Наукових праць

Вид материала

Документы

Содержание Постановка проблеми Стан розробленості проблеми. Метою статті Виклад основного матеріалу. Значення самостійної роботи студентів у становленні нової парадигми освіти

Подобный материал:

• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Вимоги до оформлення статей у збірнику наукових праць пдату, 24.02kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Бібліографічний покажчик наукових праць, 3125.96kb.
• Наукова робота за 2008-2009, 347.53kb.
• Реферат цикл наукових праць "Інформаційно-еволюційна економіка І проблеми її становлення, 196.89kb.
• Основні види студентських наукових досліджень види науково-дослідної продукції, 366.46kb.
• Список наукових праць, 17.93kb.
• Список наукових праць, 140.8kb.

УДК 37(09)(477)«20»

Н.І. Калита

аспірант Дрогобицького державного

педагогічного університету

імені Івана Франка


Народність як основоположний

принцип виховного ідеалу

(за К. Ушинським)


У статті обґрунтовано принцип народності у структурі виховного ідеалу К. Ушинського. Висвітлено зміст, форму та засоби реалізації принципу народності у навчанні та вихованні.


In the article grounded principle of nationality is in the structure of an educate ideal of K. Ushinskogo. Maintenance, form and facilities of realization of principle of nationality, is reflected in studies and education.


Постановка проблеми. Процес розвитку і саморозвитку особистості вихованця неможливий поза етно-національною спільнотою, до якої він належить. А тому поняття досконалих умов виховання включає ті форми, зміст і методи, в яких формується відповідність (ідентичність) вихованця своїй спільноті, оскільки методологічною настановою розробки і реалізації виховного ідеалу є принцип народності.

Дотримання принципу народності у вихованні уможливить наступне: не здеформувати природу вихованця у процесі виховання (природовідповідність); не порушити єдності поколінь та органічного зв’язоку дитини з культурою свого народу (культуровідповідність); виявити повагу до особистості вихованця (гуманізація); визначити його самоцінність і самодостатність (демократизація); зберегти в особі вихованця спільноту, в людині – націю (етнізація).

Визначаючи в центрі виховного ідеалу людину в досконалих умовах процесу виховання задля всебічного і гармонійного розвитку її особистості, вказуємо на одну із сутнісних ознак особистості: її приналежність до сім’ї – роду – нації. Саме ця ознака у сучасній системі виховання та у педагогічному вченні К.Ушинського відповідає поняттям: «принцип народності у вихованні» та «народність у громадському вихованні».

Стан розробленості проблеми. Проблемою народності займалися педагоги минулого і сьогодення О. Вишневський [2], Ф.А.В. Дістервег [1], П. Щербань [8], В. Сухомлинський [3], та ін. Джерельною базою вирішення досліджуваної проблеми є педагогічні твори К.Д. Ушинського, зокрема: ««Про народність у громадському вихованні», «Про користь педагогічної літератури», «Питання про народні школи», «Рідне слово» [5] та ін. Провідною думкою праць є переконання автора, що «є одна лише загальна для всіх природжена схильність, на яку завжди може розраховувати виховання: це те, що ми звемо народністю» [5, Т. 2, 160].

Метою статті є обґрунтування народності як основоположного принципу виховного ідеалу у відповідності до вчення К. Ушинського про народність у громадському вихованні. Реалізація цієї мети передбачає вирішення таких завдань: з’ясувати зміст поняття «народність» у вченні К. Ушинського; обґрунтувати народність як основоположний принцип досконалого виховання (виховного ідеалу), виявити його зміст, форми вияву, шляхи та засоби реалізації у вихованні.

