Інститут законодавства верховної ради україни

Вид материала

Содержание

1.3. Поняття депутатської недоторканності (депутатського імунітету)
Парламентський імунітет як основа статусу та гарантія недоторканності народного депутата
2.2. Правовий імунітет у системі гарантій депутатської діяльності

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

1.3. Поняття депутатської недоторканності (депутатського імунітету)

На сучасному етапі розвитку демократії в Україні питання становлення та розвитку парламентаризму є найбільш вагомими та ключовими. Після вступу в дію конституційної реформи роль парламенту вагомо зросла і тим самим посилилися та вийшли на перше місце втілення ідей та принципів народовладдя, завдяки чому забезпечується демократична легітимація всієї політичної системи управління в державі.

Народ України здійснює керівництво державою в законодавчій царині через своїх уповноважених представників – парламентаріїв. Така форма народовладдя називається опосередкованим народовладдям. Можна сказати, що руками депутатів твориться історія, і від того, хто вони, якими є їх права, обов’язки, гарантії, іншими словами, – яким є їх конституційно-правовий статус залежить майбутнє України.

Народний депутат України повинен чітко усвідомлювати свою роль і місце у процесі державотворення і державного управління. Він має розуміти, що демократія в Україні обумовлюється не лише нормами Конституції України та статусом Верховної Ради України і інших інститутів держави, що, зокрема, становлять законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, а також і законодавчим полем, яке регулює діяльність органів місцевого самоврядування, недержавних організацій та об’єднань громадян, сприяє вдосконаленню політичної структурованості суспільства і зростанню політичної свідомості населення.

Перш за все головним завданням народних депутатів України повинно бути створення справедливих і ефективних законів, встановлення правопорядку та представлення інтересів всього народу і своїх виборців, зокрема, реальне забезпечення прав і свобод кожного громадянина України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

3. Спільним є також принцип надання привілеїв та імунітетів не для власної користі, а для незалежного здійснення своїх офіційних функцій.

4. Норми, які складають інститут імунітетів та привілеїв, представляють собою одну із основних процесуальних гарантій, яка покликана забезпечувати права та свободи громадян в кримінальному процесі.

На думку С.В. Мірошник, „імунітет” являє собою сукупність особливих правових переваг, які надаються у відповідності з нормами міжнародного права та конституції держави певному колу осіб в силу займаних ними посад [. – С. 15]. Це означає, що імунітети покликані бути правостимулюючими засобами, які схиляють до певної мотивованої правової поведінки.

Попри спільні риси, імунітети мають свої власні специфічні ознаки, які виділяють їх, як категорію, в окремий правовий інститут:

1. Коло суб’єктів, до яких застосовуються імунітети обумовлені певним діапазоном посад, і застосовуються до дипломатів, депутатів, глави держави, суддів та свідків. Вони повинні бути чітко визначені в нормах конституції, законах та нормах міжнародного права. Привілеї та пільги не конкретизуються так чітко в законодавстві.

2. Якщо привілеї в більшій мірі можна назвати позитивними пільгами, то імунітети, навпаки, виявляються у вигляді негативних пільг (звільнення від виконання окремих обов’язків, звільнення від відповідальності).

3. Різняться імунітети та привілеї за об’єктами гарантування. Тобто, є імунітети та привілеї особистої недоторканності, недоторканності службових і житлових приміщень та приватних резиденцій, недоторканність власності, активів, службового листування, документів, імунітет від кримінальної юрисдикції та ін.

А.Я. Ярматов та І. Недюха, навпаки, вважають, що депутатська недоторканність – це не привілей, що ставить депутатів над рештою громадян, і не пільги, що поліпшують умови їх життя, а умови успішної та ефективної діяльності депутатів, які відповідають політико-правовій природі представницьких органів державної влади [].

