Робоча програма з курсу „ права людини" для студентів 4 курсу спеціальності "Політологія" Складена кандидатом політичних наук, в о. доц кафедри політології Мартинюком Р. С
| Вид материала | Документы |
- Робоча навчальна програма з курсу „ політологія острог Робоча програма затверджена, 509.66kb.
- Робоча програма з курсу " Загальна теорія політики " для студентів факультету політико-інформаційного, 724.65kb.
- Програма навчального курсу «Політологія» розділ І. Теоретико-методологічні засади політології, 2712.63kb.
- Робоча програма (за кредитно-трансферною системою навчання) з курсу, 617.04kb.
- Юрія Федьковича «затверджую», 170.53kb.
- Юрія Федьковича «затверджую», 316.29kb.
- Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за напрямом підготовки політологія,, 264.87kb.
- Робоча програма курсу "Політична історія України" для студентів магістеріуму спеціальності, 115.47kb.
- Програма співбесіди з курсу теорії та історії політичної науки для абітурієнтів, 144.94kb.
- Робоча програма курсу для студентів напряму підготовки "Економіка І підприємництво", 334.02kb.
Права і свободи людини та громадянина в умовах надзвичайного стану
- загальна характеристика надзвичайного стану;
- підстави та мета введення надзвичайного стану;
- правова основа введення надзвичайного стану в Україні;
- механізм введення надзвичайного стан в Україні або в окремих її місцевостях;
- термін дії надзвичайного стану;
- вичерпний перелік прав і свобод, які не можуть бути обмежені в умовах надзвичайного стану (частина 2 статті 64).
Література: 1, 2, 8, 16.
Тема 9. Права людини як галузь міжнародного права
Загальна декларація прав людини
- умови розробки Загальної декларації прав людини та їхній вплив на зміст документу;
- правова позиція західних держав - Французька декларація прав людини і громадянина 1789 р., Конституція США 1787р. та інші законодавчі акти, які проголошували вроджений характер основних прав і свобод людини;
- концепція державності, визначена за змістом зазначених документів - “держава – нічний сторож” або “мінімальна держава”;
- ключові риси зазначених концепцій: неприпустимість втручання держави в соціально – економічну сферу;
- заперечення західних держав проти включення в Декларацію соціально–економічних прав, які і могли бути гарантовані лише через активне втручання держави в економіку;
- позиція радянської делегації - вимога включення в Проект широкого переліку соціальних і економічних прав, а також положень, які б закріплювали право народів і націй на самовизначення, про рівність прав кожного народу і кожної нації в межах держави. Абсолютизування принципу державного суверенітету та заперечення Радянського Союзу проти включення в Загальну декларацію таких прав як право кожного вільно покидати свою країну і повертатись до неї;
- відмінності у підходах держав, що належали до різних політичних систем при обговоренні питання про право власності
- роль ідеологічних уявлень і так званого класового підходу в позиції Радянського Союзу;
- намагання Радянського Союзу обмежити можливість розвитку країн, що розвиваються в напрямку до капіталістичної формації через закріплення в міжнародно–правових документах соціалістичних політико–ідеологічних цінностей;
- радикальний позитивізм Радянського Союзу в питанні визнання природного, невідчужуваного характеру прав людини, запереченні обов’язку держави захищати ці природні права;
- обумовленість зазначеного підходу тезою про те, що свої права кожна людина отримує виключно від держави, яка на свій суб’єктивний розсуд може закріплювати їх у нормах права чи навпаки, скасовувати, оскільки це її суверенне право;
- теоретичне обґрунтування владного свавілля Радянським Союзом та його неприйнятність для цивілізованих держав;
- узагальнений характер категорій, якими оперує Загальна декларація: “свобода”, “справедливість”, “принцип справедливості”, “політичний, економічний, соціальний прогрес”;
- вчення в радянській правовій доктрині про ці цінності, як про буржуазні ідеологічні фікції, які в умовах збереження “несправедливих” приватновласницьких виробничих відносин слугують допоміжними засобами експлуатації одного класу іншим;
- свідоме ухилення від конкретизації змісту багатьох спірних понять і формулювання чітких визначень при розробці і прийнятті Загальної декларації, як і багатьох інших міжнародних документів в галузі прав людини, державами з різними політичними системами;
- формулювання визначень і понять в максимально нейтральній манері, з тим, щоб досягти компромісу, частково прийнятного для всіх;
- визнання договірними сторонами права різного тлумачення конкретного змісту і способів здійснення закріплених в Декларації прав та свобод людини;
