Робоча програма з курсу „ права людини" для студентів 4 курсу спеціальності "Політологія" Складена кандидатом політичних наук, в о. доц кафедри політології Мартинюком Р. С

взяті на себе зобов’язання державами-учасниками Організації Об’єднаних Націй співробітничати в сфері прав людини на багатосторонній договірній основі;

формування на базі Загальної декларації прав людини ООН системи міжнародно-правового захисту прав людини другої половини ХХ ст.;

• глибинні демократичні перетворення, що відбулись на Європейському континенті за результатами Другої світової війни;
  
• заснування у 1949 році Ради Європи - міжнародної регіональної організації європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища;
  

• Рада Європи - організація, відкрита для всіх держав, що дотримуються принципу верховенства права, визнають права та свободи людини найвищою соціальною цінністю, а їх захист найпріоритетнішою метою;
  
• головні органи Ради Європи: Парламентська Асамблея, Комітет міністрів, Європейський Суд з прав людини;
  

• принцип поваги прав людини - ключовий принцип діяльності Ради Європи;
  
• покликання Ради Європи забезпечувати високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції про захист прав та основних свобод людини, яка була підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими державами в Римі;
  
• Конвенція - фундамент усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини в межах Європейського континенту;
  

• 11 Протоколів - невід’ємна частина Конвенції, яка розширила діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалила механізм їх захисту;
  

• співвідношення каталогу прав, які гарантуються Конвенцією, з тим, що міститься в Декларації;
  
• задум авторів Європейської Конвенції кардинально реформувати механізм захисту прав людини на міжнародному рівні;
  
• завдання Конвенції внести принципово нове в систему міжнародно-правового захисту прав людини, чим стало створення наднаціональної юрисдикції, покликаної забезпечити конкретну практичну реалізацію прав, передбачених Конвенцією, і тим самим не дозволити їй стати всього лише декларативним документом;
  
• характеристика призначення Конвенції лордом Лейтоном;
  
• процесуальна зорієнтованість нормативного матеріалу документу: з 66 статей Конвенції власне каталогу прав присвячено менше двадцяти, а переважна більшість визначали організацію і порядок діяльності особливого наднаціонального складного юрисдикційного механізму, основне завдання якого – застосування норм Конвенції до конкретних ситуацій;
  

• Принципово важлива особливість Конвенції - відмова від традиційних уявлень про компетенцію постійних міжнародних судових органів як обмеженою виключно спорами між державами. Допуск Конвенцією можливості прямого звернення громадян в створену нею наднаціональну юрисдикцію;
  
• Судовий захист прав громадян перестав бути виключною прерогативою національних органів;
  
• завдяки ефективному забезпеченню прав особи, насамперед через реалізацію права на індивідуальне звернення за захистом порушених прав до Європейського Суду з прав людини, Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, який реально забезпечує широкий спектр громадянських та політичних прав;
  
• Конвенція та Протоколи до неї за своєю юридичною природою є обов’язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрідержавному рівні;
  
• початково революційна новела - право громадянина на звернення зі скаргою на свою власну державу до міжнародного судового органу, мислилась укладачами Конвенції лише в якості другорядної, додаткової до міждержавних спорів; вона супроводжувалась рядом застережень і була прийнята на основі компромісу, який полягав у тому, що після того як держава-учасник ратифікує Конвенцію, її громадяни та їх об’єднання не отримуватимуть автоматично права на звернення до Європейського Суду;
  
• початкова умова прийнятності скарги - вимога особливої заяви держави про визнання за її громадянами та їх об’єднаннями такого права;
  
• відсутність будь-яких термінів для такої заяви;
  
• надання державам-учасникам свободи розсуду, визнати чи ні, а якщо визнати, то коли, за своїми громадянами чи їх об’єднаннями права на звернення в Суд з скаргою на дії своєї держави;
  
• реальні терміни визнання за своїми громадянами зазначеного права відповідними державами;
  

• визнання на даний момент всіма державами – членами Ради Європи, що ратифікувавши Конвенцію, право на індивідуальну скаргу;
  
• з середини 70-х рр. стає очевидним, що основне місце в практиці Суду займатимуть індивідуальні скарги і так буде й надалі;
  

• Реформа 1998 р.
  