В юридичному значенні термін „імунітет” застосовується до ряду суб’єктів права і є складовим елементом їх правового статусу. Наприклад, „депутатський імунітет”, „імунітет глави держави”, „судовий імунітет”, „дипломатичний імунітет”. Імунітети передбачені також для Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахункової палати, першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та секретаря Рахункової палати []. Тобто, народний депутат України належить до ряду таких унікальних посад, які завдяки своєму правовому статусу мають підвищений рівень недоторканності.

Розділ 19 ст. V Конвенції про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй від 13 лютого 1946 р. говорить, що привілеї та імунітети, відповідно називають „виключеннями та пільгами, які надаються згідно міжнародного права, дипломатичним представникам” [. – С. 318].

Вітчизняний правознавець В. М. Шаповал визначає „депутатський імунітет” як „звільнення від повинності, недоторканність”, „звільнення від кримінальної та цивільної відповідальності, індивідуально успадковане або набуте членом парламенту” [. – С. 78].

Саме на основі імунітету, на думку О.В. Задорожнього, „члени парламенту користуються захистом представницького органу від арешту та деяких інших процесуальних дій, пов’язаних з обмеженням особистих прав та свобод, а також від судового переслідування на підставі порушення кримінальної справи” [. – С. 54].

Російський вчений А.Б. Барихін вважає, що „імунітет” є загально-правовим терміном, який означає незастосовування дій загально-правових норм до певного визначеного кола суб’єктів права [. – С. 204].

В міжнародному праві імунітет розуміється як неможливість застосування законів будь-якої держави до іноземної держави. Надане положення базується на загальновизнаному принципі суверенної рівності держав, у відповідності з яким неможливо здійснити юрисдикцію однієї держави щодо другої держави, оскільки обидві ці держави є юридично рівними в силу володіння ними імунітетом [. – С. 21].

У поняття імунітету в науці міжнародного права, на думку науковців, входять вилучення глав держав, глав та членів урядів, членів парламенту і представників іноземних держав, майна держав і осіб, а також іноземних збройних сил і державних кораблів за кордоном з компетенції суду, фінансового апарату і служби безпеки держави, де такі іноземні особи і майно перебувають, звільнення їх, зокрема, від позовів, арештів, обшуків, допитів, ембарго та реквізицій [. – С. 120].

Відомий український вчений В.Ф. Погорілко зазначає, що „за Конституцією України, як і за конституціями і законами більшості інших країн, депутатська недоторканність має два основних види, які носять умовні назви: депутатський (парламентський) індемнітет і депутатський (парламентський) імунітет. Депутатський індемнітет – принцип невідповідальності депутата, парламентарія за висловлювання в парламенті, результати голосування, законопроекти, поправки та інші документи, внесені чи підготовлені під час депутатської діяльності” [].

В теорії права існують також інші визначення парламентського імунітету – це недоторканність парламентарія, яке має за мету перш за все його відгородження від кримінального переслідування з боку виконавчої влади, яка спирається на підстави, які не відповідають дійсності [. – Т. 1. – С. 2].

Як вважає С.Ю. Суменков, юридична природа імунітету досить складна і неоднозначна. Трактування імунітету нерідко залежить від його належності до різних галузей права, які різняться між собою предметом і методом правового регулювання, галузевими принципами і функціями, характером юридичної відповідальності [. – С. 91].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Чинна законодавча база України, яка регламентує депутатську недоторканність, містить істотну кількість колізій, які Конституційний Суд України неодноразово спростовував своїми рішеннями. Тож необхідно визнати, що у сучасній правовій науці провідні дослідники по-різному характеризують категорію депутатського імунітету, що, у свою чергу, спричиняє збільшення суперечностей у суспільстві, адже процеси законотворення в Україні базуються на традиційній моделі права. Прийняті у період запеклої боротьби новонародженої демократичної опозиції з системою командно-адміністративного управління правові документи мали на меті посилення юридичного захисту опозиційних депутатів від свавілля тоталітарного партійного апарату, що в ті часи було конче необхідним для процесів демократизації в державі. Однак в умовах збалансованості різних політичних сил ці юридичні норми почали негативно впливати на розвиток парламентаризму в нашій країні, сприяючи зловживанням та корумпованості серед депутатського корпусу.

