Наукових праць

Вид материала

Документы

Содержание Права й обов’язки проектанта Економічна компетентність як складова Постановка проблеми. Аналіз раніше проведених досліджень. Виклад основного матеріалу. Співацьке дихання як основа вокально-хорової Грудне, або реберне дихання Опора дихання

Подобный материал:

• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Вимоги до оформлення статей у збірнику наукових праць пдату, 24.02kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Бібліографічний покажчик наукових праць, 3125.96kb.
• Наукова робота за 2008-2009, 347.53kb.
• Реферат цикл наукових праць "Інформаційно-еволюційна економіка І проблеми її становлення, 196.89kb.
• Основні види студентських наукових досліджень види науково-дослідної продукції, 366.46kb.
• Список наукових праць, 17.93kb.
• Список наукових праць, 140.8kb.

Таблиця 1

Права й обов’язки проектанта

Права проектанта	Обов’язки проектанта
Має право на помилку. Має право вибору завдання, позиції. Має право висловлювати свою думку, ставлення. Має право на виправлення помилок, допомогу іншим.	Виявляти довіру й толерантність. Прислухатися до думки кожного. Ретельно й наполегливо виконувати завдання задля групового результату. Не самоутверджуватися за рахунок інших.

Виникнення таких негативних ефектів групової проектної діяльності як дифузія відповідальності, неоптимальне лідерство, конформізм пов’язується з нечітко розподіленими індивідуальними завданнями для кожного учасника в групі й за умов єдиного заохочення для всіх учасників, призводять до зниження їхньої індивідуальної продуктивності, стримування власних, альтернативних поглядам більшості, думок. Такого негативу можна уникнути, якщо чітко узгодити роль учасників проекту на різних етапах проектування, коли кожен з них має власне, обране з урахуванням особистісних інтересів та психолого-педагогічних характеристик завдання, яке доповнює діяльність інших членів групи із реалізації загальної мети. Рольова диференціація учасників групової взаємодії надає можливість інтерпретувати й оцінювати діяльність інших (кожен стає підзвітним групі за виконання своєї ролі), що призводить до підвищення індивідуальної продуктивності, пов’язаної із усвідомленням особистісного внеску у загальну справу. Рольове розподілення й оцінка внеску кожного учасника у продукт, результат групової діяльності сприяє формуванню групової/командної взаємозалежності, що є суттєвим для розвитку таких якостей як конструктивність, готовність до взаємодії, відповідальність.

Важливою у подоланні негативних ефектів є кількість учасників, яка визначається метою проектної діяльності, складністю завдання, наявністю ролей для кожного.

Обов’язковою умовою організації проектної діяльності є наявність заздалегідь сформованих уявлень про кінцевий продукт діяльності, етапи проектування (визначення концепції, цілей та завдань проекту, оптимальних ресурсів діяльності, створення плану проекту, організація діяльності з реалізації проекту).

Таким чином, за умов нейтралізації вказаних негативних явищ групової проектної діяльності, її впровадження має значний навчальний, розвивальний та виховний потенціал, який визначається тим, що проектна діяльність старшокласників забезпечує розвиток у них:

• дослідницьких вмінь і навичок (спостереження, виявлення проблем, збір та аналіз інформації, вміння висувати гіпотези, діагностувати, моделювати, прогнозувати, аналізувати, узагальнювати та інше);
  
• критичного, творчого, системного мислення, вміння шукати засоби вирішення поставлених задач;
  
• вміння працювати в команді, навичок ділового спілкування й співробітництва;
  
• вміння адекватно оцінювати себе, вміння контролювати власну діяльність;
  
• позитивного образу себе та інших (формування мотивів досягнення, відкритості й готовності до діалогу);
  
• таких особистісних якостей як: доброзичливість, взаємодопомога, емпатія, демократичність, наполегливість, працелюбність й ініціативність.
  

ЛІТЕРАТУРА

1. Гузеев В.В. Образовательная технология: от приема до философии // Библиотека журнала «Директор школы»; Спец. выпуск 4. – М.: Сентябрь, 1996. – 112 с.
   
2. Зеленкова Г.П. Формування пізнавальної самостійності старшокласників в навчальному процесі // Рідна школа. – 2005. – № 8. – С. 31-35.
   
3. Кричевский Р.Л., Дубовская Е.М. Психология малой группы: теоретический и прикладной аспекты. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 205 с.
   
4. Матяш Н.В. Психология проектной деятельности школьников: Автореф. дисс. ... доктора псих. наук, 19.00.07 – педагогическая психология. – Москва, 2000. – 52 с.
   
5. Наказний М.М. Формування здатності працювати в команді // Директор школи, ліцею, гімназії. – 2004. – № 4. – С. 61-65.
   
6. Новые педагогические и информационные технологии в системе образования: Под ред. Е.С. Полат, М.Ю. Бухаркиной, М.В. Моисеевой и др. – М.: Academia, 2000. – 272 с.
   
7. Обухов А.С. Эффективность применения проектной и исследовательской деятельности в обучении // Школьные технологии. – 2006. – № 5. – С. 86-90.
   
8. Скрипкина Т.П. Взаимодоверие как основание межличностных взаимовоздействий // Вопросы психологии. – 1995. – № 5. – С. 21-30.
   
