Geum.ru

Інститут законодавства верховної ради україни

Вид материалаЗакон

Содержание


2.3. Головні аспекти відповідальності парламентарів
Висновки до розділу 2
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

2.3. Головні аспекти відповідальності парламентарів


Набуття Україною статусу демократичної, соціальної і правової держави пов’язується, насамперед, з утвердженням принципів прямого і представницького народовладдя та підвищення відповідальності всіх суб’єктів політичної системи. Саме парламент виступає представницьким органом народу, обрання складу якого визначальною мірою залежить від політико-правової структурованості суспільства. З іншого боку, принцип народного суверенітету передбачає, що джерелом влади, в тому числі законодавчої, є народ, а парламент – один із органів держави, через який народ здійснює свій суверенітет у вигляді законодавчої функції [. – С. 507].

Поряд із вищезазначеним, парламент, як орган державної влади України, здійснює ряд інших важливих функцій, зокрема функції контролю та установчу. У зв’язку з особливим місцем парламенту – Верховної Ради України – у системі органів державної влади, глобальністю здійснюваних нею функцій надзвичайно важливим є теоретичне розроблення інститутів відповідальності членів парламенту – народних депутатів України, оскільки саме вони є повноважними представниками українського народу у Верховній Раді України та відповідальними перед ним.

Відповідальність парламентарія викликає не менш жваві, ніж у випадку з депутатськими гарантіями та імунітетом, дискусії як у науковій сфері, так і в політичному житті суспільства. Суть дискусії полягає, власне кажучи, не стільки в тому, чи слід включати цей компонент до структури статусу депутата, скільки в тому, якого виду і в якій мірі він повинен її нести.

Безумовно, відповідальність – явище соціального походження, оскільки фактично є результатом оцінки суспільством діяльності певного суб’єкта суспільних відносин.

В іншому випадку мала б місце дещо дивна ситуація: по суті обов’язки, не застережені відповідальністю, перетворилися б на суб’єктивні права, а вимоги – на фікцію, оскільки відсутність санкцій за невиконання або неналежне виконання депутатом своїх функціональних обов’язків, передбачених чинним законодавством, або недодержання відповідних вимог об’єктивно сприяли б такому перетворенню.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Разом із тим вищезазначені спільні ознаки конституційної й політичної відповідальності не слід розглядати як підставу для їх ототожнення, на якому наполягають окремі дослідники [. – С. 157]. Відмінність першого прояву соціальної відповідальності від другого полягає в тому, що політична відповідальність позбавлена характерних рис, притаманних юридичній і, зокрема, конституційно-правовій відповідальності .

Загалом система засобів політичної відповідальності суб’єктів конституційно-правових відносин є досить різноманітною за формою, починаючи від критики їхньої діяльності й закінчуючи пониженням у політичній посаді чи відстороненням від неї [. – С. 19]. Проте разом із трансформацією депутатського мандата у вільний та відмовою через це від інституту відкликання народного депутата останні два засоби політичної відповідальності українського парламентарія, вочевидь, втратили свою актуальність.

Якщо більш детально зупинитись на депутатському імунітеті та його місці в системі відповідальності народних обранців, то побачимо, що окрім вказаних у Конституції України застережень щодо імунітету народного депутата України, обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності.

Із цього приводу А.В. Малько цілком справедливо зазначає, що подібні норми ставлять непробивний заслін для притягнення конкретного депутата до кримінальної відповідальності. Ця обставина виступає одним із привабливих моментів для проникнення в депутатський корпус злочинних осіб [. – С. 19]. Таке становище, коли Закон України “Про статус народного депутата України” суперечить Конституції України в частині розширеного трактування принципу недоторканності народного депутата України, а також в частині декларованого Конституцією України принципу рівності громадян перед законом, є неприпустимим, що потребує негайного усунення вказаної суперечності. Загальною світовою тенденцією у розвитку інституту депутатського імунітету є його поступове обмеження. Ця тенденція об’єктивно має знайти відображення в Конституції і законодавстві України [].

В іншому випадку це провокуватиме виникнення політичної корупції. До форм політичної корупції відносять корупційний лобізм, корупційний протекціонізм, таємні внески на політичні цілі, внески на вибори з наступною розплатою державними посадами [. – С. 105].

На думку А.Е. Жалінського [. – С. 110], слід виділяти деякі критерії віднесення злочинів до груп діянь, пов’язаних з поняттями „політика”, „політичні”, і точніше визначити такий зв’язок. Ці критерії наступні: властивості суб’єктів діянь, котрі можуть бути визначені як носії політичної влади і відмежовані від посадових осіб, хоча б і таких, що займають державні посади; зв’язок діянь із здійсненням політичної влади; спрямованість посягань на правові блага, що лежать у сфері політики. При цьому політична влада повинна розумітися як формальна (державна, партійна), так і неформальна (нелегальна), що можливо належить екстремістським організаціям та іншим групам [. – С. 110].

Слід звернути увагу на те, що конституційна відповідальність втрачає практичне значення, якщо в країні відсутня ефективна система контролю за діяльністю державних органів [. – С. 125]. Саме тому пропозиція окремих авторів щодо надання Конституційному Суду України права притягати до конституційної відповідальності посадових осіб за рішенням вищих органів державної влади або Верховної Ради України видається такою, яка заслуговує уваги [. – С. 92].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Країни розвинутої демократії давно використовують матеріальну відповідальність у формі несплати з метою оптимізувати діяльність членів парламенту. Закон про правові відносини членів німецького бундестаґу (Закон про депутатів) 1977 р. передбачає у випадку відсутності депутата на засіданнях і неучасті в поіменних голосуваннях при виборах органів чи осіб утримання із належних депутату грошових виплат. При наявності поважних причин (хвороба, вагітність тощо) утримують 30 марок за кожну неявку чи неучасть в поіменному голосуванні, а якщо поважних причин немає, утримана сума може сягати 150 марок (за даними на січень 1992 р.). У Греції до дисципліни відносяться більш суворо. Відповідно до ч.3 ст. 63 Конституції, якщо депутат протягом місяця невиправдано пропустив більше п’яти засідань, з його щомісячної винагороди утримують 1/30 частину за кожен випадок відсутності [. – С. 509]. Найцікавіший досвід, на нашу думку, у Франції та деяких інших країнах, де розмір винагороди ділиться на дві частини; другу частину депутат може отримувати в залежності від відвідання ним засідань парламенту, постійних комісій, від активності в роботі [. – С. 242]. Таке вирішення питання виплати депутатської винагороди може бути запроваджене та результативно використовуватися на теренах України як одна із дієвих форм матеріальної відповідальності народного депутата України.

Нині існує нагальна потреба в прийнятті окремого закону, що встановлював би межі цивільно-правової та матеріальної відповідальності, підстави та умови притягнення до цих різновидів юридичної відповідальності не тільки народних депутатів, але й інших посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, накладення покарання у вигляді відшкодування заподіяної шкоди тощо. При цьому ступінь цивільно-правової відповідальності народного депутата та міру покарання, на наш погляд, має визначати суд, у той час, як право визначення меж його матеріальної відповідальності повинно належати Голові Верховної Ради, а в разі відсутності останнього – його заступникам. Голові Верховної Ради як одному з чільних посадовців держави гарантується підвищений рівень особистої безпеки. Відповідно до ст. 6 Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” йому гарантується безпека у місцях постійного і тимчасового перебування, а також протягом року після припинення його повноважень, за винятком випадків набуття законної сили обвинувальним вироком щодо нього. Окрім того, статус керівника парламенту передбачає забезпечення безпеки членів його сім’ї, які проживають разом з ним або супроводжують його []. Натомість особиста безпека пересічного народного депутата забезпечується державною охороною лише в разі наявності загрози життю чи здоров’ю парламентарія за рішенням Президента України (ч. 3 та 4 ст. 7 Закону). До того ж, на відміну від Закону України “Про статус народного депутата України”, норми вищезгаданого закону не передбачають державну охорону для членів сім’ї народного депутата. Нагадаємо, що до набуття у 1998 р. чинності Законом України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” обов’язок забезпечення безпеки не лише Верховної Ради, але й окремих народних депутатів, покладався на голову парламенту. Він мав право визначати, які військові формування для цього необхідні; останні йому підпорядковувалися.