Здійснений науковий аналіз проблеми сучасної правової недоторканності та відповідальності місцевих депутатів в Україні дозволяє стверджувати, що у переважній більшості випадків як суди, так і органи попереднього слідства не звертали уваги на депутатський статус підсудних, коли вчинене правопорушення не було напряму з цим пов’язане. Крім того, траплялись випадки, коли ці матеріали навіть не потрапляли до протоколів судового засідання та вироків, хоча виявлення цих фактів про підсудного могло кардинально змінити хід судових справ. Необхідно звернути увагу на те, що у справах, пов’язаних з депутатською діяльністю, практично відсутні дані про звільнення з займаних посад притягнених до відповідальності за посадові правопорушення, чи про дострокове припинення їх депутатських повноважень, коли такі заходи не були здійснені на рівні досудового слідства.

Високий статус, який має народний депутат у зв’язку з публічним уособленням народовладдя завдяки делегуванню йому виборцями права виконувати їх волю у галузі державного керівництва на рівні законотворення обґрунтований в Конституції України і закріплений недоторканністю, особливостями якої є час, зміст і обсяг набуття, а також порядок притягнення депутата до відповідальності у випадках здійснення ним дисциплінарних, адміністративних чи кримінальних правопорушень.

Ґрунтовний науковий аналіз правових категорій «депутатська недоторканність» і «імунітет» засвідчує багатоманітність підходів правознавців щодо їх визначення. Водночас, слід визнати, що в кожній із запропонованих характеристик є спільна основа для всіх формулювань, яка обґрунтовується кожним автором згідно з його політичними переконаннями, професійними заняттями та ін.

Загалом слід сказати, що спільними ознаками різних визначень категорії «депутатська недоторканність (імунітет)» необхідно вважати її офіційне закріплення в головному юридичному документі держави – Конституції України, що свідчить про велику правову значущість і стійкість поняття. Воно є невід’ємними компонентом правового статусу парламентаріїв. Депутатська недоторканність (імунітет) – це конституційний принцип, який гарантується законом.

В сучасній вітчизняній юридичній науці також відсутні єдині підходи стосовно визначення депутатської недоторканності. Ми пропонуємо своє власне бачення визначення “депутатської недоторканності (імунітету)”. На нашу думку, це один із найважливіших конституційних принципів, який гарантується державою, елемент правового статусу народного депутата, який юридично закріплений Основним Законом і є умовою успішної та ефективної діяльності депутатів, забезпечує безперешкодне та ефективне здійснення народним обранцем своїх функцій, що супроводжується особливим порядком притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешту.

У сучасних умовах парламентською недоторканністю наділені члени законодавчих органів переважної більшості держав; депутатський імунітет є обов’язковим традиційним компонентом забезпечення незалежності представницьких органів влади, захисту демократизму та парламентаризму у будь-якому суспільстві; в ході історичного розвитку правового інституту депутатського імунітету разом із загальним суспільним прогресом, який включає в себе економічний, політичний, соціальний і культурний розвиток, загальні обсяги парламентської недоторканності поступово зменшуються (у більш розвинених країнах).

Розділ 2

ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ІМУНІТЕТ ЯК ОСНОВА СТАТУСУ ТА ГАРАНТІЯ НЕДОТОРКАННОСТІ НАРОДНОГО ДЕПУТАТА

2.1. Депутатська недоторканність у структурі статусу парламентарія

Розпочинаючи дослідження ролі правового імунітету в загальному статусі народних депутатів слід звернутися до юридичної характеристики правового статусу окремої людини-громадянина. Загальновідомо, що юридичними підставами набуття прав і обов’язків особи є інститут громадянства і правоздатність. Саме ці фактори докорінним чином впливають на формування статусу окремої особи та її юридичну захищеність і правову недоторканність. Інститут громадянства уособлює юридичну належність людини до даної держави. Громадянство, належність до певної держави – один з найважливіших видів прав людини. Особи без громадянства є суттєво обмеженими у своїх правах. Ті люди, які не мають громадянства, автоматично позбавляються прав на захист і недоторканність [. – С. 35].

