Прощання з легендою до питання про наукову ідентифікацію подій 1594 – 1596 років в Україні
| Вид материала | Документы |
- Роль невербальних засобів комунікації в дискурсі прощання, 420.66kb.
- План проведення семінарського заняття., 190.33kb.
- Положення про організацію науково-дослідної роботи курсантів, слухачів І студентів, 59.96kb.
- План вступ Причини голодомору Голод 1932-1933 років на Україні Уроки історії, 365.8kb.
- Україна вознесенська районна державна адміністрація миколаївської області розпорядженн, 74.78kb.
- Затверджено Наказом Міністерства освіти І науки України від 7 листопада 2000 р. N 522, 544.93kb.
- Правові основи діяльності волонтерства в Україні, 76.16kb.
- Закону України "Про наукову І науково технічну діяльність", 44.45kb.
- Назва питання, 825.69kb.
- До питання про професійне самоврядування нотаріусів в Україні, 56.16kb.
| Четвертим був загін самого Северина Наливайка, який у кінці січня з Білорусі прибув на Рівненщину і дислокувався в містечку Висоцьк, згодом - у містечку Степань (володіння В.-К.Острозького). Тут справами розміщення козаків і «повстанців» та участю в поділі їхньої здобичі займався степанський староста пан Богдан Омелянович. 14 лютого разом з загонами Д.Наливайка та пінського пана Петра Кміти (загін складався з пінських земян) С.Наливайко вчинив напад на володіння і маєтності рідного брата Кирила Терлецького – Яроша - Дубоє, Отовчичі (Білорусь). Тут окрім традиційного розгрому, побиття слуг Терлецького і грабежу коней, худоби, грошей, коштовностей, зброї, були захоплені і знищені цінні документи на права, привілеї, маєтності, боргові та інші фінансові документи Терлецьких. [2, с. 77-83] Додамо, що П.Кміта належав до великої і широко розгалуженої родини київської гербової шляхти Кміт, Кмітичів, яка мала столітні зв’язки з родиною князів Острозьких. Також було здійснено наїзд на містечко Пінськ (Білорусь) і вчинено напад на будинок міщанина Г.Крупи, де захоплено єпископські документи, одяг і церковні речі Кирила Терлецького. [2, с. 133-134] Супроводжував Наливайків по володіннях Терлецьких князь (!!!) Флоріан Гедройт, служилий самого ж єпископа. З його ж ініціативи було розгромлено помістя і єпископський двір у Будорожі.[1, c. 124 - 128] Крім того, іншою сотнею наливайківців було розгромлено володіння єпископа Городець, що біля Кобрина. Протягом 15 – 19 лютого загони Наливайків швидко відступили з Полісся в південно-східну Волинь до Острога, а у 20-тих числа лютого основна частина загону С.Наливайка перемістилась до Лабуні (володіння князя Острозького). Окремо відзначимо, що найвищий волинський посадовець воєвода князь Олександр Острозький (син В.-К.Острозького) якихось заходів щодо наведення порядку на території воєводства не вживав. А дещо пізніше вже згадуваний Боровицький наказав кинути в тюрму і голодом морити представників К.Терлецького – Грота і Олізаровського, які прибули зі скаргою на дії Наливайків та Гедройта в Острог, після чого відправив їх у Кременець на суд (за що ?!! – авт.). [2, с. 137-140] Аналізуючи склад і дії луцького та межирицького загонів, їх маскування під «козаків Лободи», пригадується зауваження В.Антоновича, зроблене ним ще при вивченні і опублікуванні «Архива Юго-Западной Росссии…» про те, що на Волині окремі особи і цілі групи шляхтичів-слуг збиралися в загони, називаючи себе козаками (незважаючи на те, що з козаками вони зв’язків не мали, діяли у місцевості, де козаччина не була розвинута) і вчиняли грабунки та безладдя. «Подібного роду свавільних людей намірився використати князь Костянтин Острозький для того, щоб розорити і нажахати прибічників унії», і весь гнів упав на О.Семашка та К.Терлецького, пише Антонович. [2, c. LIV, LVII] Щодо загону Д.Наливайка - П.Вороницького, то це була частина надвірного війська безпосередньо самого князя В.-К.Острозького. Отже, встановимо внутрішній зв'язок подій. Через десять днів після католицького Різдва Христового якраз напередодні Різдва православного межиріцький загін нападає на Губків, блокує в замку луцького старосту О.Семашка, громить і грабує його володіння у середній течії річок Случ і Горинь. Скориставшись відсутністю старости й послабленням влади в Луцьку, загін Слуцького та Ганського влаштовує справжній безлад і грабежі у воєводському місті та деяких селах. Тим часом загін С.Наливайка рухається з Речиці (Білорусь) на Волинське Полісся. Загін Д.Наливайка теж вирушає з Острога на північ. Об’єднавшись у Степані, загони здійснюють кінний марш на Пінщину, де громлять володіння Терлецьких. Ні литовські війська М.Буйвида, які вже давно відстали від С.Наливайка і припинили його переслідування, ні О.Семашко, який волає про допомогу до короля і очікує нового нападу козаків і «повстанців» на Луцьк, зробити Наливайкам нічого не можуть. Повертаючись з Полісся до Острога, Д.Наливайко та П.Вороницький доруйновують володіння Семашка. 4. Волинські висновки Проаналізувавши вищенаведені факти, можна дійти цікавих висновків. 1. Спалах «повстання» на Рівненщині відбувся через два тижні після укладення церковної унії в Римі – в час православного Різдва Христового та інших свят зимового релігійного циклу. 2. Принаймні два з трьох місцевих загонів діяли під захистом наймогутнішого українського православного магната і державця В.-К.Острозького, мали власні бази, були сформовані з підданих та служилих людей цього магната і державця. 3. Частина місцевої української влади сприяла цим загонам і прикривала їх. 4. Загони вчинили справжній розгром володінь іншого українського магната і представника влади О.Семашка, який був активним провідником католицизму на землях Волині. 5. Керували трьома волинськими та пінським «повстанськими» загонами українські (руські) шляхтичі, які певним чином були пов’язані з князем В.-К.Острозьким чи його близькими людьми. 6. Загін С.Наливайка теж розміщувався у володіннях князя В.-К.Острозького і був задіяний до розгрому володінь ініціатора церковної унії архієпископа К.Терлецького та його брата. 7. Загони були добре підготовлені у військовому розумінні. За короткий час у складних умовах зими вони охопили своїми діями чималу територію, добре рухались, маневрували. Створюється враження координації дій цих загонів з боку певного чинника. 8. Очевидно, що координатором цих дій був старий князь В.-К.Острозький та його надвірний священик Демян Наливайко. 