9. Jacques David. Learning in groups. Oxford University Press., 1999. – 450 p.
   

УДК 37.035

О.С. Ющенко

викладач,

Вінницький політехнічний технікум


ЕКОНОМІЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА

СОЦІАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ


У статті зроблено аналіз психолого-педагогічної літератури з проблеми економічної компетентності; розкрито смислове навантаження даного поняття; розглянута економічна компетентність у системі професійної підготовки майбутніх спеціалістів.


The psychological and pedagogical analysis of literature with problems of economic competence is done; the economic competence in the system of professional training of future specialists is examined.


Постановка проблеми. Українська держава пов’язує свій подальший розвиток із соціально орієнтованою ринковою економікою, яка функціонує на засадах конкуренції та підприємливості, співіснуванні різноманітних форм власності. Стратегічні орієнтири господарювання вимагають сформованості у населення країни адекватної системи цінностей, економічних знань та умінь, а також особистісних якостей, таких як: здатність приймати виважені економічні рішення, брати на себе відповідальність за них, здатність до ділового ринку тощо. Проте особливо гостро відчувається некомпетентність молоді у сутності ринкових відносин, їхня морально-психологічна неготовність до ефективного здійснення професійно-трудової діяльності. А відтак, виникла об’єктивна потреба у підготовці молоді, зокрема студентів професійно-технічних вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, не просто як виконавців, а досвідчених, мобільних та економічно компетентних фахівців.

Аналіз раніше проведених досліджень. Аналіз наукової літератури із проблеми компетентності спеціаліста свідчить про те, що різні аспекти її теорії та практики знайшли відображення у працях як зарубіжних (Е. Ботьє, О. Тоффлера, Е. Шорта, Б. Шарло, та ін.), так і вітчизняних науковців (А. Алексюк, В. Аміщенко, Ю. Бабанський, В. Бондар, В. Безпалько, А. Василюк, С. Гончаренко, І. Гушлевська, І. Зязюн, Т. Ільїна, Н. Кузьміна, А. Михайличенко, Л. Шевчук, І. Ящук та ін.).

Психолого-педагогічні аспекти економічного виховання та освіти учнів різних вікових періодів висвітлено у роботах О. Аменда, Л. Денисенко, Д. Закатнова, В. Мадзігона, А. Нісімчука, В. Оржеховської, Н. Побірченко, О. Шпака та ін. Попри безсумнівну теоретичну й практичну значущість досліджень вищезгаданих авторів слід підкреслити, що залишається невисвітленою у відповідній цілісності проблема, пов’язана з формуванням економічної компетентності студентів, як необхідної характеристики сучасного фахівця.

З огляду на зазначене, метою статті є аналіз психолого-педагогічної наукової літератури з проблеми компетентності, визначення місця економічної компетентності в системі основних компетенцій спеціаліста та з’ясування смислового навантаження зазначеного поняття.

Виклад основного матеріалу. Компетентність спеціаліста, разом з основними дидактичними одиницями навчальних дисциплін, стають складовими компонентами державних освітніх стандартів. Сьогодні в Україні вже затверджено систему стандартів з кожного освітньо-кваліфікаційного рівня та профілю підготовки, які містять усі вимоги до компетентності та кваліфікації, характеристику і систему діагностики якості знань. Однією із характерних рис концепції компетентності людини є думка про підвищення ролі суб’єкта в соціальних перетвореннях та удосконаленні його здатності розуміти динаміку процесів, а також знаходити ефективні шляхи, які впливають на їхній хід.

Компетентність є поєднанням такого рівня науки та практики у діяльності конкретної людини, який дає змогу постійно забезпечувати високий кінцевий результат з мінімальними затратами нервової і фізичної енергії людини, досягати ефективної організації особистої й колективної праці. Це відбувається в результаті ґрунтовної базової підготовки, творчої діяльності і безперервного підвищення світоглядного, професійного та загальнокультурного рівня у різноманітних формах.

Поняття «компетентність» у вітчизняній науковій літературі здебільшого набуло визначення як: «Готовність на професійному рівні виконувати свої посадові і фахові обов’язки відповідно до сучасних теоретичних надбань й кращого досвіду, наближення до світових вимог і стандартів» [2, 80].

У дослідженнях науковців (С. Батищев, А. Бєляєва, І. Кузнєцов, А. Растянников, І. Смирнов, С. Степанов, Д. Ушаков, В. Шапкін) з проблеми професійної підготовки спеціалістів та працівників визначені наступні ключові компетентності, які повинні бути сформовані у випускників професійних закладів освіти:

• професійні – комплекс професійних знань, умінь і навичок зі спеціальності, знання сучасних виробничих технологій, розуміння та уміння їх використати;
  
• інформаційні – характеризують знання та уміння знаходити потрібну інформацію, обробляти та використовувати її; аналітичне ставлення до розповсюдженої інформації, реклами;
  
• комунікативні – уміння та навички усного та писемного спілкування; знання іноземних мов;
  
• толерантні – знання, уміння, здібності, що пов’язані з життям у багатокультурному суспільстві; якості, які перешкоджають виникненню расизму, нетерпимості до інших культур, мов, релігій, людей інших національностей тощо;
  
• здоров’яформуючі – характеризують здібності та можливості особистості пропагувати здоровий спосіб життя, навчання, виробничої діяльності, культури побуту та виробництва; визнання духовного та фізичного здоров’я найважливішою цінністю для суспільства та особистості;
  
• безперервної освіти – знання, уміння, здібності до самоосвіти, підвищення кваліфікації, майстерності; здібність навчатися протягом усього життя; забезпечувати собі зростання у професійному, особистому та громадському планах [4].
  

Як бачимо, кожна компетентність побудована на комбінації (поєднанні) взаємовідповідних пізнавальних відношень та практичних навичок, цінностей, емоцій, поведінкових компонентів, знань та умінь, усього того, що можна мобілізувати для активної дії.

Узагальнену класифікацію ключових компетентностей за трьома основними блоками подає О. Овчарук:

• соціальні компетентності, пов’язані з оточенням, життям суспільства, соціальною діяльністю особистості (здатність до співпраці, уміння розв’язувати проблеми в різних життєвих ситуаціях, навички взаєморозуміння, соціальні і громадянські цінності та вміння, комунікативні навички, мобільність у різних соціальних умовах, уміння визначити особливі ролі у суспільстві тощо);
  
• мотиваційні компетентності, пов’язані з внутрішньою мотивацією, інтересами, індивідуальним вибором особистості (здатність до навчання, винахідливість, уміння досягти успіху у житті, бажання змінити життя на краще, особисті практичні здібності, уміння робити власний вибір та встановлювати власні цілі тощо);
  
• функціональні компетентності, пов’язані зі сферою знань, умінням оперувати науковими знаннями та фактичним матеріалом (лінгвістична компетентність, технічна та наукова компетентність, уміння використовувати джерела інформації для власного розвитку, інформаційні технології тощо) [3, 26].
  

Безсумнівно, людина, яка уособлює в собі такі якості, буде вельми компетентним спеціалістом. Але, незалежно від оволодіння будь-якою конкретною професією, сучасний робітник, працюючи на підприємствах різних форм власності вступає у певні соціально-економічні, виробничі відносини. Діловитість, підприємливість, уміння самостійно приймати рішення, творчо підходити до вирішення виробничих завдань, ефективно працювати у команді на кінцевий результат, чесно й сумлінно ставитись до своєї праці – це риси, які необхідні для того, щоб компетентно діяти в сучасних умовах господарювання і бути конкурентноздатним на ринку праці. Широкі можливості для формування цих рис загальнолюдської і професійної моралі криються у процесі вивчення предметів економічного циклу. У дидактичному аспекті взаємодія професійної та економічної освіти містить значний навчальний, розвивальний та виховний потенціал. Це дає нам можливість констатувати, що до основних компетенцій сучасного фахівця необхідно додати іще одну, а саме – економічну, яка передбачає сформованість у випускників умінь, навиків, знань шляхів розв’язання та вирішення економічних проблем на основі їхнього системного економічного аналізу.

Підтвердження нашої гіпотези знаходимо у працях зарубіжних науковців. Так, наприклад, О. Тоффлер, зазначав, що для виробництва «завтрашнього дня будуть потрібні працівники, яким притаманні цілком нові властивості. Виникне потреба у людях, які здатні швидко перенавчатися та мати уяву. При розв’язанні ... проблем співробітник корпорації завтрашнього дня буде діяти не «за підручником». Він повинен уміти розмірковувати і приймати складні оціночні рішення, а не механічно виконувати ... розпорядження керівництва» [6, 453-454]. Іншими словами, науковець мав на увазі саме необхідність формування економічної компетентності для успішної діяльності людини у виробничих структурах майбутнього.

В американській теорії «компетентного працівника» важливим компонентом його кваліфікації є здатність швидко та неконфліктно пристосовуватись до нових умов праці, а також до тієї економічної та політичної ситуації, яка існує на даний час. Чинне місце надається розробці методів та способів формування економічної компетентності працівника тієї чи іншої галузі сучасного виробництва.

Не менш важливою для нашого дослідження є концепція «інтегрування розвитку компетентності», спільно розроблена швейцарськими та американськими науковцями. Вони визначають «економічну компетентність» як суму знань, умінь та навичок у широкому розумінні, які можна отримати у процесі шкільної та позашкільної освіти. Розвиток економічної компетентності особистості відбувається та обумовлюється усім процесом освіти та є інтеграцією інтелектуальних, моральних, соціальних, естетичних, політичних та економічних знань.

У сучасних умовах праці економічна компетентність украй необхідна й керівникам, так як вони повинні уміти швидко адаптуватися до змін у структурі функцій та організації виробництва; виробляти та збувати конкурентноспроможні, частіше нові та змінені види товарів та послуг; взаємодіяти з іншими підприємствами, споживачами та постачальниками. А для цього необхідні:

• знання та досвід у розв’язанні господарських задач;
  
• поінформованість про методи аналізу та узагальнення соціально-економічних та організаційних показників, які надають характеристику стану виробництва;
  
• уміння у галузі прогнозування, визначення потреб до змін у нововведеннях для підприємства;
  
• передбачення та попередження негативних тенденцій у розвитку підприємства;
  
• проектування шляхів підвищення ефективності роботи підприємства та ін. [1, 15].
  

Отже, в контексті професійної діяльності керівника, економічна компетентність може бути визначена як: наявність економічних знань, умінь користуватися економічними методами керівництва, швидко орієнтуватися у нових ринкових умовах та ефективно пристосуватись до них, здатності та досвіду у зароблянні коштів.

Деякі науковці (Іванова М.Ю., Сусобокова Т.Г.) дотримуються думки, що є правомірним визначати економічну компетентність як складову соціальної компетентності – базисної, інтегральної характеристики особистості, яка відображає її досягнення через взаємовідносини з іншими людьми та забезпечує зв’язок із соціальною дійсністю, що дає можливість ефективно будувати свою поведінку у відповідності до встановлених у соціумі на даний момент норм і стандартів.

Т. Щербань уважає, що соціальна компетентність – це здатність до спільної (групової, кооперативної) професійної діяльності, співробітництва, а також уміння використовувати прийняті в даній професії прийоми професійного спілкування, соціальна відповідальність за результати своєї професійної діяльності [7, 13].

З точки зору Г. Сівкової соціальну компетентність слід розуміти як наявність упевненої поведінки, за якої різноманітні навики у поєднанні з економічними відносинами автоматизовані й дають можливість гнучко змінювати свою поведінку в залежності від ситуації. При цьому акцент робиться на свою впевненість щодо позитивної оцінки власних навиків та здібностей, які призведуть до позитивного досвіду вирішення особистих та соціальних завдань [5, 15].

Розглядаючи економічну компетентність як один із аспектів соціальної можна, за логікою Г. Сівкової, визначити її як: ступінь оволодіння економічними знаннями й навичками, набором можливостей, здібностей, уміннями свідомого пошуку шляхів удосконалення, розв’язання та прогнозування економічних проблем за допомогою економічного мислення та їхнього системного розгляду та аналізу.

Як висновок хотіли би зазначити, що для спеціалістів усіх професій найважливішою запорукою їхньої продуктивної діяльності стає економічна компетентність, яка є невід’ємною складовою соціальної компетентності особистості: ефективність виконання конкретної діяльності, здатність до організації інших людей для досягнення поставленої мети; готовність оцінювати та аналізувати соціальні наслідки спільної діяльності; позитивний досвід вирішення особистих і соціальних завдань; розуміння того, як слід досягти мети найефективнішим шляхом; адекватна постановка та ефективне виконання завдань адаптації до зовнішнього середовища.

Ми дійшли висновку, що економічна компетентність – це економічні знання і досвід, набуті завдяки навчанню і вихованню, зорієнтовані на становлення студента як суб’єкта життя й культури, його активну інтеграцію в суспільство як фахівця високого рівня, що містять у собі:

• теоретичні знання високого рівня з предметів економічного циклу;
  
• практичні уміння у галузі підприємницької діяльності та менеджменту;
  
• практичне оволодіння професійною термінологією, знаннями з діловодства та основ професійної етики;
  
• орієнтування на моральні якості, успіх, впевненість у собі, управлінську культуру;
  
• професійне світосприйняття: інтеграція економічної освіти у різних галузях знань та практичній діяльності.
  

У подальших дослідженнях ми плануємо розглянути структурні компоненти економічної компетентності студентів, які дозволять здійснити коректну постановку мети їхньої економічної освіти.


ЛІТЕРАТУРА

1. Грум Д. Растущее многообразие международных актов: Международные отношения: социологические подходы / Рук. авт. колл. Проф. П.А. Цыганков. – М.: Гардарка, 1998. – С. 20, С. 222-239.
   
2. Зязюн І.А. Сучасні дидактичні моделі і логіка учіння // Сучасні інформаційні технології та інноваційні методики навчання в підготовці фахівців: методологія, теорія, досвід, проблеми: Зб. наук. праць / Редкол.: І.А. Зязюн (голова) та ін. – Київ-Вінниця: ТОВ фірма «Планер», 2000. – 636 с.
   
3. Овчарук О. Компетентність як ключ до оновлення змісту освіти // Стратегія реформування освіти в Україні. – К.: «К.І.С.», 2003. – С. 13-41.
   
4. Растянников А.В., Степанов С.Ю., Ушаков Д.В. Рефлексивное развитие компетентности в современном творчестве. – М., 2002.
   
5. Сивкова Г.И. Социальная компетентность / Вакансия. – 2001. – № 13. – С. 15.
   
6. Тоффлер Олвин. Адаптативная корпорація: Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В.Л. Иноземцева.  М.: Академия, 1999.  640 с.
   
7. Щербань Т. Модель компетентного випускника / Завуч. – 2005. – № 28. – С. 12-15.
   

УДК 784.9

Л.П. Ятло

заслужений працівник культури України,

в.о. доцента кафедри музикознавства

та вокально-хорових дисциплін,

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини

Л.Г. Ятло

викладач кафедри музикознавства

та вокально-хорових дисциплін,

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини


СПІВАЦЬКЕ ДИХАННЯ ЯК ОСНОВА ВОКАЛЬНО-ХОРОВОЇ

ТЕХНІКИ ДИТЯЧОГО ХОРУ


У статті розкривається природа, зміст і специфіка співацького дихання, характеризуються основні типи співацького дихання, подається визначення поняття опори дихання, розглядається питання організації дихання під час співу у поєднанні із методичними порадами щодо його застосування в практичній роботі з дитячим хором.


Nature, maintenance and specific of breathing of singer, opens up in the article, the basic types of breathing of singer are characterized, determination of concept of breathing support is given, the question of organization of breathing is examined during singing in combination with methodical advices in relation to his application in practical work with child’s choir.


Хоровий спів, витоками якого є народнопісенна традиція – основа національної музичної культури, в музично-естетичному вихованні дітей посідає головне місце.

Діяльність дитячого хорового колективу ставить перед собою розв’язання низки специфічних завдань, серед яких головним є опанування співацького дихання як основи вокально-хорової техніки.

Розуміння методології репетиційно-виконавського процесу з хором базується, перш за все, на досконалому знанні хорознавчих проблем та усвідомленому застосуванні методів вокально-хорової роботи.

В основі досліджень цієї проблематики роботи відомих хорових диригентів К. Пігрова [4], В. Соколова [7], П. Чеснокова [11], в яких висвітлюються питання хорознавства і практичного керування хором. Проте у цих працях дитячим хорам приділяється вкрай мало уваги, а механізм співацького дихання, нажаль, не розглядається взагалі.

У розробку проблем музично-співацького виховання дітей внесли вагомий внесок зробили Д. Огороднов [6], В. Попов [5], Г. Струве [8] та інші. Дослідниками були розглянуті деякі питання розвитку і виховання голосу в підлітковому і юнацькому віці, відзначена роль організації вдиху і видиху під час співу, проте, природа і техніка дихання в процесі співу не досліджувалися.

Питання сучасної методики хорового співу у початковій школі розглядається Т. Стуловою [9], Л. Хлєбніковою [11]. Проте, в роботах і цих авторів питання співацького дихання розкриваються частково, без заглиблення у суть проблеми. Невизначеним залишається таке важливе поняття, як опора дихання.

Проблема техніки співу в дитячому хоровому колективі вимагає своєї подальшої розробки. Особливо актуальним є вивчення специфіки співацького дихання як основи вокально-хорової техніки.

Дослідження цієї проблеми є складним завданням. Строкатість існуючої вокальної термінології, різноманіття тлумачень і суджень, відсутність єдиної вокальної школи і методів роботи значно ускладнюють це завдання.

Дана стаття ставить своєю метою розгляд специфіки співацького дихання, визначення поняття опори дихання, узагальнення деяких питань техніки співу і основних методичних прийомів, що рекомендуються в практиці вокально-технічної роботи з дитячим хором.

Загальновідомим є класичний вислів, що мистецтво співу – це мистецтво дихання. Дійсно, дихання – це рушійна сила голосу і основа співу. Добре співати означає, насамперед, добре і правильно дихати. Без дихання голосовий апарат при всій його природній досконалості буде беззвучним. Атака звука, його філірування, фразування, техніка усіх видів залежать, в основному, від рівня володіння диханням.

Дихання об’єднує всі фізичні фактори, пов’язані із звучанням голосу, і всі психофізіологічні процеси виховання і розвитку голосу співака. Воно нерозривно поєднане з інтонаційно-художньою мовою і розкриттям ідейно-художнього змісту виконуваного твору.

Цілком природно, що процес співу не може бути здійснений без процесу дихання. Але, як відомо, звичайного дихання не вистачає для забезпечення повноцінного звучання голосу, необхідного для співу. Тому-то, насамперед, слід навчитися правильно дихати, щоб уміти надати голосові сили, звучності, рухливості, польотності та інших необхідних якостей.

Дійсно, уміння співака, а в нашому випадку уміння хориста дитячого хору володіти вокальним диханням, рівнозначне володінню голосом. Та й взагалі, основою вокально-хорової техніки, що вкрай необхідна для створення досконалого хорового звучання в колективі, який обрав собі мету досягти певних успіхів у музиці, є співацьке дихання. Саме від нього залежить якість голосу, інтонація, темброве забарвлення.

Співацьке дихання багато в чому відрізняється від звичайного. Так, під час співу витрати повітря, яке надходить до легень, значно більші, ніж при звичайному диханні, що забезпечує життєдіяльність організму. Ритм дихання під час співу теж значно відрізняється від звичайного, спокійного дихання, якого для хориста недостатньо. Під час співу потрібне посилене, спеціально організоване дихання, з яким невід’ємно пов’язані фонація, розвиток голосу дитини і прищеплення навичок володіти ним, тривалість та сила звучання, повнота звука.

Видих, під час якого починається звучання голосу, значно подовжується, а вдих – скорочується. Дихання із процесу автоматичного, який не контролюється свідомістю, переходить у процес, що стає регульованим, вольовим, тобто таким, що переходить під контроль свідомості.

Організувати дихання для співу – значить зробити його найбільш зручним для цього процесу, адже акт життєвого дихання відбувається в такій послідовності:

1. вдих;
   
2. видих;
   
3. відпочинок.
   

Цей процес фізіологічного дихання є природнім для людини, а тому не контролюється свідомістю, він є підсвідомий.

Організація дихання для співу полягає в тому, що, набравши в легені повітря, необхідно затримати його, а потім, під час співу, економно й рівномірно його випускати. Тому процес організації співацького дихання здійснюється вже в іншій послідовності:

1. вдих;
   
2. затримка дихання;
   
3. видих.
   

У загальному процесі співацького дихання особливо важливим вважають співацький видих, який багато в чому залежить від вдиху, зумовленого технічним або творчим завданням.

Співацький вдих треба робити досить активно, але легко й безшумно, глибоко, одночасно ротом і носом, з відчуттям легкого позіхання. Якщо вдихати тільки через рот, повітря надходить переважно у верхню частину легенів, через ніс – у нижню. Вдих тільки через ніс створює небажаний і неприємний шум, особливо під час співу у швидких темпах, і негативно позначається на самому співі. Вдих тільки через рот сушить слизову оболонку рота й гортані. Саме тому співацький вдих треба робити одночасно через рот і через ніс, але на початковій стадії навчання співу іноді рекомендується здійснювати вдих тільки через ніс, оскільки в такому випадку більш чітко відчувається організована участь м’язів черевного преса, виробляється певна манера дихання.

Щоб запобігти утворенню напруженого, форсованого звука, під час вдиху не потрібно брати дуже багато повітря в легені, оскільки воно давить своїм надлишком на зв’язки, примушує співаків відразу ж робити видих, зумовлює нечисту інтонацію. Як залишки повітря, що видихається, так і його нестача однаково шкідливі для співаків, бо впливають на якість звука. Майже в усіх випадках фальшиве, занижене звучання хору є наслідком слабкого дихання, і, навпаки, підвищення інтонації, крикливість – це результат напруженого, форсованого видиху.

Набравши стільки повітря, скільки необхідно для здійснення певного творчого завдання, дихання слід на мить затримати, щоб створити йому опору, а вже потім плавно і спокійно продовжувати видихання.

Момент затримки дихання, відділяючий вдих від видиху, є досить суттєвим у процесі звукоутворення і виконує функцію підготовки до організованого, загальнохорового видиху, на якому й будується спів.

Затримка дихання здійснюється наступним чином: робиться активний енергійний вдих, після якого повітря не випускається негайно, а на мить затримується в легенях. Нижні ребра залишаються розширеними, діафрагма скорочена (опущена), передня стінка живота висунута вперед. Відбувається повна зупинка процесу дихання перед моментом початку видиху – ввімкнення звуку.

У цей момент відбувається ніби боротьба між свідомою волею співака, який затримує дихання, та інстинктивним прагненням організму звільнитись від переробленого ним повітря.

Така свідома вольова затримка дихання мобілізує, активізує і організовує дихальний апарат перед моментом звукоутворення, створює відчуття «опори» дихання.

У створенні відчуття опори і полягає важливість прийому затримки дихання та необхідність застосування його у співочій практиці, як сольній, так і хоровій.

Особливо важливим є усвідомлення моменту затримки дихання на початковому етапі навчання техніці співу та при роботі з малодосвідченим хоровим колективом. Необхідно зазначити, що занадто тривала затримка дихання шкідлива, а тому тривалість її має бути досить короткою (1-2 секунди спочатку), а в наступному, коли організм буде достатньо натренований, час «затримки» повинен відповідати якимось долям секунди, в кінцевому результаті підпорядковуючись вимогам виконуваних творів.

Наступна фаза дихання – видих – відіграє у процесі співу значну роль, оскільки від його характеру залежить рівність звуковедення, щільність атаки, яскравість, сконцентрованість звука. Голосовий апарат людини побудований таким чином, що сівацький звук може бути увімкнений лише в момент видиху і весь подальший процес співу відбувається саме за допомогою видиху. Відтак виникає висновок про те, що не можна говорити про дихання узагальнено.

Після вдиху в легенях утворюється дихальна енергія, яка під час впливу на легені м’язів черевного преса (потенційна енергія) переходить у процесі видиху при співі в звукову (кінетичну). При цьому набране повітря видихається поступово, без поштовхів, розширена грудна клітка поволі повертається до початкового природного стану. Діафрагма теж набуває свого нормального куполоподібного стану.

У процесі співу повітря має виходити плавно, рівно і спокійно, а головне – з максимальним використанням усієї його енергії. Звук при співі мусить обов’язково домінувати над диханням, іти ніби попереду нього, бо це забезпечує голосові свободу, дзвінкість, повноту і темброве забарвлення, тривале, рівне й однорідне звучання по всьому діапазону, а також заощаджує вокально-дихальну енергію (повітря) в процесі співу.

Правильне здійснення технічного прийому домінування звука над диханням залежить від правильності видихання, тобто спрямування вокально-дихальної енергії і точності опори її на співацьку позицію звука, яку ми назвемо місцем максимального резонансу.

Інакше кажучи, співацьке видихання – це процес поступового, доцільного витрачання співаком повітря (вокально-дихальної енергії), що регулюється еластичною пружною діафрагмою та черевним пресом. При цьому струмінь видихуваного повітря (звука) проходить куполом піднебіння в напрямку носового продиху і потім еластично впирається в місце максимального резонансу. При такому процесі видихання витрачається мінімальна кількість повітря і досягаються найкращі результати.

Вдихання і видихання в процесі співу має бути природним. Кількість вдихуваного і видихуваного повітря повинна регулюватися технічним або творчим завданням. Вдихати і видихати слід стільки, скільки необхідно для того чи іншого вокального слова, фрази.

Хористи повинні навчитися гнучко керувати своїм співацьким диханням. Це є головним завданням у вихованні навичок плавного і повільного видиху під час звукоутворення.

На перший погляд здається, що дихання, в силу єдиної фізіологічної будови дихального апарату, повинне було б бути одноманітним у всіх людей, проте за типами воно має різноманітні відмінності. Практичні спостереження показують, що у чоловіків дихання більшою частиною глибоке, низьке і виробляється, головним чином, за участю черевного пресу і діафрагми.

Дихання дітей подібне до жіночого дихання, яке, як правило, поверхове і відбувається за рахунок м’язів, розташованих у верхній частині грудної клітки.

У співацькій практиці вирізняють чотири основних типи дихання, хоча дослідження процесу співацького дихання показали, що в співові неможливо, чітко розділити їх, а поділ цей часто умовний. Проте розглянемо характеристики кожного з чотирьох основних типів.

Верхньо-реберне, або ключичне дихання. Це дихання здійснюється верхньою частиною легенів майже без участі діафрагми та черевного преса. У цьому диханні переважають рухи верхніх ребер та ключиць. Воно коротке і має малий запас повітря, а тому неповноцінне. Відмінною ознакою цього типу є помітне легке підняття грудної клітки та плечей, що утруднює спів і його природний розвиток.

Таке дихання у співацькій практиці є неприпустимим і шкідливим для співу, особливо дитячого. При ключичному типі дихання м’язи шиї дуже напружуються і створюють перешкоду вільному кровообігові. При цьому відбувається підвищений приплив крові до голови, горла, що призводить до напруження і перевтоми всього голосового апарату.

Цей тип дихання хормейстерові легко помітити, адже у дітей при цьому активно піднімаються плечі. Такий недолік у співацькому диханні особливо характерний для дітей молодшого віку. Позитивні наслідки для його ліквідації можуть дати пояснення, зрозумілі дітям: «Під час співу негарно підіймати плечі, співаки не повинні цього робити». Дієвою формою боротьби з таким диханням може бути прийом: виділити з хору дітей, у яких є цей недолік і поставити їх перед дзеркалом, щоб вони перед ним проспівали декілька фраз. Уважний аналіз дозволить дітям побачити свої вади. Можна запропонувати й таку вправу: хормейстер кладе руку на плече дитини і просить її вдихнути не піднімаючи плечей, якщо ж це все-таки відбувається, то дитина відчуває контроль, що здійснюється рукою керівника.

Грудне, або реберне дихання теж неповноцінне, як і ключичне, через пасивність діафрагми та черевного преса. При такому типі дихання діють переважно нижні ребра, які розширюються в середній частині грудної клітки. Воно незручне й утруднене.

Для нього характерні такі зовнішні ознаки: живіт при вдихові втягнутий, діафрагма малорухлива, найбільш активно рухається грудна клітка.

Діафрагмічний, або черевний тип дихання здійснюється з допомогою діафрагми, ребер і м’язів нижньої частини живота. Воно значно збільшує об’єм грудної порожнини, отже, збільшує і місткість легенів, що в свою чергу сприяє природному, правильному звучанню голосу співака.

Найбільш ефективним, правильним і найкращим для співу диханням є комплексне дихання, яке отримало умовну назву нижньореберно-діафрагмічне, або косто-абдомінальне.

Таке дихання супроводжується одночасним рухом діафрагми і нижніх ребер, дозволяє досягати значного збільшення ємкості легень. Крім того, воно перестає бути поверховим, а навпаки, стає глибоким, об’ємним, і що особливо важливо, відповідає природному процесу дихання.

Необхідно зазначити, що чистих типів дихання, так як і якогось особливого спеціального співацького дихання, в дійсності не існує. Поділ дихання на типи треба розуміти як умовний, такий, що полегшує найбільш правильне розуміння дихальних рухів.

Тому коли говорять про верхньореберне (ключичне), грудне, або нижньореберно-діафрагмічне дихання, то йдеться тільки про переваги участі в процесі співацького дихання тих чи інших груп м’язів та інших складових голосового апарату. Під час співу керівник хору має справу зі змішаним типом дихання, де можуть бути задіяні ті чи інші з вищезгаданих.

У процесі вокально-хорової роботи з дитячим хором одним із головних завдань хормейстера є навчити учнів правильно дихати, звільнити їхню психіку від невірних уявлень про різні технічні способи та прийоми дихання і надати їм під час співу відчуття внутрішньої свободи. Адже зрозуміло, що коли діти весь час заклопотані думкою про те, як треба дихати, як розкрити рот, горло, як обперти ту чи іншу ноту на дихання і узгодити її з регістрами тощо, про вільний художній спів не може бути й мови.

При співі видих на «опорі» потребує активного гальмування, спаду грудної клітки м’язами-вдихачами, що дає плавність, а головне, пружність видиху (аналогія: плавність опускання піднятої руки забезпечується активністю м’язів, які підтримують руку, а не тих, що її опускають).

У теорії співу таке положення називають боротьбою м’язів-антагоністів, тобто вдихачів і видихачів.

Необхідною умовою плавного і поступового руху повітря є участь двох протилежних м’язових сил, з яких одна має превалювати над другою в такій мірі, як цього вимагає результат поступального руху, який іде в напрямі більшої сили. М’язи, що діють в одному напрямі, називають агоністами, у протилежному – антагоністами.

Взаємодія під час співу роботи м’язів агоністів і антагоністів утворює опору дихання. Опора дихання – це м’язове відчуття погодженої роботи вдихачів та видихачів, яке полягає в тому, що при поступовому скороченні видихачів відбувається відповідне розслаблення вдихачів.

При звичайному фізіологічному диханні діафрагма активна більше при вдиху. Під час видиху вона розслабляється і пасивно піднімається вгору. У процесі співу, коли видих за часом подовжується у декілька разів, діафрагма повинна бути не розслабленою, а активною в цілях гальмування видиху. Контролюватися ця активність може лише побічним шляхом: при видиху нижні ребра належить повертати в початкове положення поступово і також поступово відпускати ( втягувати) передню стінку живота.

Під час співу відчуття активного гальмування видиху повинне зберігатися до самого кінця видиху.

Природним результатом загальмованого видиху стане економізація дихання. Повітря не випускається відразу, а виходить із легень поступово і при фонації все перетворюється у звук.

Якість, досконалість співацького дихання залежить від правильного видиху, від економного використання дихання у процесі фонації звука, від уміння регулювати видих під час співу як за інтенсивністю, так і за тривалістю. Під час співу повітря повинне виходити так, ніби необхідно зафіксувати положення вдиху, затримати м’язами діафрагму та нижні ребра в трохи розширеному положенні. Відомий педагог, професор В. Луканін вважав, що в загальному процесі співацького звукоутворення момент «пам’яті вдиху» є вкрай важливим. «Під час співу в гортані повинне бути таке відчуття, неначе ви продовжуєте брати дихання. Це називається «пам’яттю вдиху». Вона сприяє утриманню глотки у вільному широкому стані, завдяки чому вдається уникнути стиснення її шийними м’язами» [3, 10].

Досягнення економного «дихання на опорі», а в подальшому і звука, вимагає постійного цілеспрямованого тренування.

Навчання дітей правильному співацькому диханню знаходиться у безпосередній залежності від фізичного росту всього організму – грудної клітки, дихальних м’язів, об’єму легенів, голосових зв’язок, гортані, але самі принципи роботи над ним в основному ті ж, що й з дорослими.

Навчити дітей правильно дихати під час співу, вміти «протягнути» звук, проспівати на одному диханні невеличку фразу на опорі – найперша вимога в навчанні співу.

При роз’ясненні тих чи інших положень і правил дихання під час співу не слід вдаватися до складних і незрозумілих для дітей термінів і понять, анатомічних чи фізіологічних подробиць роботи голосового апарату. Значно краще на початковій стадії роботи над диханням у хорі вдатися до практичних прийомів і показу правильної, а також неправильної манери дихання під час співу. Такий показ як правильного, так і неправильного дихання, а особливо результати, значно швидше будуть сприйняті дітьми і матимуть більший ефект, особливо в молодшому хорі, ніж наукові пояснення.

Диригентові хору важливо не тільки виробити в дітей єдиний тип співацького дихання, але й привчити їх робити вдих одночасно з помахом його руки, особливо в тих місцях, де це потрібно за змістом хорового твору. У хоровій практиці, особливо в хорових колективах, що недавно почали функціонувати, досить часто спостерігається безладне дихання. Це може бути наслідком того, що юні співаки не стежать за тим, як вони дихають, коли співають, не розподіляють рівномірно дихання на музичну фазу, дихають де їм заманеться. Це порушує звучання хору, іноді навіть з’являються звукові провали, тому робота над єдиним типом співацького дихання, вироблення звички організованого «взяття» дихання за вказівкою диригента дуже важливе у вокально-хоровій підготовці дитячого хорового колективу.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що тип і якість співацького дихання зумовлює характер звучання хору в цілому, оскільки воно невід’ємно пов’язане з іншими елементами вокально-хорової техніки та фактично є її основою. Засвоєння вокально-хорових навичок багато в чому залежить саме від співацького дихання.

Осмислення і широке узагальнення наукового і практичного досвіду, отриманого в результаті дослідження і вивчення цього питання, є вкрай важливим для практичної роботи з хором.


ЛІТЕРАТУРА

1. Дмитриев Л. Основы вокальной методики. – М.: Музыка, 1963.
   
2. Кочнева И., Яковлева А. Вокальный словарь. – Л.: Музыка, 1986. – 70 с.
   
3. Луканин В. Обучение и воспитание молодого певца. – Л.: Музыка, 1977. – С. 10.
   
4. Пігров К. Керування хором. – К., 1962.
   
5. Попов В., Соколов В. Школа хорового пеня. – М.: Музыка, 1992.
   
6. Огороднов Д. Музыкально-певческое воспитание детей в общеобразовательной школе. – К., 1989.
   
7. Соколов В. Работа с хором. – М.: Музыка, 1967.
   
8. Струве Г. Школьный хор. – М.: Музыка, 1981.
   
9. Стулова Т. Теория и практика работы с детским хором. – М.: Музыка, 2002.
   
10. Хлєбникова Л. Методика хорового співу у початковій школі. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2006.
    
11. Чесноков П. Хор и управление им. – М.: Музгиз, 1961.
    

Наукове видання


ЗБІРНИК

НАУКОВИХ ПРАЦЬ


УМАНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО

ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

імені ПАВЛА ТИЧИНИ


Частина 2