Саме тому виникає гостра потреба виділити такий обов’язковий елемент правового статусу особи і громадянина, як особисту недоторканність. На наш погляд, необхідно обов’язково розглянути державну ідентичність окремої особи, адже саме вона виступає одним із ключових факторів, які значною мірою консолідують все населення країни. В сучасній правовій науці категорію державна ідентичність зазвичай розглядають як відношення окремого індивіда до свого правового статусу громадянина певної держави, особистісну оцінку свого громадянського стану, готовність виконувати пов’язані з наявністю громадянства обов’язки і користуватися правами [. – С. 6]. Разом з тим, державну ідентичність можна розглядати як певну суб’єктивізацію інституту громадянства, яка зумовлена взаємодією його нормативної основи, правової культури індивіда та об’єктивною політико-правовою дійсністю.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Щодо цього французький класик конституційного права Л. Дюґі зазначав, що “парламент є представницьким мандатарієм нації” [. – С. 416]. Згодом, приблизно півстоліття після нього, французький конституціоналіст М. Прело писав, що волевиявлення виборця обмежується вибором тієї чи іншої особи і не справляє ніякого впливу на становище обраного – воно визначається тільки конституцією і законами. З огляду на це термін мандат слід розуміти, відповідно до доктрини, що отримала своє розповсюдження в 1789 р., у сенсі, протилежному до того, якого йому можна логічно надати з точки зору лінгвістичної. Обрана особа, що безпосередньо і вільно творить волю нації, володіє повною незалежністю [. – С. 436].

У конституціях багатьох країн прямо декларується принцип вільного представницького мандату. Так, у конституції Грузії у ст.52 п.1 встановлено, що член національного парламенту є представником всієї країни, користується вільним мандатом, і його відкликання не допускається []. У конституційному праві Німеччини депутати бундестаґу є представниками всього народу, і вони не пов’язані наказами і вказівками та керуються тільки своєю совістю [. – С. 80].

В Українській державі, як свідчить аналіз практики відповідних відносин, дійсний стан не відповідає навіть існуючому правовому оформленню. Зокрема, відомі численні випадки недотримання народними депутатами України принципу несумісності представницького мандату.

Фактична реалізація принципу несумісності представницького мандату реально значно ускладнена, навіть попри його достатню обмеженість. У зв’язку з тим, що народні депутати України як повноважні представники народу України реалізують свої повноваження в умовах криміналізації економічної та політичної сфер, недосконалості правового поля, корумпованості органів державної влади.

Через специфічність діяльності та масштабність здійснюваних завдань народними депутатами у Верховній Раді України та її органах існує небезпека виникнення ряду негативних явищ, як-от лобізму, використання влади у власних інтересах, заняття певними видами діяльності, що несумісні із представницьким мандатом тощо. Нерідко ці явища поєднуються, що призводить до небезпечних наслідків – виникає явище так званого негативного лобізму, коли деякі народні депутати України використовують Верховну Раду для реалізації інтересів певних олігархічних груп.

Складність такої ситуації поглиблюється й тим, що ці групи не лише використовують певних народних депутатів України для лобіювання власних інтересів, але часом вони є інтересами самих народних депутатів України. З правової точки зору зазначені явища значною мірою обумовлені недосконалістю конституційного визначення принципу.

Зафіксований у Конституції України принцип несумісності представницького мандату народних депутатів України не містить обмеження щодо зайняття певними видами діяльності, котрі несумісні із самою суттю представницького мандату. Реалізацію повноважень народних депутатів України у Верховній Раді України та її органах і у виборчому окрузі недопустимо поєднувати із зайняттям підприємницькою діяльністю, оскільки при цьому неможливо уникнути конфлікту інтересів.

Конституційна модель принципу несумісності, існуюча в Україні, прямо не вказує на заборону поєднувати мандат народного депутата України із зайняттям підприємницькою діяльністю. Очевидно, що використання відсилочних норм в окресленні змісту даного принципу неможливо внаслідок важливості чіткого визначення його меж для усунення будь-яких двозначностей. Саме тому необхідна пряма вказівка у Конституції України та у Законі України “Про статус народного депутата України” щодо неможливості зайняття народними депутатами підприємницькою діяльністю. У Законі України “Про підприємництво” відсутня пряма заборона щодо зайняття підприємницькою діяльністю народному депутату України, що створює широкі можливості для зловживань.

За визначенням ст.1 Закону України “Про підприємництво”, підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до принципу несумісності представницького мандату, в тому числі й із зайняттям підприємницькою діяльністю, здійснення представницьких функцій несумісне із наданням послуг, зокрема медичних та юридичних. Окрім можливості виникнення певних прихованих видів хабарництва, місія представництва народу в єдиному законодавчому органі України – Верховній Раді України – вимагає значних затрат потенційних можливостей парламентаріїв. Тому зайняття діяльністю, що не пов’язана із здійсненням депутатських повноважень, перешкоджає належному здійсненню повноважень народного депутата України. Це до певної міри стосується і сумісності представницького мандату із науковою, викладацькою та творчою діяльністю.

Зокрема, обмеження за цими видами діяльності передбачені ст. 60 Конституції Литовської Республіки [], де зазначено, що член сейму не може отримувати ніякого іншого окладу, за винятком оплати за творчу діяльність. Принаймні, у конституційній моделі принципу несумісності представницького мандату з деякими видами діяльності в Україні необхідно обумовити, що наукова, викладацька та творча діяльність повинні здійснюватися тільки у разі, якщо це не перешкоджає реалізації основних обов’язків народного депутата України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

 вагома роль морально-етичних норм у правовій культурі та юридичному статусі парламентаря зумовлена тим, що електорат делегує владні повноваження стосовно реалізації своєї влади своїм представникам  народним депутатам, котрі обираються шляхом демократичного волевиявлення народу і тому вони вирішальним чином впливають як на правовий імунітет, так і юридичний статус народних обранців;

 у зв’язку з тим, що народний представник є обраною особою, котрій надано юридичний імунітет та право здійснювати суверенітет народу шляхом представництва електорату чи його частини у органі державної влади, яка наділена повноваженнями законодавчого характеру з метою реалізації певного політичного та соціального призначення, конституційно-правовий статус якої обумовлюється конституційно-правовим статусом та функціями органу, до якого її обрано, та є одним із гарантів конституційного ладу держави і тому народним депутатам надається певна правова недоторканність для ефективного здійснення ними парламентської діяльності;

 важливою умовою набуття права депутатської недоторканності слід вважати наявність в особи депутатського мандату, котрий отримується після складання парламентарієм відповідної присяги на вірність українському народу, однак через відсутність дієвого механізму відкликання народних депутатів виборцями утворилося плідне підґрунтя для різноманітних службових зловживань парламентаріїв при перерозподілі національного багатства на користь різного роду олігархічних груп.

2.2. Правовий імунітет у системі гарантій депутатської діяльності

У цьому підрозділі розглянуто основні питання депутатської недоторканності у системі гарантій успішної діяльності парламентаріїв. Основну увагу зосереджено на дослідженні проблем депутатського мандату та інституту депутатського імунітету. Ретельний аналіз вітчизняної і зарубіжної наукової думки дозволив скласти досить повне уявлення про зазначені правові категорії.

Визначення суті й характеру депутатських гарантій має принципове значення для точного встановлення змісту правового становища народного обранця. Адже саме сукупність гарантій, серед яких ключове місце займає імунітет депутата є єдиною підставою для набуття особою відповідного статусу, а його характер безпосередньо визначає обсяг окремих елементів статусу парламентарія.

