Geum.ru

1. Основні концепції політичної думки Мислителів Стародавнього сходу

Вид материалаДокументы

Содержание


Політична опозиція
Партійні системи: специфіка побудови та функціонування.
36. Особливості формування партійної системи України
Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності
37. Громадсько-політичні організації та рухи
Громадсько-політичні організації
Громадсько-політичні рухи
38. Лобіювання в політичному житті суспільства. Особливості лобізму в Україні.
39. Вибори в політичному житті суспільства
За територіальною ознакою вибори бувають
За обєктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються
За часом проведення вибори поділяють на
За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають.
З огляду на правові наслідки вибори поділяють на
40. Моделі виборчих систем
Мажоритарна система
Пропорційна система
Змішана система
41. Особливості становлення виборчої системи сучасної України(нехороший вопрос)
42. Теорія еліт та елітарного правління
...
Полное содержание
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Політична опозиція — це легальна форма протистояння й протидії офіційному політичному курсові, що передбачає можливість і здатність здійснювати контроль, висловлювати позиції й впроваджувати альтернативні пропозиції.

Опозиція як політичний інститут

1 - Протидія, протиборство, опір певній політиці, протистояння певній політичній силі, інституту, рішенню. Найчастіше протидія урядовому курсу правлячої сили.

2 - Формулювання, висловлення та узагальнення інтересів соціальних груп, що залишились поза увагою уряду.

3 - Організована, конструктивна критика владних інститутів.

4 - Внесення альтернативи офіційній політиці.

5 - Здійснення контролю над діяльністю влади шляхом безпосереднього впливу на процес законодавства, через можливість набрати необхідну більшість проти уряду, безпосередній контроль міністерств, комітетів, відомств тощо.

6 - Спрямування існуючого в суспільстві невдоволення владою в демократичні, цивілізовані, легітимні форми замість ірраціональних, руйнівних дій.
  1. Партійні системи: специфіка побудови та функціонування.

Партійна система - сукупність політичних партій, існуючих в тій або іншій країні, незалежно від того, зізнаються вони діючими законодавчо або ні.

Побудовата функціонування:
  • біпартизм - система, в якій визначальну роль відіграють дві основні політичні партії, які, перемагаючи на виборах, по черзі приходять до влади (США, Великобританія, Канада);

 “двох з половиною партій”, коли жодна з двох найбільших партій не може отримати більшості в парламенті й одна з них утворює коаліцію з третьою для формування уряду (типова для сучасної Німеччини);

 поліпартизм - три і більше партій з приблизно однаковим за кількістю електоратом, жодна з яких не здатна на тривалий час одержувати підтримку більшості в парламенті й змушена формувати урядові коаліції (Італія, Бельгія, Франція, Данія та ін. країни).

Партійна система - це спільність взаємозалежних політичних партій, що прагнуть до встановлення, утримання і здійснення влади. Партійні системи об'єднують ті політичні партії, що справді виробили і дотримуються загальних принципів боротьби і взаємовідносин, дозволених законодавчими актами. Тож функціонування політичних систем напряму залежить від функціонування партій, тож функціонування систем є діяльність партій в процесі формування власної системи правління суспільством.

36. Особливості формування партійної системи України

Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою. Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".

3. Етап передвиборчий - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

5. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

6. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

7. Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою.

9. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

10. Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

11. Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу. Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ.


Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій. Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

• у багатьох з них відсутній свій електорат;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.

37. Громадсько-політичні організації та рухи

Після партій найпоширенішою формою політичної участі в політичному, економічному житті є громадські організації, рухи, спілки та асоціації.

Громадські об'єднання функціонують у певній атмосфері, яка формується суспільством. Ця атмосфера стимулює або гальмує розвиток громадських об'єднань. Визначальний вплив на ці процеси має тип політичного режиму. Зокрема, за тоталітарних режимів громадським об'єднанням дозволяється функціонувати тільки під контролем держави або у вигляді підпільних груп. За лібералізації режиму створюються умови для виникнення незалежних від держави суспільних об'єднань. Демократичний режим характерний наявністю широкого спектру громадських рухів, організацій, діяльність яких незалежна від держави. Чим більше таких об'єднань, тим вищий ступінь демократизації суспільства, його динамічності.