- висновок: різні, а іноді й прямо суперечні позиції Заходу і соціалістичних країн при формуванні Загальної декларації обумовили те, що більшість статей цього документу носять загальний характер і не конкретизовані за змістом;
- схвалення Загальної декларації; мотивація в утриманні від голосування представників СРСР та його сателітів;
- визнання природного характеру прав людини в Декларації; положення першої статті документу;
- форма прийняття Загальної декларації та її формально рекомендаційний характер;
- застереження в оцінці юридичної сили положень Декларації; необхідність врахувати значну роль в міжнародному праві поряд з договором звичаю, який формується як результат міжнародної практики держав і поступово визнається ним в якості норми права;
- юридична сила проголошених в Загальній декларації основних прав і свобод в сучасний період; визнання в даний час переважною більшістю держав їх в якості юридично-обов’язкових правових норм;
- практика імплементації положень Загальної декларації в національне конституційне законодавство багатьох держав;
- постійний розвиток і конкретизація закріплених в Декларації принципів і норм в процесі укладення нових міжнародних угод - свідчення реалістичності документа та його практичного юридичного значення для розвитку міждержавних відносин;
- сучасна роль Загальної декларації як одного з основних джерел права, моделі, яка широко використовується багатьма країнами для розробки окремих положень конституцій, інших національних нормативних актів та документів, що стосуються прав людини;
- юридична практика держав, в яких положення Декларації широко використовуються для тлумачення внутрінаціональних норм права та її роль як джерела права при винесенні рішень національними судовими установами;
Історія прийняття Пактів 1966 р.
- розробка Комісією по правам людини через Економічну і Соціальну Раду єдиного Пакту, який мав на меті охопити широкий перелік прав і основних свобод;
- Резолюція Генеральної Асамблеї 1951 року про необхідність “включити в Пакт про права людини права економічні, соціальні і права в галузі культури”; зміст мотивувальної частини Резолюції;
- Вимога США обмежити акт виключно громадянськими і політичними правами; пояснення позиції США;
- підтримка позиції США рядом інших делегацій та перегляд Генеральною Асамблеєю у 1952 р. свого попереднього рішення і прийняття резолюції про підготовку замість одного двох Пактів про права людини – Пакту про громадянські і політичні права і Пакту про економічні, соціальні, культурні права;
- тривале обговорювання ООН окремих положень Пактів і їх схвалення 16 грудня 1966 року;
- розбіжності, що яскраво виявились між державами, які належали до різних політичних систем при розробці Пактів;
- вилучення у зв’язку із сильним опором Радянського Союзу та інших соціалістичних країн з Пактів будь–якої згадки про право кожного володіти приватною власністю і про заборону насильницького чи свавільного позбавлення цього права;
- практика реального виконання Пактів про права людини Радянським Союзом;
Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права
- нормативне закріплення економічних, соціальних і культурних прав - порівняно нова тенденція в розвитку національного законодавства та міжнародних договорів;
- особливості змісту нормативного матеріалу законодавчих актів і конституцій, прийнятих у 18–19 ст.;
- твердження тогочасної правової доктрини: економічні і соціальні права - побічний наслідок реалізації особистої та політичної свободи;
- законотворча практика початку 20 ст., зумовлена робітничим рухом в Західній Європі та встановленням пролетарської державності на теренах колишньої Радянської імперії – початок конституційного закріплення та акцентування уваги в ряді держав (у Веймарській Конституції Німеччини 1919 р., Конституції Іспанської Республіки 1931 р., Конституції СРСР 1936 р. та ін.) на соціально–економічних правах;
- укладення перших міжнародних угод на початку 20 ст. в галузі, яка регулювала головним чином трудові відносини: Статут Ліги Націй, конвенції, прийняті в рамках Міжнародної Організації Праці;
- прийняттям статуту ООН, а згодом Загальної декларації прав людини - початок якісно нового етапу в міжнародно-правовій регламентації цих прав;
- конкретний їх перелік в Пакті про соціальні, економічні та культурні права: право на працю (ст. 6), право кожного на справедливі умови праці (ст. 7), право на соціальне забезпечення, включно з правом на соціальне страхування (ст. 9), право кожного на гідний рівень життя (ст. 11), освіту (ст. 13).