Класифікують гарантії за різними критеріями в залежності від сфери дії, способу викладення, засад правового становища суб’єкта тощо. Так, М.Ф. Селівон виділяє наступні групи гарантій депутатської діяльності: соціально-економічні, політичні, організаційні та процесуальні [. – С. 17]. У свою чергу, В.О. Сивов розрізняє гарантії діяльності депутатів, тобто виконання ними своїх повноважень, та гарантії особи (честь, гідність, недоторканність, трудові відносини) [. – С. 96]. Аналогічної думки щодо класифікації депутатських гарантій дотримуються й інші дослідники.

На відміну від попередніх дещо іншу позицію з цього приводу займає Ю.Г. Просвірнін, який до системи гарантій депутатської діяльності включає організаційно-правові, процесуальні, матеріально-правові гарантії, а також депутатський імунітет [. – С. 28].

Відомий автор О.В. Зінов’єв, досліджуючи проблему правового становища народного депутата, доходить висновку про необхідність поділу гарантій діяльності народного депутата на політичні, організаційні, гарантії трудових прав, матеріальні гарантії та депутатську недоторканність [. – С. 149].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Термін дії парламентської недоторканності в різних державах неоднаковий. У переважній більшості країн вона є постійною, тобто парламентарій користується нею впродовж усього строку дії його мандата. Проте у деяких країнах недоторканність поширюється виключно на період сесії (наприклад, в Монако, Ліхтенштейні, Новій Зеландії; в США, Норвеґії, Ірландії – на протязі сесії і часу, необхідного для проїзду на сесію і повернення з неї), а у міжсесійний час парламентарій відповідальний перед законом так само, як і будь-який інший громадянин країни. Інколи встановлюється дещо ширший відрізок часу, коли депутат є недоторканим, наприклад, у Великій Британії, Австралії, Канаді парламентарій має недоторканність упродовж сесії та 40 діб до й після неї. В Ірландії, на Фіджі та деяких інших країнах недоторканність поширюється лише на випадки, коли депутат знаходиться на території парламенту або на шляху до нього чи повертається звідти.

Конституційне право деяких держав взагалі не передбачає спеціального захисту парламентарія від кримінального переслідування, навіть під час роботи в сесійній залі. До таких належать Нідерланди й Малайзія. Там гарантії депутатської діяльності за змістом і обсягом не відрізняються від звичайних конституційних гарантій основних прав і свобод решти громадян.

Правове поле колишніх радянських республік передбачало зворотну дію парламентської недоторканності у часі. Депутат, який скоїв кримінальний злочин під час виконання повноважень, не міг бути притягнутий до відповідальності, яка накладається у судовому порядку, після завершення терміну дії депутатського мандата. Він також не міг бути притягнутий до відповідальності за вчинений під час перебування в парламенті злочин після завершення його повноважень і в разі, коли парламент або відповідна палата не надали згоди на притягнення цього парламентарія до відповідальності.

Водночас прикладом дотримання принципу невідворотності юридичної відповідальності за вчинення депутатом правопорушення може бути § 2 ст. 53 Конституції Федеративної Республіки Бразилії, який передбачає призупинення перебігу строків давності у випадку відмови відповідної палати дати згоду на притягнення її члена до відповідальності або відсутності такого рішення аж до закінчення терміну повноважень парламентарія [. – С. 280–379]. У такому випадку депутатська недоторканність парламентарія поширюється лише на термін його повноважень, і депутата може бути притягнуто до відповідальності, зокрема кримінальної, вже після складання ним повноважень депутата.

У цілому, вивчаючи проблему депутатського імунітету як гарантії парламентарія слід відзначити, що недоторканність депутата парламенту безпосередньо заперечує конституційний принцип рівності усіх громадян держави перед законом, оскільки порядок притягнення парламентарія до юридичної відповідальності певним чином відрізняється від загального. Порушення принципу рівності дає формальні підстави відносити депутатський корпус до окремої категорії населення, яка стоїть поза або навіть над законом, а відтак – над суспільством. Останнє через це не в змозі контролювати діяльність осіб, яких саме ж і обрало до найвищого представницького органу країни. Неконтрольованість і, як наслідок, безвідповідальність парламентарія за певних умов можуть стати гальмом на шляху утвердження в державі громадянського суспільства.

