Міжнародне морське право міжнародні протоки І канали

Вид материала

Документы

Содержание Мирні засоби вирішення міжнародних спорів Класифікація міжнародних спорів. Поняття і види мирних засобів Засоби міжнародної ад’юдикації.

Подобный материал:

• Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 0304 "Міжнародні відносини" напряму, 503.7kb.
• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Програма вступного іспиту до магістратури спеціальності 0103 "Міжнародна економіка", 289.36kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Опис модуля з дисципліни «Міжнародне економічне право» Напрями, 21.52kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.

МИРНІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

Принцип МП закріплений у п.3 ст. 2 Статуту ООН. В Декларації принципів –“кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними способами, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість. Встановлення принципу було довготривалим і складним. Саме встановлення принципу є важливим, оскільки означає морально-етичне ставлення до війні.

Перші спроби Гаазькі конференції 1899 – 1907рр. У цих конференціях послідовно було прийнято дві конвенції: Про мирне вирішення міжнародних зіткнень 17 липня 1899 і 5 жовтня 1907р. була доповнена.

В статуті Ліги Націй містилося положення про бажане вирішення спорів мирним шляхом. Найважливішу міжнародно-правову кваліфікацію війни ми отримали 27 серпня 1928 р. в Пакті Бріана-Келога. Він отримав назву Договору про відмову від війни як знаряддя національної політики. В ст. 1 договору сторони підкреслили, що засуджують звернення до засобів війни для врегулювання міжнародних спорів. У своїх взаємних відносинах відмовляються від такої як знаряддя національної політики. Ст. 2 – врегулювання всіх розбіжностей або конфліктів, якого б характеру або походження вони не були, повинно знаходитися завжди в мирних засобах. Укладений 15 державами. Започаткував низку міжнародних документів. Це і Резолюція Ліги націй про мирне вирішення міжнародних спорів 28р. . вона стала основою Резолюції ГА 49р. Дуже важливий регіональний документ – Генеральна конвенція про міжамериканську примирливу процедуру 29р. Міжамериканський антивоєнний договір про ненапад і примирливу процедуру 33р. Низка Буенос-Айреських документів. Конвенція про підтримку і відновлення миру і договори про попередження розбіжностей, а також добрі послуги і посередництво 36р.

Розвиток такого принципу суттєво в більш формалізованому напрямку здійснився після ІІ св. війни. Принцип також був закріплений в національному законодавстві. Національні закони, перш за все конституції ряду держав містили в собі зобов’язання вирішення міжнародних спорів мирними засобами. Преамбула Конституції Франції, ст. 9 конституції Японії, ст. 11 Конституції Італії, ст. 26 Основного закону ФРН.

Складові частини. Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити наступні основні компоненти принципу:

1. юридична вимога;
   
2. сфера дії
   
3. характер врегулювання спорів міжнародних ситуацій.
   

Юридична вимога спору, яка виникає в результаті застосування принципу, міститься у вимозі вирішувати спір, тобто не залишати його невирішеним. Це перш за все впливає на позицію держав, які досить неохоче визнають спори. Навіть регіональне закріплення такого принципу призвело до висновку, що в Європі немає територіальних спорів і суперечок.

Друга частина вимоги – врегульовувати мирними засобами. Кваліфікація ситуації як спору має важливе значення для подальшої долі мирних засобів. Якщо спір, то можна вирішувати тільки мирними засобами, а якщо не спір то й не мирними. Цей принцип діяв лише у стосунках з державами.

Поняття спір, ситуація. В Статуті ООН ст. 34, 35, 36 використовуються терміни спір і ситуація. Згідно з практикою РБ та міжнародного суду ООН спір має місце в тому випадку, коли держави заявляють взаємні претензії. Ситуація має місце тоді, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується взаємним заявленням претензій, хоча і породжує тертя між ними. Поняття ситуація більш широке ніж спір. Юридичним фактом є спір. Загальновизнаним залишається визначення поняття міжнародний спір (Постійна палата міжнародного правосуддя) – це розбіжність з будь-якої норми права або факту між певними суб’єктами в даному випадку між державами, коли одна з них заявляє претензії до другої держави, а остання заперечує ці вимоги або приймає їх частково. В сучасному МП тільки РБ ООН може кваліфікувати будь-яку міжнародну подію, як ситуацію або спір. Юридичні наслідки з кваліфікації РБ не однакові. Важливим є те, що при розгляді спору Радою Безпеки ООН державою, яка є стороною в спорі і членом Ради Безпеки утримується від голосування, а при ситуації бере участь у голосуванні.

РБ може рекомендувати сторонам умови розв’язання спору. В ситуації РБ не має права рекомендувати умови розв’язання.

Тільки міжнародний спір може бути переданий на вирішення міжнародного суду. А ситуація – ні.


Класифікація міжнародних спорів.

Конвенційної класифікації немає, є доктринальна за критеріями: об’єкт та предмет спору; ступінь безпеки для міжнародного співтовариства; географія розповсюдження; коло суб’єктів. Найбільш відомою є класифікація що поділяє міжнародні спори на юридичні правові, політичні. Також класифікація, яка є важливою для обрання засобу вирішення: звичайні умовні, продовження яких не викликає загрози миру і безпеці; 2 група – продовження яких загрожує миру і безпеці. Ст. 37, 38 Статуту, бо РБ за своє ініціативою може розглянути ситуацію, яка загрожує міжнародному миру і безпеці.

Політичні спори традиційно не мають окремого предмету, крім питання територій. Тому всі територіальні спори і конфлікти розглядаються як політичні.


Поняття і види мирних засобів. Існує відповідна система мирних засобів вирішення спорів, якій ми даємо визначення як міжнародно-правові засоби вирішення спорів. Це є закріплена в міжнародно-правових нормах система процесуальних заходів, яка заснована на загальній забороні застосування сили або її загрози і використовується для врегулювання розбіжностей, вживаних відповідно до МП і принципу справедливості.

Всі засоби пов’язані між собою. Можуть бути застосовані послідовно. Звернення до одного не виключає можливості звернення до іншого. Практично другий висновок – системність в тому числі означає можливість одночасного застосування. В цілому ми поділяємо мирні засоби на дві великі групи, два типи:

• без втручання третього елементу, де найважливішими є безпосередні дипломатичні переговори;
  
• з втручанням третього елементу.
  

Дві підгрупи:

А) із втручання третіх осіб (добрі послуги, посередництво), інституцій міжнародних міжурядових організацій і інституцій міжнародного ад’юдикаційного характеру. Також можна віднести комісії слідчі і узгоджувальні за участю третього елементу.

Безпосередні переговори – перший і провідний засіб вирішення міжнародних розбіжностей. Треба підкреслити, що оскільки найчастіше застосовуються переговори (є традиційними в МП), найменш і врегульованим цей спосіб є. Окрім окремих принципів та загальних декларативних норм в МП не міститься норм, які б регулювали порядок здійснення міжнародних переговорів (не маються на увазі правила дипломатичного протоколу і процедури). В сучасному МП немає норм, які б регламентували початок, тривалість, порядок ведення і форми переговорів. Серед загальних принципів, які регламентують переговори – 3: принцип рівноправності, принцип доброї волі, принцип добросовісного пошуку сторонами шляху розв’язання конфлікту. Важливим для вирішення міжнародної суперечки є поняття переговорної ініціативи. Це ініціатива відносно початку переговорів. Основні форми вияву переговорної ініціативи:

• усна пропозиція в бесіді між представниками держав;
  
• дипломатичний зондаж;
  
• внесення пропозицій про переговори у ЗМІ.
  

Заява про готовність почати переговори. Вручення ноти або меморандуму з пропозицією про переговори. Розсилка ноти, циркулярної ноти або листа з пропозицією проведення переговорів. Контрпропозиція у відповідь на отриману пропозицію. Найвища форма переговорної ініціативи – це коли переговорна ініціатива супроводжується договірною ініціативою. Важливість переговорної ініціативи в тому, що визнання і юридичний зміст принципу призводить до того, що держава контрагент не має права ухилятися від відповіді на переговорну ініціативу. В результаті переговорної ініціативи між державами виникає взаємний обов’язок відносно найшвидшого початку переговорів. Тут є важливим те, що в МП міститься одна норма щодо ситуації, яка складається до початку переговорів. Якщо учасники майбутніх переговорів проявили явну переговорну ініціативу виникає юридичне зобов’язання підтримувати загально сприятливу для переговорів атмосферу. Це є загальний обов’язок це робити – не перешкоджати початку переговорів.