9. Нападів на поляків, бойових дій проти польського війська на Волині, Поліссі не зафіксовано. На Волині, Поліссі на той час взагалі не було польського війська. 10. Козацького загону самого гетьмана Г.Лободи, іменем якого прикривались «повстанці», на Поліссі, Волині не було. Лобода в цей час зясовував сімейні стосунки, зокрема з власною тещею пані Оборською. 11. Дії «повстанців» засвідчили типову для феодалізму практику погромів і грабежів як методу військових дій. Як зазначає К.Клаузевіц, політична мета війн, військових конфліктів, що їх вели правителі та феодали, переважно зводилась до того, щоб покарати, а не знищити суперника: грабували майно, угоняли худобу, спалювали замки й поверталися додому. [ 19 ] Саме це бачимо на Волині й Поліссі на відміну від «стаційних» і «реквізиційних» конфліктів козаків зі шляхтою. 12. Дії «повстанців» засвідчили типову для часів феодалізму практику застосування так званої «продовженої відповідальності», коли за дії одних (феодалів, перш за все О.Семашка) були покарані й постраждали інші - його піддані (селяни, служилі люди, прислуга). Виникає питання: чи можна в даному випадку характеризувати загони, які тут діяли, як «повстанців», які діяли з соціально-класових та/чи національно-визвольних причин, чи можна їхні дії кваліфікувати як «повстання» (кого проти кого)? Чи підпадають під таку ж характеристику дії загону самого С.Наливайка? Чи можна події на Волині, Поліссі взагалі зараховувати до «повстання Наливайка»? Очевидно, що – ні! Тобто ми виявили, що паралельно з зовнішньо-політичними військовими походами та внутрішньо-соціальними конфліктами козацтва (помста С.Наливайка Калиновському, «реквізиційні», «стаційні» конфлікти) розгортались конфлікти, що мали зовсім інші причини й характер, а тому до козацтва прямого відношення не мали. У подіях на Волині, Поліссі ми вбачаємо причини та фронт боротьби релігійно-церковні. Це був перший вияв внутрішньої боротьби на релігійно-церковному грунті, яку сучасники в подальшому характеризували як боротьбу «Русі з Руссю». Причиною були дії окремих українських магнатів, які перейшли в католицизм і почали пригнічувати православних, поширювати католицизм на Волині (Самашко) та священиків, які ініціювали укладення церковної унії з метою підпорядкування православної церкви Папі римському (Терлецький). Головним їхнім противником виступив князь В.-К.Острозький. Він використав загальну активність козацьких угрупувань як прикриття для рішучого наступу проти адептів католицизму. Очевидно, що саме старий князь, а не молодий козацький ватажок Наливайко чи тим більше козацький гетьман Лобода, через свого священика Демяна Наливайка спрямував дії «повстанців» у відповідному напрямку. Волинський, поліський період – це окрема сторінка, що не мала ніяких соціально-економічних чи національно-етнічних причин, викликана натомість причинами релігійно-церковного характеру. Вона знаменувала собою не «повстання» козаків і селян проти магнатів, шляхти і поляків, як соціальних та/чи національних експлуататорів, а внутрішню боротьбу в самому українському суспільстві, яке під впливом політики Папи римського Климента VIII та польського короля Сигізмунда III вже почало ділитись, розколюватись за релігійно-церковними ознаками. Козацька активність і присутність С.Наливайка на Волині, Поліссі була швидше маскуванням і зовнішнім антуражем, які використав старий досвідчений політик, можновладець В.-К.Острозький у боротьбі проти суперників за збереження «Русі (України) православної». А в цілому ці події були свого роду «пробою сил» на місцевому, регіональному рівні, яка закінчилась погромом володінь адептів католицизму. Щоб знову ж таки розвіяти будь-які сумніви і замкнути це логічне коло, нагадаємо події 1598 р. Із ініціативи князя В.-К.Острозького було складено і 4 березня зареєстровано сеймовий позов по скарзі всіх православних князів, панів та обивателів королівства Польського з вимогою позбавити єпископського сану Кирила Терлецького та Іпатія Потія. Однак, 13 квітня король Сигізмунд III, від’їжджаючи до Швеції у зв’язку з династичними справами, видав універсал, яким установив призупинити до наступного сейму (на рік – авт.) всі судові тяжби, справи, судові вироки, що виникли внаслідок Берестейської церковної унії. Наївний правитель! Через три місяці, коли король вже застряг у Швеції, 12 липня урядники і військові сили князя В.-К.Острозького зайняли єпископські володіння К.Терлецького в Будорожі, Бущі, Борщовичах, Малому Мізочі, Точивську та самому Острозі, конфіскували все майно й багатства, а єпископських підданих підпорядкували владі князя. [1, c. 225 - 227] Тобто бачимо рішучу спробу князя Острозького доконати Терлецького. То про яке «повстання Наливайка» йде мова?! Однак, повернемось до січня – лютого 1596 р. Спроба князя В.-К.Острозького під виглядом «козаків Лободи та Наливайка» розгромити провідників католицизму на Волині й Поліссі викликала дуже швидку і жорстку реакцію королівської влади – застосування армії та оголошення посполитого рушення проти «людей свовольних». V. До єдиного знаменника 1. Зміна становища – унію укладено Слід зазначити, що польська королівська влада тривалий час не виявляла активності щодо рішучого втручання в українські події. Пасивна позиція тривала більше двох років: з липня 1594 р., коли С.Наливайко погромив свого родинного ворога М.Калиновського, до лютого 1596 р. Активні дії розпочалися лише тоді, коли чітко визначилась антикатолицька спрямованість дій «повстанців». У кінці 1595 р. відбулась подія, що принципово змінила становище в православній церкві в Україні та Білорусі. 23 грудня, напередодні Різдва Христового, у Римі єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький від імені православного церковного керівництва у присутності Папи римського Климентa VIII та католицького єпископату урочисто проголосили унію з Римо-католицькою церквою і прийняли присягу Папі. Тепер королівська влада вже не могла «дрімати», оскільки дії «повстанців» на Волині, Поліссі становили пряму загрозу носіям релігійно-церковної політики держави, а відтак і самій політиці королівської влади та Папи римського в Україні. До повернення єпископів із Риму і проведення церковної реформи, потрібно було звільнити Україну від «горючого» козацького елементу, нейтралізувати князя В.-К.