Виклад основного матеріалу. Рефлексія К. Ушинського над проблемою народності, зокрема у вихованні, визначена, на наш погляд, суб’єктивними та об’єктивними чинниками у житті та діяльності великого українського російськомовного педагога: 1) колоніальна залежність України, що зруйнувала національну українську систему освіти і виховання; 2) вимушеність для представників української інтелігенції, і К. Ушинського в тому числі, навчатися та працювати на теренах метрополії, тобто зберігати (або деформувати, а то й втрачати) власну українську народність в іноетнічному оточенні; 3) довготривале (з червня 1862 до травня 1867 рр.) відрядження за кордон (Швейцарія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Франція, Італія) з метою вивчення досвіду європейського жіночого виховання; знайомство з національними педагогічними системами різних народів, які були розбудовані на принципі народності, що дало вченому-педагогові багатий емпіричний матеріал для узагальнення, порівняння, вирішення проблеми національного і громадського виховання на основі принципу народності.

К. Ушинський одним із перших у світовій педагогіці, опираючись на вчення Ф.А.В. Дістервега, обґрунтував необхідність врахування народності у вихованні, визначив зміст цього поняття, шляхи і засоби реалізації у процесі досконалого виховання. К. Ушинський і Ф.А.В. Дістервег розглядали ідею народності у конкретизації тверджень про те, що: 1) кожен народ створює свою систему навчання і виховання зі своїми національними рисами і творчими проявами; 2) неможливо наслідувати чи механічно переносити у сферу національної педагогіки досягнення інших народів; 3) основні риси національного виховання треба шукати в історії народу; 4) істинна народність виявляється, передусім, у рідній мові; 5) принцип народності пов’язаний із вихованням патріотизму, любові до Батьківщини; 6) основою народності є повага до чужої особистості та інших народностей [4, 66–67].

К. Ушинський висловлював думку про те, що «в кожній країні, під спільною назвою громадського виховання і під численністю спільних педагогічних форм, криється своє особливе характеристичне поняття, створене характером та історією народу… Незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби здійснення цієї мети» [5, Т. 2, 75]. Ця відмінність, на думку К. Ушинського, залежить не від випадкових обставин, а випливає «із тієї особливої ідеї про виховання, яка склалася у кожного народу. Німець, англієць, француз, американець вимагають від виховання не одного й того ж, і в слово «виховання» кожний народ вкладає різні поняття. Ця різниця …проглядає в багатьох особливостях, … які показують напрям громадського виховання у кожного народу, і ту невисловлену мету, до якої воно прагне і яка визначила самі його форми» [5, Т. 2, 122].

Принцип народності як основу виховного ідеалу К. Ушинський розглядав в єдності з принципом історизму: «…ідеал людини… відбиває в собі характер самого народу і розвивається разом з його розвитком. У ньому відбиваються кращою своєю стороною всі зміни в характері суспільства; але те, що здавалося бездоганно хорошим п’ятдесят років тому, має в очах сучасного людства зовсім іншу ціну» [5, Т. 2, 123].

К. Ушинський говорив про тотальний характер виховання і його зв’язок із національним характером: «Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, – її тіло, душу і розум, – і, передусім звертається до характеру людини; а характер і є саме той ґрунт, в якому корениться народність» [5, Т. 2, 70–71].

Поняття виховного ідеалу в К. Ушинського ідентичне поняттю «особлива ідея виховання». К. Ушинський визначав принцип народності як основу формування і розвитку виховного ідеалу людини: «Цей ідеал у кожного народу відповідає його характеру, визначається його громадським життям, розвивається разом із його розвитком» [5, Т. 2, 122].

Педагог зазначав, що в основу цієї ідеї у кожного народу покладено «особливу ідею про людину, про те, якою повинна бути людина в уявленні народу в певний період народного розвитку» [там же]. Провідною ідеєю є думка про те, що «виховання не має на меті розвиток науки і для нього наука не мета, а один із засобів, якими воно розвиває в людині свій власний ідеал» [5, Т. 2, 70].

