Geum.ru

Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів Київ 2005

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34
§ 3. Підсудність справ з іноземним елементом

У теорії міжнародного цивільного процесу категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу компетенції між судами існуючої у державі системи розгляду цивільних справ, а також компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності. У такому розумінні підсудність визначається через зміст підсудності та підвідомчості, встановлених у внутрішньому законодавстві України. Відповідно до ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом за наявності визначених нею підстав (пункти 1-11).

Але виключно судам України (ст. 77 Закону) передбачена підсудність у таких справах з іноземним елементом: якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України; якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні; якщо у справі про спадщину спадкодавець – громадянин України і мав в ній місце проживання; якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців; якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України; якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України; якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України та в інших випадках, встановлених законодавством України.

Отже, в Україні підсудність судам цивільних справ у спорах, у яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації, а також у спорах, у яких хоча б одна зі сторін проживає за кордоном, визначається законами України (ст. 414 ЦПК України), тобто за принципом закону суду (Іосиз ге§іі асіит). Отже, щодо цивільних справ з іноземним елементом діють правила загальної територіальної підсудності, за якими позов може бути пред'явлений до суду за місцем проживання громадянина або знаходження юридичної особи (ст. 109 ЦПК України).

Позови до відповідача, місце постійного проживання якого невідоме, пред'являються за місцем знаходження його майна, або за місцем його тимчасового проживання чи перебування, або за останнім відомим місцем постійного проживання чи постійного заняття відповідача. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть бути пред'явлені за місцем знаходження його майна або за останнім відомим місцем його проживання в Україні. Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем заподіяння шкоди. Правила альтернативної підсудності діють й в інших категоріях справ, визначених ст. 110 ЦПК України.

На цивільні справи з іноземним елементом поширюються правила підсудності справи за місцем виконання договору (ч. 8 ст. 110 ЦПК України), за місцем, визначеним угодою сторін (ст. 112 ЦПК України), пов'язаних між собою справ (ст. 113 ЦПК України). До справ з участю іноземців застосовуються правила виключної підсудності, згідно з якими компетентними судами у справах щодо спорів про право на будівлі, виключення майна з опису є суди за місцем знаходження цього майна або його основної частини; за позовами кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, – суди за місцем знаходження спадкового майна або його основної частини; за позовами до перевізників, що випливають з договорів перевозки вантажів, пасажирів або багажу, пошти, – суди за місцем знаходження транспортної організації (ст. 114 ЦПК України).

Суди України компетентні вирішувати справи за законом України про розірвання шлюбів її громадян з іноземними громадянами, а також шлюбів іноземних громадян між собою в Україні. Громадянин України, що проживає за її межами, має право розірвати шлюб з другим з подружжя, який проживає за межами України, незалежно від його громадянства, у судах України (статті 279, 280 СК України). Підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України, визначається за клопотанням позивача ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами (ст. 111 ЦПК України).

Норми про розмежування компетенції судів у справах з участю іноземних громадян передбачені у міжнародних конвенціях і двосторонніх договорах України. Загальні правила міжнародної підсудності широко визначені Конвенцією держав – учасників СНД:
  1. позови до осіб, які мають місце проживання на територіїоднієї з договірних сторін, пред'являються незалежно від їхгромадянства до судів цієї договірної сторони, а позови доюридичних осіб – до судів договірної сторони, на територіїякої знаходиться орган управління юридичної особи, йогопредставництво або філіал. Якщо у справі беруть участь декілька відповідачів, які мають місце проживання (місцезнаходження) на території різних договірних сторін, спір розглядається за місцем проживання (знаходження) будь-якого відповідача на вибір позивача;
  2. суди договірної сторони компетентні також у випадках,коли на її території: здійснюється торгівля, промислова абоінша господарська діяльність підприємства (філіалу) відповідача; виконане або має бути повністю чи частково виконане зобов'язання, яке виникає з договору, що є предметомспору; має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації;
  3. за позовами про право власності та інших майнових правна нерухоме майно включно, компетентні суди за місцем знаходження майна. Позови до перевізників, які виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу, пред'являються за місцем знаходження управління транспортної організації, до якої у встановленому порядку була пред'явленапретензія (ст. 22).

Суди договірних сторін можуть розглядати справи і в інших випадках, якщо є письмова угода сторін про передачу спору цим судам (ст. 23).

