Академічний курс Підручник для вищих навчальних закладів За загальною редакцією академіка нан україни Ю. С. Шемшученка удк 349. 6 Ббк х625. 9 Е зо

Вид материала

Документы

Содержание Право громадян на участь в обговоренні проектів екологічно зна­чущих рішень. Право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля. 4. Гарантії реалізації екологічних прав громадян Конституційному Суду України Адміністративний порядок захисту таких прав 6. Обов 'язки громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища 2. Природні ресурси як надбання українського народу 3. Форми власності на природні ресурси 4. Суб'єкти права власності на природні ресурси Суб'єкти права державної власності на землю та інші природні ре­сурси.

Подобный материал:

• Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 8436.32kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• Під загальною редакцією І. П. Голосніченка, 9649.79kb.
• Під загальною редакцією І. П. Голосніченка, 9662.11kb.
• В. С. Журавського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 7110.73kb.
• На перший курс вищих військових навчальних закладів, 324.02kb.
• Гриф «Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних, 3820.01kb.
• Сливка С. С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. І доп, 4452.28kb.
• О. Г. Мурашин Загальна теорія держави І права, 8097.86kb.
• Спецкурс для студентів вищих навчальних, 15726.17kb.

§ 3. Інші екологічні права громадян

• порушення строків розгляду заяв громадян і вирішення пи­
  тань про передачу та надання земельних ділянок;
  
• самовільне зайняття земельних ділянок, що знаходяться на
  праві власності чи праві користування громадян;
  
• псування сільськогосподарських та інших земель громадян,
  забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, вироб­
  ничими відходами і стічними водами;
  
• знищення межових знаків (ст. 211 Земельного кодексу Ук­
  раїни);
  
• самовільне захоплення водних об'єктів, що знаходяться у ко­
  ристуванні громадян;
  
• забруднення та засмічення таких вод;
  
• пошкодження водогосподарських та інших споруд і пристро­
  їв, що належать громадянам, порушення режиму їх експлуатації та
  встановлених режимів їх роботи (ст. 110 Водного кодексу України);
  
• знищення або пошкодження лісу, що знаходиться в користу­
  ванні громадян внаслідок підпалу або недбалого поводження з во­
  гнем, або внаслідок його забруднення хімічними та радіоактивни­
  ми речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними
  водами, іншими шкідливими речовинами, підтоплення такого лісу,
  осушення та інші види шкідливого впливу (ст. 98 Лісового кодек­
  су України);
  
• порушення порядку надання об'єктів тваринного світу в ко­
  ристування та інше.
  

Правовими методами захисту такого права є:

• визнання за суб'єктом його права, наприклад, приватизації
  земельної ділянки;
  
• відновлення становища, яке існувало до порушення права,
  припинення дій, які порушують право;
  
• присудження до виконання обов'язку відшкодувати шкоду в
  натурі;
  
• припинення або зміна правовідносин;
  
• стягнення завданих збитків із осіб, які порушили право;
  
• визнання незаконним акта державного органу управління або
  місцевого самоврядування, коли таким актом порушено право.
  

Право громадян на участь в обговоренні проектів екологічно зна­чущих рішень. Правовими формами цього екологічного права є:

— участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів
нормативно-правових актів;

55

Розділ Ш. Екологічні права та обов'язки громадян

• участь в обговоренні матеріалів щодо розміщення, будів­
  ництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на
  стан навколишнього природного середовища;
  
• внесення пропозицій до органів державної влади та органів
  місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь у
  прийнятті рішень з цих питань (п. «б» ст. 9 Закону України «Про
  охорону навколишнього природного середовища»).
  

Механізм реалізації такого права визначений Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. (із змінами та доповненнями від 19 червня 1992 р.), згідно з яким обов'язок виносити питання екологічного характеру на референ­дум покладено на ради відповідних рівнів. Громадськість також може ініціювати обговорення екологічно важливих рішень. Прав­да, у нас це буває досить рідко.

Орхуська конвенція вимагає вдосконалити процедури участі громадян у прийнятті екологічних рішень. Зокрема, передбачається залучення громадськості до дозвільної діяльності компетентних ор­ганів у галузі охорони довкілля, до формування екологічних планів і програм, а також захист такого права у суді.

Право на одержання екологічної освіти. Розв'язання багатьох екологічних проблем не можливе без розуміння особливостей про­цесів, які відбуваються у сфері взаємовідносин суспільства і при­роди. Тому в сучасних умовах одним із напрямів державної еко­логічної політики є посилення екологічної, в тому числі правової, освіти, культури і науки, що передбачає розширення мережі спеці­альних закладів освіти, спроможних організувати одне з екологіч­них прав громадян¹. Це право є складовою частиною консти­туційного права на освіту (ст. 53 Конституції України) та закріпле­не у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Механізм реалізації цього права визначено у спе­ціальних законах освітянської сфери: «Про освіту», «Про дошкіль­не виховання», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту» та ін.

Право на екологічну освіту може бути реалізоване на формаль­ному (в дошкільних виховних закладах, у школах, ліцеях, колед­жах, інститутах, університетах, академіях тощо), неформальному

¹ Бринчук М. М. Зкологическое право (право окружающей среди): Учебник для вузов. — М., 1998. — С. 502.

56

§ 3. Інші екологічні права громадян

(шляхом самоосвіти, через засоби масової інформації, бібліотеки, клуби, гуртки тощо) та контрактному рівнях.

Право громадян на участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища реалізується у бага­тьох формах, визначених законодавством. Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також місцевого самоврядування під час розробки державних екологічних програм залучають громадськість до їх підготовки шляхом опри­люднення проектів державних екологічних програм для їх вивчен­ня громадянами, підготовки громадськістю зауважень та пропо­зицій щодо запропонованих проектів, проведення публічних слу­хань стосовно екологічних програм.

