Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
III. ПРИНЦИПИ ДЕМОКРАТИЧНИХ ВИБОРІВ. ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС І ЙОГО ГОЛОВНІ ПРОЦЕДУРИ. ФІНАНСУВАННЯ ВИБОРІВ.
1. ПРИНЦИПИ ДЕМОКРАТИЧНИХ ВИБОРІВ.
1.1. Критерії демократичної законності. Рівне та загальне право всіх дорослих громадян брати участь у громадському виборі, необхідність базувати рішення на широкій громадській підтримці, а не в інтересах меншості, здатність обмірковувати складні альтернативи та вибирати серед них такі, при яких порівняно стабільні та тривалі коаліції політичних акторів стояли б за певними політичними напрямками.
Рівень демократичності виборів. Міжнародний інститут демократії і сприяння виборам запропонував питання, відповіді на які дають змогу визначити, якою мірою вибори забезпечують дотримання базових демократичних принципів, а саме: контроль з боку населення за діяльністю влади та її політикою і рівноправність громадян у здійсненні такого контролю. 1. Якою мірою отримання місця в уряді та органах законодавчої влади забезпечується на загальних конкурентних виборах, як часто вибори призводять до зміни політичних діячів і партій у владі? 2. Наскільки всеохоплюючі і доступні для громадян процедури реєстрації і голосування, наскільки вони незалежні від урядового і партійного контролю, і наскільки вільні від залякування і зловживань? 3. Наскільки справедлива процедура реєстрації кандидатів і партій, чи мають вони рівний доступ до засобів масової інформації (ЗМІ) та інших засобів комунікації з виборцями? 4. Наскільки ефективний спектр вибору, що пропонується громадянам електоральної і партійної системами, наскільки справедливо підраховуються голоси, якою мірою склад законодавчих органів і виконавчої влади відображає думку виборців? 5. Якою мірою законодавчі установи відображають соціальний склад електорату? 6. Яка частина електорату голосує, наскільки результати виборів визнаються всіма політичними силами в країні та за кордоном? 7. Які заходи вживаються (якщо вживаються) для усунення виявлених суспільством проблем у цій галузі і який ступінь суспільної підтримки та політичної пріоритетності цих заходів? Такий підхід до визначення критеріїв оцінки загального рівня демократизації і, зокрема, демократизації виборчого процесу через оцінювання ефективності інституційних засобів реалізації базових демократичних принципів, виглядає досить конструктивним. Проте все-таки він не позбавлений надмірної приблизності й суб’єктивності.
Критерії демократичності виборів. Виділяють такі критерії оцінки рівня демократичності виборів: 1) все доросле населення, незалежно від статі, національності, раси, релігійних та інших переконань повинне володіти виборчими правами, 2) голосування має бути вільним і таємним, без залякувань і переслідувань, 3) вибори повинні відбуватися регулярно, в межах часових лімітів, передбачених конституційними нормами, 4) всі верстви суспільства, без винятку, повинні мати змогу вільно висувати своїх кандидатів і кандидатів від політичних партій та вільно проводити виборчу кампанію, 5) передвиборчий період має бути достатньо тривалим, щоб дати змогу всім партіям і кандидатам ознайомити громадськість зі своїми програмами, всі кандидати повинні мати гарантовану рівність доступу до використання засобів масової інформації (ЗМІ), 6) голосування та підрахунок голосів має контролювати незалежна дміністрація, здатна вирішувати виборчі суперечки, 7) всі кандидати повинні мати доступ до отриманих результатів, очолювати владу повинен переможець виборчих змагань. У книзі “Демократія та її критики” Р. Даль для того, щоб мати змогу розрізняти ідеальну демократію та реальні підходи до цього ідеалу, для позначення останніх застосовує термін