Зміст поняття народності К. Ушинський розкрив у порівняльному аспекті. Знайомство з педагогічними системами Європи дозволило К. Ушинському дійти до висновку, що у всіх європейських народів «своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби для здійснення цієї мети» [5, Т. 2, 75]. Аналізуючи педагогічну систему Німеччини, Англії, Сполучених Штатів Америки, К. Ушинський вказував на особливі риси національного характеру народів цих країн і обґрунтовує необхідність розробляти педагогічні системи на основі специфіки національного характеру. Педагог зазначав, що «для англійського виховання наука не мета, а один із засобів розвитку характеру, звичок, способу мислення, манер справжнього джентльмена – ідеала, до здійснення якого спрямовано все англійське виховання» [5, Т. 2, 79–80]. Характеризуючи французьку систему виховання, як таку, в якій «мало характеру», К. Ушинський доходив висновку: «Зовнішній блиск, марнославство і матеріальна користь – характеристичні риси французького громадського виховання» [5, Т. 2, 102].

Слід зазначити, що К. Ушинський критично осмислював зміст німецької системи виховання, висловлював застереження щодо претензій німецької педагогіки на національну винятковість, однак із захопленням говорив про її відповідність власне потребам і характеру німецького народу. Так, відзначаючи у характері німецького народу схильність до експансії, повагу до освіченості взагалі, абстрактний, відсторонений спосіб мислення, К. Ушинський зазначав, що найновіші німецькі теорії «думають виховувати людину взагалі, громадянина якоїсь абстрактної всесвітньої держави, громадянина всього світу» [5, Т. 2, 126].

У методології розробки та реалізації виховного ідеалу К. Ушинський вказував на його зв’язок з національною ідеєю, при цьому наводив приклад такого зв’язку у німецькій системі виховання: «Слід віддати належне німцям, що вони довели свою національну педагогіку до такої досконалості, до якої ще далеко всім іншим народам, і з найбільшою послідовністю провели свою національну ідею, ідею німецького життя, від елементарної освіти до своїх факультетських програм» [5, Т. 2, 127].

Розглядаючи національні системи виховання Європи і Америки у світовому культурно-історичному контексті, К. Ушинський зазначв, що «особливої системи виховання північноамериканці ще не встигли напрацювати», однак вказував на риси, що характеризують американських школярів: «патріотизм, звичка брати участь у політичному житті общини і общинний selfgovernment (самоуправління – перекл. Н.К.) [5, Т. 2, 119].

К. Ушинський стверджував, що виховання є складовим елементом державного і народного життя і саме національний характер та історія кожного народу надає специфічного змісту цьому універсальному поняттю: «Незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби здійснення цієї мети» [5, Т. 2, 75]. Педагог стверджував, що «дійсна школа» − це історичне життя народу, складовими якого є релігія, природа, сім’я, перекази, поезія, закони, промисловість, література і яке оточує людину з усіх боків, обґрунтовував при цьому неправомірність думки про ізольоване виховання або виховання на основі іноземної системи [5, Т. 2, 148], оскільки складовою особистості є риси національності у її характері [5, Т. 2, 149].

Принцип народності К. Ушинський розглядав як комплекс проблем:

• походження народу та формування його характеру, ментальності;
  
• рідна мова та її значення у житті народу;
  
• співвідношення всезагального та індивідуального, ідея гармонійного поєднання всезагального та індивідуального;
  
• система звичаїв та обрядів народу та їхнє значення у вихованні.
  

Вважаємо, що початок розробки К. Ушинським проблеми народності взагалі і у громадському вихованні зокрема відображений у «Лекціях у Ярославському ліцеї» (1846–1848 рр.), присвячених камеральній освіті (цикл адміністративних та економічних дисциплін) в Росії, в яких відзначаємо розробку вченим-педагогом проблеми етногенезу та культурогенезу слов’янських народів, українського зокрема, етнічних процесів, які відбувалися в історії «государства Российского», проблема національного характеру та ментальності українців у порівнянні з росіянами. Слід пам’ятати, що К. Ушинський, як і більшість його сучасників – вихідців із колоніальних земель імперії, був лояльний до держави, монарха-імператора та органів його влади і при цьому палко любив Україну, пишався її минулим і вболівав за майбутнє.

