Повинаймувано, де який хлів, де що; хай би жили люди, як нам це рішено збува­тися свого закутка

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Історія України" на тему, 252.31kb.
• Хай пісня лине в синь небес крилато, у мирне небо хай зліта салют! День Перемоги, 17.86kb.
• Жителька с. Куйбишево Тяжкий тоді був час. Мені виповнилося 12 років, а жили ми в Любимівці, 639.44kb.
• Сказка Жили-были две розы. Как жили? Вот так и жили. Родились они на одном из кустов, 20.38kb.
• Хай у віках живе крилате, Благословенне слово – Мати, 54.38kb.
• Библиографический указатель новых поступлений книги, Брошюры, Брайлевские издания,, 336.52kb.
• Масонство на Україні менш усього можна назвати українським, менш усього бо воно відбивало, 240.58kb.
• Удивительные цены, эксклюзивный сервис, сказочные предложения!, 44.66kb.
• В. А. Гоголь-Яновский, отец писателя, 1697.62kb.
• Рекомендації щодо виховної роботи зі студентами, 200.62kb.

278

дригонить, дерева стінам вклоняються, хрес­ти тьмяніють у затінку вихорів, сироти й гнані виповнюються першою й останньою радістю, якої не бувало; бо що дораніш було свято, то те було мука, а вже як дозналися за чужу радість од своїх мук, як угледіли, що всяк свою віру тербічить сюди, що не було ще стільки вір і сект у їднім-но закутку світу, то зачали своїх причинуватих приголуб­лювати, зачали вірити знахарам узосвітнім, - збулися й останньої дужості, запотребували ліку на нерви і душу; і вже не скажеш не­щасні, а - кволі; храм земний і храм божесь­кий стали впритул на радісне спізнавання, бо ще не бувало стіки мертвих, а ще й такої злагоди, аби чути про господню кару й остан­ній суд, аби й Драгуновського дослухатися, які то не віра й не що, а ритуали заволоджу-вали світовим прожитом, як то сталося, що добуло до ніщого, і вже ніщо є все, і тра почи­нати знанова, бо то буде нове й нове, про яке не чувалося; людина збулася в подобі та й образі для нового життя, лиш не ожиття, - то що, набулася, людинонько, за всі віки, здобула пустелю, то це тобі й рай, і що хоч, це тобі досвід; і час остраху вступати до хра­мів, і верем'я сум'яття у кождім кроці і по-думі, - комусь то зостатися, чи цій людині переродженій, а чи які нові понадходять і гейкнуть на ветху людину, всторонись-но, теперички мій час. Люди-кабани зводяться на задні і шорошать вуха на ветху людину, - яке то ЇЇ ще слово буде, останнє чи там пере­достаннє; ветха людина вже не живе, а про-буває у маренні, не зволодуючи своїм су­м'яттям: уже-й-но ступне на межу очищення, а втіха гріховності осолоджує віковою тя­мою, якого б то ще гріха набутися та одтяг-нути на ще котрий вік обіцяне чи привид-жене очищення. Де що не є, що не візьми, а

народження п ять

років

15(2) листопада

похмуро трошки

сонце показувалось

бліде

16(3) листопада

зранку сонце було

тихо похмуро з пів на

четверту почав

дощик бризкати

17(4) листопада

похмуро тепло

18(5) листопада цілий

день туман

19(6) листопада

похмуро цілий день

годині о шостій

почався дощ

20(7) листопада вночі

дощ вдень сонце

хмарилось і вітер

і дощик трошки

бризкав

21(8) листопада

мороз холодний вітер

22(9) листопада

вранці мороз а вдень

сонце і хмарилось

вітер а на вечір

розхмарилось

23(10) листопада

хмарно і сонце

показалось

24(11) листопада

було сонце до другої

години похмарилось

і вітер

25(12) листопада

зранку похмуро вдень

сонце тепло вітер як

весною

26(13) листопада

сонячно і тепло

27(14) листопада

Заговки туман цілий

день

28(15) листопада

похмуро цілий день

а ввечері дощ

29(16) листопада

зранку похмуро

279

все запізно, - дзьобаті залізяні птахи назнижуються; чи хто зійде з мотузяних драбин, або прибули, щоб забрати; земля репається попід храм, і де той староста церковний, аби наклеїв стяжки тонкого папіру, та й ще б якого часу, та й знали, чи тим репам на пострах чорніти, або вони ширш і глибш займуться й проковтнуть цю остачу світу».

«І наймудріший з-попередь двох віків хтів бути ускрізь, а ще й обходити пішака ці землі, ніде не перетримуючись надовш, - та всякому мудрість своя куйовдиться в голові. Храмів набудували, та не своїми словами промовляли, душа перетримувала віру, а го­лова заучувала чужими літерами. Вписано було до книжечок у торбинці, яке то гарне видиме небо, а ще більш гідне споглядання божественне; та й коцюбне зір на віру мудреців, - уже ж то нам споглядати інакшого неба, й не того, й не іншого, бо й небо не те, що перш, і зір сироватиться впритул побуряковілих небесних бри­жів; хто перед ким винуватий: чи той, що хтів бути сином землі і всесвітнім сином, а чи вже ті, що вони вірі його не пойняли, а чи там і слухать не хтіли, а це вже послідні давай донишплюватися, які то мудрощі в торбинках поховано; хто кого перехитрував: що мудрістю хтіли світ заполонити, а чи кровію вмити; аж коли інша мудрість приспіла, - буде вам і не так, і не йнак, а всеїдно не ви­будете ні з того, ні з другого, бо як би не рвали коней, не довкру-жали землі на охорону, а все стати вам і кричати «та люди, та українці, та давайте разом», а мудрість, що в хитрості набулася, одно воркотітиме, що з пана спровадили, а з мужика вже ні; то що кому залишається: як-то сон а чи вже скидаєшся зосну, - ви таким поводарем приступаєтеся невидким, аж мона сказати, що це мати або дочка, і все вказуєте на новішу оселю: ця перша хата й чвидна, і вже готовий зостатися на довічне проживання, але ж сумом таким обповиває, що ти сирота, а ця хата ще більша сирітка; то ви аж мов хитрувато припроваджуєте до іншого світу, а-ж то не світ, а знов хата, тіки як це, що видко одразу й першу кімнатчину, і зразу тако од якогось боку світа стовпів зо два високих вкопаних, а між ними заміт уже вибрано, - що то як хата покинута; і вводите мене своєю волею в іншу кімнату, а там просторіше й викше, аж радість впевняється, що от у такій хаті б жити; та й то ще не все, - й третя, й четверта кімнати мені втворяються, і от у тій четвертій і дух забиває; от де радість самотини і місце для подумання найголов­нішого; а що там од того рогу кімнати знадвору вибрано, то го-й, - не те біда, глини трохи й соломи; і дивно тіки од того, як це

280

знадвору показує, що вибрано простінок, а зсередини хати ані дірки тобі, ні знаку на яку хоч хоч дрібну руїну, - і так десь заблагаєш ласку невгадну помислом про відбудову, й уже тобі видко і меблю, й на стінах десь-то угледжуєш то рушничка, то картинку, але й не скажеш, буцім бачив що, от затишок віко­вий, сідай та й живи; аж-но напрямишся виповнити намір давнезний, а вже чиясь йнакша хитрість перестереже тобі видиво, і де ж то взяти такенного поводаря, та хай би змудрував цей утишок на безвік, - як не так, то хочай уві сні приписав до найтихшої оселі; але й так, що поводарів до хороби, а бажаючого на поселення і з гасником не найдеш; і блукають поводарі поза хоромами, усе на якісь нові землі та пустоші нагукують, бо того вони й поводарі, що їм так назначено, це буцім їх професія; от є поводарі, то їм дай ще й роботу, а поселяни у сни ховаються, та такі доріженьки собі з пам'яті вишуковують, щоб хоч що, а дай у спомин якийсь верну­тися та згледіти погублені оселі так, як не ба­чилися вони тоді, коли ще й оселі були як оселі і проживальці нікуди а й не збирали­ся, - то бог снів пам'ть дарує на усе нові блу­кання, а бог будівель, хоромів, осель вказує на яку діромаху, простінок незатинькований, а бог пам'яті й собі напучує на радість спіз­навання осель ув новім образі; а поводарі знають їдного бога та й їдну дорогу, і то в них така віра, що й не здумай рухнутися в котрий бік, - вава буде; то так собі світ поділяється на подорожуючих, а й тих, котрі хтять хоч у снах добудувати недобудоване, підрихтувати зруйноване, і як доходить до кута, то враз як бахне, як заволочить, як вив'яже літерами такими, що хоч і кричи зі сну, а воно стримітиме й довше, вже коли й снів одсікуєшся, - політика абощо; та й тобі