У сучасних умовах видається доцільним обмеження обсягу існуючого імунітету до терміну діяльності Верховної Ради України відповідного скликання, окрім випадків затримання народного депутата на місці злочину, та у випадку інкримінування народному депутату злочинів, що, відповідно до Кримінального Кодексу України, підпадають під категорію тяжких. Після вичерпання обсягу конституційно-правового статусу народного депутата України щодо парламентарія можуть здійснюватися будь-які слідчі дії, він може бути затриманий чи заарештований за злочини, здійснені ним до, під час чи після терміну його повноважень.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Загалом, підвищення партійної дисципліни, та, відповідно, відповідальності, бачиться в цілому позитивним процесом, хоча з цього приводу існують доволі неоднозначні погляди. У спеціальній літературі досить часто обговорюється питання про ступінь зв’язаності парламентаріїв партійною дисципліною. Деякі західні політологи говорять про існування двох моделей взаємовідносин усередині парламентських фракцій: “британської” та “американської” [. – С. 507]. Британська, на відміну від американської, передбачає більш жорстке підпорядкування партійній дисципліні. З огляду на це, доцільно вказати на “зворотний бік” підвищення ролі партійної відповідальності – виникає реальна небезпека домінування партії над парламентаріями. За М. Дюверже, дві категорії факторів пояснюють це: одні полягають у структурі партії, інші мають зовнішній характер. Фактори позапартійні відіграють другорядну роль. Доречно нагадати тут про вплив виборчого режиму: голосування за партійними списками і система пропорційного представництва сприяють домінуванню партій і до того ж дуже добре відповідає колективній структурі комуністичних і фашистських партій. Звернемо також увагу на конституційні положення, зобов’язуючі депутата деяких країн, виключеного з партії, знову проходити процедуру виборів, інші відводять доволі суттєву роль у функціонуванні зборів парламентським групам як єдиному цілому.

Істотну роль для парламентарія відіграє дисциплінарна відповідальність – вид юридичної відповідальності, яка полягає в обов’язку працівника відповідати перед роботодавцем за дисциплінарний проступок і зазнавати дисциплінарних санкцій, передбачених законодавством про працю. Дисциплінарна відповідальність поділяється на два види: дисциплінарні стягнення та заходи дисциплінарного впливу [. – С. 431]. Дисциплінарна відповідальність застосовується і щодо народного депутата України, проте з певними особливостями, зумовленими, перш за все, специфікою його конституційно-правового статусу.

Очевидно, саме заходам дисциплінарного впливу український законодавець приділяє основну увагу. Зокрема, у разі невиконання депутатом своїх обов'язків у Верховній Раді або її органах, порушення ним встановленого порядку їх роботи питання про поведінку депутата може бути розглянуте Верховною Радою або утворюваними нею органами (ст.17 Закону України “Про статус народного депутата України” []). Відповідно до регламенту Верховної Ради України [], відсутність депутата на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до яких його обрано, допускається лише з поважних причин. Підставою для відсутності депутата на засіданнях Верховної Ради України чи її органів, які проводяться згідно з розкладом засідань, є виконання депутатом у цей же час доручень Верховної Ради України або її органів, якщо про такі доручення ними було прийнято відповідні рішення. Про відсутність депутата з зазначених підстав Голову Верховної Ради України повідомляє секретар відповідного органу Верховної Ради України.

