Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
4.2. Кримінальна відповідальність за порушення виборчих прав. Згідно ст. 157 Кримінального кодексу України діяльність, спрямована на перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним народним депутатом України, вести передвиборну агітацію. Перешкоджання вільному здійсненню громадянином його виборчого права може виразитись у: безпідставній відмові в реєстрації кандидатом; невключенні громадянина до списків виборців або виключенні громадянина із списків виборців за відсутності до того підстав; неправомірній відмові виборцю у прийняття і розгляді його заяви про включення його до списку виборців; неповідомленні або неправдивому повідомленні виборця про місце та час голосування; у примушуванні кандидата зняти свою кандидатуру з балотування чи зареєструватися кандидатом у народні депутати України тощо. Цією ознакою охоплюється також перешкоджання діяльності довірених осіб, представників партій (блоків) у Центральній виборчій комісії (ЦВК). Цією формою злочину охоплюються також випадки створення перешкод для нормальної діяльності виборчих комісій чи її окремого члена. Це може проявитись в організації зриву засідання комісії з тим, щоб не допустити реєстрації певної особи кандидатом у депутати. Перешкоджання вести передвиборну агітацію передбачає створення будь-яких перепон громадянам України, політичним партіям (блокам), іншим об’єднанням громадян, вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми, безперешкодно вести агітацію “за” чи “проти”. Воно може проявитись у зриві проведення зборів, мітингів чи зустрічей з кандидатами (їх прямій забороні, недопущенні виборців, кандидатів чи інших осіб до місця їх проведення, ненаданні приміщення, умисного виведення з ладу технічного обладнання, необхідного для проведення таких заходів, відключення електроенергії тощо), наданні необґрунтованих переваг чи встановленні безпідставних обмежень для передвиборних виступів кандидатів, їх довірених осіб у відповідних засобах масової інформації (ЗМІ), безпідставній відмові чи затягуванні виготовлення матеріалів передвиборної агітації, їх незаконному вилученні або знищенні, порушенні правил транслювання засобами масової інформації агітаційних телерадіопрограм тощо. Перешкоджання вільному здійсненню громадянином виборчих прав або веденню передвиборної агітації може бути вчинено будь-яким способом. До найбільш поширених способів такого перешкоджання закон відносить насильство, обман, погрозу та підкуп. Кримінальна відповідальність за такі дії настає лише за умови, що вони вчинялися умисно й спрямовані на перешкоджання здійсненню активного чи пасивного виборчого права або веденню передвиборної агітації. Кримінальну відповідальність за перешкоджання здійсненню виборчого права може нести будь-яка осудна фізична особа, яка досягла 16-річного віку. Вчинення цього злочину карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк від двох до чотирьох років.
4.3. Адміністративна відповідальність за порушення виборчих прав. Адміністративна відповідальність загалом визначається як форма реагування держави на правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого стягнення до суб’єкта проступку. Характеризуючи цей вид юридичної відповідальності, слід зазначити, що її підставою є не лише вчинення адміністративного проступку, передбаченого адміністративним законодавством. Це повною мірою стосується й виборчого законодавства. Незважаючи на те, що виборче законодавство врегульовує досить складну процедуру виборів чинний Кодекс про адміністративні правопорушення містить лише одну статтю, що встановлює відповідальність за порушення законодавства про вибори Президента України і народних депутатів України. Згідно з цим законодавчим актом, відповідальність до правопорушників застосовується за такі дії: публічні заклики або агітація за бойкотування виборів; опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата; агітація “за” або “проти” кандидата в день виборів; видача членом дільничної виборчої комісії виборчого бюлетеня для голосування за іншу особу; втручання в роботу виборчих комісій, що перешкоджає виконанню ними обов’язків, пов’язаних з реєстрацією кандидатів, підрахунком голосів чи визначенням результатів або підбиттям загальних підсумків виборів. Зовсім по-іншому врегульовано питання адміністративної відповідальності за порушення виборчого законодавства в інших державах. Так, 1 грудня 1999 р. Державною Думою Російської Федерації був