Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії збереження національної єдності україни збірник наукових статей Чернігів 2007

Вид материала

Документы

Содержание Народний костюм: реконструювання традицій

Подобный материал:

• Філософія науки. Збірник наукових статей Львівсько-Варшавського семінару «Філософія, 2150.69kb.
• Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник, 3605.39kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 5484.8kb.
• Програмний комплекс міста (на виконання стратегії розвитку м. Чернігів 2007-2015рр.), 4213.56kb.
• Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков, 1563.21kb.
• М. Ю. Ячнюк, І. О. Ячнюк// Вісник Чернігівського національного педагогічного університету, 213.09kb.
• Хмельницькому на базі Національної академії Державної прикордонної служби України імені, 124.58kb.
• Вимоги вак до наукових статей, 214.67kb.
• Циганов С. А., Сизоненко, 1694.41kb.
• Бібліотечна чернігівщина, 798.11kb.

НАРОДНИЙ КОСТЮМ: РЕКОНСТРУЮВАННЯ ТРАДИЦІЙ

Український народний стрій, який нині вважається „класичним”, у своєму субетнічному розмаїтті остаточно сформувався у ХІХ столітті, а вже після Другої світової війни із звичаєво-побутової площини перемістився у святково-видовищну як візуальний атрибут фольклорних колективів УРСР. За радянського часу народний стрій перетворився на уніфікований „сільський одяг”, який мав аж надто мало спільного з традицією, що склалася у попередні століття. Колективізація та розкуркулення, голодомор і війни знищували традиційний уклад життя українських селян. Це не могло не відобразитися і на народному вбранні, кращі зразки якого сьогодні, безумовно, втрачено. Ба більше, саме святкове вбрання було елементом поховального обряду, що є ще однією причиною існування лакун в історії українського народного одягу.

У радянський період сценічний костюм „за народними мотивами” у багатьох випадках вульгаризувався до „шароварщини” – за основу бралися фрагменти народних комплексів убрання Середнього Подніпров’я і використовувалися спрощені варіації найупізнаваніших елементів. Так, лискучі шаровари у чоловіків та високі весільні вінки зі стрічками, що їх одягали на сцені навіть жінки досить поважного віку, знівелювали навіть естетичні основи народного строю. Ці тенденції перейшли й у сільський побут, дещо трансформувавши традиційний святковий стрій. Територіальна своєрідність одягу Карпат, за винятком Буковини, в цьому контексті залишалася поза увагою, що сприяло збереженню їх етнічної специфіки.

Але ситуація не була аж надто песимістичною, оскільки впродовж усього ХХ століття існували осередки, де народне вбрання хоч і зазнало певних модифікацій (це стосується насамперед матеріалів та способів оздоблення), проте існувало в живому просторі місцевої культури. Йдеться насамперед про гірські райони українських Карпат і Прикарпаття. Попри те, що у щоденному побуті горян уже в 1970-х роках майже повністю зникає етнічна специфіка одягу, традиційне вбрання залишається основним атрибутом святкових обрядів. Народний стрій або його компоненти до середини ХХ століття побутували і у віддалених від зурбанізованих обласних центрів сільських місцевостях Волинської та Рівненської областей, південно-західних регіонах Поділля. В інших місцевостях одягають окремі елементи народного строю, найчастіше це вишиті сорочки, пояси, прикраси з бісеру, коралі.

Народна традиція нині перебуває на маргінесі актуального культурного процесу, і не є домінуючим вектором його поступу, як це було у попередні століття, а етнографічний матеріал поступово зникає з культурного обігу в силу цілого комплексу суспільно-політичних факторів. На жаль, тема народного мистецтва у суспільній свідомості асоціюється скоріше з ретроградною сентиментальністю музейних співробітників та стереотипною вторинністю сільської культури, аніж із повноправним культурно-художнім феноменом.

Сьогодні альтернативною формою збереження та відтворення народної культури та мистецтва є етнофестивалі, які створюють хоч і недовготривалий, проте живий простір функціонування етнографічного матеріалу, на відміну від законсервованості музейних фондів, більшість експонатів яких не виставляються на огляд публіки.

Етнофестивалі – синтетичні мистецькі акції, які об’єднали музикантів (самодіяльні колективи та молодіжні ансамблі сучасного спрямування), митців, народних майстрів та усіх зацікавлених у народному фольклорі, звичаях та традиціях. Започатковано їх проведення у на межі 1980-1990 рр. у Карпатах (Коломия, Шешори, Косів, Рахів та ін.). Тут впродовж ХХ ст. збереглися локальні особливості місцевої традиційної культури, незважаючи на субетнічну строкатість та кількасотлітнє перебування під владою різних державних утворень.

Етнофестивалі сформувалися на основі святкових заходів на честь релігійних свят („гаївки”, „Івана-Купала”, „сходження овець” та ін.). Дійства відтворювали звичаї та обряди, які годилося проводити на честь цього свята за народною традицією, яка склалася у попередні століття й залишилась не лише у наукових етнографічних дослідженнях, але й в колективній пам’яті того чи іншого осередку. Згодом, зі збільшенням кількості зацікавлених, розширилися і масштаби святкувань. Сусідні села почали спільно готувати програми заходів, залучаючи місцеву владу, яка, у більшості випадків, виконує формальні функції з огляду на мізерні місцеві бюджети.

