Geum.ru

Міністерство освіти І науки України Дніпропетровський національний університет

Вид материалаДокументы

Содержание


Психотерапевтична казка в роботі з дитячими проблемами
Про неслухняну маму
Про дівчину Нюшу та братів менших
Подобный материал:
1   2   3   4   5
Контрольні питання до допуску до лабораторної роботи

Психотерапевтична казка в роботі з дитячими проблемами

  1. Поняття метафори.
  2. Види метафор.
  3. Поняття психотерапевтичної метафори.
  4. Психологічний досвід застосування психотерапевтичних метафор.
  5. Поняття про казкотерапію.
  6. Види казок у терапевтичному процесі.
  7. Психотерапевтична казка.
  8. Принципи побудови психотерапевтичної метафори (казки).
  9. Технології побудови терапевтичної метафори (казки).
  10. Техніки, які застосовуються щодо побудови психотерапевтичних метафор (казок).


Вимоги до звіту лабораторної роботи (на V курсі)

1. Звіт має форму наукової публікації, тобто включає
  • аналіз літератури за темою;
  • самостійне обґрунтування дослідження (вибір галузі, мети, ситуації, схеми (програми), методів обробки й аналізу матеріалів);
  • методику (програму) побудови психотерапевтичної казки;
  • результати та їх аналіз;
  • висновки стосовно мети та предмета дослідження.



  1. До звіту додаються ілюстративні матеріали стосовно дослідження (протоколи занять, діагностичну інформацію та інше) у вигляді додатків.



Розділ 4. Казки студентів, які брали участь в спецпрактикумі


Вовченя


Одного разу маленька дівчина побачила такий сон...

Вона летить понад лісом, морем, лугом, горами, потім знову понад лісом. От красиво! Навколо світло й радісно. І раптом вона бачить самотнього маленького вовченя, яке бігає по галявинці. Воно грається, перекидається. Сонечко гріє йому боки, у променях сонця блищить його мокрий ніс!

Дівчинка зупинилася над ним і дивиться: вона раніше ніколи не бачила такого кумедного вовченятка! Раптом сонечко кудись зникло, набігли чорні хмари. Відразу стало темно й холодно. Піднявся сильний вітер, став гнути дерева. Вовченя злякалося і сховалося за пеньок. І раптом, звідкіля не візьмися, стали з'являтися дорослі звірі. Вони були перелякані й сердиті. Вони ричали один на одного, билися, кожний хотів знайти місце, де можна сховатися від бурі й ніхто не хотів допомагати іншому. Кожен був сам за себе. Вовченя злякалося ще більше. Воно пригорнуло вуха, заплющило очі, але не тікало. Воно знало - йому потрібно перечекати бурю. Тільки б перечекати її, а там все буде добре!

Раптом, за спиною воно почуло: "Гей ти! Що ти тут робиш?" Вовченя повернулося й побачило гієну зі своїм сином. "Пішов геть звідси!" - сказала вовчиця. Вовченя не знало, куди йому бігти - скрізь темно й страшно! "Де моя мама? - подумало вовченя в сльозах - якби вона була тут, вона б укусила противну гієну, і та не змогла б мене виганяти з-під пенька". Але мами не було. Гієна продовжувала загрожувати: "Гей! Ти не зрозумів мене?! Поступися місцем моєму сину, а то зараз покусаю!

Вовченятку стало так кривдно! Навколо було стільки великих і сильних звірів, але нікому не було діла до маленького зляканого вовченяти, йому залишалося тільки ще більше притискати вуха або ж спробувати захистити себе…, але воно було ще таке маленьке й слабке... воно не справилося би само з дорослою гієною!