Яскравим прикладом неоднозначності у викладенні конституційних норм стосовно зазначеного принципу є ст. 14 Конституції Республіки Казахстан, яка проголошує рівність усіх перед законом та судом і стверджує, що ніхто не може піддаватися жодній дискримінації за мотивами походження, соціального, посадового й майнового становища, статі, раси, національності, мови, ставлення до релігії, переконань, місця проживання або за будь-якими іншими обставинами []. Проте, вже ч. 4 ст. 52 містить норму, згідно з якою депутат парламенту впродовж терміну своїх повноважень не може бути заарештований, підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку, притягнутий до кримінальної відповідальності без згоди відповідної палати, за винятком випадків затримання на місці злочину або вчинення тяжких злочинів (Див. дод. Б).

Подібні неузгодженості містяться в конституційних нормах майже всіх країн СНД. Депутати в даному випадку не повинні складати виняток із загального принципу юридичної відповідальності – її невідворотності, який, на думку Т.А. Малаш, фіксує ставлення держави, суспільства, колективу до людини, що скоїла правопорушення [. – С. 11].

Незважаючи на відмінності у змісті, обом елементам депутатського імунітету притаманні й певні спільні ознаки. Головною серед них слід вважати ту, яка вказує, що норми права, які регулюють ці елементи, складаючи частину національного законодавства, є в деякій мірі винятком зі звичайних законів, тому що вони, охороняючи депутата від будь-яких зазіхань ззовні, надають йому особливі права і переваги, що дозволяють члену парламенту безперешкодно виконувати свої функції.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

У першому випадку йдеться про те, що жоден орган державної влади чи місцевого самоврядування не має права обмежувати повноваження народного депутата, за винятками, передбаченими Конституцією, Законом України “Про статус народного депутата України” та іншими законами України (ч. 1 ст. 26). Відповідно до ч. 2 ст. 26 зазначеного закону: “Повноваження народного депутата та його конституційні права й свободи не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях” []. Аналогічні приписи містяться і в Законі України “Про правовий режим надзвичайного стану”, ст.ст. 11 та 21 якого прямо забороняють припинення чи обмеження повноважень Верховної Ради України та обмеження прав і обов’язків народних депутатів [].

Не можемо погодитися з точкою зору Н.Г. Григорук, яка розглядає непорушність депутатських повноважень крізь призму гарантій діяльності народного депутата, а не як їхню складову, та принципів його конституційно-правового статусу [. – С. 31]. По суті, непорушність депутатських повноважень і є однією з гарантій діяльності українських парламентаріїв. Поряд з іншими гарантіями вона утворює систему гарантій реалізації депутатських повноважень.

Певною гарантією безперешкодного здійснення народним депутатом своїх конституційних повноважень є передбачена в чинному Законі України “Про статус народного депутата України” (ст. 36) [], Кримінальному кодексі України (ст. 351) [], інших законодавчих актах можливість притягнення винних осіб до юридичної відповідальності за невиконання законних вимог народного депутата або створення перешкод у його роботі, а так само у разі відмови або ухилення посадових осіб органів державної влади, а також посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності і підпорядкування від своєчасного надання на вимогу народного депутата необхідної інформації та документації або подання завідомо недостовірної інформації.

Чинне законодавство, зокрема ст. 344 Кримінального кодексу України, передбачає також кримінальну відповідальність за незаконний вплив у будь-якій формі (образа, наклеп, погроза тощо) на народного депутата з метою перешкодити виконанню ним своїх службових обов'язків або добитися прийняття незаконних рішень. Проте в даному випадку маємо певну неузгодженість правових норм, оскільки ч. 1 ст. 37 Закону України “Про статус народного депутата” до об’єкту зазначеного злочину відносить не тільки честь, гідність, особисту недоторканність народного депутата, але і його найближчих родичів, якими, відповідно до ч. 2 згаданої статті, є батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки народного депутата, а також помічників-консультантів парламентарія [].

