Середньому Сході" (с. 318-355) в колективній монографії "

Вид материала

Содержание

Глава 15. глобальні виклики та регіональні процеси на близькому і середньому сході
Масштабним глобальним викликом для мусульманських держав БСС стала близькосхідна політика США у період правління адміністрації Д
Це стосується арабо-ізраїльського конфлікту, іракської кризи, проблем, пов’язаних з модернізацією держав БСС, а також з зовнішнь

Подобный материал:

1 2 3

В.І. Нагайчук "Глобальні виклики та регіональні процеси на Близькому і Середньому Сході" (с. 318-355) в колективній монографії "Глобалізація і сучасний міжнародний процес / за заг. ред. проф. Б. Гуменюка і проф. С. Шергіна. - К.: Університет "Україна", 2009. - 508 с.

Нагайчук Віктор Іванович

БІОГРАФІЯ

Кандидат історичних наук з 1983 р., Повноважний представник України на Близькому та Середньому Сході МЗС України, Посол з особливих доручень з 09.2001 р.

Народився 23 липня 1946 р. у м. Чортків Тернопільської області, у родині військовослужбовців, росіянин.

Освіта вища, у 1970 р. закінчив Київський університет ім. Т.Шевченка, факультет іноземних мов, перекладач-референт англійської і французької мов.

З 03.1969 р. по 03.1970 р. та з 09.1970 р. по 07.1972 р. - військовий перекладач (по лінії Міноборони СРСР) у Арабській Республіці Єгипет.

З 10.1972 р. по 09.1978 р. – молодший науковий працівник Інституту історії АНУ.

З 10.1978 р. по 03.1983 р. – науковий працівник Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АНУ.

З 03.1983 р. по 06.1990 р. – редактор англомовного видання журналу "Хроніка ООН" у департаменті громадської інформації Секретаріату ООН, м. Нью-Йорк.

З 08.1990 р. по 02.1992 р. - радник відділу інформації - керівник прес-центру, з 02.1992 р. по 04.1993 р. - завідувач відділу країн Близького і Середнього Сходу та Африки Управління двосторонніх відносин МЗС України.

З 04.1993 р. по 03.1996 р. - радник-посланник, Тимчасовий повірений у справах України, з 03.1996 р. по 11.1997 р. - Надзвичайний і Повноважний Посол України в Арабській Республіці Єгипет.

З 11.1997 р. по 1999 р. - начальник управління інформації МЗС України.

З 02.2001 р. - спеціальний посланник на Близькому Сході МЗС України.

Нагороджений орденом "Знак Пошани", медаллю "За працю і звитягу" (12.2001 р.), Почесною грамота Президії ВР СРСР.

Дипломатичний ранг - Надзвичайний і Повноважний Посланник 1-го класу з 08.2001 р.

Автор понад 20 наукових і публіцистичних праць з питань сучасної історії Єгипту, міжнародних відносин на Близькому Сході, проблем країн, що розвиваються.

Володіє англійською, французькою мовами.

ГЛАВА 15. ГЛОБАЛЬНІ ВИКЛИКИ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ПРОЦЕСИ НА БЛИЗЬКОМУ І СЕРЕДНЬОМУ СХОДІ

На початку XXI століття обширний регіон Близького і Середнього Сходу (БСС)* вступив, мабуть, у найбільш складний, болісний і відповідальний період своєї сучасної історії. Мусульманські держави БСС, як і більшість ісламських країн світу, перебувають зараз, за влучною характеристикою французького політолога Емманюеля Тодда, «у процесі здійснення великого переходу» – від старого, патріархального світу, якому була притаманна неосвіченість, до нового, сучасного світу, заснованого на загальній грамотності. Цей «великий перехід», який Е.Тодд ще називає «ментальною модернізацією», неминуче супроводжується масштабними потрясіннями та катаклізмами^¹.

Глибинні трансформаційні процеси культурно-цивілізаційного характеру супроводжуються на Близькому і Середньому Сході кардинальними змінами у геополітичній конфігурації регіону. Головною характерною рисою нинішньої геополітичної ситуації тут є її радикальне ускладнення, яке носить багатовимірний та кризовий характер і відрізняється безпрецедентною гостротою та масштабністю. В його основі лежить різке порушення регіонального балансу сил, викликане як стратегічними прорахунками політики адміністрації Дж. Буша, передусім в Іраку, так і негативними ефектами глобалізації в мусульманських державах БСС. Ця криза знаходить свій прояв у відчутному послабленні позицій США, загостренні внутрішньої ситуації у ряді країн регіону, різкому посиленні _____________________

* Проблематика даної монографії передбачає розширене тлумачення меж регіону Близького і Середнього Сходу, до якого віднесені Алжир, Бахрейн, Єгипет, Ємен, Ізраїль, Ірак, Іран, Йорданія, Катар, Кувейт, Ліван, Лівія, Мавританія, Марокко, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, Судан, Туніс, а також Палестинська Національна Адміністрація.

