2. кредитно-модульна система організації навчального процесу

Вид материала

Содержание

Києво-Могилянська колегія
Львівський університет
Харківський університет
Структура вищої освіти в Україні.
Молодший спеціаліст
Динаміка мережі вищих навчальних закладів за рівнями акредитації
Динаміка мережі вищих навчальних закладів
Динаміка чисельності студентів на 10 000 населення
Управління вищою освітою.
Доступ до вищої освіти.
Організація навчання.
Рівні професійної кваліфікації в Україні
Науково-педагогічні кадри.
Визнання закордонних кваліфікацій.
Мобільність студентів
Стратегічні завдання.
2.2. Мета, завдання та принципи КМСОНП
Мета та завдання КМСОНП.
Принципи КМСОНП.
Порівняльної трудомісткості кредитів
...
Полное содержание

Подобный материал:

1 2 3

2. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНА СИСТЕМА ОРГАНІЗАЦІЇ

НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

2.1. Вища освіта України: історія, стан та завдання

Історичний нарис. Історія вищої освіти України тісно пов’язана з багатовіковою історією українського народу і держави. Тривале існування у стані роздробленості, під гнітом татаро-монгольських орд, польських, литовських та угорських феодалів вплинула на розвиток освіти. Для боротьби проти іноземного гноблення, національних і релігійних утисків міське і частково сільське населення у ХVI-XVII ст. організувалося в братства, які відкривали школи, друкарні, навколо яких згуртувалися національно свідомі культурні сили українського суспільства. Перші братські школи виникли у Володимирі-Волинському (1577), Львові (1585), Києві (1615), Луцьку (1620), Кам’янці-Подільському, Вінниці, Немирові та інших містах. Поширенню освіти сприяло виникнення в Україні у другій половині XVI ст. друкарства. Перша друкарня була відкрита Іваном Федоровим у Львові, де було у 1574р. видано „Апостол” і „Буквар”. У 1578 р. ним же засновано Острозьку друкарню, в якій народилися „Азбука” (1578), „Біблія” (1581) тощо.

Якщо вірити деяким міжнародним джерелам, наприклад [3], то високопосадовці з МОНУ сповіщають, що перший вищий навчальний заклад України — це Києво-Могилянська колегія, створена в 1632 році шляхом об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл. Заради справедливості, і як історичний факт, потрібно зазначити, що першим вищим навчальним закладом не лише в Україні, а й у Східній Європі була Острозька академія, заснована у 1576 році (на 56 років раніше Києво-Могилянської колегії) відомим меценатом, політичним і культурним діячем князем Костянтином-Василем Острозьким та його племінницею княжною Гальшкою Острозькою. Острозька академія проіснувала до 40-х років 17 ст. Першим ректором її був Г.Смотрицький. З її стін вийшли відомий просвітник М.Смотрицький, гетьман П.Сагайдачний та ін. На відміну від інших дослідників, автор дотримується думки, що у другій половині XVI ст. центром просвітительства, нарівні з Києвом та Львовом, була територія нинішньої Рівненщини. Перші школи тут в містечках Дермань, Гоща, Корець, Межиричі, Остріг були відкриті на 10-15 років раніше, ніж у Львові та Києві. А українські першодруки Острозька „Біблія” та Пересопницька „Євангелія”, народжені на її землі, є священними символами нашої держави. На них складають присяги українські президенти, першим з яких, і це теж символічно, був рів нянин Леонід Кравчук.

Відроджено Острозьку академію Указом Президента України 12 квітня 1994 р. як Острозький колегіум. З метою повернення історичної назви цього закладу освіти Указом Президента України від 5 червня 1996 р. його було перейменовано в Острозьку академію. З 30 жовтня 2000 р. — це Національний університет „Острозька академія”.

Наприкінці XVII і в XVIIІ ст. на становлення освіти і науки України значно впливала Києво-Могилянська колегія, яка у 1701 р. одержала титул та права академії і почала називатися Київською академією, названою на честь митрополита Петра Могили. Термін навчання продовжувався 12 років і поділявся на 8 класів: підготовчий, молодший, граматики, синтаксису і вищі — поетики, риторики, філософії та богослов’я. Приймали в академію молодь усіх станів. Щорічно тут одержували освіту до 2000 студентів (спудеїв). Вікових обмежень не було. Для бідних спудеїв при академії існувала бурса. Києво-Могилянська академія була також важливим просвітницьким центром. В 1700 році нею були засновані колегії в Чернігові, Вінниці, Кременці, Гощі, а в наступні роки в Харкові (1727) і Переяславі (1738). В академії здобувала освіту і молодь з-за кордону.

Визначну роль у розвитку освіти в західноукраїнських землях відігравав Львівський університет, створений 20 січня 1661 року на базі Львівської єзуїтської колегії. До 1773 року університет був у підпорядкуванні єзуїтському ордену. У ньому діяло два відділи — філософський і теологічний. Освітній процес в університеті завершувався одержанням наукового ступеня — ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. Згодом було відкрито кафедру математики, створено фізико-математичний кабінет, астрономічну обсерваторію. Встановилися зв’язки з Києво-Могилянською академією, європейськими університетами — Римським, Паризьким, Празьким та ін.