Описуючи географічні простори тогочасної Російської імперії, К.Ушинський так говорив про українські землі: «На цій малоросійській рівнині вперше чітко визначилося і утвердилось поняття Русі, на ній (рівнині – прим Н.К.) воно (поняття – прим Н.К.) пережило розбрат князів; в ній воно збереглось під татарським, польським і московським пануванням, збережене від всього чужого…Дніпро є якби серцевиною Малоросії» [5, Т. 1, 92]. К. Ушинський зазначав етнокультурну самобутність цієї території, незважаючи на її приналежність до Росії: «вся ця західна половина Росії є чимось цілим самостійним…» [там же], однак «ця країна не могла бути цілком самостійною, хоча і повинна була мати певну самобутність у своєму внутрішньому житті» [5, Т. 1, 93].

К. Ушинський розмежовував росіян і українців в термінології, відповідно: «русские» і «славяне». Визначаючи етногенез росіян, К. Ушинський вказував на міграційний характер походження російського народу, слов’янську (українську) його основу та значну участь в етногенезі росіян урало-фінських та центрально-азіатських племен: «…росіяни …починають свою історію мовчазним зникненням фінських племен…, у трьох первісних людських типах …склалася фізіономія російського народу…: тип слов’янський, чудський, і середньо-азійський» [5, Т. 1, 106–107]. Слід зазначити, що поняттям «русские» К. Ушинський визначав похідним від слов’ян (малоросів-українців), зметисизований з угро-фінськими, азійськими племенами європейсько-азіатський народ та тих, хто є громадянами Росії як імперії: «Тверда, світла природа слов’янина, сумна і покірна природа фіна, відголоски грізного скандинавського звичаю і привільне життя степів – все це злилося в самобутнє щось в характері цього створеного імперією народу. Належачи до племені слов’янського за мовою і світлою частиною свого характеру, цей серединний, зв’язуючи Росію, народ з’єднав в собі і багато фінського і татарського, підкоривши його слов’янському елементові» [5, Т. 1, 115].

К. Ушинський аналізував історичний поступ українців («слов’янського племені») і обґрунтовував причину бездержавності українців в ментальній специфіці народу, обумовленій, перш за все, умовами його суспільного устрою та проживання: «Слов’яни – за мовою, фізіономією, давністю свого перебування в Європі, за придатністю до цивілізації, зрештою, за сприйнятливістю своєю – безперечно належать до європейських народів. Але побут патріархальний – це основа слов’янського життя. Не змішуючись з іншими племенами, слов’янин не пішов далі цього побуту… Побут державницький для нього неможливий…» [5, Т. 1, 116].

Визначаючи самобутність і окремішність «слов’ян» (українців), К. Ушинський не відокремлював себе від свого народу, завжди називав себе «малоросом» (українцем) і, водночас, як громадянин Російської імперії, бачив себе і свій народ у просторі її історії і культури. Феномен державності Росії К. Ушинський пов’язував з геополітичним, ментальним та історичними чинниками: «Наша (російська – прим. Н.К.) історія…знищила цей корінний недолік слов’янського (українського – прим. Н.К.) племені, перейшла і причому відразу, з періоду патріархального в державний… наше політичне життя відповідає поєднанню форм місцевості азійської з місцевостями Європи – поєднанню, із якого виникла самостійна фізіономія нашої країни. І цей зв’язок побуту патріархального з державним, азійського – з європейським робить нас особливим народом в політичному відношенні…» [5, Т. 1, 116–117].

Висновки. К.Ушинський вказував на національну специфіку українців, яка полягала в патріархальному устрої життя, його укоріненості у стародавніх звичаях і традиціях, у відсутності таких рис національного характеру, як політична динаміка і експансія, слабка політична воля. Саме ці риси, на думку К. Ушинського, визначаючи історію українського народу, стали причиною його бездержавності.

Вчення К. Ушинського про народність як основу виховання та досягнення ідеалу в ньому є актуальним для сучасного українського виховання. У сучасних умовах розбудови і реформування української освіти і виховання принцип народності визначений Концепцією національного виховання як один із основоположних (поруч із принципами природовідповідності, культуровідповідності, гуманізації, демократизації, етнізації). Суголосними є сучасне визначення за М. Фіцулою [7] принципу народності та його розуміння К. Ушинським.