поліархія. Поліархію він визначає як “політичний порядок, вирізнений наявністю семи інституцій, які мають існувати для того, щоб уряд можна було класифікувати як поліархію”. Ці інституції, які стосуються фактичних, а не тільки номінальних прав та інституцій, такі: виборні посадовці, вільні та чесні вибори, інклюзивне виборче право, право претендувати на посаду, свобода висловлювання, альтернативна інформація та незалежні об’єднання. На основі цих семи інститутів поліархії Р. Даля Й. Елкліт виділяє чотирнадцять функціональних елементів, які використовують для порівняння ступеню виборчої (елективної) демократії. 1. Усі члени парламенту і президент (якщо він є) мають бути політично підзвітні виборцям упродовж періоду, визначеного заздалегідь. 2. Вага голосів різних виборців повинна бути однаковою. 3. Виборча система – а також її адміністрування – не повинні піддаватися маніпуляціям на користь будь-якої політичної партії чи кандидата у депутати. Виборчого шахрайства і підтасування (або незаконних дій під час підрахунку голосів) слід уникати. 4. Має бути забезпечений рівний доступ до громадських електронних засобів масової інформації, газет і журналів, принаймні для національних політичних партій. 5. Насильство чи примус, що пов’язані з виборами,- недопустимі. 6. Електорат має складатися з усіх дорослих, на яких прямо впливають рішення органу, що обирається. 7. Процедури реєстрації кандидатів повинні включити до виборчого реєстру всіх осіб, які мають право голосу. 8. Усі виборці мають право претендувати на публічну посаду. 9. Свобода слова не має зазнавати утисків. 10. Свобода зборів не має зазнавати утисків. 11. Усім політичним партіям та угрупованням має бути дозволено змагатися у виборах, тобто зареєструватися. 12. Право звертатися за альтернативною інформацією не повинно зазнавати утисків. 13. Свобода об’єднань не повинна зазнавати утисків. 14. Усі види політичних організацій мають бути дозволені; не повинно існувати дискримінації щодо етнічних , расових, релігійних та інших партій. Ступінь демократичності виборчої системи можна також оцінити на підставі співвідношення між часткою партійних голосів і часткою мандатів. Тут застосовують три виміри: а) для найбільшої партії – відсоток мандатів мінус відсоток голосів, і чи виборча система створює штучну більшість у парламенті для цієї партії, заслужену більшість чи природну меншість; б) зменшення ефективної кількості партій, які переходять із виборчих партій у парламентські; в) індекс диспропорційності. Однак згадані теоретичні поняття нелегко операціонізувати, частково тому, що воно винятково багатовимірні, частково тому, що нема узгодження щодо різних рівнів вимірювання та ваги різних вимірів в узагальненому об’єднаному вимірі. Це веде до висновку, що теоретичні поняття про демократію і ступені наближення до цієї ідеальної точки нелегко, якщо взагалі можливо, операціонізувати у спосіб, який віддає належне багатьом різним політичним, адміністративним, соціальним і культурним обставинам, у яких відбувається виборча демократизація. Одним із очевидних висновків є й те, що треба уникати докладних вимірів ступеня виборчої демократії, оскільки це напевно призведе до серйозних порушень основних правил методології. Незважаючи на це, можна підтримати теоретичну ідею про поступове і порівняльне наближення до ідеального поняття демократії, і немає підстав відкидати думку, що різні процеси демократизації можна порівняти, якщо пам’ятати, що таке порівння має обов’язково ґрунтуватися на вимірюванні за багатовимірною порядковою шкалою. Відповідно, не варто говорити більше ніж “Ця система демократичніша, ніж та” або “Процес виборчої демократії привів країну Х ближче до демократичного ідеалу, ніж країну Y”.
