1. Поняття І види інтелектуальної власності за законодавством України Поняття інтелектуальної власності у світовій правовій системі з'явилося не так давно
| Вид материала | Закон |
- План 1 Поняття та види інтелектуальної власності. 2 Право інтелектуальної власності, 294.24kb.
- Введення. Основні поняття, терміни інтелектуальної власності. Інститут комерційної, 191.81kb.
- Тема: Оцінка права інтелектуальної власності, 156.65kb.
- Набуття прав інтелектуальної власності та використання об’єктів права інтелектуальної, 89.37kb.
- Цивільний кодекс україни, 363.3kb.
- Інвентаризаційний опис об'єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних, 148.31kb.
- Запрошення актуальні проблеми інтелектуальної власності, 130.75kb.
- Авовідносини у сфері інтелектуальної власності Необхідність створення в Україні ефективної, 706.69kb.
- Методика розробки практичних робіт з дисципліни «Набуття прав на об’єкти інтелектуальної, 28.23kb.
- Програма або науковий твір; отримання деклараційного патенту на корисну модель або, 24.98kb.
В ст. 29 <Договори на право використання творів> викликає сумнів доцільність п. 2, відповідно до якого авторські договори повинні укладатись в письмовій формі, якщо законодавством про авторське право і суміжні права не передбачається інше. Законодавство про авторське право і суміжні права України поки що складається із одного Закону <Про авторське право і суміжні права>. В цьому Законі немає норми, яка 6 допускала можливість укладання авторських договорів в усній формі. Проте, як відомо, в практиці такі договори існують. Наприклад, усні договори між
92
авторами і видавцями періодичних видань (газет, журналів тощо), можуть укладатися і в більшості випадків укладаються саме в усній формі. Тому загальним правилом має залишатись припис, за яким авторські договори укладаються в письмовій формі. З цього загального правила встановити виняток, за яким в окремих випадках зі згоди автора авторські договори на використання невеликих за обсягом творів в періодичних виданнях можуть укладатись в усній формі. Безумовно, можна передбачити й інші випадки укладання авторських договорів в усній формі.
Проте, слід мати на увазі, що іноземні законодавства містять вимогу укладати авторські договори лише в письмовій формі.
Проект нового Цивільного кодексу України містить норму, яка допускає можливість укладання авторського договору в усній формі. Ст. 726 п. 2 проекту ЦК України проголошує, що авторські договори повинні укладатись в письмовій формі, якщо інше не передбачено угодою сторін. Редакція проекту принаймні краща, ніж п. 2. ст. 29 Закону. Проте, й вона незадовільна. Видається більш вдалою редакція ст. 851 п. 1 проекту Цивільного кодексу Республіки Білорусь, яка проголошує коротко і ясно: <Авторський договір повинен бути укладений в письмовій формі. Авторський договір про використання твору в періодичній пресі може бути укладений в усній формі>.
Таку редакцію варто було б використати і в проекті Цивільного кодексу України.
Не може задовольняти і перша частина ст. 30 <Укладання та зміст авторського договору>. За цим приписом авторський договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто угоди щодо всіх суттєвих його умов. Такий припис влаштовує, якщо мова йде про усний договір. Що стосується письмових договорів (а переважна більшість авторських договорів укладаються саме в письмових формі), то таке формулювання не можна визнати задовільним.
В авторських договорах істотне значення мають строки. Як обчислювати початок і кінець перебігу цих строків, якщо не відомий момент укладення договору, коли сторони досягли угоди. Сторони забули, коли вони досягли угоди. Тому видається більш доцільним зазначити у відповідній статті проекту ЦК України, що авторський договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами. Сторони, безумовно, підписують договір тоді, коли досягнено угоди щодо всіх основних умов договору. Підписання сторонами договору обов'язково супроводжується зазначенням дати, оскільки це має правове значення.
В цій же першій частині ст. 30 слово <суттєвих> варто замінити словом <істотних>. Воно більше відповідає змісту.
Видається доцільним в розділі ІІІ <Суміжні права> дати визначення суб'єктів суміжних прав, оскільки таке визначення в Законі відсутнє, а воно необхідне.
