Geum.ru

Повинаймувано, де який хлів, де що; хай би жили люди, як нам це рішено збува­тися свого закутка

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   38

286

вповіді на вікову замисленість, й хіба ж не так: це ставалося задовго, далеко задовго всілякої самотності; світ зробився сном, ма­ревом; прокидаєшся з остраху радісного, - якесь нове сниво підстереже; та й злягаєш тоскно у темінь безсніння. На ранок: мацнеш по лобі, і пучки влипають у глибші боро­зенки - то добрі демони відвоювали тебе й цим разом від лихих, і такий карб зостав­лено після нічної борні, одпручуєш зір від темнавого килимка з невгадними щораз візе­рунками аж мов до стелі, де у кривулясто вимащених вглибинках попри сволоків якісь тіні купками приховуються, - то це там воно заховалося? - і тіло, ведене зором, випручується голічерева; то перш руки зволоджуються одпроти стіни; а далі й ко­ліна, тягнучи зімлілу спину; аж дзюркне тро­хи слини з куточка заціпленого рота, а безтямний зір, відбившись чимсь хижим і настрашливим од просвітку межи шафою і фіранкою, струменить навстріч і хоче всим тілом заволодіти, бо з тих притемнів попри сволоки якась йому допомога; вони навкупі довкружають загріте людиною лігвище, і аж тоді стямишся од жаского здогаду: це все, приплямлене вдосвітнім сонцем, вже аж немічне, ще й мовби схнябіло-доброзичливе, володіло тобою, вповивало тіло, вхлиналося скупуватим теплом, чаклувало над облич­чям, обпавутинювало. Отверезілий зір здо­гадливо-прудко сіпнеться до покутя, - три­кутна полиця з візерунчатими мідяними бляшками спереду, Богоматір з немовлям на парсунній дошці без окладу й рушника; аж ов де те ворушіння, тінню майне до темно-ликої дощиці і втане при ній. Чека-но, то це вже той час і те дніння, коли спохоплюєшся Ще й не так щоб дуже то молодий, але й старощі не такі страшні, і мамині руки попід

притрусив трошки землю до дванадцятої години розтав і тихо було Хрещення 21(8) січня вночі вітер цілий день дощ Саши день народження 22(9) січня сніжок трошки притрусив і скоро розтав Володі день народження 23(10) січня вітер прохолодно і цілий день похмуро 24(11) січня вночі сніжок трошки притрусив мороз трошки і вітер холодно

25(12) січня мороз і тихо і похмуро 26(13) січня мороз і хмарно трошки сонце показувалося 27(14) січня похмуро сніг цілий день йшов 28(15) січня хмарно і сонце було до вечора морозець 29(16) січня мороз міцний вітер і сонячно

30(17) січня мороз ясно і тихо тепло 31(18) січня похмуро холодно і мороз і вітер

1(19) лютого хмарно сонце показувалося з першої години дня сиро прохолодно і град

2(20) лютого болото вітер холодно і сонце і хмарно

3(21) лютого хмарно і сонце і вітер і град 4(22) лютого мороз до десятої години після десятої почало