• Явна перевага індивідуальних скарг зумовлює трансформацію процесуальних норм;
  
• проведення у 1998 р. масштабної реформи;
  
• юрисдикційний механізм Конвенції в її початковій редакції - утворення Європейської Комісії по правам людини та Європейського Суду по правам людини; наділення Конвенцією квазіюрисдикційними повноваженнями ще одного органу - Комітету міністрів Ради Європи;
  

• розгорнута характеристика змісту цих повноважень;
  
• висновок: контрольний механізм Ради Європи поряд з власне юрисдикційним механізмом (Комісія і Суд), включав також і Комітет міністрів, визнаючи, що стосовно прийняття рішень по справі «не існує ніякої різниці між компетенцією Комітету міністрів і Суду» і що вони «за своїм положенням доповнюють один одного»;
  
• виникнення двозначної і суперечливої ситуації: на політичний орган - Комітет міністрів, покладаються юрисдикційні функції, які здійснюються без гарантії судової відповідальності;
  
• відсутність гласності, неучасть заявників та їх представників, не доведення до їх відома (а так само і до відома інших заінтересованих осіб) мотивів, які обґрунтовували прийняте рішення (його текст ніде публічно не оголошувався) – чинники, що перетворювали цю діяльність Комітету міністрів на таємну процедуру;
  
• необхідність припинити таку діяльність;
  

• Реформа остаточно позбавляє Комітет Міністрів цієї функції: з юрисдикційної діяльності, яка здійснювалась на основі Конвенції, щезли політичні мотиви, які могли позначатись на діяльності Комісії а в ще більшій мірі в праві Комітету міністрів вирішувати справи, не передаючи їх в Суд;
  
• в компетенції Комітету міністрів залишається функція нагляду за виконанням рішень Суду;
  

• скасування Європейської Комісії по правам людини - ще більш важливий і радикальний крок і результат судової реформи;
  
• провідна роль Комісії на перших етапах діяльності юрисдикційного механізму: від Комісії залежала доля скарги, вона вирішувала питання про її прийнятність, створювала «досьє справи»; її доповідь і висновки, хоча й не зв’язували Суд, але багато в чому визначали як характер розгляду так і вирішення по суті, тим самим в багатьох випадках залишаючи для Суду роль другої судової інстанції;
  
• скасування Комісії означало принципову зміну процедури справедливого судового розгляду;
  

• висновки: перший аспект реформи – реорганізація юрисдикційного (контрольного) механізму Ради Європи, в результаті чого цей досить складний і громіздкий механізм був замінений єдиним органом – Судом.
  

• основна мета реформи – збільшення “пропускної здатності” Суду. Суд повинен вирішувати більше справ і скорочувати строки їх розгляду.
  

• Компетенція, організація та процедура діяльності Європейського Суду
  

• Юрисдикція Європейського Суду є обов’язковою для всіх членів Ради Європи і поширюється на всі спори, що пов’язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах;
  
• одна з обов’язкових попередніх умов, з врахуванням яких Суд визначає, чи може дане звернення (скарга) бути прийнятою до розгляду по суті - предметом звернення може бути лише право, гарантоване Конвенцією;
  

• фінансові повноваження щодо забезпечення діяльності Суду Ради Європи та установчі повноваження її Парламентської асамблеї;
  
• судді не є офіційними представниками своєї держави а виступають незалежно і від власного імені;
  
• вимоги, яким мають відповідати судді;
  
• прецедентна система, що діє в Європейському Суді;
  
• роль Комітету міністрів у виконанні рішень Суду;
  
• консультативні висновки Суду з питань права щодо тлумачення і застосування норм Конвенції, які він надає на запит Комітету міністрів;
  

• вступом України до Ради Європи 9 листопада 1995 року, підписання Конвенції про захист прав та основних свобод людини та її ратифікація Верховною Радою 17 липня 1997 року.
  
• з набуттям чинності для України Конвенції після року наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського Суду з прав людини. В Україні запроваджено механізм гармонізації правової системи нашої держави з нормами й стандартами Ради Європи;
  

• наближення національної системи захисту прав людини до загальноєвропейської практики надає всім, хто перебуває під юрисдикцією України, право на звернення до Європейського Суду у випадку порушення нашою державою, її органами, посадовими особами норм Конвенції, положення якої визнані обов’язковими на території України;
  
• передбачення зазначеного права ст. 55 Конституції нашої держави, яка надає можливість звернення за захистом своїх порушених прав до судових установ міжнародних організацій після використання особою національних засобів захисту;
  

• згідно зі статями 34, 35 Конвенції Суд приймає заяви (скарги) від окремих заявників, груп осіб, неурядових організацій, окремих держав про порушення країнами, що визнали юрисдикцію Європейського Суду, положень Конвенції;
  

• недопустимість виконання Європейським Судом функцій апеляційної інстанції: Суд не має компетенції стосовно перегляду або скасування рішення національних судів. Він також не втручається в діяльність національних органів влади, не змінює і не скасовує рішення державних установ;
  

• врахування ряду вимог, дотримання яких є необхідним елементом для визнання заяви прийнятною для розгляду Судом:
  

• фінансове забезпечення діяльності Суду за рахунок бюджетних коштів Ради Європи;
  
• окремі питання, що стосуються можливих витрат заявника в Суді: процедура розгляду скарг Європейським Судом з прав людини є безкоштовною і не вимагає суттєвих витрат з боку заявника, а судовий процес не передбачає обов’язкової участі адвоката. Регламентом Європейського Суду з прав людини передбачена можливість, за певних умов, надання заявникові безоплатної правової допомоги у разі, якщо вона є необхідною для належного ведення справи в Палаті Суду, а заявникові бракує достатніх коштів, щоб сплатити вартість усіх або частини послуг;
  

• процедура дружнього врегулювання, яка передбачає досудове вирішення справи шляхом узгодження позицій сторін щодо питань, викладених у заявах до Суду - важливий елемент судового розгляду;
  
• участь Суду в процедурі дружнього врегулювання: Суд може бути ініціатором дружнього врегулювання справи, надавати свої послуги з цією метою зацікавленим сторонам. Провадження щодо дружнього врегулювання є конфіденційним. У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру, прийнявши відповідне рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого рішення. Разом з тим, Суд може прийняти рішення про відновлення розгляду скарги в переліку справ, якщо він вважає, що обставини виправдовують такий крок. Якщо дружнього врегулювання спору досягнути не вдалося, то Суд проводить слухання справи;
  

• розгляд заяв у Суді в декілька стадій:
  
• перша стадія проходження скарг: відбувається попередній розгляд заяв на предмет їх прийнятності Комітетом у складі трьох суддів. Якщо Комітет визнає заяву такою, що відповідає усім вимогам, він виносить окреме рішення про прийнятність або неприйнятність скарги. Таке рішення приймається виключно одностайним голосуванням. Визнані неприйнятними заяви вилучаються з реєстру справ. Якщо Комітет не досягне одностайності, то питання про прийнятність скарги передається на розгляд Палати, яка засідає у складі семи суддів. Результат розгляду оформлюється окремою ухвалою Палати;
  

• розгляд скарг, визнаних прийнятними, у Палатах Суду, які працюють на постійній основі: якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи Протоколів до неї або якщо розгляд питання, що здійснюється Палатою, може призвести до рішення, не сумісного з попередніми ухвалами Суду, то за обопільною згодою сторін така заява може бути передана на розгляд Великої палати. До складу Великої палати входять 17 суддів та троє підмінних суддів. Вона створюється на пленарному засіданні Суду строком на три роки;
  

• можливість заявника, відповідно до Регламенту Суду, безпосередньо брати участь у процедурі розгляду своєї справи під час судового слухання. (У разі необхідності заявник може бути представлений адвокатом);
  

• право сторін подавати докази, письмові зауваження, відвідувати слухання щодо суті справи;
  
• право Суду проводити розслідування обставин справи, для ефективного здійснення якого зацікавлені держави повинні створювати всі необхідні умови;
  
• право Суду на будь-якій стадії розгляду може прийняти рішення про неприйнятність скарги і виключити заяву із реєстру справ, якщо він дійде висновку, що:
  

• питання, що стосуються термінів вступу в силу рішень:
  
• рішення Палат стають остаточними через 3 місяці від дати винесення рішення. Протягом тримісячного терміну від дати ухвалення рішення Палатою будь-яка сторона може звернутися з проханням про передачу справи на розгляд Великої палати. Якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення чи застосування Конвенції або іншу важливу проблему загального значення, то колегія із п’яти суддів Великої палати може задовольнити таке прохання. У такому разі Велика палата вирішує справу шляхом ухвалення судового рішення. Рішення Великої палати є остаточними;
  

• порядок проведення слухань: як правило, слухання справ проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд не ухвалить іншого рішення.
  

• порядок прийняття рішення при голосуванні: Суд приймає рішення більшістю голосів. Судові рішення та рішення щодо прийнятності скарг мають бути умотивованими. Якщо судове рішення цілком або частково не відображає одностайної думки суддів, то кожний суддя має право викласти свою думку окремо;
  

• встановлення Судом факту порушення статей Конвенції зобов’язує державу-відповідача вжити відповідних заходів на виконання судового рішення, а також спонукає удосконалити діюче законодавство і судову практику;
  

• питання щодо відшкодування збитків потерпілого відповідачем: у разі встановлення Судом порушення Конвенції та Протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування збитків, то Суд у рішенні може передбачити справедливе відшкодування потерпілій стороні, тобто компенсацію здійснених витрат, матеріальних збитків та моральної шкоди (у розумних межах);
  

• порядок звернення до Європейського Суду:
  

• заяви щодо порушень Конвенції надсилаються на адресу Секретаріату Європейського Суду з прав людини: The Registrar European Court of Human Rights Council of Europe F-67075 Strasbourg Cedex
  
• лист повинен містити такі відомості:
  

• копії згаданих документів, що додаються до заяви;
  

• Секретаріат (Канцелярія) Суду;
  
• повноваження Секретаря Суду: допомога Судові у виконанні його функцій, на Секретаря покладена відповідальність за організацію і роботу канцелярії під керівництвом Голови Суду, відання архівами, листуванням, подання відповідей на запити про надання інформації щодо діяльності Суду;
  

• порядок розгляду та реєстрування заяви Секретарем Суду:
  
• Секретар обов’язково надсилає відповідь на кожну отриману заяву; може також звернутися до заявника за додатковою інформацією, документами чи поясненнями. Секретар не надає поради щодо законодавства держави, проти якої спрямована скарга. Якщо заява вноситься до реєстру Суду, то Секретар надсилає заявнику відповідний формуляр для викладу заяви формально. Отриманий Секретарем заповнений формуляр передається на розгляд Суду.
  

• інші повноваження Секретаря: Секретар повинен інформувати заявника про хід розгляду скарги. На початкових стадіях процедура розгляду є конфіденційною і здійснюється у письмовій формі. Тому особиста присутність заявника на засіданнях Суду не є обов’язковою.
  

• Мова листування: відповідно до Регламенту Суду листування ведеться однією з офіційних мов Ради Європи - англійською, французькою або мовою держав-членів;
  

• Заключні висновки:
  
• створений Радою Європи ефективний механізм захисту прав людини отримав широке визнання державами-учасницями, усією прогресивною спільнотою. Європейська система захисту прав особи довела свою ефективність і дедалі частіше використовується для поновлення порушених прав людини. Україна раз і назавжди зробила свій історичний вибір, взявши за мету побудову демократичної, соціальної, правової держави. На цьому базується внутрішня і зовнішня політика нашої держави, її участь у міжнародних і регіональних організаціях. Верховенство права, яке забезпечується національною правовою системою і міжнародним судовим механізмом захисту прав людини, є основою побудови громадянського суспільства.