93
Можна так сформулювати рекомендовану статтю. <Стаття...Суб'єкти суміжних прав>
1. Право на виконання для фіксації за допомогою технічних засобів, розповсюдження і відтворення належить виконавцям артистам (акторам театру, кіно тощо, співакам, музикантам, диригентам, танцюристам та іншим особам, які виконують роль, співають, читають, декламують, грають на музичному інструменті або яким небудь способом виконують твори літератури чи мистецтва, включаючи твори фольклору, а також інші особи, які здійснюють таку ж творчу діяльність, в тому числі виконують циркові, естрадні лялькові номера), режисерам постановникам. Право на використання такого зафіксованого виконання може переходити до спадкоємців, інших правонаступників на підставі закону чи договору.
2. Право на запис (звукочи відеозапис) належить особі, що здійснила такий запис, або його правонаступникам.
3. Право на публічне сповіщання своїх програм належить організаціям мовлення>.
Було б доцільним дати загальне визначення суміжних прав. Сам по собі термін <Суміжні права> ще нічого не розкриває. Сервітутні права, наприклад, також можна назвати суміжними.
Суміжні права можна було б визначити в самому загальному вигляді як права виконавців, розробників фонограм та організацій мовлення на результати їх творчої професійної діяльності.
Що стосується розділу ІІІ <Суміжні права> в цілому, то звертає на себе увагу те, що деякі права суб'єктів суміжних прав викладені надто вузько. Безумовно, таке тлумачення зазначених прав в певній мірі обмежує їх.
Так, наприклад, в Законі (і відповідно в ЦК України) варто нaгoлocити на тому, що виробник програми і організації мовлення здійснюють права відповідно до чинного законодавства у межах повноважень, одержаних за договором з виконавцем і автором записаного на фонограмі або переданого в ефір чи по дротах твору. За межі цих повноважень, наданих їм договором, вони не можуть вийти.
На наш погляд, ст. 33 Закону <Права виконавців> викладена не дуже вдало. В ній не виділяються окремі особисті немайнові права. Деякі права випущені. Наприклад, Закон в ст. 33 п. 1 спочатку викладає норми про майнові права, в п. 2 про особисті немайнові. В наступних пунктах мова знову йде про майнові права, тобто зазначена стаття викладена без певної системи.
Не дуже вдалою видається і редакція ст. 34. Типового Закону ВОІВ про авторське право і суміжні права. Вона також громіздка, хоча викладена більш чітко. Найбільш вдалою видається редакція відповідної статті (1090) Модельного кодексу. Вона викладена досить лаконічно, проте охоплює всі основні права виконавців. З урахуванням наведених зауважень зазначену статтю можна було б викласти в такій редакції:
94
<Стаття...Права виконавців 1. Виконавцю належить право на:
зазначення йото імені при виконанні, на примірниках запису виконання, при трансляції або відтворенні виконання;
захист виконання від будь якого спотворення, перекручення чи іншого посягання, що може нанести шкоду честі і гідності виконавця (право на повагу репутації); здійснення або дозвіл використання виконання. 2. Право використання виконання включає в себе право дозволяти:
трансляцію виконання в ефір і по кабелю; запис виконання з допомогою технічних засобів; трансляцію і публічне відтворення здійсненого запису виконавця;
розмноження і розповсюдження примірників запису виконання. здавати в прокат опубліковану фонограму, включаючи виконання за участю виконавця.
Дозвіл, передбачений п. 2 цієї статті, видається виконавцем, а при виконані колективом виконавцівкерівником такого колективу шляхом укладання письмового договору з використувачем. 3. Обмеження прав на використання встановлюються законом>. Доцільним видається внести до Закону статтю про укладання договорів на право використання виконання. В ній варто було б передбачити договірні відносини між виконавцем і організацією мовлення, розробниками аудіовізуального твору. Ці відносини в Законі ніяким чином не регулюються. Між тим вони існують і, отже, погребують відповідно правового регулювання. Зокрема, в договорі між виконавцем і організацією мовлення на сповіщення в ефір чи по дротах необхідно передбачити право організації мовлення на здійснення запису виконання та його відтворення, якщо інше не передбачено договором. Розмір винагороди за таке використання також має бути обумовлений договором.
В договорі між виконавцем і виробником аудіовізуального твору на створення цього твору також має бути передбачено право відтворення запису виконання. Необхідно передбачити право виконавця на винагороду за здачу в найом примірників такого аудіовізуального твору. В договорі на запис виконання на фонограму між виконавцем і виробником фонограми повинно бути передбачено також право виробника фонограми здавати її в найом. При цьому за виконавцем зберігається право на винагороду.