287

простирадлом і периною - от знов вбурився, і зміняння трусманів на жіночі байкові по коліна, і ще якийсь час степлілого марення, і почування сцикливого духу, коли вже й у штанях, і ще фізкультура, і ти навлежма на маті, і дівчатам розбігатися і долонями об твої коліна, і головою між твої ноги, і вигином перестриб на ноги впозад твеї голови, і знов інші, і лиш одна, мовби втаємничена у твої нічні запливання і ранковий сором перед мамою, а чогось усе її визируєш з-посеред колін, як вона, перш ніж надбігти, нюшкує верхню губу, і не так за часу стрибання, як уже потім, по довгих роках, сполучаєш своє сороміцьке знання про себе і її - навздогадливе знаття про твою таємницю і твій сором; або й не так, - ці темноликі голови (голова й голівка) дарували що зрання, що проти ночі таке аж мов прощення на твої хворощі, і вкипав собі у сон, і знов ця яма незглибна, в яку так страх зазирнути, але так солодко дзюрити. Та типір щось гинакше, - оченята-жуки Синові й ледь гнівливе округле праве бровеня; ще ж колись то таким затишком навівало; то ж немов ти, а то твоя мама; а це скіки віків минає, то де було назирити та хоч якусь одміну догледжувати, - оченята-жуки так припантровують, буцім так насторожі, ха'-но щось не те подумаєш і про його маму. Уже й вигнанцем таким почуваєшся, ще хапнеш у порозі пінжака з вішалки, а той погляд прошилює; і так лекш обзирнутися вже не до очей-жученят, а до місця, де ті очі, і оддалінь невстрашливо зважитись на думку: усе, що лякало, змалівши типір по кутках, невидко всотується у ті оченята, щоб день перебути у дерев'яному сховку. Та й чий то гріх, що тра у світі пробувати, а хата необжита, чужі розвалюхи рідніш своєю незахисною руїною; а ще хоч півправди дознати; коли ж ні, - веде тебе знов на змалілий страх; коліном утиснеш двері, щоб клямка випенькнула од мізин­ного пальця, і знов головою у зраджений світ невинуватої кімнат-чини, - ступнути чи ні; і так світи по два боки порогу - цей, малий, і той, незглибенний, - дочікуються, куди твоя тяма поверне. А хоч куди, - вередує тяма; як схочу, то й тут перетримаюсь; а ці світи, не дочекавшись, то сиротами прикинуться, то таким суглобом, чи кроква це, чи яблуня вгиниста об лату, репають, - а ну-но вгадає, де теї хоч півправди; висвітиться пів-очей Богоматері, що її зір десь вникає, та й не в ці сталагунені світи, а дальш, глибш - то куди: не кличе і не втішає той зір, а таким іншим світом теплить і притримує; от уже оживають одійшлі, - це ви, бабць, пождіть-но, поможу; спускають додолу зсклянілі нечулі ноги, спідничину рясну роз­простують нижче колін; знов їй цих котлет захочеться, а невістка

288

яка-а-а, і принесе, а все то перепечені, то глемзякуваті; подай, Юрку, з своїх рук; і тих крихтою обнеси, - показує на ікону; чось світ зажирнів, не дасть ради статкам своїм; той павук скоро заснує пів хати, а я вто­милася павутину тримати, усе тра сісти; якби цю доріжку тако навскоси, щоб тінь од паву­тини не вабила підлоги, - ти чув чи вже знов у льотри. Та де б не чув, а як ці ешелони поза лісами здіймають стугіт, а літаки, ці підземні кроти, вже такого навирейдували в небесах, і тра бігти, а кожна вуличка чось незнайома, що-яким каменем білованим в очі яснить, і люди мов нетутешні в подвір'ях посуваються, а на цього перехожого так назиркують, і де ж та дорога, щоб їй скін­чення не було, - знов якийсь закуток вербо­вий, листячко зосеніле у мілкій криничині терпким духом солодить; оно дід кошілі плете; сіно в копичках; невидкий струмочок, - та цього раю не мало б бути! Цей край наохо-тувався дивами, він собі мовби спочиває. То куди типір, - трапляється й поводар; як-то мовчки признатися хоче, які ви їднакі; але звідколи це, як не можеш скласти ні віку, ні часу, а все якось одним днем виторочується - жив чи ні; от знати: весілля чи похорони, чось підводами заставлено вигін посеред трьох вуличок, але ж і не базар, і веде тебе од незащіпнутої хати до найменшої, а на ній брезент скочений, а візниця зготовлений, - які там війни, та владарювання, яка парти­занка; наказано доправити до найбликшої станції і здати начальству, - от-бо й посвід­чиш на невинуватих світу цього, як розуму надмір. Але й поводарі не дрімають, якоїсь порчі на колеса та й, або на пострах візникам оголошують, який мокрець коням на ноги прикинувся, то ж не велено рушати. Чи твоя воля, а чи ведено тебе, - одсікнувся одної

розтавати і сонце і хмарно 5(23) лютого Маланки морозець похмуро туман після першої сонце 6(24) лютого вночі вітер і дощ а вдень похмуро тепло після третьої дощик бризкав до восьмої вечора

8(26) лютого ясно 9(27) лютого хмари перебігають сонце і вітер дужий 10(28) лютого морозець сонце тепло 11(29) лютого морозець похмуро 13(30) лютого похмуро з першої

ДОЩ

13(31) лютого вночі дощ а вдень сніг ішов цілий день

Крушинський Захарій помер

14(1) лютого мороз сонце до другої години хмарилося після четвертої вияснилося 15(2) лютого мороз сонячно тихо Стрітення