впливу радикального ісламу, небувалому сплеску активності міжнародного тероризму, загостренні міжетнічних і міжконфесійних протиріч, насамперед між сунітами й шиїтами.

До цього слід додати, що в останні роки Близький і Середній Схід повною мірою підтверджує свою репутацію як регіону підвищеної конфліктогенності. До існуючого вже понад шість десятиріч арабо-ізраїльського конфлікту, в основі якого лежить нерозв’язане палестинське питання, додались такі нові вогнища напруженості як іракська, внутрішньопалестинська та ліванська кризи, а також проблеми, пов’язані із зовнішньою та ядерною політикою Ірану. Важливо зазначити, що усі вищезгадані кризи та конфлікти тісно пов’язані між собою, впливають один на одного й здатні за певних обставин трансформуватися у масштабний загальнорегіональний конфлікт, який матиме непередбачувані наслідки для глобальної безпеки.

Між тим Близький і Середній Схід посідає особливе місце у світовій геополітиці через низку важливих факторів, серед яких необхідно виділити наявність у регіоні величезних покладів нафти й газу, значний потенціал економічного розвитку, геостратегічне положення БСС на стику Європи, Азії та Африки, що зумовлює його важливу роль як вузла морських, сухопутних та авіатранспортних коридорів. Не викликає сумнівів, що запланована реалізація на території БСС низки масштабних транснаціональних енергетичних транспортних проектів спричинить дальше підвищення ролі регіону в системі міжнародних економічних зв’язків.

Не можна не згадати й унікальну роль близькосхідного регіону в історії людства як колиски трьох великих монотеїстичних релігій – християнства, іудаїзму та ісламу. Як зазначає американський дослідник Ден Сміт, саме завдяки цій особливості для багатьох людей у цьому регіоні «духовність і політика невіддільні одна від одної», а «політичні проблеми регіону часто обговорюються з євангелічним запалом тими, хто живе далеко за його межами”»^².

З огляду на надзвичайну геостратегічну та геоекономічну важливість регіону БСС, його особливе місце в історії й сучасності світової цивілізації в ньому тісно переплітаються інтереси практично усіх найвпливовіших світових «центрів сили», зокрема США, Європейського Союзу, Росії, Китаю, Японії, які глибоко втягнуті в геополітичні процеси в регіоні. Близький і Середній Схід виступає сьогодні ареною як гострого суперництва, так і взаємодії провідних держав світу.

У світлі вищевикладеного стає зрозумілим, чому в останні роки близькосхідний регіон постійно перебуває у фокусі світової політики, фактично перетворившись на один з ключових центрів формування нової геополітичної та геоекономічної системи світу. А це зумовлює виняткову актуальність вивчення характеру та масштабів впливу глобальних викликів на тенденції розвитку ситуації в регіоні. Не менш важливим уявляється і дослідження регіональних процесів на Близькому і Середньому Сході, особливо тих, які можна кваліфікувати як глобальні виклики або загрози для світової спільноти.

Саме на розгляді цих двох взаємопов’язаних феноменів ми і зосередимо нашу увагу. З огляду на обмежений обсяг даного розділу предметом нашого аналізу будуть найбільш масштабні глобальні виклики та регіональні процеси на Близькому і Середньому Сході.

Серед гострих проблем, з якими мусульманські держави БСС увійшли у ХХІ століття, особливе місце посідають серйозні виклики, пов’язані з глобалізацією та відповідною модернізацією місцевих суспільств.

На тлі глобальних трансформаційних процесів рельєфно проявилась загальна відсталість арабських країн БСС, і особливо, їх відставання від Заходу, у соціально-економічній та науково-технічній сферах. Вельми скромною є питома вага арабського світу у глобальній економіці. Так, у 2006 р. сукупний валовий внутрішній продукт (ВВП) арабських країн, в яких проживає понад 5% населення світу, становив лише 2,64% (1,27 трлн. дол. США) від загальносвітового обсягу ВВП і поступався ВВП однієї Іспанії (1,34 трлн. дол.)^³. На арабські держави припадало лише 4,11% світової зовнішньої торгівлі і 4,78% усіх прямих іноземних інвестицій у світі^⁴. Сукупний експорт арабських країн, якщо вилучити з нього енергоносії, поступається експорту Фінляндії з її п’ятимільйонним населенням. Протягом останніх 20 років ХХ сторіччя зростання доходу на душу населення в арабському світі складало лише 0,5% на рік, що було другим найнижчим показником у світі після Африки на південь від Сахари^⁵.