Громадсько-політичні організації - це об'єднання громадян, котрі виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, упорядковують суспільне життя, мають статут і характеризуються чіткою структурою.

За видами діяльності громадські організації поділяються на такі групи (за В. Бебиком):

- професійні;

- економічні (спілки підприємців, кооператорів, селян та ін.);

- конфесійні (православні, католицькі, мусульманські та ін.);

- культурологічні (товариства української, російської, європейської мов та ін.);

- просвітницькі (товариство "Просвіта");

- спортивні, туристичні, тверезості, здоров'я тощо;

- наукові, науково-технічні (спілки викладачів, науковців, інженерів, спеціалізовані академії наук);

- оборонні (ТСОУ, аероклуби, мотоклуби);

- національні (товариства російської, єврейської, польської культури та ін.);

- екологічні ("Зелений світ" та ін.).


Уся розмаїтість форм громадських об'єднань може бути інтерпретована через поняття "групи інтересів". Групами інтересів називають добровільні об'єднання людей із формальною структурою, у яких особисті вимоги поєднуються з матеріальною, духовною суспільною вигодою і котрі виражають себе всередині своєї організації або через співробітництво і впливи контактують з іншими групами та політичними інститутами.


Функції організацій:

1) представництво й захист групових інтересів;

2) суспільної активізації;

3) формування громадської думки;

4) підбір і підготовка кадрів;

5) виховна;

6) інформаційна.


Громадсько-політичні рухи відрізняються від громадських організацій, як правило, відсутністю фіксованого членства, хоча це не є головною характерною ознакою. Громадсько-політичні рухи виникають як форми об'єднання громадян, що протидіють тоталітаризмові й монопольно правлячим партіям.

Громадсько-політичні рухи - масові об'єднання громадян і організацій соціально-політичних орієнтацій, що структурно не оформлені, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після розв'язання першочергових завдань вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.


Громадсько-політичні рухи можна класифікувати таким чином:

а) політичні (антифашистські, антирасові чи національної дискримінації);

б) соціальні (проти безробіття, за безкоштовну освіту, охорону здоров'я);

в) нові (антивоєнні, екологічні, феміністичні, тендерні).


До класифікації політичних рухів можна застосувати типологію, яку запропонував американський політолог Е. Гідденс:

1) трансформаційні - спрямовані на радикальні зміни в суспільстві;

2) реформаційні - пов'язані з певними перетвореннями лише деяких аспектів суспільного життя;

3) рухи порятунку - звільнення людей від шляхів, які розцінюються як гріховні;

4) альтернативні - спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін.


Досвід існування в 70-80-х роках XX століття досить впливових екологічних, антивоєнних, жіночих та інших рухів у багатьох країнах світу свідчить про те, що за будь-яких умов, будь-якої партійної системи зберігається соціальна ніша для рухів. Останні виконують функції індикаторів невдоволення громадян, є компонентом системи груп тиску на центри прийняття політичних рішень, інституціоналізованим каналом залучення громадян до політики, засобом сприяння прийняттю оптимальних рішень, спрямованих на ефективне управління державою і суспільством.


Отже, громадсько-політичні організації і рухи є:

- однією з форм реалізації самоврядування та суспільних зв'язків;

- індикатором демократичності політичної системи й режиму;

- відображенням рівня політичної свідомості й культури;

- засобом упорядкування суспільно-політичного життя;

- особливою формою реалізації суспільних інтересів.


38. Лобіювання в політичному житті суспільства. Особливості лобізму в Україні.

Лобізм ( lobbyism, від lobby – кулуари ) – організований вплив різних суспільних груп (груп тиску) на представників органів державної влади з метою домогтися від них прийняття вигідних для себе рішень. Відкрито не претендуючи на політичну владу, ці групи чинять тиск на правлячу еліту ззовні. Цим вони відрізняються від політичних партій та інших форму­вань, які борються за владу. Специфіч­ними ознаками цих груп є наявність певної організованості і стійкого контакту з представниками владних структур.