16(3) лютого мороз вітер похмуро і сонце показувалось 17(4) лютого мороз мигичка і сніжок 18(5) лютого мороз похмуро і сонце показувалося бліде з Миколаєва привезли Кухтинку Машу хоронили 19(6) лютого похмуро пухнастий сніг цілий день йшов а ввечері мигичка

289

влади, то іншій вкорися; та й буде, як тому мудрому, що світу зречешся, а якусь таїну то переховаєш задля насолоди душі або чого там; довмілися, скажи ж ти, - хай ті світи світами та осторонь, а ми собі рай і спокій у собі замкнемо, та й то воно й буде гармонія, узлад. Зраджені світи, примарлива втіха самовбивць; аж з таких хворощів давай шукати якогось вияву, символу, кажете; а ці вже нові офіцери прибиваються поодиначки, і рипають хвіртками, де в якої баби дурман кращий, а синів та гонуків настрашують новішою технікою, - ми за цю державу воювали, а ми їй не тра, то хтось же мусить бути винуватий, і одробляти і за державний гріх і за свою непричетність; але то тіки знак дав, що навала нова; ще трохи спокою перетрималося, де б заховався і десь-то іншою мудрістю навтішався. Але пожди-но, чо це за ці гріхи, як-то новіші, - як-то й далі не позбутися гріха; що не здумай, чого не вкій, а все гріх та й гріх; ото де покваплюються за майбутнім, аби дознатися, який то ще гріх начеплено буде, чи він сидить у нутрі і дочікується на гаразд часу; а осьо я де. А гріхи давнезні, а страхи передранішніші куб­ляться закутками, дошукуються вмирущого чи заснулого на втіху, що вони ще живі, - а не хочте нас спам'ятовувати й зажити у згоді спам'ятливості, то буде вам так і отак. Що-яке руїннисько, невгадність шелестом, набурхом, здогадом остовбурчілим, а холо­дить запліччя і бахматить одежі, - перетримайтеся у неваготі; нема вам ні впину, ні оруху, лиш набувайтесь пусткою. Вже й вік сутеніє попід акаціями вгору глибокою вуличкою; і такий урочистий наскок у подвір'я шпоришеве, і вишелепування речень, як це обізватися, бо тільки їден на усе село ушивач покрівель, і скіки ж тих хат на вшивання й підлатування, а жита не сіється, а копів не ставиться, а хати пусткою, то кому який ґандж, - на вспомин віків зовстрінуть тебе вже з порога, як по війні перекривали батьківську хату, а він ще хлопцем хапнув зі сніпка пістолетика, а старший всторч зору: ану-но цюди; і постріл, і Гандзя оддалік поскидуваних сніпків вбовваніла, якраз-но повз вухо куля. Вже й минаючи кухню цю з піччю холостяцьку і кахляною підлогою з хмизяним і солом'яним натрусом, з теплінням літнього розпалу, й стаючи у прорізі без дверей до кімнатчини з накиданими врозмаш по ліжках куфайками, пінжаками й жіночим ганчір'ям, не побачивши на одному з ліжок старечого тільця, материнського, висхлого, аж невгадного досі серед купи лахманів, - і сумовитий прорадіснений взир поводаревих очей іззаду, а й якось впоперед тебе, такий всеохопний, аж бачиш уже тим поглядом, хоч і прижмурся. То це