прийнятий закон, яким Кодекс про адміністративні правопорушення було доповнено 24 статтями, що визначають адміністративну відповідальність за порушення виборчого законодавства. Крім того у Росії прийнято окремий закон “Про адміністративну відповідальність юридичних осіб за порушення законодавства Російської Федерації про вибори і референдуми”. Всього законом передбачено 10 статей, які встановлюють адміністративну відповідальність для юридичних осіб. Також законодавець передбачив досить чіткий та детальний процесуальний порядок притягнення порушників до відповідальності. Кодекс Республіки Казахстан про адміністративні правопорушення передбачає 13 статей за порушення виборчого законодавства, Киргизької Республіки – 12, а Кодекс Молдови про адміністративні правопорушення закріплює лише одну статтю, що стосується порушення виборчих прав громадян, проте ця стаття містить 13 частин. Разом з тим Виборчий кодекс Молдови окремою главою також передбачає відповідальність за адміністративні правопорушення, при цьому правом на складання протоколу про адміністративні правопорушення наділяються такі уповноважені особи: мер місцевості, голови виборчої комісії та поліцейські органи, які здійснюють нагляд за виборами. У Республіці Білорусь Кодекс про адміністративні правопорушення, як і в Україні, містить лише одну статтю, яка складається з однієї частини, що визначає відповідальність за порушення виборчих прав громадян. Закон про вибори членів парламенту Болгарії в цілому визначає, що за будь-які порушення виборчого закону накладається штраф керівником відповідного району. По-іншому регламентується юридична відповідальність за порушення порядку проведення виборів у Франції. Так, Виборчим кодексом Франції досить детально регламентовані як заборони, так і передбачені конкретні санкції щодо кожного етапу виборчого процесу. У цьому нормативно-правовому акті містяться санкції відповідальності як адміністративної, так і конституційно-правової та кримінальної. Узявши за основу Кодекс Російської Федерації про адміністративні правопорушення ЦВК України розробила законопроект, яким пропонувалося Кодекс про адміністративні правопорушення доповнити новою главою “Адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення”, яка включала б у себе 24 статті. 10 січня 2002 р. цей законопроект був прийнятий в цілому, однак 31 січня 2002 р. Президент України не підписав цей закон і повернув Верховній Раді України на повторний розгляд, мотивуючи своє рішення тим, що цей закон має суттєві недоліки, які перешкоджають його застосуванню та не гарантують захисту прав і свобод людини і громадянина. 7 березня 2002 р. народні депутати погодились з пропозиціями Президента України й скасували результати свого попереднього голосування за даний законопроект.
4.4. Судовий захист виборчих прав громадян. Виборче законодавство України передбачає не лише право обирати та бути обраним, а й гарантує захист цього права через включення до правового механізму відповідних засобів, насамперед судовий захист. Зокрема ч. 11 ст. 20 Закону України“Про вибори Президента України”, ч. 11 ст. 18 Закону України “Про вибори народних депутатів України”, ч. 10 ст. 18 Закону України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим”, ч. 2 ст. 16 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” встановлюють, що кожний громадянин має право оскаржити рішення дільничних виборчих комісій у встановлених законом випадках. Формально-правову регламентацію процедур вирішення спорів, пов’язаних з виборчим правом, здійснено в Цивільному процесуальному кодексі України (ЦПК). Судовий захист виборчих прав і свобод громадян здійснюється у цивільно-правовій формі відповідно до розділу ІІІ-Б ЦПК “Провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин”. У відповідності з її положеннями судам України підсудні наступні категорії справ: про помилки в списках виборців або в списках громадян, які мають брати участь у референдумі (гл. 30 ЦПК); про відмову в реєстрації кандидата в депутати або на посаду голови відповідної Ради (гл. 30-а); про відмову в реєстрації участі партії (блоку) у виборах Президента України і претендента в кандидати на посаду Президента (гл. 30-б). Скасування рішень відповідних виборчих комісій про підсумки виборів (референдуму) і визнання їх недійсними передбачають гл. 30-а, 30-б, 30-в. Глави 30-в і 30-г ЦПК передбачають порядок розгляду заяв про скасування рішень і дій окружної та Центральної виборчих комісій(ЦВК) Верховним Судом України.
