Geum.ru

Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії збереження національної єдності україни збірник наукових статей Чернігів 2007

Вид материалаДокументы

Содержание


Етносоціальні процеси в північному лівобережжі україни в кінці хvііі –хіх ст.
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   31

ЕТНОСОЦІАЛЬНІ ПРОЦЕСИ В ПІВНІЧНОМУ ЛІВОБЕРЕЖЖІ УКРАЇНИ
В КІНЦІ ХVІІІ –ХІХ СТ.



У Лівобережній Україні в кінці ХVІІІ і впродовж наступного століть сформувалась поліетнічна спільнота, яка впливала на культурний, економічний, соціальний і політичний розвиток краю. Особливу роль в цьому відігравали іноземці та іноземні колонії, які утворилися в цей період. На відміну від регіонів Південної України в північному Лівобережжі сформувались й впродовж тривалого часу існували невеликі компактні поселення, які зберігали свою культурну ідентичність й водночас інтегрувались в систему міжетнічних відносин, яка забезпечувала мирне співіснування різних етнічних груп.

Вивчення іноземних поселень, участі іноземців у різних галузях господарства, промисловості, освіти та культури дає можливість з’ясувати важливі аспекти інтеграційних процесів на європейському просторі, роль європейської діаспори у модернізації економічних і соціальних відносин.

Іноземна діаспора й досі залишається недостатньо дослідженою в історичній літературі. Публікації з даної проблематики є фрагментарними й висвітлюють лише окремі аспекти та історію окремих національних меншин. Відтак, є потреба у здійсненні комплексного дослідження даної теми.

Іноземні поселення та іноземці Лівобережної України представляють собою складний і різнобарвний феномен. Тут сформувалась типові аграрні німецькі колонії, утворилось й довгий час існувало специфічне етнорелігійне утворення у вигляді гутерівського братства, промислові колонії й поселення іноземних майстрів, задіяних на фабриках. Різні вони були й за своїм укладом життя: аграрні громади з приватновласницькими структурами, примітивне комуністичне товариство, наймані робітники на приватних фабриках, державні ремісничі колоністи. Своєрідний колорит мала розпорошена діаспора, задіяна у різних сферах військової служби, управління, освіти, науки, медицини.

Формування етнічного складу населення регіону відбувалось різними шляхами. У ХVІІ-ХVІІІ ст. окрему категорію складали представники та нащадки козацької старшини неукраїнського походження. За дослідженнями В. Кривошия, неукраїнський етнічний елемент козацької старшини мав свою позицію у державотворчих процесах і відігравав як позитивну, так і негативну роль. Незаперечним залишається той факт, що українська козацька старшина формувалася як з українців, так і з білорусів, волохів, сербів, євреїв, татар, болгар, угорців, росіян, німців, французів [1, с. 62]. У кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.. більшість із них інкорпувалася в систему самодержавства, нобілювалася й мало чим відрізнялася від російського дворянства. Можна без перебільшення стверджувати, що певна відмінність цієї категорії, її особливість в житті Лівобережної України майже не простежується в літературі.

Помітну роль серед іноземних громад відігравали греки, які осідають у Ніжині 1782 року й утворюють тут автономну громаду із власним магістратом. Громада налічувала 408 чоловіків і 357 жінок. Свого апогею грецька громада досягає 1846 року, коли тут налічувалось 987 чоловіків і 804 жінки. У Ніжині жили 104 чоловіків і 95 жінок. У 1861 році мали нерухомість у Ніжині 82 греки [2, с. 181]. Переважна більшість із них займалася торгівлею, ремеслом, промислами. Завдяки грекам, Ніжин стає центром міжнародної торгівлі й одним із найбільш важливих міст України [2, с. 273].

Поряд із компактними поселеннями важливу роль в економічному і соціальному житті відігравала європейська діаспора, формування якої визначалось нестачею кваліфікованих фахівців в різних галузях науки, освіти та господарства особливо за процесів модернізації. Реформи в галузі освіти, формування системи навчальних закладів за європейськими зразками і моделями викликала відповідну потребу у кадрах, які могли легко адаптувати навчання за європейськими стандартами. Більшість дворян намагалися дати дітям домашню освіту із знанням європейських мов, що сприяло залученню у поміщицькі маєтки гувернерів та вчителів іноземного походження.

Подібні процеси спостерігалися в галузі медицини та медичного обслуговування. Відкриття нових медичних закладів, створення системи медичного обслуговування викликали потребу у кваліфікованих лікарях, провізорах, аптекарях.

Ще одна група чинників, що спонукала до запрошення іноземців, полягала у потребах модернізації сільського господарства, його раціонального управляння. „Зразковими” управляючими вважалися німці з їх пунктуальністю, ретельністю, сумлінністю.