Чільне місце серед гарантій діяльності народних депутатів посідають нормативно-правові гарантії. Провідне місце в системі даного виду гарантій належить нормам Конституції України та конституційним законам. Виходячи із змісту конституційних законів, виділяють органічні, номінальні й ординарні закони [. – С. 13]. За допомогою органічних конституційних законів вносяться зміни, доповнення, поправки до чинної Конституції і включаються як невід’ємна частина до самого тексту Основного Закону або додаються у формі поправок. Процедура їх прийняття і зміни максимально ускладнені – порядок їх прийняття нічим не відрізняється від порядку прийняття Конституції. Номінальними є ті конституційні закони, перелік і назва яких передбачені в Основному Законі. Ці закони є своєрідним продовженням Конституції, їх положення в текст Конституції не включаються. Це здебільшого статутні акти, головне призначення яких – конкретизувати й деталізувати певні конституційні норми. Прикладами номінальних законів є Закони України “Про статус народного депутата України”, “Про вибори народних депутатів України”, “Про всеукраїнський та місцевий референдуми”, “Про політичні партії в Україні”, “Про об’єднання громадян в Україні”, регламент Верховної Ради України.

Велике значення мають і підзаконні нормативні акти, що також містять нормативно-правові гарантії діяльності народних депутатів України.

До нормативно-правових гарантій слід відносити й норми інших галузей законодавства, зокрема трудового, адміністративного, кримінального, інформаційного тощо. Це пов’язано як із різновекторністю діяльності власне народних депутатів України, так і з тим, що правовий модус депутата охоплює “права і обов’язки також інших суб’єктів права, котрими останні наділені у відношенні депутатів” [. – С. 6]. Наприклад, згідно зі ст. 31 Закону України “Про статус народного депутата України”, посадові особи, які порушують депутатську недоторканність, перешкоджають у будь-якій формі здійсненню депутатських повноважень народним депутатом України, у разі його заяви про такі факти підлягають дисциплінарній, адміністративній або кримінальній відповідальності у порядку, встановленому законодавством України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

По-друге, парламентський імунітет як головна гарантія народних обранців, згідно з визначеннями переважної більшості науковців, містить такі головні складові, як депутатську недоторканність та депутатську невідповідальність, за якими регламентується правове становище парламентарія в процесі його діяльності. Однак ця гарантія на терені країн пострадянського простору, як правило, має абсолютний характер, сприяючи посиленню корумпованості в законодавчій владі і посилюючи процеси несправедливого перерозподілу національного багатства, а відтак і сприяючи первісному нагромадженню капіталу в цих державах, тоді як в високорозвинених країнах світу з усталеними демократичними традиціями вона має доволі обмежений і формальний характер, ніяким чином не впливаючи на процеси перерозподілу капіталу.

По-третє, наявність надмірної кількості регламентованих чинним законодавством України особистих, організаційних, інформаційних, процесуальних, соціальних, економічних, матеріальних та інших гарантій народних депутатів наштовхує на думку про надзвичайне прагнення законотворців будь-яким чином виділити себе з-поміж основної маси громадян за рахунок порушення принципу рівності всіх перед законом, адже, як відомо, право одного закінчується там, де починається право іншого. Можливо, ці гарантії виконували позитивну роль під час боротьби новонародженої опозиції з офіційним тоталітарним режимом та в умовах становлення багатопартійності в Україні, але нині, разом з переходом від мажоритарної системи виборів до голосування за партійними списками вони почали відігравати відверто реакційну роль і вимагають негайного скорочення для послаблення соціальної напруги в суспільстві.

Blog

Інститут законодавства верховної ради україни

Содержание