У 1805 р. засновано Харківський університет. До революції у його складі було 4 факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний, 8 наукових товариств, астрономічна обсерваторія, фундаментальна бібліотека. В університеті працювали відомі вчені: математики М.В.Остроградський, О.М.Ляпунов, В.А.Стеклов, поет Гулак-Артемовський, біолог І.І.Мечніков, історик М.І.Костомаров, композитор М.В.Лисенко, письменник М.П.Старицький та ін. У ХХ ст. університет виріс в один з найбільших науково-навчальних закладів. На його базі існувала Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народної освіти (1921-1930), Фізико-хіміко-математичний інститут (1930-1933). Медичний та юридичний факультети було перетворено у самостійні інститути.

Хронологія відкриття деяких інших відомих вищих навчальних закладів має такий вигляд:

1834 р. — утворено Київський університет;

1844 р. — відкрита Львівська політехніка;

1851 р. — утворено Харківський ветеринарний інститут;

1865 р. — відкрито Новоросійський (нині Одеський) університет;

1885 р. — відкрито Харківський технологічний інститут;

1897 р. — утворено Львівську академію ветеринарної медицини;

1898 р. — відкрито Київський політехнічний інститут;

1899 р. — утворено Єкатеринославське вище гірниче училище та ін.

Усього в Україні до 1917 року діяло 27 вищих навчальних закладів, в яких навчалося біля 35 тис. студентів. На західноукраїнських землях до 1918 року існувало 4 вищих освітніх заклади: університети у Львові й Чернівцях, політехнічний інститути і академія ветеринарної медицини у Львові.

Події 1917року змінили не тільки соціальний устрій, але й поставили на порядок денний питання створення нової вищої школи. У 1918 р. університет Св.Володимира у Києві, Харківський і Новоросійський (Одеса) стали першими державними університетами незалежної України. У цьому ж році відкрились Єкатеринославський (тепер Дніпропетровський) та Таврійський (у Сімферополі) університети.

У перші роки радянської влади виникли своєрідні форми інтеграції вищої освіти, науки і виробництва. Одним з прикладів такої інтеграції став Інститут інженерів-електриків-виробничників. Чотири дні на тиждень студенти працювали на заводі, протягом двох днів по 10 годин навчались в інституті. Не було залікових сесій, екзамен з вивченого предмету складався одразу.

Нова концепція знайшла своє відображення в документі „Про реформу вищої освіти” (1920), що передбачав створення у вищих навчальних закладах вузькоспеціалізованих факультетів з трирічним терміном навчання. В університетах замість філологічних і природничих факультетів створювалися педагогічні з різними спеціалізаціями. Це було відображенням тенденцій розвитку європейської вищої школи за кордоном. Однак, реформи за європейськими зразками в українських університетах пішли іншим шляхом. У 1920 році Наркомпрос України ліквідував університети в Києві, Харкові, Одесі, Єкатеринославі та Сімферополі. Першими спадкоємцями ліквідованих університетів почали створюватися інститути народної освіти, медичні та юридичні інститути.

Значною подією у розвитку вищої освіти України стало відновлення університетів.

З 1 вересня 1932 р. відкрили університети в Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську, які за короткий термін стали провідними науковими та освітніми центрами України. Після приєднання до України західноукраїнських земель в 1939 р. в УРСР нараховувалося 129 вищих навчальних закладів, які працювали за однотипними навчальними планами, що базувалися на широкій науково-теоретичній базі.

Під час другої світової війни більшість ВНЗ було евакуйовано у східні райони СРСР і тільки наприкінці 1943 року евакуйовані університети та інститути почали повертатися в Україну. Після закінчення війни відновили роботу 154 вищих навчальних заклади, в яких навчалося біля 200 тис. студентів.

У після воєнний період відчутною стала потреба укрупнення спеціальностей, розширення профілю фахівців. У великих ВНЗ підвищилась якість підготовки спеціалістів, раціональніше почали використовуватися науково-педагогічні кадри та матеріально-технічна база. У результаті укрупнення число вищих навчальних закладів до 1960 р. скоротилася до 135 при одночасному збільшенню кількості студентів більше ніж удвічі: з 201 до 418 тис. [3]. Однак головними центрами вищої освіти в Україні залишалися Харків, Київ, Одеса і Львів. У цих містах знаходилось 70 зі 140 ВНЗ, в них навчалося 59% від загальної чисельності студентів.

