Geum.ru

План Політика як суспільне явище. Зміст І структура політичної сфери суспільства. Походження політики

Вид материалаДокументы

Содержание


Питання для самоконтролю
1. Поняття та особливості політичних еліт як суб’єктів політики.
Політична еліта
В. Парето
Р. Міхельса
М. Вебера
В. Липинський
Д. Донцова
Структура, типологія та функції політичних еліт.
Теорія елітарної демократії
Проблеми формування політичної еліти в Україні.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Питання для самоконтролю




  1. Дайте визначення «суб’єкта політики».
  2. Назвіть критерії, які використовують для поділу суб’єктів політики на первинні, вторинні та безпосередні.
  3. Охарактеризуйте вплив прихованих суб’єктів політики на суспільно-політичне життя держави.
  4. Розкрийте зміст поняття «форми взаємодії суб’єктів політики».
  5. Які типи політичних конфліктів виділяють?
  6. Назвіть стадії розв’язання політичних конфліктів.


Основна література
  1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К.: МАУП, 2001. – 384 с.
  2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч.посіб. 7-ме вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 415 с.
  3. Політологія / За ред. М.Гетьманчука. – Львів: Вид-во НУ „ЛП”, 2005. – 360 с.
  4. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 584 с. Шляхтун П.П. Політологія. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
  5. Холод В.В. Політологія: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і допов. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – 480 с.
  6. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч.посібник. – К.: Кондор, 2005. – 340 с.
  7. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.



Тема 4. Політичні еліти як суб"єкти політики в сучасних державах. Політична еліта та демократія.

План
  1. Поняття та особливості політичних еліт як суб’єктів політики.
    1. Сутність еліт. Еліти національні і політичні.
    2. Основні концепції політичних еліт.
  2. Структура, типологія та функції політичних еліт.
    1. Структура політичної еліти.
    2. Типологія та функції політичної еліти.
  3. Політична еліта та демократія.
    1. Елітарна демократія та елітарний плюралізм.
    2. Еліта в недемократичному суспільстві.
  4. Проблеми формування політичної еліти в Україні.
    1. Структура сучасної політичної еліти в Україні.
    2. Формування української політичної еліти: історія і сучасність.



1. Поняття та особливості політичних еліт як суб’єктів політики.


У кожному суспільстві існує група людей від яких залежить процес прийняття рішень, які спрямовані на визначення напряму суспільно-політичного розвитку, вдосконалення та розвиток всіх сфер суспільного життя. Ця група людей – еліта. В залежності від сфери життєдіяльності, виділяють економічну, політичну, військову, освітянську, мистецьку, духівничу, наукову та інші види еліт.

Еліта ( від франц. « elite» - «краще», «вибране», «відбірне» ) - соціальна група, яка займає найвище положення а суспільній ієрархії та здійснює керівництво у певній галузі суспільного життя.

Серед усіх еліт особливе місце посідає політична еліта.

Політична еліта – достатньо самостійна, відносно привілейована меншість суспільства, яка володіє психологічними, соціальними та політичними якостями й бере безпосередню участь у прийнятті політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

В політології існує низка теорій елітаризму, опрацьованих як зарубіжними, так і вітчизняними науковцями. Охарактеризуємо найбільш відомі з них.

1. В період Стародавньої Греції найбільш докладні елітарні погляди сформулював Платон. На його думку, лише аристократи, зокрема філософи, які отримали належне виховання та мають природні нахили до керівництва можуть успішно управляти державою.

2. Один з основоположників сучасної теорії політичних еліт В. Парето вважав, що рівновагу суспільної системи забезпечує кругообіг еліт, який є свого роду універсальним законом історії. Елітою він вважав людей, які досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. До складу еліти може ввійти кожна людина, яка завдяки своїм зусиллям та боротьбі за покращення свого становища піднімається по соціальній драбині та здобуває панівні позиції. Цей процес є циклічним, з часом старі еліти вироджуються і зникають, а на зміну їм приходять нові. У процесі циркуляції відбувається послідовна зміна двох типів еліт: « левів», які характеризуються консерватизмом, авторитарністю, використанням силових методів здійснення влади та «лисів» яким притаманні компромісність, угодовство, використання політичного маневрування, спекуляцій, обману.

3. Наступний представник класичної елітарної теорії Г. Моска вважав, що у кожному суспільстві виникає і існує два класи людей: той, який править і той, яким правлять. Перший клас це компетентна і організована група, яка є меншістю суспільства та поповнюється здібними людьми, які відповідають потребам суспільства на конкретному етапі його розвитку. Цей клас – еліта, яка монополізує владу, виконує політичні функції, насолоджується владою, управляє більш чисельним іншим класом та контролює його.

4.Заслуговує на увагу елітарна концепція Р. Міхельса, який обґрунтував « залізний закон олігархічних тенденцій». На його думку, у кожній організації чи політичній партії, навіть демократичній, на певному етапі виокремлюється панівна меншість, поява якої спричинена необхідністю професійного керівництва, яке опирається на платний бюрократичний апарат. Таким чином виникає еліта – активна керівна меншість, якій більшість, через неможливість здійснювати прямий контроль над нею, змушена підкорюватися.

5. Аналіз політичних еліт посідає особливе місце у працях М. Вебера. Він прийшов до висновку, що політичні еліти творять харизматичні особи, що наділені особливим даром та сумою індивідуальних рис, які дозволяють їм здійснювати визначальний вплив на оточення та ціле суспільство загалом.

6. Український політолог В. Липинський розглядав політичну еліту в контексті національного відродження України, яке нерозривно пов’язане з відродженням національної еліти – аристократії. Національна аристократія повинна опиратися на матеріальну силу, здобуту в процесі матеріального виробництва та моральний авторитет, який забезпечується законністю виконання елітою свої національних завдань. За В. Липинським, нову національну еліту творять представники усіх соціальних верст та класів, які усвідомили українську національну ідею і прагнуть втілити її в життя. Національна еліта повинна постійно оновлюватись і поповнюватись людьми національно свідомими та патріотично налаштованими.

7. Питання творення нової української еліти знайшло відображення у теорії інтегрального націоналізму Д. Донцова. На його думку втілення державницької ідеї можливе лише за умови існування у суспільстві провідної верстви – «ініціативної меншості», яка формується не на основі маси, класу чи партії, а є кастою кращих людей, до якої, шляхом суворого відбору, входять лише ті, хто має сильну волю та може віддати життя за втілення ідеї.

Таким чином, провідною ідеєю всіх теорій є твердження про неможливість здійснення управлінських функцій всім народом, а лише меншістю, тобто – елітою, яка повинна виконувати ряд функцій.

  1. Структура, типологія та функції політичних еліт.


Функції політичної еліти:
  • реалізація волі народу, суспільних груп, класів щодо здійснення політичної влади, задоволення суспільної потреби у владному регулюванні;
  • артикуляція інтересів великих суспільних груп;
  • аналіз політичної ситуації, політичне прогнозування, вироблення стратегії та тактики політичної діяльності;
  • формування інституційно-організаційної волі суспільних груп;
  • політичне представництво суспільних груп та їх інтересів;
  • регулятивно –контролююча;
  • підготовка та висунення кадрів, форування адміністративного апарату.

Одним з важливих питань теорії політичних еліт є їх типологізація. В основі типології еліт лежать різні критерії, які дають змогу віднести певну еліту до того чи іншого типу:
  1. За критерієм стадій історичного розвитку еліти поділяють на:
  • аристократична ( еліта крові ) існує в доіндустріальному, традиційному суспільстві;
  • еліта багатства й успіху ( олігархія) притаманна індустріальному, капіталістичному суспільству;
  • бюрократична еліта характерна для індустріального суспільства тоталітарного типу ( соціалізм, комунізм );
  • еліта знань ( меритократія ) притаманна сучасному, постіндустріальному суспільству.

2.За критерієм обсягу політичного простору:
  • загальнонаціональна;
  • регіональна;
  • місцева.

3. За сферою діяльності:
  • адміністративна;
  • комунікаційна;

4. За ідеологією:
  • ліберальна:
  • консервативна;
  • соціалістична;
  • націоналістична.

5.За характером політичного режиму:
  • демократична;
  • авторитарна;
  • тоталітарна.

6. За можливістю доступу в еліту нових членів:

відкрита;

закрита.

В межах політичної еліти вирізняють:
  • еліту влади;
  • еліту впливу;
  • субеліту (суспільна верства, яка за своїм соціальним статусом наближається до політичної еліти і за рахунок якої відбувається поповнення політичної еліти).

В контексті співвідношення владної, управлінської та опозиційної діяльності виділяють:
  • правлячу еліту, яка в даний період здійснює владу;
  • опозицію, яка критикує діяльність правлячої еліти та прагне завоювати владу;
  • контреліту (політично активна верства з якої в майбутньому може утворитись нова еліта, яка прийде на зміну існуючій).

Таким чином, політична еліта – це активна, компетентна з високим ступенем організації група, що безпосередньо здійснює управління державою та суспільними справами. Діяльність політичних еліт передбачає наявність у ній авторитетної особи – лідера аналізу якого присвячене наступне питання.


3 . Теорія елітарної демократії


Теорія елітарної демократії виникла у 70—80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії «плюралістичної демократії» (С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен). І


Рання теорія еліт («еліта» — краще, добірне, обране) розроблялася В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельсом (кінець XIX — початок XX ст.). її основне положення — у влади перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Не маючи нічого спільного з демократичними теоріями, рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припущення Г.Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії раннього елітаризму, її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політичні структури.


Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов'язаних із політичним суперництвом. Визнавалися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти — сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, Парето називав елітою левів, а еліту, що тяжіє до хитрості -елітою лис. На думку Р. Парето, історія суспільств — це головним чином циркуляція еліт. Його підтримав Р. Міхельс у роботі «Соціологія партійних організацій у сучасній демократії». Він стверджував, що відбувається зміна еліт за законом олігархії, згідно з яким у всіх партіях, організаціях, незалежно від їхнього типу, «демократія веде до олігархії». Рядові члени організацій, нездатні до управління, висувають керівників, котрі «антидемо-кратизуються», перетворюються на «партійну еліту». Тобто на певному етапі демократія перетворюється на олігархію. По суті, демократія перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування «гідної» партійної еліти.


До Другої світової війни центр пропаганди елітаризму знаходився в Європі, США були ЇЇ «периферією» (праці Моска, Парето, Міхельса почали перекладати там лише у 30-х роках XX ст.). Після війни цей центр перемістився до США. Утворилося кілька елітарних шкіл. Якщо порівняти американську і західноєвропейську теорії еліт, можна побачити, шо перша є емпіричні-шою, у ній переважають інтерпретації еліти з погляду структури влади і громадсько-політичних впливів. Другій є притаманною «ціннісна» інтерпретація еліти.


Ціннісні уявлення про еліти полягають в основі концепцій елітарного плюралізму (інакше — елітарної демократії). Теорії елітаризму та плюралістичної демократії, які раніше вважалися антиподами, знаходять у ній тісніші точки зіткнення.


Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) заперечує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жодна з них не домінує в усіх сферах життя. Між елітами, що переслідують різноманітні політичні цілі, але й мають загальну згоду щодо «правил гри», точиться конкуренція. Численність протиборчих еліт створює в суспільстві певний «баланс сил, який забезпечує демократичне вирішення питань влади».


Наприклад, С.Келлер стверджує, що в західному суспільстві лідерство належить не одній еліті, «а скоріше комплексній системі спеціалізованих еліт». Довільно розширюється коло еліт: до них відносять будь-яке більш-менш оформлене об'єднання людей. Вважається, що маси можуть суттєво впливати на еліти через вибори, «групи тиску», вимагати їхньої звітності. У цьому аспекті теорія елітарного плюралізму практично змикається з теорією «плюралістичної демократії». Місце соціальних груп як учасників (суб'єктів) політичного процесу прийняття владних рішень посіли еліти груп (плюралізм еліт). Саме їхня численність і конкуренція, їхній консенсус щодо основних цінностей і «правил гри» гарантує стабільність, високу цінність функціональності й ефективності демократичної системи.


Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтрольних народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, «що виростають» на основі взаємодії суспільних груп. Ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї влади в руках однієї еліти.


.

4 Проблеми формування політичної еліти в Україні.


Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на „нову” українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин потенційно наріжним каменем творення новітньої української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Проте, вже сьогодні ми можемо сказати, що такі надії відносно нової української еліти себе не виправдали. Важливою запорукою прогресивного демократичного розвитку новітньої України є не лише формування власної нової, національно зорієнтованої еліти, але й узгодження дій еліти всередині себе та з іншими суб’єктами політичного процесу в Україні. Власне, від такої узгодженості суттєво залежить не лише результат державотворення, але і єдність, цілісність України як унітарної держави. Розгляд цих питань дозволить правильно зорієнтуватися в тих суспільно-політичних процесах, які тривають сьогодні в державі і суспільстві. Особливо важливим в такому дослідженні є визначення проблеми щодо відкритості чи закритості української еліти.

Основна мета політичної еліти – вказати суспільству шляхи розв’язання наявних проблем, консолідувати його. Але вітчизняні правлячі еліти здебільшого цього не робили, а, навпаки, максимально використовували роз’єднаність суспільства. Усе це спричинило соціальну апатію та розкол. Чого лише вартий період правління «помаранчевої» політичної еліти, під час якого відбувся безпрецедентний розкол України на Схід і Захід.

В Україні на відміну від більшості країн колишнього соцтабору – Польщі, Чехії, Угорщини й інших досі не відбулося зміни «критичної маси» політичної еліти. На підтвердження цього – статистика. Так, за даними Національного інституту стратегічних досліджень, серед осіб, котрих за період незалежності України призначали на впливові посади в системі влади (прем’єр, віце-прем’єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, голова адміністрації Президента), 73% становлять вихідці з партійної, господарської, комсомольської номенклатури радянських часів. Окрім того, згідно з тим-таки дослідженням, дві третини української політичної еліти – це особи старші за 50 років.

Етапи формування політичної еліти України також є специфічними, з огляду на досвід інших країн. Окреслю їх у загальних рисах:

-- 1991–1994 рр. Створюється основа політичної еліти країни. Кількісно та якісно в її складі домінує номенклатура, що відмовилася від комуністичної ідеології й узяла на озброєння ідею національно-державного будівництва та незалежності України.

-- 1994–1998 рр. З’являється професійна політична еліта. Політика починає ставати професією. Спостерігається тенденція регіоналізації політичної еліти. Саме в цей період регіональні еліти вперше продемонстрували, що здатні посісти домінуючі позиції на загальнодержавному рівні.

-- 1998–2004 рр. Головна тенденція цього етапу – зрощування бізнесу та влади. Утім, як свідчить досвід формування політеліт в інших країнах, прихід бізнесу в політику – явище аж ніяк не однозначне. З одного боку, посилюється увага до економіки, проявляються нові управлінські підходи, що більше відповідають ринковим умовам. З другого – владні повноваження дедалі частіше використовуються для лобіювання певних бізнес-інтересів.

-- 2004–2009 рр. Псевдозміна політичної еліти часів помаранчевої революції спричинила початок її глибокої деформації. Характерними для політичної еліти в п’ятирічку «помаранчевої» влади стали:

– відносно низький рівень професіоналізму значної її частини;

– відсутність необхідного стратегічного мислення;

– низька ефективність і якість прийнятих політичних рішень;

– невміння домовлятися, погоджувати інтереси, доходити політичних компромісів і в зовнішній, і у внутрішній політиці;

– відчуження від суспільства, що призвело до поглиблення соціального розриву між її представниками й пересічними громадянами.


Доля української держави залежить від того, якою стане нова політична еліта. Чи уявлятиме вона чітку картину майбутнього, чи матиме стійкі принципи діяльності й відповідальність. Але не варто сподіватися, що зміна політичної еліти відбудеться винятково природним шляхом – так само, як зміна поколінь. Приклад того ж таки Києва свідчить, що команда, створена з молодих політиків, фактично є продовженням, а то й посиленням негативного політичного досвіду своїх старших політичних попередників.


Вочевидь, нова еліта не зможе повноцінно сформуватися самотужки, та нинішня політична верхівка нічого для цього не робить. Однак в інтересах самих політичних партій України – приділяти належну увагу формуванню молодіжних підрозділів, діяти які мають не задля галочки або з піар-метою, а щоб стати дієвим базисом формування нових політиків.


Нині налічується понад 150 молодіжних всеукраїнських громадських організацій. Проте експерти не раз зазначали, що рівень їхньої співпраці й комунікацій між собою та з органами влади надто низький. Як наслідок так зване електоральне болото, тобто частину населення, що традиційно не бере участі у виборах, становлять особи віком 18–30 років. Утім, дарма українські політики не сприймають їх як серйозну суспільну силу й у передвиборних програмах приділяють набагато більше уваги проблемам пенсіонерів, аніж молоді.


Мабуть, істотно вплинути на якість еліти можна, зробивши жорсткішими правила приймання на державну службу. Це має сприяти приходу у сферу державного управління найкращих представників молоді. Слід також запровадити механізм якісної селекції всередині самої політичної еліти.


Література:

  1. Амельченко О. Політична еліта в суспільстві, що трансформується / О. Амельченко // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Львів: НУ «Львівська політехніка», 2006. – Вип. 18. – С. 1-7.
  2. Кіянка І. Політична еліта у контексті трансформаційних процесів українського суспільства / І. Кіянка // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Львів: НУ «Львівська політехніка”, 2008. – Вип. 20. – С. 68-70.
  3. Кочубей Л. О. Політична еліта та політичний клас: класичні зарубіжні концепції / Л. О. Кочубей // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К., Миколаїв: Український центр політичного менеджменту, 2009. – Вип. 17. – С. 96-107.
  4. Кухта Б. Політичні еліти і лідери / Б. Кухта, Н. Теплоухова. – Вид. 2-ге, перероблене і доповнене. – Львів: Кальварія, 1996. – 221 с.
  5. Політологія / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. – 2-е вид. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с.
  6. Політологія: Навч. посібн. / О. О. Волинець, М. П. Гетьманчук, В. В. Гулай [та ін.]. – Львів: НУ “Львівська політехніка”, 2005. – 360 с.
  7. Сергатюк Д. Витоки формування вітчизняної політичної еліти / Д. Сергатюк // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К., Миколаїв: Український центр політичного менеджменту, 2009. – Вип. 16. – С. 68-76.
  8. Словник-довідник політологічних термінів / За ред. М. П. Гетьманчука, П. П. Ткачука. – Львів: Львівський військовий інститут, НУ “Львівська політехніка”, 2006. – 229 с.