Острозького, продемонструвати силу королівської влади, польської держави. Врешті, розповзання збройних конфліктів, погромів, носіями яких були козаки та «повстанці» князя Острозького, не лише по землях України, але й Білорусі створювало загрозу поширення політико-правового і мілітарного хаосу в усій Речі Посполитій Польсько-Литовській, несло загрозу всьому панівному феодальному класу і державі в цілому. 27 січня 1596 р. Сигізмунд III наказав коронному гетьману Я.Замойському та польному гетьману С.Жолкевському придушити виступ козаків та видав універсал до волинської шляхти з повідомленням про відправку проти козаків королівського війська і закликом приєднуватись до нього проти спільних ворогів. Польська королівська влада вперше з часів Люблінської унії застосовувала збройні сили держави для вирішення внутрішнього конфлікту в Україні. Справа була ризикованою, оскільки королівська влада не контролювала повною мірою становище в Україні, а наймогутніший магнат і можновладець України В.-К.Острозький і багато інших православних магнатів та шляхтичів були проти церковної унії (згадаймо погрози князя про 15 – 20 тисяч противників унії). Подібну оцінку дій польської влади знаходимо у М.Грушевського: «Польський уряд спокійно дивився, поки козаки воювали з Острозьким та іншими неприємними йому православними панами (мається на увазі повстання К.Косинського – авт.), але не витерпів, коли козаки почали діставати осіб, які проводили в цей час під заступництвом уряду церковну унію, та громити волинські і білоруські міста.». [9, с. 208] Про релігійно-церковні антикатолицькі та антиунійні причини виступу С.Наливайка та зв'язок козацького отамана з князем В.-К.Острозьким згадують російські та українські історики М.Батюшков, М.Теодорович, Е.де-Вітте, М.Костомаров, Д.Яворницький, І.Огієнко (митрополит Іларіон). Про це пишуть і давніші українські історики О.Сафонович, Г.Грабянка та невідомий автор «Історії Русів». Нагадаємо, що три роки перед тим, у січні 1593 р., король і сейм оголосили посполите рушення проти козацького гетьмана К.Косинського, але військо тоді формували і очолювали князі Острозькі. Саме вони, а не «польська армія» та «польські феодали», придумані істориками XIX – XX століть, завдали поразки Косинському під П’яткою і уклали з ним угоду про підпорядкування козаків. Тепер у силу релігійно-церковного чинника на Острозьких і багатьох інших українських магнатів і шляхтичів сподіватись було неможливо. Більше того, саме вони як наймогутніші представники правлячого феодального класу, а не Наливайко чи Лобода, становили найбільшу потенційну загрозу для самої держави і королівської влади у випадку їхнього активного масового виступу. Ось чому у внутрішніх подіях в Україні була задіяна діюча польська армія, частина якої під командуванням С.Жолкевського терміново виводилася з Північної Молдови і прискореним маршем спрямовувалась до Кременця як відправної точки подальшого розгортання дій. Ця армія не лише мала розібратися з козаками С.Наливайка, але й служила фактором силового тиску на самого князя В.-К.Острозького та українських православних магнатів, шляхтичів, які підтримували князя, фактором стримування їх від подальшого розгортання внутрішніх конфліктів і погромів, що вже розгорілися на Волині та Поліссі. 2. Про те, що залишилось поза кадром Аналізуючи зв'язок С.Наливайка та В.-К. Острозького, варто хоч би побіжно згадати про таке, що до цих стосунків здавалося б ніякого відношення не мало. 25 грудня 1595 р. із білоруського містечка Річиця Наливайко написав лист польському королю Сигізмунду III, в якому просив дозволити створити південніше Брацлава на території між Бугом і Дністром козацьке володіння на чолі з гетьманом і підпорядкувати йому Запорозьку Січ. Але чому саме на цій території, а не на території Наддніпрянщини, як це пропонував, до речі, більш реалістично й більш обґрунтовано київський католицький єпископ Й.Верещинський (проект православного козацького князівства з центром у Києві)? Відповідь підкаже погляд на карту і військова стратегія. Адже територія, пропонована Наливайком, прикривала від набігів татар … так (!!!) родові володіння князя В.-К.Острозького та ще деяких православних українських князів: Заславських, Збаразьких, Корецьких. Тобто 25 грудня, коли Наливайко ще не знав про укладення унії в Римі, козацький ватажок пропонував власну службу королю з користю для князівської еліти України та персонально В.-К.Острозького, і про жодне «повстання» не думав. Він міг уявляти себе козацьким гетьманом у підпорядкуванні короля, але навіть в думках не міг себе уявити князем на київському князівському престолі. Адже князями не стають – князями народжуються! Будь-які люди феодального суспільства, а особливо воїни-професіонали, рицарі, служилі люди, чиє життя базувалось на відносинах васалітету, знали це змалечку. На волинському Поліссі С.Наливайко зявляється у кінці січня - через місяць після відправки листа королю, тобто через три тижні (!!!) після того, як місцеві загони вже почали громити володіння О.Семашка. Прослідкуємо напрямок руху Наливайка. З білоруської Речиці він рухається не прямо на південь, тобто не на Київщину чи Житомирщину, де оперували козацькі загони Г.Лободи (а це з погляду версії «повстання» та «обєднання повстанських сил» було б дійсно доцільно), а різко повертає на захід і прямує до Петрикович (16 січня) і далі - до Турова (володіння В.-К.Острозького, місто, де він народився) та Давид-Города, що біля кордонів з Волинським Поліссям, в район, де козацтво зовсім не поширене. Зауважимо, що Пінськ він не зачіпає. Знову змінивши напрямок руху на південь, Наливайко прямує до Висоцька, а згодом ще на 100 км південніше – до головного опорного пункту князя В.-К.Острозького на Волинському Поліссі – містечка Степань. Тут у першій половині лютого він зустрічається зі своїм рідним братом Демяном. Звідси два загони здійснюють кінний марш на північ у Білорусь – до Пінська, де 14 лютого спільно з загоном пана П.Кміти та за наведенням єпископського служилого - князя Ф.Гедройта громлять володіння брата К.Терлецького – Яроша - та самого єпископа. Отже, будучи за два переходи від Пінська, 20 - 22 січня С.Наливайко його не зачепив, а повернувся до нього в середині лютого, «намотавши» в складних зимових умовах більше 300 км. К.Клаузевіц зауважує значне послаблення військ, особливо кінноти, яка зазнає його внаслідок маршів у 100 і більше миль через те, що кількість коней, які набили спини під сідлами і зашкутильгали збільшується у зростаючій прогресії. [ 19 ] То для чого Наливайкові потрібні були більш ніж 200 зайвих миль? Де військова логіка?!! Її тут немає і бути не може! Але вона є в тому, що саме Демян знову завернув Северина у Білорусь і спрямував його на Пінськ, тобто причини у цих подій релігійно-церковні. Додамо ще й таке. В лютому місяці в центральній (сучасна Рівненщина) та південно-східній (сучасна північна Хмельниччина) Волині військо С.