У 1960-1970 рр. основна увага при плануванні підготовки фахівців зверталася на ті ланки вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес. У 1974-1975 рр. на основі навчальних планів було створено робочі навчальні плани, в яких зазначалася кількість годин на самостійну роботу студентів з кожної дисципліни. З 1972 року було введено річне стажування молодих фахівців на виробництві, створювались філії профілюючих кафедр на підприємствах, впроваджено внутрішньосеместрові атестації студентів, реорганізувались діючі і відкривалися нові вищі навчальні заклади. У 1984 р. в Україні функціонувало 146 ВНЗ, у тому числі [3, 8]:

університетів – 9;
технічних вищих навчальних закладів – 50;
сільськогосподарських – 17;
економіки і права – 10;
педагогічних інститутів – 30;
охорони здоров’я – 15;
фізичної культури і спорту – 3;
культури і мистецтва – 12.

Мережу вищих навчальних закладів доповнювали 25 філій, 7 спеціалізованих та 12 загально-технічних факультетів.

Після здобуття в 1991 році незалежності Україна почала формувати власну національну систему вищої освіти, орієнтовану на принципи демократії та гуманізму, відродження її самобутнього характеру, покращення змісту, форм і методів навчання. Значна кількість інститутів реорганізовано в університети. Деяким міжнародно визнаним вищим навчальним закладам надано статус Національних. Сьогодні їх — більше семи десятків. Переборено державну монополію в галузі вищої освіти. Відкрито комерційні, приватні, спільні та міжнародні ВНЗ, які надають можливість великій кількості випускників шкіл та технікумів здобути сучасну вищу освіту.

Структура вищої освіти в Україні. Вища освіта є складовою загальної системи освіти України, що регулюється законами України „Про освіту” та „Про вищу освіту”, розбудованої з орієнтацією на структури освіти розвинених країн світу.

Відповідно до рівня підготовки, забезпечення науково-педагогічними кадрами та матеріально-технічними ресурсами для визначення статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

перший рівень — технікум, училище, інші, прирівняні до них, вищі навчальні заклади;

другий рівень — коледж, інші, прирівняні до нього, вищі навчальні заклади;

третій рівень — університет, академія, інститут, консерваторія, який має спеціальності акредитовані на третій рівень, або до 75% спеціальностей, акредитованих на четвертий рівень;

четвертий рівень — університет, академія, інститут, консерваторія, який має більше 75% спеціальностей, акредитованих на четвертий рівень.

У середині 90-х років було запроваджено ступеневу структуру підготовки фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями (ОКР): молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Молодший спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Підготовку молодших спеціалістів забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальні заклади першого рівня акредитації.

Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні та спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об’єкта праці, достатні для виконання завдань та обов’язків певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Може здійснюватись на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста. Підготовку бакалаврів забезпечують коледжі та вищі навчальні заклади другого рівня акредитації.

Спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов’язків інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Підготовку спеціалістів забезпечують вищі навчальні заклади третього-четвертого рівнів акредитації.

Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра або спеціаліста здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов’язків інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

За станом на 1 вересня 2004 року до системи вищої освіти України входило 1004 вищих навчальних закладів I–IV рівнів акредитації (табл.2.1).

Мережа закладів І–ІІ рівнів акредитації налічує 667 ВНЗ, у тому числі 593 державної форми власності. Загальна чисельність студентів — 530 тис.

Мережа вищих навчальних закладів III–IVрівнів акредитації налічує 342 ВНЗ, у тому числі 223 державної форми власності. Серед них 106 університетів, 59 академій, 177 інститутів. Статус Національного надано 70 університетам та академіям.

Таблиця 2.1

Динаміка мережі вищих навчальних закладів за рівнями акредитації

та чисельності студентів на 10 000 населення

Показники	Н а в ч а л ь н і р о к и
Показники	1991/92	1996/97	1997/98	1998/99	1999/00	2000/01	2001/02	2002/03
	Динаміка мережі вищих навчальних закладів
Всього ВНЗ	910	1064	940	951	971	979	983	997
у тому числі: І-ІІ рівня акредитації	754	790	660	653	658	664	665	667
ІІІ- IV рівня акредитації	156	274	281	298	313	315	318	330
	Динаміка чисельності студентів на 10 000 населення
Всього ВНЗ	310	309	324	340	360	392	431	468
у тому числі у ВНЗ: І-ІІ рівня акредитації	142	117	104	100	101	107	115	120
ІІІ- IV рівня акредитації	168	192	220	240	259	285	316	348

Примітки: 1.Число вищих навчальних закладів ІІІ-IV рівнів акредитації налічує 330, у тому числі 223 державної форми власності, з яких 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів.

2.Мережа вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації налічує 667 ВНЗ, у тому числі 593 державної форми власності.

3.Структура прийому студентів у ВНЗ за напрямами підготовки в 2003 році: економіка — 28,4%, інженерія —22,2%, освіта — 9,9%, право — 9,0%, гуманітарні науки — 7,1%, природничі науки — 4,3%, медицина — 3,4%, мистецтво — 1,9%, соціальні науки — 1,9%.

Загальна чисельність студентів в університетах, академіях, інститутах, консерваторіях складає 1407 тис, але розподіл їх за регіонами досить строкатий (рис 2.1).

Рис.2.1. Чисельність студентів в регіонах України

у розрахунку на 10 000 населення

Найкращі показники традиційно мають Київ, Харків, Одеса, Львів, наближаються до них Дніпропетровська та Запорізька області. Значно гірший стан у Волинській, Вінницькій, Закарпатській, Кіровоградській та Чернівгівській областях.

Управління вищою освітою. Здійснюється як державними органами управління, так і органами громадського самоврядування.

До державних органів управління вищою освітою належать:

Міністерство освіти і науки України;
центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані вищі навчальні заклади;
Вища атестаційна комісія (ВАК) України;
Державна акредитаційна комісія (ДАК).

Органами громадського самоврядування в освіті, у тому числі вищої, є:

Всеукраїнський з’їзд працівників освіти;
Громадська організація освітян та науковців України (ГРОНУ);
загальні збори колективу навчального закладу;
обласна, районна, міська конференції педагогічних працівників.

Органи громадського самоврядування в освіті вносять пропозиції щодо формування державної політики у сфері освіти, розглядають та рекомендують зміни до державної концепції освіти, шляхи реформування відповідно до європейських та світових стандартів.

Доступ до вищої освіти. Для отримання права навчатися у ВНЗ необхідно мати атестат за 11-річну загальноосвітню школу чи диплом технікуму, профтехучилища, еквівалентний атестату. Прийом громадян на навчання здійснюється на конкурсній основі відповідно до здібностей і незалежно від форми власності навчального закладу та джерел фінансування. Програми вступних випробувань (екзаменів) встановлює Міністерство освіти і науки України з огляду на зміст дисциплін середньої школи і вимоги вищої освіти до рівня знань випускників.

Університети та інші ВНЗ достатньо автономні у проведенні вступних випробувань (форма, кількість, час тощо) і відборі абітурієнтів. Переможці міжнародних та всеукраїнських предметних олімпіад зараховуються до вищих навчальних закладів за їхнім вибором без екзаменів. Медалісти, зазвичай, складають лише один вступний іспит.

Організація навчання. Навчальний рік розпочинається 1 вересня, поділяється на два або три семестри і триває до червня наступного року з невеликими перервами на свята й канікули між семестрами. Тижневе навантаження встановлено 54 год, з яких 24-30 припадає на аудиторні заняття, серед яких домінують лекції. Окрім лекцій, використовуються активніші форми навчання — семінари, практичні та лабораторні заняття, навчальні та виробничі практики. Для самостійної роботи студентам надаються додаткові послуги в бібліотеках, інформаційних центрах, комп’ютерних класах, методичних кабінетах тощо.

Вивчення важливих дисциплін закінчується екзаменом, який може бути тестовим. Система оцінювання: найвища оцінка — 5 (відмінно), 4 (добре), 3 (задовільно), чого достатньо для зарахування дисципліни, 2 (незадовільно), що не дає змоги продовжувати навчання. Менш істотні дисципліни можуть оцінюватися за двобальною шкалою: „зараховано” (студент виконав вимоги) та „незараховано” (дисципліна має бути повтореною чи вивченою самостійно). Окремі вузи практикують рейтингове оцінювання знань за 100-бальною шкалою [4, 5].

Кваліфікації. Розглядається як рівень підготовки людини до виконання того чи іншого виду трудової діяльності. В Україні існує п’ять кваліфікаційних рівнів (табл. 2.2), з яких останні три мають відношення до вищої освіти.

Таблиця 2.2

Рівні професійної кваліфікації в Україні

Кваліфікаційний рівень	Позначки кваліфікаційних рівнів	Тип навчального закладу	Тип кваліфікаційної роботи
1	2	3	4
0	Некваліфікований	Короткотермінові курси, інструкція на робочому місці	—

продовження таблиці 2.2

1	2	3	4
1	Робоча кваліфікація	ПТУ, курси, середня школа, на робочому місці	Кваліфікаційний іспит
2	Середня кваліфікація	Технікум, коледж, училище	Дипломний проект (робота), державні іспити
3	Вища кваліфікація	Вищий спеціальний навчальний заклад	Дипломний проект (робота), державні іспити
4	Наукова кваліфікація	Магістратура, аспірантура, докторантура	Магістерська дисертація, кандидатська дисертація, докторська дисертація.

Ступенева структура передбачає чотирирічну базову вищу освіту з наданням кваліфікації „бакалавр” та можливістю часткової зміни напряму навчання чи спеціальності на другому циклі тривалістю один рік, навчальний план якого містить переважно спеціальні дисципліни. У такому випадку присвоюється кваліфікація „спеціаліст”. Подальша фахова та науково підготовка протягом 1-2 років як на базі ОКР „бакалавр”, так і ОКР „спеціаліст” дозволяє отримати кваліфікацію „магістр”. Отримати цей рівень можуть лише кращі студенти, які відбираються на навчання на основі рейтингових показників на попередніх циклах навчання з урахуванням досягнень у науково-дослідницькій роботі.

Заключний рівень підготовки фахівця — навчання в аспірантурі та докторантурі. До аспірантури зараховують на конкурсній основі фахівців ОКР „магістр” на 3-4 роки для виконання самостійних досліджень під наглядом наукового керівника, написання і захисту дисертації на здобуття наукового ступеня „кандидат наук”. Здобуття цього ступеня може здійснюватись і поза межами аспірантури. Особа, яка має науковий ступінь кандидата наук, за умови проведення значних наукових досліджень та узагальнення її результатів у тій або іншій галузі знань може захистити дисертацію на здобуття наукового ступеня „доктор наук”, який є найвищим рівнем наукової кваліфікації. Присудження спеціалізованими вченими радами ВНЗ наукових ступенів кандидата та доктора наук затверджується Вищою атестаційною комісією України.

Науково-педагогічні кадри. До складу науково-педагогічних працівників ВНЗ третього і четвертого рівнів акредитації входять професори, доценти, старші викладачі, викладачі та асистенти. Визначення професійного рівня кандидата чи доктора наук оцінюється присвоєнням вчених знань „доцент” (кандидат або доктор наук) та „професор” (доктор наук, в окремих випадках кандидат наук). Вчені звання присвоює Атестаційна колегія Міністерства освіти і науки України за поданням ВНЗ третього-четвертого рівня акредитації, Національної чи галузевих академій наук України. Професор має очолювати напрям наукових досліджень, керувати кафедрою, науковою роботою аспірантів, здобувачів, студентів, викладати профілюючу дисципліну. Доцент повинен читати лекції, проводити наукові дослідження, керувати роботою викладачів, асистентів, магістрантів, а в окремих випадках і науковою роботою аспірантів та здобувачів. Старший викладач має право читати лекції, вести інші види знань занять. Цю посаду займають досвідчені асистенти, які готуються зайняти посаду доцента. Викладач — штатна посада на кафедрах, де велику частину складають практичні заняття, наприклад, на кафедрах іноземних мов, фізвиховання та ін. Виконує ті ж функції, що і асистент. Асистент проводить лабораторні, практичні, семінарські заняття та науково-дослідні роботи під керівництвом професорів та доцентів.

Усі науково-педагогічні посади заміщуються за конкурсом, їх мають право обіймати особи з науковими ступенями та вченими званнями і фахівці освітньо-кваліфікаційного рівня „магістр”.

Аудиторне навчальне навантаження викладачів становить від 450-650 годин у професорів до 800-900 для асистентів.

Визнання закордонних кваліфікацій. Україна визнала основні конвенції ЮНЕСКО та Ради Європи про взаємовизнання дипломів. Ставлення до закордонних сертифікатів про вищу освіту досить толерантне, бо вона в більшості європейських країн триваліша і якісніша, ніж в Україні. Визнання дипломів про вищу освіту та наукові ступені здійснюється через окрему експертизу. Офіційними органами з визнання кваліфікацій є Управління ліцензування, акредитації та нострифікації Міністерства освіти і науки України, а наукових ступенів — Вища атестаційна комісія України.

Мобільність студентів. До іноземців, які прибувають на навчання, ставляться ті самі вимоги, що й до громадян України, за винятком випадків міждержавного обміну, коли вибір кандидатів здійснює країна-партнер. Практично всі іноземні абітурієнти проводять рік на підготовчих відділеннях ВНЗ, вивчаючи російську або українську мову з паралельним повторенням необхідних предметів. Випускні екзамени на підготовчому відділенні виконують роль вступних до університетів та інших закладів вищої освіти. При цьому, абітурієнт-іноземець повинен мати документ про завершену середню освіту, який би надавав йому право вступу до ВНЗ своєї країни і визнавався в Україні. Держава сповідує принцип відкритості своєї вищої освіти для іноземців, які можуть індивідуально звертатися до університетів, що мають ліцензії на підготовку іноземних громадян, та укладати угоди без попередньої згоди Міністерства освіти і науки України. Для прибуття на навчання необхідно отримати візу і завчасно оплатити вартість річного навчання, яка складає в середньому 1500-5000 американських доларів в залежності від престижності ВНЗ.

Випускники українських середніх шкіл та студенти ВНЗ можуть навчатися за кордоном за власною ініціативою або за програмами міждержавного та міжуніверситетського обміну. Оцінки, отримані в зарубіжних ВНЗ, визнаються вітчизняними закладами освіти у відповідності з КМСОНП.

Підсумок. Очевидно, що, не зважаючи на усі прогресивні зміни у вищій школі України — це не привело до її відповідності європейським стандартам організації та якості як навчального процесу, так і знань, задекларованих Болонським процесом. Настала пора перейти до впровадження позитивних аспектів зарубіжного досвіду успішних освітніх реформ у європейських країнах, які впровадили або впроваджують систему ECTS. При цьому, на наш погляд, слід прийняти до уваги і деякі застороги, які можуть суттєво вплинути на подальші освітні реформи.

Кожна серйозна зміна освіти — глобальний процес, а тому для його здійснення необхідний суспільний консенсус, згода на зміни всіх учасників, від школярів, студентів та їх сімей, до політиків найвищого рангу. Одне із завдань керівництва Міністерства освіти і науки України має полягати саме у неперервній діяльності зі створення та підтримування такого консенсусу.
У плануванні реформи вищої освіти України, у зв’язку з приєднанням до Болонського процесу, має бути системність підходу, що означає не одночасність зміни всіх і всього, а вироблення групою експертів із поступового скеровування освіти у бажаному напрямі без катаклізмів і надмірних прискорень. Завдання „центру” полягає не у створенні примітивної системи указів, програм і правил, а в організації сучасної системи стеження за станом освіти, оцінювання знань і вмінь учнів і студентів. Без даних такого зворотного зв’язку усілякі негаразди швидко зростатимуть, корелюватимуться негативно і повернення на правильну траєкторію руху відбуватиметься запізно і дорогим коштом.
Для успіху поступової трансформації освіти необхідним є залучення громадськості, створення й ефективна робота асоціацій предметників, у яку входять викладачі всіх рівнів освіти й наукові працівники системи АПН України. Вона зможе швидко і практично безкоштовно (істотний для нас фактор) створити нову реальну концепцію викладання певної дисципліни, програми для всіх рівнів освіти, вказати найперспективніших авторів навчальної літератури, адаптованих до вимог ECTS.
Європейські (і не лише) країни при розробці загальнодержавних концепцій та програм включають до них як один із стратегічних напрямів — напрям освіти. Це говорить про те, що в освіту вигідно вкладати кошти. Співробітники Нідерландського інституту економіки стверджують, що кожні 1,04% приросту в структурі робочої сили працівників з вищою освітою і 0,65% приросту працівників із середньою освітою забезпечують збільшення національного доходу на 1% [9]. Тож не дивно, що нині у світі на нагромадження знань, вмінь та досвіду щорічно витрачається більше 20 трл. дол. [9]. Це підтверджують і результати наших досліджень. Так, за нашими розрахунками, кожна гривня вкладена в освіту, забезпечує 5 грн. чистого прибутку, а її рентабельність майже в 4 рази перевищує даний показник по економіці в цілому. Проте інвестиції, вкладені в 2004 році в освіту, становили лише трохи більше 1% їх загального обсягу. До речі, високі економічні успіхи Японії та Південної Кореї зумовлені, насамперед, високим інтелектуальним рівнем працівників — питома вага осіб з повною середньою і вищою освітою у віковій групі 25-34 роки в цих країнах становить, відповідно, 94 і 92%. На жаль, в Україні освіта і наука до 2005 року фінансувалася за залишковим принципом, хоча їх пріоритетності ніхто не заперечує. За умов такого ставлення можна сподіватися лише на якісні зміни у викладанні та результатах навчання. Та для її реалізації необхідна опора та інноваційна активність у самих навчальних закладах. Ми повинні зрозуміти, що єдиним джерелом конкурентних переваг держави є знання. За даними ЮНЕСКО, в ХХІ ст. високих стандартів життя досягнуть ті країни, в яких 40-50% працездатного населення матимуть вищу освіту. В Україні цей показник майже в три рази нижчий.
Приватний сектор вищої освіти аж ніяк не може замінити державний, бо в жодній країні світу він не гарантує соціальної рівності в доступі до неї. Україна нині є рекордсменом у Європі з платного навчання. Якщо, скажімо, у США студенти приватних ВНЗ оплачують 38% усіх затрат, у державних – 14%, то в Україні – 55%. У цих умовах значна частина молоді не може набути вищої освіти, посилюється взаємозв’язок між соціально-економічним статусом батьків і можливостями навчання дітей, соціального розвитку окремих регіонів (рис.2.2).

Рис.2.2. Регіональні відмінності інтегрального

розвитку регіонів України, 2003р.

Це вимагає концентрованої уваги до розвитку освіти не лише держави, а й кожного суб’єкта господарювання. У країнах Заходу соціальні інвестиції (в їх обсягу вагома частка належить освіті) корпорацій і фірм досягають 40% і більше від загального обсягу їх витрат.

На основі здійсненого нами SWOT-аналізу, врахування факторів, що позитивно впливають як на соціальний розвиток, так і негативно, виведено інтегральний показник соціального розвитку України та її окремих регіонів. Середній інтегральний показник соціального розвитку складає 0,442, тобто є нижчим від середнього рівня (0,5).

Високий рівень має лише Київ — 0,650. Нижчий від середнього рівня показник соціального розвитку мають 18 регіонів, а дещо вищий 0,480-0,485 — м.Севастополь, Полтавська, Харківська і Дніпропетровська області. Зрозуміло, що доступ до вищої освіти у цих регіонах дещо кращий, ніж в інших. Залишається вірити Президенту В.А.Ющенку, що з 2006 року вища освіта буде для громадян України безкоштовною і всі витрати на неї візьме на себе держава, поступово витісняючи приватну вищу освіту.

Україна — європейська країн, а тому її освіта має інтегруватися в єдиний європейський освітянський простір відповідно до потреб населення, суспільства та економіки. І Болонський процес — це шанс для неї.

Стратегічні завдання. Виходячи з вищевказаного, можна прийти до висновку що невідворотність тенденції глобалізації, загострення конкуренції між націями набуває загальнопланетарного характеру, то стає очевидним, що лише країна, яка забезпечить адекватний вимогам часу розвиток освіти і науки, може сподіватися на пристойне місце у європейському і світовому співтоваристві. На наш погляд, ці обставини і повинні визначати стратегічні завдання освіти, в тому числі вищої. До таких завдань, з нашої точки зору, слід віднести наступні.

Утвердження в українському суспільстві розуміння щодо абсолютної пріоритетності освіти і науки як фундаментальних основ становлення України як європейської держави. Витрати держави на цю галузь потрібно збільшити з 4,3% ВВП (2003р.) до хоча б 8,0% в наступні роки.
Реформування і модернізація освіти на усіх рівнях задля підготовки української нації, здатної до ефективної життєдіяльності в ХХІ ст. для вирішення цього завдання потребує:
- суттєво скорегувати спрямованість освітнього процесу, реалізувати Державні стандарти базової і старшої шкіл та вищої освіти;
- модернізувати освіту: відмовитись назавжди від авторитарної педагогіки, впровадити педагогічну толерантність, де б навчання здійснювалось би з урахуванням розумових і психологічних особливостей кожної особистості;
- підняти матеріально-технічне та методичне забезпечення навчального процесу на сучасний рівень, довести рівень комп’ютеризації міських і сільських шкіл відповідно з 55 і 45% (2003р.) до 100%;
- здійснити мовний прорив як з використання української, так і іноземних мов — нас повинні розуміти не лише в Європі, а й у світі; знання 2-3 іноземних мов має стати нормою.
Вища освіта має стати обов’язковим етапом у розвитку більшості українців. Показник чисельності студентів на 10 000 населення з 385 (2003р.) має зрости хоча б до 700-800.
Реалізація принципів Болонського процесу: дворівнева система вищої освіти, європейські критерії навчальних планів, схеми мобільності студентів і викладачів, визнання кваліфікації бакалавра на ринку праці, інтеграція освіти і науки, єврододатки до національних дипломів, запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу тощо.

Важливо наголосити, що для досягнення кінцевої мети Болонського процесу — побудови єдиного освітнього простору — замало лише завднь і принципів, потрібні прозорі та зрозумілі всім методології проектування і контролю якості освіти.

Перелічене слід розглядати лише як окремі елементи програми дій щодо реалізації наявних в державі можливостей щодо ефективного реформування вищої освіти і виведення її на європейський рівень.

2.2. Мета, завдання та принципи КМСОНП

Розвиток України і її перспективи в майбутньому на вступ до ЄС визначаються у загальному контексті Європейської інтеграції з орієнтацією на цінності світової культури, демократію, парламентаризм, права людини, свободу пересування, свободу здобуття освіти тощо, що є невід’ємним атрибутом громадського суспільства. У цьому контексті реформування вищої освіти в Україні передбачає [2]:

перехід до європейської ступеневої системи підготовки фахівців, задоволення можливості особистості у здобутті освіти відповідно до здібностей та забезпечення її мобільності на ринку праці;
формування мережі ВНЗ, які за програмами, формами та термінами навчання, а також джерелами фінансування задовольняли б освітні потреби як людини, так і держави;
підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, створення умов для навчання впродовж усього життя;
пошук рівноваги між масовою та елітарною освітою, з одного боку, і вузькою спеціалізацією та професійною досконалістю — з іншого.

Наказом Міністерства освіти і науки України №48 від 23 січня 2004 р. у ряді ВНЗ розпочато експеримент щодо запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівня акредитації. Мета експерименту — розробити та експериментально перевірити технологію застосування елементів Європейської кредитно-трансферної та акумулюючої системи (ECTS) в системі вищої освіти України і створення сучасної системи управління якістю освітньої діяльності суб’єктів навчального процесу. Експеримент передбачає розроблення змісту освіти, форм організації навчального процесу, навчально-методичних матеріалів (2004-2005 роки), внесення коректив до експериментальних матеріалів та їх масову апробацію (2006-2008 роки).

Мета та завдання КМСОНП. Метою запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу є підвищення якості вищої освіти фахівців і забезпечення на цій основі конкурентоспроможності випускників та престижу української освіти у європейському та світовому просторі.

Основними завданнями кредитно-модульної системи є [4]:

адаптація ідей ECTS до системи вищої освіти України для забезпечення мобільності студентів у процесі навчання та гнучкості підготовки фахівців з урахуванням швидкозмінних вимог національного та європейського ринків праці;
забезпечення можливості навчання студента за індивідуальним планом, сформованим за вимогами замовника та побажаннями студента, що буде сприяти його саморозвитку, підготовці до життя у вільному демократичному суспільстві;
стимулювання учасників навчального процесу з метою досягнення високої якості вищої освіти;
унормування порядку надання можливості студенту отримання професійних кваліфікацій відповідно до ринку праці.

Принципи КМСОНП. Для впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу потрібно дотримуватись наступних десяти принципів [2]:

Порівняльної трудомісткості кредитів, яка полягає в досягненні кожним студентом норм ECTS, що забезпечують академічну мобільність студентів, державне та міжнародне визнання результатів освіти.
Кредитності — суть її полягає у декомпозиції змісту освіти та навчання на відносно самостійні і єдині за навчальним навантаженням студентів частки, які забезпечують набір (акумуляцію) певної кількості кредитів як на рівні індивідуального навчального плану, так і на рівні вивчення дисципліни.
Модульності, яка визначає підхід до організації оволодіння студентом змістовими модулями і проявляються через специфічну організацію навчального процесу, основним змістом якої є активна самостійна робота студентів.
Методичного консультування — полягає у науковому, інформаційному та методичному забезпеченні діяльності учасників навчального процесу.
Організаційної динамічності, яка полягає у забезпеченні можливостей зміни змісту навчання з урахуванням динаміки соціального замовлення і потреб ринку праці.
Гнучкості та партнерства — у побудові системи освіти таким чином, щоб зміст навчання та професійної підготовки відповідали індивідуальним потребам і можливостям студентів.
Пріоритетності змістової та організаційної самостійності — полягає у створенні умов організації навчання, що оцінюється результатами самостійної роботи студентів.
Науковості та прогностичності — у встановленні стійких зв’язків змісту освіти з науковими дослідженнями, які мають стати невід’ємною частиною навчального процесу.
Технологічності та інноваційності — суть її у використанні сучасних технологій навчання, що сприяє якісній підготовці фахівців та входженню України до єдиного інформаційного та освітнього простору Європи і світу.
Динамічності — у забезпеченні можливості оцінювання рівня досягнення та ефективності реалізованих у системі цілей освіти та професійної підготовки фахівців у вищій школі.

2.3. Документи педагогічного експерименту

До Міністерства освіти і науки України звернулися ректори провідних ВНЗ із пропозицією провести всеукраїнський педагогічний експеримент, побудований на принципах Болонського процесу, завданням якого можуть бути такі основні засади [2]:

обґрунтування доцільних змін у системі управління навчальним процесом на рівні освітньої галузі;
удосконалення технологій управління навчальним процесом у вищому навчальному закладі;
обґрунтування підходів до декомпозиції навчальних дисциплін (курсів) та технології їх викладання;
розроблення доцільних підходів до системи оцінювання знань студентів, співставних з національними критеріями;
можливості адаптованого індивідуального конструювання навчального процесу студентами;
створення єдиної комп’ютерної системи управління навчальним процесом у вищих навчальних закладах;
обґрунтування вимог до методичного та інформаційного забезпечення навчального процесу;
створення системи організації самостійної роботи та дистанційного навчання.

На виконання першочергових завдань, що випливають з вищезгаданого, рішенням Міністерства освіти і науки України від 24.04.2003р. (протокол 5/5-4) передбачено проведення з 2003/2004 навчального року педагогічного експерименту щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації [2, 3, 8]. При цьому наведено наступний перелік документів, які супроводжують експеримент: умови для запровадження КМСОНП, програму підготовки та проведення експерименту та тимчасове положення про КМСОНП [3, 8].

ПЕРЕЛІК

необхідних умов для запровадження

кредитно-модульної системи організації

навчального процесу у навчальних

закладах Ш - IV рівнів акредитації

Наявність структурно-логічних схем підготовки фахівців за усіма напрямами та спеціальностями.
Запровадження модульної системи організації навчального процесу, системи тестування та рейтингового оцінювання знань студентів.
Організація навчального процесу на базі програм навчання, які формуються як набір залікових кредитів, що передбачає відхід від традиційної схеми „навчальний семестр-навчальний рік-навчальний курс”.
Введення граничного терміну навчання за програмою, включаючи граничний термін бюджетного фінансування.
Дозвіл Міністерства освіти і науки України на частковий відхід від галузевих стандартів вищої освіти (для напрямів і спеціальностей, для яких вони затверджені).
Розроблення індивідуальних графіків навчального закладу з урахуванням особливостей кредитно-модульної системи організації навчального процесу.
Зарахування на навчання до вищого навчального закладу здійснюється тільки за напрямами підготовки.
Наявність необхідного навчально-методичного, матеріально-технічного та інформаційного забезпечення кредитно-модульної системи організації навчального процесу.
Формування програм навчання усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів на основі освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників та освітньо-професійних програм підготовки, які передбачають можливі зміни співвідношення обсягів кредитів освітньої та кваліфікаційної складових підготовки.
Введення інституту викладачів-кураторів індивідуальних програм навчання.

ПРОГРАМА

підготовки та проведення педагогічного експерименту

щодо впровадження кредитно-модульної системи

Термін проведення експерименту: 2003-2008 роки

Blog

2. кредитно-модульна система організації навчального процесу

Содержание