1. Основні концепції політичної думки Мислителів Стародавнього сходу

Вид материалаДокументы

Содержание


54. Політичні конфлікти: виникнення, функції, типологія, методи подолання.
Архітектура виникнення та технологія гасін­ня політичного конфлікту.
Парламентська криза
Шляхи врегулювання конфліктів.
Природа та основні джерела походження соціальних конфліктів.
Національно-етнічний конфлікт
Політичний конфлікт
Конфлікти ресурсів
Конфлікти цілей
Конфлікти цінностей
Етнонаціональні спільності як суб'єкти політики. Особливості міжнаціональних відносин в Україні.
Етнічна група
Стан і характер міжнаціональних відносин
57. Політика і релігія
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Консерватизм


В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібера­лізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свід­ченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосе­редня його поява була викликана необхідністю захисту націо­нальних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі­каторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія Русів» (1818— 1822 pp.) — полемічна праця з виразним антиросійським спря­муванням.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П. Скоро­падського (1918), необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політично­му середовищі. Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційни­ми для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917—1920 pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консерва­тивної концепції — очевидно, найціннішої складової доробку української політичної думки.

Найбільшим і найвпливовішим представником українсько­го консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський (основні праці — «Україна на переломі», 1657—1659; «За­мітки до історії українського державного будівництва в XVII-м столітті», 1920; «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українсь­кого монархізму», 1926).

Провідними цінностями політичної філософії В. Липинсь-кого були держава і нація. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», — таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держа­ва», В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної ук­раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалеж­ній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою — монархії англійського взір­ця. До такої форми правління як оптимального способу органі­зації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проана­лізувавши три методи розв'язання проблеми державного бу­дівництва: демократія з республікою; охлократія з диктату­рою; класократія з правовою — «законом обмеженою і зако­ном обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу­мів нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією — необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією — владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність — релігійну, регіональну, полі­тичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) — єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класовоі ознак, та залученні до тво­рення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньопо­літичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільст­ва; християнська етика — ірраціональний чинник, що має спри­яти процесові державотворення.

Усіх. трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона­лізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових мето­дів організації суспільних відносин, що спиралися б на пред­ставництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про­цесі.

Після другої світової війни консервативний напрям не на­був значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-их pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну тради­цію української політичної думки для обґрунтування своїх іде­ологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП


54. Політичні конфлікти: виникнення, функції, типологія, методи подолання.

Політичний конфлікт(від лат. conflictus - зіткнення) -зіткнення, протиборство різних соц.-політ, сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політ, статусу, а також з політ. перспективами розвитку сусп-ва. Суб'єктами П.к. виступають індивіди, малі й великі соц. групи, формально організовані в соц.політ. орг-ції або в політизовані соц. рухи. В основі П.к. лежать соц.-екон., етнічні й політ, суперечності (об'єктивно властиві будь-якому сусп-ву.) Особливо гострих форм П.к. набувають у кризові й перехідні періоди розвитку сусп-ва та людства.


Виділення П.к. в самостійну проблему і напрям зх. політ, науки припадає на серед. XX ст. З тих пір політ, конфліктологія стала одним з найважл. розділів зх. теорет. і прикладної політології. На сьогодні зх. вченими глибоко досліджені причини і специфіка П.к., його роль, місце і функції в сусп-ві, умови й передумови виникнення, стадії розвитку, попередження і методи вирішення, розроблена їх типологія. Особливого поширення й популярності набули концепції: «загальної теорії конфлікту» (К.Боулдінг), «позитивно-функціонального конфлікту» (Л.Козер), «конфліктної моделі суспільства» (А.Дарендорф), «теорії принципових переговорів» (Дж.Бертон, Р.Даль, Р.Фішер, У.Юрі), «міжнародного конфлікту як особливого різновиду соціального конфлікту» (Б.Броді, К.Дойч, Ч.Макклелланд, Р.Патнем, М.Херманн.) Серед концепцій П.к., які претендують на універсальне застосування, важл. місце посідає «загальна теорія конфлікту» К.Боулдінга, котрий конфлікт визначає як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій і кожна прагне зайняти позицію, несумісну з бажаннями, інтересами ін. сторони, що разом з тим не виключає необхідності подолання чи суттєвого обмеження конфліктів. Відповідно до «конфліктної моделі суспільства» Р.Дарендорфа, будь-яке сусп-во постійно змінюється, соц. конфлікт всюдисущий, його потрібно вивчати і намагатися вирішити.

У суч. зх. політології великого значення надають аналізу різновидів і структури П.к. як основи для розробки методики його вирішення. Структура П.к. складається: з умов його виникнення і протікання; учасників, сторін П.к., їх дій щодо досягнення своїх цілей та їхнього рівня, що відображає їх силу і становище у політ, системі сусп-ва; засобів і способів, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації; уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося в її учасників і третьої сторони (нейтральних, незацікавлених і зацікавлених суб'єктів); характеру конфлікту; його просторово-часових параметрів; етапів та інтенсивності протікання; наслідків і результатів. Амер. політологами розроблені різноманітні методи вирішення П.к. Виділяються: метод «ухиляння» від конфлікту (зникнення з політ, арени, ухиляння від зустрічей з противником та ін.); метод підміни конфлікту (переміщення в ін. площину); метод кон4)ронтації (жорсткі, «революційні» рішення); метод відкладання (тимчасова поступка сильному опонентові); метод консенсусу сторін на основі зближення їх позицій через посередника; метод третейського арбітражу; метод переговорів (найбільш поширений і перспективний спосіб вирішення П.к.). Сучас. методика втілення останнього способу - «теорія принципових переговорів» - полягає в тому, щоб вирішувати політ, проблеми на основі їхніх якостей, тобто виходячи із суті справи, а не з торгів з приводу поступок тієї чи ін. сторони. В основу принципових переговорів покладено такі принципи: відмова від ведення позиційного торгу і зосередження на інтересах, а не на позиціях; використання об'єктивних критеріїв; пошук взаємовигідних варіантів; розмежування між учасниками дискусії й обговорюваними проблемами; м'яка, вміла тактика взаємодії з протилежною стороною і підключення в разі потреби до них третьої сторони.

У разі виникнення П.к. для його благополучного вирішення необхідно, по-перше, локалізувати конфлікт, чітко визначити його межі, тобто не допустити включення в нього додаткових факторів. По-друге, потрібно запобігати спрощенню проблем, які послугували підставою П.к., їх дихотомічній трактовці. Учасникам П.к. важл. вийти за межі конфліктної ситуації на рівень метапринципів щодо неї, розглянути її з точки зору спільного, що об'єднує обидві сторони: гуманізму, демократії, прав людини і т.ін. По-третє, не слід допускати втрати часу у вжитті конструктивних зусиль і заходів, оск. час у вирішенні конфлікту є одним з вирішальних факторів. Втратити його - означає в подальшому мати справу не лише з П.к., а і з його наслідками, які можуть бути значно небезпечнішими за сам конфлікт.

Архітектура виникнення та технологія гасін­ня політичного конфлікту.

Конфлікти стають реальністю після стадії свого назрівання. Суть цього процесу полягає в тому, що до наявних передумав конфлікту при­плюсовуються ще і додаткові фактори, які заго­стрюють протиріччя та роблять сутичку неми­нучою. На цій стадії конфліктуючі сторони усві­домлюють несумісність своїх інтересів і розг­лядають одне одного як перешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують, що зберігати status quo не можливо і приступають до активних дій. Такий стан взаємовідносин між суб'єктами називаєть­ся конфліктною ситуацією. Для безпосеред­нього початку конфлікту потрібний певний сти­мулюючий фактор, який при нормальній ситуації не викликає рішучих дій. Така обставина є при­водом до конфлікту. Після нього конфлікт всту­пає в свою активну фазу.

Схожим явищем в політиці виступає полі­тична криза або кризова ситуація. По своїй суті є переломом у функціонуванні політичної системи, розлад попередніх взаємовідносин між правлячою групою та підпорядкованими соціальним прошарками. В результаті кризи політична обстановка характеризується різким посиленням недовольства широких соціальних верств діями правлячої групи. Будь-яка полі­тична криза може перерости на конфліктну си­туацію.


Види політичних криз

Урядова криза виражається у втраті виконавчою владою контролю над ситуацією і вирішується перестановками в уряді чи його повною відставкою.

Парламентська криза — це така зміна співвідношення сил в органі законодавчої влади, коли він стає неспроможним приймати рішення чи його рішення розходяться з волею більшості громадян держави. Така криза до­лається. як правило шляхом розпуску парла­менту та призначенням нових виборів.

Конституційна криза означає фактичне припинення дії Основного Закону держави. через втрату його легітимності. Така кри­за вирішується звичайно шляхом прийняття нової Конституції. Вона може проявлятися також у незмозі парламенту прийняти Конституцію через протистояння в самому законодавчому органі чи нереальність зaпропонованого проекту тощо. У першому випадку проект може бути винесений на референдум, може бути розпуще­ний парламент, чи прийняття Конституції відбудеться шляхом владного рішення з боку виконавчої влади або голови держави, залежмо від повноважень останніх, у другому — подаєть­ся новий проект.

Зовнішньополітична або міжнародна криза пов'язана з розладом сис­теми відносин держави з однією або деякими державами в результаті посилення протиріч між ними та загрози переростання у відкритий кон­флікт. Наразі неврегулювання такого конфлікту мирним шляхом він може перерости у війну.

Соціально-політична або загальнонаціональна криза — це яви­ще, що впритул іде з революційним вибухом. але не тотожне йому. Це поворотний момент в розвитку суспільства, що не обов'язково веде до зміни правлячої еліти чи групи. Вихід s нього може бути знайдений шляхом перестановок всередині правлячої групи, коригування політич­ного курсу, без відхилення від основної лінії та не порушуючи балансу сил.

Шляхи врегулювання конфліктів.

Як відомо основною причиною виникнення конфліктів є нестача матеріальних благ. тобто безконфліктне суспільство мусить складатися з осіб. економічні потреби яких повністю задово­лені. Як показує практика суспільство такого плану побудувати неможливо і непотрібно. Тобто можна прийти до висновку, що в суспільстві завжди існуватимуть конфлікти, можна лише говорити про умови та шляхи зниження їх гостроти.

На практиці існує різні шляхи виходу із конфліктних ситуацій, але всі вони зводяться до наступних чотирьох: 1) заперечення, замовчу­вання наявних конфліктів; 2) застосування репресивних заходів відносно конфліктуючих сторін; 3) здійснення реформ, покликаних частково ліквідувати передумови, що призвели до відкритої сутички; 4) спроби корінного вирішення конфліктів шляхом усунення їх безпосередніх причин.

Перші два методи звичайне застосовуються на ранніх стадіях конфлікту, але. як правило, не дають позитивних результатів, оскільки через деякий час вони знов з'являються через незнищення причини протистояння. Найбільшу пере­вагу має метод досягнення компромісу за учас­тю третьої сторони чи без неї. Такий шлях спра­цьовує за умови наявності у конфліктуючих хоч аби-якого спільного інтересу та неантагоністич­ного характеру конфлікту. При застосуванні такого методу конфлікт не вичерпується, в ли­ше ставиться у такі рамки, щоб на його хід мог­ли ефективно впливати представники владної еліти.

  1. Природа та основні джерела походження соціальних конфліктів.