Усе це спостерігала дівчинка уві сні! Її так обурило, що до маленького вовченяти так несправедливі! Вона підлетіла до галявинки, швидко взяла на руки вовченя й полетіла далеко звідтіля. Вовченя лише спостерігало як усе менше й менше стає галявина зі злими звірами; от усе далі й далі він звідтіля, як усе спокійніше й спокійніше йому стає, як усе світліше й світліше навколо. І от нарешті воно побачило яскраве сонечко, що відразу ж поцілувало його в мокрий ніс! Йому було так легко й добре. Дівчинка так міцно тримала його в руках, і воно було так далеко від злих звірів. Йому залишалося просто сидіти в руках у дівчинки й спостерігати за польотом. Раптом воно побачило свою маму внизу, що давно вже його шукала, і попросилося до неї. Дівчинка спустила його вниз. Мама подякувала дівчинці за те, що та допомогла вовченяті, і запросила в гості. Дівчинка простилася з ними й полетіла далі.

Прокинувшись, дівчинка почувала себе бадьорою й сильною! Згодом вона забула цей сон. Вона виросла й колись, гуляючи по лісу, побачила великого красивого вовка, що захищав маленького лисенятка від великих лап ведмедя.

"Це, напевно, моє вовченя виросло!" - подумала дівчинка. І з усмішкою на обличчі пішла далі.


Сніжок


Жили-були тато Толя, мама Тата. І було в них три донечки: Катюша, Валюша і маленька Ната. Старші дочки ходили до школи, багато уже знали, багато вміли. А маленька Ната часто залишалася дома одна й дуже нудьгувала. Дівчинка була добра й дуже допитлива.

Мама і тато дуже любили маля. Щоб Ната не сумувала й не відволікала сестер від навчання, вони купили їй кошеня. Назвали його Сніжок. Воно було білосніжне й пухнасте, як грудочка снігу, носик був рожевий. Тільки два ґудзиночки - віченьки небесно-блакитного кольору здивовано дивилися на хазяйку.

Звіттоді Наточка навчала Сніжка всьому, що вже знала й вміла, годувала його молочком, побудувала йому затишний будиночок. Разом із мамою вони купали свого улюбленця, розчісували йому пухнату шерстку, зав'язували шовковий блакитний бантик.

Одного разу тато Толя трохи затримався на роботі. А коли повернувся, знайшов заплакану Нату й засмучену маму Тату. Сніжок зник. Весь день плакала Ната, мама Тата збилася з ніг, щоб відшукати улюбленця. Безнадійні пошуки скінчилися. Мама з дочкою схлипували на дивані, коли уявляли собі, як бродить їхній улюбленець по вечірньому місту, як ховається зі страху від собак, як голодний він ходить біля сміттєвого бака.

Сльози градом котилися по обличчю Нати, схлипувала потайки й Тата. Раптом вони почули тихий писк. Тато відразу усе зрозумів. Він повільно підійшов до великого вазону, що стояв на підлозі. З темряви на нього дивилися два небесно-блакитних віченьки. Просто Сніжок удень намагався з'ясувати: що ж усередині такого великого горщика?

Скільки радості було в родині. Сніжка пестили, цілували, обіймали. Увечері тато Толя порадив мамі Таті купити маленькій донці іграшкового кота. Мама відразу зрозуміла, що так Ната не буде занадто прив'язана до Сніжка. Вона часто погоджувалася з мудрими порадами тата. Іграшковий кіт був шикарний, пухнатий, смугастий. Ната запросила своїх подружок, щоб показати нову іграшку. Свято вдалося на славу.

Щодня Ната й Сніжок навчали кота Леопольда всьому, що вже вміли самі. А коли Сніжок ішов у свій будиночок, Ната спокійно читала Леопольдові свої улюблені книжки "Хто сказав няв?", "Вусатий-смугастий". Леопольд був дуже вдячний слухач. Лежить, не ворушиться. Сніжок часто грівся пліч-о-пліч зі своїм новим другом, що поводився трохи дивно. Леопольд ніколи йому не заперечував.

Одного вечора після довгих пошуків по квартирі ані мама, ані тато, ані Ната, ані сестрички не знайшли Сніжка. Більше ніхто не плакав, не бентежився. Усі пам'ятали історію з вазоном і завзято шукали його. Мама з Натою вийшли на вулицю. Подружки оточили Нату й розповіли їй, що бачили, як Сніжок заглядав у двері старого підвалу. Діти з мамою тихенько спустилися вниз. У старій картонній коробці спав Сніжок. Довкола нього, ховаючи носики в його шерстинку, спали четверо маленьких кошенят. Мама з Натою поглянули одна на одну, зрозуміло усміхнулися й тихенько вийшли з підвалу.

Тепер і тато, і мама, і сестри, і Ната, і її подружки раділи тому, що допитливий Сніжок зараз дуже потрібний недавно народженим кошенятам, вони вірили, що він навчить малят усьому, що він уже вміє сам.

Заспокоєна й горда Ната повернулася додому, розповіла усе своєму іграшковому Леопольдові, міцно обійняла його й вони заснули до ранку.

Привід-боягуз


В одному великому місті, в одному великому будинку жила-була дівчинка Аля. Вона мешкала там не одна, а разом з мамою, татом і маленькою сестричкою, яку дуже любила. Аля була смілива і дуже сильна дівчинка: вона завжди йшла вперед і нічого не боялася. І от тільки вночі, коли всі засинали, Аля не могла зімкнути очей. Вона була завжди активна дівчинка й ця енергія не давала їй спокою. Вона переверталася, доки годинник не починав бити північ: от тут і починалося найцікаве. Усі вже давно спали й не знали, що годинник цей - чарівний, і як тільки він б'є „дванадцять”, своїм гуркотом збуджує нічних примар. Майже щоночі вони спускаються в будинок і ховаються за всякі предмети: за іграшки, за шафи, за штори, стільці та інші речі. Як тільки вони підходять до якого-небудь предмета він як відображення в кривому дзеркалі змінюється і стає лиховісним. Примари поділили все місто на ділянки й кожна лякала людей на своїй ділянці. Як тільки годинник бив „дванадцять” і хтось не спав у примар загоралася червона лампочка й вони відразу ж вилітали туди, де жила ця людина. Але примари лякали людей зовсім не тому, що вони вредні й злі, просто це вони повинні робити і не всі вони такі безстрашні, як можна подумати з першого погляду.

В Алін будинок завжди прилітало три примари: а звали їх Поспішака, Задирака і Бояка. І от уявіть собі, цей Бояка боявся людей, як вогню, а що б ніхто про це не довідався, він літав зі своїми друзями нібито лякати людей. Але Поспішака і Задирака здогадалися про те, що Бояка боїться усього на світі, тому що він ніколи не залітав у кімнату, а спостерігав за всім крізь вікно. Так трапилося й цього разу. Бояка залишився на вулиці за вікном, а Поспішака і Задирака полетіли нібито робити свої капості, але насправді вони вирішили налякати Бояку. Вони одягли страшні маски й сховалися. Бояці стало цікаво, що там відбувається, де зникли Поспішака і Задирака, чому їх не видно й не чутно. Він зазирнув у квартиру й отут, звідкіля не візьмися, - два жахливих монстри. Бояка так злякався, адже він не знав, що це його товариші жартували над ним. Отож, він так злякався, що провалився прямо в кімнату. Він так перелякався: затремтів, заплакав, а за всім цим, тишком-тишком визираючи з-під ковдри, спостерігала Аля. Хоча й сама була перелякана до смерті, але їй стало шкода маленького Бояку, вона не знала, як йому допомогти: адже вона була упевнена в тому, що всі примари страшні і їх усі бояться. А ця примара така маленька, сидить і плаче на килимі: їй страшно, боляче, її скривдили. Їй так стало шкода Бояку, що вона зібралася із силами, закуталася в ковдру й пішла на допомогу Бояці. Вона схопила черевик, що був під рукою, запустила ним у Поспішаку й влучила йому в голову, після чого в нього відразу з'явилася величезна шишка, а в іншого - Задираки була алергія на черевики й він почав чхати, здуваючи Поспішаку й сам відлітав щораз від стінки до стінки. Дивлячись на всю цю картину, зарюмсаний Бояка почав сміятися, тому що його друзі виглядали дуже кумедно й смішно. Він хотів подякувати своєму рятівнику, але коли він повернувся й побачив Алю, то від страху почав гикати, так що аж підстрибував. Алі стало його шкода, він такий маленький, нещасливий і всіх боїться, вона забула про те що ще п`ять хвилин тому вона тремтіла, тільки подумавши про їх появу, вона побігла на кухню і взяла склянку води й дві цукерки, що лежали на столі. Аля дала Бояці водичку, ласкаво говорячи: "На, пий і заспокойся, не бійся, я тобі нічого не зроблю. А що б ти не боявся, візьми ці цукерки. Мені їх дала одна чарівниця: вони допомагають позбутися страхів". Вони попрощалися й Аля лягла спати... Вона побачила тієї ночі гарні сни.


Про неслухняну маму


Жила-була дівчинка Зоя, у великому-превеликому дворі, у такому ж величезному багатоповерховому будинку.

Був сонячний день, і Зоя була зайнята зрання - потрібно було випрати всім лялькам сукні, приготувати їм їжу й мала багато іншої роботи. У неї було багато справ, а її мама вирішила піти погуляти. Зоя хотіла, щоб мамі було добре, але їй так хотілося провести з нею такий прекрасний день. Зоя просила, щоб мама була біля неї, раділа за неї.

Мамі було так добре: вона ходила до усіх своїх подруг і вони покликали її покататися на човні. Був такий жаркий день і їй так хотілося вдихнути свіжий морський вітерець, приятельки так умовляли, і їй так закортіло, що вона забула про все і пішла разом із подругами.

Вона й не помітила як на вулиці стемніло й тут вона згадала, що донька чекає її вдома. Стрімголов, окрилена подорожжю, наповнена морським повітрям волі, перемоги й щастя вона мчала додому. А в цей час Зоя не знаходила собі місця. Їй було так самотньо, вона так хотіла побачити свою улюблену неньку.

Вона хвилювалася, вона заходила до всіх її подруг, але мами не було там, вона шукала скрізь - ніде її не було, вона обійшла всі околиці, вона благала, щоб мама прийшла, вона плакала, вона чекала й не знала, що з мамою все гаразд.

Коли мама прийшла, у Зої вже не було ані сил, ані слів. Вона тільки дивилася на неї. А потім міцно обійняла й не відпускала весь вечір. Мама побачила, як переживала Зоя й обійняла її також, і весь вечір була разом. Зої ніколи не було ще так тепло й хороше, вона почула, як мама їй прошептала: "Я так тебе кохаю!"


Про дівчину Нюшу та братів менших


Жила-була собі дівчинка. Звали її Нюша. Вона не боялася ні павуків, ні великих морських хвиль, ні зубних лікарів. Натомість вона страшенно боялася собак: великих і маленьких, товстих і худих, волохатих і гладких. Не боялася вона тільки свого вірного пуделя Теодора.

Цей страх Нюші дуже заважав. І от одного разу, лягаючи спати, вона загадала бажання: «Хочу більше ніколи в житті не боятися собак!» І заснула. І приснився їй дуже дивний сон...

Нюша відчула, що лежить на чомусь твердому й холодному, і почула голоси, що говорять пошепки. Спочатку чоловічий сказав: «Подивись-но сюди. Лежить на землі, бідолаха. Неначебто дихає...» А потім жіночий: «Так яка різниця? Спить, напевно. Не будемо ж ми її підбирати. Пішли!» Нюша здригнулася, розплющила очі і побачила двох собак породи колі, що схилилися над нею.

«Мила, відійди-но! Здається, вона прийшла до тями» - звернувся один з них до іншого, а точніше сказати, до іншої, тому що це явно була юна леді. Вона була трохи менша зростом, її гладка шерстинка поблискувала на сонці, а карі розкосі очі виражали тривогу й жах.

Нюша з подивом дивилася на цю дивну собачу парочку, що говорить людськими голосами, думаючи про те, де вона й розуміючи, що не розуміє нічого. Вона хотіла викликнути: «Хто ви? Як же так? Хіба собаки вміють розмовляти?!», і вже була відкрила рот, але зненацька замість людських слів у неї вирвалося: «Гав? Гав? Гав?!». Нюша мимоволі замовкла, шокована цим разючим явищем.

- На вигляд неначебто домашня... - невпевнено проговорив колі, - чистенька...»

- Милий, з цього нічого не виходить, - заперечила його супутниця. - Ти хіба не пам'ятаєш цю жахливу історію, про яку вчора розповідали по телевізору? Про бульдогів, що тримали в себе в будинку велику руду людину. Теж дуже спокійну на вигляд. А потім вони пішли в гості, а вона вилізла у вікно, спустилася на двір і по-звірячому покусала беззахисну стару ротвейлершу.

- Але ця начебто зовсім не агресивна, молоденька.... - продовжував Милий, пильно розглядаючи Нюшу.

- А що це за перстень на пальці? - запитала Мила, розглядаючи Нюшину обручку .

- Не знаю, - із сумнівом відповів Милий, піднявши ліве вухо. - Напевно, щось подібне до нашийника...

- Цікаво, вона щеплена від сказу?» - не вгамовувалася Мила.

«Начебто, так. Подивися на її лапу, - і Милий кивнув головою на Нюшине щеплення від віспи на лівому передпліччі, після чого благаючи подивився на свою супутницю й запитав, - Може візьмемо її додому, га?

- Додому?! - викликнула та. - Ти з глузду зійшов! Щоб вона валялася на нашому дивані?! А може, у неї блохи?!

- Чоловічок! А, чоловічок! А ну-но, підіймайся. Хочеш їсти? - м'яко запитав Милий, нахиляючи над Нюшею. Вона повільно стала на ноги й обтрусилася. - Підеш з нами?

Нюша кивнула.

- Не знаю, як це розуміти, - із сумнівом вимовив Милий. - Я не фахівець з людської невербаліки (якщо в звірів вона взагалі є, звичайно), але здається, це означає «так».

Мила явно не виявляла особливого ентузіазму з приводу приручення Нюші, але слова Милого, очевидно, добро вплинули.

І вони пішли втрьох по вулиці, розмірним кроком. Нюша озиралася по сторонах. Як видно, це був казковий світ. Назустріч їй поспішали замислені Ерделі; за кермом автомобілів сиділи зосереджені Сенбернари; за столиком у піцерії жваво базікали й сміялися дві юні Доберманші.

Подружжя Милих, і Нюша слідом за ними, увійшли в дворик маленького триповерхового будинку. «Ось тут ми й живемо» - звернувся до неї Милий.

«Який чарівний будиночок!» - хотіла сказати Нюша, але замість цього захоплено дзявкнула й замовкла. І отут позаду зчинився гидкий пронизливий галас: «Люди-и-и-на! Це Люди-и-н-а-а-а-а! Ви що, не знаєте, що заборонено вигулювати людей без намордників?! Що це за неподобство! Я покличу санітарну службу, і вашу злісну людину заберуть у поліклініку для дослідів !»

Нюша озирнулася й побачила сидячого на лавці чорного Пуделя. Він був явно завзятим захисником правопорядку й борцем за собачу гігієну.

- У поліклініку! У поліклініку! - волав Пудель.

- Не треба мене в поліклініку! Я добра! - закричала, а точніше, загавкала Нюша.

- Ненька рідна! Ви гляньте, як вона гавкає! Вона скажена! Заберіть її від мене! Я боюся людей без намордників!

- Я не скажена! Не скажена! - не вгамовувалася Нюша.

- Я домашня! Я не кусаюся! - крикнула вона ... і прокинулася. Прямо в неї над вухом сидів Теодор та роздратовано дзявкав. Надворі був ранок, і його вже давно було час вигуляти.

Нюша умилася, одяглася і, усе ще знаходячись під враженням сну, вийшла з Теодором на двір.

Вони гуляли хвилин п'ятнадцять. І отут Нюша побачила жінку, а з нею - прекрасну молоду колі з блискучою на сонці шерсткою й розкосими зацікавленими очима.

«Мила! - кинулася до неї Нюша. - Ти мене впізнаєш? Не бійся мене! І не треба було турбуватися за диван. У мене немає бліх!». Але собака тільки здивовано спостерігав за нею. А хазяйка відразу потягнула за повідець і повела його геть, буркочучи собі під ніс: «Пішли. Пішли звідси. Здається, ця дівчина скажена».