Методи лобіювання ( П. П. Шляхтун ):

І. Законні:

- направлення листів і особистих звернень до законодавців або представників виконавчої влади;

- підготовка для парламентарів проектів законів;

- надання консультативної допомоги;

- контроль за дотриманням законів і рішень;

- організація кампаній у ЗМІ;

- проведення демонстрацій, маршів, пікетування або інших пулічних акцій;

- підтримка кандидатів у депутати на виборах;

- сприяння призначенню чи просуванню по службі працівників органів державної влади;

- налагодження особистих контактів із членами законодавчих чи виконавчих органів;

ІІ. Незаконні:

- прямий підкуп ( корупція );

- непрямий підкуп ( подарунки );

- контроль за особистим життям законодавців і чиновників;

- збирання компрометуючого матеріалу;

- шантаж, погрози.

Функція лобізму: покращення якості рішень державних органів.

Типи “цивілізованого лобіювання” ( Г. Г. Почепцов ):

- персональні контакти з представниками влади;

- участь у засіданнях комітетів і комісій парламенту та міністерств;

- робота в експертних групах по підготовці проектів документів парламенту і уряду;

- з’їзди та нарди підприємців за участю представників влади;

- участь у громадських слуханнях законопроектів у парламенті;

- вплив на громадську думку через ЗМІ;

- доповіді, послання з боку бізнесу до владних структур;

- зустрічі з вищим керівництвом держави;

Технології лобіювання і тиску на політичну владу:

1. Інформаційний вплив на громадську думку через ЗМІ;

2. Узгодження інтересів та участь у прийнятті урядових рішень ( консультативні групи, ради і палати при Уряді );

3. Вплив на вибори до владних органів шляхом фінансування та організації виборчої кампанії;

4. Різноманітні форми взаємодії з державними чиновниками та депутатами ( участь у різного роду слуханнях, неформальні контакти );

5. Контроль за виконанням законів з боку зацікавлених груп;

6. Страйки;

7. Тероризм

8. Хабарі та інші незаконні способи винагородження державних чиновників;

В Україні лобіювання сприймають як нелегітимний процес: для нього досі не встановлено правил, а самий лобізм часто асоціюють з корупцією. Тимчасом відстоювання інтересів певних груп суспільства (бізнесменів, пенсіонерів, національних меншин) давно стало звичною практикою в багатьох розвинених країнах. Адже лобіювання є тим інструментом, який дає змогу різним группам інтересів долучатися до процесу ухвалення рішень і вироблення політики. Вітчизняне лобіювання характеризується низкою особли­востей:

• по-перше, лобіювання в Україні існує у форматі т.з. “квазілобіювання”, яке стійко асоціюється в населення з проявами корупційних діянь;

• по-друге, лобіювання, поза всякі застереження та неоднозначність його соціально-правової оцінки, є вагомою складовою національного правотвор­чого процесу;

• по-третє, інститут лобіювання нині залишається в Україні неунормованим;

• по-четверте, інститут лобіювання в Україні має вузько соціальний характер і швидше протиставлюється інтересам і законним правам інститутів грома­дянського суспільства та інших суб’єктів правовідносин ніж відтворює їх в нормативно-правових актах органів державної влади;

• по-п’яте, лобіювання в Україні тісно пов’язане із корупцією, яка є своєрідним системотворчим імперативом представництва групових інтересів на право­творчому рівні.

39. Вибори в політичному житті суспільства

Основними концептуальними засадами виборчого права в Україні, що викладені в Конституції нашої держави, є:

1) його загальність, поширення на всіх без винятку громадян України, які мають право голосу;

2) його рівність, передбачення однаковості застосування до всіх виборців і будь-які прямі або непрямі привілеї або обмеження прав громадян України забороняються;

3) прямота його дії, тобто не може проголосувати замість громадянина;

4) його таємність.

Вибори є не тільки формою прямого народовладдя. Вони є виокремленими людьми кращими поміж себе, виділенням еліт. Вибори є національними процесом, що формуються політичне ядро нації та визначає політичного лідера нації. Таким чином вибори постають не тільки як індикатор рівня національної інтеграції. Вони безумовно самі певним чином впливають на національно-інтеграційний процес, підсилюючи або навпаки, гальмуючи його. Найбільш показовими у цьому плані є вибори народних депутатів та вибори Президента України. Що ж до місцевих виборів, то вони радше пов'язані із виконанням завдань розвитку інституту самоврядування.