Зустрічна позовна вимога (зустрічний позов) і вимога про залік, які виникають з тих самих правовідносин, що й основний позов, підлягають розглядові в суді, який розглядає основний позов (ст. 24).

Правило Конвенції про визначення підсудності за місцем держави проживання громадянина, до якого пред'являється позов, не поширюється на деякі інші справи, пов'язані зі зміною особистого статусу громадянина, розірванням шлюбу тощо (статті 27, 28 і 32). У справах про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною компетентним є суд договірної сторони, громадянином якої є ця особа. Суд держави проживання іноземця компетентний розглянути справу, якщо на його повідомлення суд держави, громадянином якої є така особа, не порушить про це справу або не повідомить свою думку. Це правило застосовується і при визначенні підсудності у справах про поновлення дієздатності. У справах про визнання особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою, а також про встановлення факту смерті, компетентні установи юстиції договірної сторони, громадянином якої особа була, коли вона за останніми даними була жива, а стосовно інших осіб – установи юстиції за останнім місцем їх проживання. Установи юстиції кожної з договірних сторін можуть визнати громадянина другої договірної сторони та іншу особу, яка проживає на її території, безвісно відсутньою чи померлою, а також встановити факт її смерті за клопотанням заінтересованих осіб, які проживають на її території, права та інтереси яких ґрунтуються на законодавстві цієї договірної сторони.

У статті 23 Договору між Україною і Республікою Польща це правило сформульовано конкретніше*". У ній зазначено, що суд однієї з держав може оголосити громадянина іншої держави померлим або встановити факт його смерті: 1) за заявою особи, яка має намір реалізувати свої права, що виникають зі спадкових або майнових відносин між подружжям щодо нерухомого майна особи, яка померла або загинула, якщо це майно знаходиться на території тієї держави, суд якої має ухвалити рішення; 2) за заявою чоловіка (дружини) особи, яка загинула або померла, що проживає на час подання клопотання на території тієї держави, суд якої має ухвалити рішення. Таке рішення буде мати силу лише на території держави його ухвалення.

Договором вирішено питання про компетенцію судів обох держав у справах з трудових правовідносин. Відповідно до нього спори з питань укладення, зміни, скасування і закінчення трудових стосунків, а також вимоги, що випливають з них, належать до компетенції суду держави, на території якої робота була або мала бути виконана. Компетентними також є суди тієї держави, де має місце проживання відповідач, а також на території якої має місце проживання позивач, якщо на цій території знаходиться предмет суперечки або майно відповідача (ст. 42).

За ознаками громадянства особи та її місця проживання встановлюється підсудність іншими міжнародними договорами України. Так, згідно зі ст. 27 Договору між Україною і Литовською Республікою у справах про розірвання шлюбу компетентні установи договірної сторони, громадянами якої подружжя було на момент подання заяви. Якщо подружжя має місце проживання на території іншої договірної сторони, компетентні також установи цієї договірної сторони. Якщо на момент подання заяви про розірвання шлюбу один з подружжя є громадянином однієї договірної сторони, а другий – іншої і один з них проживає на території однієї, а другий – на території іншої договірної сторони, компетентні установи обох договірних сторін, кожна з яких застосовує законодавство своєї держави. Аналогічно визначається компетентність судів у справах про визнання шлюбу недійсним.

Отже, за законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами компетентними у справах з іноземним елементом визнаються: суди держави за місцем пред'явлення позову (за місцем проживання чи місцем знаходження відповідача); суди держави, громадянином якої є сторона; суди держави, на території якої знаходиться спірне майно; суди держави, на території якої здійснюється торговельна, промислова чи інша господарська діяльність відповідача. Колізійні питання, які виникають у судах України при визначенні підсудності справ з іноземним елементом, вирішуються відповідно до правила ч. 2 ст. 2 ЦПК України, яка надає перевагу нормам міжнародного договору.

Визначення підсудності у міжнародних договорах України не виключає можливості порушення тотожної справи в судах обох договірних сторін. Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща, якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної сторони, а другий – на території іншої договірної сторони, компетентними є суди, інші органи обох договірних сторін. Вони також компетентні в ухваленні рішення про батьківські права та аліменти на користь малолітніх дітей (пункти 4, 5 ст. 26). Аналогічна норма передбачена й іншими міжнародними угодами України.