Сьогодні арабські країни стикаються із широким спектром гострих соціальних проблем. Так, близько 24% жителів цих держав змушені існувати на 2 долари на день, тоді як 5-7% населення володіють 50% національного доходу^⁶. В окремих арабських країнах частка населення, що живе за межею бідності, складає від 44-45% в Єгипті та Ємені до 7% в Йорданії й Тунісі^⁷.

Рівень безробіття в арабському світі становить в середньому 12,7%, що є одним з найвищих показників серед країн, що розвиваються^⁸. Між тим високі темпи приросту арабського населення, які до останнього часу значно випереджали динаміку економічного зростання, ще більше загострюють проблему зайнятості в даному регіоні, особливо серед молоді. Безробіття серед молодих людей у віці від 15 до 24 років становить в середньому по регіону понад 30%, а в окремих країнах перевищує 40%^⁹. Цей показник є особливо тривожним для арабських країн, оскільки молодь складає тут 60% усього населення.

Міжнародні експерти вбачають у масовому безробітті в арабському світі потенційне джерело політичних та економічних потрясінь, але більш вибухонебезпечну ситуацію створює, на їхню думку, зростаюча нерівність у доходах населення, що є побічним продуктом глобалізації. Як вважають деякі аналітики, зазначений розрив фактично призвів до знищення середнього класу в регіоні^¹⁰.

За оцінками експертів Світового банку, для того, щоб дещо знизити нинішній небезпечний рівень безробіття, арабським країнам необхідно до 2020 р. створити не менше 100 млн. нових робочих місць. Для досягнення цієї амбітної мети вони повинні забезпечити у період 2000-2020 рр. середньорічні темпи економічного зростання на рівні 6-8%, тоді як у 1990-ті роки вони складали лише 3,6%^¹¹. І це, безперечно, є одним з головних викликів для арабського світу.

Не менш драматична ситуація спостерігається у цьому регіоні і в галузях освіти і науки. Частка неписемних в арабському світі все ще складає близько 30%, а серед жінок досягає 40%^¹². На мусульман припадає лише 1% учених світу, а капіталовкладення в наукові дослідження становлять 1/7 від світового рівня. В одному Ізраїлі налічується більше науковців, ніж в усьому ісламському світі. В усіх арабських країнах за рік перекладається іноземних книг менше, ніж у Греції^¹³.

Дуже відчутним є також відставання мусульманських держав БСС у запровадженні і розвитку інформаційно-комунікаційних технологій. Цей регіон значно поступається Південно-Східній Азії та Латинській Америці у використанні комп’ютерів і мобільних телефонів, а кількість персональних користувачів Інтернету в арабських країнах (88 на 1000 осіб) є однією з найнижчих у світі^¹⁴. До цього слід додати, що всередині арабського світу існує разюче розшарування на країни бідні та багаті на інформаційні ресурси. Чимало серйозних проблем існує в державах регіону і в сфері охорони здоров’я.

Зважаючи на це, стає зрозумілим, чому арабські країни посідають загалом скромні позиції у рейтингу Програми розвитку ООН (ПРООН) за індексом людського розвитку (ІЛР). Цей індекс є комплексним показником, що охоплює три сфери людського добробуту (доходи, освіту і здоров’я), рівень розвитку яких і визначає власне соціально-економічні успіхи держави. У рейтингу ІЛР за 2006 р. лише 7 арабських країн, причому усі нафтодобувні (Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар, Лівія, Оман і Саудівська Аравія) були включені до групи держав з високим рівнем людського розвитку, посівши досить високі місця з 29-го по 55-те. Більшість же держав БСС розташувалась у нижній половині таблиці, зайнявши, зокрема такі місця: Ліван – 78, Іран – 84, Йорданія – 90, Туніс – 95, Алжир – 100, Сирія – 105, Єгипет – 116, Марокко – 127, Ємен – 138, Мавританія – 140, Судан – 146^¹⁵. У ранжуванні за ІЛР арабські країни у 2006 р. випередили держави Південної Азії та Африки на південь від Сахари, але поступились регіонам Східної Азії і Тихого океану, а також Латинської Америки^¹⁶.

Сьогодні серед науковців і політиків точиться чимало гострих дискусій щодо причин такого драматичного занепаду у розвитку арабського світу. Адже ще на початку другого тисячоліття арабська ойкумена являла собою найбільш розвинену і процвітаючу цивілізацію з передовими наукою, культурою, виробництвом і торгівлею, а сьогодні перетворилася на одного з аутсайдерів світового розвитку, парію глобалізації. На наш погляд, найбільш концентровану і об’єктивну відповідь на це запитання можна знайти у чотирьох доповідях про людський розвиток в арабському світі, підготовлених протягом 2002-2005 рр. під егідою ПРООН групою авторитетних арабських науковців та інтелектуалів^¹⁷. У цих ґрунтовних дослідженнях увесь спектр проблем арабських країн визначено одним словом – «дефіцит». Під цим розуміється «брак свободи, відсутність рівних можливостей для жінок, а також дефіцит знань». Автори першої із зазначених доповідей роблять також висновок про існування «глибоко вкорінених вад в арабській інституційній структурі, які виступають перешкодою на шляху людського розвитку»^¹⁸.

Аналогічної думки дотримуються й авторитетний американський ісламознавець Бернард Льюїс, який вважає, що більшість негараздів у мусульманському світі породжена браком політичної, соціальної та економічної свободи, включаючи свободу розуму від догматичних обмежень. Серйозним ворогом модернізації виступає політика ісламу щодо жінки, яка «звела її до більш низького положення, позбавивши таким чином ісламський світ талантів та енергії половини його народу»^¹⁹.

Подібна ситуація спричинена, на думку багатьох незалежних експертів, тим, що до цих пір на арабській політичній арені переважають авторитарні режими особистої чи корпоративної (технократів, військових) влади незалежно від форми політичної системи – монархічної або республіканської. Їх існування зумовлене історико-культурними та мусульманськими традиціями, що освящають подібного роду режими, відсутністю плюралістичної свідомості, уявленнями про главу держави як про «батька нації». Важливу роль в історичному плані відіграло і те, що країни регіону потребували після здобуття незалежності сильної централізованої влади, здатної мобілізувати необхідні для розвитку ресурси.

З огляду на це стає зрозумілим, чому у багатьох держав БСС відсутні навіть зачатки громадянського суспільства. Показово, що в майже кожній третій арабській країні політичні партії заборонені і, відповідно, вибори не проводяться. Далеко не всюди є й профспілки, не кажучи вже про неурядові організації. Правда, у ряді держав Леванту і Магрибу, а також в Єгипті у політичні системи були привнесені певні західні демократичні засади у вигляді закріплених у конституціях основних прав і свобод людини, виборів президентів і парламентів, можливості заснування опозиційних партій. Проте усі ці інститути із самого початку носили «фасадний» характер і реального впливу на політику, як правило, не справляли.

Звертаючись до більш широкого контексту, чимало дослідників не- безпідставно вважають, що фундаментальна складність здійснення процесів модернізації в мусульманських державах БСС значною мірою пов’язана з роллю ісламського фактора. Принципова відмінність ісламу, як релігії та самобутньої цивілізації, полягає в тому, що він являє собою цілісну систему світогляду і поведінки, яка регламентує сприйняття людиною Бога, світу і самого себе. Ісламська релігійна доктрина містить не лише релігійно-філософські та моральні принципи, але й настанови соціально-економічного та політичного характеру. Іншими словами, іслам за своєю суттю є набагато ширшим явищем, ніж власне релігія. Суворий монотеїзм ісламу визначає теоцентричний принцип життя мусульманської спільноти «умма», в якій мирське і священне є нероздільними.

Як справедливо зазначає українська дослідниця Н. Пророченко, для ісламської цивілізації збереження своєї культурно-цивілізаційної ідентичності залишається й історичним імперативом, і водночас вищою метою суспільного буття. Саме крізь призму цієї мети ісламський світ і визначає сьогодні своє ставлення до глобалізаційних процесів, зміст яких полягає, в його уявленні, в експансії розвинутих країн Заходу з метою уніфікації основних механізмів функціонування світової спільноти на основі західних економічних, політичних і навіть культурних моделей^²⁰. Саме цим зумовлюється прагнення ісламського світу у процесі саморозвитку зберегти свої традиційні цінності і відстояти існуючі в ньому соціально-політичні устрої.

Проте життя змусило арабо-мусульманський світ вступити, хоч і з суттєвим запізненням, на шлях комплексної модернізації. У надрах арабського суспільства поступово визрівала глибока системна криза, яка знаходила свій прояв у посиленні внутрішньої соціально-політичної напруги, загостренні економічних проблем, поглибленні соціальної поляризації та протиріч між інтересами правлячого класу та народних мас. Усе це вимагало невідкладного здійснення необхідних перетворень у різних сферах життя суспільства. До того ж, починаючи з 2002 р., помітно посилився тиск на арабські держави з боку США та їх західних союзників із вимогами прискорення модернізації та реформування.

За цих умов проблема адаптації країн БСС до вимог постіндустріального етапу розвитку та до процесів глобалізації набувала життєво важливого значення. Разом з тим здійснити таку адаптацію без модернізації не лише економічної, а й політичної було неможливо. Це усвідомлювали і керівники арабських держав. У травні 2004 р. на туніському саміті Ліги арабських держав (ЛАД) було прийнято документ «Шлях розвитку, оновлення і реформ», в якому було викладено арабське бачення шляхів модернізації. У ньому висловлювалась рішучість здійснити соціально-економічні, політичні і культурні реформи в арабському світі^²¹. Особливу увагу учасниками саміту було приділено підвищенню ролі жінки в арабському суспільстві.

Декларуючи необхідність проведення реформ, арабські лідери виходили з того, що ці зміни вже назріли, підтримані широкими верствами населення і відповідають загальносвітовим тенденціям. Разом з тим у зазначеному документі наголошувалось, що намічені перетворенні відповідають культурним і релігійним традиціям регіону, покликані сприяти усталенню арабської ідентичності та арабської єдності і будуть здійснюватися з урахуванням специфічних умов і можливостей кожної окремо взятої арабської країни. Зазначалось також, що реформи базуватимуться як на загальносвітовому досвіді, так і традиціях арабського суспільства^²². Було очевидно, що тим самим лідери арабських держав прагнули утвердити незалежність своєї політики, її національний характер. Не викликало сумнівів і те, що ухвалений на туніському саміті ЛАД документ став своєрідною відповіддю арабських лідерів на американську ініціативу з реформування близькосхідного регіону, з якою незадовго до того виступив тодішній президент США Дж. Буш і яка була вельми критично сприйнята в арабському світі.

Між тим нагальна необхідність модернізації арабських країн була очевидною не лише для США, а й для інших розвинених держав, які усвідомлювали усю серйозність ситуації, що склалась у цьому регіоні. У результаті на саміті «Групи восьми», що відбувся у червні 2004 р. на острові Сі-Айленд (США), було ухвалено документ «Партнерство заради прогресу і спільного майбутнього з регіоном Розширеного Близького Сходу та Північної Африки» (РБСПА), в якому була зафіксована готовність «великої вісімки» надавати сприяння країнам регіону на шляху реформування й модернізації.

У цьому програмному документі були визначені головні принципи, на яких мають будуватися партнерські відносини з державами РБСПА, а також сформульовані пріоритетні цілі цього партнерства. Важливо відзначити, що лідери «великої вісімки» визнали, що проблеми зазначеного регіону являють собою виклик для усього світового співтовариства, і тому необхідно надавати допомогу демократичним, соціальним та економічним реформам, що здійснюються тут^²³. Висуваючи ініціативу партнерства, провідні держави світу продемонстрували своє розуміння того, що відставання регіону РБСПА в соціально-економічному розвитку, відсутність тут демократичних інститутів створюють сприятливий грунт для появи різного роду екстремістських організацій, що становлять реальну загрозу для безпеки як на регіональному, так і глобальному рівнях.

Важливе значення для арабських країн мало включення до документа саміту «Групи восьми» положення про те, що розв’язання палестино-ізраїльського конфлікту є «важливим елементом прогресу в регіоні». Водночас, як було зазначено, регіональні конфлікти не повинні перешкоджати реформам, адже саме реформи можуть істотно сприяти вирішенню подібних конфліктів^²⁴.

Принципово важливою для країн РБСПА була і позиція «великої вісімки» у питанні співвідношення внутрішнього і зовнішнього чинників у здійсненні реформ, яка вигідно відрізнялась від позиції США. Як було заявлено у документі саміту, успіхи у реформуванні залежать від країн регіону, зміни не можуть і не повинні привноситись ззовні. Кожне суспільство буде самостійно визначатися з темпами і масштабами реформ, але при цьому національні відмінності, за всієї їх важливості, не можуть використовуватись як привід для перешкоджання реформам^²⁵.

У зазначеному документі були окреслені основні цілі реформ на трьох напрямах: політичному, соціальному і культурному, а також економічному. У політичній сфері передбачається досягти прогресу у напрямку демократії і верховенства закону через забезпечення ефективних гарантій дотримання прав і свобод людини, поваги до різноманітності і плюралізму, реформування державного управління. У соціальній і культурній галузях планується зосередити зусилля на ліквідації неграмотності, розширенні доступу до освіти та глобальних інформаційних технологій, забезпеченні рівності між чоловіком і жінкою. В економічній сфері головна увага приділятиметься створенню робочих місць, розвитку приватного сектора, розширенню торгівлі та інвестування, підтримці фінансових реформ, заохоченню транспарентності та боротьбі з корупцією^²⁶.

Загалом документи й рішення саміту «Групи восьми» на о. Сі-Айленд надали відчутного імпульсу процесам модернізації на Близькому і Середньому Сході. У цьому зв’язку не можна не погодитися з українським дослідником В. Шведом, який відзначає, що вони «заклали підвалини нового глобального проекту трансформації Близькосхідного регіону, який дозволяє максимально поєднати досвід, ресурси та зусилля США, Євросоюзу а також країн власне Близького та Середнього Сходу»^²⁷.

В останні роки зазначені процеси реформування й модернізації проходять, з різним ступенем інтенсивності, практично в усіх державах БСС. Вони носять багатогранний характер, охоплюючи різні сфери життя суспільства. Ці реформи здійснюються як на національному і міжарабському рівнях, так і у взаємодії з позарегіональними партнерами країн БСС. Так, США надають підтримку і практичне сприяння реформам в регіоні у рамках Близькосхідної партнерської ініціативи (Middle East Partnership Initiative), а держави Європейського Союзу – у форматі Євро-Середземноморського партнерства, широко відомого під назвою «Барселонський процес».

Починаючи з 2004 р., країни БСС спільно з індустріально розвинутими державами приступили до реалізації Плану «Групи восьми» з підтримки реформ, який було ухвалено на згаданому саміті на Сі-Айленді. У цьому документі деталізуються і конкретизуються як основні напрями співробітництва між двома сторонами, так і зобов’язання кожної із країн «великої вісімки». Планом, зокрема, передбачається реалізація низки конкретних проектів у таких сферах: освіта; економіка; проведення вільних і транспарентних виборів; розширення прав жінок та їх залучення до суспільно-політичного та економічного життя; судова реформа і створення незалежної судової системи; утвердження свободи слова і віросповідання, розвиток незалежних засобів інформації; підвищення ролі усіх інститутів громадянського суспільства, включаючи неурядові організації, у процесі реформ у регіоні^²⁸.

Для підтримання постійного діалогу між «великою вісімкою» та державами регіону з питань просування реформ на саміті на о. Сі-Айленд було засновано «Форум заради майбутнього». Засідання Форуму проводяться у країнах БСС регулярно, раз на рік, і в них беруть участь міністри закордонних справ, міністри економіки та інші міністри країн «вісімки» та регіону, а також представники ділових кіл і громадянського суспільства з обох сторін. Остання зустріч «Форуму заради майбутнього» відбулась у столиці ОАЕ Абу-Дабі у жовтні 2008 р.

Важливим каталізатором поглиблення трансформаційних процесів у регіоні БСС виступає в останні роки діяльність Всесвітнього економічного форуму, який, починаючи з 2003 р., щорічно проводить свої спеціальні зустрічі в Йорданії та Єгипті (ці зібрання стали широко відомими під назвою «близькосхідний Давос»). Завдяки цим засіданням ВЕФ представники світової та регіональної еліти отримали унікальну можливість для відвертого, ґрунтовного та конструктивного обговорення найбільш гострих та актуальних проблем регіону. У ході цих зустрічей учасниками ВЕФ були вироблені зважені рекомендації щодо оптимальних шляхів реформування й модернізації в арабських країнах.

Проте ВЕФ у своїй діяльності не обмежується лише розробкою рекомендацій, надаючи державам БСС значну консультативну, технічну та організаційну допомогу у різних сферах модернізації. Протягом останніх років ВЕФ неодноразово виступав з важливими ініціативами і всіляко сприяв їх реалізації. Так, на своєму надзвичайному щорічному засіданні, що відбулось у травні 2003 р. в Йорданії, ВЕФ ініціював заснування Арабської ділової ради (АДР), до складу якої увійшли понад 50 визначних представників приватного сектора арабських держав. Цей орган покликаний сприяти підвищенню конкурентоспроможності економік арабських держав, їхній інтеграції в глобальну економіку, поглибленню міжарабської економічної взаємодії та здійсненню соціально-економічних реформ у країнах регіону^²⁹. Завдяки своїй активній і багатогранній діяльності АДР у короткі строки утвердилась як авторитетна і впливова структура ВЕФ, яка успішно виконує роль сполучної ланки між діловими колами арабських країн з одного боку та місцевими урядами і громадськими організаціями – з другого. Крім того, Рада користується правом надання рекомендацій керівництву ВЕФ щодо включення до порядку денного щорічних зустрічей Форуму у Давосі питань, що є найбільш актуальними для арабського світу.

Чільне місце на порядку денному близькосхідних форумів ВЕФ посідають питання освіти й молоді. Так, на своєму згаданому засіданні в Йорданії у травні 2003 р. ВЕФ підтримав Йорданську освітню ініціативу, якою передбачалось запровадження інформаційно-комунікаційних технологій у сотнях йорданських шкіл, а згодом сприяв залученню до реалізації цієї довгострокової програми американської корпорації «Майкрософт» та французької компанії «Франс телеком»^³⁰. У травні 2006 р. на своїй зустрічі у Шарм ель-Шейху ВЕФ висловив підтримку аналогічній Єгипетській освітній ініціативі, у рамках якої 920 тис учнів у 2 тис. єгипетських шкіл вивчатимуть сучасні комп’ютерні технології^³¹.

Велика увага на близькосхідних зустрічах ВЕФ традиційно приділяється питанням якісного поліпшення у регіоні гендерної політики, особливо досягненню суттєвих зрушень у подоланні жіночої нерівноправності та забезпеченню широкого залучення жінок до соціально-економічної й політичної діяльності, створенню сприятливих умов для набуття ними необхідної освіти та кваліфікації. У рамках започаткованої Форумом Програми жінок-лідерів на згаданому засіданні у Шарм ель-Шейху було проведено зустріч жінок-міністрів країн регіону для розробки п’ятирічного плану спільних дій громадського й приватного секторів з метою подолання гендерної нерівності^³². На останній близькосхідній зустрічі ВЕФ, що відбулась у травні 2008 р. у Шарм ель-Шейху, було сформовано Групу з гендерної рівності на Близькому Сході, до складу якої увійшли 50 визначних особистостей – 25 жінок і 25 чоловіків, які досягли успіху в сферах бізнесу, науки, ЗМІ та громадської діяльності. На своєму установчому засіданні Група оприлюднила свої рекомендації щодо шляхів повного подолання гендерної нерівності у країнах регіону до 2020 р.^³³

Сучасний досвід модернізації в арабських країнах дозволяє говорити про неоднозначність досягнутих результатів у різних сферах життя суспільства. З одного боку, у регіоні в останні роки спостерігається підвищення темпів економічного зростання, дещо знизився рівень безробіття. Суттєві зрушення намітилися у сфері освіти.

За оцінками міжнародних експертів, особливо вражаючих успіхів на шляху економічної модернізації досягли в останні роки арабські нафтодобувні країни Перської затоки. Це, зокрема, засвідчила остання доповідь ВЕФ про конкурентоспроможність в арабському світі за 2007 р. Згідно з цією доповіддю ОАЕ, Катар, Кувейт і Бахрейн посіли досить високі місця (відповідно 29, 32, 35 і 39) серед країн з найбільш високим рівнем розвитку. П’ять інших арабських країн (Туніс, Оман, Йорданія, Лівія та Алжир) включені авторами доповіді до групи держав, що перебувають на середній стадії розвитку^³⁴.

Загальновизнаним є також значний прогрес, якого досягли в останні роки арабські держави, передусім країни Перської затоки, у розвитку інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). Згідно з доповіддю про глобальні інформаційні технології, у період 2000-2007 рр. близькосхідний регіон досяг найбільшого поступу у цій сфері серед усіх регіонів світу. Зокрема, кількість користувачів Інтернету тут збільшилась у ці роки на 600%, що втричі перевищує середній світовий показник^³⁵. Але при цьому, як вже зазначалось, кількість користувачів Інтернету у процентному співвідношенні залишається у регіоні однією з найнижчих у світі.

Автори доповіді роблять висновок про те, що арабські країни Перської затоки відводять особливу роль ІКТ в стратегії національного розвитку, розглядаючи їх як ключову інфраструктуру у контексті диверсифікації економіки. У цьому зв’язку позитивно характеризуються досвід ОАЕ – країни, яка другий рік поспіль визнається лідером серед арабських держав у сфері розвитку ІКТ. Так, ініціатива уряду емірату Дубай з запровадження електронного управління (e-Government Initiative), яку було висунуто у 2000 р. і яка була покликана сприяти розвитку ІКТ, оцінюється фахівцями як цілком успішний проект. Ця ініціатива, в свою чергу, є важливою складовою національної програми «Бачення Дубаю – 2010», що має на меті перетворити економіку емірату на науковомістку економіку з наголосом на розвитку ІКТ, туризму, ЗМІ, торгівлі і сектора послуг^³⁶.

Проте поряд з вагомими здобутками окремих держав БСС у сфері модернізації є всі підстави говорити про істотні вади, характерні для процесів реформування в арабському світі в цілому. Так, структурна перебудова арабської економіки, порівняно з західними державами, відбувається більш повільними темпами. Помітно пробуксовує реформування системи охорони здоров’я, повільно долається гендерний розрив на ринку праці, а також в інших сферах життя суспільства. Ще більше проблем виникає у арабів з реалізацією громадянських прав і політичних свобод.

Загалом слід визнати, що процесам реформування й модернізації в арабському світі бракує системності і послідовності, що неминуче позначається на їх ефективності. Це обумовлюється кількома чинниками, які, на додаток до вищезгаданих системних факторів, суттєво гальмують поступ арабських держав на шляху до модернізації.

По-перше, серед країн БСС зберігаються серйозні розбіжності у питанні оптимальних для регіону моделей реформування. До цих пір в арабських політичних і політологічних колах точиться гостра дискусія з питань темпів просування реформ в арабському світі, співвідношення економічної й політичної лібералізації, внутрішніх і зовнішніх чинників. А це, безперечно, негативно позначається на здатності арабських держав успішно реалізовувати спільні проекти модернізації, поглиблювати міжарабську економічну інтеграцію, яка розглядається міжнародними експертами як одна з головних передумов успішного підключення арабського світу до глобалізаційних процесів.

По-друге, процеси реформ у країнах БСС відбуваються, як вже зазначалось, в умовах вкрай нестабільної регіональної обстановки. До численних регіональних вогнищ напруженості додається загострення міжетнічних і міжконфесійних протиріч як у регіоні в цілому, так і в окремих державах.

По-третє, дедалі більше втягування близькосхідного регіону в універсальні схеми глобалізації та модернізації неминуче впливає на внутрішньополітичні процеси в арабських країнах. Перехід від авторитаризму та державного регулюванні до демократії та ринку супроводжується послабленням державної влади, зростанням соціальної напруги, активізацією опозиції.

По-четверте, традиційне суспільство в арабських державах продовжує чинити відчутний і досить ефективний опір соціально-політичній модернізації. Запозичення економічних і технологічних досягнень Заходу не веде до автоматичного сприйняття його соціально-політичних інститутів

І, нарешті, ще одним важливим чинником, який суттєво позначається на ситуації в арабському світі загалом і на процесах реформування зокрема, є стрімке піднесення політичного ісламу, яке в часі співпало з початком нинішнього етапу модернізації в арабських державах.

У сукупності вищеперелічені фактори накладають відчутний відбиток на характер, темпи і результати процесів трансформації політичних та економічних структур у країнах БСС. Успіхи релігійних політичних рухів і партій порівняно з їхніми світськими суперниками на виборах у ряді держав регіону налякали прихильників форсованої демократизації як на Заході, та і в самих арабських країнах. Реальна небезпека приходу до влади ісламістів, зростаюча політична нестабільність й очевидні провали західних проектів «демократизації» Іраку, Афганістану і Палестини породили серед арабської правлячої еліти законні побоювання за свою власну долю й майбутнє їхніх держав.

Внаслідок цього у керівних колах арабських країн відбувається певна переоцінка минулого курсу пріоритетності демократичних перетворень перед вирішенням завдань економічної модернізації, соціального розвитку і близькосхідного урегулювання, прийнятого, як вже зазначалось, декілька років тому під тиском внутрішніх проблем і в результаті «пресингу» з боку Вашингтону.

В результаті внутрішньополітичні стимули арабських правлячих еліт до подальшого просування демократичних реформ помітно ослабли, а самі процеси політичної лібералізації в країнах БСС уповільнились. Хід реформ в цих державах здебільшого не відрізняється поступальним характером, не зачіпає підвалин правлячих режимів і діючих політичних систем і багато в чому залежить від політичної кон’юнктури і культурно-історичних традицій у кожній із країн регіону.

Таким чином,

Blog

Середньому Сході" (с. 318-355) в колективній монографії "

Содержание