4.5. Попередження ЦВК. Офіційне застереження Центральної виборчої комісії (ЦВК) про порушення політичною партією (виборчим блоком), окремим кандидатом у депутати норм виборчого законодавства. У відповідності з ст. 64 Закону України “Про вибори народних депутатів України” таке попередження оприлюднюється в загальнодержавних засобах масової інформації (ЗМІ) й здійснюється, у разі: встановлення судом факту підкупу виборців або членів виборчих комісій; надання під час виборчого процесу виборцям, закладам, установам, організаціям або членам виборчих комісій грошей чи безоплатно або на пільгових умовах товарів, робіт, послуг, цінних паперів, кредитів, лотерей, інших матеріальних цінностей (непрямого підкупу); використання кандидатом у депутати, партією (блоком) при фінансуванні передвиборчої агітації крім коштів виборчого фонду партії (блоку) інших коштів; зловживання службовим становищем, тобто залучення або використання для проведення передвиборчої агітації підлеглих осіб, службовий транспорт, зв’язок, транспорт, устаткування, приміщення, інші об’єкти та ресурси за місцем роботи; проведення агітації під час виборчого процесу поза строками, встановленими для цього законодавством. Повторне вчинення кандидатом, партією (блоком) діяння, за яке було оголошено попередження може бути підставою для прийняття рішення про скасування реєстрації кандидата (кандидатів) у депутати.
5. ФОРМИ НЕЗАКОННОГО ВПЛИВУ НА ВИБОРЦІВ
ТА СПОСОБИ ПРОТИДІЇ ЇМ.
5.1. Патології виборчих систем. Недобросовісне проведення виборів. Навіть якщо проголошуються демократичні принципи виборчого процесу – дотримуються їх далеко не завжди. Існує чимало способів порушення виборчих норм, зокрема: введення обмежень на висування кандидатів та передвиборну агітацію; створення перепон, які ускладнюють участь людей у виборах; порушення таємниці голосування і фальсифікація результатів. Крім явних порушень та зловживань, існують і цілком відкриті та легальні, однак при цьому достатньо сумнівні, методи збільшення числа голосів виборців. До їх числа належать: нерівна нарізка виборчих округів (виборча геометрія) та махінації з визначенням їх меж – джеррімендерінг. Результати виборів залежать також і від співвідношення між потенційними та реальними виборцями.
Форми впливу на виборців. Розрізняють два способи незаконного впливу суб’єктів виборчого процесу на виборців: офіційний та неофіційний. Офіційний – це вплив на виборців через офіційні державні установи, неофіційний – це вплив на виборців через неофіційні установи. До останніх відносять вплив через політичні партії, а також соціальні союзи, церкву, через підприємців та інших приватних осіб. Здійснення неофіційного впливу на волевиявлення виборців припустиме й може порушувати свободу вибору лише в тому випадку, якщо має місце цілеспрямований примус. Навпаки, здійснення офіційного впливу принципово порушує принцип свободи вибору. Держава, легітимація якої відбувається у виборчому процесі, не має права впливати на неї. Мова йде, по суті, про державну передвиборну рекламу, яка повинна бути заборонена. Але, з іншого боку, оскільки державні органи не повинні “замовкати” у період передвиборної боротьби, й оскільки посадові особи також можуть ставати кандидатами й займатися передвиборною агітацією у деяких державах (наприклад ФРН) законодавчо встановлені розмежування між припустимою публічною роботою уряду й забороненою політичною рекламою, а для “гарячого періоду” передвиборної боротьби встановлено досить суворі вимоги до діяльності уряду.
