішньому ринку, так і для підприємств, які бажають вийти на міжнародні ринки.
Основна маса інновацій реалізується підприємствами різного рівня і масштабу як засіб кращого вирішення виробничих і комерційних завдань, що забезпечує їх розвиток.
Для українських підприємств можна назвати наступні основні спонукальні мотиви розробки інноваційної стратегії:
1. Загальний прогрес людства дає орієнтири соціально-економічних стандартів життя населення. Створення нових товарів є стимулом реалізації інноваційної стратегії підприємства, що постійно діє.
2. Переважно екстенсивний тип розвитку економіки України має природні межі. Об'єктивно неминучий перехід до виготовлення товарів на основі матеріало-, енергозберігаючих технологій, з одного боку, а з іншого – дозволяє економити витрату ресурсів у споживача. Обмеженість енергетичних ресурсів і їх подорощеня роблять недоцільним використання енергоємних технологій тому, що вони роблять неконкурентоздатною вітчизняну продукцію на внутрішньому і зовнішньому ринках. Це вимушує підприємства до переходу на нові прогресивні, енергозберігаючі технології.
3. Диспропорції, що історично склалися в українській економіці, викликають необхідність проведення структурних перетворень, що також вимагає підвищення інноваційної активності підприємств.
4. Незадовільний стан виробничої бази більшості підприємств обумовлює необхідність проведення її корінної реконструкції на основі техніки нових поколінь.
5. Ринкова конкуренція примушує диверсифікуватися навіть підприємства-монополістів. Диверсифікація є засобом збереження їх конкурентних переваг, що обумовлює необхідність розробки інноваційної стратегії.
6. Обмежені можливості придбання інновацій на стороні спонукає підприємства орієнтуватися на активізацію власної інноваційної діяльності.
7. Конкуренція з високотехнологічною продукцією зарубіжних фірм на національному ринку вимушує вітчизняних виробників освоювати випуск продукції, яку можна співставити по технічному рівню. Підприємствам потрібно орієнтуватися на постійне оновлення номенклатури, тобто займатися інноваційною діяльністю.
8. Незавершеність інституційних перетворень в Україні, пов'язаних зі зміною форм власності суб'єктів господарювання, їх організаційно-правового статусу, процеси реструктуризації підприємств зобов'язує їх формувати нові стратегії з урахуванням впровадження організаційно-управлінських нововведень.
9. Постійна присутність суб'єктивних чинників, які спонукають розробляти інноваційні стратегії, – це бажання талановитих учених, інженерів, конструкторів самореалізуватися в розробці і впровадженні винаходів, раціональних пропозицій, “ноу-хау” та інше.
Всі ці обставини об'єктивно обумовлюють необхідність вибору підприємствами інноваційної стратегії, дійсно впливають на їх розвиток в перспективі.
Книш Наталія Леонідівна
Харківський інститут Міжрегіональна
Академія Управління
Персоналом ( ХІ МАУП ), м. Харків
науковий керівник Лапіна В.В.
СОЦІОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ САМОНОРМУВАННЯ У СФЕРІ ПРАЦІ
Поширення технології самонормування на безпосередні трудові колективи (групи) вимагає попереднього соціологічного осмислення механізмів групової взаємодії під час використання індивідуалістської по суті методики управління власною ефективністю. Досліджуючи механізм само нормування, слід враховувати сучасні зовнішні умови реалізації зазначеного процесу. Нині вітчизняне суспільство перебуває в процесі трансформації від індустріального до постіндустріального.
Підвищення власної ефективності, особливо в умовах економічної кризи, стало для багатьох співвітчизників чи не синонімом збереження роботи та забезпечення професійного і соціального успіху. В такому разі єдиним джерелом управління власною ефективністю виявляється сам працівник, який до цього такими проблемами не займався, намагаючись виконувати службові обов’язки в межах посадової інструкції, чого найчастіше виявлялося достатньо для збереження існуючого робочого місця та можливого кар’єрного просування.
Сьогодні більшість працівників мають переглянути власну трудову стратегію та перейти до сучасної системи управління своєю ефективністю, яка раніше використовувалася переважно для топ-менеджменту підприємств, та на рівень рядових співробітників практично не опускалася. Мова йде про само нормування, або тайм-менеджмент.