Значна частина іноземців рекрутувалася й асимілювалася через армію, оскільки царський уряд продовжував петровську практику залучення іноземців до служби на командних посадах. По завершенню служби більшість із військових осідала у помістях або продовжувала свою діяльність на державних посадах. Важливу роль у формуванні іноземної діаспори зіграли рішення Єлизавети набрати за кордоном сербів для військової служби [3, с. 5].

Створення широкої діаспори вихідців із європейських країн та залучення їх до служби в органах управління, армії, поліції, судових установах відповідала політиці царського уряду, яка полягала не в розвитку національних сил, а в утриманні влади над підданими.

Усі вище названі чинники відповідали загальнополітичному курсу, який визнавав європейський досвід у різних галузях культурного, економічного життя більш прогресивним. Відповідно до цього заохочувалась політика залучення іноземців як носіїв більш передового досвіду.

Важливу роль у поселенні іноземців відігравали політичні події та процеси, пов’язані із воєнними діями та встановленням російського протекторату або впливу над певними територіями. Поділ Польщі та утворення Польського королівства як складової Російської імперії значною мірою сприяли переселенню поляків та інших етнічних груп, які мешкали на території Польщі, в різні регіони України, в тому числі й на територію Північного Лівобережжя.

Більшість названих чинників призводила до дискретного, розпорошеного поселення іноземців на теренах України. Основна маса вихідців із інших країн селилися там, де була робота, служба, сприятливі умови для проживання. В окремих місцях, головним чином у містах утворювалися невеличкі анклави іноземців, які формували громади з метою збереження своєї культури.

Іноземна діаспора Лівобережної України була неоднорідною як за етнічним, так і соціальним складом. Досить численну категорію складали піддані Російської імперії, батьки яких або вони самі набули підданства. Частина із них асимілювалася у російське суспільство, набула чинів, посад, часто високих, й мало чим відрізнялася від решти чиновників, військових, ремісників, різночинців українського або російського походження. Натомість, незважаючи на свою інтегрованість в офіційне суспільство, вони тим не менше вирізнялися своїм походженням, зв’язками із історичною батьківщиною, своїми прізвищами й певними рисами поведінки та способу життя, сформованому під впливом сімейних традицій та виховання. Найбільше ця окремішність була притаманна першим поколінням вихідців із європейських країн.

Переважна більшість із них прибула сюди з метою служби, набуття чинів, посад, пошуків заробітку. В разі успіху й вдалих життєвих обставин більшість із них залишалися на постійне проживання й укорінювалися, покладаючи тим самим початок родинам іноземного походження. Представники знатної козацької старшини часто родичалися із вихідцями із Європи.

Значний вплив на формування етноспільнот Північного Лівобережжя мав процес колонізації значних територій України в кінці XVIII – першій половині ХІХ ст. Колонізація відбувалась як результат урядового курсу про поселення іноземців у Російській імперії. У 1762-1763 роках Катерина ІІ видала укази про переселення іноземців, вихідців із Голландії, Німеччини та інших країн Європи в регіони Південної та Південно-Східної України. Указами було гарантовано право збереження віросповідання, що сприяло переселенню сюди численних релігійних громад меннонитів, вальденсів, анабаптистів, гуттерівців.

Початок нової політики було покладено царським Маніфестом від 4 грудня 1762 року, який був зверненням до іноземців переселятися до Імперії. Тут же в загальних рисах було заявлено про створення сприятливих умов для переселенців.

Новий Маніфест не тільки декларував запрошення іноземців, зацікавленість уряду у їх переселенні в Імперію, а й визначив привілеї та права нових мешканців. Внаслідок колонізації на території Північного Лівобережжя утворились Біловезькі колонії. У перший рік заснування колоній поселилося 140 сімейств загальною кількістю душ [5, с. 543]. Переселенцям було надано 2985 десятин землі, по 30 десятин на сім’ю. У 1767 році 124 сім’ї одержали землю, а 23 заснували Біловезьке містечко й зайнялись ремеслом. Однак досить скоро вони із-за відсутності збуту своїх виробів покинули ремесло і стали землеробами. Всього у Біловезьких колоніях поселилося більше 817 душ [6, с. 243]. Походження біловезьких колоністів було досить різним. Більшість із них прибула сюди із Гессена та Рейнських земель. Окремі сім’ї прибули сюди із Франкфурта на Майні, Мекленбурга, Саксонії, Австрії.

Після швидкого етнодемографічного зростання й переселення частини колоністів на Південь України у Біловезьких колоніях, за даними за 1834 рік, залишилось 1054 осіб, в тому числі 536 чоловіків і 518 жінок [6]. В цілому й надалі вони залишались важливим осередком німецької культури в Північному Лівобережжі України.