Виборча географія (джерімендерінг). Поділ на виборчі округи при дослідженні та оцінці виборчих систем належить до одного з найбільш суперечливих політичних питань. Критика виборчої системи зі сторони політичної опозиції завжди стосувалася поділу на виборчі округи. Практика маніпуляції з виборчими округами, довільного й умисного їх визначення, “нарізання” з метою отримання переваги на виборах отримала назву джерімендерінг. Вперше була вона впроваджена губернатором Джеррі, який 1842 р. “покраяв” cвій штат Массачусетс на округи так, що їх межі нагадували контур саламандри (звідси і назва терміна: джеррі + (сала) мандер), аби сприяти перемозі своєї партії. Пізніше джеррімендерінг набув широкого поширення в США, а також застосовувався у Франції, Північній Ірландії. Як це відбувається можна проілюструвати на простому прикладі. Припустімо, що в п’яти одномандатних округах проживає по 20 тисяч виборців. Змагаються дві партії – А і Б. Першу на території округів підтримують 60 тисяч виборців, другу – 40 тисяч. Якщо виборчі округи нарізають прихильники партії А, то вони, швидше за все, зроблять так, щоб її симпатики, як і симпатики партії Б були рівномірно розподілені між виборчими округами, у результаті чого отримають усі п’ять місць, а партія Б, незважаючи на підтримку 40 відсотків виборців, не отримає жодного. Якщо ж нарізка виборчих округів залежатиме від партії Б, то вони зберуть своїх противників у найменшій кількості округів (у даному разі двох), а в решті створять більшість із своїх виборців, у результаті чого партія А, маючи підтримку 60 відсотків виборчого корпусу, отримає два місця, а партія Б на свої 40 відсотків голосів – три мандати. Під час виборів в Німеччині поділ на виборчі округи був несприятливим для німецької соціал-демократії, оскільки в містах, де їх позиції були особливо сильними, на один мандат припадала значно більша кількість виборців ніж на консервативних вибoрців села. Саме тому німецька соціал-демократія боролася за пропорційну виборчу систему, яка в час Веймарської республіки сформувалась у такий спосіб, що поділ на виборчі округи не мав істотного значення для поділу мандатів – за кожні 60 000 мандатів кожна партія отримувала один мандат. У Кенії в 1993 р., внаслідок створення величезної диспропорції у розмірах виборчих округів (у найбільшому окрузі було у 23 рази більше виборців, ніж у найменшому) до перемоги прийшла партія “Африканський національний союз Кенії”, хоча вона отримала лише 30 % голосів виборців. Демократичний принцип організації виборчої кампанії вимагає, щоб кожен голос мав однакову цінність. Хоча насправді так далеко не є. Підтвердження цьому, таблиця кількості виборців, які припадають на один депутатський мандат у різних країнах:
| Держава | Рік | Кількість виборців, яка припадає на один депутатський мандат (від., до). | Тип виборчого округу |
| Бразилія | 1962 | 2100 – 535 000 | Багатомандатний |
| Бразилія | 1986 | 4 663 – 499 880 | багатомандатний |
| Чилі | 1969 | 28 000 – 296 000 | багатомандатний |
| Німецька Імперія | 1907 | 18 800 – 296 000 | одномандатний |
| Домініканська Республіка | 1986 | 9 139 – 68 016 | багатомандатний |
| Франція | 1973 | 9 520- 60 000 | одномандатний |
| Іспанія | 1977 | 35 500 – 141 200 | багатомандатний |
Рівність голосів досягається тоді, коли на окреслену кількість осіб (тих, що володіють виборчим правом) припадає один мандат, а також коли на весь масив виборців (виборчий корпус) застосовується той самий принцип представництва. Кількість мандатів для відповідного виборчого округу може змінюватись в залежності від показників міграції виборців. Португальська конституція 1976 р. приписує, наприклад, щоб депутатські мандати на загальні багатомандатні виборчі округи були розподілені пропорційно до кількості виборців, які включені у список для голосування. Однак рівні підстави поділу мандатів на округи може спричинити відмінні результати, особливо в країнах де є відмінна демографічна структура. Існують однак нормативно визнані політичні аргументи, які приймаються на користь відступу від принципу рівності. Так наприклад, на батьківщині парламентської демократії представництво встановлено згідно з чотирма частинами держави (Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії). Аргумент цей є однак часто лише підтекстом, правдивий мотив скривається у бажанні забезпечити преференції для певної політичної партії. Цей порядок речей підтримується представниками тієї партії, яка здобуває у такий спосіб більшість в парламенті й виступає проти всіляких змін виборчого законодавства. При стараннях щодо реалізації принципу рівності придатним є звернення до незалежних від партій комісій, які відслідковують зміни співвідношення між кількістю населення і кількістю мандатів. Саме вони вносять зміни до виборчого законодавства. Так у Великобританії виникла т зв. Boundary Commissions (перша сформувалась у 1917 р., а з 1944 р. – чотири комісії для Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії), яка була тісно пов’язана з реалізацією рівного виборчого права. У цьому випадку мірилом виступає кількість тих, що мають право голосу у виборчих округах.