Поширення технології самонормування на безпосередні трудові колективи вимагає попереднього соціологічного осмислення механізмів групової взаємодії під час використання індивідуалістської по суті методики управління власною ефективністю.
Необхідно враховувати такі чинники, як зниження конфліктності, посилення ролі особистості тощо. Сам процес управління має бути підконтрольним, а, відповідно, й керованим.
Більшість сучасних теоретиків нормування праці не розглядають індивіда як джерело нормотворчості, вважають можливим лише зовнішнє нормування. Не враховується соціальна природа людини, яка через власну соціальність та систему індивідуальних цінностей намагатиметься шукати шляхи для поліпшення своїх результатів.
У дослідженнях, пов’язаних із самонормуванням, важливим є використання системного підходу, адже розглядати само нормування без урахування впливу на поведінку індивіда соціального оточення практично неможливо.
У розробці стратегічних і тактичних рішень варто враховувати, що в контексті само нормування мова не може йти про усереднення статистичних показників ( об’єктом дослідження є не група, а конкретний індивід зі своїми психофізіологічними особливостями ).
Тайм-менеджмент можна розглядати як інструмент управління соціальною ефективністю не лише індивіда, а й групи, але за умов, що існуватиме міра адекватності індивідуальної ефективності, тобто – колективній.
У системі реалізації будь-якої моделі важливими є базові принципи, - основа зазначеної моделі. Найбільш структуровано зазначені принципи розглядає російський фахівець Гліб Архангельський.
Перший принцип: в організації особистого часу необхідний індивідуальний підхід. У цьому підході неефективним є усереднення та узагальнення.
Другий принцип: в умовах розумової праці чітке планування призводить до втрати часу, пов’язаною зі стандартизацією творчого процесу.
Третій принцип: встановлення пріоритету загальної ефективності. Розглядати зростання індивідуальної ефективності доцільно лише в разі зміни загальноекономічних та соціальних показників колективу.
Четвертий принцип: орієнтація на всебічне вдосконалення трудового процесу.
На підставі розглянутих теоретичних підходів можна визначити, що на сучасному підприємстві система трудових відносин дедалі ускладнюється, це вимагає збільшення кількості та зміни характеру норм, що використовуються для регламентації трудового процесу.
Здійснивши аналіз підходів до управління власною ефективністю, можна визначити, що сучасні кризові суспільні процеси вимагають системного перегляду моделей трудової поведінки та активізації ролі особистості в усіх процесах управління, зокрема й щодо проблем нормування праці. Таким підходом, що може бути реалізований на підприємстві, є самонормування праці.
Використання самонормування як підходу до управління трудовою поведінкою має забезпечувати, паралельно зі зростанням ефективності певних працівників, групову ефективність колективу – і тільки за таких умов може бути ефективним.
Реалізація процесу самонормування має базуватися на соціальних нормах та цінностях, які існують як у трудовому колективі загалом,так і в окремих його індивідуальних членів. Відсутність зазначеної системи може створювати загрозу існуванню колективу як ефективної групи, наприклад, через підвищення рівня конфліктності тощо. За таких умов існує потреба у попередній соціальній діагностиці та впровадженні соціального управління реалізацією процесу само нормування в колективі.
Костюченко Анна Александровна
Харьковский инстетут экономики
рыночных отношений
и менеджмента,г.Харьков
научный руководитель Руденко Л.В.
ПРОБЛЕМЫ ФОРМИРОВАНИЯ КОНКУРЕНТНЫХ ПРЕИМУЩЕСТВ ПРЕДПРИЯТИЯ В КОНТЕКСТЕ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ЕГО КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ
Актуальность темы. В рыночной экономике решающую роль для успешной деятельности предприятия играет конкурентоспособность, а решение проблемы повышения конкурентоспособности отечественной промышленности на сегодняшний день - едва ли не главное в ряду основных направлений развития отечественной экономики. Проблема конкурентного преимущества занимает центральное место в теории и практике конкурентоспособности, т.к. для выживания и достижения своих целей в жестокой конкурентной борьбе любое предприятие должно обладать определенными преимуществами. Конкурентные преимущества необходимы предприятию для выстраивания опосредованной взаимосвязи с таким субъектом внешней среды как конкурент.
