Древня та докиївська Україна
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
Доповнення 3. Кримська трагедія
У низці злочинів, якою є історія усіх трьох дотихчасових російських імперій, депортація цілих народів, як і ґеноцид взагалі, - займає цілком особливе місце. Вони були найбільше властиві Третій більшовицькій - «Імперії Зла» - СССР, як втілення московської політики «дружби народов». Написати про все нема ні місця, ні можливості, та ми обмежемося класичним - виселенням кримських татар, яке відбулося 18 травня 1944.
Зробимо коротенький відступ. Конвенція з прав людини, схвалена Ґенеральною асамблеєю ООН 9.12.1948, - називає таке щось «народовбивством»: дії, вчинені з наміром знищити цілковито чи частково якусь національну, етнічну, расову чи релігійну групу...». Далі перелічуються методи, прямі та посередні, аж до навмисного створення для них «таких умов життя, метою яких було би суцільне чи часткове фізичне винищення». Підлягають осудові та покаранню «винуватці та співучасники» чогось подібного.
«Кримські татари», це назва не точна, та така, що дає можливість до зловживань. Зокрема, до пов’язання їх появи у Криму з часами приходу монголів 1240; бо, саме їх у Європі, чомусь, уперше названо татарами. Насправді, - це корінне тисячі років населення Криму, а його пізніша етнічна компонента - кипчаки, з’явилися там іще задовго перед монголами. Отже, така сама корінна нація у Криму, як українці в Україні, - з непам’ятних часів.
Всі ці тисячі років ми були сусідами, часом ворогували, а часом і воювали разом, проти спільних ворогів. Чимало козаків, що рятувалися від Росії, - знаходили собі останній притулок у ханаті або під дружньою йому Туреччиною.
Повзучий і сталий ґеноцид корінного населення, Росія розпочинає відразу по окупації Криму 1783; так само, як ґеноцид українців - від окупації 1709.
Уже в листі до свого коханця Потємкіна Єкатєріна ІІ пише, що Крим слід звільнювати від «басурманов» та заселювати росіянами. Що, загалом, поступово й робилося. Пізніше до цього приєднується й великий гуманіст (ну, російський, ви ж розумієте) Достоєвскій. Наведемо дещо з його «Дневника писателя» («Полное собр. соч. в тридцати томах», Ленинград, 1991, т. 23, с. 55), цього - воістину, зразка духовного ексгібіціонізму, якого не знайти, можливо, - ніде у літературах цивілізованого світу:
До речі, нещодавно в «Московскіх вєдомостях знайшов статтю про Крим, про виселення з Криму татар та про «запустіння краю». «Московскіє вєдомості« проводять зухвалу думку, що нема чого й жалкувати за татарами - нехай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян (так у тексті, О.Б.).
Насправді, важко вирішити, чи погодяться у нас усі з цією опінією «Московскіх вєдомостєй», з якою я від душі погоджуюся, тому що й сам давно так само думав про це ж «кримське питання». Щоправда, «Московскіє вєдомості» висловлюють бажання «не шкодувати за татарами» і т.і. не заради однієї лише політичної сторони справи, не заради одного лише закріплення окраїн, а виставляють і прямо економічну потребу краю. Вони виставляють як факт, що кримські татари довели свою незалежність правильно обробляти землю краю та що росіяни, а саме великоруси - на це будуть значно здатніші, і як доказ наводять Кавказ.
Та, покінчує, свої та «Вєдомостєй» ламенти, - рішучим і категоричним:
... принаймні, як не займуть місця росіяни, то на Крим неодмінно накинуться жиди та умертвлять ґрунт краю.
Отже, як бачите, навіть мотиви є - землю обробляти не можуть. Зауважимо, що незалежний Крим годував чи то п’ять, чи то більше мільйонів людей. Під росіянами він ніколи не годував себе сам. Це дещо відновилося лише між 1922 та 1944.
Але, капітально взялися за справу совєти, 18 травня 1944. Тоді з Криму були вивезені до Казахстану, Узбекистану або Сибіру всі його мешканці, крім росіян. Всього було депортовано майже чверть мільйона людей, третя частина тодішнього населення Криму, а саме - 228543 особи. «Татар» з них було 191088 (всі до останнього), решта - вірмени, греки, болгари... Нічого істотного з собою везти не дозволяли, а на збори давали аж 20 хвилин. Дорогою енкаведистські конвоїри добре наживалися: ломили шалені гроші за шклянку води.
Людей вивозили до східного Казахстану, до місцевості Бетпак Дала, більше відомої під назвою Голодного Степу, де скидали просто неба. Через рік від них полишилося менше половини. Інших «інородцєв» запроторили теж, кого у Казахстан, а кого - й до Сибіру.
Наведені вище дані стосуються власне Криму. Але до цього прихопили ще десь півмільйона людей зі «звільнених» вже (тобто - окупованих совєтами) частин України. Тих самих, болгар, греків, але до них прихопили ще більше українців. Розглядався й проект повного виселення цих останніх «с юга Россіі», отой - Сталіна-Жукова, але... Було визнано ще тоді: таке поки що технічно не по силах інтернаціональній великодержаві, побудованій на «дружбє народов». Отже, поки депортувати за вибором, нищити на місці, а там...
Офіційним мотивом Державного комітету оборони, очолюваного Сталіним (що й приймав рішення про депортацію цілого народу) була, ніби, «зрада» кримського народу (!): співробітництво з німцями. Підкреслимо, що тут був застосований принцип колективної відповідальності, засуджений згодом у Нюрнберзі (правда, тільки щодо німців). До цього нагадаємо, що героїв війни серед кримських татар на той час було, у відсотковому відношенні, - чи не більше, ніж серед будь-кого. Що до «зрадників», то... В часи Горбачова, коли знову постало питання про повернення вигнанців, російське ТАСС все щось там мимрило про «татарскій батальйон», який ніби формували німці. Хай і так буде, формували, от і будемо відправлятися від нього.
Чисельність батальйону становить приблизно 600 людей, отже... Як пригадати, що славетна «Россійская освободітєльная Армія» (РОА) ґенерала Власова складала десь півтора мільйони, то воно й вийде, що на одного татарського «зрадника» припадало аж 2500 російських, - як, нічого? У відсотковому відношенні - теж, ушестеро більше. Не будемо перебільшувати провини «власовцєв», але... треба ж і совість мати, бо - ніхто не думав за це відправляти всіх росіян до Сибіру. Хоч на цьому наполягає елементарна логіка. Але, хто й коли у Москві користувався звичайною логікою? - там цей сюжет - невідомий. Та, й нечувана річ, підкреслимо ще раз, за зраду когось - карати весь нарід. Нечувана - крім Росії, яка сама поставила й ставить себе поза межами цивілізованого світу.
Але, батальйон (як він дійсно був, таке ще потрібно довести!), це одне; другим було те, що в Криму існував потужний рух опору німецькій окупації. Котрий, як можна легко здогадуватись, складався переважно з корінних кримчаків. Та всі сліди існування якого по депортації корінного населення Криму (крім московських зайд), - були ретельно знищені, але... Марність совєцької брехні завжди полягала не лише на очевидності неправди, але й на тому, що вони ніколи не могли донищити до кінця доказів правди. Так само й тут: є безліч контрсвідоцтв: не було «сотруднічєства с нємцамі», не було «кримского правітєльства во главє с ханом Асаном Білялом»... Був опір німцям, запеклий та затятий; була совєцька брехня.
Бо, інакше, - чому би за зв’язок з партизанами були спалені німцями села Баксан та Аргин, а в селі Улу-Сала розстріляно 60 мирних людей? Для створення «мертвої зони», знову ж, проти партизанів, - в гірському Криму було зрівняно з землею 127 сел, з них 105 - татарських.
За голови партизанів Ібрагіма Аметова, Абдул Керіма Аширова, Ісмаїла Велієва, Ібрагіма Ісаєва та Бекіра Османова, - було призначено нагороду по 26000 дойче марок. (!) за кожного; не бачимо тут, якось, російських прізвищ...
А от теж, досить цікаве повідомлення (де автор, щоправда, посилається на працю Е.Шамко, Дорогами кримських партизанів):
У селі Каракіят під Сімферополем знаходився штаб підпільної організації під керівництвом Абдули Дагджи (підпільна кличка «дядя Володя»). Підпільники здійснювали диверсії на зализниці та об’єктах ворога, збирали розвіддані, визволяли полонених, збирали зброю, продовольство, ліки. Їх викрили провокатори Зоя Мартинова і Тетяна Андреєва. Частину заарештованих повісили, частину розстріляли в радгоспі «Червоний». Зараз там стоїть обеліск з написом: «Комуністам і комсомольцям, що загинули від звірячої розправи німецьких фашистів - від комсомольців Сімферопольського району». Прізвища загиблих не вказані.
(Е.Давиденко, Важке повернення, журн. Україна, № 26, 1991).
Дуже зворушує, насамперед те, що як там серед «комуністов і комсомольцєв» втерся якийсь «бєспартійний», - на нього наплювати. А, що прізвища не вказані, то це цілком природно, - прізвища не ті. Але, хай би тоді вже вказали прізвища обох провокаторок, то ж уже не соромно: відбірні росіянки!
До речі, про той же радгосп «Червоний» брехали, ніби там німці спорудили свій концтабір з «пєчамі», в яких «татари» спалювали людей (природна річ - «русскіх»). Але, шкода, доведено, що там навіть отих «пєчєй» не було...
Чимало подібної брехні розпускалося з подачі якогось там Мокроусова, якому Кримський обком ВКП(б) перед смертю доручив очолити партизанський рух у Криму. Він рясно брехав, як про власні успіхи, так і про ненависних йому «татар». А його - слухали, попри те, що він виявився людиною абсолютно безвідповідальною, вкінець спитим, до пропиття розуму алкоголіком. Людиною юридично не дієздатною.
Але, як бачите, кримські татари все одно були депортовані. Це показує, наскільки непереносною для більшовиків буває звичайна істина. Особливо, як вона протирічить власним божевільним намірам...
Про інших депортованих, яких теж було чимало, - греків, вірменів, болгар та українців, нічого не писали, наче їх не було взагалі.
Замість вивезеного корінного населення - завозяться численні переселенці з Росії: їдуть родинами, навіть цілими «колхозамі». На початок 1945 до Криму переселено вже 17040 родин, та все - ще попереду, Всі вони були розселені по татарських домівках, добре влаштованих господарствах. Так він створювався, уславлений солженіцинський «русскій пєрєвєс», але... Працьовиті та трудолюбні люди на чуже, як відомо, не ласяться. Перше, що вони зробили, так це перерізали та з’їли «под водку» всю худобу та домове птаство. Потім почали вирубати на зимове опалення татарські сади та виноградники. Проївши та промарнувавши татарське добро, вони почали вимагати допомоги від влади; потім - почали розбігатись, поповнюючи собою ряди міського люмпенства. Так не виправдалися надії турботливого Фєдора Міхайловіча на те, що вони будуть «гораздо способнєє». «Оновлений» Крим ще тоді, по війні міцно сів на утримання сусідньої України, на якому перебуває й досьогодні; перебуває на її шиї.
Але, вивезти людей на смерть до Голодного Степу, то було лише половиною справи. Треба було замісти сліди, ліквідувати те, що залишилося по них. Як тоді, першого разу, - у 1783; історичний інстинкт спадкового злочинця. А ліквідувати - було чого. Бо з часів деякої культурної автономії в совєцький період - з’явилися численні паростки нової самобутньої кримської культури. А по музеях Криму ними було турботливо зібране те старе, що вийшло цілим із попередніх російських погромів (pogrom - так сьогодні й пишеться по словниках Європи; а от sputnik - так чогось і не прищепилося).
Тепер підлягало повному знищенню все, що могло нагадати про існування кримського народу в Криму в минулому.
Підлягали знищенню всі письмові або друковані матеріали кримською мовою або кримських авторів. Та - не тільки. Спалювалися, згідно з інструкціями, твори російського графа Л.Толстого, перекладені на кримську мову. Ноти романсів та арій російських композиторів, де були кримські тексти. Навіть «безсмертні твори» Лєніна та Сталіна, тією ж мовою. Підлягали знищенню будь-які документи з кримської, не імперської історії; навіть - тисячолітньої давності; навіть унікальної цінності. Спалено було всі експозиції музеїв народного мистецтва. Що можна було спалити - палилося; що не горіло - розбивалося. Одночасно була проведена нова архітектурна чистка. Були знищені (іноді - під фіктивним приводом воєнних ушкоджень) древні будівлі, які випадково вціліли від попередніх руйнувань.
Разом із народом мала зникнути без сліду його культура, та взагалі, все, що про нього нагадувало.
Так було здійснене друге російське «покорєніє Крима».
Було довершене знищення цієї древньої культури, набагато старішої від російської. Яка, за свідоцтвом учених експертів, увібрала до себе культурні традиції своїх попередників: кимеріян, таврів, ґотів і кипчаків; так само, як із цих історичних народів Криму склався його сучасний нарід.
Тих самих великих традицій, додамо від себе, з яких пустоцвіт Росії не сприйняв ніколи й нічого. То був іще один історичний злочин у низці багатьох, багатьох інших; не менш мерзенних.
Формальна «рєабілітація» (виявляється, що жертви ґеноцидного злочину - ще потрібно «реабілітувати», - яке безмежне совєцьке нахабство, який нечуваний цинізм!) «рєпрєссірованних народов» давно відбулася, але... Це сталося лише указом «Вєрховного Совєта» від 5.09.1967, за царювання отих двох «висуванців 1937-го» - Л.І.Брєжнєва та А.Н.Косигіна; а на «мєста» були віддані накази - не сприймати це серйозно. На те, щоб спрацювало хоч це - порожня формальність, - скільки ж зусиль та років життя, змарнованих по російських таборах та «псіхушках» - прийшлося витратити відважним борцям за волю кримського народу: українському ґенералові Петру Григоренку та кримчанину Мустафі Джамілеву! - та, чи тільки їм одним?
На повернення рештків цих людей на батьківщину потрібні сьогодні чималі гроші. За всіма законами справедливості їх повинен сплатити злочинець СССР, усі обов’язки якого успадкувала Росія, але з цієї - не візьмеш. Щось на це знаходиться тільки у не до кінця дограбованої «старшім братом» України. Але, при подібних засобах саме лише повернення займе багато десятків років.
А ті там, у Москві - всесвітньому центрі ґеноциду, - взагалі роблять вигляд, що це їх не стосується. Їх цікавить, тільки єдино: «русскій Крим», русскіє Куріли»...
Доповнення 4. Кубинська криза та вбивство президента
Кубинська криза була, як свого часу Польська війна 1920, - зворотнім пунктом совєцької політики, знаменувала відхід від авантурної політики прямого військового протистояння за явно ницих власних сил - до політики більш довгочасової та виваженої.
Оглядаючи всю коротку діяльність біснуватого Хрущова, важко буває позбавитись відчуття того, що саме він був найбільш енергійним із совєцьких вождів. Подібно до Брежнева, Косигіна або Андропова - він був цілковитим поріддям сталінського 1937. Хоч, як і всі вони, доволі недолугим. А на вечірках «вєлікого Сталіна», якими той пнувся розвіяти зловісну іпохондрію, що так давила його наприкінці життя, - «Нікіта» незмінно фігурував на ролі блазня. Вже одного цього було досить, аби набути такого синдрому задавленої аґресивності, якого з надвишком вистачило на оті десять років «вєлікого дєсятілєтія». Не дивно, що потім, за оте коротке десятиліття свого особистого правління, він і миті не дав комусь нудьгувати. Він був, як і Сталін, свідомим та холоднокровним політичним убивцею. А цей доведений факт ставить нас і перед проблемою так і не розкритого та найбільш сенсаційного політичного убивства ХХ ст., - президента США Джона Ф.Кеннеді (1917-1963) в Далласі 22.11.1963.
Офіційна версія була (та й - полишилась) вкрай убогою. Убивство президента скоїв ніби такий собі неробний волонтер американської морської піхоти - Лі Гарві Освальд. Який потинявся якийсь час на Кубі та в СССР, звідки й вивіз свою дружину Марину; як виявилося в ході слідства - патологічну брехуху. Причини вбивства? - про таке не було мови з самого початку. Освальд категорично заперечував причетність до замаху, але виправдатись так і не встиг: перед судом був прилюдно застрелений, супроводжуваний під руки поліцією, дрібним місцевим гангстером Джеком Рубі. Який і помер, в свою чергу в місцевій тюрмі за не досить з’ясованих обставин. Отак, коротко і просто: один психічно незрівноважений злочинець убив президента, а другий психічно незрівноважений злочинець - убив його. По-американськи просто. Мотиви злочинів? - вибачайте, про таке під час слідства й мови не було.
Отже, в усьому - примітивно-немовлячий американський рівень. Але - чи не дивно вже примітивний? - чи не занадто вже немовлячий? От в цьому й уся справа. Важко не помітити, що замість розкривати злочин - його радше намагалися поспіхом приховати.
Соціологічна служба Гарріса по гарячих слідах провела опитування, вони там дуже люблять таке щось, та згідно з них з цією офіційною версією подій погодилося 80% опитаних, - прості люди, що ви хочете...
*
Але, по оприлюдненні повищої версії авторитетною комісією на чолі з верховним суддею Ерлом Варреном - час минав далі, та не минав марно. Бо тим часом зникали одне за одним люди, які наповнили своїми свідченнями (хоч і без жодних видимих наслідків) всі 256 томів справи, зібраних комісією Варрена. Йшли за межі цього світу в різний спосіб, де автокатастрофа, де зникнення без сліду, де нерозкрите убивство, а де й самовбивство без мотивів, хіба інсценоване.
Усе це не уходило уваги всюдисущої преси, та впливало й на людей, що її читали. Та вже за якихось три роки по вбивстві в Далласі та ж служба Гарріса засвідчила радикальну зміну громадської думки: на рік 1967 в офіційну версію вірило менше 20% опитаних, а переважна більшість у майже 70% була переконана в існуванні розлеглої змови проти президента Дж.Ф.Кеннеді.
Можна думати, що саме ця серія запобіжних убивств і вплинула в рішучий спосіб на думку людей: змовники перестаралися, замітаючи сліди.
Отже, зупинимося та звернімо спеціальну увагу на це. Бо таке тупе нахабство й зарозумілість були й є характерними саме для отого злочинного антисвіту на схід від Перемишлю, де царювала й царює неправда. Пригадайте, як отого 1937 ліквідували не лише тих, «кого надо», але й причетних до ліквідації, катів, а часом - і катів катів. Аби тільки не можна було ніколи розібратись у подіях, навіки приховати минуле. Згадайте, від чого збігав на захід від Хрущова благополучний та нагороджений убивця Л.Ребета і С.Бандери.
Бо першим гаслом злочинного світу на схід від Перемишлю, який розпочинав свого існування відловом рабів річками, що й сьогодні усі носять
фінські назви - було оте невмируще: «замочіл, і конци в воду». Адже, кальки подібного виразу ми не знайдемо більше в жодній з мов світу. Не дарма цю древню ідіому нам нагадали нещодавно у зв’язку з подіями в Чечні.
Офіційна версія убивства століття була настільки примітивною з самого початку, що чимало людей на повний голос піддали її сумніву; та почали досліджувати справу на власні сили. Вони не багацько вшкурали, але принаймні порядно підірвали вірогідність офіційної версії подій.
Нью-йоркський адвокат Марк Лейн звернув уваги на те, що убивць, отих психічно незрівноважених одинаків - мало бути принаймні двоє, та діяти вони мали з погодженістю хронометра: один (Освальд) стріляв з 6 поверху книжкового складу обік вулиці, а другий від віадукту залізничної колії, під який прямувало авто президента. До нього приєднався такий собі Томас Бьюкенен, що виклав свої міркування в паризькому тиждневику «Ль’Експресс».
Він підтримував версію про змову та котив бочку на техаських нафтових магнатів, фінансову еліту Далласу, без дозволу якої не можна було ні обрати губернатора, ні найняти двірника. Ясна річ, реабілітувати подібну потолоч, кримінальну не в тому так в іншому, - було би цілком недоречне. Але, дозволимо собі зауважити, що не відмічено якихось їх чвар з федеральною адміністрацією перед тим, як і вигід, що вони мали здобути зі смертю президента потім, отже...
Бьюкенен приписує їм бажання перенести ділове серце США з Нью-Йоркського Волл стріт до Далласу, але то вже взагалі якась фантастика: таке щось можна робити в СССР, але не в США; там це робить саме ж и т т я, а бодай не президент; або ще хтось.
Підняв був нове розслідування справи й прокурор Нью Орлеану Джім Гаррісон, три роки потім. Він теж засвідчив не абияк важливу обставину. Він незаперечно довів, що йому в розслідуванні всіляко перешкоджали американські спецслужби, що навіть підсилали йому лжесвідків.