а вночі всю ніч дощ

йшов

30(17) листопада

цілий день похмуро

1(18) грудня хмарно

сонце трошки

показувалось і дощ

бризкав маленький

2(19) грудня...

5(22) грудня вдень

похмуро і сніжок

пролітав вночі дощ

6(23) грудня мороз

холодно

7(24) грудня

Катерини мороз вдень

сніжок перший тихо

сипав і вдень сонце

було

8(25) грудня сонце

і мороз холодно

9(26) грудня вітер

мороз і сонце

10(27) грудня

похмуро мороз

о четвертій проясніло

11(28) грудня

похмуро після другої

показалось сонце і

заховалось а сніг

почав розтавати

13(30) грудня

похмуро дрібний

дощик сніжок розтав

Андрея Вові день

народження

14(1) грудня мороз

похмуро

15(2) грудня цілий

день туман волого

холодно

16(3) грудня Сави

зранку туман після

третьої вияснилося

17(4) грудня Варвари

свято похмуро після

дванадцятої

вияснилося

15(5) грудня помер

Косигін зранку мороз

після одинадцятої

281

ошуканство, і винуватість, і що кому лишається, - смикнешся де іншого сну, вволено буде й цю твою волю, надішлюється таке зовсім інше словесне видиво, аж мов видряпане у закутку новішої оселі, де вже ніколи а не зажити нових часів, і чиїмсь тлустим голосом, усім таким видом потворячим нашепчеться упосередь найдовшого сну - історія або-що подібного за літерами хвостатими, і скаже уже й не голос, а сама постава високодерев'яна, що історія це й є історія, і поки розказуєш її або зчитуєш, та ще й уміло, то все, про що ду­маєш як про живе й невмируще, радіє, от які то предки були добро­дійники, і поповсміюється з усього недоладнього, гадаючи так собі, мовляв, ми позбулися й недоліків, нагадай-но ще щось нам на втіху, - то що ж, хіба важко в'явити, була хата й не стало; і от з цього всього невгодного мовби такі епопеї вроджуються, хто їх тамечки випо­відає, але так заховують хоч яку втрату, нагадують про таке життя, що йнакше і не назвав би, як трагедія, а все, що довкола, мервиться їдним нагадом, що все вже перебуло, пережилося, називай-бо й історією, і дальш тобі ходу нема, приреченість така, нагадують сто­рінки епопей, і сам собі втишуєшся у думці, що це ти такий убивця, раз наважившись викликати у спомині образ неіснуючої хати, відразу зачинаються суди і процеси, надлубують таких подробиць, що за ними вже й не вгадати, як то воно насправді було, а тобі ставати таким підсудним, що всяка подробиця, чи вона була, чи вигадано її, робиться підставою для повсякчасної пімсти, вневолює тебе висновувати усе понищене, і чим більш знаєш, яке воно неіснуюче, то більш важить для тебе і для суддівства, і знаєш, яке злодійство й злочинність, як винищить воно заздалегідь те, що намарюється літерним плетивом, гадай, майбутнє; такий то ти винуватець, а ще ж і втіха, що хай-но спробують одшукати, бо цій добі не так те одшукання, як самі пошуки, - бо й винуватець цікавіший суддям, ще більш завдає їм збудливості, як невловний, ось наче й він, і нема його; бо не так він сам, як те, що він є, як те, що суддівство почуває свою потребизну, - а, боронь-боже, просочиться звістка, мовляв, і епопею викінчено, і винуватець-позивач одкличе свій позов, от-то де лиховина, а їм дай все нових подробиць і доказів, вони готові й світ затьмарити безкінечним допитуванням, і вже в архівах суддівства він не такий собі позивач, а справдешнісінький винуватець, і що ж йому лишається - а рятуватися втечею у спосіб чистого, не потьмареного вигаданими подробицями спогаду; а й куди ж то позивачеві діватися, як він уже такий позивач і такий винуватець, а ще ж і натякає, буцім може