Анализ последних исследований. На сегодняшний день существует большое количество работ отечественных и зарубежных экономистов, посвященных проблеме обеспечения конкурентоспособности предприятия. Этими вопросами в стратегическом аспекте занимались В.С. Ефремов, А. Савтюгин, А.Ю. Юданов и многие другие. Несмотря на большое количество научных публикаций, ряд теоретических, методологических и методических вопросов обеспечения конкурентоспособности предприятий раскрыты не в полной мере, в частности по использованию и поддержанию конкурентных преимуществ в контексте обеспечения конкурентоспособности предприятия.
Понятие выявления конкурентного преимущества тесно связано с понятием его формирования. В большинстве случаев выявление конкурентного преимущества и подразумевает его формирование или создание. Однако, с этим трудно согласиться, так как выявлять можно и те преимущества, которые уже могли существовать на предприятии, но не использовались до определенного момента времени. К таким преимуществам, в первую очередь, можно отнести конкурентные преимущества естественного происхождения. Выявленный состав и содержание конкурентных преимуществ предприятия создает предпосылки для их формирования, а процесс формирования, в свою очередь, предлагает создание абсолютно нового для предприятия преимущества.
В работе К.И. Терехина, представлена технология создания конкурентного преимущества, которая включает четыре этапа: сегментация, специализация, дифференциация и концентрация. Процесс формирования конкурентных преимуществ предприятия, предложенный автором, включает пять основных этапов. Анализ внешней и внутренней среды предполагает изучение сильных и слабых сторон предприятия, возможностей конкурентов, анализ привлекательности отрасли и др. Второй этап формирования конкурентного преимущества предполагает анализ источников конкурентных преимуществ. Третий этап формирования конкурентных преимуществ предполагает непосредственный поиск преимуществ, после чего производится ранжирование привлекательности потенциальных конкурентных преимуществ. Заключительным этапом выступает создание реального конкурентного преимущества.
Использование конкурентного преимущества обусловлено различными целями предприятия. Так, например, конкурентное преимущество может использоваться при формировании стратегии предприятия, при принятии решений по клиентским сегментам, при принятии решений о расширении продуктового портфеля и др. Процесс поддержания относится к уже существующим конкурентным преимуществам предприятия и является одной из основных стратегических задач предприятия в рамках усиления конкурентных позиций на рынке. Безусловно, все эти действия тесно взаимосвязаны между собой, т.к. нельзя поддерживать конкурентное преимущество, если оно не сформировано, и нет смысла формировать его, если в дальнейшем его не поддерживать.
В результате можно сделать вывод о взаимосвязи выделенных действий и обратить внимание, что только в совокупности они будут положительно влиять на уровень конкурентоспособности предприятия в целом.
Литература:
1.Теоретические основы определения конкурентных преимуществ машиностроительного предприятия / С.А. Головихин, С.М. Шипилова. lib.csu.ru/vch/8/2004_01/023.pdf
2.Конкурентоспособность предприятия: сущность, методы оценки и механизмы увеличения / А.Н. Захаров, А.А. Зокин. logistics.ru/9/2/i20_64.php
3.Конкурентні переваги підприємства: оцінка, формування та розвиток: Монографія / Ю.Б. Іванов, П.А. Орлов, О.Ю. Іванова. - Х.: ВД «ІНЖЕК»,2008.-352 с.
4.Создание конкурентного преимущества. inventech.ru/pub/club/101/
5.Технология создания конкурентного преимущества/К.И. Терехин. elitarium.ru/2008/10/13/sozdanije_konkurentnogo_preimushhestva.phpl
6.Управление конкурентоспособностью организации. Учеб. пособие / Р.А. Фатхутдинов - М.: Изд-во Эксмо,2004. - 544 с.
7.Чайникова Л.Н. Конкурентоспособность предприятия: учеб. пособие/ Л.Н. Чайникова, В.Н. Чайников. -Тамбов: Изд-во Тамб. гос. тех. ун-та, 2007.-192 с.
Костюченко Анна Олександрiа
Харкiвський iнститут економiки
ринкових вiдносин
та менеджменту,м.Харкiв
навчальний керiвник Харцiй О.М.