Відкрив він у справі й кубинський слід, але... емігрантський. Бо, бачите, вони хотіли вбити свого Фіделя, а от Кеннеді - їм цього не дозволив. От вони й розсердилися на нього, так так, що з пересердя й убили. Така їх типово гек-фінівська простота та безпосередність, зауважимо це, здатна навіть поставити під сумнів і те позитивне, чого зміг добитися Гаррісон.
А все це разом викривало й причетність до справи урядових кіл адміністрації президента Ліндона Джонсона. Бо, що ж тут поробиш, мовчання, як до нього ніхто не примушує - є знаком згоди.
Але, скаже кожний, були ж у США і наступні уряди, інших президентів, то чому ж вони не лише не спричинилися до розкриття справи (а минуло ж мало не 40 років!), а й навпаки - робили все для того, аби вона так і полишилася не розкритою? Не були зацікавлені демократи? - добре, а що ж - республіканці? Бо, зверніть увагу- тихо проминув її в часи свого президентства навіть лицар без вади - Рональд Рейган, невтомний борець проти Імперії Зла.
Таке щось буває лише за умови, що таке розкриття таємниці могло би стряснути не тільки країною, але мало не цілим світом.
Так, хто ж вони були, убивці президента Кеннеді?
*
Але, всьому цьому передувала Кубинська криза та варто спочатку придивитись - на якому політичному тлі все відбувалося.
Головний аґресор світу Совєцький Союз, який примудрився єдиним із усіх імперіалістів-учасників придбати які-неякі територіальні здобутки - тоді щосили розгортав гонитву озброєнь - головне стратеґічних, запустивши 4.10.1957 першого штучного супутника та спустивши на воду 12.04.1959 атомоход «Лєнін».
Потім 4.10.1959 фотографується зворотній бік Місяця («наші ракети - лучшіє в міре!»), а кульмінацією космічного дійства стає запуск у космос совєцького майора Ю.Гагаріна 12.04.1961. Зеніт усіх совєцьких космічних проектів; а разом і початок їх швидкого занепаду. А президент Дж.Кеннеді тим часом обіцяє, що США висадять людину на Місяць іще до кінця десятиріччя; як і сталося. Для Москви цей виноград назавжди полишиться зеленим, хоч вони й навряд чи належно зрозуміють усю глибину своєї поразки.
Тим часом, діє й друга сторона. Президент США Двайт Айзенгауер 17.07.1959 проголошує заснування щорічного «Тижня пораблених націй», а серед них є й ворог № 1 в очах Москви - українська. Тема є актуальною, тема підхоплюється іншими та на черговій сесії Ґенеральної Асамблеї ООН 1960 - прем’єр Канади Джон Діффенбейкер гостро засуджує московський колоніалізм. Повторюючи та підсилюючи свої звинувачення 22.11.1961 на конференції в Торонто. Все це - не марно, бо восени 1959 на Закарпатті проходять широкомасштабні військові маневри. Преса Заходу роз’яснює та заспокоює, що це не підготовка совєцького наступу на рештки Європи, ні. Це, мовляв, справа внутрішня. Під видом маневрів - масштабна каральна операція проти залишків українського національно-визвольного руху. А таке нікому в Європі, бачите, не загрожує.
Влітку ж - 1.06.1962 Хрущов підвищує ціни на м’ясні вироби та м’ясо, чим викликає соціальний вибух, - в одному невеличкому Новочеркаську - відразу пів тисячі жертв.
Але, - Хрущов тут - Хрущов там. Восени 1962 він провокує ще й Кубинську кризу: домовляється з не менш войовничим Фіделем. Цей дозволяє Хрущову встановити на Кубі совєцькі балістичні ракети, націлені на весь густо заселений схід США. А тим перетворивши Кубу на мішень для відповідного удару (а може - й превентивного, чому ні?). На неї вистачило б і трійки атомових бомб, щоб не полишити нічого.
Американські розвідувальні літаки П-2 негайно все це фотографують в деталях та виникає гучний скандал в ООН, з наступною блокадою Куби 22.10-21.11.1962 та під тиском світової громадськості совєти вимушені вже 28.10.1962 забрати свої ракети назад, за море.
Якщо Хрущов і дійсно прагнув перевершити великого провокатора Сталіна, що так його принижував, то це повністю вдалося. Бо то була чиста авантюра з тими ракетами, провокація від початку і до кінця, брудний шантаж. Та могла дорого обійтися ініціаторам; власне - їх народам, долею яких вони свідомо грали.
Бо, не тим було реальне співвідношення сил.
По отриманні відомостей розвідки з Куби командуючий стратеґічними повітряними силами США (а ним був на той час відомий ґенерал Кертіс Лімей) зібрав за кілька днів на старт армаду з 700 важких стратосферних бомбардувальників В-52, навантажену атомовою зброєю. Кожен із них був здатний обернути на попіл мільйонне місто, а совєцькі засоби протиповітряної оборони були безсилі проти них. Та якби «наш Нікіта Сєргєєвіч» своєчасно не підібгав хвоста та не забрався геть з Куби - Совєцького Союзу могло би не бути вже 50 років тому. Це було чи не єдине його розумне рішення, але - яке ж...
Потім гучно провалюється совєцький всесвітній фестиваль молоді в Гельсінкі, проти нього не вшухають демонстрації вільної фінської молоді, фестиваль демонстративно покидають делегації країн Третього світу, на яких робить ставку СССР: Дагомеї, Нігерії, Сенегалу, Уганди, Цейлону...
