Geum.ru

Спецкурс для студентів вищих навчальних

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   57
«Зоря», «Радянський станичник», «Ленін­ським шляхом», «Наступ» та інші. Успішно працювали громадсь­кі культурницькі організації: «Просвіта», Кубанська асоціація пролетарських письменників та інші1.

Як і в УРСР, на початку 1930-х рр. на Північному Кавказі теж бу­ло припинено розвиток української культури та мови, про що де­тально йшлося в одній із попередніх лекцій.

На жаль, ми не можемо простежити, яке становище в Російсь­кій Федерації було з використанням українцями своєї мови про­тягом другої половини 20 -х та у 30-ті роки XX ст. За рішенням ра­дянського уряду у 1937 р. в СРСР було проведено другий Всесоюз­ний перепис населення. Але його підсумки не були опубліковані. Вони викривали жахливі події, які відбулися на території СРСР протягом кінця 20-х і впродовж майже всіх 30-х років XX ст. Тому за вказівкою Й. Сталіна матеріали перепису було знищено. За рі­шенням радянської влади керівників організації перепису було репресовано, а багатьох працівників, причетних до цієї справи, звільнено з роботи.

У 1926-1939 р. відбувся адміністративно-територіальний пе­рерозподіл земель Російської Федерації. Тепер вона вже поділя­лася не на губернії, а на області. До Російської Федерації з тери­торії УРСР було переселено значну частину мешканців. Внаслі­док проведення колективізації наприкінці 20-х-на початку 30-х років XX ст. було депортовано понад мільйон українців.

Отже, значна частина мешканців України була виселена за ме­жі республіки. Немає ніяких підстав стверджувати, що в україн­ців за межами республіки були менші можливості для народжен­ня дітей, природного зростання кількості населення. Виняток становили ті, хто перебував у тюрмах та таборах. Здавалося б, що українці, як і населення Росії загалом, мали всі підстави для збіль­шення своєї кількості, принаймні хоча б не зменшення питомої ваги на території масового проживання. Однак насправді все бу­ло по-іншому.

Матеріали, наведені у таблиці 14, свідчать про те, що за тринад­цять років зросла загальна в усіх союзних республіках, де осели­лося найбільше українців: у Російській Федерації, Казахстані, Бі­лорусії та Молдавській автономній республіці. Також зросла зага­льна кількість українців і їх питома вага у Білорусії та Молдавії.

На нашу думку це було наслідком того, що тут українці не відчували таких утисків і гонінь, як на території УРСР. Суттєво вплинула наукраїнців русифікаторська політикау Казахстані. За цей час кількість населення в республіці зменшилася на 351,9 тис. осіб, у тому числі українців—на 202,5 тис. осіб. Така ж доля спіт­кала й інші етноси. Так, на 92,8 тис. скоротилася кількість узбе­ків, і навіть корінного населення—казахів—на 1389,7 тис. осіб. Як­що у 1926 р. казахи серед місцевого населення становили його більшість—57,1%, то в 1939 р.—лише 37,8%. Зате найбільшим на­ціональним загоном у республіці стали росіяни. їх кількість зрос­ла на 1178,7 тис. осіб, а питома вага—з 19,7% до 40%. Такі зміни були наслідком курсу уряду, спрямованого на нищення інших на­родів, крім росіян, та поділ населення на провідну націю й інші, що змушувало представників інших народів відмовлятися від свого походження і записуватися до росіян.

Окремої уваги заслуговує аналіз становища українців на зем­лях Російської Федерації. Тут оселилася найбільша кількість представників нашого етносу. Необмежені її простори, величез­на різниця розселення у відстані від своїх одвічних земель (від декількох кілометрів до декількох тисяч) суттєво ускладнювали родинні зв’язки громадян, а також культурні і мовні взаємини з УРСР. Більше того, політика уряду щодо мешканців різних тери­торій мала свої особливості.

Матеріали, наведені у таблиці 1, свідчать, що на всій території Ро­сії, крім Далекосхідного краю, відбувалося скорочення загалної кількості українців. Слід підкреслити, що їх питома вага серед міс­цевого населення всюди зменшилася, і коливання цього показни­ка великі—від 1,6% до 56,8%. Так, найбільше скорочення загальної кількості українців і зменшення їх питомої ваги серед місцевого на­селення припадає на прилеглі до України території: Краснодарсь­кий край, Воронезьку та Курську області, а найменше—на Далекос­хідний край, Сталінградську та Саратовську області.