290

вже немає матері, - ашож, - то б якусь жіночку завели, - та є десь на селах, я їм помагаю; схитнешся десь до двостулчатих дверей у інші кімнату - таємниць більш не може існувати, - книжки на лавах, по під­лозі, на дивані, книги й книги, чисті сорочки на поренчах і ще голос «то коли вам тра (а сніпки хоч якісь є?)», і поводар одпро-стується до кухняної кімнати, щоб перема­цувати побурілі од чаю чашки на здере­в'янілих задирках на цераті, що затуляв пів стола; нема його; і новіший зір, збагачений сумовитим знанням, угледить інакший про­стір оселі, і допевняйся собі, чи тебе ошукано, чи ліки такі дає на зголоднілу пам'ять, - рідніше а-щось прозирне, як ні в жадному рідному домі, цей хатяний простір подо­вжиться, і ти, мов малеча зістарена у напов­неній наїжджою ріднею світлиці, гостинці, готування вгощення, а зір проминав поволі рухливі тіла, не зв'яжеш докупи і зокілька слів у такій мов без стелі найбільшій кімнаті, зір проковзує половину дверей на защіпці, об які батько, бувало, чухав спину і вони деренчали, і там, у кухні, на низькому стіль­чику бабуся, що її привезено полями, аби коротша дорога, з далекого батьківського твоїх батьків села; і час зупиниться, і вгле­диш самотність, саму самотність, що така мила й розпачлива для твоєї осторожілої тями, - там бабуся передивляється й пере­мацує у пелені гостинчики, якісь цукерки, заховує по одному у кишені й кишеньки, загортує у хустинку на вузлик; там бабуся, забута всіма, посеред і осторонь гамору, рухання, і от де вхлинешся жахом самоти, і здогад, що ті гостинчики довгий час по тому аж спурхуватимуть з тих кишеньок і того вузлика на обдарування кожному, кому й гадки тепер нема, як посеред свят і веселощів

20(7) лютого туман і тепло цілий день туман

21(8) лютого похмуро і сонце показувалося трошки тепло сніг розтавав 22(9) лютого зранку мороз похмуро а вдень сонце тихо тепло сніг розтавав ввечері після шостої туман

23(10) лютого морозець похмуро 24(11) лютого вночі вітер вранці мороз міцний і вітер а вдень сонце Рябокониха Сашка

25(12) лютого Сашку Рябокониху о четвертій хоронили мороз вітер сонце 26(13) лютого мороз міцний вітер сонячно 27(14) лютого мороз міцний вітер сонячно 28(15) лютого мороз вітер сонячно 3(17) березня мороз сонячно Масляна 2(18) березня мороз сонячно холодно 4(19) березня вночі вітер сніг покрив землю а вдень сніг розтав дощ цілий день після четвертої туман не видно 5(20) березня вночі сніжок притрусив і вдень йшов після другої вияснилося сонце і сніжок розтав 6(21) березня мороз зранку зійшло сонце ясне після п'ятої сніжок потрусив 7(22) березня мороз а вдень сонце тихо і тепло град Чабанова

291

пророкуються кожному ж усі потомешні віки самотини. Але й мудрість услід, що гірш муки, - не зізнавайся, хай-но покортить; ми позаховуємо таємниці, як то раніш скарби, і такими багачами заживемо на всенький світ. Уже й поводар потурає дорозі на денний світ; часи прощань і уяви присторонюються одвірків, даруючи долоням лиш доторк змарнілої під шарами різнофарб'я деревини, - нам ще й не так намислиться, і це сяєво сіней, ці перестановлені речі, зготовлені до нових трудів, та й не поодиначки, як то коли входив, а гуртом таким, мов символом речизни, і потріск останньої ще не зжарілої галузки в печі з димуватим напливом у простір хати, з та­ким жаданням на сполуку зі світом бездимним, - геть усе так примислено провадить нами, й не через межі, пороги чи засте­реження, а от якимсь ладом і довічною втишеністю, і вимудровує золотаву мисль: не в тобі, у душі чи в думках, а десь впорівень грудей на близько-недосяжній віддалечіні струмує і м'яко куб­литься те все твоє, неналежне й належне тобі, що тобою мудрує і з чим ти у злагоді та невмирущій спілці. От це тобі й скінчення страхів у подорожуванні, і найкоротша й найдовша дорога; висте­жування гріхів, бо перший гріх - слово, бо ж і шляхи наймудріших у плетиві слів і темнощах гріхів; бо ніде, як тут, слово плине за сонцевим сяянням, шемротить, як дощева запона, влягається кожному вигорбку і травині, шелесту і гримкотінню; і час нової мови, і безмовне вглибання у тугу немічності, і сяєво впоперед тебе пульсує, от-от вибурхне: пане полковнику, ви ж бо вернулися на свою батьківщину, задля вмирання з своїм народом пригнобленим, віки дочікуєтеся знов нового рушення; сталося, як ви й гадали: рід на рід, думка на думку, жінка на чоловіка, помисел на дію, книжка на вченість, дух на зброю, - техніку викопано, мотори заведено; чи ми вже там, де й не насниться, не ввиджиться, не сповниться називанням слова.

