Geum.ru

Середньому Сході" (с. 318-355) в колективній монографії "

Вид материалаДокументы

Содержание


Масштабним глобальним викликом для мусульманських держав БСС стала близькосхідна політика США у період правління адміністрації Д
Подобный материал:
1   2   3
можна зробити висновок, що такі сутнісні характеристики мусульманського суспільства, як нероздільність церкви і держави, пріоритет релігійних цінностей, традиційна, релігійно орієнтована масова психологія, укоріненість тривалої історичної традиції авторитарного характеру влади, виступають як системні фактори, що перешкоджають інституалізації арабами норм Заходу, просуванню шляхом модернізації за західними зразками. Але це зовсім не означає, що демократичний проект в арабському світі приречений на невдачу. Очевидно, що арабо-мусульманські соціуми відчули подих світових процесів глобалізації, що країни регіону нині перебувають під певним впливом демократичних змін. У ряді арабських держав відбуваються суттєві позитивні зрушення і реформи в них, безперечно, триватимуть.

Можна припустити, що оптимальним шляхом модернізації для країн БСС може стати раціональне поєднання певних ціннісних орієнтацій, традицій і особливостей, притаманних арабо-мусульманському суспільству, з певними елементами та характерними рисами сучасної західної цивілізації. При цьому арабські держави можуть використати в інтересах модернізації той позитивний потенціал, що містить в собі соціальна філософія і практика ісламу.

Якщо говорити більш конкретно, то процеси модернізації в арабському світі мають передбачати адекватне поєднання мирського та релігійного начал, поступову секуляризацію соціально-політичних інститутів суспільства, відповідні зрушення у масовій свідомості, поширення адаптованих до сучасності релігійних уявлень, формування громадянського суспільства. А на такі перетворення, безперечно, потрібен час. Очевидне й те, що з огляду на рівень політичної культури і специфіку суспільної свідомості у країнах БСС політична лібералізація має супроводжувати соціально орієнтовані перетворення, а не випереджати їх.

Масштабним глобальним викликом для мусульманських держав БСС стала близькосхідна політика США у період правління адміністрації Дж. Буша, особливо у 2002-2006 рр. За визнанням навіть багатьох американських аналітиків, ця політика мала вкрай негативні наслідки як для держав регіону, так і для самих Сполучених Штатів.

Після терактів 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку та Вашингтоні керівництвом США була проголошена як пріоритетне завдання боротьба з міжнародним тероризмом на глобальному рівні. Згідно з «доктриною Буша» зовнішня терористична загроза для США виходила, головним чином, від «Аль-Каїди» та держав так званої «вісі зла» – саддамівського Іраку, Ірану та Північної Кореї.

Така кардинальна зміна акцентів у глобальній стратегії США не могла не позначитися на політиці Вашингтона на Близькому і Середньому Сході.

По-перше, близькосхідний вектор висувається у ряд найважливіших на шкалі зовнішньополітичних пріоритетів США. Хоча Вашингтон офіційно і не визнав Близький і Середній Схід основним джерелом міжнародного тероризму, проте американськими стратегами була чітко визначена особлива роль близькосхідного регіону для США саме у контексті боротьби з цим глобальним феноменом. Той факт, що дві з трьох країн, віднесених Вашингтоном до «вісі зла», розташовані саме у регіоні БСС, був достатньо красномовним у цьому плані.

По-друге, відбулися суттєві зміни у концептуальних підходах США до забезпечення своїх національних інтересів на Близькому і Середньому Сході. Як зазначає ветеран американської дипломатії Річард Мерфі, за часів біполярного світу та «холодної війни» головними пріоритетами політики США у близькосхідному регіоні були підтримання статус-кво, зміцнення безпеки Ізраїлю, забезпечення безперебійного надходження нафти за «розумними цінами» та «блокування спроб Радянського Союзу утвердитися в районі Перської затоки». При цьому, як визнає Р. Мерфі, у ті часи американським дипломатам не рекомендувалось навіть порушувати питання лібералізації політичних систем у тих арабських країнах, які вважалися союзниками США і в яких правлячі режими ставали дедалі більш авторитарними37.

Пізніше, у 90-ті рр. адміністрація Б. Клінтона розглядала неурегульованість регіональних конфліктів, передусім арабо-ізраїльського, як головну загрозу стабільності Близького Сходу, і, відповідно, інтересам США у цьому регіоні.

На новому історичному етапі республіканська адміністрація США обрала курс на здійснення широкомасштабної трансформації Близького і Середнього Сходу. За задумами розробників нової американської стратегії, така трансформація має насамперед підірвати соціально-економічну та соціально-політичну базу діючих у регіоні терористичних організацій, а також створити необхідні передумови для вирішення існуючих гострих проблем БСС, у тому числі і для урегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.

Таким чином, є всі підстави говорити про радикальний перегляд Вашингтоном першочерговості пріоритетів у системі викликів і загроз інтересам США у близькосхідному регіоні. Було очевидно, що адміністрація Дж. Буша намагалася органічно поєднати у своїй новій близькосхідній стратегії дві основні складові – боротьбу з міжнародним тероризмом і трансформацію регіону шляхом проведення комплексу соціально-економічних і політичних реформ в мусульманських державах БСС.

Концептуальні засади боротьби з міжнародним тероризмом, у тому числі в близькосхідному регіоні, були сформульовані у Стратегії національної безпеки США, яку було оприлюднено у вересні 2002 р. Цим документом за Сполученими Штатами закріплювалось право на завдання випереджувальних ударів як по терористичним центрам, так і по країнам, які підтримують терористів. При цьому, як зазначалось у Стратегії, в особливих випадках США можуть «реалізовувати своє право на самооборону» одноосібно, діючи поза рамками міжнародної системи колективної безпеки38.

Дану стратегію було вперше апробовано у березні 2003 р., коли США спільно з Великобританією здійснили широкомасштабну збройну інтервенцію до Іраку. Вторгненню до цієї арабської країни передувала масована і тривала за часом американська інформаційно-пропагандистська кампанія, спрямована на дискредитацію та ізоляцію правлячого режиму в Іраку, підготовку американської і світової громадськості до цієї війни. Головними аргументами, якими Вашингтон намагався обґрунтувати необхідність завдання удару по Іраку, були наявність у режиму С. Хусейна зброї масового ураження (ЗМУ), а також підтримання ним тісних зв’язків з міжнародними терористичними організаціями, насамперед з «Аль-Каїдою». А це, за твердженням адміністрації Дж. Буша, становило пряму загрозу для національної безпеки США, а також для безпеки та стабільності у регіоні БСС39.

Саме ці аргументи мали сприяти створенню міжнародної антиіракської коаліції, підтримці дій США з боку Ради Безпеки ООН та світової спільноти, прихильному ставленню до них з боку арабських держав, а також консолідація американського суспільства навколо рішення президента Дж. Буша розпочати війну.

Проте, як відомо, Сполученим Штатам навіть після завершення воєнної кампанії в Іраку, не вдалося навести будь-яких серйозних доказів володіння іракським режимом ЗМУ або його зв’язків з «Аль-Каїдою». Не виправдалися сподівання Вашингтону і на забезпечення широкої підтримки своєї силової акції в Іраку на глобальному і регіональному рівні.

Не викликає сумнівів, що головними справжніми цілями військового вторгнення США до Іраку були повалення режиму С.Хусейна, формування там лояльного до себе режиму, установлення контролю над нафтоносними районами країни та постачання енергоресурсів з регіону Перської затоки. На регіональному рівні іракська воєнна кампанія Вашингтону була покликана сприяти зміні усієї геополітичної конфігурації БСС на користь США.

Між тим ця війна не принесла очікуваних у Вашингтоні результатів і мала для США вельми неоднозначні наслідки. З одного боку, у стислі строки американо-британські війська завдали нищівної поразки іракській армії, окупували більшу частину території країни і захопили Багдад, внаслідок чого режим С.Хусейна пав. Активна фаза бойових дій в Іраку тривала лише 26 днів, і вже 1 травня 2003 р. президент Дж. Буш оголосив про завершення воєнної операції у цій країні.

З другого боку, у поствоєнний період події в Іраку почали розвиватися зовсім не за тим сценарієм, на який розраховували американські стратеги. У Вашингтоні особлива ставка робилась на те, що після тривалого жорсткого панування саддамівської диктатури іракський народ вітатиме американців як визволителів і активно включиться у процеси реконструкції і модернізації країни.40 Натомість в Іраку розгорнувся широкий рух опору іноземній окупації, в якому брали участь практично усі етноконфесійні групи населення, за винятком курдів. За цих умов армія США виявилась мало- готовою до ведення затяжної конртпартизанської війни і почала зазнавати відчутних втрат у живій силі і бойовій техніці. За станом на 1 квітня 2009 р., тобто за 6 років війни, загальні втрати американський військ в Іраку склали 4 511 чол. вбитими і 31 150 пораненими41.

Протягом тривалого часу США, незважаючи на присутність в Іраку 150-тисячного експедиційного корпусу, були неспроможні забезпечити безпеку і стабільність у цій країні. Повсякденною практикою в Іраку стали збройні напади, теракти та інші насильницькі дії місцевих бойовиків та іноземних терористів як проти іракців так і проти іноземців.

Американо-британське вторгнення до Іраку і повалення режиму С. Хусейна призвели фактично до розвалу іракської держави. Створені ж за допомогою США нові центральні органи влади виявилися малодієздатними і не користувалися авторитетом у населення. Виникла реальна небезпека розколу Іраку на два -- три самостійних державних утворення (арабське та курдське або арабсько-шиїтське, арабсько-сунітське і курдське). Помітно пробуксовували процеси національного примирення, демократизації та реконструкції країни. Країна поступово занурювалась у трясовину громадянської війни, глибокої політичної та економічної кризи, а це не могло не позначитись на ситуації в усьому близькосхідному регіоні.

Таким чином, війна, яку США розпочали в Іраку, здетонувала тут негативні процеси такої сили, до яких ініціатори цієї воєнної кампанії виявилися зовсім не готовими. Було очевидно, що військова перемога американців Іраку ще не означала досягнення головних політичних цілей, які Вашингтон ставив перед собою у цій війні.

За цих умов адміністрація Дж. Буша зосередила свої зусилля на прискореній розробці та запровадженні другого важливого компоненту своєї нової близькосхідної стратегії, пов’язаного з трансформацією регіону БСС. Цю активізацію, як зазначає український сходознавець О. Волович, слід розглядати в контексті «пошуків почесного виходу Вашингтона з іракської ситуації та прагнення компенсувати непопулярні силові дії США в Іраку конструктивною та привабливою програмою «світлого майбутнього» для цього стратегічно важливого регіону»42.

Зазначена програма реконструкції регіону БСС отримала назву «Наступальна стратегія свободи на Близькому Сході», а для її обґрунтування були використані висновки та рекомендації перших двох вищезгаданих доповідей про людський розвиток в арабському світі, опублікованих у 2002-2003 рр.

Основні положення нової американської стратегії сприяння трансформації та поширенню демократії у близькосхідному регіоні були вперше викладені президентом Дж. Бушем в його промові 6 листопада 2003 р. з нагоди 20-ої річниці заснування Національного фонду на підтримку демократії, а пізніше були розвинуті у численних виступах і статтях Кондолізи Райс під час її перебування на посаді державного секретаря США у 2005-2006 рр.

Серед ключових положень концептуальних засад стратегії варто виділити у рамках даного дослідження такі.
  1. Демократизація не може приноситись у жертву стабільності у цьому регіоні, а отже збереження стабільності тут будь-якою ціною вже не є головною метою близькосхідної політики США. Критикуючи попередню політику Заходу у цьому питанні, Дж. Буш зазначав: «Те, що протягом шестидесяти років західні держави виправдовували та мирилися з браком свободи на Близькому Сході аж ніяк не убезпечило нас, оскільки врешті-решт стабільність не може бути придбана за рахунок свободи»43.
  2. Демократія в мусульманському світі і, зокрема, в арабських країнах є цілком можливою.
  3. Дефіцит демократії у мусульманських державах БСС, а також брак сталих демократичних традицій є основним джерелом тероризму в цьому регіоні.
  4. Отже, процеси демократизації й трансформації БСС нерозривно пов’язані з боротьбою з тероризмом. Демократичні реформи в країнах регіону є тим ефективним засобом, який дозволить знищити соціально-економічні та соціально-політичні корені екстремізму та тероризму.
  5. Лише успішна трансформація Близького і Середнього Сходу на демократичних засадах може забезпечити вирішення нагальних проблем, що існують у регіоні протягом десятиріч, зокрема арабо-ізраїльського конфлікту, міждержавних територіальних спорів, міжетнічних і міжконфесійних суперечностей тощо. Таким чином, офіційним Вашингтоном обґрунтовувалась досить спірна теза про те, що на Близькому і Середньому Сході можливий лише демократичний мир, тобто мир між демократичними державами.

Центральне місце у реалізації «наступальної стратегії свободи» на Близькому і Середньому Сході відводилось офіційним Вашингтоном Іраку як показовому полігону. Як слушно зазначає В. Швед, трансформація Іраку розглядалась адміністрацією Дж. Буша як «реалізація своєрідного «пілотного проекту» будівництва демократії й ринкової економіки в арабській країні для наступного поширення цієї моделі на весь Близький і Середній Схід»44.

Президент Дж. Буш у вищезгаданій промові так визначив місію Іраку в американській стратегії: «Невдача демократії в Іраку надасть сміливості терористам в усьому світі, збільшить небезпеки для американського народу і вб’є надії мільйонів людей в регіоні. Успіх же іракської демократії сповістить всіх, від Дамаска до Тегерана, про те, що свобода може бути майбутнім кожної нації. Утвердження вільного Іраку в самому серці Близького Сходу стане історичною віхою у глобальній демократичній революції»45.

Вищенаведені концептуальні засади «Наступальної стратегії свободи на Близькому Сході» були покладені в основу нового американського амбіційного та масштабного проекту під назвою «Ініціатива Великого Близького Сходу» (Greater Middle East Initiative). Цей проект, який відображав процес пошуків нових, ефективних політичних технологій реалізації зазначеної стратегії, був оприлюднений адміністрацією Дж. Буша у лютому 2004 р. У цей період Вашингтон подав на розгляд «великої вісімки» робочий документ «Партнерство «Групи восьми» з Великим Близьким Сходом», в якому обґрунтовувалась необхідність модернізації близькосхідного регіону і пропонувалось індустріально розвиненим країнам налагодити співробітництво з державами цього регіону у здійсненні політичних, соціальних та економічних реформ. В результаті витоку інформації даний документ був опублікований в арабській газеті «Аль–Хайят» і набув розголосу у країнах БСС46.

Як і можна було очікувати, із самого початку реакція арабського світу на американську «Ініціативу Великого Близького Сходу» була відверто негативною. В арабських політичних і політологічних колах цей проект було кваліфіковано як спробу втручання у внутрішні справи країн регіону. Лейтмотивом заяв більшості арабських лідерів була теза про те, що демократичні реформи в арабських суспільствах назріли, але процеси демократизації мають бути результатом еволюційного розвитку самих арабських країн. Реформи повинні здійснюватися зусиллями самих арабів, а не нав’язуватися Сполученими Штатами у вигляді готових кліше без урахування особливостей як Близького Сходу в цілому, так і кожної окремої країни. Керівники арабських держав також дорікали американцям, що їхній план не містить жодної згадки про необхідність урегулювання арабо-ізраїльського конфлікту як передумови проведення демократичних реформ у регіоні.

І, нарешті, арабів не могло не обурити те, що американський проект «реконструкції» Близького Сходу було розроблено без будь-яких багатосторонніх консультацій з країнами цього регіону, що, на їхню думку, стало черговим свідченням зверхності і зарозумілості Вашингтона.

Як вже зазначалось, на туніському саміті ЛАД у травні 2004 р. лідери арабських країн ухвалили програмний документ «Шлях розвитку, оновлення і реформ», який можна було розглядати як жорстку відповідь на американську ініціативу.

Важливе значення для Вашингтона мала також позиція європейських держав, які, хоч і підтримали загалом ідею «Ініціативи Великого Близького Сходу», але з серйозними застереженнями. Євросоюз традиційно віддавав перевагу такій моделі співпраці з регіоном БСС, яка базується на підтримці внутрішніх перетворень у країнах, наданні їм всебічної допомоги, а не нав’язуванні привнесених рецептів демократизації. В зв’язку з цим тодішній міністр закордонних справ Франції Домінік де Вільпен зазначав: «Ми повинні працювати у партнерстві з країнами регіону. Ми виступаємо проти стратегій, що розробляються стурбованим Заходом з метою нав’язування готових рішень ззовні»47. Крім того, Євросоюз, як і арабські країни, наполягав на тому, щоб проблема розв’язання арабо-ізраїльського конфлікту розглядалась як невід’ємна складова програми реформування та модернізації близькосхідного регіону.

Під тиском арабських країн та з урахуванням твердої позиції Євросоюзу Вашингтон був змушений погодитись на внесення суттєвих коректив до американського проекту документа, який в остаточній редакції отримав назву «Партнерство заради прогресу та спільного майбутнього з регіоном Розширеного Близького Сходу та Північної Африки», і, як зазначалось вище, був ухвалений на саміті «великої вісімки» у червні 2004 р. як колективна ініціатива провідних індустріальних держав.

За оцінками багатьох європейських та американських аналітиків, нова близькосхідна стратегія Вашингтона виявилася контрпродуктивною і завдала значної шкоди престижу та інтересам самих США на Близькому і Середньому Сході, а також негативно позначилась на ситуації в регіоні. Відомий французький політолог Олів’є Руа пояснює це тим, що стратегії США були притаманні дві основні вади: по-перше, це рішення обрати «глобальну війну з тероризмом» як форму відповіді на теракти 11 вересня 2001 р., а, по-друге, це рішення зробити військову інтервенцію до Іраку центральною ланкою цієї стратегії. Як зазначає О. Руа, війна в Іраку дійсно спричинила «глибоку геостратегічну трансформацію регіону», але далеко не ту, яку малювали у своїх честолюбних задумах американські стратеги48.

Красномовним свідченням низької ефективності політики США на Близькому і Середньому Сході став безпрецедентний сплеск в останні роки антиамериканських настроїв в арабському світі, який досяг свого піку у 2004 р., тобто після вторгнення американських військ до Іраку. Згідно з соціологічними опитуваннями, що проводилися у ряді арабських країн протягом 2002-2005 рр., частка тих, що ставляться до США негативно, зросла у період 2002-2004 рр. у Саудівській Аравії з 89% до 94%, у Марокко – з 61% до 88% і в Йорданії – з 61% до 78%. Для Єгипту ці показники склали 76% у 2002 р. і 85% у 2005 р. Серед опитуваних більшість (від 45% у Марокко до 57% в Єгипті) назвала війну в Іраку найважливішим чинником, що визначає їхнє ставлення до США. Друга за чисельністю група опитуваних (від 28% в Єгипті та Йорданії до 40% у Марокко) назвала вирішальним для себе фактором поводження Сполучених Штатів з арабами та мусульманами49. Звертає на себе увагу те, що усі чотири країни, в яких були зафіксовані такі яскраво виражені антиамериканські настрої, вважаються традиційними союзниками США в арабському світі.

В останні роки реальна політика Вашингтона на Близькому і Середньому Сході сприймається широкими верствами населення в арабських країнах як політика антиісламська, антиарабська, гегемоністська та неоколоніалістська за своєю суттю. У цьому контексті оголошена адміністрацією Дж. Буша «глобальна війна з міжнародним тероризмом» асоціювалась у масовій свідомості арабів з новим «хрестовим походом» американського імперіалізму проти ісламу, тим більше, що регіон БСС було фактично обрано Вашингтоном як головний «театр бойових дій» у цій війні.

Справжню хвилю обурення в арабському світі викликало вторгнення американських військ до Іраку у 2003 р. Воно було сприйнято арабським соціумом як акт агресії проти братньої арабської держави, як зазіхання на її національний суверенітет і територіальну цілісність. Ісламські радикали трактували цю інтервенцію як посягання на «арабо-мусульманську ідентичність» Іраку, як війну проти усієї ісламської умми. І навіть політична еліта в арабських країнах, попри своє здебільшого вороже ставлення до режиму Хусейна, критично поставилось до силової акції США в Іраку.

Як вже зазначалось, відверте несприйняття в арабському світі викликало прагнення США насадити там західну модель демократії, не рахуючись з історичною, культурною й релігійною специфікою арабо-мусульманської спільноти. На переконання багатьох арабів, американська «Ініціатива Великого Близького Сходу» не має нічого спільного із справжніми інтересами арабських народів і покликана, насамперед, сприяти зміцненню позицій США у регіоні, відволікаючи увагу від провалів американської політики в Іраку та неурегульованості палестино-ізраїльського конфлікту.

Живильне середовище для збереження антиамериканських настроїв в арабському світі створює також проізраїльська, на переконання арабів, позиція Вашингтона з проблеми близькосхідного урегулювання. Для будь-якої американської адміністрації забезпечення безпеки Ізраїлю незмінно було одним з головних пріоритетів її політики в регіоні, проте, на думку багатьох американських та європейських аналітиків, адміністрація Дж. Буша перевершила багатьох своїх попередників завдяки своїй беззастережній підтримці Ізраїлю в усіх критичних для нього ситуаціях. Так було, наприклад, під час розгляду у 2003-2004 рр. на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і в Міжнародному Суді в Гаазі питання про незаконне спорудження Ізраїлем розділювального муру на палестинських територіях, так було під час вторгнення Ізраїлю до Лівану влітку 2006 р. Усе це, безперечно, завдавало ще більшої шкоди реноме США серед арабів.

За цих умов у найбільш складній ситуації опинилися правлячі режими в тих арабських країнах, які протягом десятиріч були союзниками США в регіоні. З одного боку, вони не могли не рахуватися зі стрімким наростанням антиамериканських настроїв у власних суспільствах, яке серйозно ускладнювало їх становище. Подібні настрої уміло підігрівалися і використовувалися радикальними ісламістами як для ведення досить ефективної пропаганди проти власних «проамериканських режимів», так і для зміцнення своїх позицій.

Більше того, самі правлячі політичні еліти арабських країн не- безпідставно вважали, що нова близькосхідна стратегія США створила чимало серйозних проблем і викликів як для окремих держав, так і для усього регіону. Врешті-решт, ця політика спричинила виникнення ситуації, яка, на їхню думку, загрожує самому існуванню чинних правлячих режимів.

Особливе занепокоєння викликає у керівництва арабських держав глибока криза, що виникла в Іраку та навколо нього в результаті стратегічних прорахунків адміністрації Дж. Буша. Війна в Іраку призвела до дестабілізації ситуації всередині країни, ескалації силового сунітсько-шиїтського протистояння, перетворення Іраку на розсадник міжнародного тероризму, виникнення загрози дезінтеграції іракської держави. У регіональному масштабі іракська криза спричинила різке порушення балансу сил і дестабілізацію обстановки в усьому регіоні БСС, загострення етно-конфессійних протиріч, активізацію екстремістських і терористичних організацій на кшталт «Аль-Каїди».

Усунення американцями з близькосхідної політичної арени режиму Саддама Хусейна, який протягом десятиріч виступав головною противагою Ісламській Республіці Іран, призвело до виникнення «вакууму сили», чим уміло скористався Тегеран. Сьогодні неоконсервативне керівництво Ірану на чолі з президентом М. Ахмадінежадом не приховує своїх гегемоністських устремлінь на Близькому і Середньому Сході, прагнучи утвердження ІРІ як регіональної наддержави. З цією метою Тегераном послідовно проводиться курс на посилення своїх позицій у постсаддамівському Іраку, підтримання тісних зв’язків з Багдадом і Дамаском, блокування палестино-ізраїльського мирного процесу, надання підтримки екстремістським угрупованням «Хезболла» в Лівані та ХАМАС в ПНА, використання шиїтського фактора для здійснення тиску на арабські сунітські держави. Не буде перебільшенням стверджувати, що на нинішньому етапі гегемоністські та ядерні амбіції Тегерана, а також відчутне зміцнення його позицій у близькосхідному регіоні розглядаються так званими «поміркованими» арабськими режимами як одна з головних небезпек для арабського світу.

У зв’язку з вищевикладеним не можна не погодитись з О. Руа, який у своїй книзі з красномовною назвою «Політика хаосу на Близькому Сході» робить висновок про те, що війна в Іраку принесла результати, прямо протилежні тим, на які розраховували в Вашингтоні. «Презентована як передумова для викорінення причин тероризму, - пише він, - воєнна інтервенція в Іраку виявилася фіаско, зігравши на руку призначеним ворогам Америки – Іраку та «Аль-Каїді». Серед безпосередніх наслідків іракської війни О. Руа називає форсування Іраном своєї ядерної програми, появу у Багдаді шиїтського уряду, який виявляє симпатії до Ірану, перетворення «Хезболли» на провідну політичну силу в Ірані, а також відродження руху «Талібан» в Афганістані50.

Що стосується ізраїльсько-палестинського конфлікту, то арабські лідери знову ж таки небезпідставно вважають, що американська політика беззастережної політики Ізраїлю в його протистоянні з палестинцями значною мірою сприяла зміцненню позицій правих сил у цій країні і негативно позначилась на перспективах досягнення справедливого вирішення палестинської проблеми. Крім того, в арабських політичних і політологічних колах досить поширеною є думка про те, що США та їх європейські союзники, які наполягали на проведенні у ПНА у січні 2006 р. вільних і демократичних виборів, несуть значну відповідальність за прихід до влади у Палестинській Автономії руху ХАМАС і подальший фактичний розпад ПНА на дві окремі частини.

І, нарешті, як вже зазначалось, арабські політичні еліти не могло не турбувати те, що ініційовані Сполученими Штатами процеси демократизації в арабському світі за західним зразками супроводжувались дестабілізацією внутрішньополітичних ситуацій, послабленням позицій правлячих режимів і активізацією ісламістської опозиції. За цих умов пріоритетним завданням для арабських режимів ставало забезпечення безпеки і стабільності у своїх країнах.

Усе це змушувало арабські «помірковані» країни дистанціюватися від найбільш одіозних акцій та ініціатив адміністрації Дж. Буша на Близькому та Середньому Сході. Час від часу лідери цих держав вдавалися до публічної антиамериканської риторики, а паралельно використовували конфіденційні контакти для здійснення, в міру своїх можливостей, тиску на Вашингтон з метою внесення ним хоча б часткових коректив у свою близькосхідну політику. Так, керівництво Саудівської Аравії неодноразово піддавало критиці США за те, що вони, на думку Ер-Ріяда, дотримуються подвійних стандартів при проведенні своєї політики в регіоні БСС, особливо з питань арабо-ізраїльського урегулювання, поширення зброї масового ураження, нав’язування стандартів західної демократії в арабських країнах. Подібну лінію проводить у своїх відносинах із США і Єгипет. Президент Х. Мубарак у своєму виступі на засіданні ВЕФ у травні 2006 р. у Шарм ель-Шейху звинуватив Вашингтон у подвійних стандартах з питань ядерної політики на Близькому Сході, пославшись на те, що США повністю замовчують наявність у Ізраїлю ядерного арсеналу, водночас проводячи кампанію з метою позбавити Іран його ядерної програми. Єгипетський президент також закликав адміністрацію Дж. Буша «працювати у напрямку побудови світу, який заохочує мультилатералізм, дотримується міжнародного права та утримується від односторонніх акцій», що було досить чітким натяком на американське вторгнення до Іраку та політику США щодо Ірану51.

Водночас арабські лідери у своїй практичній політиці не могли не рахуватися з існуючими реаліями і не зважати на те, що США були і поки що залишаються єдиною наддержавою, здатною впливати на розвиток ситуації на Близькому і Середньому Сході більше, ніж будь-який інший поза- регіональний «гравець». З огляду на це негативне ставлення до Сполучених Штатів не породжує антиамериканської спрямованості у зовнішній політиці більшості арабських держав.

В арабських столицях не могли не визнавати і того, що в окремих своїх аспектах і проявах близькосхідна політика США виявляла прогресивну спрямованість і позитивно впливала на регіональні процеси на Близькому і Середньому Сході. Важливим було й те, що на заключному етапі свого правління, зокрема у 2007-2008 рр., адміністрація Дж. Буша продемонструвала здатність вносити, принаймні, часткові корективи у свою політику в регіоні БСС з урахуванням новіх близькосхідних реалій і позицій своїх арабських партнерів.

Якщо говорити про близькосхідний мирний процес, то Джордж Буш став першим американським президентом, який ще наприкінці 2001 р. офіційно визнав право палестинського народу на створення власної незалежної держави і висловився за дводержавну формулу урегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. У березні 2002 р. з ініціативи делегації США Радою Безпеки ООН було прийнято резолюцію № 1397, якою підтверджувалось «бачення» регіону, в якому дві держави – Ізраїль і Палестина – живуть поряд у безпеці та в межах міжнародно визнаних кордонів. Особливе значення цього документа полягало в тому, що вперше в резолюції РБ ООН містилось посилання на незалежну Палестинську державу.

У цей же період Сполученими Штатами було ініційовано формування міжнародного «квартету» посередників з близькосхідного урегулювання у складі США, ЄС, ООН і Росії. Цей механізм став невід’ємною важливою частиною міжнародних політико-дипломатичних зусиль з розблокування кризи та переведення її в площину мирних переговорів і отримав міжнародно-правовий статус, зафіксований у згаданій резолюції РБ ООН № 1397.

У квітні 2003 р. міжнародний «квартет» оприлюднив план мирного урегулювання під назвою «Дорожня карта», ініціатором розробки якого знову виступили США. В основу плану було покладено запропонований президентом Дж. Бушем додержавний принцип розв’язання палестино-ізраїльського конфлікту. «Дорожньою картою» передбачалось трьохетапне остаточне урегулювання зазначеного конфлікту шляхом виведення ізраїльських військ з палестинських територій, окупованих у 1967 р., створення незалежної, життєздатної і демократичної Палестини і забезпечення безпеки для Ізраїлю. Важливим було те, що реалізація плану «Дорожня карта» відкривала шлях до всеохоплюючого урегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.

Цей план здобув широке міжнародне визнання і став на тому історичному етапі визначальним елементом міжнародних зусиль у справі досягнення всеосяжного миру на Близькому Сході, в тому числі на ізраїльсько-сирійському та ізраїльсько-ліванському треках. Через цілу низку факторів «Дорожню карту» так і не вдалося втілити у життя, але вона і дотепер залишається єдиним легітимним планом урегулювання близькосхідного конфлікту.

Важливо відзначити, що адміністрація Дж. Буша, попри яскраво виражену проізраїльську орієнтацію її близькосхідної політики, визнала за необхідне підтримати ідею створення незалежної Палестинської держави. Це, безперечно, стало результатом усвідомлення того, що забезпечити безпеку Ізраїлю на тривалу перспективу суто військовими методами неможливо. У своєму програмному виступі у червні 2002 р. президент Дж. Буш закликав ізраїльське керівництво зрозуміти, що створення незалежної і демократичної Палестинської держави відповідає справжнім національним інтересам Ізраїлю, і лише цей шлях може привести до тривкої безпеки країни, яка розташована в центрі арабського світу52. Вельми симптоматичним було те, що під час свого візиту до ОАЕ у січні 2008 р. американський президент практично повторив цю тезу, заявивши, що створення «незалежної, життєздатної, демократичної і миролюбної Палестинської держави стане найкращою гарантією миру для усіх її сусідів»53.

Протягом 2007-2008 рр. американська дипломатія помітно активізувала свою посередницьку діяльність, спрямовану на відновлення близькосхідного мирного процесу. При цьому Вашингтон керувався не лише

бажанням розблокувати ізраїльсько-палестинську кризу, яка загострилась після захоплення у червні 2007 р. рухом ХАМАС влади в секторі Газа, а й прагненням заручитися підтримкою з боку провідних арабських як оновленої стратегії США в Іраку, так і курсу США на блокування експансії Ірану в регіоні.

У листопаді 2007 р. за ініціативою США в американському місті Аннаполіс було успішно проведено Міжнародну конференцію з мирного близькосхідного урегулювання, в якій взяли участь делегації 49 країн і міжнародних організацій, включаючи ООН, ЛАД, Організацію Ісламська конференція (ОІК), МВФ і Світовий банк. Серед учасників форуму, крім делегацій Ізраїлю та ПНА, були представники багатьох арабських держав. Солідна присутність арабських країн на конференції засвідчила їхню зацікавленість у проведенні результативних мирних переговорів між палестинцями та ізраїльтянами. У цьому контексті міжнародні спостерігачі надавали особливого значення поверненню Сирії, після тривалої перерви, до участі у мирному процесі.

Головним підсумком конференції в Аннаполісі стала спільна декларація прем’єр-міністра Ізраїлю Е. Ольмерта та глави ПНА М. Аббаса, в

якій вони заявили про свій намір відновити «регулярні енергійні переговори» і докласти усіх зусиль з тим, щоб до кінця 2008 р. укласти на основі плану «Дорожня карта» мирну угоду, якою передбачалось створення Палестинської держави. З цією метою було засновано спільну комісію, очолювану главами делегацій54.

Аннаполіська конференція дала поштовх відновленню прямих переговорів між ізраїльською та палестинською сторонами з метою остаточного урегулювання конфлікту, що стало помітним успіхом американської адміністрації. Протягом 2007-2008 рр., згідно з досягнутими домовленостями, відбувались двосторонні переговори на різних рівнях. Проте через низку несприятливих факторів аннаполіський мирний процес, як і попередні мирні ініціатииви, зазнав невдачі. Серед цих чинників варто виділити розкол, що зберігався всередині керівництва ПНА, деструктивну позицію лідерів руху ХАМАС, складну внутрішньополитичну ситуацію в Ізраїлі, наростання напруженості на кордонах між сектором Газа та Ізраїлем. У грудні 2008 р. – січні 2009 р. ізраїльське керівництво, у відповідь на систематичні ракетні обстріли бойовиками ХАМАС ізраїльських населених пунктів, провело масштабну воєнну операцію у секторі Газа, яка призвела до значних руйнувань і численних жертв серед цивільного населення. В результаті мирний процес у черговий раз було зірвано.

Що стосується Іраку, то, попри численні прорахунки і невдачі адміністрації Дж. Буша в цій країні, їй вдалося досягти певного прогресу у рамках започаткованого тут конституційного політичного процесу. У 2004 р. владу в Іраку було формально передано від очолюваної США тимчасової коаліційної адміністрації іракському урядові. У 2005 р. приймається нова конституція країни, яка проголошує неподільность країни і загалом має, за оцінками міжнародних експертів, «відносно демократичний характер». У тому ж році пройшли вибори до іракського парламенту та провінційних законодавчих органів. У країні були створені нові центральні і місцеві органи

виконавчої й законодавчої влади. Чинний іракський уряд здобув широке міжнародне визнання. Було розпочато процес формування нової національної армії та структур МВС.

Разом з тим Ірак, всупереч сподіванням і розрахункам Вашингтона, так і не перетворився на «вітрину демократії» на Близькому Сході, не став прикладом демократичного облаштування арабської країни, гідним наслідування іншими державами регіону.

З початку 2007 р. Вашингтон зосереджує головні зусилля на реалізації своєї нової іракської стратегії, яка була покликана створити необхідні передумови для оптимального виходу США з Іраку. Ця модель виходу мала на меті забезпечити збереження контролю Вашингтона над цією стратегічно важливою країною, не допуститути домінування у ній екстремістських ісламістстких організацій і перетворення Іраку на арену зіткнення ворогуючих політичних сил регіону. У рамках нової стратегії до Іраку були додатково направлені понад 30 тис. американських військовослужбовців з метою забезпечення безпеки в Багдаді, зміцнення збройних сил Іраку, стабілізації ситуації в країні, відбудови й розвитку національної економіки.55 У листопаді 2008 р. Ірак і США уклали «Угоду про виведення збройних сил США з Іраку та їх діяльність на період їхньої тимчасової присутності». Згідно з цим документом американські війська мають бути виведені з території Іраку до кінця 2011 р. При цьому не пізніше 30 червня 2009 р. бойові частини американського контингенту повинні залишити іракські війська та села. Після цього вони будуть дислоковані у спеціально визначених місцях, і лише іракські сили «будуть нести повну відповідальність за безпеку в країні»56.

За останні два роки Сполученим Штатам спільно з іракським урядом вдалося досягти відчутного поступу в напрямку стабілізації в Іраку. Помітно знизився рівень насильства в країні, зменшилась кількість терактів і нападів, скоротилась кількість жертв серед місцевого населення, а також втрат серед американського військового контингенту. У цей період відбулись також певні позитивні зрушення у процесі внутрішньополітичного урегулювання, просування шляхом досягнення національного примирення й злагоди.

Щодо трансформації регіону БСС, то і тут слід визнати, що реалізація нової американської близькосхідної стратегії «просування демократії», попри усю справедливу критику на її адресу, принесла певні позитивні результати. Активна політика США у цьому напрямку сприяла тому, що питання реформування та модернізації посіли центральне місце на порядку денного політичного життя країн БСС. Американська «Ініціатива Великого Близького Сходу» дала необхідний поштовх прискоренню пошуків політичними елітами арабських держав оптимальних шляхів модернізації, виробленню ними власної стратегії реформування, здійсненню необхідних реформ.

Таким чином, США були і залишаються головною позарегіональною рушійною силою процесів трансформації близькосхідного регіону, надаючи до того ж арабським країнам значну фінансову і технічну допомогу в рамках відповідних програм.

]."/cgi-bin/footer.php"; ?>