Природа та джерела:
Соціально-економічний конфлікт. Виникає внаслідок незадоволення існуючим економічним становищем, погіршення порівняно із звичним рівнем споживання й життя (реальний конфлікт потреб), гіршим станом, вищим порівняно з іншими соціальними групами (конфлікт інтересів).

Національно-етнічний конфлікт. Спричиняється проблемами державного суверенітету, вирішенням територіально-статусних питань, міжклановими суперечками тощо.

Політичний конфлікт. Пов'язаний зі свідомо регульованими цілями, спрямованими на перерозподіл влади. Для цього має бути сформована нова політична еліта.

Існують дві точки зору на природу конфліктів: ресурсна та ціннісна. Ресурсна базується на матеріалістичному розумінні конфлікту, який завжди розгортається за суттєво значущі засоби життєдіяльності; ціннісна— на системах цінностей, вірувань і переконань, несумісних принципах суспільного устрою, взаємовиключних культурних стереотипах. Звідси постає класифікація конфліктів.

Конфлікти ресурсів. Причиною їх є обмеженість ресурсів (економічних, матеріальних та ін.), що існує практично завжди. Саме у зв'язку з розподілом ресурсів і виникають суперечності.

Конфлікти цілей. Як правило, це позиційні конфлікти. Вони виникають, коли сторони, що виконують одне й те саме завдання, займають різні позиції, переслідують свої цілі.

Конфлікти цінностей. Спричинюють їх певні цінності різних індивідів та соціальних груп щодо значущих аспектів соціального життя.

Конфлікти комунікацій. Передумовою їх є або недостатня передача інформації, або її викривлення.
  1. Етнонаціональні спільності як суб'єкти політики. Особливості міжнаціональних відносин в Україні.

До етнонаціональих спільнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група.

Етнос - давньогрецький термін, що етимологічно означає „народ”, „плем'я”, „зграя”. „Етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав.

Етнічна група - спільнота людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та інши­ми ознаками. Важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно.

Народність - це історично сформована мовна, терито­ріальна, економічна і культурна спільність людей, яка пере­дує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народ­ностей істотно відрізняються. На відміну від нації у народ­ності немає промисловості і відповідно - „свого” робітни­чого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно-аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народність, як правило, менш численна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Націю - історична спільність людей, яка має наступні спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову.

Поряд з ком­пактно розселеною в межах певного територіально-політич­ного утворення основною масою осіб однієї національної наявні особи цієї ж національності, які проживають за межами даного утворення. Ці представники складають національні групи.

Стан і характер міжнаціональних відносин прямо пов'язані із проблемою консолідації української нації.

Є сукупність чинників, які ускладнюють процес міжнаціональної взаємодії в Україні, і сприяють виникненню специфічних проблем. Насамперед це проявляється в декларативній формі деяких положень українського законодавства щодо прав національних меншин та відсутності дієвих механізмів їх реалізації.

Перш за все, український соціум є диференційованим етнічно й лінгвістично. Україна, як вже зазначалось, держава з поліетнічним складом населення, в якій за даними Всеукраїнського перепису населення, проживають представники майже 130 національностей.

Ще одним фактором диференціації українського населення є його лінгвістична структура. Цей фактор безпосередньо пов'язаний з наявністю великої кількості представників російського етносу в Україні, адже зараз в Україні існує білінгвізм, тобто існує дві мови на яких розмовляє більшість населення - це російська та українська. Специфічною особливістю етнонаціональної ситуації в Україні є розбіжність етнічної та етнолінгвістичної структур її населення. Тобто самовизначення етнічної приналежності не завжди збігається з ідентифікацією за мовною ознакою.


57. Політика і релігія

Проблема взаємодії політики і релігії — одна з найдавніших в історії людства. Науковий підхід до пояснення особливостей їх співіснування розпочався лише у другій половині XIX ст., коли політологія і релігієзнавство сформувалися як самостійні галузі науки зі своїми предметами і методами. Нинішній суспільно-політичний розвиток людства засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав і людської цивілізації.