1.2. Принципи демократичного виборчого процесу (виборчі принципи). Загальні правила, вимоги, дотримання яких уможливлюють демократичний характер виборчого процесу. Фундаментальне значення для розуміння суті демократичних виборів має різниця між наявністю та відсутністю вибору. Тому вибори… без вибору не вважаються елементом демократичного процесу. Демократичний лад, окрім іншого, передбачає періодичну ротацію, змінюваність особового складу органів влади та здійснюваного ними курсу. Без такої змінюваності неодмінно виникає загроза невідповідності володарювання та реальних потреб суспільства, що зумовлює кризу влади, яка виявляється неспроможною належним чином реагувати на зміни, що відбуваються. У статті 76 Конституції України підкреслюється, що депутати “обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки”. Україна бере на себе зобов’язання дотримуватися демократичних стандартів проведення виборів (свобода участі, відкрита та вільна конкуренція, об’єктивність і прозорість), визначених відповідними ратифікованими міжнародними угодами, зокрема підсумковим документом Копенгагенської конференції. Cерцевину європейського виборчого доробку становлять п’ять принципів: загальне, рівне, пряме виборче право і таємність голосування та рівність можливостей. Рівне виборче право має кілька аспектів – рівність права голосу, рівна сила голосу та рівність можливостей. Вільне виборче право складається з двох елементів: очевиднішим є вільне волевиявлення виборців, тобто вільна процедура голосування і точне встановлення результатів; перед тим виборці мають вільно сформувати свою волю. Таємність голосування, хоча вона традиційно наявна як принцип, є одним із аспектів свобрди виборців, оскільки її мета – захистити виборців від тиску, що його вони можуть зазнати, якщо інші знатимуть, як вони проголосували. Прямі вибори є складовою спільного європейського конституційного доробку. Це – втілення суверенітету народу зокрема і демократії загалом. Основні засади та принципи виборів в Україні визначені ст. 71 Конституції України у якій сказано: “Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування” та ст. 1. Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Слід зазначити, що Конституція України закріплює принципи виборчого права як універсальні, оскільки вони відносяться Основним Законом до всіх виборів. Проголошення принципів загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні як конституційної основи виборчої системи свідчить про дійсно демократичний характер формування всіх виборних органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні, а також є вагомою передумовою демократичності конституційного ладу та зміцнення засад народовладдя в державі. З цією метою 23.01.2006 р., напередодні чергових парламентських виборів, Президент України В. Ющенко видав Указ № 62/2006 “Про забезпечення проведення демократичних, чесних і прозорих виборів 2006 року”.
Принцип загального виборчого права (принцип всезагальності). Він передбачає можливість усім громадянам, незалежно від статі, расової, національної, релігійної та ін. приналежності брати участь у виборах по досягненню визначеного законодавством віку. Наявність інших умов обмежує принцип всезагальності. У середині XIX ст. було само собою зрозумілим, що тільки ті, хто мав власну справу (особи не найманої праці),- і зрозуміло, тільки чоловіки – мали виборче право. Відповідно виборчий ценз був досить високим. Потім право голосу було поширено на всіх чоловіків, і віковий ценз знизився. Починаючи з 1900-х рр. повільно, але неухильно пробивало собі дорогу виборче право для жінок. Вибори ставали все більш “загальними”. Cьогодні спірним залишається лише питання про поширення виборчого права на мешканців, що не є громадянами держави, а також про встановлення адекватного мінімального вікового цензу. Хоча у всіх цих випадках постулат “загальності” виборів використовувався як аргумент, але навіть серед прихильників відповідних змін він не розглядався як імперативний. Сьогодні розширення виборчих прав провадиться під захистом конституційного принципу загальності. Стаття 2 Закону України “Про вибори народних депутатів України” гарантує застосування цього принципу при проведенні виборів українського парламенту. Вона забороняє будь-які привілеї або обмеження виборчих прав окремих груп громадян в залежності від природних властивостей громадян України як людини та від його громадянських рис. Не мають голосу лише громадяни, яких визнано судом недієздатними. Характеризуючи загальне виборче право, Закон встановлює, що виборче право не обмежується лише голосуванням або балотуванням, а й дає право брати участь у роботі виборчих комісій, у проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів та інших заходах у порядку, визначеному цим та іншими законами України, але за умови наявності у них права голосу. Громадяни України, які проживають або перебувають за кордоном, мають право голосу на виборах, реалізація якого забезпечується його включенням до списку виборців на відповідній закордонній виборчій дільниці.