Вважаємо, що поняття «народність» у теоретичній спадщині К. Ушинського є тотожне сучасному розумінню національного виховання. Враховуючи небайдуже ставлення великого українського російськомовного педагога до України та українського, вважаємо, що, перш за все, педагог дбав про інтереси українського національного виховання, корегуючу та виправляючу функцію принципу народності у виховному ідеалі як досконалому національному вихованні.


ЛІТЕРАТУРА

1. Дистерверг А. Избранные педагогические сочинения. – Москва: Учпедгиз, 1956. – С. 313.
   
2. Вишневський Омелян. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси – Львів: Львівський обласний науково-методичний інститут освіти; Львівське обласне педагогічне товариство ім. Г. Ващенка, 1996. – 238 с.
   
3. Сухомлинський В.О. Вибрані твори у 5 томах. – К.: Радянська школа, 1976. – 655 с.
   
4. Торопова І. Ідея народності у вихованні (За творами К.Д. Ушинського та Ф.А. Дістервега) // Рідна школа. – 2004. – № 3. – С. 66–67.
   
5. Ушинский К.Д. Собрание сочинений: В 11 томах. – Москва-Ленинград: Издательство Академии педагогических наук РСФСР, 1948.
   
6. Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – 744 с.
   
7. Фіцула М.М. Педагогіка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 528 с.
   
8. Щербань П. Прикладна педагогіка: Навч.-метод. посіб. – К.: Вища шк., 2002. – 215 с.
   

УДК 378.14

В.Ю. Калюжна

кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри іноземних мов,

Луганський державний університет

внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка


ЗНАЧЕННЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ У СТАНОВЛЕННІ НОВОЇ ПАРАДИГМИ ОСВІТИ


У статті розглядається питання самостійної роботи студентів як один з основних напрямів нової освітньої парадигми. Аналіз цього напряму проводиться на прикладі самостійної роботи студентів під час вивчення іноземної мови.


In the article it is considered the students’ independent work as one of the main trends of the new educational paradigm. The analysis of this trend is conducted on the example of the students’ independent work during study of foreign language.


Сьогодні Україна, намагаючись вийти на рівень європейських світових стандартів, переживає складний період трансформації соціально-економічного, політичного та культурного розвитку. Усе це супроводжується радикальним реформуванням системи освіти, оскільки вона є органічною частиною складних процесів функціонування та розвитку суспільства в цілому. Нам необхідно зрозуміти, що погляд на сутність освіти сьогодні, як ніколи раніше, є похідним від погляду на суспільство та на його мету. Цілі ж, як показує соціальна практика, формулюються украй розпливчасто – через, перш за все, нашу нездатність всесторонньо, з філософських позицій, осмислити кардинальні зміни, що відбуваються в соціумі.

Тому не зважаючи на те, що ми декларативно прагнемо до єдиного освітнього простору (Болонська конвенція), на сьогодні все більше з’являється теорій і практик, що конкурують між собою. Звідси актуальним стає вирішення питань про природу їх співіснування, характер відносин, можливість моделювання, тобто про побудову освітньої парадигми, здатної, перш за все, виявити проблеми, що можуть бути вирішені в цей період часу [2, 17].

Слід зазначити, що така парадигма на сьогодні в Україні прослідковується. Стає все більш зрозумілим, що стара система освіти, пов’язана тільки з навчанням вихованням, необхідністю передачі соціального досвіду від одних поколінь до інших, накопиченням знань, соціалізацією індивідів уже не відповідає вимогам часу. У сучасному розумінні освіта - це соціальне явище, що є способом становлення, та яке визначає особисту самореалізацію індивіда в суспільстві. Така самореалізація допоможе людині щонайменше залежати від несприятливих зовнішніх чинників, обставин, а також стати творцем своєї долі, автором свого «індивідуального проекту».