282

такого вчворити, а таких епопей нарозка-зувати, - то він знає собі такі закапелки, у таке сніння всторбучиться, що тому суддів­ству ввік не дістатися. І хай тамечки пово­дарі нашіптують, що й це безвихідь, а всеїд-нак впиняєшся попри цих стовпів оголених, аж сучки такі свіжі - хазяї знали рубати липи на горбах, то ого який заміт лисніє й дотепер, - архітектура, напоумляє бог хатів; ти невбачний сам собі оглядач величних стовпів, між якими не видко просвітку, але добре знати, що ні заміту вже, ні рештків глини, та й ні покрівлі, - такі лишки зми­нулої архітектури, кістяк для нового муру­вання, і десь поза цими стовпами доглед-жуються все ж існуючі затишні та встатко­вані хороми, до яких приступу ніяк нема; от зайшов би з причілкової стіни, та й було б тобі все те, що привиджується з боку оголе­них стовпів, - але ж диви-но, настаруєшся на ці пришти, оповіді, епопеї, і знаття ж, що жодної не вповіси доладньо, що більшість найцікавіших епопей людство не має змоги прочитати й дотямити, а тобі все надси­лаються оці архітектурні видива, аби завба­чити твої марні зусилля на виповідання абудь-якої епопеї, та щоб вона була така, як ця насніла архітектура; вже й поводар той невидний явиться тобі вкраю вулички чи під якою стіною лікарняною як рятунок од все вглибаючих снів, бо самотні блукання цими руїнами віків вікезних от-от приштов-хнуть до якогось оясненого та спорохня­вілого закапелка, де мусиш звідати такої насолоди у страсі, про що не здужаєшся не те що оповісти, а й собі пригадати, - од того страшливого солоду й прокидаєшся; цим разом зовстрінеться тобі й Драгуновський у геть змерхлому а й затишному костюмчику, і буцім вам рушати од якогось музею урвис-

