Спецкурс для студентів вищих навчальних
| Вид материала | Документы |
- Програма виробничої практики для студентів із спеціальності „Фізика твердого тіла, 143.26kb.
- Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 8436.32kb.
- Призначений для студентів заочної форми навчання вищих технічних навчальних закладів, 3779.66kb.
- Про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України (витяги), 61.83kb.
- Міністерство охорони здоров’я України буковинський державний медичний університет, 414.27kb.
- М. Б. та інші практикум з проходження практик студентами вищих навчальних закладів, 3048.19kb.
- В. С. Журавського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 7110.73kb.
- Навчальному році Всеукраїнський конкурс студентських наукових робіт з природничих,, 430.73kb.
- Методичні рекомендації розроблені в ідповідно до "Положення про проведення практики, 189.63kb.
- На перший курс вищих військових навчальних закладів, 324.02kb.
Отже, за короткий час перебування усіх народів в Україні не зменшилася і навіть дещо зросла частка тих, хто користується рідною мовою й українською, дещо скоротилася частка тих, хто рідною визнає російську, а серед росіян, білорусів, євреїв, греків, болгар частка тих, що користуються російською, становить від 62,1% до 95,9%. Про яку українізацію народів України за часи незалежності ми говоримо, якщо навіть у 1926 р. частка українців, які користувалися рідною мовою, становила 80%, а у 2001 р.— лише 77,7%?
Таким чином, негативне ставлення до українського етносу, його культури, звичаїв, побуту, традицій, духовності і мови, яке почалося з часів Російської імперії і продовжилося в Радянському Союзі, не вдалося зупинити навіть у часи незалежності. Значну роль в цьому відіграло те, що наші уряди не спромоглися розробити чітку економічну програму розвитку держави, накреслити напрями розвитку зовнішньої політики, спрямовані на створення сприятливих умов для розвитку рідного народу.
З перших кроків підкорення нашого народу Великим Князівством Литовським у середині XIV ст., Польщею, Річчю Посполитою (Кревська унія 1385 р., Люблінська унія 1569 р.), Московським царством (Переяславська рада, Березневі статті 1654 р.) ці держави прагнули всіляко послабити людський потенціал нашого народу, його тяжіння до національної незалежності, збереження своїх традицій, звичаїв, побуту, культури.
Держави-загарбники, котрі згодом отримували назву імперій, стикалися з спільною для них проблемою: як утримувати меншістю свого, титульного народу значну більшість підкорених ним народів? Ця проблема була властива всім імперіям: Чингіз Хана, Тамерлана, Великій Британії, Австро-Угорщині тощо. Вона була притаманна і Московському князівству, згодом царству, Російській імперії та СРСР. Протягом багатьох століть саме під владою цієї держави перебувала більшість українського народу Одним з основних напрямів великодержавницької політики було переселення українців зі своїх земель на «широкі російські простори». Вже наприкінці XIX ст. значна частина українців оселилась у Центрально-Землеробському районі Росії—майже 1,5 млн. осіб, у Нижньому Поволжі—близько 402 тис. осіб, у Сибіру і на Далекому Сході—224 тис. осіб, у Казахстані і Середній Азії—101,6 тис. осіб, у Північному Кавказі—1270,6 тис. осіб1.
Ця політика продовжувалася Росією на початку XX ст. Під гаслом аграрного перенаселення європейської частини Російської імперії, куди належали й українські землі, протягом 1906-1910 рр. проводиться потужне переселення українців на схід (понад
- млн. осіб).
Переселенська політика, з одного боку, передбачала послаблення людського потенціалу на наших землях, з іншого—давала змогу освоювати нові землі імперії. Якщо на них мешкали інші народи, то переселенці змушені були вступати у конфлікт з автохтонним населенням. Для залучення до переселення народів російська влада застосовувала різні форми заохочення: наділення у значних розмірах родин землею, звільнення на деякий час від податків, військової служби, збільшення у декілька разів заробітної плати та інші. Складовою цієї політики було висмоктуван
ня інтелектуального потенціалу. Тому на Оосійську імперію активно працювали українці: видатні композитори М. Березовський, Д. Бортнянський, реформатор Ф. Прокопович, голова уряду Росії О. Безбородько, міністр освіти П. Завадовський, генерал-губернатор 1. Гудович та багато інших. Важливе місце у переселенні з українських земель належало примусовій депортації внаслідок судо- них переслідувань тощо (жертвою цієї політики був Тарас Шевченко).
Російська імперія прагнула денаціоналізувати переселенців, створити такі умови, щоб вони втратили свою національну свідомість, традиції, звичаї, побут, а головне—рідну мову.
Особливо активна русифікаторська політика проводилася з утворенням Російської імперії. На початку XVIII ст. Петро І заборонив друкувати українські твори рідною мовою, цей курс активно продовжувала Катерина II. XIX ст. ознаменувалося Валуєв- ським циркуляром 1863 р., Емським указом 1876 р. та іншими законами. Русифікація торкнулася як безпосередньо українських земель, так і місць розселення українців на території імперії: не відкривалися школи з українською мовою навчання, не видавалися часописи, книжки, державне діловодство велося виключно російською мовою тощо.
Більшовики, прийшовши до влади, прагнули привернути до себе місцеве населення, показати, що їхня влада докорінно різниться від влади імперії, у тому числі щодо культури та рідної мови народів. Вони висунули гасло «Геть неписьменність», почали вживати заходів щодо підтримки української мови. Вже на початку 20-х років XX ст. радянський уряд оголосив курс на «корені- зацію», складовими частинами якого було відродження і створення умов для розвитку національної культури і мови всіх народів СРСР. В УРСР він отримав назву «українського ренесансу». Поширюється розвиток шкіл з