А останню крапку на політичній кар’єрі Н.Хрущова ставить політичний процес над убивцею С.Бандери - Богданом Сташінськім в Карлсруе 8-10.10.1962. Весь кінець 1962 та початок 1963 - то хвилі народних протестних демонстрацій мало не по всіх країнах світу.
Так, знаючи все це - спитаємо тепер себе, чи міг по всьому цьому Хрущов прикласти руку також і до вбивства американського президента? - та так, безумовно (чи дійсно приклав - то вже зовсім інша річ, ви розумієте). А, як зважити все попередне до кінця, - то може було би й дещо дивно, якби не приклав. Хоч підкреслимо саме тут же - жодних вірогідних доказів на це немає.
Бо, це людина розумна, наділена логікою - в стані розібратись у завилих пов’язаннях причин та їх наслідків. А ці - палеолітичні залишки в сучасності, з їх дологічним та маґічним мисленням? Їм такі тонкощі просто недоступні, для них є одне, але понад важливе: якщо щось там трапилося - «кто за етім стоіт?» Бо для них - певний, за всім, аж до подій в Новочеркаську або Джезказгані - стояв американський «імпєріалізм», а вже за цим останнім - хто ж, як не президент?
Все це - одне до одного, як у тих середньовічних християнських монахів, невігласних але як же праведних, - в усіх негараздах був винний тільки диявол; певний, навіть у тих вошах, яких так легко було позбутись. Бо, маґічне мислення - то є маґічне мислення, і нічого тут не поробиш.
Доповнення 5. Василь Стус
Навряд чи можливо, бодай коротко, відмітити тут усіх, хто за десятиліття зупиненого совєцького часу - віддав кращі роки свого життя на боротьбу зі злочинним совєцьким режимом. Але неможливо не пригадати тих, хто не лише відмовилися служити основній рушійній силі свого ХХ ст. - політичному шахрайству, політичному криміналові, але й приплатили за це власним життям. Чимало й було, але першою пригадується наша остання жертва - Василь Стус (1938-1985). Йому напрошується й паралель, його старший співбрат Федеріко Гарсіа Лорка (1898-1936), що прожив іще менше. Вони жили по різних країнах та в різний час, але обидва убиті нескореними, переслідувані злочинною, антинародною владою. Обидва були народні поети.
Василь народився 6 січня на Святвечір у с. Рахнівці Гайсинського повіту на Вінничині, у селянській родині. Батьки пережили перед тим колективізацію 1930, потім голодомор 1933, а щойно терор та репресії 1937, і родина вимушена була 1940 податися на Донеччину в пошуках іншої праці.
Літературний шлях поета, що й привів його до загибелі, починається на філологічному відділенні Сталінського педінституту (Донецьк), а перша добірка його поезій була оприлюднена 1959. Після служби в армії та двох років учителювання в Горлівці, В.Стус поступає 1963 до аспірантури в Інституті літератури в Києві. Але, вона хутко покінчується 1965, коли його звідти відраховують; звичайно - з політичних мотивів. Починаються перші поневіряння.
Мало хто сьогодні - на жаль, пам’ятає ту епоху. Тому так легко й невимушено нам продовжують її нав’язувати. То були часи, коли на зміну Н.С.Хрущову, більшовицькому невігласові з «ідєямі» - прийшов шляхом двірцевого путчу невіглас без жодних ідей - Л.І.Брєжнєв; зі своїми ще більш тупими та невігласними поплічниками. Досить нагадати, що перлиною мудрості (та підсумком епохи) стало згодом оте, що «економіка должна бить економной» (бо потрібно заощаджувати на гонитву озброєнь), а незмінним джерелом творчого натхнення - слугувала пляшка «Столічной». Та коли своєрідною культурною революцією стала розбудова цирків.
Світогляд цим людям замінювала суміш великоросійського шовінізму «охотнорядского» рівня, та - демагогії марксистського знахарства.
Саме це - власна інтелектуальна голість, повна та остаточна, і всезагальна духовна убогість, схиляли цих людей до підозри, - в кожній розумній людині бачити ворога. Спонукували ганити та переслідувати все, що було розумніше від них, а вже щодо цього... то хто ж не був... Всім розуміючим людям вже наприкінці «епохи» було гранично ясно, що віднині «комунізм» покладається не на «сілу всєпобєждающіх ідєй Лєніна», а на всесвітню атомову загибель людства, після якої - «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє...» Чи тут малися на увазі вони ж - вражені передчасним старечим маразмом діячі з Політбюро ЦК КПСС? - мабуть - так...
«Епоха Брєжнєва» стала вирішальною в загальному процесі деінтелектуалізації, а значить і деградації величезної країни, коли справжню інтеліґенцію почали замінювати імпер-люмпени з дипломами та вченими ступенями совєцького виробу, а переважна більшість людей надійно відзвичаїлася думати. З причин цілком поважних: бо думати - було небезпечно. А все це згодом і призвело до того, що коли після 1991 народи колишнього СССР отримали деякий шанс на майбутнє, - його здебільшого не було кому підхопити, крім сірих номенклатурних посередностей, або ж відвертих політичних блазнів.
Епоху недолугого брежнівського царствування часто називають «епохой застоя», але це є так само дезорієнтуюче та відволікаюче від головного, як називати епоху сталінського терору - «епохой культа лічності». Бо перше та друге - рівно, були лише побічними наслідками головного - тотальної політичної реакційності правлячого режиму.
А отой брежнівський рівень освіти, не без свідомого сприяння декого (відмітимо й це) - добре прижився у незалежній Україні.
Саме в ці темні роки складався характер Василя Стуса, - людини, поета та інтелектуала. Про національні переконання і згадувати не будемо, адже вони є неодмінною складовою того, що було перелічене попередньо. Бо є інтелектуали-націоналісти, але не може бути й не буває, скажімо, інтелектуала інтер-люмпена (або інтелектуала-марксиста): тут перше - геть заперечує друге, ви розумієте.
За темних часів, коли країна була надійно відгородженою від світу залізною куртиною, коли невігластво стало доброчесністю («ми не зналі!»), Василь Стус - дивно - знав усе, що йому було потрібно: знав Хосе Ортеґу і Ґассета, розумівся на поглядах сучасних йому екзистенціалістів... Глибини його тодішнього розуміння суті подій Других Визвольних Змагань 1917-1921 - може позаздрити фаховий історик. І все це в країні, де незнання - як колись у Середньовіччі - було зведене до рангу цноти.
Не можна сказати, що поет не мав перед собою жодного вибору, - далебі!.. Такий вибір був можливий навіть у ГУЛАГу народів - СССР. Він міг стати - чому ні? - офіційним поетом, оспівувати злочинства режиму вдома і за кордоном, та незворотньо померти як поет, укупі з тим режимом, але... Скажемо про це коротко так: ґеній поета переміг у ньому все інше. Бо він обрав для себе служіння не партії, а - нації, народові.
Зауважимо, що подібна альтернатива виникала для багатьох поетів саме ХХ ст., не лише для Стуса і Лорки.
Понад багато для розуміння такого вибору дає нам суто літературознавче дослідження поета, влучно назване «Феномен доби», піднаголовок - «Сходження на Голгофу слави» (1970-1971). То є блискуче до ґеніальності поетичне та соціологічне дослідження саме творчості поета, який подавав був великі надії, але убив себе, пішовши на угоду зі злочинною владою, - Павла Тичини (1891-1967). Він так і не став пророком революції, але перестав бути поетом, - «обрав шлях до самознищення», як пише про це В.Стус. Вражає глибина проникнення до суті проблеми, до психіки людини, що почавши поетичний шлях кроками ґенія - капітулювала перед силою та стала літературною мумією задовго перед фізичною смертю. Розважимо себе дотепним та блискучим, хоч і дещо макабричним спостереженням поета:
Ґеніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років - це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використання мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини, це майже ірраціональні спроби примусити усміхатися голий череп.
(В.Стус, Твори у чотирьох томах, Львів, 1994, т. 4, с. 336)
Цей, без емоцій та суто науковий аналіз життєвого шляху поета, що купив собі земне існування за ціну зради самого себе, - сприймається як символ. Поготів сам В.Стус на той час давно зробив свій власний вибір та ніколи не зраджував себе.
Василь Стус, як до речі й Федеріко Гарсіа Лорка, - не був революціонером чи політичним борцем. Не він створював альтернативу, не він ставив перед вибором. Він був, насамперед творцем, для якого на першому плані була національна культура, її історія та процес її творення. Борцем його зробила зграя невігласних, але фахових злочинців, тупа як безглузда, що вбачала загрозу для своєї монополії на владу вже в самому порушенні будь-яких інтелектуальних інтересів. Була владою антиінтелектуальних невігласів. Їх плідна діяльність по деінтелектуалізації та дегуманізації суспільства, як ми це вже відмітили вище, - дає про себе знати й сьогодні. Не в стані самі в чомусь відрізнити супу від помиїв, комуністичні партфункціонери ганили та переслідували все, що здавалося їм підозрілим, все, що носило на собі відбиток таланту або інтелекту. Поготів же, національної культури, - «націоналізм!»
Федеріко Гарсіа Лорку розстріляли без суду та слідства в серпні 1936 фалангісти Франко неподалік рідної Ґранади. Василя Стуса ганяли по судах та слідствах аж поки той не загинув за не до кінця з’ясованих обставин у Пермському таборі нелюдського режиму, призначеному саме для таких як він; це сталося на початку вересня 1985.
Дивно різними були їх шляхи та долі, цих двох великих поетів, але як же дивно багацько спільного є у них, від сільського походження й особистих рис характеру, та аж до найсуб’єктивнішого - засобів поетичного виразу. Наш поет добре знав та високо цінував свого попередника - про це свідчить його інтерес до перекладів Федеріко. Про це ж саме свідчить короткий (десь на сім десятків рядків) нарис «Гордість Еспанії» (теж там, т. 4, с. 229) написаний з нагоди 30-річчя вбивства поета. Свої критичні нариси В.Стус писав радше мовою науковця, втискуючи до тексту якнайбільше інформації, та цей нарис дає для розуміння єства Гарсіа Лорки чи не більше ніж інші розлеглі дослідження. Він визначив Федеріко Гарсіа Лорку як гордість Еспанії; що ж, а для нас Василь Стус був та полишається, так само, гордістю України. Але, ця тема ще очікує на своє повне розкриття.
Переслідувати та карати поетів - то є історична традиція Росії, опробувана ще на початку позаминулого століття на Тарасі Шевченко. Його теж відправили до солдатчини, на казахстанське заслання, щоб не був надто розумний. До цього, йому заборонили робити саме те, на що створив його Бог - писати та малювати. Отже, цим Ніколай І розписався в тому, що російські «самодєржці» були не лише тиранами, але ще й звичайною хамлотою, темною та невігласною. Невігласнішою від власних рабів. Але, віддамо їм і належне, Шевченка не запроторили до «острога» (прототип пізнішого совєцького концтабору) або не вбили. Бо, все це неподобство не виникло на порожньому місці, особиста диктатура Сталіна або Брєжнєва не виросла з якоїсь там мітичної «діктатури пролєтаріата», якої ніколи й ніде у світі не існувало, а виросла - прямо та безпосередньо - із російського самодержавства. Так само, як їх головна опора; адже вся лінія - ЧК, НКВД, МҐБ, КҐБ, - то лише плоть від плоті «царской охранкі». На користь якої трудилося свого часу й чимало більшовиків; починаючи від Лєніна зі Сталіним.
А все це разом свідчить і про те, що Росія розвивається ніяк не у бік прогресу або ж «смягчєнія нравов», а тому сьогодні є більшою небезпекою для людства, ніж тоді - 100 або 200 років тому; було би тільки кому це розуміти.
Але, поміркуємо далі, це завжди корисно, бо завжди підставляє реальність (або історію) - з нового боку. Очевидним було й тоді, що законних підстав для переслідування поета - не було й не могло бути, отже його запроторення до концтабору, а поготів і смерть в ньому - були кримінальними злочинами. Переслідуванням за переконання. Сьогодні 17 років як з нами немає В.Стуса, та не минув іще навіть термін давності для звичайних кримінальних злочинів; нагадаємо, що для злочинів проти людства - такого терміну взагалі немає.
Керівництво Пєрмскіх таборів, де загинув поет - є під суверенітетом чужої держави, але... Судили В.Стуса в Україні, та живі ще всі вони, мабуть, уся ота банда дрібних прислужників злочинної (навіть - за її власними законами) совєцької влади: прокурори, слідчі, «народниє судьі» тощо. Ті, що виносили вироки, й ті, що їх затверджували. Живут не тужать, мабуть, і ті - із совєцькими дипломами та ступенями, які подавали «експєртниє заключєнія» з приводу «антісовєтского» або й прямо «контррєволюціонного» змісту творів поета, чи не так? Всі вони - його переслідувачі, схоже на те, влаштовані як треба, займають не останні посади в незалежній Україні. А він - сорокасемилітній - вже 16 років лежить у могилі. До речі, а чи він взагалі - «реабілітований» офіційно? - бо може статися, що й ні.
Не оминемо й того, що свого часу він був далеко не один. Бо, а де ті, що судили Миколу Руденка, Валерія Марченка та Олексу Тихого? - та багатьох, багатьох інших; уже не в таких гучних процесах. Можливо, що й вони не знають горя, сидячи десь на теплих посадах або високих (не для народу!) пенсіях, уже в незалежній Україні.
Так от, чи не можна - бува - хоча би частково відновити справедливість та притягти до судової відповідальності отих вірних холопів злочинного режиму, посібників злочинної системи? - бо, добре відомо, що саме повна безкарність спонукує на все нові й нові злочини.
Убити звичайну - шерегову людину, це злочин безумовно гідний смерті, смертної кари, що би там із цього приводу не базікали нам лицемірні «гуманісти» з Ради Європи. Але, вбити народного поета, то вже злочин мало не всесвітній, злочин проти людства. А для таких є навіть Міжнародний трибунал. Однак, кожен, хто знає нашу незалежність - повинен розуміти практичну неможливість чогось подібного. А значить - і справжню ціну отій незалежності.
Все це є чи не найбільшим із можливих докорів сумління для всього українського народу. Нехай, припустимо, що ті люди діяли стисло за тодішніми законами, добре. Не будемо заводити судових порахунків, навіть попри те, що то були злочинні закони. Але, є ж іще закони сумління. В насправді незалежній Україні всі причетні до таких справ - повинні би давно бути відсунені принаймні від громадського життя, що би там не було. Таке щось повинна чітко розуміти будь-яка людина, що вважає себе порядною. І не потрібно тут посилатись на те, що ми жили у ХХ ст. - сторіччі нечуваних історичних злочинів та сторіччі абсолютної безкарності. Але, ще раз озирніться навколо, і ви зрозумієте, що нічого істотно не змінилося, а тому ... А тому й надалі (а може - й навічно) полишиться так, що:
« Проблема розвитку нашої духовності - це проблема сізіфової праці, це сподівання реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах». (В.Стус).
Колись, на самому-самому початку своєї більш-менш педагогічної діяльності, Василь Стус писав у листі до іншого - вже офіціозного поета Андрія Малишка (12.12.1962):
Зараз читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отже, картина дуже сумна.
У нас немає майбутнього, коріння нації тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживемо, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації (теж там, т. 4, с. 370).
Дуже цікаво, що би він сказав із цього приводу сьогодні, наш великий поет, потрапивши якимось дивом до тієї самої Горлівки, де він колись починав. Але - до Горлівки нової, незалежної України. Або до того ж Донецька.
Цікаво, дуже цікаво...