розтавало Сави

і сонце і хмарилось

19(6) грудня мороз

похмуро Миколи

свято 20(7) грудня

похмуро дощик вдень

бризкав до вечора

21(8) грудня зранку

маленький морозець

після першої сонце

показалось і швидко

заховалося морозець

а на вечір похмуро

22(9) грудня зранку

похмуро вдень сонце

показалось похмуро

Косигіна хоронили

Олексія

Миколайовича

23(10) грудня

похмуро трошки ясно

тепло

24(11) грудня

похмуро сонце

о другій трошки

показалось бризкав

дощик трошки

ввечері

25(12) грудня ясно

і хмарно вітер

26(13) грудня ясно

і хмарно

27(14) грудня зранку

похмуро сонце трохи

і хмарно

28(15) грудня хмарно

сонце вияснилося

з першої і морозно

прохолодно

29(16) грудня зранку

похмуро вдень сонце

показувалося вітер

і хмарно

30(17) грудня

похмуро ввечері

дощик бризкав

дрібненький

31(18) грудня зранку

похмуро а вдень

сонце було а після

обіду похмарило

283

тою гуличкою, чи то місто таке а чи село в місті, і так кортить дові­датися про його батьківщину, от наче аж виправдовуєшся за ті таємні сни, а він одкаже м'яко, аж боком ступаючи, що яка там батьківщина, не був, нікого тамечки нема, все заорано, хіба ж ви не знаєте, Сталін дав вказівку знищити хутори; і враз кортить втулити щось такого веселого та втішального, бо шкода, це чоловік, у якого хати не стало, - от прикупити б якусь халупчину оддалік світу й вовтузитися біля неї, таке мов-бо в інших, що як хатина, то це тобі й хутір; аж коли серед цього вечірнього просвітку з сумовитою доли­ною низом візьме й вродиться мовчазна, аж пустельна ніяковість; і погляду того за скельцями не уздриш, мов відсутність погляду, зору - тінь здогаду про недоречність питання, про безглуздість загалом існування; або ще й не так навіть, - швидкіша хода і показування небаченої архітектури, доладне таке вповідання, хто як оселю будував, і скільки на що пішло, зупиняння перед найвишуканішими архітектурними спорудами; десь-то так віки перетримуються що на цих солом'яних вишмульгах, а й що на цеглових вежах, таких мовби церковцях незнарошних, - зминають намарені містечка, городища, і м'якіша хода попри збережені та обсновані дротом стовпці церковної огорожі впритул городів приводить до інших пагорбів щемливо пригадного ландшафту, ветхі одежі вікового поводаря дарують познаку не вертання і напомину, аж-но приблукування до загубленого в ще одному світовому закутку обійстя, назови хоч і архітектурою, де щось таке збулося без назвиська й оприкметнення, та вже без тебе; ти вільний собі оглядати й спізнавати, аж вимовляння зокола тебе готове зізнатися хитруватим осмішком: кажи-но, який ти мудрий, тернися запорошеним плечем цих-о стін, і чи твоя мудрість такенна втишена, як і туто, бо час, що на нього ти ґави ловив і дармував щокожен свій подум і здогад задля його приближення, тут оскнів і зосторонився дивакуватим зором у своє нутряне мерехтіння, - бликше тобі до спокою віри побіля збулого світу, впритул осяйного світовища; хочеш ти дальшого подорожу­вання на поклик здогаду про найдальшу пустелю; вдоволишся цімома верховіттями й долом, що не знати, де верх, а де низ, таке просторовище на безмір; то поводар озирнеться з прочину дверей, з тьмяного лиску скам'яніло-полушпленої фарбизни одпроти лиску зволохатілих виноградних лоз з таким аж веселішим нагадом: тутечки тобі скінчення історій і самої історії, хоч, то наслухайся безгоміння всього, чому назви а не складеш; сміхами й сміхами здобувай собі право вступати у символ доконаної самотності, та не

284

самотини, - тт-дс-бл-пдлн-тт-дс-бл-крсн-пнн-тт-вн-пл-д-змл-прпл-ст-ст-пдлн-ст-ст-крсн-пнчк-т-взмс-бк-скч-сб-скм-скч-п-дн-бр-двк-скр; верховіття сіней пристарчують задих втишенний на змалілі речі світу, - тут вони собі захазяйовують мир і розум; та й знатимеш - лезо коси і радість павукової оселі, граблі зі смарагдовою сіниною в трі­щинці зуба, шкарбани на сірих кахлях попід драбину, і пучок деревію на цвяшку вповіс віконця до комори; і зусмішлива вповідь поводаря, що та з яких часів і кому що на­лежне, - бо і в такого дядька була ж мати, а невістки їй неохочість була, а свої ступи та прядку все виставить, що невпрохід у які хоч двері, а, хрань-боже, невдогод який, шукай матусю й по сусідніх селах, - намандюри-ться, буцім хату її затоплює ціми ставками, а вона знала річечку, та очерет, та кладку, та верболіз; а це ж нові води наглинули, нове все, і бійся стати білля попрати, бо вже з ружжом чорний костюм закрадеться, а де-то, бабць, закидушка, а державну рибу лови-и-ити; то їй типір де не ткни світом, усе хата рідня стовбурчиться, травичка не діжде її серпа; веди мене, сину, до меї хати, бо цих злодіїв стіки, що вдираються у віконечко, а виходять дверми, ще й скобля умнуть такеч­ки, як ніхто й не був, - перетрусять лахи, сірниками насмітять, лиш горілки не тро-нуть, такі розу-умні, тавра нема де ставити, рук не старчає одрубувати; ввесь світ їй домівка; та матері розуму збуваються, а сини винуватцями стають, бо не тіко віру й право не одстояли, а й впроти цих гемонів неспо-мічні, - то ти знай право вступати в пустель­ні домівки, ще й віру таку на свою радість нещасну: була ж собі хазяйка на все село, а хата така, а подвір'я, мов намальовані, та й Досі скажуть не йнакше як баба Мальованка;