Щоб вийти на цей рівень і наблизитися до бажаної мети, необхідно перенести центр тяжіння на виховання особистості, відповідальної за свої вчинки і здатної самостійно вирішувати численні проблеми в соціумі, не завдаючи при цьому шкоди іншим. Лише тоді можна буде говорити про подолання масового підходу в роботі з школярами студентами - підходу, який формує однотипних людей. Тому перед педагогами всіх рівнів постає складне завдання: створити умови для індивідуального саморозкриття тих, хто навчаються й підготувати їх до самостійної роботи та життя в суспільстві.

Варто зазначити, що ця проблема порушувалася ще з часів античності, пронизувала педагогічну думку протягом усього еволюційного періоду, поки на рубежі XIX-XX ст. не відбулася так звана «педоцентристська революція», основні ідеї якої полягали в індивідуальному, творчому підході до особистості дитини, розвитку самостійності та життєздатності. «Це революція, – писав Д. Дьюї, – подібна на ту, яку провів Коперник, коли астрономічний центр був переміщений із землі на сонце. У цьому випадку дитина стає сонцем, навколо якого обертаються засоби освіти; вона – центр, навколо якого вони організовуються» [1, 41]. Ці ідеї втілювали в життя такі видатні педагоги і письменники, як: Д. Дьюї (США), Е. Кей (Швеція), Л. Толстой (Росія), М. Монтессорі (Італія), Л. Гурлітт, Р. Шаррельман (Німеччина), К. Вентцель (Росія) та ін. Цікавим щодо цього убачається зауваження В.П. Плавіча: «приєднання до Болонського процесу, дозволить нам просунутися в культурі освіти від традицій дев’ятнадцятого сторіччя до системи сторіччя двадцять першого, у якій кожна людина повинна мати право керувати собою, своїм часом і нести за це відповідальність» [3, 7].

Таким чином виділяються основні напрями сучасної парадигми освіти – це індивідуальна спрямованість навчання, розвиток творчої активності, етичних якостей, критичного мислення, самостійності та відповідальності за свої слова й вчинки. При цьому, зауважимо ще раз, основне завдання викладача – створити всі необхідні для цього умови, а основне завдання вихованця – виявити максимальну активність і самостійність у засвоєнні та застосуванні отриманих знань і досвіду в реальному практичному житті.

Метою роботи є розгляд одного з напрямів парадигми освіти, що формується, а саме – організації самостійної роботи студентів при вивченні будь-якого предмета. Як приклад пропонуємо розглянути значення самостійної роботи студентів при вивченні іноземної мови в немовному ВНЗ.

Указаний напрям є особливо важливим, оскільки добре відомо, що примусити людину що-небудь зробити практично неможливо. Якщо це й відбувається, то носить, зазвичай, короткочасний, видимий характер не має істотних результатів. Людина стає тією, якою вона є тільки завдячуючи самостійній роботі над собою, своїм умінням навичкам. Це стосується будь-якої сфери діяльності, як практичної, так і теоретичної. Що ж до вихователя чи викладача, то він може тільки спрямовувати цей процес за допомогою зовнішньої обстановки, а також особистого прикладу.

Самостійна робота як педагогічна проблема є предметом дослідження багатьох учених світу. Серед сучасних українських педагогів назвемо Н.В. Ягельську, Т.М. Пащенко, Н.О. Шишкіну, Г.М. Романову, М. Шимко, В.Р. Мічковську. Не зважаючи на це, дослідження, пов’язані з особливостями організації самостійної роботи студентів при вивченні іноземної мови, є актуальними.

Вибір теми обумовлений ще й тим, що Україна є однією з небагатьох країн, де населення практично не володіє іноземною мовою. Не зважаючи на те, що іноземна мова в навчальних програмах як шкіл, так і ВНЗ, рівень володіння мовою не просто низький, а практично нульовий (винятком є випускники спецшкіл). При цьому, аналіз оголошень про конкурс на заміщення вакантних посад у сучасних компаніях свідчить про те, що саме володіння іноземною мовою на належному рівні є вирішальним чинником при ухваленні або відхиленні кандидатури на ту чи іншу посаду.

У цій роботі не розглядаються шкільні програми з іноземної мови, а також ті проблеми й труднощі, що виникають під час її вивчення. Аналізові підлягають програми ВНЗ, що передбачають оволодіння мовою як на побутовому, так і на професійному рівні. Проте на сьогодні ця мета недосяжна. По-перше, до ВНЗ вступають випускники з різних шкіл, з неоднаковим рівнем знань і здібностей до мов, тому навчати їх за єдиною програмою, особливо на першому етапі, убачається малоефективним. Тут ключову роль може зіграти викладач, здатний не просто створити умови для розкриття індивідуальних можливостей кожного студента, але постійно мотивувати й спрямовувати роботу так, щоб навчити студента самостійно вдосконалювати свої знання і комунікативні уміння. По-друге, слід зазначити, що кількість годин, відведених на вивчення іноземної мови в немовному ВНЗ украй недостатньо для досягнення поставленої мети. У такій ситуації навіть найбільш здібні студенти, якщо у них немає хорошої мовної бази, можуть опанувати тільки фрагменти граматики й лексики, але не мову. тут актуальним є питання про самостійні доопрацювання або вивчення тих лексичних і граматичних тем, як викликали певні труднощі. По-третє, мотивація до опанування мовою все ще залишається дуже низькою. Не зважаючи на те, що Болонська конвенція передбачає обмін студентами з різних країн, на практиці це носить винятковий характер. А саме цей чинник міг би стати найбільш вагомим стимулом до вивчення іноземної мови в будь-якому навчальному закладі.

Говорячи про місце самостійної роботи в навчальному процесі, слід зазначити, що сучасна програма вищого навчального закладу базується на кредитово-модульній системі, яка, за правильної організації, виховує уміння самостійно вчитися й вирішувати таким чином теоретичні та практичні завдання.

Існують різні підходи до самостійної роботи: на основі врахування індивідуальних інтересів, рівня підготовки тих, хто навчається, особливостей подальшої професійної діяльності для того, щоб дібрати завдання диференційованого ступеня складності, що відповідають інтересам і запитам студентів.

Слід також зазначити, що для самостійної роботи необхідно надавати студентам свободу вибору відповідно до спрямованості їх професійних інтересів, а також інтересів профільних кафедр. Пропонована структура передбачає постановку завдання, його диференціацію за групами і пояснення. Дібрані для самостійної роботи тексти повинні бути призначені для читання, що вивчається основними настановами якого розуміння, запам’ятовування, відтворення; завдання – для розширення лексико-граматичного запасу, виробленню навичок техніки читання вголос і про себе, побудові логічного послідовного усного та письмового вислову за допомогою ланцюгового й паралельного зв’язку думок і засобів зв’язку між пропозиціями, скорочення тексту.

Самостійна робота студентів з іноземної мови повинна проводитися поетапно та набувати з часом усе більш цілеспрямованого вузькоспеціального характеру. Дуже важливо, щоб навчальний матеріал відповідав основній меті навчання мові як реальному засобу спілкування між фахівцями різних країн, причому спілкуванню як у письмовій формі (пошук інформації через книги, статті, письмові тексти, Internet), так і у формі безпосереднього спілкування, усних контактів (доповіді, дискусії, телефонні розмови). Тому послідовна постановка завдань, правильний і продуманий добір навчального матеріалу і чіткий контроль за його виконанням великою мірою сприятимуть підготовці фахівців європейського стандарту, здатних конкурувати на світовому ринку, де «вартість» фахівців, що володіють іноземними мовами, набагато вища за «вартість» фахівців, які цього позбавлені.

Вищевикладене дозволяє дійти такого висновку. Самостійна робота є дуже важливим напрямом парадигми освіти, що сьогодні формується. Вона займає особливе місце в курсі вивчення будь-якої дисципліни, оскільки дає змогу студентові самому вибирати що вивчати, коли і як; розвиває його здатність самостійно мислити, аналізувати та знаходити рішення, що робить процес навчання більш ефективним, – а це є головною функцією сучасних вищих навчальних закладів освіти.