Електорат обирає політиків для вирішення конкретних завдань і програм, визначає таким чином стратегію дій влади. У країнах з розвинутою демократією існує традиція: під час зустрічей з виборцями та через інші канали кандидати у владні структури виявляють такі проблеми й питання, які всього більше всього хвилюють населення . В ідеалі демократичні вибори виділяють так: кандидати висувають цілий пакет зрозумілих для виборців пропозицій .

Вибори до органів влади є найважливішою центральною частиною політичного процесу при демократичному політичному режимі їх ефективність залежить від низки факторів. Серед мотивів поведінки виборців , що стримують участь у виборах, замінюючи роль відіграє: почуття байдужості до політичних справ, ворожість до політичної системи, заплутаність виборчого процесу, що заважає зробити людям свідомий, продумай вибір.

24 вересня 1997 року був прийнятий Верховною Радою, а згодом підписаний Президентом України Закон "Про вибори народних депутатів України". Запроваджені законом України змішаної, мажоритарно-пропорційної виборчої системи, значно активізувало діяльність політичних партій, що з одного боку сприяло процесу їх об'єднання у виборчі блоки, а з іншого - створенню нових політичних організацій.

Сьогодні Україна розбудовує соціальну, правову державу, формує відкрите громадське суспільство, реформує економічні відносини у напрямку ринкових, створює політичну націю. Особливу роль у цьому процесі відіграють вибори, які є формою прямого народовладдя.

У демократичному політико державотворчому процесі інститут виборів реалізує функції: залучення широких народних мас до безпосередньої участі в політиці, формування вищих і місцевих органів влади, надання владних повноважень виборчим органам і особам; легітимації і стабілізації відповідної політичної системи; активного взаємозв'язку між громадським суспільством і державою; конкуренції між політичними силами, яка веде до оновлення політичної еліти, представництва інтересів соціальних груп.

Отже вибори - є одним з головних суспільно-політичних інститутів, що реалізують суверенні права й волю народу щодо держави. Сукупність конституційних норм утворює конституційний інститут виборів, норми якого можна поділити на декілька груп:
  • норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані з самою процедурою проведення виборів;
  • норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом, тобто правом обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;
  • норми, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.


Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій видів виборів.

За територіальною ознакою вибори бувають:

1) загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;

2) місцеві (іноді їх називають локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів).


За обєктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна класифікувати як:

1) вибори парламенту - вибори до Верховної Ради України;

2) вибори на посаду Президента України;

3) вибори представницького органу територіальної автономії - вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

4) вибори представницьких органів самоврядування міських, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

5) вибори на посади сільських, селищних, міських голів.


За часом проведення вибори поділяють на:

1) чергові. Вибори, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певного виду виборного органу або посади;

2) позачергові або дострокові. Вибори, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

3) повторні. Вибори, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;

4) вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули. Вибори, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України.

5) вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.


За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають.

1) загальними, основними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави;

2) частковими (додатковими), коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад в разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними.


З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

1) дійсні - це вибори, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі;

2) недійсні - вибори, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.


40. Моделі виборчих систем

Виборча система – це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна система (фр. majогіtе – більшість ) – система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

Пропорційна система (лат. proportіo – спів розмірність) – система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорстокими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre – перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).

Змішана система – система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.

Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої – пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів стільки мандатів у окрузі і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).


41. Особливості становлення виборчої системи сучасної України(нехороший вопрос)
Для виборчого законодавства новітньої України характерна мінливість: з 1989 року і дотепер не було такого, щоб дві парламентські чи президентські виборчі кампанії відбулися за точно одним і тим самим законом про вибори; наближення кожних виборів, як правило, супроводжувалося прийняттям суттєвих змін до виборчого законодавства.
Стаття 69 Конституції України визначає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. До недавнього часу вибори в парламент України проводились за лінійним змішуванням – із 450 депутатів 225 обиралися в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а інші 225 – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори в органи місцевого самоврядування в Україні проводяться на основі мажоритарної системи відносної більшості- це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців
В Україні 25 березня 2004 року прийнято новий Закон «Про вибори народних депутатів України», за яким вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Крім того, зміни відбулись і на рівні виборів до органів місцевого самоврядування: відтепер усі депутати на рівні Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, міських рад міст Києва та Севастополя, районних, районних у містах Київ та Севастополь, міських рад обиратимуться за пропорційною виборчою системою. Ці зміни були внесені до виборчої системи України Законом України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 року. Лише депутати сільських та селищних рад і далі обиратимуться за мажоритарною системою відносної більшості.
Також слід зазначити, що в Україні з початком так званої політичної реформи відбувся перехід від зміішаної системи до пропорційної системи жорстких та закритих списків. Жорсткий – це розташування прізвищ кандидатів у списку в пріоритетному порядку.За закритих списків розподіл місць у виборчому списку здійснюють партії на власний розсуд.


