А.І. Безуглий, Л. П. Громова, Д. О. Мельников, А. Б. Пономаренко
| Вид материала | Документы |
- Нові надходження за 2009 рік Випуск, 108.83kb.
- В. С. Избранная проза / Виктор Мельников. М.:[б и.], 2003. 431 с.: портр. Мельников,, 92.15kb.
- Рекомендації підготували: Спеціалісти міністерства аграрної політики та продовольства, 1593.37kb.
- П. А. Мельников (Андрей Печерский): краткая справка, 106.56kb.
- Сергей Мельников: Точность распознавания речи доходит до 90%, 86.38kb.
- Мельников Олег Владимирович пояснительная записка Специальный курс «Теория полей» это, 83.74kb.
- Григорий Фёдорович Пономаренко и Виктор Гаврилович Захарченко. Работа по теме урок, 33.45kb.
- Курс 1 сессия (установочная) Иностранный язык (Данилова) Русский язык и культура речи, 12.53kb.
- Юрия Иосифовича Громова. Фестиваль-конкурс, 83.33kb.
- Г. Г. Исаев (гл редактор), Е. Е. Завьялова, Т. Ю. Громова, 4887.01kb.
Тема 3
Українські землі у складі Литви і Польщі. Виникнення українського козацтва
З початком XIV ст. спадкоємниця давньої Русі - Галицько-Волинська держава поступово почала втрачати свої позиції. До цього спричиняло:
економічні, демографічні, політичні втрати, пов’язані з монголо-татарською навалою;
постійні зазіхання на суверенітет і незалежність держави з боку сусідніх Польщі та Угорщини;
спустошливі напади кримсько-татарських орд;
суперництво за владу між князями, боярські чвари;
втрата елітою почуття національного обов’язку, інтернаціональна погоня за вигодою;
перемога в політичному протиборстві, тенденції відокремлення земель.
Поділ українських земель між сусідами
Користуючись ослабленням Галицько-Волинського князівства, сусідні держави поділили між собою українські землі так:
І. Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська землі, Східна Волинь, Поділля увійшли до складу Великого Князівства Литовського .
ІІ. Галичина і частина Волині, Західне Поділля - до складу Польщі;
ІІІ. Закарпаття - до складу Угорщини;
IV. Туреччина захопила Покуття, встановила протекторат над Кримом;
V. Шипинська земля (з XV ст. стала називатись Буковиною) відійшла до складу Молдавії.
Захоплення українських земель сусідами відбувалося різними шляхами:
приєднанням силою;
союзницькими угодами;
династичними зв’язками;
нав’язуванням підданства.
Відмінними були й умови перебування українських земель в складі різних держав. Ті, що увійшли до складу Угорщини та Молдавії, користувалися обмеженою автономією. В Молдавії руський елемент справляв великий вплив на культурне і соціально-політичне життя країни. Руська мова до середини XVII ст. була офіційною мовою канцелярії молдавських господарів.
Таблиця 3.1 - Умови перебування українських земель у складі Польщі і Литви
| Литва | Польща |
|
|
Литовські князі, які прилучили до Литовського князівства левову частину українських земель шляхом витіснення монголо-татар, діяли правилом: “старого не змінювати, нового не впроваджувати”. Внаслідок цього, приєднання українських земель мало “оксамитовий”, тобто практично безболісний для українців характер. Це відтворилося і в назві держави - “Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське”. Справді, за даними Н.М.Яковенко, близько 90% населення країни складали русини, тобто білоруси і українці. Велике Князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.
В управлінській системі Литовської держави центральне місце, як і колись на Русі, займали князі: великий, удільні, місцеві. Вважалося, що їх власна місія як проводирів, відповідальних перед Богом за долю свого народу, визначалася самим фактом народження. Це була єдина група суспільства, до якої не давали доступу ні багатства, ні вплив, ні високі посади. Навіть королями ставали, а князем можна було тільки народитися.
Князі були у васальській залежності від Великого князя. Вони:
присягли йому на вірність;
сплачували щорічну данину;
виступали за його вимогою у військові походи;
складали великокнязівську раду.
В своїх володіннях князі:
розпоряджалися землями і прибутками;
збирали мито;
здійснювали судові функції;
дбали про чисельність війська і його боєздатність;
переводили в бояри з інших станів суспільства;
Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Фактично удільні князівства у Литві були автономними державними утвореннями.
Зміцнивши у Литовському князівстві свої позиції, українські удільні князі і боярство наприкінці XIV ст. почали відверто претендували на незалежність. Центром самостійництва стало Київське князівство.
Його князь Володимир Ольгердович (литовського походження):
проводив самостійну політику;
відмовився прийняти католицтво;
карбував власну монету;
вів переговори з Московським царством.
Досить незалежно поводився не тільки Київський князь Володимир Ольгердович, але й Дмитро Корбут – князь Новгород-Сіверський, Федір Коріатович – князь Подільський.
1385 рік - укладення Кревської унії між Великим князівством Литовським та Польщею. Це була перша спроба об’єднання двох держав в єдину федерацію.
Причини:
активізація Тевтонського ордену;
посилення тиску з боку Московського царства;
захват угорсько-польськими військами частини української території.
За умовами Кревської унії, Великий князь Литовський Ягайло після одруження з 15 річною польською королевою Ядвігою, ставав королем Польщі. Він зобов’язувався покатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські до Корони Польської”.
Литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого і честолюбного кузена Ягайла князя Вітовта, котрий у 1392р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством. Хоч Польща й Литва були пов'язані між собою Кревською унією, за Вітовта Литва зберігала власну незалежність. Кілька разів Вітовт фактично робив спроби розірвати зв'язки з Польщею й здобути собі королівський титул. І хоч ці спроби провалилися, вони досить переконливо свідчили про те, наскільки міцно продовжувала триматися в сідлі українська та литовська знать Великого князівства.
Проти умов Кревської унії понад століття точилася гостра боротьба, яка завершилася в 1569 році підписанням Люблінської унії.
Таблиця 3.2 - Зміст Люблінської унії
|
|
Укладення Люблінської унії призвело до значного посилення економічного та національно-релігійного гніту в Україні, поставило українську народність на грань знищення. В 1573 р. постановою сейму і Литовським статутом 1588 р. було введено кріпосне право, феодали набули права судити селян, збільшилися чиншовий і натуральні податки.
В 1596 році підписана Берестейська (Брестська) церковна унія, наслідком якої стало створення об’єднаної греко-католицької церкви, що визнавала верховенство Папи Римського, а відтак значне послаблення православної церкви, а, отже, і позицій українського православного населення. Посилення економічного і національно-релігійного гніту приводило до зростання протесту в усіх верствах українського суспільства.
В панівних колах виникла православна магнатсько-шляхетська опозиція з князем Василем-Костянтином Острозьким.
Мета опозиції – розширення автономії України в складі Речі Посполитої.
Методи досягнення мети:
петиції до сейму і короля;
підтримка культурно-освітньої справи;
сприяння реформаційним рухам (кальвінізму, соцініанству);
виступи за свободу совісті.
З часом місце магнатсько-князівської опозиції заступила шляхетсько-старшинська. Мета і методи досягнення подібні.
Виникла опозиція і серед міщан, які наповнили новим змістом таку легальну форму відстоювання своїх прав, як братства. Вони:
здійснювали опіку над православною церквою;
допомагали зубожілим міщанам;
дбали про відкриття українських шкіл, друкарень, бібліотек тощо.
Найбільш відомі братства - Львівське Ставропігійне, Київське Богоявленське, Луцьке Чеснохрестське. Своєю просвітницькою та антиуніатською діяльністю братства ідейно підготували національно-визвольну боротьбу українського народу ХVII ст.
Форми протесту селян, міщан, козаків:
втечі селян від поміщиків. Особливо із західних земель у східні і південні райони під захист козаків;
втечі ремісників з панських міст у міста з Магдебурзьким правом;
збройні виступи селян;
опришківство.
Селянсько-козацькі повстання:
1591-1593 рр. – під проводом гетьмана реєстрових козаків К.Косинського;
1594-1597 рр. – під проводом С.Наливайка;
1625 р. – під проводом Марка Жмайла;
1630 р. – під проводом Тараса Федоровича (Трясила);
1637 р. - під проводом Павла Бута (Павлюка);
1638 р. - під проводом Острянина, Гуні, Скидана;
В Речі Посполитій українське населення потерпало не тільки від соціально-економічного та релігійного гніту, а й від татарських набігів. Васал Туреччини Кримське ханство спустошувало українські землі. За 300 років кримчаки полонили понад 3 млн. українців. Литовські та польські феодали мало дбали про захист українських земель, українському народу доводилося покладатися на власні сили. З XVI ст. важливу роль у захисті України від татарських набігів стало відігравати козацтво.
Козацтво – нова соціальна верства українського суспільства, яка склалася в XIV-XV ст. Проблема появи та формування козацтва дискусійна. О.Д.Бойко в навчальному посібнику “Історія України” для студентів вузів нараховує 10 версій виникнення козацтва. При цьому дуже слушно орієнтує на необхідність врахування сумарної дії пропонованих версіями чинників, які тільки в такому разі наближають нас до істини.
Тюркське за походженням слово “козак” означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця в суспільстві й населяли безлюдні окраїни. Вперше слов'янські козаки з'явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням кріпацтва в середині XVI ст. їхня чисельність значно зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни ба навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров'я складали українці.
Козацтво поділялося:
За соціальним статусом: на реєстрове і нереєстрове.
За місцем проживання: на січове і міське (городове).
Січове козацтво ще називали низовим (жило в нижній течії Дніпра) або запорізьким (розташовувалось за дніпровськими порогами).
Історичне значення козацтва:
народ України мав в козацтві могутню опору в боротьбі за визволення з-під гніту Речі Посполитої;
козацтво не тільки підтримувало дух протесту, але й становило ядро всіх козацько-селянських повстань кінця ХVI - XVII ст.;
козацтво захищало, надавало притулок всім скривдженим;
козацькі господарства демонстрували переваги вільної праці над кріпацькою, можливість соціально-економічного життя без пана;
козацтво взагалі, Запоріжжя зокрема, стало зародком нової державності, нових органів управління, що дало можливість М.Костомарову, а за ним і К.Марксу назвати Запорозьку Січ з її демократичними традиціями “християнською козацькою республікою”;
Запорозька Січ, на думку історика О.Апанович, була Збройними силами України.