Принцип рівного виборчого права (принцип рівності). На практиці він означає, що кожний виборець, який досяг визначеного законом віку, без будь-яких обмежень, за винятком тих, що передбачені законом, має один голос і всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах. Найважливішим наслідком проголошення рівності є те, що в демократії кожен, хто має право голосу, незалежно від свого соціального стану, рівня доходу, статі, освіти або інших ознак, має рівне право голосу, й відповідно право вибору. Його необхідно неухильно дотримуватись; диференціація прийнятна у фактичних соціальних вілносинах, не припустима у виборчому праві. Гострота питання обумовлена тим, що рівність на виборах має найбільш безпосереднє відношення до демократії, хоча виборче право в той же час допускає конкуренцію. Були часи, коли виборче право не мало загального поширення і участь громадян у виборах обмежувалась всілякими виборчими цензами. Шлях більшості країн Європи до запровадження рівного права голосу був довгим і непростим. Поява парламентських інституцій випередила цю подію на десятки, навіть сотні років (в Англії цей проміжок становив шість століть). Фактично, рівне виборче право, особливо стосовно жінок, є явищем ХХ ст. Той факт, що вибори повинні бути рівними, висуває вимогу рівності до всього виборчого процесу. Воно стосується всіх учасників виборів: виборців, кандидатів і тих, хто має право висування кандидатів; усі мають право на рівне ставлення. У той же час принцип рівності належить і до умов участі у виборах, і до порядку їх проведення, включаючи передвиборну боротьбу, голосування, аж до визначення результатів виборів. Однак кожний виборець не просто має один голос (за принципом одна людина – один голос); кожен вотум повинен мати таку ж цінність, як і інші. Те ж можна сказати й стосовно кандидатів у депутати і політичних партій; до всіх необхідне однакове ставлення. Даний принцип передбачає також необхідність утворення рівних, за чисельністю виборців або населення, округів. Вага голосів – це питання не лише про те, скільки голосів кожний виборець може віддати. Треба також включити рівність шансів на успіх, а також розмір виборчих округів, оскільки відданість демократії – це відданість політичній рівності. У німецькій історії є прекрасний приклад, як неоднакові за розмірами округи були використані з метою забезпечення переваги для певних політичних сил. Коли наприкінці XIX ст. в результаті індустріалізації сільськогосподарські робітники потягнулися в міста, структура виборчих округів збереглась. Це привело до того, що у спустошених сільських районах, які в більшості випадків були більш консервативними, депутати могли пройти до рейхстагу, одержавши лише 10 % від тієї кількості голосів, які повинен був зібрати “лівий” кандидат у робітничому кварталі Берліна. Тому політичний спектр, представлений у рейхстазі, довгі роки не відповідав реальним політичним преференціям населення країни. Розмір виборчих округів особливо важливий у системі “перший отримує мандат”, оскільки рівність шансів на успіх стосується впливу окремого виборця на загальний результат виборів, який у системах відносної більшості та абсолютної більшості часто є менш рівним, аніж у пропорційних виборчих системах. Оскільки вибори є найбільш масштабним процесом розподілу публічної влади, то поділ країни на виборчі округи, повинен орієнтуватися на адміністративно-теритооріальний поділ. Тому виборчі округи ніколи не можуть бути абсолютно однаковими. У багатьох країнах встановлюється мінімум, а інколи й максимум, від якого обирається визначена кількість депутатів. Але вимога рівності виборчих округів звичайно розглядається як загальний принцип і не сприймається як абсолют. Наприклад, у Великобританії, де від кожного мажоритарного округу обирається один депутат, практика парламентських виборів знає приклади, коли найбільший за кількістю населення округ перевищує в чотири рази найменший. А нерівна чисельність виборців, які проживають у різних виборчих округах, призводить до того, що