Згідно зі ст.17 Закону України “Про статус народного депутата України”, народний депутат України може бути виведений зі складу постійної чи тимчасової комісії Верховної Ради за систематичну неучасть в їх роботі. Рішення, прийняті Верховною Радою щодо депутата, який без поважних причин не бере участі у засіданнях Верховної Ради або її органів, друкуються в газетах – органах Верховної Ради України і органах місцевих рад, на території яких знаходиться виборчий округ цього депутата. Щомісяця і після закінчення кожної сесії Верховної Ради України в цих же газетах відповідно друкуються дані про відсутність народних депутатів України на сесії без поважних причин. Це положення знаходить своє підтвердження і в нормах статті 4.1.7. регламенту Верховної Ради України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Таким чином, особливості конституційно-правового статусу народного депутата України як особи, що покликана здійснювати функції державної влади, обумовлюють досить істотні особливості у встановленні відповідальності парламентаріїв за здійснювані ними протиправні діяння або свідоме чи несвідоме ухилення від покладених на них обов’язків. Вони більше підривають авторитет закону, розхитують основи стабільності правової соціальної держави, більш безпосередньо зачіпають інтереси держави, ніж правопорушення звичайних громадян. Коли протиправні діяння здійснюються через реалізацію функцій влади, вони становлять особливу небезпеку і значно підривають авторитет державної влади. Тільки той, хто діє як орган влади, може своїми діями компрометувати державну владу в особі її органів.

Разом з тим, повноваження влади, котрими наділені народні представники, дають їм більше можливостей здійснювати протиправні діяння, що робить їх більш небезпечними та ставить приватних осіб у більш беззахисне щодо народних депутатів становище. Народний депутат як особа, наділена повноваженнями влади, отримує більш легку можливість, користуючись ними, здійснювати протиправне діяння. Окрім того, парламентарій, як особа, що наділена повноваженнями влади, отримує можливість здійснювати такі правопорушення, котрі не можуть бути скоєні приватними особами (лобізм та інші посадові злочини). Усе це вимагає посилення відповідальності народних депутатів.

Питання щодо відповідальності народного депутата України ще потребують теоретичного дослідження та адекватного вимогам сучасності нормативного закріплення поряд із впровадженням ефективних механізмів її реалізації. При з’ясуванні даних питань слід враховувати необхідність дотримання рівності загального правового статусу особи та громадянина, а також специфіку правового модусу народного депутата України та необхідність чіткого окреслення форм юридичної відповідальності.


Висновки до розділу 2

Важлива роль морально-етичних норм та вимог у загальній культурі та правовому становищі народного депутата зумовлена тим, що виборці наділяють свого обранця відповідними владними повноваженнями для успішної реалізації своєї влади, носієм якої є народ. У демократичних правових системах електорат делегує своє право на вираження власної волі та здійснення публічної влади своїм представникам  народним депутатам, які публічно обираються шляхом демократичного волевиявлення виборців, а тому, виконуючи цю надзвичайно важливу для суспільства місію, докорінним чином впливають як на свій юридичний статус у цілому, так і на правовий імунітет зокрема.

Оскільки народний депутат обирається на свою посаду, до повноважень і гарантій якої входить юридичний імунітет та право здійснювати суверенітет народу через представництво народу чи його певної частини в окремій гілці державної влади, яка наділена повноваженнями законодавчого характеру для виконання певного політичного та соціального призначення, конституційно-правовий статус цієї посади обумовлюється конституційно-правовим статусом та функціями органу влади, до якого обрано народного депутата, та є однією з гарантій конституційного ладу держави, і тому парламентарі володіють особливою гарантією успішної реалізації їх повноважень у вигляді правової недоторканності.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Ретельний аналіз особистих, організаційних, інформаційних, процесуальних, соціальних, економічних, матеріальних та інших гарантій народних депутатів, які регламентуються чинним законодавством України, наштовхує на думку про постійно зростаюче прагнення депутатського корпусу будь-якою ціною набути вивищення над основною масою населення нашої держави через порушення принципу рівності всіх перед законом.

На наш погляд, зараз в Україні разом зі зміною системи виборів від мажоритарної до голосування за партійними списками зазначені гарантії набувають відверто негативного характеру і потребують негайного перегляду та зменшення для послаблення соціальної напруги й прискорення процесів становлення громадянського суспільства.

Теоретичне прагнення забезпечити недоторканність народних депутатів при здійсненні ними представницьких функцій на практиці перетворюється у зловживання з боку останніх, оскільки, усвідомлюючи свою безкарність, деякі з них вчиняють правопорушення, на які пересічні громадяни не наважилися б, усвідомлюючи неминучість застосування юридичних санкцій. Тому для стабільності сучасної конституційно-правової атмосфери необхідно значною мірою посилити відповідальність народних депутатів шляхом забезпечення максимальної прозорості їх діяльності, яка можлива лише за умови формування громадянського суспільства.


висновки


У дисертації на основі аналізу вітчизняного законодавства, конституційно-правових норм інших країн та ґрунтовного вивчення наукової літератури здійснено теоретичне узагальнення й вироблено нові підходи стосовно вирішення важливої наукової проблеми – регламентації правового інституту недоторканності народних депутатів в умовах переходу від мажоритарної виборчої системи до голосування за партійними списками одночасно зі зміною політичної форми правління від президентсько-парламентської на парламентсько-президентську.

Проведене дослідження дало змогу зробити такі висновки:

1. Ретельне вивчення історії виникнення і розвитку юридичного інституту недоторканності в конституційно-правових традиціях як високорозвинених держав світу, так і країн пострадянського простору на різних етапах їх історичної еволюції дозволяє стверджувати, що початки цього важливого юридичного інституту мали місце ще у первісних уявленнях давніх людей, котрі були зумовлені різноманітними заборонами, такими як табу та ін. Разом з появою майнової нерівності та посиленням соціальної стратифікації в суспільстві, які спричинили до утворення перших цивілізацій з різноманітними формами політичного устрою, все більшої ваги почала набувати роль окремих людей, які уособлювали державну та релігійну форми влади.

У процесі збільшення кількості збройних конфліктів і війн поміж різними державами в давні часи виникла міжнародна дипломатія. У зв’язку з цим поряд із релігійним та світським правовими імунітетами на історичній арені постає недоторканність послів іноземних країн. За часів поширення феодальних відносин в країнах Західної Європи панівною релігійною ідеологією стало християнство (католицизм). Саме тому найбільші правові привілеї та юридичну недоторканність і імунітет набула християнська церква, яка довгий час залишалась стрижнем всього духовного життя тогочасного суспільства. Водночас істотно розширився і правовий інститут імунітету світських феодалів. Така тенденція нерідко призводила до зростання процесів децентралізації державної влади і посилення феодальної роздробленості. На території українських земель історичні витоки інституту правової недоторканності сягають ще часів Київської Русі. У подальшому ця правова категорія істотною мірою еволюціонувала, що знайшло відображення у відповідних юридичних джерелах та збірках законодавчих актів різних часів. Загалом вивчення інституту правового імунітету з погляду історичної ретроспективи дозволяє стверджувати, що особливої актуальності ця юридична категорія набувала в умовах зростання соціальної напруженості та політичних суперечностей у суспільстві.

Порівняльний аналіз історичного розвитку правових конституційних систем різних держав дозволяє стверджувати, що у соціумі сформувались дві юридичні традиції визначення інституту парламентського імунітету – англо-американська, яка заснована на нормах прецедентного права і максимально зменшує роль недоторканності в народному представництві, та романо-германська, яка значною мірою захищає народних представників від дисциплінарного, адміністративного, кримінального та судового переслідування і базується на традиційному праві.

2. Те правове поле та законодавча база України, які існують у нинішній період і регламентують депутатський імунітет, є доволі недосконалими, адже містять значну кількість суперечностей, які Конституційний Суд України неодноразово спростовував своїми рішеннями. За нашим переконанням, у сучасній юридичній науці відсутній єдиний підхід стосовно визначення інституту депутатської недоторканності, тому що провідні фахівці конституційного права по-різному підходять до характеристики цієї категорії, що, у свою чергу. зумовлює зростання загальної напруженості у соціумі та збільшення різноманітних суперечностей. У зв’язку з тим, що всі сучасні процеси законотворення засновані на концепції традиційного права, це зумовлює появу різноманітних правових колізій у конституційному законодавстві, яке, за нашим переконанням, має ґрунтовно регламентувати всі аспекти гарантій депутатської діяльності.