Наливайка раптово «худне». Очевидно, що частину своїх сотень, особливо – піхоту, він розпустив на постій у володіннях князя Острозького та інших магнатів, сподіваючись на щедрі «стації» і більш тривалий відпочинок. Про прискорений марш польських військ С.Жолкевського в другій половині лютого Наливайко, перебуваючи в Острозі та Лабуні, не знав, як не знав цього і князь Острозький. Королівський універсал був переданий луцькому старості О.Семашку і оприлюднений в Луцьку лише 24 лютого у вузькому колі наближених. Тобто королівська влада і польське військове командування виявились нічим не гіршими маскувальниками ніж князь Острозький. Несподіваний напад 28 лютого авангарду Жолкевського на дві сотні наливайківців у Маційовичах – тому підтвердження. Епізод з випитою козаками бочкою горілки доказує, що, захоплені зненацька, козаки перебували на відпочинку, а не під час бойових дій, коли пияцтво було під надсуворою забороною. Попереджений лише в останню мить перебіжчиками з польського війська, офіцерами-ротмістрами панами (знову ці пани-«повстанці»!!!) Плоским і Чолганським [ 8 ], Наливайко не встиг зібрати всі свої сотні і на початку березня змушений був відступати, а за темпами руху фактично чимдуж втікати від Жолкевського за напрямком Чернава – Острополь – Пиків – Прилука і далі – за річку Сині Води у безлюдний уманський лісостеп. Але яким же було здивування і обурення деяких сучасників, коли значну частину наливайківців вони несподівано побачили у польському місті Любліні без Северина Наливайка, але … так (!!!) у складі охорони князя Острозького, який у березні 1596 р. прибув туди на засідання судового трибуналу (найвищий апеляційний суд у Польській Короні – авт.)! Насправді це зовсім не дивно: нагадаємо, що частина наливайківців, як і він сам, була служилими людьми князя Острозького. Відставши від Наливайка, вони повернулись до князя. Як кажуть: наша пісня славна, нова, заспіваймо її знову… 3. Техніка ліквідації конфлікту Лише застосувавши відомий із римських часів принцип «поділяй і владарюй», королівська влада могла спертись на якусь частину українського суспільства і взяти під контроль становище на цій величезній території. А це можна було зробити тільки тоді, коли на перший план виставити не релігійний чи національно-етнічний чинник, а соціально-класовий, а в даному випадку - груповий: солідарність шляхти проти козаків, які не давали їй спокою вже протягом п’яти років (ще від часів К.Косинського). Тому королівська влада на зовні начебто «не помітила» релігійно-церковну спрямованість дій «повстанців» на Волині, Поліссі, а звернула всю увагу саме на їх погромницький, грабіжницький характер: «… міста, містечка, муніції, доми шляхетські беруть, плюндрують, палять і незлічимі кривди чинять… ». [2, с. 85] Король створив комісію, до складу якої включив українських князів і панів, які в різний час мали конфлікти з козаками, зокрема Я.Острозького, Я.Заславського, К.Ружинського, О.Струся та інших. Цій комісії було доручено розібратися з «людьми свовольними». Проголосивши проти останніх «посполите рушення», король своїм рішенням розривав єдиний здавалося б фронт православних українських (руських) феодалів (князі, шляхта, козаки), що його формував князь В.-К.Острозький, і переформатовував суспільно-політичну диспозицію з тези «всі православні - проти відступників» на контртезу «всі, хто хоче спокою і порядку, - проти розбійників». «Громовідводом» (головним розбійником) було «призначено» особисто С.Наливайка і його козаків, як чинник найбільш видимий, причому близький до князя Острозького. Саме тому Жолкевський, залишивши піхотинців, артилерію і обози, прискореним маршем кінноти у кінці лютого 1596 р. намагався захопити С.Наливайка у володіннях Острозького, а з початку березня наполегливо й невідступно переслідував його і прикладав максимум зусиль до розгрому. В той же час у середині березня польний гетьман ще писав лист козацькому гетьману Г.Лободі, в якому радив відійти на Запоріжжя і не вступати ні в які зв’язки з Наливайком. З іншого боку знатність, авторитет, могутність, багатство, влада князя В.-К.Острозького, врешті, класова солідарність магнатів-феодалів не давали змоги апріорі (С.Наливайко таки вислизнув з володінь князя!) оголосити Його Мосць «ворогом держави», зарахувати його до «людей свовольних», хоча звинувачення на адресу старого князя як натхненника (лист Острозького) і організатора (через Демяна Наливайка) цих подій лунали звідусіль, а найбільше від О.Семашка та братів Терлецьких. Релігійно-церковний характер подій було завуальовано королівською владою соціально-класовим, груповим. Спрацював чинник консолідації вищих і ширших груп феодального класу під владою короля, який виступив захисником майнових людей, шляхти від козаків-«розбійників». Виставивши козаків Наливайка-Лободи-Шаули як розбійницький елемент – «людей свовольних», королівська влада змогла політично перехопити ініціативу, потягнути за собою більшість української шляхти і магнатів. Навіть старий і досвідчений князь В.-К.Острозький, захоплений зненацька військовою експедицією С.Жолкевського, не наважився сказати слово на захист козаків, яких сам намагався використовувати у релігійно-церковному протистоянні. Більше того, в листах до інших магнатів він змушений був відмежуватися від козаків і С.Наливайка. Як істинний князь і сенатор, Острозький поїхав до Любліна на судовий трибунал, а звідти - на засідання весняного сейму до Варшави, де розпочав тривалі дискусії і протести проти церковної унії. Така поведінка князя швидко переорієнтувала його васалів – «повстанські» загони на Волині, Поліссі, які в січні – лютому громили володіння О.Семашка, Терлецьких та їхніх прихильників, до кінця березня «розтанули» як роса на сонці… 8 травня 1596 р. князь В.-К.Острозький записав до варшавської міської книги актів свій протест із приводу дій єпископів та церковної унії. Це означало, що він повертався у правове поле Речі Посполитої і «волинська сторінка» погромів і збройної боротьби ним на той час була закрита. 4. «Помилка» козаків Натомість протистояння польських військ і козаків тільки розгорялось. Обєднання козацьких загонів Лободи, Шаули і Наливайка під Білою Церквою у другій половині березня – на початку квітня не призвело до посилення позицій козацтва. Кількісне збільшення військ не завжди дає якісне посилення суспільно-політичних позицій. Козацькі ватажки Шаула, Лобода, Наливайко, Кремпський, Сасько не розібрались у хитросплетіннях тогочасної політичної ситуації, що принципово змінилася взимку 1596 р., виявили мілітарну (військову) психологічну інерційність і розгорнули бойові дії проти К.Ружинського та С.Жолкевського. Вони не врахували, що тут мають справу вже не з міжгруповими суперечностями зі шляхтою, в конфлікті з якою козаки дійсно могли спиратись на допомогу міщан та селян, не з нечисленними ще тоді ініціаторами унії, в конфлікті з якими могли спиратись на наймогутнішого магната і державця України князя Острозького та найширші верстви православного населення, а з усією силою державної королівської влади, з вищим авторитетом держави. Тут особливо слід відзначити, що головна відповідальність за ескалацію конфлікту й доведення його до фази максимального збройного протистояння лежить не на Наливайкові, який перебував у Корсуні, і не на Лободі, а на Шаулі - як новообраному гетьманові. Саме він рушив під Білу Церкву спочатку полк Саська, а згодом головні сили козацтва проти православного українського (руського) князя, в минулому одного з козацьких ватажків Кирика Ружинського. Для чого?! Адже ні Ружинський, ні Жолкевський самого Шаулу, Лободу та їхніх козаків до того часу не зачіпали. Який чинник рухав знатним козаком-шляхтичем Шаулою, погнавши його спочатку у Білорусь до Пропойська, згодом завернувши до Києва і звідти у неймовірній енергії і потузі кинувши до Білої Церкви?! Прорахунок козацьких ватажків неможливо пояснити інакше як через ірраціональним чинником - тією ж надмірною пасіонарністю козаків. Л.Гумільов на загал справедливо зауважує: «Імпульс пасіонарності буває настільки сильним, що носії цієї ознаки – пасіонарності (в даному випадку – козаки – авт.) – не можуть змусити себе розрахувати наслідки своїх вчинків». [10, с. 275] Можливість традиційної в ті часи «почесної капітуляції», яку пропонував Жолкевський: розпуск козацьких загонів, здача гармат, прапорів імператора Рудольфа II та ерцгерцога Максиміліана (на подібну капітуляцію погодилися козаки Косинського перед князями Острозькими після битви під П’яткою – їх навіть не роззброювали) - теж було втрачено. Навіть послідовні багатолітні союзники козаків – брацлавські міщани, як і міщани інших міст, не наважилися їх підтримати. Брацлавці видали Жолкевському свого війта Романа Тиковича, аби лиш польний гетьман не громив місто. Про селян і говорити нічого: вони не являли собою якоїсь організованої спільноти, яка могла б свідомо формувати свою позицію. Козаки опинилися в суспільно-політичній ізоляції й раптово із «захисників» Вітчизни стали «бунтівниками». Цей політичний прорахунок призвів до внутрішніх чвар серед козаків на фоні запеклих бойових дій протягом квітня – травня і червневої катастрофи під Солоницею. Королівська влада досягла мети та взяла на деякий час під контроль становище в Україні. Це розчистило шлях до проведення унійного церковного собору. 29 травня, коли вже було зрозуміло, що козаки перебувають у солоницькому «мішку» і звідти не вирвуться, а князь В.-К.Острозький завяз у формально-юридичних дискусіях, король Сигізмунд III видав універсал про проведення церковного собору в Бресті. 5. Хто учасники конфліктів? Серед учасників конфліктів 1594 – 1596 рр. з боку «козаків» і «повстанців» ми бачимо майже всі категорії українського населення: вища феодальна титулатура (князі), феодали середнього рівня - пани, шляхтичі, земяни, бояри, православні священики, козаки надвірних військ українських магнатів, служилі люди, козаки реєстрові, запорозькі, містечкові, «вільні» козаки і «покозачені» елементи, міщани, селяни, слуги. Якщо сприймемо як факт покровительство вищих українських магнатів і державців (В.-К.Острозький, О.Острозький, Я.Корецький), то отримаємо майже повний склад всіх класів, станів і груп населення тогочасної України (за винятком євреїв). Зайве, мабуть, нагадувати, що всі вони православні. Серед «повстанців» колоритно виглядає фігура Ф.Гедройта – етнічного литовця, який походив зі старовинної збіднілої князівської литовської династії. Більше того, як не дивно, але серед козаків Наливайка та «повстанців» знаходимо й деяких поляків-католиків. З іншого боку серед «феодалів-експлуататорів» і «поляків» бачимо майже ті ж самі категорії українського суспільства: вища феодальна титулатура (зокрема, нещодавній козацький побратим і їхній наказний гетьман – князь К.Ружинський), пани, шляхта, бояри, священики, служилі люди, купці, міщани, селяни, слуги, за винятком більшості козаків. Звичайно ж і тут, за невеликим виключенням, усі православні. Серед них тяжко відшукати власне поляків. Поляки як активний чинник зявляються в українських подіях лише 28 лютого 1596 р. як військо польного гетьмана С.Жолкевського. Але навіть «польське військо» Жолкевського, з яким він за наказом короля Сигізмунда III діяв у заключний період березня – червня проти Наливайка-Лободи-Шаули-Кремпського, значною мірою складалося з військових формувань українських православних феодалів, у тому числі козацьких загонів князів Кирика Ружинського та Михайла Вишневецького. Як пояснити цей парадокс? Чому цього не хотіли бачити радянські історики і не хочуть бачити більшість сучасних українських? Мабуть тому, що у своїх оцінках багато істориків стояли на ідеологічно-класових чи національно-заідеологізованих позиціях. У будь-якому випадку методологія теорії класової боротьби до аналізованих нами подій не підходить, так само як не підходить методологія теорії міжетнічної, національно-визвольної боротьби. 6. «Зигзаг історії» Після схоплення С.Наливайка і розгрому козаків, він перебував під вартою у поляків 10 місяців. По дорозі до Варшави Наливайко навіть був представлений (щоправда, в кайданах) старій королеві Анні Ягеллонці - факт просто нечуваний. Що цим хотіла показати перед своєю смертю (!!!) та ще й у присутності іноземців (!!!) і власного почту стара королева, остання представниця династії Ягеллонів, в часи правління яких постало українське козацтво, з яким мав бойові стосунки її чоловік і співправитель – король Стефан? Нагадаємо, що Анна мала рідкісний у Польщі статус правительної королеви. Саме через шлюб з нею як з королевою С.