Окрему статтю варто було б присвятити виконанню, здійсненому виконавцем в порядку виконання службових обов'язків чи службового завдання роботодавця. У такому випадку виконавцю має належати право на ім'я і право на повагу репутації. Виключні права на використання такого виконання належать особі, з якою виконавець знаходиться у трудових відносинах. Проте, в угоді допускається передбачити й інше.
95
Не містить Закон і статті, яка б передбачала можливість передачі виконавцем своїх виключних прав на використання виконання іншим особам. Виконавцю має належати також право видачі іншим особам дозволу (ліцензії) на використання виконання в тих чи інших межах. Безумовно, має бути передбачено право виконавця чи його правонаступників на винагороду за дозвіл використати виконання. При цьому за кожний вид використання має бути передбачена виплата окремо (винагороди).
Те ж слід сказати і про ст. 34 <Права виробників фонограм> Вона викладена буквально конспективно. Але основний істотний недолік цієї статті полягає в тому, що вона регулює відносини лише між виконавцем і розробниками фонограм. Про інші записи, здійснені з допомогою технічних засобів, в Законі взагалі не згадується. Він чомусь обмежився лише звукозаписами. Між тим правові системи зарубіжних країн передбачають охорону будь яких записів, вчинених за допомогою технічних засобів. Таку ж норму рекомендує Модельний кодекс (ст. 1108 першої редакції, ст. 1094 нової редакції). Проте, Типовий Закон ВОІВ рекомендує встановлювати правову охорону лише фонограм.
Оскільки зараз широко практикується використання відеозаписів і звуковідеозаписів, то не викликає ніякого сумніву необхідність правової охорони будь якого запису, здійсненого за допомогою технічних засобів. Тому в Законі чи UK України має знайти відображення ця ідея. Найбільш вдалою вилається ст. 1094 останньої редакції Модельного кодексу: <Стаття...Права особи, що здійснила запис виконання. 1. Творцю звукозапису, відеозапису, звукоі відеозапису виконання та його правонаступнику належить виключне право на цей запис. Використання такого запису іншими особами дозволяється тільки з дозволу творця або його правонаступника.
Творець запису виконання та його правонаступник вправі здійснювати або дозволяти: публічне відтворення запису; переробку або іншу зміну запису;
розповсюдження примірників запису (продаж, прокат тощо), в тому числі передачу їх за кордон;
2. Якщо право власності на примірник запису виконання належить не його творцю, виключне право використання запису, в тому числі його комерційного прокату, зберігається за його творцем.
3. Обмеження прав творця запису виконання встановлюється законом.
4. Володільці права на запис виконання здійснюють свої права з урахуванням прав авторів творів і прав виконавців>.
У зв'язку з викладеним потребує зміни назва статті 37 Закону <Використання фонограм, опублікованих з комерційною метою>. В цій статті мова йде про винагороду за використання запису. Тому й відповідно і варто назвати: <Винагорода за використання запису виконання>. Така назва буде в більшій мірі відповідати її
96
змісту. Крім того, ця стаття має бути поміщена відразу після статті про Запис.
Доцільно визначити також межі дії прав творця запису виконання. Тому в проекті нового ЦК України має бути стаття, яка б визначала зазначені межі. Такої статті в Законі немає.
В зазначеній статті має бути норма, відповідно до якої право творця запису виконання діє на території України, якщо запис вперше публічно відтворився або його примірники публічно розповсюджувались в Україні.
Право творця запису виконання визнається також за іноземними громадянами України чи юридичними особами, якщо вони мають постійне місце проживання чи місце знаходження на території України.
Проте, редакція статті і її назва (1097 останньої редакції) Модельного кодексу видається не зовсім вдалою. Назва відповідної (35) статті Закону України <Про авторське право і суміжні права> є більш вдалою. В Модельному кодексі ця стаття називається <Права організації ефірного мовлення> Виникає запитання, чому тільки ефірного мовлення, на яке дає відповідь окрема стаття.
Ст. 1099 (останньої редакції) <Права організації державного мовлення> просто поширює дію статті про ефірне мовлення на мовлення по дротах. Чи доцільно це?
Тому видається більш точною назва ст. 35 Закону України, яка називається <Права організації мовлення> і цим самим охоплює собою обидва види мовленняефірне і мовлення по дротах.