Нерівне представництво. Політичним представництвом можна керувати з користю для визначених частин держави, окремих груп чи політичних партій. Нерівне представництво яка зазвичай здійснюється на користь міст та прихильних сіл, застосовується майже у всіх державах. Т. зв. селянська пересторога у ХІХ ст. в Норвегії встановлювала наприклад, що 2/3 парламентарів повинні мати походження з села і лише 1/3 з міста. Навіть якщо способи представництва застосовуються відповідно, може з’явитись суттєва невідповідність у відображенні волі виборців, яка була зумовлена відповідним поділом на виборчі округи. Виникає вона з поділу території держави на виборчі округи різної величини. Та нерівномірність є наслідком різної густоти населення, що зустрічається майже у всіх державах. Ці відмінності зростають у результаті міграції з сільських територій до міста. Якщо виборчі округи не є однакової величини (що є правилом там, де мають місце більш ніж одномандатні округи), а межі округів відповідають адміністративному поділу (наприклад кожна провінція творить один виборчий округ), то виявляється, що центр агломерації формує великі виборчі округи, на сільській території домінують малі та середні округи. Це має наступні наслідки: на територіях агломерації результатом застосування пропорційності у великих виборчих округах є високе пропорційне представництво (друга, третя і четверта з найсильніших партій отримує кількість мандатів, яка більш-менш відповідає проценту відданих за неї голосів) тоді, коли у малих та середніх виборчих округах де нижче пропорційне представництво, найбільшу користь отримує найбільша партія. Якщо ж тепер будемо виходити з реалістичного становища, що на урбанізованих та промислових територіях свою ”твердиню” посідає поміркована партія, а у сільській місцевості - більш консервативна партія. У своїх “твердинях” локалізованих у малих та середніх виборчих округах консервативна партія отримує більше мандатів порівняно з кількістю отриманих нею голосів, у той час як на територіях, де ”більшість” належить поміркованій партії у великих округах, консерватори мають значно більшу пропорційну участь у розподілі мандатів, аніж у середніх та малих виборчих округах. На території міських агломерацій, де формуються великі виборчі округи рівень пропорційності є відповідно вищим. Зазвичай там свою більшість отримує поміркована партія й там з огляду на високий ступінь пропорційності відносно вищу користь отримують консерватори. Максимальну ж користь вони отримують у сільських округах, де рівень пропорційності є значно нижчим. На результати виборів має це такий вплив, що домінуюча на міських просторах партія, для здобуття тієї ж кількості мандатів потребує більшої кількості голосів, аніж партія, що домінує на сільських просторах. Наслідки величини виборчих округів можна виразити так, що при тій самій чисельності голосів консервативна партія отримає більше мандатів, аніж поміркована. Для запровадження рівного представництва має значення також інші аспекти поділу на виборчі округи. Якщо існує лише єдиний загальнонаціональний виборчий округ (як наприклад в Ізраїлі чи Намібії), проблема нерівного представництва зазвичай не має місця. У випадку багатомандатних виборчих округів проблема ця може мати місце. Не вдаючись у дальший аналіз подробиць цього явища, можна стверджувати, що загальні елементи виборчої системи окреслюються як дуже вагомі з політичної точки зору. Слід це враховувати при порівняльному дослідженні явища нерівномірного представництва. Інституційна проблема структурної природи може з’явитись у президентських системах, у яких як президент так і парламент обираються народом. Нерівність у представництві може привести до іншої політичної орієнтації колегіального органу ніж політична орієнтація президента. Нерівність представництва з емпіричної точки зору є загалом явищем звичним. Значення має його розмір. Межі толерантності для відступу від принципу рівності часто так переступаються, що не дають можливості говорити про рівне виборче право, а це означає, що маємо справу тоді з маніпуляцією голосуванням виборців або ж із нечесними виборами.