Прощання з легендою до питання про наукову ідентифікацію подій 1594 – 1596 років в Україні
| Вид материала | Документы |
- Роль невербальних засобів комунікації в дискурсі прощання, 420.66kb.
- План проведення семінарського заняття., 190.33kb.
- Положення про організацію науково-дослідної роботи курсантів, слухачів І студентів, 59.96kb.
- План вступ Причини голодомору Голод 1932-1933 років на Україні Уроки історії, 365.8kb.
- Україна вознесенська районна державна адміністрація миколаївської області розпорядженн, 74.78kb.
- Затверджено Наказом Міністерства освіти І науки України від 7 листопада 2000 р. N 522, 544.93kb.
- Правові основи діяльності волонтерства в Україні, 76.16kb.
- Закону України "Про наукову І науково технічну діяльність", 44.45kb.
- Назва питання, 825.69kb.
- До питання про професійне самоврядування нотаріусів в Україні, 56.16kb.
Тобто, якщо використовувати методологію, застосовану радянськими істориками до «стаційних» і «реквізиційних» конфліктів козаків і шляхти, то Валленштейна, який сам був найбільшим землевласником-феодалом у Чехії та служив німецько-австрійському імператору, потрібно на підставі його «конфіскаційної політики» проголосити найбільшим революціонером і борцем проти феодалізму за свободу і незалежність німецького та чеського народів одночасно. Цілковите безглуздя! Але воно якраз підкреслює хибність методології українських і радянських істориків-інтелігентів XIX і XX століть!
Повертаючись до подій 1594 – 1596 років, зауважимо, що з іншого боку козаки зовсім не залишали у спокої селян і простих міщан. Через місцеву владу вони залучали їх до ремонту укріплень та військового спорядження, обслуговування війська, розчистки доріг від снігу, мощення доріг, забезпечення переправ через ріки під час пересувань і зміни дислокації. І ніякої «класової солідарності» не було: у військовій практиці кожен мав виконувати ті обов’язки, на які був здатний.
7. Продовження «стаційної» історії, але з іншими умовами
Незважаючи на завершення військової кампанії восени 1595 року, основні угрупування козацьких військ не були розпущені. Виходячи з тогочасних умов, військо мало бути розпущено щонайменше з трьох причин: 1) відмова Польської держави від ведення війни проти турків і татар (політична), 2) настання осінньо-зимового періоду, коли ведення бойових дій, як правило, припинялось (військова), 3) традиційний відхід козаків у мирний час на зимівники, хутори, містечкові домівки і т.д. (побутова). Виникає питання: які вагомі причини були у С.Наливайка, Г.Лободи, М.Шаули не розпускати козацькі війська?
Більше того, козацькі угрупування знову перейшли до активних внутрішніх дій. Приводом до них був той же збір на утримання козацького війська - «стації». Навіть виходячи з умов того часу, коли «право закону» часто підмінялось «правом меча (шаблі)», це була дія позаправова й самовільна. І якщо восени 1594 – взимку 1595 рр. через зовнішньополітичну невизначеність польської влади та можливу загрозу татарсько-турецького нападу на Україну можна було обґрунтовувати необхідність утримувати козацьке військо на «стаціях» потребами оборони, то восени 1595 – взимку 1596 рр. такої причини вже не було. Але, можливо, була якась інша, невидима нам причина?
Зауважимо однотипність відповідей, звернень Г.Лободи та С.Наливайка, які зовні не підтримували один одного, але заявляли одну й ту ж причину власних дій – «стації», «хліб козацький». Вражає неспіввимірність дій та їхньої мотивації, складається враження про якусь гру в лукавство козацьких ватажків, створюється відчуття присутності якихось невідомих чи невидимих нам факторів, що могли б формувати чи підсилювати такі позиції Наливайка, Лободи, Шаули.
Особливо ж не піддаються логіці сучасного мислення білоруські походи Наливайка і Шаули. Протягом листопада 1595 – середини січня 1596 рр. С.Наливайко діяв за межами Польського королівства, до складу якого входила Україна, в Білорусі, яка входила до складу Литовського князівства. Він здійснив похід з південно-західної частини Білорусі до центрально-східної, пройшовши до Могильова більше 600 кілометрів. Із Київщини в північному напрямку до того ж Могильова рухався інший козацький отаман М.Шаула, який дійшов до містечка Пропойськ.
Що означав цей похід залишається загадкою й досі. Вимоги козаками «стацій» і «реквізицій» з білоруських територій виглядають цинічно й безпідставно, оскільки ні татари, ні турки цим територіям через їхню віддаленість не загрожували. Внутрішньої опозиції у Білорусі щодо Великого Князівства Литовського не було. Поляки та католики на той час Білорусь ще не встигли «обсадити»: вона була руською та православною. Перехід литовсько-білоруської феодальної верхівки до католицизму, а відповідно і процес ополячування, активно почався лише з 1598 року, коли більше п’ятдесяти представників еліти заявили про перехід до католицької церкви. У будь-якому випадку про якесь «повстання» та «спільну боротьбу українського та білоруського народів» проти «феодалів-експлуататорів», «поляків», «католиків» як писали радянські автори, мови бути не може.
Що це було: прагнення колективного самоутвердження в суспільстві, поштовх усвідомлення власної суспільної величі, інерція масового психозу християнсько-мусульманської війни, мілітаристичний чад професійного вояцтва, що вибухнули на фоні загальної кволості влади й наростання політично-правового хаосу в тогочасній Україні та Речі-Посполитій в цілому? Безумовно, все це разом породжувало «вибухову суміш». Але ясно одне: козаків та їхніх ватажків штовхав із середини ще й ірраціональний (психологічний, біологічний) фактор. Йдучи за Л.Гумільовим, білоруський похід можна пояснити лише тим же викидом пасіонарної енергії козаків, внутрішньою суспільно-політичною експансією козацтва.
Цей фактор надзвичайно точно підмітила королівська влада Речі Посполитої, іменуючи козаків як «людей свовольних». А воля, як відомо, належить до психологічних якостей людини, відповідно «своєвольність» - вияв психології, що засвідчував наявність власної потужної внутрішньої енергії і перевагу її над усталеними (!!!) життєвими чинниками.
У Пєра Шевальє, який вважав себе чи не найвидатнішим істориком козацтва у XVII столітті, є дзеркальне за своєю точністю відображення подій 1596 року. Француз констатував, що заборона польським королем для козаків проводити походи проти турків і татар (укладення миру і припинення військових дій у Молдові в жовтні 1595 р. – авт.) призвели до того, що «натомість козаки кинулися тоді на Русь та Литву (Білорусь – авт.), де вони заподіяли нечуваних спустошень під проводом свого отамана Наливайка». [34, с. 26]
Отже, козацтво на той час вже стало таким військом, яке просто не могло не воювати! І ніякі прагматичні, раціональні міркування, мотивації вже не могли заспокоїти, пересилити внутрішню енергію боротьби, енергію конфлікту, якою буяло козацтво. Тому, очевидно, що говорити про якесь антифеодальне та/чи антипольське «повстання Наливайка» просто не випадає.
ІV. Волинська сторінка: релігійно-церковний чинник
Як вже зазначалося, до «повстання Наливайка» чомусь зараховують події, пов’язані з релігійно-церковною боротьбою навколо укладення унії між Православною та Римо-католицькою церквами, що відбувались саме в цей час. До деяких з цих подій С.Наливайко з його козаками або був залучений сторонніми чинниками, або взагалі не мав стосунку. Щоб це виявити, проаналізуємо події жовтня 1595 р. та січня - лютого 1596 р. на Волині, Поліссі.
1. Волинь - Луцьк
У жовтні 1595 р. С.Наливайко, повертаючись з угорського походу через Галичину, пішов не на схід до Бара чи Брацлава, а несподівано завернув на північ - на Волинь і підійшов до Луцька. Це місто і взагалі центральна і західна Волинь та волинське Полісся до зони козацької активності не входили. У Луцьку тоді проходив ярмарок і мали відбутись судові засідання. З міста до козацького отамана вийшла делегація найповажніших шляхтичів і міщан на чолі з католицьким (!!!) єпископом з проханням не займати місто і не грабувати ярмарок, а на потреби козацького загону була вручена чимала сума грошей. Така позиція міської верхівки засвідчила, що загін С.Наливайка сприймався нею як легальна військова частина, яка здійснює переміщення після закінчення війни. Тим не менше наливайківці погромили деякі передмістя, слуг єпископа К.Терлецького, обклали даниною караїмських і єврейських купців, шляхтичів та католицькі храми. Збитки були такими, що згодом король змушений був надати лист про тимчасове звільнення жителів Луцька від «чопового збору» (прибутковий алкогольний податок). [2, с.69-71] Через три дні Наливайко залишив Луцьк і рушив на північ у Велике Князівство Литовське (Білорусь).
Виникає запитання: а чому саме Луцьк? Спробуємо дати відповідь.
Перше. Після Люблінської унії 1569 р. Луцьк став адміністративним центром Волинського воєводства, тут відбувались волинські соймики, зїзди шляхти, перебував судовий трибунал. Луцьким старостою, а разом з тим і підкоморієм Володимирським, каштеляном Брацлавським був пан Олександр Семашко, український магнат, який у 1586 р. перейшов до католицької церкви і став притісняти православних, поширювати католицизм на Волині. Його діяльність була чималою проблемою для православних церков, монастирів, священиків, віруючих у багатьох містечках і селах.
Друге. Луцьк був центром Волинської єпархії православної церкви. Єпископом Луцьким і Острозьким був Кирило Терлецький, який спочатку відстоював права православної церкви і зазнавав нападів та переслідувань від О.Семашка. Однак, 22 червня 1592 р. Терлецький уклав мирову угоду з Семашком і почав схилятись до можливості церковної унії між православною і католицькою церквами. В червні 1595 р. він погодився на церковну унію під керівництвом Папи римського, а в кінці вересня разом з володимирським єпископом Іпатієм Потієм відбув до Риму для офіційного вирішення питання про унію.
Таким чином, Луцьк набував значення центру, з якого починала поширюватись католицька експансія на Волинь і всю Україну. Тут сконцентрувалась місцева цивільна і релігійно-церковна влада, яка явно відходила від «Русі (України) православної», тут починали укорінюватись католицькі та польські впливи.
2. Хто натхненник?
Це була небезпечна тенденція, що окреслювала стратегічну загрозу православному українському (руському) суспільству. Чи знав про неї С.Наливайко, який воював проти турків, татар і молдаван, чи розумів він це? Хто зна… Наливайко не був філософом-монахом чи державним діячем, який розбирався в тонкощах релігійно-церковних маневрів і перебував у центрі всіх подій. Він був професійним воїном – козаком, командиром високого рівня, але досить молодим. Однак цю загрозу бачив воєвода Київський, маршалок Волинський, староста Володимирський, найбагатший магнат і наймогутніший державець України старий князь Василь–Костянтин Острозький, який добре знав, що відбувалось у релігійно-церковному житті України й Речі Посполитої Польсько-Литовської.
Як відомо, в часи Середньовіччя, феодалізму релігія визначала світогляд, формувала свідомість людей. Носієм і представником релігії була церква. Саме за релігійно-церковними ознаками відбувалась ідентифікація людей, у тому числі політична й національно-етнічна. Зазіхання на релігію, на церкву вважалось найбільшою загрозою для тодішньої людини і суспільства. Гарантом прав православної церкви у Речі Посполитій Польсько-Литовській був король, а головним її опікуном - старий князь В.-К.Острозький. Тому плани королівської влади, окремих церковників та дії деяких магнатів не могли не турбувати князя. Більше того, самим своїм статусом він був зобов’язаний реагувати, вживати заходів щодо захисту православної церкви.
Дискусії в середовищі православного духовенства й переговори з королівською владою, що активно велись протягом 1590 - 1594 рр., у першій половині 1595 р. вступили в завершальну фазу. 12 червня православна верхівка України і Білорусі (Потій, Терлецький, Балабан, Збируйський, Копистянський, Пельчицький, Гоголь) підписали лист до Папи римського Климента VIII з пропозицією релігійно-церковної унії. Це викликало бурхливу реакцію князя Острозького. В другій половині червня князь написав, надрукував у острозькій друкарні (24 червня) і розіслав послання «Обвіщеня» до всіх православних християн України й Білорусі, в якому охарактеризував православних єпископів, які погодились на укладення унії, як «вовків в овечій шкурі» і злодіїв та закликав православних твердо стояти в обороні віри. Лист князя Острозького мав великий розголос і вплив, він оголошував і формував фронт політичної, релігійно-церковної та агітаційно-пропагандистської боротьби в українському суспільстві і в державі Речі Посполитій Польсько-Литовській у цілому.
Більше того, князь В.-К.Острозький звернувся з відозвою до зїзду протестантів Речі Посполитої, який зібрався в Торуні, щодо спільного виступу проти Папства і католицизму. Причому зробив це у виразах з релігійного погляду принизливих, неприпустимих щодо католицизму та Папства, державної церкви, говорив про 15 – 20 тисяч озброєних людей православних, які можуть зібратись проти католиків. [21, с. 144]
Як засвідчив на своєму останньому допиті С.Наливайко, князь Острозький прислав до нього в Угорщину (літо 1595 р.) свого посланця Миколая Малащинського з повідомленням про те, що король хоче вчинити насилля в православній церкві та з пропозицією допомогти князю, на що сам Наливайко відповів, що як давній слуга Його Мосці князя від послуг йому не відмовляється. [ 24 ]
Саме старого князя Острозького вважали головним противником і найбільшою перешкодою на шляху церковної унії не лише королівська влада, але й Папська курія і єзуїти, які мали на той час найкращу в світі розвідку. Один з ідеологів контрреформації Джованні Батеро у творі «Всесвітні відомості», вперше надрукованому в тому ж 1595 р., оцінював князя Острозького як «наймогутнішого герцога», а його сили обчислював у 4 тисячі васалів. [28, с. 139] У центрі подій також був і все знав наближений священик князя - рідний брат Северина Наливайка – Демян. Відповідь, хто спрямував С.Наливайка на Луцьк, напрошується сама собою.
Варто згадати й про таке. Походу С.Наливайка на Луцьк передував промовистий інцидент. 27 вересня, коли єпископ К.Терлецький вже відбув з міста, на його служилого Григорія Степановича напав козацький загін Ростопчі, який забрав церковні документи (?!) єпископа, що той залишив своєму служилому. [2, с. 71-72] Які козаки могли оперувати в ті дні в районі Луцька? Лише двох угрупувань: авангард чи розвідка С.Наливайка, який ще перебував у Галичині, повертаючись з Угорщини, та козаки надвірного війська князя В.-К.Острозького, що на 50% те саме. Для чого козакам церковні документи? Ні для чого! Документи потрібні були зовсім не козакам, а князю Острозькому.
Щоб розвіяти будь-які сумніви з цього приводу і замкнути логічне коло, відзначимо, що в липні 1598 р. Стефан Ростопча вже в якості командира загону стрільців (мушкетерів) князя В.-К.Острозького знову бере участь у релігійно-церковних конфліктах. Разом із князівським урядником паном Григорієм Ужевським він очолює операцію з проникнення в Луцьк, захоплення клірика луцької соборної капітули Демяна та церковного слуги Клима Сили і вивезення їх спочатку до Острога, а потім до Степаня для допитів. [1, c. 223 - 224] Від них намагались отримати свідчення проти того ж таки єпископа Терлецького, якого звинувачували у вбивстві православного священика.
Зазначимо, що у Густинському літописі, що був віддалений від описуваних подій приблизно на 30 років (у межах життя і памяті одного покоління), розлого описана навколоунійна боротьба та є дуже чіткий підсумок: «Тоді ж і князь Острозький і вся руська шляхта не хотіли сеї унії з папою. І повстали всі на Потія і Кирила (Терлецького – авт.). І піднялась з того колотнеча велика в Русі (Україні – авт.).» [11, с. 125] Про Наливайка – ні слова!
Уточнимо, що метою походу С.Наливайка на Луцьк могла бути демонстрація сили захисників православ’я, на роль яких, очевидно, погодились Наливайко й козаки, і вчинення психологічного тиску (залякування) на прихильників католицької орієнтації.
3. Волинь-Полісся
Звернемо увагу на ряд подій, які чомусь теж автоматично зараховують до «повстання Наливайка».
В січні – лютому 1596 р. відбувся спалах «повстання» на території сучасної Рівненщині та у вже згадуваному Луцьку.
Зоною інтенсивних дій стала територія басейну середніх течій рік Случ – Горинь – Стир, зокрема володіння того ж таки українського магната О.Семашка. На початку січня «повсталі» оточили Семашка у його родовому Губківському замку. Він сам повідомляв у листі від 10 січня 1596 р. про те, що не міг виїхати до Луцька на виконання обов’язків голови суду, оскільки був на той час обложений «військом Лободи». [2, с. 73-74] Зазнали нападу і були розорені містечка Губків, Тучин, села Бистричі, Друхів, Коростятин, Милотин, Моквин, Озірці, Селище, Серхів, Холопи, Щекичин, Утінки можливо й інші. Зафіксовано також напади на села Великий Житин, Білів. Вражає погромницько-грабіжницький характер цих нападів і в той же час звертає на себе увагу факт, що нападники, вчиняючи насилля щодо підданих Семашка, нікого з них не вбивали.
Можна виявити, що на Волині, Поліссі діяли принаймні чотири загони. Цікаво прослідкувати дії, дислокацію і склад цих загонів.
Перший загін базувався у замку (!!!) містечка Межиріч, що було власністю українського православного магната князя Якима Корецького, і знаходилось на той час в управлінні князя Острозького на правах закладу (залогу). Містечко Межиріч та навколишні села як ленник князя (державця) тримав пан Ян Скотницький. Як засвідчив возний Семашка Остап Ратомський, загін, яким командував «сотник війська Лободи» межиріцький міщанин шляхтич Охрім Гуменницький, нараховував до 200 людей міщан межиріцьких і підданих навколишніх сіл Дивня і Щекичина, які називали себе «сотнею війська Лободи». Тут вони утримували коней і худобу, що награбували в маєтках Семашка. Причому, урядник (комендант) межиріцького замку Петро Соколовський та орендар Єся заявили возному, що вони не можуть вчинити правосуддя над цими людьми за відсутності державця і власника Межиріч. При спробі возного перерахувати і клеймувати коней, забраних у володіннях Семашка, його тяжко побили і вигнали з замку. [2, с. 101-105]
Зауважимо, що возний Семашка мав найбільше претензій саме до цього загону. Це й не дивно: межиріцький замок межував з володіннями О.Семашка, знаходився за 25 км від його головного містечка і замку Губкова і кращої військової бази, звідки можна було здійснювати напади на володіння Семашка, знайти було неможливо.
Другий загін очолювали шляхтичі Остафій Слуцький, який називав себе «сотником війська козаків гетьмана Лободи», та «отаман сотні Слуцького» Андрій Ганський. Він складався зі шляхтичів та «народу простого», нараховував до 50-ти чоловік, діяв протягом січня 1596 р. між Луцьком і Гощею, здійснював напади в місті Луцьку та різних селах, зокрема Великому Житині, Більовв, Коростятині та інші. Напади здійснювалися на панів і шляхтичів, близьких до О.Семашка та князя Юрія Чорторийського, луцьких євреїв та караїмів з метою отримання «стацій», а також на будинок луцького пушкаря з метою захоплення зброї. Базою загону був Омеляник - маєток князя (!!!) Януша Вороницького, який, до речі, теж брав участь у деяких нападах.
28 січня під час невдалого нападу на Коростятин у бою зі служилими людьми Семашка й селянами Слуцький був убитий, Ганський та семеро «повстанців» - схоплені, інші відступили. [2, с. 106-122] Відзначимо, що з восьми схоплених «повстанців» пятеро були шляхтичами і троє – простого роду. Згодом за вироком Луцького міського суду від 30 березня 1596 р. під керівництвом О.Семашка схоплені в Коростятині були страчені «на горло» як розбійники і грабіжники.
Третім був острозький загін, який складався з сотні козаків та служилих людей князя В.-К.Острозького. Вражає склад керівництва цього загону: його очолювали православний священик (!!!), настоятель замкової Богоявленської церкви Демян Наливайко, сотник надвірних військ князя В.-К.Острозького князь (!!!) Петро Вороницький-Война та пан Олександр Гулевич.
В першій половині лютого загін Д.Наливайка здійснив 300-кілометровий рейд до Білорусі, де разом з загоном С.Наливайка вчинив погром володінь брата єпископа Кирила Терлецького – Яроша. [2, с. 77-83] Повертаючись назад, 17 лютого загін здійснив напад на володіння О.Семашка - містечко Тучин і навколишні фільварки. [2, с. 95-96] 19 лютого знову був здійснений напад на Тучин і село Коростятин. Очевидно, цей напад був каральним, бо в Коростятині й Тучині було вчинено погроми, грабежі та насилля. У Тучині князівські «повстанці» зґвалтували 15 жінок і дівчат, в тому числі й наречену. У Коростятині за наказом Вороницького та Гулевича одинадцятьом селянам відрізали вуха (!!!) – мабуть за те, що вони вчинили опір «повстанцям». [2, с. 86-92, 93-94, 97-98] До речі, у деяких радянських істориків цей епізод набув цілком протилежного значення. В.Голобуцький написав: «Розлючена польська (!!!) шляхта жорстоко мстила мешканцям українських сіл і містечок» і навів приклад Коростятина. [7, с. 185] Подібне трактування цього випадку можемо прочитати також у І.Рознера.
Слід зазначити, що острозький староста пан Ждан Боровицький вигнав з Острога представників Семашка – вже згадуваного возного Ратомського і тучинського служника Валентия Плевку, коли ті прибули скаржитись на Д.Наливайка та інших. [2, с. 99-100]