У зв'язку з цим має значення, чи повинен суд застосовувати правило, що передбачає залишення позовної заяви без розгляду, якщо у провадженні суду іншої держави є справа, пов'язана зі спором між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. В аспекті міжнародного цивільного процесу ця проблема називається Ііз аііЬі реппез. У законодавстві України вона вирішена п. 4 ст. 207 ЦПК України, згідно з яким суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав знаходиться на розгляді в іншому суді. Однак ця норма поширюється лише на суди України, які розглядають і справи з іноземним елементом. Водночас аналіз міжнародних договорів України свідчить про те, що застосування цього правила можливе тоді, коли справа порушена у суді такої іноземної держави, з якою Україна має угоду про взаємне виконання судових рішень, тобто, якщо рішення іноземного суду набувають національного режиму, визнаються і виконуються на території України. Так, відповідно до договору між Україною і КНР у визнанні й виконанні судового рішення може бути відмовлено, якщо у тому самому правовому спорі між тими самими сторонами судом запитуваної договірної сторони вже ухвалено рішення, яке набрало чинності, або ж спір перебуває там на розгляді чи вже визнано рішення третьої сторони у цій справі, що набуло чинності (п. 4 ст. 21).

Ця проблема вирішена ст. 24 Конвенції держав – учасників СНД, згідно з якою у разі відкриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав у судах двох договірних сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, суд, який порушив справу пізніше, припиняє провадження. Статтею 24 Конвенції вирішено також і друге важливе питання про підсудність зустрічного позову. Згідно з нею зустрічний позов і вимога про залік, які випливають з тих самих правовідносин, що й основний позов, підлягають розгляду у суді, який розглядає основний позов.

Правило Ііз аііЬі репйез має застосування у ФРН, якщо рішення іноземного суду може бути примусово виконане за правилами німецького цивільного процесуального законодавства, а у Франції, коли воно передбачене міжнародною угодою з її участю. У Великій Британії та США справа, провадження у якій здійснюється в іноземному суді, може бути закрита, якщо суд дійде висновку, що паралельне порушення справи в англійському (американському) суді буде несправедливим щодо відповідача. Брюсельською конвенцією країн ЕС від 27 вересня 1968 р. встановлено, що суд однієї з країн-учас-ниць має оголосити себе некомпетентним, якщо у провадженні суду другої сторони-учасниці є тотожна справа.

До проблем міжнародної підсудності належить правило рег-реіиаііо іигізйісііопіз (регреіиаііо іогі), за яким справа, прийнята судом до свого провадження, має бути вирішена по суті, незважаючи на те, що надалі вона підсудна іншому суду. В Україні воно вирішено ч. 4 ст. 116 ЦПК України, а також ч. 1 ст. 25 Закону України «Про міжнародне приватне право», за якою забороняється передавати до іншого суду справи, розпочаті розглядом по суті, за винятком випадків, передбачених пунктами 1-4 ч. 1 ст. 116 ЦПК України.

Усі цивільні справи, зокрема ті, у яких беруть участь іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації, суди нашої держави вирішують на підставі Конституції, інших актів законодавства України, укладених нею міжнародних договорів у порядку, передбаченому ЦПК України, а у випадках, передбачених законом, суд застосовує норми права інших держав (ч. 6 ст. 8 ЦПК України). Отже, іноземне законодавство у справах з іноземним елементом судами України застосовується тоді, коли про це є конкретна вказівка закону України або норми укладеного нею міжнародного договору, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Конвенцією держав – учасників СНД встановлено, що при виконанні доручення про надання правової допомоги запитувана установа застосовує законодавство своєї держави. А на прохання запитуючої установи, вона може застосовувати і процесуальні норми запитуючої договірної сторони, якщо вони не суперечать законодавству запитуваної договірної сторони (ч. 1 ст. 8), яка повинна подати текст процесуального Закону.

Договором між Україною та Республікою Грузія передбачено, що при виконанні доручення про надання правової допомоги установа юстиції, до якої звернене доручення, застосовує законодавство своєї держави. Однак на прохання установи, яка надає доручення, вона може застосовувати процесуальні норми договірної сторони, від якої виходить доручення, оскільки вони не суперечать законодавству її держави (ст. 8). Аналогічно вирішено це питання у договорах між Україною і Литовською Республікою (ст. 8), між Україною і Республікою Молдова (ст. 7), між Україною і Республікою Польща (ст. 7), між Україною та Естонською Республікою (ст. 8).