Баторій набув статусу короля, як колись через шлюб з Ядвігою Люксембурзькою польським королем став литовський князь Ягелло. Та й Сигізмунд III Ваза був обраний на престол не стільки як шведський принц, а як її племінник. Тобто Анна Ягеллонка була королевою-співправителькою і Стефана, і Сигізмунда до своєї смерті. Очевидно, це був якийсь символічний жест - визнання рицарського стану С.Наливайка і козацтва, хоча й бунтівного, їхніх заслуг перед Короною з боку династії, що вже сходила у вічність... Будучи в кайданах, Наливайко підвівся і вклонився старій королеві. І це теж був символічний жест - визнання Наливайком і козацтвом королівської влади і тодішньої держави. Тому й на підставі цього факту можемо стверджувати, що ніяким «повстанцем» С.Наливайко не був. Він був представником свого суспільного стану (дрібні феодали) і своєї суспільної групи («нове рицарство» - професійні воїни-козаки), який потрапив у гущу міжнародних і внутрішніх подій середини 90-их років XVI століття, і виявив себе яскравою особистістю. Слідство у справі Наливайка і козаків велось на найвищому рівні. Справа затягнулась до сейму, що проходив 10 лютого - 25 березня 1597 р. у Варшаві. На ньому шляхта почала ремствувати і вимагати від короля страти С.Наливайка. І король Сигізмунд III … так, він пішов назустріч побажанням широких феодальних кіл, які прагнули спокою, порядку, припинення внутрішньої боротьби і чвар, утвердження впевненого і спокійного власного панування в Україні. Саме шляхті і найперше - українській (руській) шляхті - адресувалась показова страта С.Наливайка, М.Шаули та інших у Варшаві. Королівська влада демонструвала, що саме вона і тільки вона, а не старий князь В.-К.Острозький зі своїм церковним протистоянням, захищає справжні, класові, майнові інтереси феодалів. Це було цілком переконливо, логічно і правильно з точки зору влади. Але саме тут влада найбільше прорахувалася. Наливайко був страчений публічно методом обезголовлювання з подальшим четвертуванням. Так у часи Середньовіччя страчували найбільших феодалів-бунтівників, які виступали проти королів чи хотіли захопити владу, в діяльності яких був політичний чи національно-визвольний підтекст (грабіжників і злодіїв з простолюдинів карали інакше: їх катували, а згодом як правило вішали). Саме так 23 серпня 1305 р. було страчено Уільяма Уоллеса - лідера боротьби за незалежність Шотландії від англійського короля Едуарда I Довгоногого. Страта козацького отамана Наливайка мала великий суспільно-політичний і морально-психологічний резонанс, вона мимохідь сформувала думку про велич Наливайка, надала цій справі політичного змісту та найвищого суспільного рівня, піднесла самого Наливайка до статусу свідомого борця, виокремила козацтво з цілого феодального класу. У свідомості людей Северин Наливайко і козаки почали сприйматись як жертовні борці за віру і кращу долю. Так спрацював загальний закон переходу кількості в якість в історії українського козацтва, коли військово-діяльнісна кількість перейшла у політично-усвідомлювальну якість. Це стало непередбаченим владою, а відтак і неконтрольованим наслідком, спрямованим у майбутнє, тобто «зигзагом історії». Цим було покладено початок політичній альтернативі українського козацтва в історії Речі Посполитої Польсько-Литовської. Факт страти Наливайка як помітну подію фіксують ледь віддалені на 5 - 10 років Львівський і Острозький літописи. Київський літопис, віддалений на 20 років, вже містить факт містифікації – згадку про те, що, за наказом польського короля, Наливайка возили по Варшаві на «мідній кобилі». «Хроніка» Ф.Сафоновича, віддалена на 80 років, розвиває містифікацію – говорить про спалення Наливайка у мідній «розпаленій кобилі». Літопис Г.Грабянки, віддалений на 100 років, ще більше розвиває містифікацію, розширюючи опис та змінюючи «кобилу» на «бика». А «Історія Русів», що віддалена на два століття, доводить опис подій вже до фантастичного рівня. VІ. Епілог. Єзуїти. Проекція в майбутнє. Королівська влада та її радники з числа єзуїтів прорахували, що старий князь В.-К.Острозький, ізольований від козаків, а через певний час від власних дітей та внуків (над цим наполегливо працювали єзуїти – і таки добились свого!), від широких кіл шляхетства, від більшості єпископату, та церковна політика, яку він проводив, не матимуть майбутнього. Після розгрому козаків, за мирного розвитку подій він поступово втратить політичний вплив. Застосування ж репресій проти нього та українських православних феодалів, які його підтримували, може призвести до значно масштабнішого конфлікту і потрясти основи Речі Посполитої. Саме тому королівська влада залишила в спокої В.-К.Острозького, не зачепила Д.Наливайка, князів Вороницьких, шляхтичів, служилих, міщан князя, які брали участь у погромі й грабежах володінь Семашка і Терлецького. Натомість, розгромлене у червні 1596 р. козацтво на певний час (три роки) постало у вигляді «цапа-відбувайла». Це дало змогу більш-менш спокійно провести Берестейський церковний собор і узаконити церковну унію. Старий князь В.-К.Острозький та його син Олександр, попри різкі політичні протести та військові маневри під час собору, не наважились на збройний виступ проти королівської влади. Вони цього і зробити не могли, бо, попри свій патріотизм і відданість православній церкві, самі були найбільшими стовпами феодалізму в Україні і Речі Посполитій Польсько-Литовській. Постанову весняного 1597 року сейму про заборону і ліквідацію козацтва насправді ніхто не збирався (чи не наважувався) виконувати. Більше того, у найсуворішому своєму указі від 1 вересня король Сигізмунд III іменував «повстанців» як «нещодавно розгромленого війська козацького людей свовольних», що традиційно підкреслювало військовий статус козаків. А вже через три роки козацтво знову було офіційно відновлено і, незважаючи на невдоволення шляхти, ще більшою мірою буде залучено на військову службу королівською владою. Петро Конашевич-Сагайдачний зробив висновки з подій 90-их років і повів козацтво іншим шляхом: припинення внутрішньої боротьби, натомість активізації боротьби проти татар і турків, продовження партнерства з королівською владою, нарощування військової могутності й зростання військового та політичного впливу козацтва. Через два десятиліття козацтво перетвориться у суспільну силу, яка стане визначати становище в Україні. Тим часом після смерті В.