42. Теорія еліт та елітарного правління
Теорії еліт багатоманітні. Одну групу серед них становлять концепції еліти І. Моски, В. Парето і Р. Міхельса, які належать до так званої макіавеллістської школи, другу - засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму, або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії (концепції конкуруючих еліт Й. Шумпетера і вертикальної демократії Дж. Сарторі, а також відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо і рівних можливостей К. Манхейма).

Макіавеллістська школа склалася наприкінці XIX - на початку XX ст. як критична переоцінка досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей. Їі представниками були італійські соціологи Гаетано Моска (1858-1941) і Вільфредо Парето (1848-1923), а також німецький соціолог Роберт Міхельс (1876-1936).

Г. Моска виклав свої погляди на еліту у праці "Основи політичної науки" (1896Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють.

Перший клас завжди складає незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй привілеями, тоді як другий клас значно численніший управляється й регулюється першим.Вчений вважав, що найважливішою здатністю меншості є здатність до управління іншими людьми, а також матеріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними.

Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав аристократичною і демократичною. Перша проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично - шляхом відтворення на власній основі, а друга - в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства.

В. Парето свої погляди виклав у праці "Трактат із загальної соціології" (1916). Він виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість - еліта, її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як влада, багатство чи знання.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу - контреліту. Правляча еліта це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта - це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління.

Роберт Міхельс (1876-1936) причини елітарності вбачав у організаційній структурі суспільства. Він доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій, а керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори і управляє фінансами тощо.

Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес - збереження свого панівного становищаДруга школа, заснована на ціннісному підході, як склалася у США, досить поширена в суспільній і особливо індивідуальній свідомості

Йозеф Шумпетер виходив з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна. Він вважав, що суть демократії полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого - конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу, а значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти.

На думку Джованні Сарторі, демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона грунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію.


43. Сутність,типологія, шляхи формування еліти. Проблема елітаризму в Україні.

Еліта:

- люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльності;

- найбільш активні в пол.відношенні люди, орієнтовані на владу,так звана організована меншість сус-ва.

- люди, що володіють владою.

-люди, що користуються в суспільстві найбільшим престижем, багатством, статусом.

- люди, що мають інтелектуальну чи моральну перевагу над масою, з найвищим почуттям відповідальності.

- люди, що володіють формальною владою в інститутах і організаціях, які визначають соц-політичне життя.

Типи політичних еліт:
  1. за способом свого формування:
    1. відкрита еліта формується завдяки виборам, приналежність до неї визначається професіоналізмом, політичним статусом, економічним впливом. Турбуючись про свій авторитет еліта намагається позбутися нерезультативних елементів, що скомпроментували себе в суспільній думці.
    2. Закрита еліта — відбір здійснюється з „кола собі подібних”. Головним достоїнством кандидата виступає справність і готовність дотримуватись встановленого кодексу поведінки. Ця еліта непроникна для суспільної думки, що неминуче відбивається на її здатності керувати суспільними процесами.
  2. за ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні.
  3. за видами політичної діяльності:
    1. державну (адміністративну, депутатську)
    2. муніципальну;
    3. партійну;
    4. еліту громадських організацій.
  4. за обсягом своїх повноважень:
    1. вища еліта — провідні політичні керівники (президент, глава уряду, парламенту, керівники найбільших партій), їх найближче оточення.
    2. Середня еліта (приблизно 3-5% населення країни) — люди, що займають виборні посади (парламентарії, сенатори), регіональні лідери (губернатори, голови великих міст).
    3. Місцева еліта — провідні політичні фігури місцевого рівня. Нижчий структурний рівень еліти часто позначається терміном „субеліта”.
    4. Адміністративна еліта — вищий прошарок державних службовців: чиновники міністерств, департаментів та інших державних органів. Ця еліта менш залежна від результатів виборів, а тому менш прозора для суспільного тиску і контролю.
  5. за ступенем інтеграції у політичну систему:
    1. правляча еліта характеризується реальним володінням важелями і механізмами здійснення владних рішень;
    2. опозиційна еліта виражає погляди, що відрізняються від поглядів домінуючої групи (опозиція може бути представлена у парламенті). Представники цієї еліти можуть бути піднесені до лояльної або помірної опозиції;
    3. контреліта — виключена з системи владних відносин і еліта, яка заперечує існуючу політичну систему, це так звана, нелояльна, непримиренна еліта.
  6. за характером свого впливу на маси:
    1. спадкова еліта, яка має вплив через фактор „крові”;
    2. ціннісна еліта базує свій вплив на інтелектуальному, моральному авторитеті.
    3. функціональна еліта: джерелом впливу виступає наявність професійних знань і здібностей, необхідних для виконання управлінських функцій.

Політичні еліти України після проголошення незалежності не змогли знайти консенсусу стосовно шляхів досягнення стратегічної мети. Час був втрачений переважно на боротьбу різних політичних сил за владу, яка диктувалася переважно економічними інтересами та точилася навколо питання про те, яка група політичної еліти контролюватиме доступ до розподілу економічних і фінансових ресурсів країни і здійснюватиме приватизацію національного надбання. Ще однією складовою політичної еліти України стали представники "нової буржуазії". Для неї українська державність була винятково бізнес-проектом, можливістю участі в приватизації національного надбання, про патріотизм не йшлося. Відчутним був у формуванні нової еліти і кримінальний чинник. У результаті склалася "гримуча суміш", симбіоз двох моралей: старої, компартійної, з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, та авантюрної моралі "нової буржуазії" з її зневагою до закону.Така політична еліта виявила себе надзвичайно ефективною в досягненні власної мети. Про це виразно свідчить реалізований в Україні механізм приватизації. Нова еліта відмінно виробляє стратегію для власного бізнесу, про що свідчить розрив у доходах невеликої групи наближених до влади олігархів, що контролює найбільш прибуткові підприємства, і більшості громадян. воєю поведінкою - проголошуючи високоморальні цінності і одночасно їх порушуючи - правляча політична еліта України розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей.


44. Політичне лідерство: суть, функції і механізм виникнення.

Лідерство — це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов’язаний з суб’єктивними особливостями, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові та адміністративні ресурси.

Отже, політичний лідер — це учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство вцілому на досягнення певної мети.

Потреба у лідерстві виникає тоді, коли до ситуації залучені групи людей, і її (ситуацію) необхідно оцінити від імені цих груп. Політичне лідерство є точкою перетину потреб, інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших соціальних груп. Головне чим займається лідер — це вираження загальних цінностей, стремлінь, бажань реальних та потенційних послідовників і здійснення керівництва суспільством, відповідно до цього.

Типологія лідерства

- за мірою впливу на сус-во( реальні „лідери-герої”, менеджери – ті, що не мають яскраво вираженого впливу на перебіг подій у сус-ві);

- за психологічними рисами і типами поведінки:

а) щодо ставлення до власного впливу і можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик)

б) стосовно своїх прихильників: лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув)

в) щодо супротивників – лідер-угодовець (залагоджує конфлікти) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника)

г) за способом оцінки здібностей (відкритий лідер та лідер-догматик).

В марксистській науці лідерів поділяють на: правлячих та опозиційних, буржуазних і пролетарських, кризових і рутинних.

- за стилем керівництва і політичною системою:

а) диктаторський тип (прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання)

б) демократичний (спирається не лише на авторитет, а й підтримує дух співробітництва)

в) автократичний (повинен володіти високими професійними та особистими якостями аби перемагати опонентів).

Вебер виділяє три основні типи політичного лідерства:

- традиційний – базується на вірі в законність влади, спирається на авторитет традицій і звичаїв, характерний для монархії.

- раціонально-легальний чи бюрократичний – ґрунтується на вірі в правило і процедури обирання лідера і в його ділову компетентність, характерно для республіки нового часу.

- харизматичний – ірраціональна віра в надзвичайні якості правителя, характерно для абсолютної монархії.

Герман поділяв політичних лідерів на:

- лідерів – „комівояжерів” (сенс своєї діяльності вбачають у вираженні і задоволенні інтересів своїх послідовників);

- лідери-пожежники (діяльність – ланцюг реакцій на початкові умови ситуацій);

- лідери -„маріонетки” (ними керують прибічники).

Функції політичного лідерства. Функції, виконувані політичними лідерами, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, та ситуацією, в якій їм доводиться діяти. Найбільш загальними з них є функції вираження соціальних інтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна.


45. Природа та типологія політичного лідерства.Політичні лідери в житті українського суспільства

Лідерство — це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов’язаний з суб’єктивними особливостями, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові та адміністративні ресурси.

За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. В епоху відродження повстала теорія Макіавеллі, за якою люди є різними, але звички однакові, основа людської природи – інтерес або жадоба влади, наживи, вважав, що в політиці володареві слід вдаватися до віртуозних шахрайств і зрад, що вимагають мужності, особистого впливу та авторитету. Теорію лідера-надлюдини розвинув Ніцше: лідером є біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру і політичні цінності. Людина повинна боротися з лінощами, повсякденністю, намагатись знищити в собі раба. За Тардом, лідер – рушій суспільного процесу, сила, що спонукає та скеровує розвиток людської історії. Маркс вважав лідером особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу.
Типологія лідерства

- за мірою впливу на сус-во( реальні „лідери-герої”, менеджери – ті, що не мають яскраво вираженого впливу на перебіг подій у сус-ві);

- за психологічними рисами і типами поведінки:

а) щодо ставлення до власного впливу і можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик)

б) стосовно своїх прихильників: лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув)

в) щодо супротивників – лідер-угодовець (залагоджує конфлікти) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника)

г) за способом оцінки здібностей (відкритий лідер та лідер-догматик).

В марксистській науці лідерів поділяють на: правлячих та опозиційних, буржуазних і пролетарських, кризових і рутинних.

- за стилем керівництва і політичною системою:

а) диктаторський тип (прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання)

б) демократичний (спирається не лише на авторитет, а й підтримує дух співробітництва)

в) автократичний (повинен володіти високими професійними та особистими якостями аби перемагати опонентів).

Вебер виділяє три основні типи політичного лідерства:

- традиційний – базується на вірі в законність влади, спирається на авторитет традицій і звичаїв, характерний для монархії.

- раціонально-легальний чи бюрократичний – ґрунтується на вірі в правило і процедури обирання лідера і в його ділову компетентність, характерно для республіки нового часу.

- харизматичний – ірраціональна віра в надзвичайні якості правителя, характерно для абсолютної монархії.

Герман поділяв політичних лідерів на:

- лідерів – „комівояжерів” (сенс своєї діяльності вбачають у вираженні і задоволенні інтересів своїх послідовників);

- лідери-пожежники (діяльність – ланцюг реакцій на початкові умови ситуацій);

- лідери -„маріонетки” (ними керують прибічники).


В Україні об’єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітні шляхи розвитку інституту полл.лідерства, одним із варіантів якого, у зв’язку з можливим поширенням у суспільстві екстремізму, можуть стати широкі антидемократичні заходи влади (можуть призвести до обмеження або заборони діяльності певних сусп-пол течій екстремістського спрямування та істотно обмежити діяльність їх лідерів). Іншим варіантом може стати певне одержавлення неформальних організацій, за таких умов лідери цих угруповань переходять до лав держчиновників і стають складовою частиною владних структур. Саме ці процеси певною мірою нині відбуваються в Україні. Найбільш бажаним є третій варіант розвитку, пов’язаний з широким розвитком демократичних процесів в сус-ві,- створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтернативних кандидатів. У сус-ві поширюється ідейний та політичний плюралізм. В атмосфері гласності та відкритої полеміки, цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади. Проблеми формування пол.лідерства: поліетнічність та поліконфесійність в структурі сус-ва.

46. Політична культура: сутність, структура, функції та типи. Політична культура сучасного українського суспільства.