Щодо змісту цієї статті, то він редакційне краще викладений в Типовому Законі ВОІВ. Тому видається доцільним прийняти саме її (ст. 36 Типового Закону ВОІВ): <Стаття...Права організації мовлення
1. Організації мовлення належать виключні права на використання передачі в будь якій формі, включаючи право на одержання винагороди за будь яке використання передачі;
2. Виключне право на використання передачі визначає право організації ефірного (дротового) мовлення дозволяти третім особам використання цієї передачі.
Використання передачі третіми особами здійснюється лише на підставі договору з організацією мовлення. 3. Організації мовлення мають право: здійснювати трансляцію передачі; записувати передачу; відтворювати запис своїх передач;
дозволяти іншим організаціям мовлення одночасну трансляцію і ретрансляцію своїх передач; розповсюджувати примірники відтвореного запису; дозволяти трансляцію і одночасну трансляцію, ретрансляцію і трансляцію запису своїх передач;
здійснювати публічну трансляцію і відтворення у місцях з платним входом, дозволяти іншим особам таку трансляцію і відтворення>.
97
Безумовно, розділ про суміжні права має бути доповнений статтею про міжнародні договори в цій сфері. В цій статті має бути сформульовано норму, відповідно до якої права виконавців, творців записів виконання, організацій мовлення, які є іноземними громадянами чи юридичними особами, якщо вони здійснили першу постановку, виконання, запис або передачу в ефір чи по дротах для загального сповіщення за межами території України, діють на території України відповідно з міжнародними договорами.
Розділ ІV Закону України <Про авторське право і суміжні права> <Колективне управління майновими правами> є новим інститутом в авторському праві. Його значення досить істотне, оскільки мова в ньому йде не просто про колективне управління майновими правами авторів та їх правонаступників, а також суб'єктів суміжних прав (суміжників). Цей розділ містить норми, які скоріше спрямовані на захист майнових прав і інтересів авторів і суміжників. Вони не завжди можуть професійно скористатись належними їм правами, і тут їм на допомогу можуть прийти спеціально створені для цього організації. Такі організації давно існують в зарубіжних країнах, вони користуються популярністю, заслуговують довіру, мають авторитет. Їх діяльність досить детально регламентована, аби уникнути будь яких зловживань. Поява такого інституту в Законі України має бути схвалена творчою громадськістю.
Проте, в Законі України <Про авторське право і суміжні права> цей розділ викладений дуже стисло. Він в достатній мірі не регламентує усіх відносин, що складаються між авторами і організаціями, що управляють їх майновими правами на колективній основі. Розділ містить всього дві статті, які незалежно від їх обсягу
все ж не можуть охопити своїм опосередкуванням усі зазначені відносини.
Не містить належного регулювання і Модельний кодекс, в якому управлінню майновими правами на колективній основі взагалі присвячена одна стаття. Не знайшла відповідного відображення ця проблема і в проекті Цивільного кодексу РФ. В проектах Цивільних кодексів Республіки Білорусь і Республіки Казахстан про управління майновими правами колективній основі не згадується.
Видається доцільним цей розділ істотно розширити з метою в більшій мірі охопити регламентуванням і більше, коло відносин авторів і зазначених організацій. Зокрема, ст. 39 Закону варто розширити і привести її в певну систему. В ній необхідно підкреслити, що організації, які управляють майновими правами, створюються безпосередньо володільцями авторських і суміжних прав в формі громадських (некомерційних) організацій. Зазначені організації наділяються правами юридичної особи з моменту їх реєстрації в установленому чинним законодавством порядку.
Організації, що мають управляти майновими правами на колективній основі, можуть діяти в межах лише тих повноважень, які суб'єкти авторських і суміжних прав передають їм в добро
98
вільному порядку, їх права і обов'язки визначаються статутами, що затверджуються в установленому порядку. Зміст цих статутів повинен відповідати вимогам чинного законодавства; в противному разі може бути відмовлено в їх реєстрації.
Цю ж статтю доцільно доповнити нормами про керівництво і повноваження зазначених організацій, керівництво ними повинні здійснювати лише суб'єкти авторських і суміжних прав. Має бути норма, за якою прийняття рішень про розмір винагороди, умови видачі ліцензій користувачам, порядок розподілу і виплати зібраної винагороди та інших принципових питань діяльності такої організації здійснюється винятково суб'єктами авторських і суміжних прав колегіальне на загальних зборах.
В статті має бути норма, яка б передбачувала належний контроль за діяльністю організацій, що управляють майновими правами на колективній основі.
