Прощання з легендою до питання про наукову ідентифікацію подій 1594 – 1596 років в Україні
| Вид материала | Документы |
- Роль невербальних засобів комунікації в дискурсі прощання, 420.66kb.
- План проведення семінарського заняття., 190.33kb.
- Положення про організацію науково-дослідної роботи курсантів, слухачів І студентів, 59.96kb.
- План вступ Причини голодомору Голод 1932-1933 років на Україні Уроки історії, 365.8kb.
- Україна вознесенська районна державна адміністрація миколаївської області розпорядженн, 74.78kb.
- Затверджено Наказом Міністерства освіти І науки України від 7 листопада 2000 р. N 522, 544.93kb.
- Правові основи діяльності волонтерства в Україні, 76.16kb.
- Закону України "Про наукову І науково технічну діяльність", 44.45kb.
- Назва питання, 825.69kb.
- До питання про професійне самоврядування нотаріусів в Україні, 56.16kb.
ПРОЩАННЯ З ЛЕГЕНДОЮ
До питання про наукову ідентифікацію подій 1594 – 1596 років в Україні
У дослідженні здійснена спроба концептуального переосмислення подій з історії України, українського козацтва 1594 – 1596 років, їх оцінок та характеристик, що відомі в історичній науці, освіті та літературі під назвою «повстання С.Наливайка».
В исследовании делается попытка концептуального переосмысления событий из истории Украины, украинского казачества 1594 – 1596 годов, их оценок и характеристик, известных в исторической науке, образовании и литературе под названием «восстание С.Наливайка».
This particular research is an attempt of conceptual revaluation of the events from the history of Ukraine and from the history of Ukrainian Cossacks in 1594 – 1596, of opinions and characteristics existing in history, education and literature under the title «S.Nalyvayko Revolt».
Попередні зауваження.
Події середини 90-их років XVI століття (1594 – 1596 рр.), що відомі в історичній науці, освіті та літературі під назвою «повстання С.Наливайка», до сьогодні залишаються одними з найзаплутаніших у історії України в цілому та українського козацтва зокрема. Масштабність подій, їхні політичні, військові, соціальні, релігійні вияви, їхнє переплетіння, територіальна широта, поєднання міжнародних і внутрішніх обставин, українських та польських чинників, чимала кількість персонажів, затуманеність спонукальних мотивів їхніх дій формують загальну складність аналізу та оцінки того, що звикли називати «повстанням Наливайка».
До цієї проблеми долучається ще й інша: надмірна ідеологізація цієї сторінки історії, особливо в радянсько-комуністичний період історичної науки. Більшість істориків трактували ті події як «селянсько-козацьке повстання», «народне повстання», «антифеодальне повстання», «боротьбу проти польських магнатів і шляхти», «феодалів-експлуататорів». Радянські академічні видання страждали концептуальною і методологічною однобокістю. Виходячи з теорії класової боротьби, що лежала в основі радянсько-комуністичної історичної науки, «Всемирная история» [6, с. 441] і «Большая Советская Энциклопедия» [4, с. 77; 5, с. 663] визначають події середини 90-их років XVI століття як «селянсько-козацьке повстання» під керівництвом С.Наливайка. А «Історія селянства Української РСР» характеризує події як «селянсько-козацьке повстання», що переросло у «антифеодальну війну на Україні і в Білорусії». [15, с. 129, 130] У двотомній «Истории Украинской ССР» зазначено: «… будучи спрямованими проти польських загарбників – магнатів і шляхти, - які при прямій підтримці польсько-шляхетської держави проводили на Україні політику колоніально-національного гніту, народні антифеодальні повстання носили характер соціально-національно-визвольної боротьби.». [18, c. 170] А у восьмитомній «Історії Української РСР» читаємо: «Селянсько-козацькі повстання кінця ХVІ ст. були відповіддю народних мас на посилення експлуатації і покріпачення селян, а також на експансію польських феодалів і католицької церкви. … Повстанці завдали відчутних ударів спільним силам польських, литовських, українських і білоруських феодалів…» [17, с. 228]
Не вийшли за межі стандартних ідеологічно-класових оцінок окремі радянські автори, зокрема І.Рознер, Д.Мишко, В.Голобуцький, К.Гуслистий.
Мало чим відрізняється від описів і оцінок «повстання Наливайка» радянських істориків те, що написали про ці події Н.Полонська-Василенко і М.Голубець. Навіть поміркований канадський історик О.Субтельний повторює загальноприйняті в радянській історичній науці описи: «Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, й знову їм на підтримку прийшли селяни. … Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти.». [32, с. 106]
Продовжують традицію оцінки подій середини 90-их років XVI століття як «повстання Наливайка», але з ухилом до національних факторів сучасні українські історики. Так, в «Довіднику з історії України» І.Підкови та Р.Шуста ті події означені як «національно-визвольне повстання С.Наливайка проти польських загарбників», сам Наливайко - «керівник козацького повстання 1594 – 1596 в Україні і Білорусі», «…закликав запорожців виступити проти польського панування в Україні». [12, с. 56] Те ж саме можна знайти в іншому довіднику авторів М.Котляра і С.Кульчицького. Подібні оцінки знаходимо в підручниках і посібниках з історії України для вищих навчальних закладів Д.Бойка, В.Короля, М.Пасічника, М.Лазаревича, В.Світличної, В.Білоцерківського, В.Остафійчука, О.Каденюка, П.Гончарука, колективу авторів під керівництвом Ю.Зайцева і Ю.Сливки, під редакцією Г.Темка і Л.Тупчієнка, В.Мирончука і Г.Ігошкіна, В.Заруби і Р.Васківського, в іншій літературі. У фундаментальному виданні «Українське козацтво. Мала енциклопедія» вказані події визначаються як «могутнє козацько-селянське повстання проти польсько-шляхетської влади», а сам С.Наливайко – як «керівник другого етапу (?!!) національно-визвольного повстання 1591 – 1596 р.» (Ю.Мицик). [33, c. 457, 394]
На такій же основі базуються характеристики й оцінки в шкільних підручниках історії. «Боротьба козацтва проти поневолювачів одразу набула яскравого національно-визвольного та соціального характеру й знайшла відгук і гарячу підтримку серед широких народних мас», - читаємо в одному з найновіших видань. [30, с. 46] Перегукується з цим інше нове видання: «Хоча поразка повстання (Наливайка) була великою трагедією для України, ідея визвольного руху жила в народі й незабаром відродилась». [35, с.49]
Як «вождя» козацько-селянського повстання представляють С.Наливайка у своїх історичних есе Б.Сушинський та Т.Чухліб. Тема «повстання Наливайка» «розкривається» в різній довідковій, науково-публіцистичній, історико-популярній літературі та публікаціях, яким «нєсть числа».
Постановка проблеми
Не претендуючи на повне висвітлення теми, спробуємо зосередити увагу на аналізі, характеристиці та оцінці ряду подій і явищ тогочасної історії, зокрема тих, що відбувались на території Поділля, Волині, Полісся, і які являють собою означену історико-політологічну проблему. Актуальність дослідження пояснюється потребою відійти від ідеологічних кліше, політичних штампів, а також від історичних міфів, легенд, що були сформовані в попередні періоди досліджень та формуються нині, й подати більш об’єктивну думку щодо подій середини 90-их років XVI століття, їх оцінки та характеристики.
Зосередимо увагу на кількох дискусійних проблемах.
Перше. До «повстання Наливайка» хронологічно відносять події 1594 – 1596 років, що мали зовсім різні вияви і характер, були як зовнішньо- так і внутрішньополітичними.
Друге. «Повстання Наливайка» асоціюється перш за все з постаттю самого Северина (Семерія) Наливайка як козацького ватажка, хоча ватажків було щонайменше троє.
Третє. У «повстанні Наливайка» найбільша увага приділяється соціальним та національним чинникам, хоча національні фактично відсутні, а соціальні мають бути переосмислені.
Четверте. До «повстання Наливайка» чомусь відносять події, що відбувались на основі релігійно-церковної боротьби навколо укладення унії, до яких С.Наливайко або був залучений сторонніми чинниками, або взагалі не мав стосунку.
П’яте. Події 1594 – 1596 років, як і події всієї історії козацтва, неможливо розглядати без урахування військового (мілітарного) чинника, який українські і радянські вчені, історики, літератори, як правило, зверхньо ігнорували.
Дана робота базується на оприлюднених, відомих і усталених в історичній науці фактах, а тому, на думку автора, не зобов’язує до безперервного цитування й посилань. У той же час трактування самих фактів потребує методологічного переосмислення, що концептуально намагається зробити автор.
І. На перехресті геополітики
Відзначимо як загальновідомий факт, що протягом 1594 – 1595 років українське козацтво брало участь у двох зовсім різних за своєю суттю рухах: 1) зовнішній, військово-політичний і 2) внутрішній, що мав переплетення політичних, військових, соціальних, релігійних причин і виявів.
Щодо першого, історія його достатньо досліджена і виглядає так. Українські козаки на запрошення Папи римського Климента VIII та німецько-австрійського імператора Рудольфа II Габсбурга брали участь на боці імператора у війні, яку вела коаліція центральноєвропейських держав «Священна ліга» проти Османської імперії (Туреччини). Польсько-Литовська держава спочатку (1594 рік) дотримувалась пасивного нейтралітету, а отже, українські козаки виступали в даному випадку як окремий військово-політичний чинник. Саме так оцінюють ті події сучасні українські історики С.Лепявко, В.Сергійчук, Н.Яковенко.
Варто відзначити, що вже на етапі підготовки до участі у війні сформувалось два козацьких угрупування різного складу та різного територіального поширення. 1) Козацтво під керівництвом Северина Наливайка. До складу цього загону входили козаки надвірного війська князя В.-К.Острозького, частина його служилих людей, «вільні» козаки, так званий покозачений елемент Волині і Поділля. Загін формувався взимку - навесні 1594 року на Поділлі у володіннях князя Острозького на гроші (12.000 золотих дукатів), що їх привіз посланець Папи римського Климентa VIII хорватський священик Олександр Комулович (Алессандро Комулео). [13, с. 190] Принагідно зауважимо, що Комулович спочатку проводив переговори з князем В.-К.Острозьким, а вже потім з козацькими отаманами. 2) Запорожці, реєстрові та містечкові козаки Наддніпрянщини під керівництвом козацького гетьмана Григорія Лободи. Гроші на організацію походу (8.000 золотих дукатів), а також прапори та інші військові відзнаки були вручені козацькій старшині посланцем імператора Еріхом Лясотою в Запорозькій Січі 23 - 24 червня 1594 року. [13, с. 190]
На початку червня 1594 року Наливайко здійснив похід проти турків і татар до фортеці Паркани, в кінці червня – на початку липня намагався перехопити татар на Покутті, в липні здійснив похід проти турків на Кілію і Тягин. У середині жовтня - листопаді об’єднані козацькі сили Лободи і Наливайка (до 12 тис. вояків) здійснили похід у Північну Молдову на Цецору, Сучаву та Ясси.
У лютому - навесні 1595 року Лобода спільно із молдовсько-волоськими союзниками діяв у Молдові. У березні біля Тягина до нього приєднався Наливайко, який погромив також Кілію і Білгород. У серпні - вересні Лобода знову діяв у Молдові. В червні - вересні того ж року Наливайко воював в Угорщині у складі військ ерцгерцога Максиміліана.
Отже, зробимо висновок. Козацьке зрушення й піднесення 1594 – 1595 років викликане зовнішньополітичними причинами. Воно не мало жодних соціальних, економічних чи національних причин внутрішнього характеру. Більше того, воно взагалі не мало дотичних до внутрішньої політики Речі Посполитої Польсько-Литовської чи соціально-класових, економічних суперечностей в Україні.
Виникає запитання: чи можна вважати ці події «повстанням» та характеризувати їх як «повстання» (кого проти кого)? Очевидно, що – ні! Це були типові військові кампанії того часу - походи, тобто дії, що велися в основному на одному театрі війни (за К.Клаузевіцом – авт.), які не можуть бути включені в поняття «повстання» за визначенням6 і повинні розглядатись як окреме явище в контексті боротьби українських козаків проти зовнішніх чинників у розділі військової історії.
ІІ. Титульне питання або непотрібна персоніфікація
В історичній літературі події 1594 – 1596 років у значній мірі штучно пов’язані іменем Северина Наливайка. Багато подій української, козацької історії мають усталені персоніфіковані назви, як от: «заснування Запорозької Січі на острові Хортиця Дмитром (Байдою) Вишневецьким», «кримський похід Богдана Ружинського», «взяття Кафи Петром Конашевичем-Сагайдачним», «повстання під проводом Тараса Трясила», «визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького» та інші, оскільки в них відображено вирішальну роль осіб у цих подіях. Тобто формальний статус керівника (гетьмана, кошового отамана і т.д.) і фактичний вплив на події збігаються.
У випадку С.Наливайка – ні! Більше того, при уважному вивченні подій побачимо, що Наливайко командував тільки одним козацьким загоном.
У 1594 році кошовим отаманом запорожців був Б.Микошинський, реєстровців очолював Я.Оришовський, а козацьким гетьманом був Г.Лобода і саме він здійснював загальне командування об’єднаними козацькими військами під час походу до Молдови. У 1595 році він залишався гетьманом і командуючим козаків у нових походах до Молдови. Саме з ним мали стосунки польські гетьмани: коронний – Я.Замойський та польний – С.Жолкевський. В Україні загони Наливайка і Лободи таборувались і діяли окремо один від одного. Окремо діяли загони Наливайка й Шаули в Білорусі.
У другій половині березня 1596 року після обєднання козацьких військ Лободи і Шаули на козацькій раді гетьманом обрали Матвія Шаулу. Саме йому підпорядкувався С.Наливайко під Білою Церквою. Після битви під Гострим Каменем, де Шаулу було тяжко поранено, козаки знову обрали гетьманом Лободу. Він очолював військо до кінця травня, коли в таборі на Солониці під час взаємної сутички з наливайківцями його вбили. На зміну Лободі козаки обрали гетьманом полковника Стефана Кремпського, який очолював козаків до кінця боротьби.
Таким чином, бачимо, що С.Наливайко не був очільником всіх козаків, їх гетьманом, командуючим, «старшим» і не здійснював загального керівництва козацькими військами ні в зовнішніх, ні у внутрішніх подіях. Чому ж тоді події 1594 – 1596 років називають «повстанням Наливайка»?!!
Немає жодних підстав називати ці події іменем лише одного з козацьких ватажків – С.Наливайка, персоніфікувати ці події, гіперболізувати його роль і значення в цих подіях.
ІІІ. Козацька епопея: що було насправді
«Повстання» чи внутрішньокласовий конфлікт?
Події 1594 - 1596 рр. в українській історичній літературі, як правило, пояснювались з погляду соціально-класової та/чи національно-визвольної боротьби, тобто «повстання». А саме: українські козаки, а також селяни, міщани, слуги нападали на польських магнатів, шляхту як представників експлуататорської верхівки, своїх класових та національних антагоністів.
Але виникає щонайменше два парадокси. По-перше, самі учасники «повстання» нічого про власне «повстання» як про протидержавну, противладну, чи протишляхетську, протимагнатську, чи протипольську боротьбу не говорили, більше того, вони цілком нормально спілкувались (листовно або через посередників) з королем, військовими керівниками держави – коронним та польним гетьманами, рядом місцевих державців. По-друге: «напади» мали дуже вибірковий характер. Впадає у вічі, що «нападам» піддавалась: а) в основному шляхта, але на певних територіях, б) володіння окремих магнатів (більшість магнатських володінь залишалась недоторканими), в) окремі міста, г) володіння окремих релігійних осіб. «Нападів» зазнавали не лише замки, палаци, фільварки і т.д. багатіїв, але й їхні слуги, села і самі селяни.
У зв’язку з цим тему «антишляхетських», «антипольських» виступів козаків варто проаналізувати з точки зору політичної соціології та психології й військової історії.
1. Особистий фактор
Всі історики згадують про особистий конфлікт родини Наливайків з шляхтичем М.Калиновським. Конфлікт відбувався навколо земельного володіння: в Гусятині батько Наливайка мав землю, на яку претендував магнат. У результаті конфлікту Калиновський так побив батька Наливайка, що той помер. Сини Демян і Северин виїхали до Острога, де повязали свою долю з князем В.-К.Острозьким.
Конфліктів подібного ґатунку в Польщі й Україні в XVI – першій половині XVII століття було дуже багато. Можна сказати, що такі конфлікти були типовим явищем у державі Речі Посполитій Польсько-Литовській. Конфлікти формували атмосферу безперервної боротьби, чвар у середовищі різних груп феодального класу, інших станів, причому, чим більшим був розрив у багатстві чи титулатурі між учасниками конфлікту, тим жорстокішими могли бути його наслідки і тим меншою була надія на конструктивне розв’язання конфлікту, зокрема через суд. Справи про розгляд майнових, земельних, особистих конфліктів або тонули в тривалій судовій тяганині, або судові рішення на користь слабших просто не виконувались. Це було виявом «права сили», що майже завжди в епоху Середньовіччя, в часи феодалізму підкріплювалася «правом меча». Часто постраждалі, як це було з Наливайками, навіть не подавали до суду, розуміючи марність спроб домогтися справедливості, натомість тамували в собі ненависть до кривдників, чекаючи вдалого часу.
У деяких випадках траплялося, що обставини усміхалися скривдженим. Саме так було з С.Наливайком. Сформувавши навесні 1594 року козацький загін, Северин горів бажанням виявити себе самостійним і успішним отаманом. У кінці червня він здійснив спробу перехопити татар на Покутті, але ті, попаливши й пограбувавши села й містечка, через Карпати пішли в Угорщину. Переслідувати татар, які переважали козаків кількісно, – справа безнадійна, але й козацький загін, здійснивши кількасоткілометровий марш, не міг повернутися до місця свого розташування без трофеїв. І ось тут молодий отаман згадав про свого родинного ворога Калиновського – маятник розпочав хід у зворотньому напрямі!..
Згодом сам С.Наливайко у листі до короля Сигізмунда III Вази зазначав: «…я за сю кривду, від якої вже більшої мабуть і не може бути нікому на світі, не будучи свідомим правних способів і не маючи коштів і накладів, потрібних для процесу (судового – авт.), як чоловік бідний (chudi pacholek), признаюсь до того – поcтaновив був над ним помститися способом худопахольським». [ 8 ] Наливайко розгромив і пограбував володіння батькового вбивці, родинного кривдника, на що мав згідно з логікою тогочасного мислення і традицій повне моральне право.
Отже, зробимо висновок. Розгром С.Наливайком володінь Калиновського не був ні спонтанною емоційною реакцією на насилля кривдника (пройшло вже кілька років), ні свідомо підготовленою організованою акцією (в тому районі Наливайко опинився внаслідок спроби перехоплення татар). Це був акт помсти, зведення особистих рахунків, що втілився через збіг обставин, які виникли в ході війни проти татар і турків (тобто зовнішньополітичного фактора) та участі в ній Наливайка.
Наливайко також «реквізував» у місцевих шляхтичів для потреб свого загону гроші, продукти харчування, зброю й військові припаси. Причому нікого зі шляхтичів убито не було! Відзначимо, що реквізиції були типовою військовою практикою протягом XVI – XVII століть: видатки на утримання війська та на оборону певних територій часто лягали на населення, яке там проживало. Війна, як тоді вважали, годувала війну, - «Bellum se ipsum aleat»! Ні найменшого стосунку до соціально-класових відносин і класової боротьби чи так званого «соціального розбійництва» (Робін Гуд, карпатські опришки, тощо), так само як і до боротьби національно-визвольної, реквізиції не мали. Це був вияв військового (мілітарного) буття, військової практики. К.Клаузевіц зазначає, що сама сила обставин (необхідність утримувати військо) нав’язує полководцю систему реквізицій; вони виявляються необхідними при наступальних маршах для всіх частин, які діють проти ворога і надто далеко відходять від власних запасів, власних баз. Такий засіб застосовують також загони, які діють на власний розсуд. [ 19 ] А саме таким був загін С.Наливайка.
Таким чином, події на Покутті зовсім не були якимось антишляхетським чи антипольським повстанням, вони прямо випливали з військового чинника у поєднанні з чинником особистим.
2. Nota bene!
Не вдаючись у дискусію щодо походження українського козацтва, яка потребує окремого та спеціального розгляду, відзначимо наступне. Як відомо, реєстрові козаки належали в основному до шляхетських, боярських родів, тобто до класу феодалів; до різних прошарків феодального класу, зокрема старого боярства, земян, дрібної шляхти належала більшість містечкових козаків та тих, хто служив у приватних магнатських військах та охороні; значна кількість козаків шляхетського походження були запорожцями; вищі козацькі ватажки, гетьмани, отамани, «старші», яких знає історія XVI століття, були знатного феодального, зокрема князівського чи панського, шляхетського походження. [16, с. 69] У будь-якому випадку козаки були людьми особисто вільними, які згідно зі світоглядом, притаманним людям середньовічного, феодального суспільства, зараховували себе до тих, хто воює («bellatores»), на відміну від тих, хто працює («laboratores»), чи тих, хто молиться («oratores»). Це яскраво засвідчив Г.Грабянка: «Ці люди (козаки – авт.) ще здавна були людьми військового стану і більше відчували нахил до вправ з мечем, а не до трудової повинності...». [25, с. 883]
Польські королі Сигізмунд II Август, Стефан Баторій та Сигізмунд III Ваза встановили козакам, які були взяті на королівську службу і зараховані до реєстру, наступне: 1) присягу й символіку, 2) відповідне утримання, 3) звільнення від податків, 4) окрему адміністрацію, командування, суд, 5) право на землеволодіння. Це був дуже високий військовий і суспільний статус. Він фактично поєднував статус стану королівських рицарів (п. 1, 3, 4, 5) і статус окремої військової кавалерійської частини королівської армії (п. 1, 2, 3, 4). За своїм статусом реєстрові козаки вважались нижчими лише за гордість усієї Речі Посполитої Польсько-Литовської – «крилатих» гусарів-латників - доведену до військового ідеалу тяжкої рицарської кінноти старого феодального типу. Вона формувалася в основному з етнічних поляків. Реєстрові козаки відповідали статусу п’ятигорських полків – кавалерії нового типу, яку утворювала християнізована військово-феодальна верхівка черкесів. Формувалися козацькі частини з «pacholkow cwiczonych y do boju godnych» («пахолків вправних/тренованих і до бою здатних») [2, c. 29], тобто зі служилого збройного люду, осіб феодального походження.
У листі до імператора Рудольфа II Габсбурга від 3 липня 1594 року козаки характеризують себе як «людей рицарських», «рицарство вільного війська запорозького». [36, c. 91-92] Так само «людьми рицарськими» іменував своїх козаків Наливайко.
Про формування козацтва на основі старого боярства та шляхти говорять у своїх працях сучасні українські історики С.Лепявко, Н.Яковенко. У розпорядженні історичної науки немає тогочасних документів, які засвідчували б присутність значної кількості селян-землеробів з королівщин, збіглих чи відпущених на волю селян-кріпаків у складі козацтва. Вислови радянських істориків на зразок «до козаків масово приєднувались селяни» є загальними фразами, що з точки зору комуністичної ідеології та теорії класової боротьби могли відображати загальну тенденцію розвитку подій, а не конкретну фіксацію самих подій.
Є всі підстави вважати, що в загонах Г.Лободи, М.Шаули, С.Наливайка, С.Кремпського були зосереджені не якісь «розбійницькі елементи» чи селяни-втікачі, а критична маса українського козацтва феодального походження. Та й самі ватажки були боярського, шляхетського, тобто феодального походження. [38, с. 267] Згадки сучасників про те, що в козацьких загонах, особливо у Наливайка, було багато «гультяйського» елементу, можуть з позицій тогочасного світогляду свідчити про одне – про безземельність якоїсь частини козацтва, що значною мірою типово для збіднілого рицарства, шляхти, дворян, служилих людей, але це зовсім не ставить під сумнів їхнє феодальне походження.
Гетьман Литовский