-К.Острозького (1608 р.) православний центр в Острозі через деякий час занепаде, більшість князів, панів-магнатів і шляхти за три десятиліття окатоличиться і ополячиться. Стара феодально-князівська еліта «Русі (України) православної» відійде в минуле. Єзуїти і королівська влада переможуть в унійно-церковному протистоянні та перехопленні старої феодальної української (руської) еліти. Але вони не зможуть установити повний контроль над суспільними процесами в Україні, зокрема над поширенням і посиленням козацтва, перетворенням його в авангард української православної людності. Зажерлива соціально-економічна, високомірна станово-групова, фанатична католицька релігійно-церковна та антиукраїнська (антируська) національна політика польських і полонізованих, окатоличених українських (руських) магнатів і шляхти безперервно виштовхуватимуть українське козацтво за межі правлячого феодального класу Речі Посполитої Польсько-Литовської, до краю загострюватимуть становище в Україні, провокуватимуть ненависть найширших мас народу. Українське козацтво, якому не знайдеться належного місця серед вже окатоличеного правлячого класу України і Речі Посполитої Польсько-Литовської в цілому, очолить український народ у найзапеклішій в XVII столітті визвольній війні і революції. Пророчі слова князя В.-К.Острозького про те, що «справа йде до остаточної загибелі всієї Корони польської (держави – авт.)» [21, с. 183], сказані ним королю під час засідань сейму в 1597 р., почнуть збуватися через 51 рік. А в народній памяті залишаться спогади про Северина Наливайка та його козаків як про видиму, яскраву, а тому героїчну боротьбу проти «польських феодалів-загарбників», що і сформувало історичний міф, легенду про славного героя-козака та про «повстання Наливайка». Підсумки Аналіз, оцінки, характеристики подій, що були тут розглянуті, спонукають до переосмислення теми і наступних висновків. Дана тема повинна розглядатись не через призму політичних ідеологій, доктрин (народництво, соціалізм, комунізм, націоналізм), пропагандистських кліше XIX - XX століть, не на основі витворених народом історичних міфів, легенд, а на основі об’єктивного аналізу тогочасних подій, виходячи з логіки тогочасних умов, тогочасного світогляду, світосприймання, тобто на основі принципу історизму, обєктивності. Термін «повстання Наливайка» є штучним, надуманим. Він зявився внаслідок поєднання цілого ряду ланцюгів подій, що мали зовсім різний внутрішній зміст і спрямованість: 1) зовнішньополітичні військові кампанії козаків (походи) проти татар і турків, 2) розгром володінь родинного ворога С.Наливайка – М.Калиновського, 3) «стаційні» і «реквізиційні» конфлікти козаків зі шляхтою, 4) конфлікт брацлавських міщан зі шляхтою і залучення до нього С.Наливайка, 5) боротьба навколо укладення церковної унії, розгром володінь О.Семашка і братів Терлецьких васалітетом В.-К.Острозького при залученні до цього С.Наливайка, 6) похід козацьких загонів у Білорусь, 7) похід С.Жолкевського проти козаків. Термін «повстання Наливайка» має бути усунутий із наукової та освітньої термінології, наукового спілкування й навчання, в тому числі з курсу історії України у вищих навчальних закладах і школах як такий, що не відповідає історичним реаліям і має ідеологічні та політичні перевантаження. Те саме стосується оцінки подій як «селянсько-козацького повстання», «народного повстання», «повстання проти польських феодалів-загарбників», «магнатів і шляхти» та визначення причин «повстання», зокрема таких як «посилення соціально-економічної експлуатації», «посилення національного гноблення», «релігійного гноблення», тощо. Окремо слід відзначити необхідність усунення цілком надуманої та ідеологічної за своїм змістом тези про «спільну боротьбу» українського і білоруського народів проти «польських феодалів», «польського панування». Військові походи козаків протягом 1594 та 1595 років повинні розглядатись окремою сторінкою в контексті міжнародної політики та військово-політичної участі в ній українського козацтва. «Стаційні» і «реквізиційні» конфлікти осені 1594 – зими 1596 років варто розглядати як конфлікти в середовищі феодального класу українського суспільства між різними його групами (воїнами-козаками та шляхтичами-землевласниками), тобто як перш за все внутрішній конфлікт в українському суспільстві і ширше - в середовищі правлячого класу держави Речі Посполитої Польсько-Литовської. Події на Волині, Поліссі необхідно виділяти в окрему сторінку, яку варто розглядати в контексті релігійно-церковних процесів (боротьба довкола укладення унії), що тоді відбувались. Особливу роль при розгляді цих подій треба відводити князю В.-К.Острозькому як безпосередньому натхненнику та організатору (через священика Д.Наливайка) цих подій. Події на Волині, Поліссі варто розглядати як внутрішню боротьбу в українському (руському) суспільстві на основі релігійно-церковного поділу, що тоді започатковувався. І «стаційні», і релігійно-церковні конфлікти відбувалися між представниками українських станів і груп населення, а тому вони не можуть розглядатись як вияви національно-визвольної боротьби проти поляків, польської влади. Походи С.Наливайка та М.Шаули до Білорусі потребують більш глибокого вивчення, оскільки не встановлено логіку мислення і дій їхніх учасників, не знайдено мотивації цих дій, окрім теорії Л.Гумільова, яка дає лише загальну схему розуміння. Військову кампанію польного гетьмана С.Жолкевського проти козаків варто розглядати в зв’язку з релігійно-церковними подіями та подіями на Волині, Поліссі, а також у зв’язку з загальною тенденцією наростання політично-правового і мілітаристичного хаосу в Україні протягом другої половини 1580-их – 1596 рр., активізаторами якого були козаки, а також васали В.-К.Острозького, та спроби її рішучого подолання королівською владою. Військова кампанія С.Жолкевського не несла в собі національно-пригноблювального характеру щодо статусу українських земель та українського (руського) населення, вона була спрямована на: 1) підтримку однієї частини українського феодального класу проти іншої та 2) наведення елементарного порядку в Україні, утвердження впливу королівської влади в східних регіонах держави Речі Посполитої. У розгляді подій першої половини – середини 90-их років XVI століття слід особливо виділяти спробу козацтва утвердити і поширити свій вплив як окремої військової групи правлячого феодального класу в українському суспільстві, що тоді перебувало у межовому періоді. Ця спроба активізувала в подальшому розмежування на рівні самоусвідомлення, самоідентифікації трьох головних груп правлячого феодального класу України: князів, шляхти, козаків. Вона виявила, що кожна група має власні специфічні погляди, інтереси, стиль життя, які дедалі більше розходяться і стають вже не фактором обєднання правлячого феодального класу, а фактором його розєднання. Козацькі ватажки, зокрема С.