СУТНIСТЬ ТА ОСНОВНI ПРИНЦИПИ ОРГАНIЗАЦIЇ
МАРКЕТИНГУ НА ПIДПРИЕМСТВI
Організація маркетингу на підприємстві базується на відповідних організаційних структурах. Такі структури можуть створюватись згідно з виконуваними функціями, за географічними регіонами, товарами, марками, ринками тощо.
До основних принципів організації маркетингу на підприємстві належать:
- цілеспрямованість — відповідність цілям, стратегії, політиці підприємства; спрямованість на пошук і задоволення потреб споживачів;
- чіткість і оптимальність організаційної структури відповідно до стратегії, цілей та завдань маркетингу;
- визначення напрямків діяльності — орієнтація на конкретну концепцію, чітке визначення функцій і завдань кожного підрозділу та його працівників;
- гнучкість — своєчасне реагування на зміни у навколишньому середовищі та можливостях підприємства;
- скоординованість і узгодженість дій маркетингових підрозділів
- економічність — витрати на маркетинг мають покриватись доходами від реалізації маркетингових заходів;
- наявність висококваліфікованих кадрів, постійна увага до їх вдосконалення;
- активна маркетингова політика — пошук нових ринків, вивчення потреб конкретних споживачів тощо.
Досягнення цілей підприємства залежить насамперед від вибраної стратегії фірми та її організаційної структури. У складі загальної організаційної структури відповідну організаційну структуру маркетингу на підприємстві можна визначити як сукупність служб, відділів, підрозділів, до складу яких входять працівники, що займаються маркетинговою діяльністю. Маркетингова діяльність, як відомо, передбачає дослідження ринку, вирішення питань товарної політики, управління процесами товарного руху — збуту продукції, ціноутворення, комунікації фірми та ін.
Маркетингові структури визначаються розміром ресурсів підприємства; специфікою його продукції і ринків, де вона реалізується; загальною структурою управління підприємством. Можлива велика кількість варіантів маркетингової структури. Але найчастіше маркетингову діяльність підприємства об'єднують за функціями або товарами. Крім того, організаційна структура маркетингу може бути орієнтована на ринки і споживачів, на регіони або такі комбінації, як функції-товари, функції-ринки, функції-регіони.
Структура функціонального типу доцільна для підприємств, які мають невелику кількість товарів і ринків. Функціональна організація маркетингу базується на розподілі праці згідно з існуючими і новими функціями, на спеціалізації працівників. Цю структуру маркетингу характеризує слабка гнучкість стратегії, орієнтація на досягнення поточного ефекту — вона не сприяє динамізму й новаторству, таким чином, вона є ефективною формою організації. Її можна розглядати як базову при побудові інших організаційних структур маркетингу.
Для підприємств, які випускають велику кількість різноманітної продукції, що потребує специфічних умов виробництва й збуту, доцільною є організація маркетингу за товарним принципом. Така організація має певні переваги. Управляючий певним товаром координує весь комплекс маркетингу щодо цього товару і швидше реагує на проблеми, що виникають на відповідному ринку. Порівняно з функціональною товарна структура потребує більших витрат, оскільки має більшу кількість працівників
Якщо підприємства продають свою продукцію на різних ринках, де потреби споживачів у товарі неоднакові, а товари потребують специфічного обслуговування, доцільно застосовувати організацію маркетингу за ринками. Ринком при цьому може бути галузь промисловості, сегмент однорідних покупців тощо. На підприємствах, які пропонують свою продукцію багатьом регіонам, у кожному з яких потрібно враховувати специфіку споживання цієї продукції, маркетингові структури можуть бути організовані за регіонами. Така маркетингова структура найчастіше зустрічається у великих децентралізованих фірмах з численними ринками. Недоліком цієї маркетингової структури, як і структур, орієнтованих на товари й ринки, є певне дублювання робіт і проблеми координації діяльності.
Організаційні структури маркетингу, побудовані за функціями і товарами, функціями і ринками, а також за функціями і регіонами.Для великих підприємств з диверсифікованим виробництвом і значною кількістю ринків характерна так звана матрична побудова маркетингової організаційної структури. Перевагами такої моделі є можливість забезпечити комплексне виконання робіт, зекономити витрати, уникнути паралелізму в роботі. До недоліків належать труднощі в організації структури, у визначенні функцій її окремих складових. Маркетингові структури будь-якого типу повинні бути гнучкими, оскільки вони залежать від стратегії підприємства, яка може змінюватись у разі зміни споживчого попиту, збільшення масштабів та ускладнення виробництва, під впливом досягнень науково-технічного прогресу тощо.