Згідно з договором між Україною і КНР при наданні правової допомоги у цивільних справах запитувана установа може застосувати на прохання другої договірної сторони її процесуальні норми, якщо вони не суперечать основним принципам законодавства запитуваної договірної сторони (ст. 12).

Відповідно до Конвенції держав – учасників СНД (ст. 15) центральні установи юстиції договірних сторін на прохання надають одна одній інформацію про чинне або те, яке було чинним, на їхній території внутрішнє законодавство і про практику його застосування установами юстиції.


§ 4. Докази і доказування у справах з іноземним елементом

У процесі реалізації принципу вирішення судами України цивільних справ з іноземним елементом за законом суду з можливістю застосування іноземного закону важливе значення має застосування доказового права іноземної держави, особливо тоді, коли зміст і форма спірних правовідносин підпорядковані іноземному закону.

У сучасній правовій системі це питання вирішується неоднозначно. За законодавством Франції, ФРН та інших країн Європи процесуальні питання доказування у цивільних справах з іноземним елементом підпорядковані принципу закону суду (Іех {огі). Щодо допустимості засобів доказування у ФРН доказування здійснюється за принципом закону суду, однак допускається й застосування закону місця укладення угоди (Іех Іосив асіит). У Франції доказування із застосуванням процесуальних засобів існування угоди пов'язується з формою останньої і підпорядковується закону місця її укладення. По-іншому вирішено це питання в англо-американській системі, суди якої застосовують лише своє доказове право. Однак під час реалізації обов'язку доказування (опиз ргоЬапйі), зокрема вини потерпілого, застосовується закон місця виникнення делікту (Іех Іосі йеіісіі соттиззі). При вирішенні питання про допустимість засобів доказування іноземне право не застосовується, однак під час тлумачення іноземних документів застосовуються правила, властиві статусу угоди.

Аналіз чинного доказового права України свідчить про те, що правило про обов'язок доказування і подання доказів (ст. 60 ЦПК України) повністю застосовується до справ з участю іноземного елемента. Кожна зі сторін, у тому числі й іноземець, повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, а за наявності ускладнень суд на їх клопотання сприяє у витребуванні таких доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України у справі з іноземним елементом можуть бути використані як докази будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими, визначеними ч. 2 ст. 57 ЦПК України, засобами: поясненням сторін і третіх осіб, їхніх представників, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами, зокрема звуко- і відеозаписа-ми, висновками експертів.

На розгляд справ з іноземним елементом поширюється правило ч. 2 ст. 212 ЦПК України про оцінку доказів, згідно з яким жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Це правило діє щодо доказової сили письмових документів, якщо суть відносин чи форма угоди, яка укладається за кордоном, підпорядковані іноземному законодавству – законові місця її укладення, або інших письмових документів, складених за кордоном, які там мають такі письмові докази, як оформлені в установленому офіційному порядку достовірні документи, до яких не застосовується процедура перевірки їх дійсності. У Великій Британії надається перевага публічно-правовим документам, зміст яких на відміну від інших письмових доказів установлюється поданням належним чином засвідчених копій. Це свідчить про те, що на них не діє правило англійського доказового права, за яким не можуть бути доказами передані слухи та дані, одержані від інших осіб.

Згідно із законодавством Франції копія не є письмовим доказом. Вона лише тимчасово, поки не буде звірена судом з оригіналом, виконує цю роль.

Відповідно до доказового права України (статті 57-66 ЦПК України) письмові докази (ч. 2 ст. 64) мають подаватися в оригіналі (якщо подано копію письмового доказу, суд у разі необхідності може вимагати подання оригіналу); допускається подання належно засвідчених витягів з письмових доказів або їх огляд на місці, якщо подання цих доказів до суду утруднено, наприклад, через їх численність. Одержання оригіналів письмових доказів від іноземних державних установ, громадян та юридичних осіб, тобто офіційних (публічних) і приватних письмових документів, можливе у порядку надання правової допомоги для виконання судових доручень (ст. 415 ЦПК України, ст. 6 Конвенції держав – учасників СНД). Так, учасники даної Конвенції зобов'язані пересилати одна одній на прохання без перекладу і безплатно свідоцтва про реєстрацію актів цивільного стану, документи про освіту, трудовий стаж та інші документи, що стосуються особистих або майнових прав і інтересів громадян запитуваної сторони й інших осіб, які проживають на її території (ст. 13).