Вважаємо, що запроваджені на законодавчому рівні за часів жорсткої боротьби новонароджених опозиційних демократичних сил з методами командно-адміністративного керівництва юридичні акти повинні були істотно посилити правовий захист представників опозиційного табору від свавілля адміністративно-партійного апарату і на той період були надзвичайно актуальними для пришвидшення процесів демократизації. Проте, одночасно з набуттям збалансованості різних політичних сил в законодавчій системі влади в Україні, ці правові документи почали гальмувати розвиток парламентаризму в нашій країні, негативно впливаючи на становлення громадянського суспільства та посилюючи зростання процесів зловживань і корумпованості в законодавчій гілці влади нашої держави.

Ретельне наукове дослідження питань сучасного правового імунітету та відповідальності депутатів місцевих рад в Україні наштовхує на думку про те, що до недавнього часу як органи попереднього слідства, так і судова влада, як правило, не звертали уваги на статус депутата у підсудних, тоді, коли вчинене правопорушення безпосередньо не було з цим пов’язане. Більше того, непоодинокими були випадки, коли ці факти навіть не фіксувались у протоколах судових слухань та вироках, хоча це могло докорінним чином змінити хід судових справ.

3. Високий правовий статус, яким володіє народний депутат через персональне публічне уособлення народовладдя завдяки делегуванню йому функцій виконувати волю виборців у законодавчій сфері державного керівництва, і який детально сформульований у Конституції України є обумовленим парламентською недоторканністю, яка має такі особливості, як час, зміст і обсяг набуття, а також порядок притягнення народного обранця до різних видів відповідальності у випадках здійснення ним дисциплінарних, адміністративних чи кримінальних правопорушень.

На нашу думку, всебічний науковий розгляд таких юридичних категорій, як «депутатська недоторканність» і «імунітет», показує багатоплановість підходів стосовно їх визначення. Водночас необхідно визнати, що в кожній із запропонованих нашими попередниками концепцій є спільна риса для всіх формулювань, яка визначається дослідником з власної точки зору, за своїми особистими політичними переконаннями, професійними заняттями, світоглядними позиціями та ін.

У цілому варто відзначити, що спільними рисами формулювань правової категорії «депутатська недоторканність (імунітет)» слід вважати її офіційне визначення в Основному Законі – Конституції України, що свідчить про істотну правову значущість і статичність цього поняття, адже воно є невід’ємною складовою правового статусу народних обранців. До того ж, депутатська недоторканність (імунітет) одночасно є конституційним принципом, який гарантується чинним законодавством України.

4. За переконанням дисертанта, у сучасній українській юридичній думці також відсутнє єдине бачення правової категорії депутатського імунітету. Такі дослідники, як М. Марченко, А. Малько та С. Мірошник переконані, що депутатська недоторканність – це особливі пільги, привілеї та правові переваги. На відміну від попередніх вчених такі відомі фахівці у галузі теорії конституційного права, як А. Ярматов та І. Недюха, переконані, що „імунітети” – це не привілей, і не пільги, а умови успішної та ефективної діяльності депутатів. Виходячи з вищесказаного, ми пропонуємо своє особисте визначення правової категорії „депутатська недоторканність (імунітет)”. На наш погляд, це один із вирішальних конституційних принципів, котрий в обов’язковому порядку має гарантуватися державою. До того ж, це складова частина юридичного статусу народного депутата, який юридично закріплений Конституцією і є вирішальною умовою успішного та ефективного виконання депутатами їх посадових обов’язків, що супроводжується спеціальним порядком притягнення до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності, затримання або арешту.

У переважній більшості держав світу в сучасних умовах депутатським імунітетом наділені члени головних законодавчих органів влади. Депутатська недоторканність є невід’ємною традиційною складовою частиною загального забезпечення незалежності представницьких органів влади, захисту демократизму та парламентаризму. Проте, слід звернути увагу на ту закономірність, що у процесі історичного розвитку конституційно-правових систем та еволюції юридичного інституту депутатської недоторканності одночасно із загальним прогресом суспільства, який включає у себе економічний, політичний, громадянський, соціальний і культурний розвиток, загальні правові обсяги парламентського імунітету мають неухильну тенденцію до постійного скорочення у більш розвинених країнах світу.