Розглянуті нами тенденції відображають загальну політи­ку радянської влади щодо українців. Водночас наведені при­клади переконливо свідчать, що денаціоналізація українців, (а точніше, їх русифікація) найбільш активно проводилася на те­риторіях, прилеглих до України, де українського населення бу­ло найбільше.

Радянський уряд уважно стежив за становищем найбільш по­тужної за своїм економічним, науковим і людським потенціалом союзної республіки України. Він боявся, що волелюбний україн­ський народ своїм прагненням до свободи, національної незалеж­ності може запалити своїх представників, котрі залишили свої землі. Особливо це стосувалося тихукраїнців, котрі жили на сусід­ніх землях і мали тісні контакти з «великою Україною», тому ру­сифікаторська політика щодо них була більш жорсткою.

На жаль, за період з 1926 р. до 1959 р. не можна простежити, як українська діаспора користувалася рідною мовою на різних те­риторіях. Ми вже згадували події, які вплинули на ці процеси: го­лодомор 1932-1933 років, сталінський терор щодо української інтелігенції, Друга світова війна, яка принесла мільйонні жертви серед українців. Йшлося також про те, що на територію РРФСР та Казахстану під час війни було евакуйовано промислові підприєм­ства, наукові установи, вузи, театри, а з ними майже 2 мільйони осіб, які теж не всі повернулися до України1. До цього слід дода­ти членів сімей ОУН-УПА, примусово виселених з рідних місць, тих, хто потрапив за межі УРСР за держнабором для освоєння цілинних і перелогових земель, допомоги в розвитку промисло­вості цих республік, будівництва міст і сіл.

Переселення українців на схід сприяло тому, що Російська Федерація відновлювала свою людність значно швидше, ніж Україна. Так, у 1959 р. в Росії мешкало на 7,4 млн. осіб більше (на 6,7%), ніж у 1940 р., а Україна досягла довоєнної кількості насе­лення лише у 1960 р.

Можемо констатувати, що в 1959 р. у Російській Федерації про­живало 3359,1 тис. українців, з яких визнавали рідною українсь­ку мову 1525,5 тис. осіб (45,4%), а на російську перейшли 1832,1 тис осіб (54,5%) (див. таблицю 13).

Якщо в абсолютному обчисленні з 1926 р. навряд чи можна проводити порівняння, то у відносному, на нашу думку, цілком можливо.

Отже, якщо у 1926 р дві третини українців, котрі мешкали на території Росії, зберігали свою рідну мову, то через тридцять три роки більше ніж половина з них її втратили. Та сама тенденція простежується і в окремих регіонах республіки. Так, у 1926 р. в Кубанському окрузі українську мову визнавали рідною 79,7%, а у 1959 р.—40,7%; у Саратовській губернії—відповідно 90,4% і 49,3%; в Омській—72,8% і 50,5%; на Далекому Сході—51,7% і 42,5%; у Волгоградській області—48,7% і 40,8%.

Близькість нашої республіки до Білорусії сприяла тому, що абсолютна кількість українців і навіть частка тих, хто користу­вався рідною мовою, зросла—до 62,3 тис. осіб, до 46,8%, а росій­ською—навпаки, знизилася—до 45% (- 4,2%), тобто зросла част­ка українців, які відновили користування рідною мовою, а части­на перейшла на мову місцевого населення.

Суттєві зрушення щодо користування рідною мовою відбули­ся в Молдові. При загальному зростанні кількості населення до
  1. тис. осіб питома вага тих, хто користувався рідною мовою, скоротилася до 86,3%, на 10,5%, а тих, хто перейшов на російську, зросла до 12,3%, (+9,5%), і лише незначна частка українців пере­йшли на молдавську. Отже, навіть у цій республіці процес руси­фікації українців відбувався значно швидше, ніж перехід на мову місцевого населення.

Протягом наступних тридцяти років, останнього періоду панування радянської влади, ніяких суттєвих потрясінь у сві­ті, Європі, СРСР не було. Основну роль у ставленні до культури і мови народів Російської Федерації відігравала офіційна дер­жавна політика.

У 1989 р. в межах Росії проживало 4364 тис. українців, з них визнавали рідною українську мову 1868,9 тис. осіб, а перейшли на російську 2437,2 тис. осіб. Таким чином, за тридцять років пи­тома вага тих, що володіли рідною мовою, скоротилася з 45,4% до 43,1%. Аналогічні тенденції простежуються майже у всіх регі­онах Росії: у Саратовській області—з 49,3% до 37,9%, у Волго­градській—з48,7%до40,7%, в Омській—з 50,5%до 27,1%, на Да­лекому Сході—з 42,5% до 39,4%. Виняток становить лише Крас­нодарський край, де ставлення до української мови не змінилося, як і питома вага українців серед місцевого населення. Також збільшилася загальна кількість українців на Далекому Сході—з 448,6тис.осібдо589,9тис.осіб.Нажаль,уВолгоградській,Омсь­кій областях і навіть на Далекому Сході питома вага українців серед місцевого населення знизилася—з 3% до 2%, а тих, що збе­регли свою мову, навіть зросла—до 48,2%. Оскільки масового пе­реїзду українців з Росії до України за ці роки не відбулося, мож­на припустити, що кількість українців, які жили на території Росії і зреклися свого національного походження, зросла.

Певні особливості у користуванні українців своєю мовою на території Росії відбулися у період після розвалу СРСР. За період з 1989 до 2002 р. загальна кількість населення Росії скоротилася з
  1. млн. осіб до 145,2 млн. осіб, тобто на 1,8 млн. осіб (на 1,2%), а кількість українців—з 4362,9 тис. до 2943,0 тис. осіб, на 1419,9 тис. осіб (на 32%).

Частка українців, які визнавали рідну мову, і далі зменшува­лася—з 45,8% до 43%. Аналогічні тенденції з певними особливос­тями простежуються у всіх згаданих регіонах. Так, питома вага українців, які визнавали українську мовою рідною, зменшилася у Воронезькій, Саратовській, Омській областях та Далекосхідно­му районі, причому в областях цей процес супроводжувався ско­роченням загальної кількості українців. У той же час у Красно­дарському та Ставропольському краях (Північному Кавказі) про­стежується зростання не лише кількості українців, а й питомої ваги тих, хто українську мову визнавав рідною.

Якщо порівняємо зміни у користуванні українців своєю мовою як рідною за два хронологічно майже однакові періоди (1926- 1959 рр. і 1959-1989 рр.), то побачимо, що для них властива за­гальна тенденція до втрати рідної мови.

Отже, можна стверджувати, що в період панування на наших землях Російської імперії дві третини українців (1926 р.—67%) зберегли свою мову, а в часи СРСР (з 1926 р. до 1989 р.) таких, що користувалися рідною мовою, в Російській Федерації стало мен­ше половини—43% (-24%). Отже, втрата українцями рідної мо­ви і перехід до російської відбувалися значно інтенсивніше в ра­дянські часи.

Які ж зміни у користуванні українців рідною мовою на тере­нах Росії відбулися після розпаду СРСР, коли і Російська Федера­ція, і Україна стали незалежними державами?

За Всеросійським переписом 2002 р. загальна кількість насе­лення держави становила майже 145,2 млн. осіб, тобто у порівнян­ні з 1989 р. воно скоротилося на 2,2 млн. осіб, (1,5%). За цей час за­гальна кількість українців зменшилася з 4364 тис. осіб до 29А3 тис. осіб, на 1421 тис. осіб (32,5%). Оскільки кількість українців у дер­жаві зменшувалася значно швидше, ніж населення держави за­галом, то це відобразилося і на їх частці серед усього населення Росії—вона зменшилася з 3% до 2%. За цей час зменшилася зага­льна кількість не лише українців у Росії, а й інших слов'янських народів: росіян—з 119,9 млн. осіб до 115,9 млн. осіб, на 4 млн. осіб (на 3,3%), білорусів—з 1206,2 тис. осіб до майже 808 тис. осіб, майже на 400 тис. осіб (на 33,2%).

Загальнакількістьслов'янськихнародівза цей період зменши­лася з 125,5 млн. осіб до 119,6тис. осіб (на 5,9 млн. осіб),аїхпитома вага серед населення Росії—з 85,4% до 82,4%. Слід зазначити, що вцейчаснебуломасовогопереселенняніукраїнців,нібілорусівна свої одвічні землі. Отже, загальна депопуляція населення Росії від­булася за рахунок слов’янських народів, а її певне сповільнення стало наслідком зростання абсолютної кількості народів Серед­ньої Азії, Казахстану, Сибіру та Далекого Сходу (казахів, татар та ін.)

За цей період кількість українців, які користувалися своєю мо­вою як рідною, скоротилося з 1868,9 тис. осіб до 1267,2 тис осіб, що за темпами майже відповідає зменшенню їх загальної кількос­ті, а частка тих, хто визнавав українську мову рідною, практично не змінилася і становила 43%\

Отже, можна припустити, що загальне скорочення українців відбулося за рахунок тих, хто відмовився від свого походження і рідної мови.

Остання лекція присвячена питанню, як населення, котре мешка­ло на більшості українських земель, протягом семидесяти п'яти років XX ст. користувалося рідною мовою. Цей період ми поділи­ли на дві частини: перша—роки, коли українське населення про­живало на землях, що були складовою частиною СРСР у вигляді Української Соціалістичної Республіки, і друга—його життя в умо­вах незалежної Української держави. Під час перебування Укра­їни у складі Союзу ЦК КПРС і його складова частина — ЦК Ком­партії України запроваджували курс на денаціоналізацію всіх на­родів нашої багатонаціональної республіки. Цей курс з тенден-

1 Национальньій состав и владение язиками, гражданство. Итоги Всероссийской пе­реписи населення 2002 года.—Т.4, кн.1.—М., 2004.—С.17, 130.

ції переріс у закономірність. Тому як українці, так і представни­ки інших народів все частіше зрікалися рідної мови, переходячи на мову титульного народу—російську. Цей курс властивий всім імперіям, у тому числі і попередниці СРСР—Російській імперії. Змінювалися лише форми і методи проведення денаціоналізації, а мета була майже та сама—русифікація.

Другий період—життя в умовах незалежної Української дер­жави—позначився курсом на демократизацію. Насамперед це проявилося в ліквідації поділу народів на привілейований, «ти­тульний» народ і «нацменшини», що спричинилося до відновлен­ня в українців свого родинного походження, а їхня питома вага серед населення республіки зросла за часи незалежності з 72,2% до 77,7%.

На жаль, це істотно не позначилося на відновленні українсь­кої мови. Ми за час незалежності продовжували втрачати рідну мову, хоча темпи її втрати знизилися. Про яку «українізацію» всіх народів мешканців держави може йти мова, коли в 2001 р. на­віть питома вага українців, які визнали свою мову рідною, стано­вила 85,2%, тоді як у 1989 р.—87,7%, а в 1926 р.—94,1%? Ми на­віть не подолали наслідків русифікаторської політики КПРС.

* * *

Таким чином, курс лекцій «Історична демографія України XVIII- початку XXI ст.» має, на думку автора, деякою мірою подолати прогалину в історії населення нашої Батьківщини. Адже, за ви­словлюванням патріарха вітчизняної історичної науки М.С. Гру- шевського, «народ, маса народна... єсть і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він з своїми ідеалами й змагання­ми, своєю боротьбою, поспіхом, помилками єсть єдиний герой історії».

Зміст матеріалів, викладених у курсі, має привернути увагу нового Президента України, Верховної Ради, Уряду до кризової де­мографічної ситуації, яка протягом багатьох років складалася в Україні. На жаль, і в часи незалежності криза продовжувалася. Навіть Президенти Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко та голови уря­дів фактично не звертали на неї уваги. Як же можна було довести до такого становища наше населення? Якщо негативні демогра­фічні тенденції продовжуватимуться й надалі, то вже найближ­чим часом нам ніким і ні для кого буде будувати нашу Україну.

ДОДАТКИ


ТАБЛИЦЯ 1

Кількість населення світу та по регіонах

(млн. осіб, у дужках—питома вага щодо загальної кількості

населення світу)

Рік
Увесь світ
У тому числі

Європа
Азія
Африка
Америка
Австралія

та

Океанія

1800
952
210(22,1)
620 (65)
90 (9,5)
ЗО (3,2)
2,0 (0,2)

1850
1247
280 (22,5)
790 (63,3)
110(8,8)
65 (5,2)
2.5 (0,2)

1900
1656
425 (25,6)
950 (57,4)
130 (7,8)
145 (8,8)
6,0 (0,4)

1950
2521
547 (21,7)
1402 (55,6)
221 (8,0)
339 (13,4)
12,6 (0,5)

2000
6055
729 (12,0)
3683 (60,8)
784 (12,9)
829 (13,8)
30,4 (0,5)