«Та ти, Юрку, вже третю хату врихтовуєш на проживання мені; а світ стіки музеїв не має, як це тут. А самотини не вмилостивиш ні цею, ані давнішою побудовою; ані найбільшим лихом, що зводить людей докупи, бо все почалося з-оборот світу, - до чого мали б прийти, то те спервовік якось вгніздилося, та й одпрохуй в цих снів будь-котрої провини. А як ти кажеш, що ти такий парубок, як і той, котрий смерть втопив, а не хтів лишатися їден на цілому світі, ще й сам втопився, але ж що це ти живий, а смерті й знаку не чуть чи чого вона зачаїлася; та ти якийсь мотлох робиш, аж не даєш померти й цім переднішим, а ще й собі таку безсмертину наврочив, що хоч

292

що. А як ці світи гунули урозтіч, а ти сам собі гоко всевидке, то це туто стій усякому хто не є та довпоминайся якої крихтини, чи й вона постачить на бідноту вселенську та в науку, як не шукати провини, а все пробу­вати у ній; ти-ж напоумився на втікання з нізвідки в ніщо, то й мені вишукуй тебе з бур'янів та ратуй од вчителів а й наїжджих яких журналістів, бо як ти мову з котроїсь лагідності призвичаїв до втиші й необзи-вання, а гинші мусять страхом ковтати та забалакувати кожнісіньку тінь або яке вору­шіння; та й вже ця госінь тицькає в очі, що й тоді яке щось було, і потом їй госенувати, а ви цим їдним спомином хочте забабрати всяку яка не є госінність і жити в спомині. То я мушу вступацця знанова за тебе, як вступалася перед німцями і совітами, й перед ким хоч, - бо ти щасливий собі, що мав думку середночі, а не міг записати, а інші мудрі ще-но й думка не вродиться а вже біжком каракулі вимальовувати та в світ пускати нечвидні гадки, - чи ж я тебе остережу, чи яким голосом з хащі земної вбізветься звірина й пташина о поміч не знати к якій гадці і помислу; бо вже надхо­дять такі, що їм тра мови жорстокої впроти світів боронитися, бо світи то так собі раз та й навернулися знов, а ти думав, що вже огов де; та й смерть зирить проз води смо­ляні, так хоче вернуцця - та стіки всього, та як вталагуняться в ці тісні без міри долини, кожде про своє та своєю мовою, і де ради дати чи поодиначці, чи юрмиськом їх. Та й вже не так як було, - а смерті плавом зри­нають і погорджують що безмовними, що галасуючими; звірина й пташина собі гин-шим повітряним широм, де-які інші або-хто то ні шляху не знати, ні вширу; гайнують порізно цю вішність, а знаття собі не скла-

Колі свайба у клубі розписували 8(23) березня морозець похмуро і вітер після одинадцятої вияснилось і прохолодно 9(24) березня хмарно і сонце тепло починається піст перший тиждень Шевченка день народження 10(25) березня похмуро сонце показувалось в годин п'ять дощик бризкав Ситничка Марфа померла о другій ночі 11(26) березня мороз вітер холодний вдень сонце а вдень розтало град хоронили Ситничку Марфу 12(27) березня вночі сніжок а вранці і вдень дощ бризкав 13(28) березня зранку мороз а вдень розтав похмуро 14(1) березня мороз вдень розтав град цілий день сонце і хмарилось день народження мій сімдесят сім років Явдошки

15(2) березня зранку мороз вдень грязюка хмарно і сонце один тиждень пройшов посту

16(3) березня похмуро холодно вітер починається другий тиждень посту 17(4) березня похмуро після третьої години дощ бризкав до вечора