У зв’язку з тим, що виборці уповноважують свого обранця відповідними владними повноваженнями для успішної реалізації своєї влади, носієм якої є народ, неабиякого значення набувають морально-етичні норми та вимоги в загальній культурі та правовому становищі народного депутата, який наділений правовою недоторканністю. У демократичних правових системах електорат делегує своє право на вираження власної волі та здійснення публічної влади своїм представникам  народним депутатам, які публічно обираються шляхом демократичного волевиявлення виборців і тому, виконуючи цю надзвичайно важливу для суспільства місію, докорінним чином впливають як на свій юридичний статус у цілому, так і на правовий імунітет зокрема.

5. Оскільки народний представник обирається на свою посаду, до повноважень і гарантій якої входить депутатська недоторканність та право здійснювати суверенітет народу за рахунок його представництва у законодавчій гілці державної влади для виконання відповідного політичного та соціального замовлення, конституційно-правовий статус цього посадовця обумовлюється конституційно-правовим статусом та функціями того законодавчого органу влади, до якого відбулося обрання народного депутата, який є одним із гарантів державного ладу країни і тому парламентарі наділяються особливою гарантією для посиленого юридичного захисту та успішної реалізації їх зобов’язань перед електоратом у вигляді правової недоторканності.

Через те, що вирішальною умовою набуття права депутатської недоторканності слід вважати наявність в особи депутатського мандату, який отримується після складання народним обранцем відповідної публічної присяги на вірність українському народу, можна вважати, що саме із цього моменту народний обранець отримує право юридичної недоторканності, як то вказується в Конституції та Законі України „Про статус народного депутата”. Разом із тим, через відсутність ефективного адміністративно-правового механізму позбавлення прав, притягнення до відповідальності та відкликання народних депутатів виникли умови для різноманітних посадових зловживань народних обранців, котрі, керуючись особистими інтересами, використовують високе становище представника народу у законодавчій владі перш за все для власного матеріального збагачення та покращення свого і своїх близьких становища.

Наявна нині в українському конституційному праві система гарантій народного депутата, уособленням якої є парламентський імунітет, є лише складовою частиною загального спеціального статусу народного депутата, а її функціонування визначається значною кількістю законодавчих і нормативних актів, які повинні досконало забезпечувати ефективне виконання народними обранцями їх посадових обов’язків та функціональних завдань. Сучасна правова наука визначає різні підходи до класифікації гарантій парламентаріїв, але жоден з них, на наш погляд, не є досить досконалим. Саме тому нинішня система депутатських гарантій у цілому і її законодавча регламентація вимагають перегляду, скорочення і спрощення, особливо в частині депутатського імунітету.

6. Правовий інститут депутатського імунітету, як вирішальна гарантія парламентаріїв, за формулюванням домінуючої частини науковців галузі конституційного права, поділяється на такі важливі головні складові частини, як парламентська недоторканність та невідповідальність народних обранців, за якими визначається юридичний статус народного обранця у процесі виконання ним його посадових завдань. Однак вищезгадана гарантія в конституційно-правових системах країн пострадянського простору, як правило, має доволі статичну специфіку та абсолютний характер, зумовлені консерватизмом й інерційністю посттоталітарного конституційного права, що призводить до зростання посадових зловживань народних депутатів і загального збільшення корумпованості в законодавчій гілці влади.

Ретельне вивчення наявних особистих, організаційних, інформаційних, процесуальних, соціальних, економічних, матеріальних та інших гарантій народних депутатів, які регламентуються чинним законодавством України, наштовхує на думку про зростаюче прагнення народних депутатів набути вивищення над основною масою населення нашої держави через постійне порушення принципу рівності всіх перед законом, адже, як свідчить загальновідомий філософський принцип „право одного закінчується там, де починається право іншого”. Крім того, вищезазначені гарантії (найважливішою з яких є депутатська недоторканність) мають неухильну тенденцію до збільшення як у кількісному, так і в якісному відношенні і неминуче призводять до дисбалансу між різними гілками влади.

Нам видається, що загалом як усі ці гарантії, так і парламентський імунітет зокрема грали позитивну роль в умовах жорсткої політичної боротьби доволі слабкої новонародженої опозиції з офіційними тоталітарними режимами та під час структуризації багатопартійних політичних систем як в Україні, так і в інших державах пострадянського простору. Проте зараз одночасно зі зміною системи виборів від мажоритарної до голосування за партійними списками вони потребують негайного зменшення для послаблення соціальної напруги та посилення процесів становлення громадянського суспільства.

7. У цілому специфіка конституційно-правового становища народного депутата України як посадовця, який наділений правовим імунітетом і повинен реалізовувати функції державної влади на законодавчому рівні, обумовлює доволі значні особливості у встановленні відповідальності парламентаріїв за вчинені ними протизаконні діяння або свідоме чи несвідоме ухилення від виконання покладених на них високих обов’язків. У сучасних умовах народні депутати через зловживання депутатською недоторканністю та панування в їх середовищі меркантильного приватновласницького інтересу підривають віру людей в торжество права, справедливе правосуддя й авторитет закону. Коли протиправні діяння реалізовуються через здійснення функцій влади вони становлять особливу небезпеку і докорінним чином підривають авторитет державної влади.

Проблеми правової недоторканності і відповідальності народних обранців ще потребують ґрунтовного теоретичного вивчення та фундаментального й адекватного вимогам сучасності нормативного закріплення в чинному законодавстві поряд із впровадженням і забезпеченням функціонування ефективних механізмів їх реалізації. На наш погляд, при вивченні цих питань перш за все доцільно враховувати необхідність дотримання рівності загального правового статусу особи та громадянина, а також специфіку наявного правового модусу народного депутата України та необхідність ретельного визначення форм правової відповідальності.

8. Робиться припущення, що в умовах формування громадянського суспільства, правової культури та юридичного поля в українській державі депутатська недоторканність набула відкрито негативного змісту тому, що вона істотним чином почала сприяти посиленню процесів криміналізації у середовищі законодавчої гілки влади і зростанню соціальної стратифікації, майнової диференціації та посиленню соціальної напруги у суспільстві. Процеси первісного нагромадження капіталу (з усіма відповідними наслідками) в Україні ще не завершилися і тому політичне лобіювання певними фінансово-олігархічними групами своїх прагматичних інтересів через законодавчий орган влади для посилення концентрації капіталу за рахунок маніпулювання парламентським імунітетом набуло значного поширення. Саме ці чинники і зумовили регулярне порушення одного з найголовніших принципів конституційного права про рівність всіх громадян перед законом. Тож депутатська недоторканність у тому вигляді, в якому вона є в Україні, гальмує процеси демократизації влади і становлення громадянського суспільства.

Дисертант пропонує внести зміни до Закону України „Про статус народного депутата”, якими б можна було прив’язати обсяги матеріального забезпечення та заробітної плати народних представників до величини мінімальної заробітної плати та обсягів споживчого кошика, які щорічно приймаються Верховною Радою України разом із бюджетом на поточний рік.

Так, приміром, якщо обсяги матеріального утримання парламентаря не перевищуватимуть 3-х неоподаткованих мінімумів, а їх заробітна плата – 5-х, то вивільнення відповідних фінансових ресурсів дасть змогу забезпечити повноцінне виконання всіх державних соціальних програм, тим самим утвердивши панування принципу соціальної справедливості в нашій країні.

Крім того, враховуючи зарубіжний досвід, доцільно ввести таку норму закону, за якою б будь-яке підвищення плати та обсягів матеріального утримання у народному представництві поширювалось не на чинних парламентарів, а на майбутній склад депутатського корпусу після проведення виборів.

    Copyright © 2023. All rights Reserved.