голос, поданий в одному окрузі, важить більше, ніж в іншому. Внаслідок цього порушується принцип рівного виборчого права. У Німеччині при відхиленні в 15 % від чисельності населення рекомендується, а при відхиленні у 25 % належить в обов’язковому порядку зробити новий перерозподіл виборчих округів. Що стосується рівного ставлення до політичних партій на виборах, то тут існують дві проблеми. Одна з них стосується надання рівного передвиборного рекламного часу на державних теле-, радіоканалах; інша проблема полягає у фінансуванні виборчих кампаній. У обох випадках мова йде про те, чи можуть партії за умови суворого дотримання принципу рівності вимагати однакового до себе ставлення незалежно від своїх масштабів. Це означає надання рівного часу в ефірі й однакове відшкодування витрат на ведення передвиборної боротьби для всіх партій, які беруть участь у виборах. Але тому, що вже суспільно визнані партії мають своїх представників у Радах з нагляду за теле-, радіоканалами й створили закон про фінансування передвиборної боротьби, не дивно, що в дійсності все виглядає зовсім по-іншому. Особливої критики, з огляду на принцип рівності, зазнає “загороджувальний бар’єр”, який не допускає проходження в парламент партій і їх кандидатів, якщо вони не набрали встановленого мінімуму голосів. Таке застереження має сенс тільки в рамках пропорційної виборчої системи. Фактичний блокувальний вплив мажоритарної виборчої системи значно більший. Очевидно, що будь-який “загороджувальний бар’єр” є серйозним порушенням принципу рівноправності як стосовно виборців, так і стосовно кандидатів і тих, хто має право висування кандидатів на виборах, тобто партій. Нарешті, варто згадати й такі проблеми, пов’язані з забезпеченням рівності на виборах, як мінімальна кількість підписів для партій, які ще не представлені в парламенті, і спосіб переведення отриманих голосів у депутатські мандати. Принцип рівного виборчого права у виборчому законодавстві України випливає з більш загального за своїм змістом конституційного принципу рівноправності громадян (ст. 24 Конституції України) та поширюється як на реалізацію активного, так і пасивного виборчого права. Cт. 3 Закону України “Про вибори народних депутатів України” наголошує: “Вибори депутатів є рівними: громадяни України беруть участь у виборах депутатів на рівних засадах.” Це право забезпечується: наявністю у кожного виборця однакової кількості голосів, при цьому свій голос виборець може використати лише на одній виборчій дільниці; рівними можливостями громадян, які мають право голосу, балотуватися на виборах; рівним захистом у передбаченому законом порядку як активного, так і пасивного виборчого права всіх громадян України. Рівне виборче право забезпечується також забороною, встановленою Законом України “Про вибори народних депутатів України”, одному кандидату бути включеним одночасно до кількох виборчих списків. Принцип рівного виборчого права поширюється також на всі партії (блоки) – суб’єкти виборчого процесу. Для всіх них встановлюються однакові терміни висування і реєстрації, рівні строки та умови проведення передвиборної агітації. Рівність прав і можливостей кандидатів у депутати, політичних партій (виборчих блоків) брати участь у виборчому процесі забезпечується: забороною привілеїв чи обмежень кандидатів у депутати за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками; забороною втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування у виборчий процес; рівним та неупередженим ставленням органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх службових та посадових осіб до кандидатів у депутати, партій (блоків)-суб’єктів виборчого процесу; забороною використання партією (блоком) під час фінансування передвиборної агітації інших коштів, крім коштів виборчого фонду партії (блоку) та коштів державного бюджету, виділених на забезпечення ведення передвиборної агітації; рівним та неупередженим ставленням засобів масової інформації (ЗМІ) до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу.