Наливайко, Г.Лобода, М.Шаула, С.Кремпський очолювали певні угрупування козаків і в міру свого розуміння формували мету і завдання своєї діяльності. Їхні особи не потребують ні героїзації, ні осуду, а лише об’єктивного визнання їхньої ролі. Насильницькі дії всіх учасників конфліктів пояснюються не «розбійницькими нахилами» з боку козаків чи «бажанням жорстоко придушити повстання» з боку польських військ і шляхти, а загальною брутальністю, мілітаризмом політичної культури тогочасної епохи. Такі дії не виходили за межі тогочасної європейської, а тим більше східноєвропейської військово-політичної практики. Участь інших суспільних класів і станів (селяни, міщани) у внутрішніх подіях в Україні слід розглядати як другорядну, ситуативну, залежну від інтересів цих груп населення та конкретної обстановки. Внутрішні події 1594 – 1596 рр. не можуть бути предметом «героїзації історії» України і педалювання почуття «національної гордості» українців, натомість вони мають стати об’єктом більш ґрунтовного вивчення та формування висновків у контексті більш глобальної проблеми розвитку українського суспільства у межовому періоді XVI – першої половини XVII століття, засвоєння його історичного досвіду та уроків. Такий підхід не лише позбавить історичну науку і освіту надмірної політизації та ідеологізації, замилування в неіснуючий світ народних легенд і міфів, але й може стати достатньою основою для історико-політологічного аналізу минулого та прогнозування майбутнього, що так необхідне в сучасних умовах незалежної держави - України. Джерела та література 1. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних архивов… Часть первая. Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной Руси (1322 – 1648 гг.). Том VI. – Киев, 1883. 2. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов… Часть третья. Акты о козаках (1500 – 1648 г.). Том I. – Киев, 1863. 3. Блок М. Феодальне суспільство. - Київ, 2001. 4. Большая Советская Энциклопедия. Том 29. / Глав. ред. Введенский Б. – Москва, 1954. 5. Большая Советская Энциклопедия. Том 17. / Глав. ред. Прохоров А. – Москва, 1974. 6. Всемирная история. Том ІV. / Под. ред. Смирина М., Златкина И., Самойло А., Сказкина С., Шункова В. – Москва, 1958. 7. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – Київ, 1994. 8. Грушевський М. Історія України-Руси. // htth ://Lіtopys.org.ua/hrushrus/ inr.htm 9. Грушевський М. Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями. / Уклад. Брояк Й., Верстюк В. – Донецьк, 2008. 10. Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли. – Москва, 2007. 11. Густинський літопис // Збірник козацьких літописів. Густинський. Самійла Величка. Грабянки. – Київ, 2006. 12. Довідник з історії України. Видання в трьох томах. / За ред. Підкови І. та Шуста Р. – Київ, 1995. 13. Дорошенко Д. Нарис історії України. Том 1. (До половини ХVІІ століття). - Мюнхен, 1966. 14. Заметки о военном деле Евразии на рубеже Средневековья и Нового времени // Грань эпох. Точка зрения. // rodot.ru/military/glava2 _3.htm 15. Історія селянства Української РСР. Том 1. Від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. / Ред. колегія Дядиченко В. (відп. ред.), Брайчевський М., Лещенко М., Стецюк К. – Київ, 1967. 16. Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. Том 1. / Ред. колегія: Смолій В., Матях В., Чухліб Т. та ін. – Київ, 2006. 17. Історія Української РСР. У восьми томах десяти книгах. Том 1. Книга 2. Розвиток феодалізму. Наростання антифеодальної і визвольної боротьби. / Ред. колегія Голобуцький В., Заремба С., Ісаєвич Я., Михалина П. – Київ, 1979. 18. История Украинской ССР. В двух томах. Том 1. / Под ред. Дубины К., Гуржия И., Дядиченка В. – Киев, 1969. 19. Клаузевиц К. О войне. // lib.ru/science/clausevits/ index.html 20. Копреева Т. К истории движения Наливайко // Исторический архив, № 2. – 1956. // http: //www/vostilt.info/Texts/Dokumenty/Ukraine/XVI/1580-1600/ Brife_Radzivill_1595/texst.htm 21. Костомаров Н. Южная Русь в конце ХVІ века. // Исторические произведения. Автобиография. – Киев, 1989. 22. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду. – Прешов, 1996. 23. Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990. 24. Лепявко С. Северин Наливайко // Володарі гетьманської булави // htth: //pravyteli/uaweb.org./lib/nalywajko_2.html 25. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки // Збірник козацьких літописів. Густинський. Самійла Величка. Грабянки. – Київ, 2006. 26. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Том 7. 27. Меринг Ф. История войн и военного искусства. // htth://www.gumer. info/bibliotek_Buks/ History/Mering/index.php 28. Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних памятках) – Київ, 1992. 29. Попович М. Новий кшталт патріотизму // Нова Польща. Спеціальний український номер. – Варшава, 2005. 30. Струкевич О., Романюк І., Пірус Т. Історія України. Підручник для 8 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ, 2008. 31. Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до політології. Екскурс в історію правничо-політичної думки. – Київ, 1996. 32. Субтельний О. Україна. Історія. – Київ, 1992. 33. Українське козацтво. Мала енциклопедія. – Київ, 2006. 34. Шевалье П. Історія війни козаків проти Польщі. – Київ, 1993. 35. Швидько Г. Історія України. Підручник для 8 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ, 2008. 36. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. У трьох томах. Том 2. – Київ, 1990. 37. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – Київ, 2006. 38. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХVІ до середини ХVІІ століття. Волинь і Центральна Україна. – Київ, 2008. 39. Szajnocha K. Dwa lata dziejow naszych. 1646-1648. – Lwow, 1865. Надруковано: Словянський світ і Україна. Збірник наукових праць на пошану ректора Рівненського державного гуманітарного університету, професора Руслана Постоловського. – Рівне, 2011. - с. 18-57. |