Головними дійовими особами етнофестивалів виступають жителі тієї чи іншої місцевості, які демонстують і локальну своєрідність вбрання, і народних промислів, і особливості побуту, фольклору, тощо. Тобто створюється камерна, близька до побутової атмосфера, яка не має ані сценічної відмежованості від глядачів, ані будь-якої дистанції між основними дійовими особами та публікою. Глядачами у цьому випадку виступають туристи, які щороку у все більших кількостях приїздять у Карпати, прагнучи познайомитися з джерелами етнокультури.

Характерні риси народного строю саме Карпатського регіону найяскравіше вирізняються на загальному тлі фестивальної публіки, у вбранні якої можемо виокремити такі тенденції.

• Цілісні комплекси одягу з дотриманням відповідності етнічних особливостей – це насамперед автентичні строї, які на сьогодні є родинними реліквіями і передаються з покоління в покоління. У більшості випадків, вони датуються першими десятиліттями ХХ ст. Їх одягають місцеві жителі, які є безпосередніми учасниками святкового дійства.
  
• Сценічні костюми фольклорних колективів – своєрідні реконструкції традиційного українського вбрання з дотриманням етнографічної відповідності або його творчим переосмисленням. Іноді в сценічному одязі використовують автентичні зразки – фрагменти або цілісні комплекси одягу кінця ХІХ – початку ХХ століття, але сьогодні така практика є досить рідкісною, оскільки гармонійне поєднання на сцені великої кількості костюмних комплексів водночас є проблемним, з огляду на те, що більшість кращих зразків уже розійшлися по приватних та музейних колекціях. Ба більше, хоча оригінальні речі початку ХХ століття мають певну наукову та мистецьку цінність, вони не завжди є сценічно виразними.
  
• Використання окремих елементів автентичного народного вбрання (найчастіше сорочок) у поєднанні з сучасними елементами одягу. Це стосується глядачів і туристів, які приїздять на фестиваль. Іноді, намагаючися створити цілісний образ, вони (в основному жінки) комбінують сорочки з поясним і нагрудним вбранням, залишаючи поза увагою їх етнографічну відповідність. Найбільш поширеними складовими вбрання учасників етнофестивалів є сорочки та пояси. Існують також інтерпретації оздоблення, крою народного вбрання, органічно включені в сучасний одяг (так званий „етностиль”), що свідчить про прагнення до переосмислення і актуалізації народних традицій у сучасній культурі, а також, імовірно, і про виникнення моди на національне вбрання.
  

Слід зауважити, що навіть на таких масштабних святкуваннях, як етнофестивалі, жінки виключно рідко одягають етнічно специфічні головні убори. Виняток становлять весільні вінки різних конфігурацій, які найповніше представлені на Гуцульщині. Не менш варіативними є сучасні інтерпретації буковинських весільних головних уборів, проте їх спрощення та масове тиражування привело до вихолощення їх первісної художньої цінності. Цілком зникли намітки, їх зрідка використовують у сценічних костюмах. В радянський період тотально поширилася по всій території України уніфікована вибійчана хустка, яка цілком витіснила інші жіночі головні убори.

Примітною рисою учасників фестивалю є намагання дотриматися автентичної цілісності костюмних комплексів. Проте, найчастіше зустрічається поєднання речей поч. ХХ ст. з пізнішими елементами – аналогами, виконаними згідно традиційного крою та оздоблення вже у наш час, з використанням тканин фабричного виробництва.

Народне вбрання є візуально-естетичною домінантою етнофестивального простору як своєрідного модифікованого обряду, через який фольклор якщо не повертається в щоденне життя, то принаймні знаходить певний простір побутування і тим самим частково компенсовує зруйновану традиційність у побуті. Відтак народному строєві повертається низка його втрачених функцій, хоча основними досі залишаються естетична та комунікативна (встановлення психологічного контакту на рівні асоціації та культурного досвіду), значно менше – етична (обрядова) і лише зрідка – магічна (оберегова), інформативна (знакова, символічна) функції.

Повернення в побут національного одягу сьогодні є своєрідним реґенеруванням цілісного культурного фраґменту, спробою компенсувати зруйноване урбанізацією відчуття національної самоідентичності й створити певний культурний мікропростір. У ньому традиційний одяг або окремі його елементи засигналізовані як ознака, що надає відчуття „причетності” до колективного дійства й у цьому контексті набуває нового символічного значення.

Останніми роками етнофестивалі приваблюють все більшу кількість приватних колекціонерів, збирачів предметів давнього українського мистецтва, антикварів, професійних музейних співробітників а також простих аматорів – поціновувачів народної творчості. У цій площині етнофестивалі виконують комунікативну і комерційну роль. З одного боку, це має негативне значення – відбувається розпорошення насамперед автентичних творів серед великої кількості споживачів, що створює труднощі для вивчення етнографічного матеріалу; з іншого – залучає до народного мистецтва широку аудиторію, сприяє комплексному ознайомленню публіки з традиційним мистецтвом. Хоча етнофестивалі як явища не мають однозначно позивної реакції, насамперед серед фахівців-етнографів, вони є незаперечно важливими „нішами” в сучасній культурі, де відбувається безпосередній її діалог з народною традицією.

Т.В. Приходько,
ст. викл. кафедри політології, соціології та соціальної роботи
факультету соціології Національного технічного університету України “КПІ”