Принцип вільних виборів. Один з головних принципів демократичного виборчого процесу. На думку датських політологів Й. Еклікта та П. Саеннсона, коли говорять про вільні вибори, то мають на увазі ”протилежні тим, які відбуваються в умовах примусу. Свобідність означає право і можливість обирати вподобану річ, а не іншу. Примус означає формальну чи реальну відсутність такого вибору: або всі альтернативи, крім однієї заборонено, або повний вибір матиме негативні наслідки для безпеки, добробуту, соціального становища людини, котра його здійснила. Справедливість передбачає неупередженість. Протилежністю справедливості є нерівне ставлення до рівних, за якого деякі люди чи групи отримують завеликі переваги. Отже, справедливість передбачає регулярність застосування правил та їх раціональність, рівномірніший розподіл релевантних ресурсів серед сторін змагання”. Критеріям вільності та свобідності мають відповідати всі стадії виборчого процесу. Вільними визнаються вибори, що характеризуються відсутністю тиску та залякування виборців щодо їх бажання брати або не брати участі у виборах та щодо вибору кандидатів при голосуванні. З одного боку, даний принцип повинен гарантувати виборцеві свободу здійснення волі на виборах; цій меті служить принцип таємних виборів або точніше таємниці голосування. Однак, з іншого, свобода стосується й процесу формування волі виборця. Важливою гарантією проведення вільних виборів є незалежність судової влади, здатність влади захистити виборчі права громадян. Тим часом законний інтерес політичних партій і кандидатів полягає в тому, щоб схилити громадян по можливості на свій бік. В умовах тривалої передвиборної боротьби виборці перебувають під постійним впливом з боку конкурентних політичних груп, які намагаються вплинути на волевиявлення громадян на виборах. З урахуванням цієї обставини необхідно розрізняти законний і незаконний вплив на виборців. Свобода вибору припускає також свободу висування кандидатів і наявність виборчої альтернативи. Однак вона не скасовує фіксовані списки. Згідно з заявою 1994 р. Міжпарламентського союзу один із критеріїв вільних виборів – встановлення нейтрального, неупередженого та збалансованого механізму організації і проведення виборів. Законодавство більшості сучасних держав передбачає різні форми участі політичних партій у формуванні такого роду механізму, його діяльності та контролю за нею. До них можна віднести: участь у формуванні та діяльності основного інституту цього механізму виборчих комісій, інститутів довірених осіб та уповноважених осіб від політичних партій (блоків). Принцип вільних виборів закріплений у ст. 6 Закону України “Про вибори народних депутатів України”. У ній передбачається, що громадяни України беруть участь у виборах добровільно, без будь-якого примусу чи насильства – кожний виборець самостійно вирішує, брати йому участь у виборчому процесі, чи ні, а якщо брати, то в якій мірі. Кожен виборець голосує вільно, тобто неупереджено, свідомо, на основі власних внутрішніх переконань, поглядів й у відповідності з ними. Принцип вільних виборів виключає існування обов’язкового голосування. Застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі виборця, забороняється. До дня голосування вільний характер виборів означає свободу пересування; свободу слова; свободу мітингів і зборів; свободу асоціацій; свободу від страху в зв’язку з участю у виборах і виборчій кампанії; відсутність перепон у відстоюванні позицій партій чи незалежних кандидатів; рівне і загальне виборче право. Після дня голосування вільні вибори передбачають наявність законних можливостей для оскарження їх підсумків. При встановленні результатів вільних виборів не враховується, яка частка виборців взяла участь у голосуванні, а, отже, вибори вважаються такими, що відбулися якщо проголосував хоча б один виборець. Відтак легітимність народного волевиявлення не залежить від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні. Для забезпечення умов для вільного волевиявлення військовослужбовцям строкової служби в день виборів надається відпустка для участі в голосуванні не менш як на чотири години. Таким чином, принцип вільних виборів забороняє будь-яке переслідування за ухилення від участі в голосуванні, якими б причинами воно не було викликане. У той же час публічні заклики або агітація за бойкотування виборів забороняються й передбачають адміністративну відповідальність за них (ст. 186-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення).