Прощання з легендою до питання про наукову ідентифікацію подій 1594 – 1596 років в Україні
| Вид материала | Документы |
- Роль невербальних засобів комунікації в дискурсі прощання, 420.66kb.
- План проведення семінарського заняття., 190.33kb.
- Положення про організацію науково-дослідної роботи курсантів, слухачів І студентів, 59.96kb.
- План вступ Причини голодомору Голод 1932-1933 років на Україні Уроки історії, 365.8kb.
- Україна вознесенська районна державна адміністрація миколаївської області розпорядженн, 74.78kb.
- Затверджено Наказом Міністерства освіти І науки України від 7 листопада 2000 р. N 522, 544.93kb.
- Правові основи діяльності волонтерства в Україні, 76.16kb.
- Закону України "Про наукову І науково технічну діяльність", 44.45kb.
- Назва питання, 825.69kb.
- До питання про професійне самоврядування нотаріусів в Україні, 56.16kb.
Військові історики дослідили, що формування професійних та найманих військ, загонів на основі збіднілого дворянства – явище типове для Європи XVI – першої половини XVII століть. Ф.Мерінг зазначав: «Велика кількість синів збіднілого дворянства вишукувала собі прохарчування в якості простих солдат, що вважалось цілком сумісним з їхнім званням. … цей факт добре доведений». [ 27 ] Згадаймо «вогневу піхоту»: іспанських аркебузерів, французьких мушкетерів або німецьких кавалеристів-рейтарів. Козаки, особливо – реєстрові, за своїм суспільним та військовим статусом були значно вищі за простих піхотинців-ландскнехтів.
Цікавий момент: до васальної присяги німецько-австрійському імператору Рудольфу II Габсбургу восени 1594 року приводив молдовського правителя Аарона не хто інший як український козацький сотник Демкович! [7, с. 181] Чи можна було тоді уявити, що найважливіше у стосунках між феодальними правителями Європи – васальна присяга – могла здійснюватися через посередництво людей незнатних, безрідних, не рицарського стану, якихось «повстанців»?!! Це було б величезною ганьбою перш за все для імператора як найповажнішого християнського правителя Європи…
Щоб підтвердити відповідне сприйняття козацтва королівською владою Речі Посполитої Польсько-Литовської нагадаємо звернення короля Яна II Казимира у момент «найвищої істини» для нього – після елекційного сейму. В універсалі до козаків 27 листопада 1648 року військо запорозьке фігурує як «наше», тобто королівське, поряд з військом «Речі Посполитої», тобто військом всієї держави. Король запевняє, що «з відвіку підтвердження вольностей, свобод і привілеїв війську нашому запорозькому буде належати». [39, c. 392] Хіба «вольності, свободи і привілеї» в часи феодалізму могли належати простолюдинам, людям незнатним?!! Король у листі до гетьмана Богдана Хмельницького і козаків 1 грудня пише: «… давніх рицарських вольностей ваших повернення вчинити обіцяю». [39, c. 393] Тобто в час, вирішальний для себе особисто й найкритичніший для всієї держави, король підтверджує військово-феодальний рицарський статус козацтва.
На нашу думку, козацькі угрупування ХVI – першої половини ХVII століть, принаймні їхній основний склад, потрібно розглядати не як представників експлуатованих класів чи станів, «гнаних і голодних» низів, а як одну з груп багаточисельного і широко розгалуженого феодального класу тогочасного українського (руського) суспільства, зокрема, як «нове рицарство» - професійних воїнів, що виникло і сформувалося в Україні на основі боротьби проти татарсько-турецької загрози.
Така постановка питання змінює проблему оцінки конфлікту, що тривав в Україні протягом 1594 – 1596 рр., з міжкласового чи міжстанового на внутрішньокласовий (в межах самого феодального класу) міжгруповий (між різними групами феодального класу).
3. Відсутність конфлікту національного
Причому зовсім не йдеться про поділ феодалів за етнічною ознакою – українські (руські) проти польських. На основі фундаментального дослідження Н.Яковенко можна стверджувати, що на Київщині, Брацлавщині, Поділлі, Волині у другій половині XVI століття поляків було дуже мало, вони не обіймали панівного становища ні в політиці, зокрема на державних посадах, ні в економіці, зокрема, у землеволодінні, ні в соціальному становищі. Переважна більшість князів, панів, шляхтичів була українського (руського) походження і православної віри (литовські династії в Україні вже давно зрусифікувались). [ 38 ] Тобто ніяк не можна було «вести боротьбу» проти того, чого ще не існувало (польського національно-етнічного гноблення) та тих, хто це гноблення ще не міг здійснювати (польських феодалів, які масово зявилися лише у 20 – 40-ві роки XVII століття).
Це підмітив ще Д.Дорошенко, який скромно зауважив: « Українська історична традиція перенесла на ці перші конфлікти риси, характеристичні для пізніших часів, коли боротьба українських козаків з Польщею прийняла дійсно характер боротьби національної». [13, с. 188]
Слід визнати, подобається це комусь чи ні, що боротьба відбувалася всередині українського суспільства між людьми етнічного українського (руського) походження. Тобто конфлікти українських козаків з українською шляхтою, українськими магнатами ніяк не можна зараховувати до «національно-визвольної боротьби» і характеризувати як «повстання проти польських магнатів і шляхти», «польських загарбників», «польської влади» і т.д., як це робили і роблять більшість істориків. Польські феодали на той час ще не встигли «обсадити» українські землі, українські (руські) феодали ще не встигли окатоличитись і полонізуватись, а влада в Україні ще не стала за своєю суттю польською.
Стверджувати, що козаки у першій половині – середині 90-их років XVI століття вели «національно-визвольну боротьбу» проти «польських феодалів», «польських загарбників», «польської влади» щонайменше науково не коректно, не точно, а більшою ж мірою – це політичні спекуляції та вияви ідеологічної боротьби.
4. У чому суть конфлікту
Справа у зовсім іншому: прослідковуємо груповий поділ по лінії основного заняття та стилю життя між козаками, тобто воїнами-професіоналами і шляхтичами-землевласниками. Козаки бачили сенс життя у боротьбі проти ворогів християнства (татар і турків), обороні рідної землі, служінні державі («короні» й королю) чи державцям-магнатам, щороку ризикували своїм життям і здоровям. [16, с. 161-162] У 1594 році вони набули поважного статусу частини війська «Божою милістю августійшого і непереможного християнського імператора, всемилосердного государя, … верховного глави всіх християнських королів і князів» [36, с. 90] Рудольфа II Габсбурга, провели кілька переможних військових кампаній і, очевидно, сподівались на прихильне до себе ставлення як до захисників. Оскільки зберігалась загроза татарсько-турецького нападу, ні С.Наливайко, ні Г.Лобода своїх загонів не розпустили. Вони отаборились у Брацлаві та Барі й для утримання війська обклали місцеве населення, зокрема шляхту, «стаціями» - податком на утримання війська.
Жовтневий 1594 року збройний конфлікт біля Брацлава переважною більшістю істориків стандартно розглядався як «антишляхетське повстання козаків і міщан». Чи є тут історична логіка і об’єктивна оцінка тогочасної ситуації? Спробуємо дати відповідь.
Конфлікт у Брацлаві між шляхтою, брацлавським старостою паном Юрієм Струсем і міщанами тривав кілька років. Користуючись перебуванням козаків, міщани фактично вигнали шляхтичів з міста. Шляхтичі були обурені самоуправством міщан, а також накладанням на них «стацій» С.Наливайком. На законних підставах вони їхали до Брацлава на судові рочки, власні збори. Але міщанами на чолі з війтом Романом Тиковичем за допомогою козаків Наливайка, напали на шляхтичів, погромили їх і відігнали від міста. [2, с. 66-68] Тобто у Брацлаві не Наливайко піднімав повстання проти шляхтичів, а шляхтичі спробували відстояти свої права, інтереси, від, як вони вважали, самовладдя міщан і козаків. Наливайко ж був залучений до цього конфлікту міщанами як зацікавлена сторона і збройна сила. У сутичці загинуло лише кілька шляхтичів, які вчиняли запеклий збройний опір; на цьому «повстання» з обох сторін закінчилось.
Насправді, описане тут явище досліджено військовими істориками як знову ж таки типове для XVI – XVII століть. Ф.Мерінг пише, що у районах бойових дій, маневрувань та розташувань військ «фактична влада знаходилась набагато більше в руках військового начальника, ніж в руках державних органів». [ 27 ]
Продовжимо розгляд цих подій. Після повернення з чергового молдовського походу, 24 листопада на загальній раді у Барі козаки ухвалили вимагати у шляхти повного утримання козацького війська на «стаціях». «Стації» - досить мяка форма утримання війська за рахунок місцевого населення, що за класифікацією К.Клаузевіца, відповідає типу «правильних реквізицій» і встановлюється військовим командуванням за участю місцевої цивільної влади. [ 19 ] Тобто Наливайко і Лобода нікого не грабували, а намагались встановити найбільш сприятливий режим утримання війська на зимовому квартируванні. Шляхта, однак, запанікувала і кинулась скаржитись королеві та іншим вищим польським посадовцям. Її скарги розглядали, обговорювали, але залишили без будь-яких наслідків. Чому?
Як не дивно, але тому, що позиція козаків була найбільш вигідна саме королівській владі!
Причини: 1) королівська влада без жодних власних зусиль отримувала військо, яке зобов’язувалось і могло захищати південні кордони від татар і турків, 2) королівська влада не витрачала жодного гроша на організацію і утримання цього війська, 3) королівська влада в очах імператора Рудольфа II Габсбурга і Папи римського Климента VIII могла підтвердити причетність до християнського фронту антитурецької боротьби, 4) королівська влада у будь-який час могла заявити ханській і султанській владі, що вона не воює проти них, а недружні дії здійснюють «люди свовольні», «козаки українні». Феноменальна комбінація, що її витворили С.Наливайко і Г.Лобода при активному лобіюванні князя В.-К.Острозького! Одним пострілом вбивалися навіть не два зайці, а чотири. Правда, страждала шляхта, але хтось таки мав стати в даній ситуації «цапом-відбувайлом» на певний час. Ним, за мовчазної згоди королівської влади, стала шляхта.
Стверджуємо, що ставлення козаків до шляхтичів-землевласників було тоді не класове і не національне, а професійне та моральне. Це явище, що споконвіків існувало в середовищі різних груп правлячих класів і військових: типова зневага, презирство і, врешті, ненависть вояків-«фронтовиків», які ризикували своїм життям задля захисту країни і населення, до землевласників-«тиловиків», які пиячили і розважалися з жінками у своїх маєтках та ще й не гребували насиллям і грабунком простих людей. Згадаймо класику жанру: «спогади «бідного пікардійського рицаря» Роберта де Кларі, який брав участь у четвертому хрестовому поході, донесли до нас гірке відлуння злості, яка накопичувалася в серцях «простих воїнів» проти «високих людей», «багатих людей», «баронів». [3, с. 346] Відзначимо хоча б мотивацію С.Наливайка щодо помсти за напад пана М.Калиновського на його батька. Саме тому і Наливайко, і Лобода, і Шаула вважали за можливе, морально виправдане і справедливе обкладати військовими поборами шляхтичів-землевласників, а при виявленні ними невдоволення – ще й карати.
З іншого боку ненависть і зневага шляхтичів-землевласників до козаків не менш типова – це почуття власників, які мають землю, нерухомість, багатство, і які не хочуть ні з ким ділитися своїм майном, на яке чомусь зазіхають «брутальні» і «жадібні» вояки, на їхню думку - «грабіжники» і «розбійники». Згадаймо подібне, хоча й з іншої епохи - стосунки полководця Ганнібала і карфагенської верхівки: «вони не просили його воювати, у вирішальний момент відмовились прислати підкріплення і ненавиділи його з усією пристрастю, на яку здатен обиватель, відчуваючи, що потрібно щось зробити не для себе, а для загальної справи». [10, с. 299] Загальновизнаною є думка про те, що «шляхта Речі Посполитої втратила свій військовий характер і стала верствою сільськогосподарських підприємців». [22, с. 147] Отримавши в середині XVI століття всі права правлячої верхівки, в тому числі звільнення від військової служби і сплати податків, українська (руська) як і польська шляхта вступила в часовий період, який сучасники характеризували як «золоті вольності» і «бенкет життя» (П.Скарга, М.Литвин, І.Вишенський). Знову згадаймо класику жанру, що стосується пізнього феодалізму: «Аристократія перестала визначатися через здійснення певної функції – а саме функції вірної військової служби. Не була вона вже й класом висвячених. Натомість вона залишалася і назавжди залишиться класом, що виокремлювався за стилем свого життя». [3, с. 340]
А на функцію «вірної військової служби» якраз претендувало козацтво – нове угрупування феодального класу, яке виокремилось саме за військовим принципом! М.Попович тонко зазначає, що і шляхта, і козаки називали та вважали себе рицарями, але ні польська, ні руська (українська) шляхетські організації, стани не знали ініціації, рицарських обітниць, оскільки шляхетство було спадковим, а козацтво – власним вибором своєї долі. [29, c. 31] Тобто шляхтич від народження міг бути шляхтичем до смерті (пасивно), але козаком ставав тільки той шляхтич, який свідомо обирав собі життя воїна-професіонала в Україні, борця проти «ворогів християнства»-мусульман (активно).
Стилі життя воїнів-козаків і шляхтичів-землевласників різнилися принципово. Стилем життя української шляхти, особливо панів, не кажучи вже про князів, все більше ставали розкіш і розваги, а стилем життя козаків була війна. Усвідомлення цієї різниці, тобто психологічна різниця розривала в свою чергу усвідомлення глибинної єдності феодального класу українського (перш за все!) і в цілому феодального класу польсько-українсько-литовського суспільства. Феодальний клас ділився сам у собі! Саме в цьому логіка конфлікту, а не в «революційному пафосі боротьби» експлуатованих проти експлуататорів. Типовий конфлікт інтересів, що посилювався морально-психологічними факторами конфлікту ідентифікації!
Як влучно зазначив І.Крипякевич: «при всій специфіці козацтво залишилося однією з груп феодального суспільства і не могло вийти поза його рамки». [23, c. 33] Додамо, що і поводило себе козацтво як одне з угрупувань феодального класу відповідно.
5. На фоні епохи
Згадаймо справедливе зауваження Ф.Енгельса про те, що феодальні стани і групи «становили надзвичайно хаотичну масу з дуже різноманітними потребами, які в усіх напрямках взаємно перехрещувались. Кожний стан стояв поперек дороги другому і був у невпинній, то прихованій, то відкритій боротьбі з усіма іншими». [26 , с. 340-341]
Це було особливо характерно для Речі Посполитої Польсько-Литовської як держави зі слабкою королівською владою, засиллям українських (руських) князів, магнатів, неспокійною шляхтою та її частини – України, де королівська влада після Люблінської унії ще у повній мірі не утвердилась (згадаймо заклики С.Оріховського). Для польсько-українсько-литовського суспільства була характерною тривала і безперервна внутрішня боротьба серед правлячого феодального класу, починаючи від політичних прав та місця в суспільстві різних груп феодалів і закінчуючи сімейно-майновими конфліктами, між князями, панами-магнатами і шляхтою, між різними магнатами, у середовищі панів і шляхти. Специфічною рисою було те, що «зарозумілість і пихатість, такі властиві родовитим шляхтичам (і ширше – всім феодалам Речі Посполитої – авт.), затуманювали їхній розум бурхливою войовничістю, агресивністю». [31, с. 299] Феодальний клас Речі Посполитої Польсько-Литовської та її частини - України формував і очолював суспільство, де було надто багато гонору і волюнтаризму, але надто мало політичної культури й суспільної дисципліни. «Прифронтовий» стан України, мілітаризація життя, що були викликані безперервною татарською загрозою, ще більше посилювали цю тенденцію силових методів, брутальності, доводили її до абсолюту і абсурду.
Такий стиль суспільних відносин навіть отримав «філософське обгрунтування» у польській приказці «Polska nierzadem stoi» («Польща безвладдям стоїть/тримається») !
Тому не дивно, а закономірно, що до внутрішньої боротьби в кінці XVI століття активно долучилось українське козацтво – новий військовий стан, нова суспільна група. Йдучи за Л.Гумільовим, можна стверджувати, що за більш ніж століття козацтво пройшло свій «явний інкубаційний період» у безперервній збройній боротьбі (зовнішній) і знало лише один значимий суспільний аргумент – аргумент меча (шаблі). Народжене у військових надрах феодального класу, як окрема консорція, козацтво переживало підйом і дійшло до рівня нового субетносу, коли стало розширювати свій вплив не лише на зовні - за межі суспільства (проти татар і турків), але й - у середину суспільства. У контакті з ще однією впливовою і найчисельнішою групою феодального класу - шляхтою, яка плекала надії на лідерство за польським зразком, це дало суспільно-політичний перегрів, сплеск внутрішніх конфліктів і викид пасіонарної (за Л.Гумільовим) енергії козацтва в суспільство. Ще раніше, протягом 1592 – 1593 рр., подібний перегрів, сплеск і викид енергії козацтва відбувся у конфлікті з князівською верхівкою феодального класу (так зване «повстання К.Косинського»).
Отже, і з цього погляду варто визнати, що ніякого «антифеодального повстання» чи «повстання проти магнатів і шляхти» не було, а був конфлікт навколо інтересів різних груп феодального класу та їхнього місця у межах цього класу і всього суспільства.
6. Про соціальні корені і зміст.
Частина українських і радянських істориків цілком слушно зазначає соціальні причини, корені, зміст козацьких виступів. Однак трактування соціального питання у них надто звужене й зводиться, як правило, до матеріально-шлункових потреб (одяг, продукти харчування, тощо). От звідки, начебто, «напади», «погроми», «розбої», «грабунки», що їх вчиняли козаки. Таке примітивно-матеріалістичне розуміння соціального питання прямо переводить вияви «стаційних» та «реквізиційних» поборів козаків у банальне грабіжництво і розбійництво (П.Куліш, М.Костомаров, М.Аркас та інші, й особливо – польські автори).
На нашу думку, потрібно суттєво розширити розуміння соціального чинника у зв’язку з наступним. Рівень «бідності» чи «злигоднів» козаків був дуже умовним і то - порівняно з магнатами і панами-шляхтою. Насправді козаки мали бойових коней, а також в’ючних і тяглових, зброю та військове спорядження, відповідний одяг, що саме по собі було чималим багатством, а також - певні коштовності й гроші, частина козаків – земельні володіння й господарство. Як справжні рицарі багато козаків мали власних військових слуг – джур, а також слуг робочих. Козаки мали певні багатства, інше питання, що багатства більшості з них були не виробничого чи торгового характеру, тобто не належали до розкошів. Отже, козаки 90-их років XVI століття не являли собою так любо оспіваний у радянській літературі тип козацької «голоти», яка потребувала окрайця хліба, щоб не вмерти з голоду, і свитини, щоб не замерзнути від холоду, а в бій ішла з кілками.
Відзначимо як аксіому, що бідні люди не могли тоді бути козаками з однієї причини – вони просто не мали можливості придбати зброю, військове спорядження і коней, що було невід’ємнимною ознакою становища і статусу козацтва. Для порівняння зазначимо, що одного вояка «піхоти вибранецької» за указом Стефана Баторія 1578 року повинні були утримувати 20 ланів (селянських господарств) з королівщин [ 14 ], а козак екіпірувався за власний кошт. То яким же «бідним» був козак, якщо він був багатшим за піхотинця, якого утримували два десятки господарств!!! Зазначимо для порівняння, що навіть елітний підрозділ гвардії французьких королів ХVII століття – кінні мушкетери, де служили виключно знатні дворяни, отримував мушкети за рахунок королівської казни.
Угрупування С.Наливайка являло собою грізну військову силу, що нараховувала до 2 тисяч професійних вояків, до 30 гармат, 100 гаківниць, 5 возів сміговиць, тисячі мушкетів («ручниць») і пістолів, чисельний обоз, що перевозив різні припаси. [ 24 ] Це потужна військова сила і величезна цінність! Аналогічні можливості мали загони Лободи й Шаули, реєстровці і запорожці. Для порівняння нагадаємо, що у 1621 році під Хотином у одній з найбільших битв XVIІ століття об’єднана 60-ти тисячна польсько-козацько-литовська армія мала 51 гармату, а в 1683 році під Віднем 27-ми тисячна польсько-козацька армія славетного короля Яна III Собеського мала 28 гармат. [ 14 ]
Уточнимо, що суть «стаційних» вимог козацьких угрупувань полягала в наступному. 1) Правовий аспект. Встановлення (явочним порядком, по факту) приналежності до державного війська, тобто набуття офіційного статусу війська Речі Посполитої. У статусі війська «християнського імператора» Рудольфа ІІ козаки вже перебували у період ведення бойових дій. 2) Матеріальний аспект. Умови розквартирування й утримання війська за рахунок місцевого населення, зокрема шляхти, яка в Речі Посполитій Польсько-Литовській вже не відбувала обов’язкової військової повинності, але мусила забезпечувати військо. Ще раз підкреслимо, що утримання війська, особливо професійного та найманого, за рахунок місцевого населення було типовою практикою XVI – XVII століть. 3) Психологічний аспект. Певний стиль життя, не завжди спокійний і сприйнятний з погляду сучасного громадянського суспільства, стиль, який у Європі XII – XVI століть називали «рицарським», у Західній Європі XVII століття називали «мушкетерським», а у XVIII і XIX століттях – у всій Європі називали «гвардійським» та «гусарським». Значна сумбурність, ірраціональність цього стилю, його певні збиткові риси для суспільства компенсувались невисокою ціною життя тих, хто його сповідував і вмирав за це суспільство на полях битв.
Ось соціальний чинник у комплексному розумінні! І, дійсно, саме він, а не банальне «грабіжництво», був тоді присутній у діях козаків.
А тепер соціальну тематику розглянемо під іншим кутом зору: чому козаки мали «стаційні» і «реквізиційні» конфлікти саме зі шляхтою? У діях С.Наливайка, Г.Лободи, М.Шаули бачимо певну систему. Вони обкладали «стаціями» та «реквізиціями», як правило, шляхтичів-землевласників, а також багатих міщан (купців, торгівців, міських шляхтичів), а селян і простих міщан начебто не зачіпали. Українськими й радянськими істориками це представляється як вияв «класової» та/чи «національної» солідарності козаків з селянами та міщанами у «спільній боротьбі» проти польських феодалів-експлуататорів.
Насправді до класової чи національно-визвольної боротьби це ніякого стосунку не мало, а прямо випливало