Відповідно до Указу Президента України «Про День довкілля» громадяни можуть брати участь в озелененні населених пунктів, очищенні територій від сміття, проводити роботи по відновленню, відтворенню природних ресурсів у випадках аварій, катастроф, здійснювати інші природоохоронні заходи.

Право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля. Це активне право особи реалізується шляхом звернення до суду з позовом до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди не ли­ше здоров'ю, а й майну внаслідок негативного впливу на навко­лишнє природне середовище (ст.9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Інколи в літературі таке право називають процесуальним. Підставою виникнення цього права є склад екологічного правопорушення, тобто: протиправ-ність дії (бездіяльність); заподіяння шкоди такими діями (бездіяль­ністю) здоров'ю та/або майну громадян; причинний зв'язок між протиправними діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою; суб'єктивні ознаки правопорушення — вина у формі умислу чи не­обережності. Для осіб, що володіють джерелами підвищеної еко­логічної небезпеки, вина може й не встановлюватися, якщо вони не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих (ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Про відшкодування шкоди здоров'ю громадян, заподіяної нега­тивним впливом на навколишнє природне середовище, в юридич­ному значенні прийнято говорити з деякою мірою умовності. Біль-

57

Розділ III. Екологічні права та обов'язки громадян

шість законів, які закріплюють таке право, містять норми бланкет-ного характеру. Тому з урахуванням прогалин у цій сфері зако­нодавства, особливостей екологічної шкоди, що заподіюється здо­ров'ю людини (масштабності, латентності, невідтворюваності, віддаленості прояву тощо), в літературі визначається доцільним прийняття спеціального закону про відшкодування шкоди, заподі­яної здоров'ю громадян несприятливим впливом навколишнього природного середовища¹.

Відповідно до чинного законодавства шкода здоров'ю людини, яка спричинена несприятливим впливом навколишнього природ­ного середовища, може бути відшкодована (компенсована) різни­ми способами, в тому числі:

• оформленням листа тимчасової непрацездатності працівника
  у випадках захворювання, спричиненого забрудненням навколиш­
  нього середовища, в тому числі виробничого середовища;
  
• оформленням інвалідності з причин, пов'язаних з впливом на
  здоров'я людини несприятливого навколишнього природного се­
  редовища;
  
• наданням громадянам, які постраждали від несприятливого
  впливу забрудненого довкілля, заходів соціально-економічного за­
  хисту, пільг та компенсацій;
  
• страхуванням ризику заподіяння шкоди здоров'ю або майну
  громадян від забруднення навколишнього середовища;
  
• відшкодуванням шкоди здоров'ю та майну громадян за
  рішенням суду.
  

Суб'єктами відповідальності за заподіяння шкоди здоров'ю і майну громадян екологічними порушеннями можуть бути як юри­дичні особи і громадяни-підприємці, так і державні органи та їх посадові особи за протиправні дії чи бездіяльність, в тому числі в результаті прийняття рішень, що не відповідають вимогам закону та порушують екологічні права громадян. Такі положення випли­вають зі змісту ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», який закріпив нову юридичну мож­ливість громадян оскаржувати в судовому порядку рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

' Бринчук М. М. Зкологическое право (право окружающей средьі): Учебник для вузов. - М., 1998. - С. 502.

58

§ 4. Гарантії реалізації екологічних прав громадян

Шкода, заподіяна протиправною дією чи бездіяльністю органів держави та їх посадових осіб, у тому числі внаслідок прийняття рішення, що не відповідає вимогам закону, відшкодовується за ра­хунок державного або місцевого бюджетів.

$ 4. Гарантії реалізації екологічних прав громадян

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» держава гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством. На ради, спеціально уповноважені органи управління в галузі охорони на­вколишнього природного середовища і використання природних ресурсів, покладено обов'язок подавати всебічну допомогу грома­дянами у здійсненні природоохоронної діяльності, враховувати їх пропозоції щодо поліпшення стану навколишнього природного се­редовища та раціонального використання природних ресурсів, за­лучати громадян до участі у вирішенні питань охорони навколиш­нього природного середовища та використання природних ре­сурсів.

Стаття 10 цього закону визначила гарантії екологічних прав, які забезпечуються: проведенням широкомасштабних державних за­ходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навко­лишнього природного середовища; обов'язком міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, викону­вати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації народногосподарських об'єктів; участю громадських об'єднань та громадян у діяльності щодо охо­рони навколишнього природного середовища; здійсненням дер­жавного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; компен­сацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і май­ну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону нав­колишнього природного середовища; невідворотністю відповідаль­ності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; створенням та функціонуванням мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-

59

Розділ III. Екологічні права та обов'язки громадян

аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інфор­мації.

Гарантії реалізації екологічних прав громадян поділяють на ор­ганізаційно-розпорядчі, контрольно-виконавчі, превентивно-обмежу­вальні, процесуально-правові та охоронно-забезпечувальні (захисні). Так, на забезпечення екологічних прав громадян спрямована пре­вентивно-обмежувальна діяльність органів держави щодо виявлен­ня екологічно небезпечних об'єктів, джерел, зон, територій; прове­дення їх інвентаризації, класифікації, реєстрації, паспортизації, ліцензування екологічно небезпечної діяльності; запровадження нормування викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, шкідливих фізичних, хімічних та біологічних впливів на нього; проведення екологічної експертизи об'єктів, небезпечних для стану навколишнього природного сере­довища, здоров'я і життя людей.

Діяльність, що перешкоджає здійсненню екологічних прав гро­мадян, підлягає обмеженню, зупиненню (тимчасово) та припинен­ню в установленому законодавством порядку.

Процесуально-правовими гарантіями виступають визначені у законодавстві можливості й процедури як реалізації окремих прав громадян (наприклад, порядок одержання екологічної інформації, порядок проведення громадської екологічної експертизи, гро­мадського екологічного контролю тощо), так і звернення за захис­том порушених екологічних прав до органів управління і контро­лю в галузі екології, до органів адміністративної юрисдикції, про­куратури та до судових органів.

Охоронювально-забезпечувальними засобами є закріпленні в законодавстві види юридичної відповідальності у сфері порушення екологічних прав громадян.

§ 5. Захист екологічних прав громадян

У законодавстві не міститься визначення поняття захисту еко­логічних прав громадян. Зазначається лише, що порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища можуть бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому поряд­ку відповідно до законодавства України (ст. 11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Тобто за-

60

§ 5. Захист екологічних прав громадян

кон визначає порядок та засоби (способи) захисту порушених прав. Отже, захист екологічних прав громадян доцільно розглядати як су­купність юридичних заходів, що спрямовані на припинення порушення таких прав, усунення перепон у їх реалізації, відновлення порушених прав.

При цьому доцільно розмежовувати такі поняття, як засоби, способи та форми захисту порушених екологічних прав. Так, засо­би захисту — це дії уповноваженої особи, за допомогою яких ос­тання може вимагати здійснення захисту своїх екологічних прав від посягань інших суб'єктів (наприклад, подання позову, скарги, за­яви). Способи захисту — це дії державних органів в межах їх ком­петенції, які безпосередньо спрямовані на захист екологічних прав громадян (наприклад, визнання права на екологічну інформацію судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування прокура­турою акта органу державної влади, що порушує екологічні права тощо). Форми захисту — це варіанти звернення громадян за захи­стом свого порушеного права, зумовлені відмінностями в діяль­ності державних та інших органів по захисту прав у цілому. Тобто громадяни та інші особи вправі звертатися за захистом своїх еко­логічних прав до правоохоронних органів, органів адміністратив­ної чи судової юрисдикції, які зобов'язані в межах своїх повнова­жень розглянути такі звернення та застосувати відповідні способи захисту порушених прав.

Конституційний принцип поділу державної влади на три відносно незалежні її гілки передбачив якісну зміну ролі, автори­тету і впливу кожної із влад у сфері вирішення суспільних справ, особливо у галузі охорони довкілля, забезпеченні екологічної без­пеки, що відкрило для громадян нові юридичні шляхи захисту їхніх екологічних прав та інтересів.

Так, законодавча влада забезпечує нормотворчу форму захисту екологічних прав шляхом розробки ефективних механізмів їх ре­алізації. Згідно з Конституцією (ст. 92) виключно законами Ук­раїни Верховна Рада України повинна визначати: права і свободи людини і громадянина (в тому числі екологічні), гарантії цих прав; екологічну безпеку; організацію і діяльність органів виконавчої влади та засоби парламентського контролю за апаратом управління в цій сфері. Наприклад, з урахуванням вимог ст. 8 Конституції Ук­раїни її норми є нормами прямої дії і тому звернення громадян до ^сУДу для захисту прав, передбачених ст. 50, гарантується.

61

Розділ III. Екологічні права та обов'язки громадян

Крім цього, Конституція України гарантує кожному судовий за­хист будь-яких його прав і свобод (ст. 55), в тому числі еко­логічних, а також право звернення за захистом своїх прав до Уповно­важеного Верховної Ради України. Така посада запроваджена відповідно до ст. 101 Конституції України з метою здійснення пар­ламентського контролю за додержанням конституційних (у тому числі екологічних) прав і свобод людини і громадянина. Компе­тенція Уповноваженого Верховної Ради України визначена Зако­ном України від 23 грудня 1997 р., згідно з яким, зокрема, він має право приймати до свого розгляду звернення, подане протягом ро­ку після виявлення порушення прав і свобод людини і громадяни­на. За даними першої щорічної доповіді Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини¹, за захистом порушених еко­логічних прав звертаються громадяни з усіх регіонів України, пе­реважно з Південно-Східного регіону (Дніпропетровська, Донець­ка, Запорізька та Луганська області), де постійно перевищуються нормативи викидів шкідливих речовин у повітрі та воді, що зумов­лює порушення права на безпечне довкілля.

Відповідна роль у механізмі захисту екологічних прав громадян належить Конституційному Суду України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів про екологічні права Конституції України і надає їх тлумачення (ст. 147 Консти­туції України). Зокрема, у справі за конституційним зверненням громадянки Р. А. Стешиної щодо офіційного тлумачення положен­ня пункту 1 частини другої ст. 2 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорно­бильської катастрофи» Конституційний Суд України рішенням від 25 жовтня 2000 р. розтлумачив, що зона відчуження — це тери­торія, яка з 26 квітня 1986 р. охоплює ту частину радіоактивно не­безпечних земель, рівень забруднення яких зумовив необхідність евакуації населення у 1986 р. на підставі відповідних актів органів державної влади незалежно від часу прийняття цих актів та прове­дення евакуації. Отже, при вирішенні спорів про визнання осіб по­терпілими від наслідків Чорнобильської катастрофи таке визначен­ня матиме відповідне значення при захисті прав громадян такої ка­тегорії.

¹ Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - С.326-339.

62

§ 5. Захист екологічних прав громадян

У випадках, коли використані всі національні засоби правового захисту, кожен має право звертатися за захистом своїх порушених прав і свобод до відповідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України). З метою сприяння гро­мадянам України звертатися до таких органів у центральній газеті державної виконавчої влади «Урядовий кур'єр» (1998, 27 серпня) опубліковані Правила звернення в Європейську комісію з прав лю­дини.

Адміністративний порядок захисту таких прав базується на кон­ституційному положенні про можливість звернення до органів дер­жавної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування із заявою (клопотанням) про усунення шкідливих дій (бездіяльності), що порушують будь-які, в тому числі й екологічні права. З точки зору положень екологічного законодавства такими діями (бездіяльністю) можуть виступати: порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище; порушен­ня норм екологічної безпеки; порушення вимог законодавства Ук­раїни при проведенні екологічної експертизи, в тому числі подан­ня завідомо неправдивого експертного висновку; невиконання ви­мог державної екологічної експертизи; фінансування, будівництво і впровадження у виробництво нових технологій і устаткування без позитивного висновку державної екологічної експертизи; пору­шення екологічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів; допущення наднормативних, аварійних і залпових ви­кидів і скидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище; невжиття заходів щодо за­побігання та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище; пору­шення природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні, використанні, знешкодженні та захороненні хімічних засобів захи­сту рослин, мінеральних добрив, токсичних, радіоактивних речо­вин та відходів; відмова від надання своєчасної, повної та до­стовірної інформації про стан навколишнього природного середо­вища, а також про джерела забруднення, приховування або фаль­сифікація відомостей про стан екологічної обстановки чи захворю­ваності населення та інше (ст. 68 Закону «Про охорону навколиш­нього природного середовища»).

63

Розділ III. Екологічні права та обов'язки громадян

Закон України «Про звернення громадян» (1996 р.) визначив за­гальний адміністративний порядок оскарження колегіальних і індивідуальних дій (рішень) державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, підприємств, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб, у ре­зультаті яких: порушено права і законні інтереси чи свободи гро­мадян (групи громадян); створено перешкоди для здійснення гро­мадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незакон­но притягнуто до відповідальності.

У випадках, коли встановлено факт порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, органи дер­жави можуть винести рішення про заборону діяльності окремих підприємств, установ, організацій чи об'єктів.

Законодавством України прямо не передбачається судова забо­рона екологічно небезпечної діяльності. Однак у частині другій ст. 10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» говориться про те, що діяльність, яка перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та інших екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим законом та іншим законодавством України. Так, відповідно до ст. 10 Закону України «Про власність» кожен громадянин особисто або через громадські організації, має право вимагати заборони діяльності підприємств, установ, орга­нізацій і громадян, які завдають шкоди навколишньому середо­вищу.

<£ 6. Обов 'язки громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища

Екологічні права, як і будь-які інші, не можуть існувати без обов'язків, що кореспондуються з ними. Стаття 66 Конституції Ук­раїни закріпила обов'язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки. А ст. 12 Закону України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» визначає обов'язком кожного берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог за­конодавства про охорону навколишнього природного середовища;

64

§ 6. Обов'язки громадян у галузі охорони навколишнього ... середовища

здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів; вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище. Громадяни України зобов'язані виконувати й інші обов'язки у галузі охорони навколишнього при­родного середовища відповідно до законодавства України. Такі обов'язки в еколого-правовій літературі називають загальними, тоб­то такими, що мають здійснюватися будь-якими громадянами не­залежно від їх правового статусу¹.

На відміну від загальних обов'язків екологічне законодавство України закріплює й так звані спеціальні обов'язки громадян, які випливають із умов права власності на природні ресурси, права природокористування та реалізації громадянами екологічно небез­печної діяльності, тобто підтверджують реалізацію особою її спеціального статусу. Такі обов'язки закріплюються у спеціальних законодавчих актах природоресурсового та природоохоронного ха­рактеру або випливають із норм права, спрямованих на забезпе­чення екологічної безпеки.

За своїм характером такі обов'язки можуть мати спільні ознаки та поділяються на майнові та немайнові. Майновий характер мають обов'язки громадян щодо: своєчасного внесення зборів за забруд­нення навколишнього природного середовища, за погіршення якості природних ресурсів та понадлімітне використання природ­них ресурсів; проведення заходів щодо запобігання негативному впливу діяльності на стан навколишнього природного середовища та природних ресурсів, здійснювати комплекс заходів щодо їх відновлення; запроваджувати новітні технології, устаткування та пристрої з метою очищення викидів і скидів або їх знешкодження, зменшення впливу шкідливих факторів, а також прилади контро­лю за кількістю і складом забруднюючих речовин та характеристи­ками шкідливих факторів; компенсувати витрати на проведення екологічної експертизи, екологічного аудиту об'єктів, здатних не­гативно впливати на стан навколишнього природного середовища та ін.

¹ Андрейцев В. І. Екологічне право. — С. 49.

З 5-200

65

Розділ III. Екологічні права та обов'язки громадян

Немайновий характер мають обов'язки громадян щодо: одер­жання дозволів на здійснення діяльності, яка може негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, життя та здоров'я людей; передачі екологічно небезпечних об'єктів на екологічну експертизу та отримання її висновків; безперешкодно­го надання органам екологічного контролю відомостей про харак­тер екологічно небезпечної діяльності та повного сприяння їм при проведенні перевірок та обстежень з погляду додержання вимог екологічного законодавства, а також виконувати їх розпорядження; здійснення первинного обліку використання природних ресурсів, викидів та скидів у навколишнє природне середовище; погоджен­ня своєї діяльності з іншими суб'єктами, якщо вона може по­тенційно зашкодити здоров'ю людини і навколишньому природно­му середовищу; оволодіння екологічними знаннями і практичними навичками щодо їх реалізації та інше.

Порушення встановлених у законодавстві обов'язків зумовлює застосування заходів юридичної відповідальності до винних осіб.

Рекомендована література

1. Андрейцев В. І. Екологічне право. Курс лекцій..— К., 1996.
   
2. Бринчук М. М. Зкологическое право (право окружающей сре-
   дьі). - М., 1998.
   
3. Васильєва М. И. Судебная защита зкологических прав граж-
   дан. Правовие вопросьі возмещения и предупреждения зкологиче-
   ского вреда (практическое руководство для граждан и обществен-
   ньіх организаций). — М., 1996.
   

4. Екологічне право України / За ред. А. П. Гетьмана та
М. В. Шульги. - X., 2005.

5. Кравченко С. М. Захист екологічних прав громадян в Україні
   і США: порівняльний аналіз // Право України. — 1995. — № 5—6.
   - С. 33-36.
   
6. Кобецька Н. Р. Екологічні права громадян України // Дис. ...
   канд. юрид. наук. — К., 1998.
   

7. Краснова М. В. Гарантії реалізації права громадян на еко­
   логічну інформацію // Дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1997.
   
8. Шемшученко Ю. С. Правовьіе проблеми зкологии. — К., 1989.
   

66




Розділ IV Право власності на природні ресурси

§ 1. Поняття і зміст права власності на природні ресурси

Поняття власності на природні ресурси слід розглядати як еко­номічну та юридичну категорії. Як економічна категорія власність на природні ресурси виникла задовго до появи держави і права, а саме тоді, коли первісна людина вперше позначила конкретну зе­мельну територію чи ділянку як належну роду, племені чи окремо­му індивіду. Отже, головною ознакою власності на природні ресур­си в економічному аспекті є присвоєння конкретної земельної те­риторії чи ділянки з усіма розташованими на них природними ре­сурсами відповідно первісним соціумом чи одним із членів суспільства. Таким чином, власність на природні ресурси як еко­номічна категорія являє собою систему суспільно-економічних відносин із приводу присвоєння земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, оголошення їх власністю у формі, яка визначається панівним у даному суспільстві способом вироб­ництва, рівнем та потребами розвитку його продуктивних сил.

Як юридична категорія власність на природні ресурси є продук­том переходу суспільства до державно-правового рівня організації суспільного життя. Вона являє собою результат закріплення право­вими нормами економічних суспільних відносин щодо присвоєння земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, тобто відносин володіння, користування та розпорядження цими ресур­сами особами, які юридично визнані власниками відповідних ба­гатств природи. Таке закріплення має вираження у праві власності на природні ресурси.

67

Розділ IV. Право власності на природні ресурси

Право власності на природні ресурси — це інститут екологічного права, нормами якого регулюються суспільні відносини належності природних об'єктів визначеним законом суб'єктам цього права.

Розрізняють право власності на природні ресурси в об'єктивно­му і суб'єктивному розуміннях. В об'єктивному розумінні право власності на природні ресурси являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею, лісами, водами тощо. Правовими норма­ми, які складають зміст права власності на природні ресурси в об'єктивному розумінні, визначаються коло суб'єктів, що можуть набувати природні ресурси у власність, об'єкти права власності на природні ресурси, порядок набуття, зміни, припинення та захисту права власності на землю, ліси, води, тваринний світ тощо, а та­кож права та обов'язки власників земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів.

У суб'єктивному розумінні право власності на природні ресур­си являє собою сукупність правомочностей власника по во­лодінню, користуванню та розпорядженню відповідними об'єкта­ми навколишнього природного середовища. Правомочності по во­лодінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами існують лише в рамках правовідносин власності на земельні ділян­ки, водойми, лісові угіддя тощо, які в свою чергу виникають після набуття суб'єктом у власність конкретної земельної ділянки, вод­ного об'єкта, ділянки лісу і т.п.

Правовідносини власності на природні ресурси є абсолютними. Це означає, що в рамках таких правовідносин суб'єкту права влас­ності на об'єкт природи кореспондує (протистоїть) необмежене ко­ло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, що порушу­ють права власника чи перешкоджають йому у здійсненні право­мочностей по володінню, користуванню чи розпорядженню зазна­ченим об'єктом природи.

Водночас право власності на природні ресурси на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. У більшості країн світу воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на природні ресурси в Україні випливає з Конституції України (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шко­ди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Межі

68

§ 1. Поняття і зміст права власності на природні ресурси

здійснення права власності на природні ресурси визначаються ко­лом покладених законодавством на власників відповідних природ­них об'єктів обов'язків щодо раціонального використання та охо­рони навколишнього природного середовища.

Конституцією України встановлено, що реалізація права влас­ності на землю та інші природні ресурси здійснюється виключно відповідно до закону. Тим самим Основним Законом закріплений примат повноважень Верховної Ради України як єдиного законо­давчого органу в правовому регулюванні екологічних відносин, передусім відносин земельної власності. Коституційні положення щодо права власності на землю, води, ліси, надра та інші природні ресурси деталізуються в Земельному, Водному, Лісовому кодексах України, Кодексі України про надра та інших природоресурсних законах, які є основними законодавчими актами в системі еко­логічного законодавства нашої держави.

Законодавство України визнає більшість розташованих на тери­торії країни природних ресурсів об'єктом права власності, однак встановлює для них різний власнісний статус. Більшість природ­них ресурсів, які перебувають у природному стані, є об'єктом пра­ва власності держави (українського народу) і не підлягають прива­тизації. До природних ресурсів, які не підлягають приватизації і можуть перебувати тільки в державній власності, належать води, корисні копалини тощо.

Водночас у рамках проведення в нашій країні земельної рефор­ми здійснюється приватизація землі. Земельним кодексом України закріплені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна, яка охоплює власність фізичних і недер­жавних юридичних осіб. Приватизація земель зумовила не­обхідність приватизації в обмежених обсягах і деяких інших тісно пов'язаних із землею природних ресурсів, зокрема лісів та вод. Так, під час передачі у приватну власність земельних ділянок сільсько­господарського призначення разом з ними у приватну власність передаються і невеликі замкнені ділянки земель лісового (до 5 гек­тарів) та водного (до 3 гектарів) фондів. Право власності на землю та інші природні ресурси, які передаються у приватну власність, на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним.

69

Розділ IV. Право власності на природні ресурси

$ 2. Природні ресурси як надбання українського народу

Згідно зі ст. 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами власності українського народу. Посилаючись на цю статтю Основного Закону, ряд на­уковців та політиків висловили думку про те, що в Україні на кон­ституційному рівні закріплена належність всіх природних ресурсів виключно одному власнику — українському народу. Це означає, що передача земельних ділянок, водних об'єктів, лісових угідь та інших об'єктів природи у приватну власність не допускається.

Таке тлумачення зазначеної норми Основного Закону викликає сумнів з таких міркувань. По-перше, на момент прийняття Консти­туції в Україні певна частина земельного фонду країни вже була приватизована, тобто передана у власність ряду фізичних та юри­дичних осіб. По-друге, народ не може бути власником чи суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси, оскільки він узагалі не визнається доктриною цивільного права суб'єктом цивільних правовідносин. Так, згідно зі ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територі­альні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Цивільний кодекс України містить ст. 324, яка називається «Право власності Українського народу». Згідно з цією статтею зем­ля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зо­ни є об'єктами права власності українського народу. Від імені ук­раїнського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, встановлених Консти­туцією України. Таким чином, спроба реалізувати в Цивільному кодексі України положення ст. 13 Конституції України призвела до включення в нього статей суперечливого змісту. Адже кожен суб'єкт права власності має бути визнаний і суб'єктом цивільних відносин.

На нашу думку, оцінюючи положення ст. 13 Основного Закону, слід виходити з того, що будь-яка конституція, в тому числі Кон-

70

§ 2. Природні ресурси як надбання українського народу

ституція України, є політико-правовим документом, який містить не тільки правові норми, а й положення політичного та політико-правового характеру. До останніх належить і конституційне поло­ження про те, що земля є власністю українського народу, яке мож­на кваліфікувати не як закріплення монополії власності на при­родні ресурси, їх належності одному суб'єктові, а як проголошен­ня державою наміру встановити в інтересах народу певні вимоги (обмеження) щодо набуття та реалізації права власності на землю та інші природні об'єкти фізичними та юридичними особами, ор­ганами місцевого самоврядування та органами державної влади.

Такий висновок випливає зі змісту частини першої ст.14 Кон­ституції, де сказано, що «земля є основним національним багатст­вом, що перебуває під особливою охороною держави», та зі змісту останньої частини ст. 41, в якій передбачено, що «використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі». Отже, можна з певністю стверджувати, що Конституція України проголошує природні ресурси країни національним надбанням, правові рамки володіння, користування та розпорядження яким з боку власників закріплені в законах Ук­раїни, зокрема, в Законі «Про охорону навколишнього природно­го середовища», Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про надра, інших актах природоохоронного законодавства та Цивільному кодексі України.

Таку позицію поділяє і професор Харківської національної юри­дичної академії М. В. Шульга. Він вважає, що «про народ України як про власника землі можна вести мову лише в соціально-політичному аспекті. В юридичному ж розумінні навряд чи можна вважати народ власником зазначеного природного ресурсу»¹. Саме на соціально-політичне значення ст. 13 Конституції України вка­зує й перелік природних об'єктів, оголошених власністю україн­ського народу. Так, у цьому переліку зазначений такий природний ресурс, як атмосферне повітря, яке, як відомо, не є і не може бути об'єктом права власності.

¹ Шульга М. В. Актуальньїе правовьіе проблемьі земельних отношений в совре-менньїх условиях. — X., 1998. — С. 79. По суті, цієї ж позиції дотримується і відо­мий вітчизняний правознавець-аграрник професор В. 3. Янчук {Янчук В. 3. Щодо права власності на землю // Юридичний вісник України. — 2000. — 12—18 жовт­ня).

71

Розділ IV. Право власності на природні ресурси

Крім того, з погляду теорії права власності будь-який об'єкт, у тому числі об'єкт природи, може належати на праві власності одно­часно лише одному суб'єкту. Об'єкт права власності може одночас­но належати кільком особам, які є його співвласниками. Однак співвласники виступають як один, єдиний суб'єкт права власності на конкретний об'єкт цього права. А згідно зі ст. 14 Конституції право власності на такий природний ресурс, як земля може набува-тися громадянами, юридичними особами та державою. Якщо ж землю вважати ще й об'єктом права власності українського народу в такому ж самому розумінні, то виходить, що передана у власність громадянина земельна ділянка належить на такому ж праві ще од­ному власнику — українському народу. Очевидно, що такий дуалізм суб'єктного складу права власності на природні ресурси може при­звести до відхилення від основних постулатів правового регулюван­ня суспільних відносин та внесення елементів невизначеності в правовий статус природних ресурсів як об'єкта права власності.

Цей вузол суперечностей може бути розплутаний шляхом виз­нання положення ст. 13 Конституції України не як норми, що встановлює власнісний статус природних ресурсів країни, а як норми, що проголошує всі природні ресурси надбанням (основним національним багатством) українського народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Проголошення природних ре­сурсів надбанням українського народу не виключає можливості приватизації окремих природних об'єктів відповідно до закону.

Концепція права власності закріплена в новому Цивільному ко­дексі України. Згідно з цією концепцією здійснення права влас­ності передбачає надання його суб'єктам певних прав та покладен­ня на них певних обов'язків. Так, ст. 319 Кодексу надає власникові права володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, а також вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Водночас власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та при­родні якості землі. Реалізуючи свої права та виконуючи обов'язки, власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Крім того, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановле­них законом. Нарешті, ст. 319 встановлено, що особливості

72

§ 3. Форми власності на природні ресурси

здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Аналіз зазначеної статті свідчить, що законодавець гнучко підійшов до визначення правового статусу власника. Залежно від об'єкта права власності його власник може бути наділений різним співвідношенням прав та обов'язків. Очевидно, що при визначенні правового статусу власників природних об'єктів публічно-правові норми мають домінувати над приватно-правовими.

$ 3. Форми власності на природні ресурси

До початку 1990-х років основою природоресурсного права на­шої країни був інститут права виключної власності держави на природні ресурси. Він передбачав належність усіх земель, вод, лісів, надр та інших природних об'єктів у межах території України одному суб'єкту — державі. Інші суб'єкти екологічних відносин — громадяни та юридичні особи — могли володіти природними об'єктами лише на праві природокористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на природні ресурси.

Такий правовий режим власності на природні ресурси вважався безспірним і незмінним до початку 90-х років, коли розпочалося кардинальне реформування системи суспільних відносин. Криза командно-адміністративної економіки, що особливо загострилася наприкінці 1980-х років, зумовила необхідність проведення в нашій країні і земельної реформи як важливого напряму еко­номічної реформи економіки країни. З 1992 р., коли набрала чин­ності редакція Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р., теоретичною основою здійснення земельної реформи стала кон­цепція плюралізму форм власності на землю. Основними постулата­ми цієї концепції є: 1) демонополізація земельної власності з поз­бавленням держави статусу виключного власника землі; 2) введен­ня в земельне законодавство інституту права приватної власності на землю, передусім сільськогосподарського призначення; 3) на­дання селянинові — виробникові сільськогосподарської продукції статусу господаря землі та інших засобів аграрного виробництва через надання йому прав власності на землю та інші засоби вироб­ництва.

73

Розділ IV. Право власності на природні ресурси

Світовий досвід свідчить, що економічна і юридична інфраст­руктура країн з ринковою економікою базується на двох формах власності: публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах. Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування в країні засад ринкової економіки, закономірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, в то­му числі на землю.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності знай­шов відображення в Конституції України 1996 р. У ст. 14 Консти­туції зазначено, що право власності на землю набувається і ре­алізується громадянами, юридичними особами та державою. А в її ст. 142 встановлено, що земля може знаходитись і у власності те­риторіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чи­ном, в Україні конституційно встановлені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює дер­жавну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб. Інститут права колективної власності на землю, введений у зако­нодавство країни в 1992 р. для забезпечення приватизації сільсько­господарських земель колишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність.

Таким чином, з прийняттям нової Конституції України з'явили­ся цементуючі юридичні засади для формування нової системи зе­мельного законодавства України. Ними є закріплена Конституцією система права власності загалом і на землю зокрема.

Поділ права власності на форми і види був однією з визначаль­них рис радянської доктрини права власності. Відповідно до цієї доктрини в радянському праві виділялися два види власності — за­гальнонародна соціалістична власність та особиста власність гро­мадян. У свою чергу соціалістична власність поділялася на три форми — державну (загальнонародну) власність; власність кол­госпів, інших кооперативних організацій та їх об'єднань; власність громадських організацій. В умовах командно-адміністративної си­стеми не було потреби в чіткому розмежуванні змісту понять «власність» та «право власності». Тому в юридичній літературі то­го періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктами, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. З запровадженням елементів ринко-74

~

§ 3. Форми власності на природні ресурси




вого регулювання виробничих відносин почала проявлятися невідповідність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової економіки у нашій країні та інших країнах СНД. Це зумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичного погляду становище. А для цього необхідні відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності¹.

Саме в створенні такого єдиного права власності полягає найбільш радикальна зміна в регламентації цього правового інсти­туту, що була реалізована в Конституції України (1996 р.), а також у нових Земельному та Цивільному кодексах України. Зазначені за­конодавчі акти не ставлять ідеологічних чи юридичних «бар'єрів» між правом державної та комунальної власності, з одного боку, та правом приватної власності — з іншого як між принципово відмінними правовими категоріями. Існує просто право власності, об'єктами якого є земля та інше майно. Право власності за своїм змістом є єдиним. Саме за таким принципом будується цивільне законодавство цивілізованих країн світу. З набранням чинності 1 січня 2002 р. нового Земельного кодексу України відбулася імпле­ментація цього принципу і в земельне законодавство нашої країни.

Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово відмінний зміст, та формування єдиного інституту права власності не виключає доцільності виділення форм власності на землю та інші природні ресурси. Відповідно до вищевикладено-го в земельному законодавстві України закріплені дві основні фор­ми земельної власності — суспільна (публічна) та приватна. Крім того, в складі суспільної (публічної) власності на землю можна виділити два її підвиди — державну власність на землю та кому­нальну власність на землю. Приватна власність на землю також поділяється на два підвиди — приватну власність громадян та при­ватну власність юридичних осіб.

Основним завданням суспільної (публічної) власності на при­родні ресурси є забезпечення та обслуговування екологічних та

Розділ IV. Право власності на природні ресурси

інших інтересів суспільства в цілому чи окремих його частин — те­риторіальних громад. Приватна власність на природні ресурси спрямована передусім на забезпечення та обслуговування прав на такі ресурси приватних осіб — громадян та недержавних (некому-нальних) юридичних осіб. Однак це не означає, що забезпечення та обслуговування екологічних інтересів суспільства опосередко­вується виключно суспільною (публічною) власністю на землю. Як свідчить досвід інших, насамперед економічно розвинених країн, суспільство зацікавлене також у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю та деякі інші природні ресурси як однієї з важливих підвалин ринкової інфраструктури економіки країни. І навпаки, приватна власність на природні ресурси має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання земель, вод, лісів, надр та інших природних багатств, зокрема, інтересів у підвищенні ефективності приватно­го сектору як у сільському господарстві, так і в інших галузях еко­номіки. Тому в остаточному підсумку приватна власність на при­родні ресурси також слугує суспільству, в якому реалізуються принципи ринкової економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на природні ресурси чітко проявляється в по­ложеннях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності пе­ред законом (ст. 13).

$ 4. Суб'єкти права власності на природні ресурси

Основні поресурсові законодавчі акти не передбачають можли­вості приватизації і відповідних природних об'єктів. Ті з них, які були прийняті до набуття чинності Конституцією України, вклю­чаючи Водний, Лісовий кодекси, Кодекс законів про надра, містять положення про виключне право власності держави (наро­ду України) на відповідні природні ресурси. Поресурсові закони, прийняті після набуття чинності новим Основним Законом країни, наприклад Закон «Про тваринний світ» тощо, містять положення про можливість перебування відповідних об'єктів природи як у державній, так і в комунальній власності. Так, згідно зі ст. 6 Зако­ну «Про тваринний світ» об'єкти тваринного світу, які утримують-

§ 4. Суб'єкти права власності на природні ресурси

ся (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або комунальної форми власності, є об'єктом права відповідно державної або комунальної власності.

Виняток із загального підходу до регулювання відносин влас­ності на природні ресурси містить Земельний Кодекс (ЗК) Украї­ни. Відповідно до закріплених Конституцією України форм зе­мельної власності суб'єктами права власності на природні ресурси в нашій країні ЗК визнає державу, територіальні громади сіл, се­лищ і міст, юридичних осіб та громадян. Крім цього, в окремих ви­падках суб'єктами права власності на землю в Україні можуть бу­ти іноземні держави та міжнародні організації.

Правовий статус кожного з видів суб'єктів права власності на природні ресурси має певні особливості. Вони пов'язані з належ­ністю суб'єктів до публічної чи приватної сфери суспільних відно­син, видами природних ресурсів як об'єктами права власності та порядком реалізації правомочностей їх власників.

Суб'єкти права державної власності на землю та інші природні ре­сурси. Суб'єктом права державної власності на природні ресурси є держава. Однак держава являє собою складний механізм реалізації влади в суспільстві й характеризується наявністю системи органів, які здійснюють ті чи інші функції держави. Відповідно до здійсню­ваних функцій органи державної влади поділяються на органи зако­нодавчої, виконавчої та судової влади. Здійснення правомочностей власника природних ресурсів, які перебувають у державній влас­ності, покладено, як правило, на органи державної виконавчої вла­ди, а в деяких випадках — і на органи місцевого самоврядування.

Що стосується права державної власності на землю, то згідно зі ст. 84 ЗК воно набувається і реалізується державою в особі Кабіне­ту Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних дер­жавних адміністрацій відповідно до закону. Отже, суб'єктами пра­ва державної власності є Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольсь­ка міські, а також районні державні адміністрації.

Слід підкреслити, що зазначені органи становлять єдину систе­му органів державної виконавчої влади, які перебувають в ієрархічному підпорядкуванні. Вищим органом державної виконав­чої влади в Україні є Кабінет Міністрів України. Отже, уряд має право здійснювати функції суб'єкта права державної власності що-

77

Розділ IV. Право власності на природні ресурси




до будь-яких земель, які перебувають у державній власності. Про­те в цьому немає потреби, оскільки Кабінет Міністрів України вирішує найбільш важливі державні питання, віднесені до компе­тенції органів виконавчої влади. Тому ЗК України розмежував їх компетенцію щодо здійснення правомочностей суб'єкта права дер­жавної власності на землю. Так, згідно зі статтями 122 та 149 ЗК районні державні адміністрації на їх території розпоряджаються шляхом надання в постійне користування юридичним особам зе­мельні ділянки державної власності та вилучення у них цих земель­них ділянок, які перебувають у постійному користуванні, держав­ної власності у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарсь­кого використання; б) ведення лісового і водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою ст. 122 та частиною дев'ятою ст. 149; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслугову­ванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Крім цього, район­ні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації мають право розпоряджатися землями державної власності шляхом передачі їх в оренду (ст. 124), у власність громадян (ст. 118) та про­дажу юридичним особам (ст. 128).

Обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності в постійне користування та в оренду в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків надання земель у постійне користування на підставі рішення районної державної адміні­страції та Кабінету Міністрів України. Київська та Севастопольсь­ка міські державні адміністрації надають земельні ділянки із земель державної власності в постійне користування та в оренду в межах їх територій для всіх потреб, крім випадків, коли таке надання здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України. Рада міністрів Автономної Республіки Крим надає земельні ділянки із земель державної власності в постійне користування та в оренду в межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) зна­чення та за їх межами для всіх потреб, крім випадків надання зе­мель у постійне користування на підставі рішення районної дер­жавної адміністрації та Кабінету Міністрів України.

Нарешті, Кабінет Міністрів України розпоряджається земельни­ми ділянками із земель державної власності шляхом надання їх у

78