Документи адміністративних і юридичних органів іноземних держав набувають сили письмових доказів за умови їх легалізації (засвідчення) консульськими посадовими особами. Вони засвідчують документи, що видаються органом влади або офіційними особами держави, яку консул представляє, або держави, у якій він перебуває, а також копії, переклади цих документів і витяги з них.

По-іншому вирішено це питання у Конвенції держав – учасників СНД. Відповідно до неї документи на території однієї з договірних сторін, виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою, у межах її компетенції і за встановленою формою, та скріплені гербовою печаткою, приймаються на території інших договірних сторін без будь-якого спеціального засвідчення. Документи, які на території однієї з договірних сторін розглядаються як офіційні, мають на території інших договірних сторін доказову силу офіційних документів (ст. 12).

Договором між Україною і КНР встановлено, що документи, які були складені або засвідчені судом чи іншою компетентною установою однієї договірної сторони, дійсні за наявності підпису та офіційної печатки. У такому вигляді вони можуть прийматися судом або іншою компетентною установою другої договірної сторони без легалізації. Офіційні документи однієї договірної сторони мають доказову силу офіційних документів і на території другої договірної сторони (ст. 29).

Аналогічно це питання вирішено: ст. 13 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах – документи, які були на території однієї з договірних сторін складені або засвідчені судом чи офіційною особою (постійним перекладачем, експертом тощо) у межах їх компетенції та за встановленою формою і завірені гербовою печаткою, приймають на території іншої договірної сторони без будь-якого іншого засвідчення; ст. 15 Договору між Україною і Республікою Польща, ст. 13 Договору між Україною і Естонською республікою про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах тощо. У статті 15 Договору між СРСР і Республікою Кіпр, чинного для України, передбачено, що документи, видані або засвідчені за встановленою формою і завірені офіційною печаткою компетентної державної установи або службової особи однієї з договірних сторін, не потребують на території другої сторони будь-якого засвідчення. Це стосується також підписів на документах і підписів, засвідчених за правилами однієї з договірних сторін.

У питаннях про розподіл доказування при розгляді справ з іноземним елементом застосовуються правила норм ЦК України, якщо інше не встановлено законом. Так, той, хто завдав шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду завдано не з його вини (ч. 2 ст. 1166 ЦК України), тобто обов'язок доказування покладено на відповідача у справі. При цьому права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що слугувала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. А права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо сторони є громадянами або організаціями України, визначаються за законами України.

Отже, обов'язок доказування вини заподіювача шкоди у справах з іноземним елементом про відшкодування завданої шкоди має прив'язку до закону місця завдання шкоди, за яким це питання вирішено інакше, ніж це передбачено ч. 2 ст. 1166 ЦК України. Так, у Франції обов'язок доказування вини особи, яка завдала шкоду, покладений на позивача (статті 1315 і 1382 ЦК). Відповідно до Цивільного кодексу (укладення) ФРН, якщо настання шкоди було зумовлено виною потерпілого, обов'язок відшкодувати її та розмір відшкодування залежать від обставин, зокрема, від того, наскільки шкода була зумовлена діями тієї чи іншої сторони (§ 254). При

цьому обов'язок доказування вини боржника покладено на останнього (§ 282). Інакше вирішується це питання ЦК Португалії. У ньому закріплено принцип, згідно з яким той, хто зловмисно порушує право іншого чи правову норму, що охороняє його інтереси, зобов'язаний відшкодувати потерпілому шкоду, заподіяну порушенням. Обов'язок відшкодування шкоди незалежно від вини настає лише у випадках, спеціально застережених у законі (ст. 492). Особа, яка завдала шкоди іншій особі під час здійснення будь-якої діяльності, небезпечної за своєю природою чи за природою використовуваних при цьому засобів, зобов'язана відшкодувати шкоду, якщо не доведе, що вживала всіх заходів обережності, які вимагалися обставинами, для запобігання такій шкоді (п. 2 ст. 493). За наявності сумніву вважається, що розмір шкоди, завданої кожному з дорожньо-транспортних засобів внаслідок їх зіткнення, а також ступінь вини кожного з водіїв є однаковим (п. 2 ст. 506).