293

дуть. А як ти вподобав і не вішність, і не вшир який, а спомином забабрав що-який не є світ і позасвіття, а ще й хочеш усе це тутешнє напоумляти на мудрість невгадну, то де тебе одшукати задля цеї звістки, що ні ті хороми наснілі, ані ці музеї на наше довічне проживання не вгодні передержати: ще-но світ був як світ, і так ці сніги тулилися до віконечок в'яснілих, це ж і ми разом з вами, та й вгріваємося, та такий затишок що землі, що небові, а зіроньки палахкотять аж низом; то то такі зими були, що й звір надбіжить під вікно і не вкраде, а діжде свеї частки; глянь тако вглиб білезного світу, то й пташка здалечини навдиб людиною видається, а що старе, що мале їднаково рушать горою та низом, - ай сонце не згляне, та світла більш, як його всього вкупі може бути; та й я сибі од хати до хати прошкуючи у святешному вбранні та оддаючи забуті в якім хоч світі та ким хоч борги - а людям то ненагадуй, хай-ще пождемо, Богинько, така їм радість, та й передержують тебе в кож­ній хаті вгощеннями на неоддавання довіку боргів; а не похваляться, думаєш, синами навченими, бо ще з-перед усіх голодів та воєн така мудрість навпоїла їден-одньопусінький світ на усіх; стара мудрість вхистилася найрозумнішої голівки, ще й не вгедзькалося всезнання на впоїд щирої душі, не дочитувалися й своїх наймудріших, що ти ними тепер не знаєш як одгордувати, - кажи-но-кажи, як це ті пересичені їжею та вином зосереджуються на якійсь їдній три­вожній думці; а як такий мудрий, то не знав, га, як те вино нам кров'ю видаватиметься, а що їжа, то смаку на неї збудемося. Та й. Але йдім-но далі, - як цей перетишок нам дарувався, як такий, кажеш, цікавий нецікавий час, що й думка спочиває, а це ти типір нашуковуєш час та й місце на подум оден, то-ж якій тій думці вродитися, аж вона вискаженює і в забутих віках найнечвидніший утишок, бо яке там тобі називання чи здогад, як що не візьми, слово там, порух, то те воно й є, а вже ці наймудріші зачали розгадувати, що то таке а за яким звичаєм тяглося, - ото бідота. То ми мали вперш і вдруге, а за яким господом вбернеться і ще той нетленний раз, аж-б не вином і не їжею і нічим ні на смак ні на дух не спо-казалося нам кінцем усього, - то надлазять нові журналісти той з олівчиком той з папіром, хай дитина таланить невспокушенні думочки; а сніг захурделює, а звір скаженіє, а зірка іскрить, так їм навпохваті це устрявання у мир, супокій, ще й лад; встороняється з ослінчиком баба заходжа, тереблячи в пелені калачика та яке яблучко квашене втерте; це тобі політика нова і ракети навзвишні, і інженерія, - аж дитині овстрах визирнути з-під стола, бо батько

294

за чаркою знає ї'дні жарти, а голова Дубовий г-окає що-о ти на ньо-ого кричиш, мо-оже, він буде космона-авт або письменни-ик; вже-е-к, наврочили сибі, що мудрих стало більш як з потреби, а дитина й зізналася б, та боїться, як ця думка злихоманить зосну, та страх довстежити того олівця ще й папіра, страх прокинутись вранці й побачити не-свої слова такими жуками аж чужою рукою. Світ добріє од подуманого і сиротіє од писаного в погорді до нього, бо думка блукає, де хоче, а все дотулиться і пташини принишклої, й зірки доземної, а писаному давай вгрібатися старизни й зазиркувати, як то воно далі буде й що з кого вийде, не хоче так чуманіти за цим згорьованим та неприкаяним, цей час йому нецікавий, це слово нев'ясненне, - не хтять жити тут, вже десь їх в гинших світах вітають, кажуть, ондо в них така мода роз­важатись всим, що де не запорвуть; та й очі кров'ю вбираються, такими купами назбли-жуються, а яке це тут ще жебрацтво на ви-правд їхньої ненажерності; ото де їй-бо розвага, - хоч-що-хоч візьми, й цю твою філологію, то не на те виходить: спро­ваджено ту всю свободу, яка вона там є, щоб вседозволенністю забенкетувати а не де, як тут; ти їм вповідж, яка та доля, а їм їдно історія, історія, а вже-ж як нахизуються, що й рабство перейшли, то хоч у ґвалт, це ж тут жертва на жертві. Дийо ж бо й те, то не будуть, кажи, пінити і донюхуватись, як їх ошукано: хто справдешні раби. Чи то така руїна для них, а чи який страх гонить, що й тут якась думка невгадна зачаїлася, що смерть тут у забавки грається, а людина вільна слухацця або торгувацця, - та так ті торги й подосі, диво назвиш усього: що похорони, що весілля; а ми раді зайшлому і заїжджому, та пробачте та сідайте, бо на