Список використаної літератури:
- Данько Т. П. Управление маркетингом
- Мак-Дональд М. Стратегическое планирование маркетинга. — СПб.: Питер, 2000. - 320 с.
- Котлер Ф. Маркетинг и менеджмент. — СПб: Питер Ком, 1998. — 896 с.
Кравченко Юлiя Юрiївна
Харкiвський iнститут економiки ринкових
вiдносин та менеджменту, м. Харкiв
науковий керiвник Мороз С.Г., ст. викл.
СУЧАСНИЙ СТАН ТА АКТУАЛЬНI ПРОБЛЕМИ ПЛАТIЖНОЇ СИСТЕМИ КРАЇНИ
За роки незалежності нашої країни платіжна система весь час зазнавала змін та удосконалювалась. Одночасно відбувалися зміни й в законодавстві, що регулює дану сферу. В той же час, не зважаючи на певні досягнення, існують і деякі проблеми як в самій платіжній системі держави, так і в обліку грошових коштів зокрема.
В умовах платіжної кризи розширюється практика застосування такого неринкового способу розрахунків, як бартерні угоди, тобто взаємні товарообміні операції з передачею права власності на товари (натуральний обмін) без грошових розрахунків. Бартерні операції - це форми натурального заліку взаємних вимог.
У сучасній кризовій економіці України на перший план виходить такий спосіб платежу як попередня оплата (гроші перераховуються одержувачеві до відвантаження товарів) на відміну від оплати фактично відвантажених товарів і наданих послуг.
Спосіб попередньої оплати підкреслює аномальність економічних відносин, що існують у вітчизняній економіці, не дає можливість на ділі оптимізувати економічні інтереси суб’єктів системи безготівкових розрахунків. Порядок попередньої оплати товарно-матеріальних цінностей та послуг застосовується як санкція відносно неплатоспроможних покупців (несправних платників). Нормативними актами (чи договором) передбачаються максимальні терміни від дня отримання оплати (як правило не пізніше 3-х робочих днів), коли продавець (виробник) повинен відвантажити (вивезти, надати) оплачені товари і послуги покупцеві (замовнику).
Використання способу платежу на основі попередньої оплати - це наслідок дисбалансу між товарними і грошовими потоками, монополізму постачальників, нестачі обігових коштів на багатьох підприємствах, зниження платоспроможності. У цих умовах попередня оплата розрахункових документів певним чином дає змогу підтримувати господарський оборот в належному стані. Відзначимо, що в колишній плановій економіці попередня оплата товарно-матеріальних цінностей та послуг заперечувалась; за її проведення до порушників застосовувались досить жорсткі санкції.
За своїм економічним змістом попередня оплата є своєрідною формою примусового безплатного предмету, який одержує постачальник.
В умовах платіжної кризи зростає значення способу розрахунків на основі здійснення - заліку взаємної заборгованості. Розрахунки, засновані на заліку взаємні заборгованості платників, - це розрахунки, за якими взаємні зобов’язання господарський суб’єктів один до одного погашаються рівновеликих сумах, і лише за різницею здійснюється платіж прямим перерахуванням грошей. Такі розрахунки можуть здійснюватися шляхом зарахування зобов’язань між двома платниками або групами платників усіх форм власності однієї та різних галузей народного господарства.
При заліку взаємної заборгованості використовуються постійно діючі та разові зарахування вимог. До постійно діючих належать періодичні розрахунки за сальдо зустрічних вимог. Розрахунки за заліком взаємної заборгованості ведуться на основі угоди між підприємствами; сторони і порядок розрахунків погоджуються з установами банків, що обслуговують дані підприємства.
Таким чином, на основі заліку здійснюється взаємне скасування грошових зобов’язань між господарськими суб’єктами. Залік взаємної заборгованості у міжнародних розрахунках називають клірингом. Однак їх негативна роль у грошово-фінансових відносинах очевидна. Заліки взаємної заборгованості обмежують оборот реальних грошових коштів, що означає ненадходження відповідної суми податків до бюджету.