Поряд із аграрними колоніями у 1733 році у Суразькому повіті, у 8 верстах від містечка Клинці було засновано колонію Нові Мизиричи [10, 186]. Слободу, пізніше (1782) посад Клинці заснували вихідці з різних територій Російської імперії, які переслідувались за участь у церковному розколі й знайшли тут притулок на землях поміщика Борозни. Саме тут чимало купців заснували невеликі мануфактури, які спеціалізувались на виробництві різних видів сукна та полотняних виробів.

Окремі купці вели широку торгівлю із закордоном та Царством Польським. Зокрема П. Ісаєв, виходець із Клинців, торгував польськими сукнами та організував у містечку Мизиричи, у Мазовецькому воєводстві, фабрику, на якій працювали переважно німецькі майстри. Після того, як у 1831 році було відновлено митний кордон між Росією і Польщею, торгівля стає невигідною і малоприбутковою. Купці, які накопили значний капітал, переходять на виробництво сукон [8, с. 33]. Назва нового поселення із збереженням попередньої назви Мизиричи була викликана тим, що марку попередньої фабрики добре знали користувачі у Європі і в Китаї, куди П. Ісаєв поставляв свої сукна.

У першій половині ХІХ ст. посад Клинці був одним із потужних центрів суконної промисловості в Україні. Традиційно населення посаду займалося промислами, а з утворенням тут мануфактур поповнювало ряди найманих робітників. Згодом, після промислового перевороту, Клинці стають центром великої машинної індустрії [8, с. 29-30]. Створення тут нових підприємств на початку 30-х років ХІХ ст. мало певні труднощі, оскільки резерви кваліфікованих робітників були не безмежними. Значною мірою це спонукало купця П. Ісаєва створити тут іноземну колонію, основу якої складали б працівники його фабрики в місті Згерус у Мазовецькому воєводстві. Вибір Клинців був пов’язаний також із тим, що в більшості місцевостей суконна промисловість розвивалась у поміщицьких підприємствах з використанням досить часто кріпосної праці [9, с. 34]. Поряд із колонією Нові Мизиричи на сукняних фабриках Клинців працювало чимало іноземних робітників.

Таким чином, іноземні колонії та іноземна діаспора внесли з собою досить різноманітний європейський досвід та уклад життя. Аграрні Біловезькі колонії були побудовані на пристосуванні німецької агарної культури на тлі Лівобережжя. Промислові колонії надали цінний інженерно-технічний розвиток, передачу передових технічних знань, які переймалися вітчизняними майстрами та виробниками. Іноземні фахівці відіграли важливу роль у розвитку промисловості, будівництві та обладнанні нових фабрик та заводів, забезпеченні їх технічного оснащення. Поряд із технічним забезпеченням та впровадженням нових технологій іноземні майстри готували місцевих майстрів та кваліфікованих робітників, передавали цінний досвід.

Література
  1. Кривошия В. Етнічний склад української козацької старшини (1648 1782) // СЛ. – 1997. – № 4. – С. 56-62.
  2. Плохинский М. М. Иноземцы в старой Малороссии. Часть первая. Греки, цыгане, грузины // Труды ХІІ археологического съезда в Харькове. 1902 г. – Т. ІІ. – М, 1905. – С. 175 – 409.
  3. Велицын А. Иностранная колонизация в России // Русский вестник. – 1889 (январь). – Т. 200. – С. 155-157 февраль – С. 3-32; 1889 (март) – С. 98 – 130.
  4. Домонтович М. Материалы для географии и статистики России. Черниговская губерния. – СПБ, 1865.
  5. Ковалевський А. Беловежские колонии в Борзенском уезде // Черниговская памятная книжка на 1896/7 год. Карманная справочная книжка. – Чернигов 1896. – С. 243. – 246
  6. Державний архів Чернігівської області. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 4067.
  7. Ростовцев П. О фабричной и заводской промышленности в Черниговской губернии
    (О суконной фабрике Суражского уезда) // Черниговские губернские ведомости –1851. – №37. Гуттман Александр. Историческое развитие технической и мануфактурной промышленности Черниговской губернии и современное ее состояние // Черниговские губернские ведомости –1852. – №14. С. 135-140, №16. –С. 146-163, №17. – С. 171-180, №18. – С. 186-197.
  8. Деревянкін Т.І. Мануфактура на Україні в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. – К.:
    Вид-во АН УРСР, 1960. – 127 с.
  9. Гуржій І. О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962. – 205 с.

М.Б. Столяр,
к. ф. н., доц. кафедри філософії та культурології
Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка