Наукових праць
| Вид материала | Документы |
- Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
- Вимоги до оформлення статей у збірнику наукових праць пдату, 24.02kb.
- Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
- Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
- Бібліографічний покажчик наукових праць, 3125.96kb.
- Наукова робота за 2008-2009, 347.53kb.
- Реферат цикл наукових праць "Інформаційно-еволюційна економіка І проблеми її становлення, 196.89kb.
- Основні види студентських наукових досліджень види науково-дослідної продукції, 366.46kb.
- Список наукових праць, 17.93kb.
- Список наукових праць, 140.8kb.
УДК 37.012+910.1 (045)
І.М. Шоробура
кандидат педагогічних наук, доцент,
проректор з навчальної роботи,
Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія
ШКІЛЬНА ГЕОГРАФІЧНА ОСВІТИ
В ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ С.РУСОВОЇ
У статті розглядаються проблеми шкільної географічної освіти в педагогічній спадщині С. Русової. Аналізується внесок С. Русової у розвиток географічної освіти та методики її викладання. Розглядаються завдання шкільної географічної освіти цього періоду та можливі шляхи їх вирішення.
The problems of school geographical education in the pedagogical heritage of S. Rusova are revealed in this article. S. Rusova’s contribution into development of geographical education and geography’s methods of teaching are analyzed. Basic tasks of school geographical education of this period and possible ways of their solution are considered.
На розвиток шкільної географічної освіти початку ХХ століття впливали тенденції українізації освіти у розвитку школи на українських землях. У цей період розглядаються проблеми щодо навчання українською мовою, вивчення вітчизняної історії і географії, включення в підручники матеріалу про навколишнє середовище. Оскільки у перше десятиріччя ХХ ст. була відсутня методична література, яка б забезпечувала викладання нових курсів, то підбір фактичного матеріалу, його виклад і пояснення були особистою справою вчителя. На українських землях вчителі інколи включали в курс географії Росії і географічні відомості про Україну. Ці питання обговорювалися на вчительських з’їздах, зборах, курсах.
На розвиток школи значно вплинули історичні події, що викликали суперечливі процеси становлення національної школи. Створення української держави сприяло піднесенню національного духу. Створюється нова українська школа, біля витоків якої стояли М. Грушевський, В. Винниченко, І. Огієнко, С. Русова та ін. В розвитку педагогічної, методичної думки України важливе місце займали проблеми створення національної школи і системи географічної освіти на основах гуманізму та демократії. В ці роки розробляються навчальні плани, програми, нова структура курсів, з’являються нові підручники, методичні публікації. Всі ці особливості загального педагогічного процесу значно позначились і на розвитку шкільної географічної освіти.
Джерела праць Софії Русової – не тільки історія педагогічної думки, а й цілком сучасний погляд на загальну проблему школи й освіти, форм і методів організації навчання та виховання. До педагогічної спадщини С. Русової звертаються науковці Л. Бондар, В. Вихрущ, Л. Вовк, Н. Дічек, М. Євтух, Т. Завгородня, І. Зязюн, В. Кравець, В. Кузь, Н. Ничкало, О. Проскура, О. Савченко, М. Стельмахович, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, М. Ярмаченко. Є дисертаційні дослідження Н. Малиновської, О. Пеньковець, І. Нагачевської, Л. Гонюкова, О. Пшеврацької, В. Сергєєвої, Г. Груць, Є. Коваленко, І. Пінчук, О. Джус, О. Таран де вивчається спадщина С. Русової, її освітня діяльність та педагогічні погляди. Проте на сьогодні немає публікацій, які б розглядали внесок С. Русової у розвиток шкільної географічної освіти.
Мета нашої статті – проаналізувати внесок Софії Русової у розвиток шкільної географічної освіти в Україні.
Впродовж ХІХ ст. курс фізичної географії поступово виборював своє місце в навчальному плані школи. На початку XX ст. такого предмета, як фізична географія в школах не було. Елементи фізичної географії вивчалися в природознавстві. Протягом перших десятиліть ХХ ст. у школу вводились країнознавчі курси, що вивчали територіальну різноманітність людей і природного середовища в їх взаємозумовленості. Ядром тогочасної географічної освіти стали такі країнознавчі курси, як «Географія Росії», «Географія Європи», «Географія позаєвропейських країн». В них, крім власне географічних повідомлень, широко використовувалися знання з історії, етнографії, духовної культури населення різних регіонів світу. Ці напрями формували і визначали в цілому розвиток змісту географічної освіти в школах України.
У перші десятиліття ХХ ст. ми бачимо принципово нові явища у розвитку географічної освіти, пов’язані з діяльністю відомих українських педагогів, насамперед С. Русової. Принциповою основою змісту навчально-виховного процесу в навчальних закладах та школах С. Русова вважала рідну мову, національні свята та обряди, християнські цінності українського народу. С. Русова у численних статтях обґрунтовувала свої погляди на організацію українського шкільництва на засадах народності та національно-релігійного педагогічного ідеалу [1; 2; 3; 4; 5; 6]. С. Русова виступає як реформатор шкільної системи, ініціатор упровадження педагогічних інновацій. Вона опікується питаннями організації навчання в початковій, середній, вищій школі (публікації «Нові методи дошкільного виховання», «Нова школа соціального виховання»).
Вчена метою й основними завдання процесу навчання вважає: збагачення досвіду вихованця знаннями, уміннями й навичками, розвиток його здібностей, зміцнення розумових сил, наближення кожного учня до ідеалу всебічно розвиненої та освіченої людини. С. Русова вважає завданням школи – поєднання високого інтелектуального розвитку учня із його моральним становленням як громадянина й особистості.
Софія Федорівна особливу увагу приділяє і вивченню географії в українській школі. У 1906 р. нею був написаний і виданий «Український буквар» (на основі розробок О. Потебні). Разом із активною роботою в редакції «Світло» Русова продовжує діяльність в галузі національного підручникотворення. Так, у 1911 році Петербурзьке благодійне товариство для видання загальнокорисних і дешевих книг випускає у світ новий підручник С. Русової «Початкова географія». Зазначимо, що це була перша систематизована україномовна навчальна книжка з цього предмету. В підручнику подавався матеріал із загальної географії. Цінно, що матеріал про Україну подавався в окремому параграфі підручника [4]. Книга мала велику популярність у школі, тому «Початкова географія» передавалася двічі в 1918 році [5; 6].
С. Русова визначала географію як важливу дисципліну, яка показує роль природних умов у житті людей, знайомить дітей з природними компонентами, розкриває їх взаємозв’язок, і підкреслювала, що «з педагогічного боку географія дуже бажана в усіх школах, починаючи з початкової і селянської і закінчуючи вищою, яка дає нові наукові вказівки... і нові знання про нові землі, нові географічні явища» [2, 6].
С. Русова пов’язує географію з природознавством і антропогеографією (етнографією, фольклором, промисловістю, культурою). Особливу увагу приділяла спостереженню дітей за географічними явищами і вважала, що самостійні активні спостереження дітей, які супроводжуються поясненнями вчителя під час екскурсій та прогулянок є основою навчання цього предмета. Важливим методом, на думку С. Русової, є також читання книг, в яких подано описи географічних явищ, оповідання про подорожі в різні країни. Уявлення про море, річку, озеро, ліс, степ потрібно підкріплювати поетичними уривками з творів українських письменників. Вона наголошувала на врахуванні вікових особливостей дитини при вивченні географічного матеріалу [2, 5].
Русова звертає увагу на розумне співвідношення колективних, групових та індивідуальних форм роботи на уроці, прагне до вдосконалення класно-урочної системи і поєднання її з деякими інноваціями. Розглядаючи проблему методів навчання, С. Русова не відкидає словесних, наочних і практичних методів, але говорить про використання активних методів, спрямованих на розвиток активності й самостійності учнів, їхнього творчого мислення. Це проблемні методи навчання, генетичні і трудові (діяльні), що крім оформлення музеїв, гербаріїв, колекцій тощо. До методів проблемного навчання вчена відносила проблемний виклад, експериментально-дослідницьку роботу, в основі яких лежить самостійне здобування учнями нових знань.
С. Русова радить враховувати потреби суспільства у високоосвічених, всебічно розвинених громадянах, потреби особистості в реалізації своїх потенційних можливостей, індивідуальні й вікові особливості вихованців. Головним у поглядах ученої на проблеми змісту освіти є відображення в ньому національної ідеї, широкого використання на всіх ступенях навчання україністики, вимога будувати навчальний процес на базі національної культури. Водночас вона неодноразово зауважувала, що зміст освіти в українській національній школі повинен забезпечувати глибокі та всебічні знання про наукові, культурні, технічні й інші здобутки всіх народів світу.
У «Початковій географії» С. Русова звертала увагу не лише на вивчення тієї чи іншої місцевості, її природу, але й на життя та діяльність людини. В антропогеографії вона пропонувала вивчати людину, її оточення, національний та віковий склад населення України. По завершенні лекцій з початкового курсу географії авторка пропонувала схему, яка включала питання для дитячих спостережень. Ці спостереження узагальнювались під час бесід. Наприклад, узагальнивши спостереження дітей про різноманітність звичаїв, праці, мови людей, через читання «Початкової географії», вчитель мав ознайомити учнів з різними національностями – українці, цигани, поляки, німці, а в подальшому – з різними народами, племенами, расами [4, 5].
При розгляді питань економічного життя вона радила узагальнити досвід вивчення учнями своєї місцевості, промислових підприємств, які там є, і вже потім подавати характеристику економіки. Вивчення географії України здійснювалося через ознайомлення дітей з рідним краєм, будувалося на власному досвіді і спостереженнях дитини, що сприяло розвитку самосвідомості і викликало роботу дитячої думки.
Її підручник спрямований і на розв’язання завдань національного виховання. У ньому вона подає цікавий матеріал про Україну, зазначаючи, що до цього часу було заборонено знати, «хто ми такі, що ми за народ такий, що то за край, що зветься по-нашому «Україна», а по-російськи або «Малоросія», або «Южная Русь»... Перший наш обов’язок, то є вияснити собі нашу територію, склад нашої землі, вияснити, який народ ... живе на сій території, котру ми досі несвідомо, але так палко кохали і до котрої тепер мусимо ставитися цілком свідомо, щоб знати, чого потребує наш край, чим запомогти нашому людові в його негайних економічних і культурних вимогах» [2, 7]. Вона підкреслює, що через заборони уряду на той час не було підручників (хоча б російською мовою), які давали б географічну характеристику України. Це є дуже дивним, зважаючи на те, що «Україна з давнього часу цікавила навіть далеких чужоземців: вони мандрували до неї навмисне, щоб ознайомитися з її красою, з її скарбами» [2, 8].
Заслугою С. Русової є те, що свої теоретичні положення про роль підручників у розв’язанні проблем змісту освіти вона здійснила на практиці, склавши кілька зразкових на той час підручників. Зокрема, вона видала «Український Буквар», «Початковий підручник французької мови». У 1921 році С. Русова виїхала за кордон, де продовжила педагогічно-письменницьку діяльність і написала підручники з географії: «Географія. Західна Європа», «Географія. Позаєвропейські краї». Це були перші підручники з географії, які були написані українською мовою і відповідали вимогам української діяльної (трудової) школи.
Важливо, що С. Русова до основних принципів педагогіки відносить принципи наочності, активності й свідомості, систематичності і послідовності, доступності, ґрунтовності, врахування вікових і індивідуальних особливостей. На її думку важливими є принципи відповідності завдань навчання вимогам часу, організації навчального процесу та національної ідеї, народності, гуманізації, індивідуалізації, виховую чого навчання, трудової (діяльної) школи, емоційності та краєзнавства.
Особливу увагу С. Русова приділяла індивідуальному підході у навчанні. В її працях наголошується, що при організації навчально-виховного процесу кожна дитина вимагає уважного ставлення до свого психофізичного розвитку, що навчально-виховний процес треба будувати з урахуванням природних та індивідуальних здібностей дитини, її інтересів, внутрішніх імпульсів, задатків, талантів, попереднього досвіду, потреб і прагнень.
Русова вже на початку ХХ століття піднімає питання, які сьогодні є дуже актуальними у навчально-виховному процесі. Праці Софії Федорівни – не тільки історія педагогічної думки, – це змістовний, всебічний аналіз специфіки української школи, на який потрібно орієнтуватися сучасній педагогічній науці в практиці розбудови шкільної географічної освіти.
Персоналія С. Русової зайняла своє почесне місце в курсах історії педагогіки, надихаючи молоде покоління педагогів на творчий професійний пошук, а науковців – на подальше дослідження її багатої спадщини. На нашу думку, аналіз її внеску у розвиток шкільної географічної освіти в Україні допоможе зважено підходити до сучасних тенденцій шкільної освіти.
ЛІТЕРАТУРА
- Русова С. Єдина діяльна трудова школа. – Катеринослав – Лейпціг: Укрвид, 1923. – 53 с.
- Русова С. та ін. Методика початкової географії. – К.: Українська школа, 1918. – 31 с.
- Русова С. Нова школа соціального виховання. – Катеринослав – Лейпціг, 1922. – 151 с.
- Русова С. Початкова географія. – СПб: Благотворительное о-во издания общеполезніх и дешевіх книг, 1911. – 111 с.
- Русова С. Початкова географія: вид. 2-е. – К.: Друкарі, 1918. – 117 с.
- Русова С. Початкова географія. Вид. 3-є, випр. – Умань: «Друкарня», 1918. – 118 с.
УДК 811.162.2.81’42
С.А. Шуляк
кандидат філологічних наук, доцент
кафедри практичного мовознавства,
заступник декана з навчальної роботи
факультету дошкільної освіти,
Уманський державний педагогічний
університет імені Павла Тичини
ПАРАДИГМАТИКА ПРОСТОРУ З КОМПОНЕНТАМИ
степ, дорога, море (НА МАТЕРІАЛІ ПОЕЗІЙ ЄВГЕНА ГУЦАЛА)
У статті аналізуються особливості концептів степ, дорога, море, які представлені у поезіях Євгена Гуцала. Досліджується функціонування цих компонентів у контекстах. Зосереджується увага на тому, що вони є невід’ємними чинниками формування ментальності українців.
The article analizes the peculiarities of the concepts: steppe, sea, road which are used in Yevhen Hutsalo’s poetry. It surveys functioning these components in various contexts. A special attention is paid to the fact that they are represented as integral elements of the Ukrainians’ mentality formation.
Проблема художнього часу і простору знайшла своє відображення в дослідженнях багатьох мовознавців, які розробляли питання поетики художнього твору. Теоретичні основи досліджуваної проблематики заклали праці М.М. Бахтіна, Ю.М. Лотмана та інших філологів. Останнім часом опубліковані дослідження з цієї проблеми І.Є. Богданової, Т.М. Берест, Л.А. Лисиченко, В.В. Сарапин, Л.Л. Сауленко, Т.В. Скорбач, Н.М. Сологуб та ін., в яких висвітлено різні аспекти часо-просторової парадигми в художніх структурах.
В.В. Сарапин зауважує, що «час і простір виступає... конструктивною силою, яка організує гетерогенний, з різних джерел запозичений матеріал в наповнене змістове ціле» [3, 202].
У праці «Простір і текст» В.М. Топоров пише про існування двох понять простору: за Ньютоном і за Лейбніцом. У першому випадку простір – це «дещо первинне, самодостатнє, незалежне від матерії...». У другому випадку простір – «дещо відносне, що залежить від об’єктів, які в ньому знаходяться, визначене порядком існування речей» [8, 228].
Ю.М. Лотман визначає художній простір як «модель світу автора, що виражається мовою його просторових уявлень [6, 252-253]. Простір і час як форма поетичного мовного світу вимагає добору певних реалій, які відтворюють цей світ.
Традиційно в мовній картині світу, зокрема України, простір «низу» отримує вираження за допомогою слів земля, степ, поле, ліс, море, річка, дорога тощо.
Оскільки концепт земля був об’єктом нашого дослідження, у цій статті зупинимося на вивченні лексем степ, дорога, море як невід’ємного чинника формування ментальності українців. Треба зазначити, що функціонування цих компонентів у контекстах супроводжується актуалізацією певних емотивних, чуттєвих характеристик ліричного героя.
Концептуальним у поезії Євгена Гуцала є поняття степ. Образ степу проходить через усю творчість поета, стаючи домінантним у відповідній лексико-тематичній парадигмі. Лексема степ виражає горизонтальний простір «низу» і виступає у прямому значенні: Я знов сьогодні археолог. / Уранці в сивий степ прийшов. / На полині сіріє порох, / немов подертий в клоччя шовк [1, 38]. Проте слово степ набуває в Є. Гуцала й узагальненого значення, стаючи символом пам’яті, правічної давності, середовищем небуденності. Радісно-горде почуття ліричного героя, народжене степовою стихією, передане автором так: Лопату взявши, відкопаю / у степовій землі твердій / те, що ніколи не минає / і не мине в душі моїй [1, 38].
Степ, асоціюючись із «курганом полиновим», стає археологією любові, археологією чуттів автора: В степу – в кургані полиновім – / відкрить для себе я зумів / археологію любові, / археологію чуттів... [1, 39]. Назва степ у творах Є. Гуцала вживається в поєднанні з іншими словами на означення простору, напр. Дніпро: Степ – широкий, як мисль. Степ – як мисль неокрая... / Степ – як мисль, перевита блакитним Дніпром [1, 144]. Через образ степу постає історичне тло з відповідними маркерами конкретної епохи.
Отже, крім просторових характеристик, слово степ має ще й часові, які виражають плин історії. З цього приводу Н.М. Сологуб зазначає, що «степ – це товща часу. До структури цього макрополя входять різні епохи, сигналами яких (мовними знаками історії) виступають конкретні історичні факти української історії, історичні імена, назви місцевостей тощо» [4, 32].
Актуалізаторами теми історичного минулого в поезії Євгена Гуцала є такі лексеми: козак, чумак (Із козацького ти моря. / Із чумацького ти краю [1, 23], печеніг (Чаїться степ, як дикий печеніг [1, 148]), половці (степ половецький), турецькі береги, невольники-брати, козацький кіш, що включають також:
а) історичні імена: Мамай, Колумб, Кий, Щек, Хорив, Либідь та ін., напр.: Ця ніч прийшла так, як Мамай приходив. / Так, як колись приходила орда. / У небесах вляглись небесні води, / лиш по землі іще текла вода [1, 67].
б) назви місцевостей: Русь, Кожум’яцький Яр, Поділ, Оболонь, Дике Поле, від Ладоги аж до Тмутаракані тощо, напр.: Як час біжить, немов вода спливає! / Спливли сторіччя – ще спливе сторіч!.. / І Русь колись із-за часу – Дунаю / до мене свій докине вічний клич... [1, 127];
в) назви зброї та геральдики (насамперед козацької): сурма (У сурму бойову натхненно грає [1, 101]); спис (Він списа дерев’яного всаджає у вітрякове атомне крило... [1, 101]); шабля (Той пам’ята про шаблю яничара, а той – півмісяць вражий пам’ята [1, 93];
г) факти історії України: напад половців ( О степ половецький, криваве розбійницьке щастя, о степ половецький, людського життя сіножать!); гайдамаччина і коліївщина (Золота гайдамаччина в місячних темних дібровах. / Золота коліївщина в місячних темних гаях. / Запеклися, зачерствіли згустки пролитої крові, / що згорнулась і криком кривавим кричить по стежках [1, 143]; чумакування (...з молодим чумаченьком закотився Чумацький Віз [1, 143]).
Одним із ключових образів у поетичному тексті Є. Гуцала є лексема шлях, яка розвиває парадигматичний ряд шлях – путь – дорога – стежка (стежина) – роздоріжжя. Образ шляху створює просторові уявлення як по горизонталі, так і по вертикалі, надає широти подіям, що відбуваються, напр.: І межі за шляхом – з мазницями й сіллю стоять [1, 33]; ... червоні маки, що над шляхом хлюпотять [1, 20].
У поезії Є. Гуцала лексеми шлях, путь, дорога, стежка набувають сем вічного пошуку людини, тісно пов’язаного з навколишнім середовищем, світом природи: Де стежки світло фосфоричне, кволе? / Де чорний ліс? Де лісу чорний шум? [1, 40]; Не знаєм, де грози оселя, чи є туди які стежки [1, 16].
Шлях уособлюється з труднощами, пов’язаними з його подоланням. Образ людини нерозривно пов’язаний з дорогою, бо поки вона по ній іде, доти і живе. Часто лексеми шлях, дорога, путь набувають журливого семантичного наповнення, вживаючись зі словом терновий, напр.: Вділи мені, доле, за обрій тернову дорогу / і зорі тернові вділити також не забудь, / щоб терном із неба вони опадали під ноги, / щоб в зоряних тернах терновий верстався мій путь [1, 88].
У ряді поезій образи шляху, дороги, стежки базуються на фольклорній основі, що передбачає бачення невідворотності того, що присудила доля, пор.: Бо така судилася дорога, / бо такий завжди судився степ, / де тепер мій передсмертний стогін / ковилою й тирсою росте [1, 131]; Чумацький Шлях долали і долаєм, / бо нам пройти судилося цей шлях [1, 98]; Ведуть мене до лісу молодого / через луги, через крутий горбок / легкі імпровізації дороги / й трудні імпровізації стежок [1, 59].
Загалом же дорога – це життєва перспектива, що в поетичній творчості Є. Гуцала означується чистотою, важливістю правильного вибору: В перший місяць весни стань на чистий рушник дороги / і грудьми припади до грудей березневих вітрів [1, 59].
Дорога (стежина), Чумацький Шлях утаємничені в помисли ліричного героя: Питаєте, куди іду? Хай мовить / про це стежина білим язиком, / Чумацький Шлях хай мовить древнім словом / і горлиця у лісі за горбом [1, 133].
Тема мандрів часто звучить у поезії Є. Гуцала. Показовим у цьому плані є вірш «Я – пішохід». Лексема пішохід переносить нас у дивовижний світ первинної самодостатності. Це світ казки, світ поезії. Традиційно до семантики слова пішохід входять семи важкості, долання перешкод, а в Є. Гуцала, навпаки, піший хід має значення радості, ніжних і щирих почуттів, напр.: Я – пішохід. Я – піша пішаниця. / Прошкую від села і до села. / Моя душа – це ніжність, а не криця. / Моя душа – це срібна ковила [1, 119].
Для таких «пішоходів», як, наприклад, Остап Вересай, в одному з віршів Є. Гуцала навіть роздоріжжя не є точкою, що розмежовує дороги, а навпаки – місцем, де сходяться, до якого сходяться дороги – крізь час і простір: Гей, Остапе Вересаю, наш Гомере невмирущий, / що сидиш на роздоріжжі і співаєш у віках! / Гей, Остапе Вересаю, вчора сущий, нині сущий, / бо і суща, й невмируща дум твоїх крута ріка [1, 27].
Одним із просторових репрезентантів у поезії Є. Гуцала виступає слово море, що у свою чергу творить лексико-тематичну підпарадигму зі слів шторм, хвиля, береги та ін. Поет малює море як рухливий простір: «море штормами бунтує», «хвиля в груди б’є», «береги душі руйнує»; або: Так знай, що море Ясності моє / весь час штормами темними бунтує, / і ревність, наче хвиля, в груди б’є / й скелясті береги душі руйнує [1, 40].
Часто образ моря вживається опосередковано. Море-океан розуміється розширено, як стихія, що охоплює увесь світ, в тому числі й небо [5, 113]. Вживання кольороназв та слів, що їх виражають (квітне, іскриться, палахкотить), створює враження руху простору; саме так змальовуються динамічні картини в поетичному тексті, напр.: Моря – зелене та блакитне. / Зелене в обріях стоїть. / Блакитне над зеленим квітне, / іскриться і палахкотить [1, 13].
Тема моря підтримується асоціаціями на основі включення образу в атрибутику «земної» парадигми: Повірмо, що море – це дзеркало всього земного, / у півня морського повірмо, в морського орла, / повірмо в морського слона і у чорта морського, / і віра в морського царя нехай нас окриля! [1, 211].
Образ моря поет проектує на внутрішньо-психологічний світ особистості. Водному простору уподібнюється поняття земної сфери (народ): Але які польоти – перельоти / над морем, що ім’я йому народ, / але які жалоби і скорботи, / нема – щоб без жалоб і без скорбот! [1, 214].
Паралель море – народ – життя простежується і в інших поезіях Є. Гуцала. Так, слово море виконує важливу роль для осмислення дійсності через призму асоціативно-образного сприйняття життя в таких поетичних рядках: Хто має слід, а хто зника без сліду, / той – наче свічка, той – як свічкогас. / Із нас ніхто за море не поїде, / бо ми самі у морі повсякчас [1, 216].
На другому полюсі образу моря – смислові комплекси «горе», «плач», які нерідко виступають організуючим фактором побудови відповідних контекстуальних колізій, співвідносячись безпосередньо з образом моря на значеннєвому фонічному рівні. Спостерігаємо реалію, через яку найбільш точно передається в певній ситуації інша, як-от: – Ви їдете за море?.. / – Так, за море. / А ви лишаєтеся тут, де море горя?.. / – А я лишаюся отут, де море горя. / Я був, і є, і буду в цьому морі. / Я не поїду, я не полечу, / над морем Чорним розпростерши руки, – / у мене тут своя Стіна Плачу, / У мене тут своя Стіна Розпуки... [1, 343].
Ознакою рухомого простору є вода, яка, виражаючи символіку вічного плину життя, стає тлом для зображення стану ліричного героя, поєднуючись з одоративною семантикою рослинної номінації (черемха): Ластівки літають над водою, / і черемхи в’ється білий дим. / Пожурися, дівчино, за мною, / коли був я в світі молодим [1, 29]. Образ води тут бачиться також як втілення жіночого життєдайного начала. «Загалом же вода символізує жінку чи дівчину, кохання до них» [5, 52].
Асоціативну паралель вода – дівчина спостерігаємо і в порівняльних контекстах, напр.: Мов дівчина, ласкава ця вода [1, 103]; Мов дівчина, сміється і тремтить / блакитноока ця вода ласкава, / і усміх її чистий мерехтить / поміж тройзілля, м’яти і купави [1, 103]. Умовою творення образного значення у висловах із компонентом вода є взаємодія цієї лексеми з іменами тематичного поля «людина». Асоціативним підґрунтям для виникнення подібних порівнянь є перенесення крізь призму художнього зображення якостей людини на водну стихію, що потверджується лексемами ласкава, сміється, блакитноока, усміх, обійма, голубить, руки, губи.
Зв’язок часу і водного джерела яскраво простежується в контекстах, де порушується тема Чорнобиля і сучасного та майбутнього України, українського народу: Видубичі. В річку заглядаю: / а чи Бог наш з річки видибає?/ Видубичі. В річку заглядаю: / чи народ наш з річки видибає?/ Видубичі. В річку заглядаю: / чи Вкраїна з річки видибає?/ Видубичі. В річку заглядаю: / лиш Чорнобиль з річки видибає [1, 344].
Слово океан на позначення водного простору в поезії Є. Гуцала трапляється рідко і переважно вживається в порівняльних конструкціях, напр.: Прийди, як мла весняна. Як туман. / Бо вже давно тобі зізнатись мушу, / що я, мов Льодовитий океан, / замурував у кригу свою душу [1, 66].
У пейзажних замальовках лексеми на позначення часу і простору часто виступають засобами зображення світу як цілісної системи. Поряд зустрічаємо назви, які змальовують як простір «верху», так і «низу», що свідчить про багатоплановість простору в поезії Є. Гуцала, напр.: Степ, наче груша, розцвів і цвіте в надвечір’я. / Небо тече, мовби сизого часу ріка. / Скільки в степу лебединого згублено пір’я – / воском зліпи собі крила, неначе Ікар [1, 155].
Отже, концептуальним у поезії Євгена Гуцала є поняття степ. Образ степу проходить через усю творчість поета, виражає горизонтальний простір «низу» і виступає як у прямому, так і в узагальненому значенні, стаючи символом пам’яті, правічної давності. Через образ степу постає історичне тло з відповідними маркерами конкретної епохи. Вивчення поетичних інтерпретацій образів степу, дороги, моря дозволяє побачити функціонування образу в різноманітних персоніфікованих контекстах, побудованих на метафоричній основі. Ці структури відбивають власне авторський кут зору на описуване, збагачують цілісний контекст експресивними конотаціями. Вони визначають проблемні питання, які хвилювали поета, а саме сенс життя, генетичний зв’язок людини і природи. Заслуговує на увагу вживання досліджуваних лексем в індивідуально-авторських перифрастичних конструкціях. Такі конструкції відіграють важливу смислову і експресивну роль на тлі цілісного контексту.
ЛІТЕРАТУРА
- Гуцало Є.П. Твори: В 5 т. – Т. 5: Поезії, статті. – К.: Дніпро, 1997. – 576 с.
- Иванов В.П., Топоров С.П. Славянские языковые семиотические моделирующие системы. – М., 1965. – 413 с.
- Сарапин В.В. Час і простір у поемі-епопеї Юрія Клена «Попіл імперій» // Наука і сучасність. – К.: Логос, 1999. – Випуск 2. – С. 202-208.
- Сологуб Н.М. Мовний портрет Яра Славутича. – К.: Дніпро; Вінніпеґ: Українська Вільна Академія Наук, 1999. – 152 с.
- Українські символи // За ред. М.К. Дмитренка. – К., 1994. – 141 с.
- Лотман Ю.М. В школе поэтического слова. Пушкин. Лермонтов. Гоголь. – М., 1988. – 350 с.
- Масенко Л.Т. Чумацький Шлях сріблясту куряву простеле // Культура слова. – № 39. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 31-35.
- Топоров В.Н. Пространство и текст // Текст: семантика и структура. – М., 1983. – 257 с.
УДК 37(09)(477)
О.О. Ярошинська
кандидат педагогічних наук,
доцент кафедри загальної педагогіки та педагогіки вищої школи,
Уманський державний педагогічний