- важливе застереження Пакту щодо умов реалізації його положень, яке розкриває саму природу соціально–економічних та культурних прав;
- особливості механізму реалізації соціально-економічних прав: ці права - не природні невідчужувані права; вони потребують ефективної соціальної діяльності держави з метою їхньої реалізації, однак ефективність такої діяльності завжди перебуває в жорсткому взаємозв’язку з матеріальними ресурсами, якими володіє держава;
- витікаючі з цього вимоги: держава з низькими показниками економічного розвитку не може закріплювати в своєму національному законодавстві ті соціально–економічні права, які з огляду на відсутність належних економічних ресурсів приречені на декларативність;
- особливості нормативного формулювання порядку реалізації громадянських і політичних прав у Пакті про громадянські і політичні права та економічних, соціальних і культурних прав у Пакті про економічні, соціальні, культурні права;
- позиція США та багатьох інших країн щодо юридичної обов’язковості Пакту про економічні, соціальні і культурні права в минулому та в останні роки;
- конференція 1986 року в Лімбургському університеті (Нідерланди) стосовно питань про природу і ступінь юридичних зобов’язань, взятих державами-учасниками Пакту про економічні, соціальні і культурні права;
- основні висновки, зроблені провідними експерти на конференції:
- всі права і свободи людини, зокрема соціально–економічні права, неподільні і взаємозв’язані і утворюють невід’ємну складову міжнародного права;
- Пакт створює юридичні зобов’язання для учасників. Держави–учасники повинні негайно здійснити всі необхідні заходи, включаючи законодавчі та адміністративні, для забезпечення прав, закріплених в цьому міжнародному договорі. Більше того, має бути передбачене право кожного на судовий захист соціально–економічних прав;
- Держави–учасники Пакту, незалежно від рівня економічного розвитку, зобов’язані забезпечити соціально–економічні та культурні права для всіх, хоча б в мінімальній мірі.
- відображення нового підходу в підсумковому документі Всесвітньої Конференції по правом людини 1993 року у Відні;
- висновки: Пакт не просто містить побажання чи рекомендації декларативного характеру, але й передбачає конкретні зобов’язання держав – учасників;
- загальне визнання зі сторони членів ООН положення Пакту про те, що “ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нужди, може бути здійснений якщо будуть створені такі умови, за яких кожен зможе користуватись своїми економічними, соціальними і культурними правами так само, як і своїми громадянськими і політичними”.
- визнані ООН недоліки Пакту: в більшості менш розвинутих країн його положення можуть бути втіленні в життя лише поступово, в залежності від їхнього рівня розвитку, наявності ресурсів і розмірів населення. Тільки окремі права перераховані в Пакті, наприклад право кожного створювати профспілки і вступати в них, не залежить від рівня економічного розвитку країни і повинні бути забезпечені невідкладно.
- Підтвердження висновків, зроблених ООН, реальними показниками: результати, досягнуті міжнародним співтовариством на шляху здійснення соціально–економічних прав, менш масштабні, ніж в галузі реалізації громадянських і політичних прав. Економічне процвітання – ситуація, характерна для незначного числа країн.
- негативне ставлення багатьох країн до соціально–економічних прав в процесі розробки Пактів та зумовлена ним відсутність розгалуженої системи міжнародного контрольного механізму за реалізацією положень Пакту;
- фрагментарність даного механізму: держави-учасники повинні надавати лише доповіді “про вжиті ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення прав, визнаних в цьому Пакті, на розгляд Економічної і Соціальної Ради ООН” (ст. 16 Пакту). Відсутність в цьому міжнародному договорі створення якого–небудь спеціального органу для обговорення доповідей держав;
- роль Комітету по економічним, соціальним і культурним правам, розгляді доповідей держав–учасників;
- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
- Загальна характеристика нормативного змісту Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права 16 грудня 1966 року;
- Положення Пакту про основні права та свободи, які мають бути надані кожною державою–учасником усім особам, які знаходяться в межах її території і під її юрисдикцією без будь-яких відмінностей;
- зобов’язання учасників Пакту здійснювати законодавчі та інші заходи у відповідності зі своїми конституційними процедурами, “які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у Пакті”;
- конкретний перелік громадянських і політичних прав Пакту, які мають бути забезпечені в кожній державі: право на життя (ст. 6),заборону катувань (ст. 7), рабства, работоргівлі і примусової праці (ст. 8), право кожного на свободу і особисту недоторканність (ст. 9), кожного покидати свою країну і повертатись назад (ст. 12), рівність всіх осіб перед судами і трибуналами (ст. 14), право на свободу думки, сумління і релігії (ст. 18), право кожного громадянина приймати участь у веденні державних справ як безпосередньо так і через вільно обраних представників, голосувати і бути обраним на реальних періодичних виборах, що проводяться на основі загального рівного виборчого права при таємному голосуванні і які забезпечують вільне волевиявлення виборців; право допуску в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби (ст. 15);
- принцип сучасного міжнародного права, закріплений в Пакті про громадянські і політичні права: певні фундаментальні права і свободи повинні дотримуватись в будь–якій ситуації, зокрема в періоди збройних конфліктів;
- призупинення дії ряду прав і свобод в умовах надзвичайної ситуації, згідно п. 1 ст. 4 Пакту;
- положення Пакту, дія яких не може бути обмежена ні за яких обставин, як то: право на життя (ст. 6), заборона піддавати будь–кого катуванню чи жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню (ст. 7), заборона рабства, работоргівлі і підневільного становища (п. 1 і 2 ст. 8); заборона позбавляти свободи за невиконання якого–не будь договірного зобов’язання (ст. 11); заборона відміни принципу, згідно з яким кримінальний закон не має зворотної сили (ст. 15); право кожного на визнання його правосуб’єктності (ст. 16); право кожного на свободу думки, сумління і релігії;
- створення у 1976 році Комітету по правам людини у відповідності зі ст. 28 Пакту;
- функції Комітету щодо розгляду доповідей держав–учасників “про вжиті ними заходи по втіленню в життя прав, визначених у Пакті, і про прогрес, досягнутий у використанні цих прав”;
- терміни представлення доповідей державами у Комітет по правам людини;
- вимоги щодо змісту та структури доповідей;
- роль Комітету у вивченні отриманих доповідей та формулюванні зауважень “загального порядку”, які він вважає доцільними;
- тлумачення окремих статей Пакту, пропозиції щодо заходів, які повинні здійснюватись державами для їхнього виконання, винесення рекомендацій стосовно того, які питання мають бути відображені в наданих доповідях – функції, які здійснює Комітет по правам людини в процесі формулювання своїх загальних зауважень;
- Практика винесення лише загальних рекомендацій, які направляються усім державам, та зумовлена нею низька ефективність роботи Комітету; новела в роботі Комітету: практика включення доповідь Генеральній Асамблеї конкретних зауважень, які висловлюються його членами в адресу окремих держав в результаті обговорення їхніх доповідей; подання заключних зауважень Комітетом по правам людини по кожній розглянутій доповіді;
- механізм дії зауважень щодо їхніх адресатів;
- повноваження Комітету по правам людини розглядати скарги учасників на невиконання тією чи іншою державою взятих на себе зобов’язань;
- порядок прийому й розгляду скарг Комітетом, умови які при цьому мають бути дотримані;
- факультативний характер процедури розгляду скарг однієї держави на іншу;
- повноваження Комітету по правам людини розглядати скарги окремих осіб по питанню про порушення їхніх прав державою, під юрисдикцією якої вони знаходяться;
Факультативний протокол до міжнародного пакту про громадянські і політичні права
- обговорення питання про процедуру розгляду скарг окремих осіб при розробці Пакту про громадянські і політичні права;
- внесення пропозицій, зокрема щодо створення в рамках Пакту спеціального міжнародного суду по правам людини, в якому порушувати справу могли б не тільки держави, але й окремі індивіди, групи осіб і неурядові організації; при цьому всі сторони в суді ставилися б в рівне становище;
- позиція Радянський Союз і його східноєвропейських сателітів – заперечення як проти створення суду, так і проти Комітету по правам людини, однією з функцій якого був би розгляд скарг окремих осіб;
- аргументація радянським блоком зазначеної позиції;
- наслідки обговорення цих питань та прийняття рішення не включати в Пакт про громадянські і політичні права положення про розгляд скарг окремих осіб, а вирішити питання в спеціальному договорі - Факультативному протоколі до Пакту;
- прийняття протоколу Генеральною Асамблеєю ООН разом з Пактом 16 грудня 1966 року;
- повноваження Комітету по правам людини, згідно Протоколу, приймати і розглядати скарги від окремих осіб лише в тому випадку, якщо держава, під юрисдикцією якої вони знаходяться, є учасником Пакту і визнала таку компетенцію Комітету, ратифікувавши Протокол чи приєднавшись до нього (ст. 1);
- умови прийнятності скарг;
- механізм захисту закріплених у Пакті прав: захист прав людини повинні забезпечувати насамперед національні органи, зокрема, суди. У випадку, коли в країні відсутній незалежний чи неупереджений суд, якщо державні органи не забезпечують ефективного правового захисту, індивід може безпосередньо звернутись в Комітет по правам людини. Вирішуючи питання про вичерпаність внутрішніх засобів захисту, Комітет придає значення критеріям, які виявляють безрезультатність чи навіть безглуздість звернення в судові чи адміністративні органи конкретної держави, якщо установлена в них правозастосовча практика не залишає жодних шансів на об’єктивне, неупереджене вирішення справи. Якщо Комітет по правам людини оголошує скаргу прийнятою, то про це повідомляють відповідну державу, яка має можливість на протязі шести місяців надати Комітету письмові пояснення по суті питання і після цього автор скарги може дати відгук на пояснення держави;
- резюме: за результатом прийнятої до розгляду справи Комітет виносить відповідні рекомендації, які можуть бути прийняті державою до виконання.
- Другий Факультативний протокол до Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права (спрямований проти смертної кари)
- питання смертної кари – питання, яке згідно Протоколу стало предметом міжнародно–правового регулювання;
- початкове допущення Загальною декларацією і Пактами застосування смертної кари; випадки застосування смертної кари, згідно Пакту;
- категорії осіб, щодо яких, згідно Пакту винесення смертних вироків не допустиме;
- протокол №6 1983 р. Ради Європи про відміну смертної кари до Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод;
- аналіз ст. 1 Протоколу;
- виключення із заборони застосування смертної кари, згідно ст. 2 Пакту;
- межі поширення дії Протоколу №6 до Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод на держави–членів Ради Європи;
- вплив Протоколу №6 до Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод на позицію багатьох держав-членів ООН по питанню по відміну смертної кари;
- прийняття 15 грудня 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН Другого Факультативного Протоколу до Пакту про громадянські і політичні права, спрямованого на скасування смертної кари;
- заборона смертної кари - безпосередня умова здійснення права кожного на життя – принцип, визнаний Протоколом;
- зобов’язання держав–учасниць, згідно ст. 1 Протоколу, скасувати смертну кару і не виконувати винесені смертні вироки;
- забороняє державам, згідно Протоколу, робити будь–які застереження, за виключенням застосування смертної кари за найбільш серйозні злочини, що вчиняються під час війни;
- Контрольні функції Комітету по правам людини за дотриманням державами–учасниками положень Протоколу;
- Зобов’язання кожної держави–учасника Протоколу, представляючи доповіді Комітету по правам людини, включати в них інформацію про здійснені заходи щодо реалізації положень Протоколу.
Література: 1, 2, 8, 9, 15.
Тема 10. Європейська система захисту прав людини
- Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод та роль Суду в її реалізації