За кількістю сторін – дво- і багатосторонні переговори. Останні можуть набувати різноманітних форм. За формою вони можуть бути усною або письмовою або переговори шляхом листування. Міжнародна практика виробила різні форми листування (обмін посланнями, колективна нота, вербальна, меморандумами, пам’ятними записками). Сучасне МП не регламентує порядок ведення і тривалість переговорів. Ця довільна форма і є найбільш привабливою для держав, оскільки передбачити всі випадки досить складно. В Статуті ООН, Заключному акті, Манільській декларації держави однозначно ставлять безпосередні дипломатичні переговори на перше місце з усіх видів засобів вирішення.

Консультації як особлива форма переговорів. Набула поширення в рамках організації американських держав, ОАЄ – балавер засновується на методах компромісу і дискусії. Будь-які переговори в широкому значенні – консультація. Під консультаціями ми розуміємо регулярні контакти між головами держав або МЗС, які були відображені як обов’язкові консультації після Декларації НБСЄ 91р. в рамках НБСЄ обов’язкові консультації проводяться не рідше одного разу на рік і мають форму ради міністрів закордонних справ країн-учасниць НБСЄ.

Добрі послуги. Як інститут мирного врегулювання добрі послуги представляють собою сукупність міжнародно-правових норм, які регулюють діяльність третіх держав або МО здійснювати з їх власної ініціативи або на прохання держав що знаходяться в конфлікті і направлені на встановлення або поновлення прямих переговорів між тими, що позиваються.

Добрі послуги – один із стародавніших способів врегулювання протиріч. Є найбільш гнучким. Суб’єктом добрих послуг в МП виступає завжди держава. Однак в сучасному МП широкого розвитку отримав інститут добрих послуг, коли суб’єктом виступає міжнародна організація, посадова особа міжнародної організації, фізичні особи (2002рік це питання було остаточно вирішено і затверджено. Американський президент отримав премію за добрі послуги).

Обов’язки сторін добрих послуг. Обов’язкам сторін треба приділити особливу увагу, оскільки вони виходять з мети добрих послуг. Мета – встановлення контактів між сторонами. На цьому фактично і завершуються добрі послуги. Це може бути сприяння початку переговорів будь-яким чином (надання території, приміщення, створення умов для початку переговорів, первісний контакт між сторонами, який зводиться до встановлення технічного зв’язку. Наприклад надання ЮНЕСКО своєї території для переговорів між Червоними Хмерами і ). З цієї мети треба проаналізувати і права сторін і обов’язки.

1. обов’язком сторін що позиваються є сприяння суб’єкту добрих послуг в його діяльності. Так чи інакше сприймається чи не сприймається пропозиція в МП зафіксовано сприяння.

2. вчасно надавати відповідь на пропозиції. Або висувати свої контрпропозиції.

3. суб’єкт добрих послуг надає такі послуги для того щоб започаткувати дипломатичні переговори між сторонами і припиняє надання добрих послуг з моменту ініціації переговорів. Не втручатися ні у хід переговорів ні у внутрішні справи сторін.

Добрі послуги починаються за власним розсудом суб’єкта добрих послуг. Не потребують згоди сторін.

В цьому кардинальна різниця з посередництвом. Посередництво є також найстарішим інститутом в МП щодо врегулювання міжнародних суперечок. Мета – врегулювання суперечки по суті. Цей інститут більш детально врегульований. На відміну від добрих послуг посередник не завершує свою місію після початку переговорів. Бере участь у переговорах зі своїми власними пропозиціями чи без них (1967 війна між Індією і Пакистаном – місія Косигіна. Переговори велися на території СРРС в столиці Узбекистану. Була підписана угода, запропонована Косигіним. Він брав участь у переговорах, пропонував сторонам прийнятні для них умови, на які ті погодилися). Збільшується відповідно і об’єм обов’язків. На суб’єкта посередництва потребується згода всіх сторін, що позиваються. Відповідно права суб’єкта посередництва розширені. Він має право брати участь в безпосередніх переговорах в спосіб прийнятний для сторін. Сторони йдуть на посередництво на підставі угод. Якщо для добрих послуг юридичним фактом є сам факт проголошення наміру надавати такі послуги, то в посередництві – пропозиція, схвалена сторонами, що позиваються. Таким чином, це буде або письмовий або джентльменський договір про посередництво. Так чи інакше і добрі послуги і посередництво присутні в сучасних МВ і досить часто використовуються для врегулювання суперечок і міжнародних конфліктів, які погрожують міжнародному миру і безпеці. І посередництво і добрі послуги усіх держав і організацій дістали широкого поширення у зв’язку з квазідержавними конфліктами, пов’язаними із застосування терактів.

Комісії. Штучно створені на підставі Гаазьких конвенцій миру. Узгоджувальні і слідчі комісії.

Мета слідчої комісії – дослідження факту тобто фактичних підстав, за якими виникла суперечка і за якими вона розвивається. Треба підкреслити, що питання факту є суттєво обмеженим для достатньої кількості міжнародних суперечок, які мають характер скоріше інцидентів. Цей інститут пов’язується з Гульським інцидентом 1905 року. В конвенції 1907 порядок створення комісії та деталі їх діяльності було врегульовано як цілісний МП інститут. Слідча комісія лише оцінює факти. Два типи слідчих комісій: за участю і без участі третього елементу. За участю третього елементу – участь третіх держав в діяльності слідчої комісії. Створення слідчої комісії передбачається за участю третього елементу, що зробило цей інститут негнучким. Юридичним фактом для початку дії слідчої комісії є угода між сторонами, що позиваються. Формула: 2+2+1. по двоє представників, що позиваються + представник від третьої сторони. Початок діяльності визначається угодою усною або письмовою, в якій визначається на яке питання повинна дати відповідь слідча комісія. Повноваження комісії завершується в момент передачі доповіді сторонам в узгодженій формі і час. Термін діяльності не врегульований.

На відміну від слідчої комісії, яка досліджує лише питання факту, тобто розслідує, а виходячи з цього займається лише технічною стороною справи, більш значне місце в процесі врегулювання спорів займає узгоджувальна комісія. Мета – надати проект врегулювання спору по суті. Не врегулювання спору а надання проекту угоди про врегулювання. Це дозволяє провести різницю між засобами міжнародної ад’юдикації і засобами міжнародного слідства. Сторони формують міжнародну слідчу і узгоджувальну комісію за формулою, яка визначається в угоді. Міжнародна узгоджувальна комісія зазвичай формується за участю третього елементу: 2+2+1. останній – головуючий комісії, підписує проект. На відміну від слідчої комісії узгоджувальна в різних формах і варіаціях найчастіше застосовувалася в міжнародних відносинах. Це найбільш гнучка формула. Остаточне рішення щодо спору ухвалюють сторони, що позиваються. Узгоджувальна комісія не приймає рішення щодо сутності спору а пропонує лише свій варіант. Мета завершується поданням проекту а рішення її є лише рекомендаційним для сторін.

Посередництво, добрі послуги може здійснюватися також міжнародними організаціями. Є підстави розглядати МО як окремий спосіб врегулювання міжнародних спорів. Треба розділити їх на універсальні (основне місце займає ООН). Функції РБ ООН вищі, ніж ГА ООН. Згідно зі ст. 90 Статуту ООН повноваження Ради Безпеки: РБ за власною ініціативою може розглянути будь-який спір або ситуацію продовження якої загрожує міжнародному миру і безпеці за власною ініціативою і вона може рекомендувати звернення сторонам до способу вирішення спору. ГА ООН відповідно не може розглянути будь-який спір і ситуацію які знаходяться на розгляді Ради Безпеки. Усі інші спори може розглянути. Може теж рекомендувати спосіб і засіб вирішення спору. Основне те, що функції Ради Безпеки вищі.

В МО важливу роль для вирішення спорів відіграють спеціалізовані установи ООН. МАГАТЕ (агентство за атомної енергії) та ІМО (міжнародна морська організація). Функції МАГАТЕ суттєві в тому плані, що її висновок є досить важливим з точки зору дотримання угод. Вона робить висновок чи дотримується держава угоди чи ні. ІМО – конвенція 1982р.

Регіональні організації. Якщо проаналізувати міжнародні суперечки, які були на африканському континенті, то більшість з них була вирішена завдяки посередництву ОАЄ. Дві речі, які треба запам’ятати. При організації африканської єдності створена постійна комісія з посередництва і арбітражу статут і процедури діяльності в значній формі відтворюють положення Боготинського пакту 48р. Друге – специфічним для застосування на африканському континенті процедури Палавер. Це процедура консультацій найвищих посадових осіб, голів держав щодо вирішення суперечок. Вона застосовується досить часто.

До регіональних механізмів ми також відносимо процедури і механізми, що застосовуються в рамках ОБСЄ. Створена в 1975 Заключним актом в Хельсінкі.

Мадрид 1992р. – документ щодо процедури врегулювання спорів. 3 специфічні риси:

• наявність місій. Вищий орган Рада міністрів визначає країни і проблеми, які потребують безпосередньої репрезентації ОБСЄ. У нас вона була створена в 1992р. для догляду за проблемою кримських татар.
  
• Застосування “механізму” – низка засобів для вирішення спорів.;
  
• Моніторинг ОБСЄ.
  

Механізм ОБСЄ є найбільш гострим, оскільки він застосовується і в тих випадках, коли найгостріше порушуються права людини. Механізм ОБСЄ застосовується на відміну від інших також для вирішення внутрішніх суперечок. Ось тут головна проблема. Тобто тих конфліктів, які не є і не будуть ніколи за своєю сутністю міжнародним спором. Тому механізми передбачені ОБСЄ є більш широкими і використовуються цією унікальною МО для взагалі підтримання миру і спокою. Найпрямішим аналогом є Священний Союз 1815р.

Інститут прикордонних представників. Він виходить з практики лише однієї держави СРСР. Або інститут прикордонних комісарів. Ми відтворили цей інститут по суті. Можна назвати інститутом вирішення міжнародних суперечок лише з умовністю, оскільки функція прикордонного комісару є створення умов для того, щоб суперечки не створювалися і вирішення прикордонних інцидентів. Функції, починаючи з повернення худоби та завершуючи підкопуванням прикордонних знаків. Треба підкреслити “подвійний статус”. Прикордонний представник призначається згідно з адміністративним право а згідно МП представляється по дипломатичним каналам. Агреману не потребує. Основна функція прикордонного представника – врегулювання інцидентів, які за своєю сутністю є більш мілкими, ніж суперечки. Прикордонний представник для врегулювання інциденту діє в рамках закону і передбачених в ньому функцій.

Засоби міжнародної ад’юдикації.

Два типи засобів. Ad hoc і постійні. Класично ad hoc – це арбітраж, постійні – це міжнародні судові установи.


Міжнародних арбітраж. Сторони здійснюються арбітрами або суддями і рішення є обов’язковим. На відміну від всіх дипломатичних засобів рамки юридичної процедури визначені в угодах і недотримання процесуального положення може служити мотивом до перегляду рішення. Відмінності між арбітражем і судом: суд має постійний характер; суд створюється для невизначеного кола суперечок; постійний склад суддів. Процедура арбітражного розгляду в своїй основі має те ж походження що і процедура примирення або узгоджувальних комісій але арбітраж в своєму процесуальному значенні бере початок від так званого договору Джея 1874 р. передбачав врегулювання спірних питань юридичного характеру спірними комісіями. Арбітражні суди або третейські суди у 20 ст. перетворюються не на судові колегії ad hoc а в організаційно оформленні колективи суддів-арбітрів. Організаційно це виглядає як постійний список арбітрів, з якого сторони що позиваються можуть обирати арбітрів за формами.

Міжнародний арбітраж. Організований на добровільній згоді зацікавлених сторін розгляд спору третьою стороною, яка має право прийняти обов’язкову для сторін ухвалу. Третейський розгляд (це і є арбітраж) може мати різні форми. Зацікавлені держави іноді укладають загальну угоду в якій зобов’язуються передавати певні спори на розгляд третейського суду (Обов’язковий або інституційний арбітраж). Окремий арбітраж є наслідком компромісу між сторонами, які знаходяться в спорі. Якщо сторони, що позиваються згодні в принципі розходження лише відносно лише практичних деталей, то в цьому випадку втручання третьої сторони набуває характеру експертизи. Лише в тих випадках, коли одна з сторін заперечує право, яке відстоює інша сторона має місце справжній або дійсно третейський розгляд спору. Спеціальна угода, так званий Третейський запис або компроміс є основним документом міжнародного арбітражу. В ньому визначається: предмет спору, склад суду, процедура розгляду; джерела права; умови арбітражу; зобов’язання підкоритися ухвалі третейського суду. Умови компромісу є обов’язковими для третейського суду. Рішення суду винесене або ухвалене з порушенням компромісу є недійсним. Детальні правила арбітражного розгляду містяться в Гаазькій конвенції №3 1997 року ст. 53-55, 78, 81, 84. а також в загальному акті про мирне вирішення міжнародних спорів. А також в Зразкових правилах арбітражного процесу розроблені Комісією МП ООН і схвалені Резолюцією №1262 від 14 листопада 1958 року. Згідно з цими правилами арбітраж може бути заснований для розгляду конкретного спору або заздалегідь де в договорах передбачається його застосування на випадок спору. Прикладом останнього арбітражу, який проходить поза межами міжнародних судових установ – Арбітраж між Єменом і Еритреєю щодо кордону у Червоному морі. Рішення винесене у 1999р і стосується делімітації морського кордону. Також спір між Ізраїлем та Єгиптом стосовно курорського містечка Таба.

Особливий вид міжнародного арбітражу - Постійна палата міжнародного правосуддя 1900р. Орган покликаний здійснювати судовий розгляд, але не є судовою установою. Механізм утворення арбітражів складається з постійної розпорядчої палати і Міжнародного бюро, яке обслуговує Секретаріат, Канцелярію. Практично в Гаазі діє лише бюро Палати, яке сприяє в разі необхідності організації третейського суду. Нагляд за Бюро здійснює розпорядча Палат що складається з глав дипломатичних представництв Голландії. В основі діяльності Палати лежить список арбітрів (близько 160). Кожна держава-учасник конвенції призначає на 6 років 4 осіб юристів відомих знаннями у галузі МП, користуються повагою і висловили готовність взяти на себе зобов’язання арбітра. Вони складають національну групу арбітрів. Кожна держава призначає 2 арбітрів зі списку а 4 арбітри обирають п’ятого. За час діяльності Постійна Палата розглянула 32 справи. 2 грудня 69 року Резолюція Палати, де було висловлено бажання частіше вдаватися до послуг міжнародного арбітражу.

Переваги арбітражу: розгляд менш формалізований; держави вільні у виборі арбітрів. Враховуючи таку ситуацію останнє звернення і позиції держав можна передбачити що звернення до арбітражу буде за кількістю зростати.

Склад арбітрів залежить від угоди сторін. В будь-якому випадку створення арбітражу і постійного і ад хок склад визначається сторонами. Він є наслідком компромісу і це є важливим для сторін. Склад суддів від сторін, що позиваються не залежить, оскільки суди комплектуються заздалегідь.

Також є певна відмінність в правилах судового і арбітражного розгляду. Є відмінність в процедурі, у джерелах права, що застосовуються. Арбітраж не застосовує справедливість. Якщо в Статуті Міжнародного суду передбачено застосування права до справедливості, арбітраж застосовує лише встановлені правом звичаї та норми, які стали правилами поведінки і не діє на підставі справедливості.