В окремій статті доцільно визначити правовий статус організацій, що управляють майновими правами. Він визначений ст. 40 Закону, проте не повністю. Зокрема, закон не містить норми за якою будь який автор чи його спадкоємці та інші суб'єкти авторських і суміжних прав мають право передати здійснення своїх майнових прав такій організації. У свою чергу, організація зобов'язана прийняти на себе здійснення цих прав на колективній основі, за умови, звичайно, що управління такою категорією прав відноситься до статутної діяльності цієї організації.
В такій статті варто також чітко визначити правовий статус іноземних суб'єктів авторських і суміжних прав. Зокрема, чітко визначити, що іноземні суб'єкти авторських і суміжних прав, права яких охороняються на території України, користуються національним режимом у сфері управління майновими правами на території України.
Немає в Законі і норми, за якою зазначені організації надають ліцензії користувачам на відповідні способи використання творів і об'єктів суміжних прав. Хоча це теж випливає із загального характеру діяльності таких організацій, але ж мова про визначення їх конкретних повноважень. Умови таких ліцензій мають бути однаковими для усіх користувачів. Очевидно, що така організація не може без достатніх підстав відмовити користувачу у видачі ліцензії.
Мають бути вироблені типові авторські ліцензійні договори, які б містили всі необхідні умови. Зокрема, в них мають бути обумовлені способи використання, їх обсяг, строки, територія тощо. Такі ліцензії мають називатись від імені всіх суб'єктів авторських і суміжних прав.
Всі можливі майнові спори (претензії) суб'єктів авторських і суміжних прав до користувачів, пов'язані з використанням їх творів і об'єктів суміжних прав по таким ліцензіям, повинні бути врегульовані організацією, що надала таку ліцензію. Зазначені організації мають бути наділені правом вимагати від користувачів творів і суспільних прав надання їх документів про точні використання
99
творів і об'єктів суспільних прав, наданих для збору і розподілу винагороди.
Видається доцільною ст. 43 Типового Закону ВОІВ <функції організацій, що управляють майновими правами на колективні основі>. В ній визначаються основні функції зазначених організацій. Зокрема, надавати ліцензії користувачам на використання прав, управління якими здійснює дана організація; узгоджувати з користувачами розмір винагороди та інші умови, на яких видаються ліцензії; узгоджувати з користувачами розмір винагороди у тих випадках, коли дана організація здійснює збір такої винагороди без видачі ліцензії; здійснювати збір винагороди у випадках, передбачених законодавством; розробляти і виплачувати винагороду суб'єктам авторських і суміжних прав; здійснювати інші юридичні дії, необхідні для охорони прав, управління якими здійснює така організація; здійснювати іншу діяльність відповідно до повноважень, наданих організації суб'єктами авторських і суміжних прав. Визначення зазначених функцій організацій, що управляють майновими правами, настільки доцільне, необхідне і виправдане, що вони мають знайти обов'язкове відображення в законодавстві України.
В законодавстві України про інтелектуальну власність мають бути чітко визначені і обов'язки організацій, що управляють міновими правами на колективній основі. В даний час ні Закон України <Про авторське право і суміжні права>, ні інше законодавство таких обов'язків не визначають. Між тим доцільність такого визначення не викликає найменшого сумніву. В такій статті мають бути викладені основні обов'язки організацій, що управляють майновими правами відповідно до характеру їх діяльності, визначеної чинним законодавством та їх статутами.
Належна ефективність діяльності організацій, що управляють майновими правами, може бути досягнута за умови відповідного контролю за цією діяльністю. Тому в законодавстві треба передбачити методи і способи державного контролю, який має здійснюватись безперервно і систематично. Він, зокрема, має передбачити подання державному органу, що здійснює контроль, необхідну інформацію. Державний контроль за діяльністю зазначених організацій в Україні, на наш погляд, мало б успішно здійснювати Державне агентство з авторських і суміжних прав України. В обов'язок організацій, що здійснюють управління майновими правами, має бути покладено подання державному органу, що здійснює контроль, інформацію про зміни і доповнення до статуту, що вносяться; про укладення організацією двосторонніх і багатосторонніх угод з іноземними організаціями, що управляють аналогічними правами; про рішення загальних зборів; про річний баланс, річний звіт і аудиторські перевірки діяльності такої організації; про прізвища осіб, уповноважених представляти таку організацію. Державний орган, якому надано право здійснювати контроль за діяльністю організацій, що управляють майновими правами, безумовно