1980

2(20) січня зранку

хмарно мороз

маленький а вдень

сонце і вітер

3(21) січня зранку

міцний мороз а вдень

сонце і вітер

Буликинша померла

ввечері

4(22) грудня о

дванадцятій ночі

вітер а вдень хмарно

і сонце вітер

5(23) січня зранку

похмуро тепло

морозець з третьої

сніжок і до вечора

йшов

6(24) січня Святий

вечір вночі дощ вітер

мороз холодно вітер

і сонце

7(25) січня Різдво

мороз міцний зранку

сніг

8(26) січня мороз

вітер холодно другий

день Різдва

9(27) січня мороз

міцний вітер Вови

день народження

третій день Різдва

10(28) січня мороз

вітер

11(29) січня холодно

мороз

12(30) січня зранку

мороз а вдень

потепліло сонце було

16(3) січня зранку

морозець а вдень

похмуро і розтало

17(4) січня похмуро

і холодний вітер

18(5) січня зранку

морозець був з

десятої розтав і

почався град Голодна

Кутя

19(6) січня морозець

вночі сніжок

285

усе нове й нове цим світом заворушує, але то кажуть, буцім що-часу нова людина виплоджується та й нового світу настарчує, та й де ж то ти бачив аж таке старе, аби воно на згоду напоумляло, - усе старим потурають на втіху новішому; ото де розум, ото пам'ять на безпам'ятство, - та й так заквашено на їдному й другому, аж радість навскаженіло піною вибулькує: то не ми, нам стороною пройти й зачепитися слухом чи зором; ще ого-в скіки йти, бо нам пустелю давай, а древнощі й чужі знадобляться, а ворога серед своїх одшукаємо, та й матимем на впочин знов нового світу», -

і сни вже не ті, як то перш; таку дисципліну давало страхами наздоганяння, вберігало і в цьому житті од спокус і наруги; ринеш на долоню від поверхні землі просторовищами містечка, а шляхи долання осяжніші в'яві, бо глянь, скіки там перейти од закутка аптеки й до церковної брами, а звідти попри емтеес та низом сошею вже й школа, - а ті мотоциклісти на відстані страху, і тобі не втекти, ані їм не наздогнати; не так хіба й решта снів. І вже пережиті страхи вступаються з життьових шляхів, а от радість яка чи там насолода все не являються хоч би на крихту, як уві сні. Бо страх видов­жується видивами у далечінь історії, вибахмачується начутим і зчитаним, і вже таким бабиськом теліпає; а радість і насолода тербічаться тако передом, накивують до майбутнього, - то де ж наздогнати. Як сни, то й що хоч улягається сталка за сталкою, урівноважують душу з світами; аж це вже приперло до урвиська часу, - струснуло не лиш землею та небесами; попливло хмаро­висько зсироватіле, рука хапається за деревце, ріг хати, і тра пере­стояти у муці паморочення, якусь-то тягучу гадку виснувати з примерхлих віків. Такими мов телефонами висячими обцятковано завхатню стіну, і якийсь-то з'єднаний стримлячим з-під крокви дротиком із невидкими світами, і зашелепотить у трубці невгадною мовою, шкабарчастими підголосками, як-то і в маленстві, коли набалакуєш і собі у радівну тарілку, щоб десь і тебе почули серед цієї зсамотинілої наповненості. Час такий високосний, аж речі маліють й здитиніло насторожуються, а як то ти рухнешся, яка твоя думка надалі буде. Не спання, а колисання у безвісті, - випрохуєш сну такого, на хоч невзбулість, на хоч якусь втишеність, аби це життя й далі греблося, одслонюючи тобі далекішого чогось; от би й ще день прожити; та перестановляються світи, і вже при тямі, стряхнувшись безсонного сніння, добачиш: і речі збунтувалися, що де мало своє місце, випручується в інакшій подобі й геть не там. Змовчалість живизни і примовляння незрушного, - такі тобі