Правило ч. 2 ст. 59 ЦПК України, відповідно до якого обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися жодними іншими засобами доказування, поширюється й на доказову діяльність у цивільних справах з іноземним елементом. ЦК України обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних правочинів, для яких передбачена письмова проста і нотаріально засвідчена форма укладення (статті 513, 521, 732, 745, 793, 811, 981). Недодержання простої письмової форми правочину (ст. 218 ЦК України) позбавляє сторони права у разі спору посилатися для підтвердження правочину на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою його недійсність з наслідками, передбаченими ст. 216 ЦК України. Але недодержання письмової форми правочину не позбавляє можливості доказування факту його вчинення будь-якими доказами. Статтею 31 Закону України «Про міжнародне приватне право»встановлено, що форма правочину, який укладається за кордоном, підпорядковується законові місця його укладення. Тому, якщо за іноземним правом місця укладення угоди допускаються показання свідків для підтвердження його наявності та змісту, такі показання мають враховуватись і при розгляді судами України цивільних справ, що виникають зі спірних угод.

Відповідно до ст. 51 Торговельного кодексу Іспанії торговельні договори мають юридичну силу, породжують обов'язки і право на судовий захист, незалежно від їх виду, форми укладення, ціни, мови, якою вони складені (оформлені, написані), якщо їх наявність може бути доказана за допомогою будь-якого з передбачених цивільним правом способів. Показань свідків недостатньо для підтвердження наявності договору, ціна якого перевищує 1500 песет. У такому разі необхідна наявність іншого з передбачених правом доказів. Однак зазначені правила не діють щодо договорів, які, щоб вважатися дійсними, мають бути укладені за певною формою, у певному порядку і бути нотаріально засвідченими (п. 1 ст. 52).

Торговельний кодекс Португалії передбачає колізійну норму, за якою торговельні угоди регулюються: щодо змісту і дії обов'язків – законом місця їх укладення, якщо інше не передбачено договором; щодо способу виконання – законом місця укладення угоди, за винятком випадків, коли закон чітко передбачає інше (ст. 4). Правила даного кодексу застосовуються до торговельних відносин з іноземцями, крім випадків, коли інше передбачено законом або міжнародною угодою (ст. 6).

Цивільний кодекс Франції закріплює недопустимість показань свідків на підтвердження існування зобов'язання і здійснення платежу на суму понад 500 франків (ст. 1341) за винятком випадків, коли існує начало письмового доказу, яким є будь-який письмовий акт, що виходить від особи, якій пред'явлена вимога, або від особи, яка є її представником, а також акт, що підтверджує вірогідність факту, на який робиться посилання. Суддя може розглядати як рівноцінні началу письмового доказу заяви, зроблені однією зі сторін за умови її особистої явки, відмову сторони відповідати на запитання або її неявку за викликом суду (ст. 1347). Виняток становлять обставини, коли зобов'язання виникло начебто з договору, з делікту або ніби з делікту чи якщо одна зі сторін або не має матеріальної чи моральної можливості набути письмового доказу юридичної дії, або втратила документ, який був його письмовим підтвердженням, внаслідок випадку чи дії непереборної сили (ст. 1348).

Особливості доказового права Великої Британії та США щодо допустимості засобів доказування полягають у тому, що воно не визнає показань свідків і письмових доказів, які ґрунтуються на слухах чи одержані від інших осіб.

Врахування показань свідків недопустимо для оспорювання змісту укладених у письмовій формі договорів. Однак як виняток ці показання допускаються для підтвердження незаконності письмового договору, обману, який мав місце при його укладенні, допущених при цьому фактичних і юридичних помилок та інших обставин, які є підставою для визнання договору недійсним. Показання свідків допускається також для підтвердження наявності окремих умов угоди сторін з питань, відсутніх у письмовому договорі, які йому не суперечать і свідчать, що договір не має вичерпного характеру. Можна доводити також наявність усної угоди, що була попередньо істотною умовою укладення договору, та наступної усної угоди, яка скасовувала або змінювала укладений договір.